12. “Розуміюча соціологія”. М.Вебера. Теорія соціальної дії та вчення про

раціональність.

найважливіше місце в німецькій соціологічній науці початку нового століття належить Максові Веберу. Він народився 1864 р. у м. Ерфурті в родині високопоставленого урядовця. Освіту здобув в університетах м. Гейдельберга й Берліна, де вивчав право та економіку. Наукову діяльність розпочинав як історик господарства і права; йому належить, зокрема, капітальне дослідження аграрних відносин у стародавньому Римі. На початку 90-х років Вебер бере участь у дослідженні соціального становища найманих сільськогосподарських робітників у Німеччині. У 1904 — 1905 рр. він публікує працю «Протестантська етика і дух капіталізму», котра принесла йому всесвітнє визнання. Протягом усього життя М. Вебер займався інтенсивною науковою працею, брав активну участь у політичному й культурному житті, однак (на відміну від Дюркгейма) він не очолював університетської кафедри. Засобом існування для нього була багата спадщина його дядька, заможного фабриканта. Значну допомогу в роботі вченому надавала його дружина Маріанна Вебер, котра однією з перших звернулася до вивчення «жіночого питання» в Німеччині. Помер М. Вебер 1920 р., захворівши на запалення легенів.

Коло наукових зацікавлень цього мислителя надзвичайно широке: політична економія, історія, право, філософія, культурологія. До розробки соціологічних проблем М. Вебер звернувся вже маючи за плечима великий досвід дослідницької роботи в галузі історії господарства і права та в проведенні емпіричних соціальних обслідувань. Наукові догляди вченого формувалися, з одного боку, під впливом «історичної школи» німецької політичної економії (В. Рошер і К. Кніс), з іншого — під впливом баденської фадооофської школи неокантіанства (В. Віндельбанд і Г. Рдкйерт). Як і Дюркгейм, Вебер розумів соціологію як певного роду універсальний, міждисциплінарний метод. Однак якщо для Дюркгейма суть цього методу полягала в тому, щоб «розглядати соціальні факти як речі», то Вебер, навпаки, цікавився насамперед тим суб’єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли вони «діють разом», тобто взаємно співвідносять свою поведінку один з одним. Тому вчений називав свій метод розуміючою соціологією.

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) вважається засновником

розуміючої соціології та теорії соціальної дії. В основі його

соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних

наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі

дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу,

соціогуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге —

у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод

опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння

діючих у суспільстві людей).

Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як

астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід

намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету та

засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди

роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння

пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує

поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія

передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи і

орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі

дії людей носять соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів,

наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути

цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедист у

своїй поведінці орінтується на поведінку іншого.

Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

• традиційну (визначається звичкою);

• афективну (визначається емоціями і почуттями);

• ціннісно-раціональну ( визначається свідомою вірою у певну етичну,

естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);

• цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей

і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально

регульованих цілей з метою досягнення успіху).

З цих чотирьох типів соціальної дії лише дві останні є суто соціальними

та раціональними, характерними для сучасного індустріального

суспільства, тоді як перші дві — суб'єктивно-ірраціональними і тому

практично незбагненними, — вони існують у традиційних суспільствах

минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в

ній співпадають сенс людської діяльності та суть особистості діючої

людини. По мірі зменшення раціональності соціальна дія стає менш

зрозумілою і недоступною для соціології.