39. Малі пісенні жанри

Коломи́йки — традиційний жанр української фольк-музики і хореографії. Коломийка-дворядкова народна пісня (співанка). Кожен рядок коломийки має 14 складів з обовязковою цезурою (паузою) після восьмого складу. Час виникнення невідомий. Його назва вказує на місце виникнення: місто Коломия Івано-Франківської обл. Коломийки були історично популярними серед поляків і українців. Коломийки — також коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю або існувати незалежно від нього. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання. Активний процес творення і функціонування коломийок свідчить про життєвість цього жанру. Коломийки мають двопланову будову: образ природи першого рядка за аналогією або контрастом підсилює смислове й емоційне значення думки, висловленої в другому рядку. Найбільший масив становлять пісеньки, в яких ідеться про особисте в житті людей, їх переживання, настрої. Шу́мка — українська народна пісня, традиційна подільська жартівлива пісня, яка виконувалася лірниками і танок у такті 2/4, близька до коломийки, її танцюють у супроводі пісні.Є також інструментальні шумки (шумки для фортепіано Михайла Завадського). Збірку шумок видав Антон Коципинський. Слово «шумка», хоч і нині маловживане в Україні, у Західній Канаді, яка досить щільно заселена вихідцями з карпатського й прикарпатського регіонів, служить за популярну назву для музичних, фольклорних колективів. Частівка, дрібушка (рос. Частушка) — коротенька римована пісня, часто сатиричного змісту і часто імпровізована. За своєю музичною будовою частушка створена не для хору голосів, а для окремої особи, для вираження швидкоплинних почуттів, швидкоплинних настроїв і переживань. Походження терміну пов'язується з російським словосполученням «частые песни» (або від слова "частина" рос. частица — частинні пісні), тобто народна поезія швидкого ритму, яке, вважається, вперше запропонував російський письменник Гліб Успенський (1843 — 1902), а от походження частівки як явища (жанру) не з'ясоване. Частівки — один з найпоширеніших видів народнопісенної і музичної творчості росіян. Метелиця - старовинний народний танець, виконуваний у швидкому темпі, з частими змінами фігур та обертаннями, а також музика до нього; танцювали його колом, усе редині якого була одна пара. Козачок — український масовий танець швидкого темпу, дводольного розміру. САБАДАШКА— Сабадашко моя, ой а де ж ти була?— З паничем під корчем підвечіркувала. Інші поширені назви — триндички, шумки, телепеньки. За особливостями змісту усі вони зближуються з коломийкою…

40. Лірична пісня аналіз

дину протягом всього життя. Будь-яка життєва подія має своє відображення в мелодії. Що може краще допомогти змалювати переживання чи щиру радість, сум чи щастя, гнів чи любов. Переживання, почуття, стосунки, завжди відігравали ключове значення в житті людини. Це відображалось на духовно-емоційному стані людини, її відношенні до оточуючих тощо.

Українські народні ліричні пісні, як поняття, з’явились, коли фольклор почав поступово втрачати своє первісне значення і згодом набув значення художньої творчості. Ключове значення цих пісень, звичайно, полягає в ліризмі. Основним не є зображення фабули або сюжетності змісту, основне і найголовніше - це описання та змалювання внутрішнього, багатого світу людину, яка сприймає все через призму своєї тонкої, творчої душі. Для української народної ліричної пісні характерним є емоційна напруженість, зумовлена певним життєвим епізодом, який залишив слід на думках, нездійсненних мріях та бажаннях.

Українські народні ліричні пісні - як вид мистецтва з’явився в 16-17 ст. З плином часу, українська народна лірична пісня змінювалась та розвивалась. Народні писемні записи, які дійшли до наших часів, свідчать про високу майстерність та надзвичайну творчість народу.

Українські народні ліричні пісні поділяються на 2 великі групи : родинно-побутові та суспільно-побутові українські пісні. Родинно-побутові пісні змальовують особисте життя, відносини, конфлікти, драми, а суспільно-побутові пісні описують соціальні проблеми певної верстви населення. Всі соціальні, економічні та політичні зміни в суспільстві знаходять відображення в суспільно-побутових піснях.

41. Пісні літературного походження

Кожна пісня літературного походження має свою історію (яка, однак, не завжди зберігається в народній пам´яті), проходить різні періоди поширення, шліфування, переробки; поки входить в народну традицію, зазнає певних змін (часом досить значних), нашарувань різних епох і т. п. Але, незважаючи на ретельну народну обробку (подекуди упродовж кількох століть), пісні літературного походження все ж відрізняються від народних специфічними рисами. Це дає підставу відносити до їх розряду пісень, авторство яких не збереглося, які не мають літературних відповідників, але певними ознаками виокремлюються з-поміж власне народних. Найвизначальнішою їх рисою є інший рівень індивідуалізації. У той час, як усна творчість вибирає усе найтиповіше, творить схематичні сюжети і доволі абстрактні узагальнені образи, літературна пісня як індивідуальна творчість побудована на основі особистих переживань, нетрадиційних ситуацій: фольклорне узагальнення життєвих явищ тут поступається місцем індивідуальним почуттям, які викликані конкретними обставинами. Ліричний герой таких пісень висловлює своє власне бачення і розуміння світу, яке, як правило, не збігається із загальноприйнятим. Зроджені в його душі почуття виходять за рамки народної психології (яка тяжіє до спрощення) — вони драматизуються, поетизуються, зображаються як щось небуденне, унікальне за своїми проявами. Як вказує І. Франко, «...така часто індивідуальна лірика... являється не на початку, а на кінці еволюції, рівночасно з тим, як і сама людська індивідуальність робиться самостійною, одержує певну ціну і почуває свою вартість супроти переможного зв´язку громади, роду, сім´ї. З другого боку, історія поетичних форм, будови вірша, ритму, рими та мелодії показує нам, що все се прояви зовсім не відвічні, не природжені чоловікові, але витворені цивілізацією, переношені в певнім часі і серед певних обставин від народу до народу, а спеціально до нас занесені досить пізно».

Для передачі цілого спектра почувань та ідей, невластивих для народної творчості, у піснях літературного походження використовується дещо відмінний арсенал художньо-поетичних засобів. Поряд з традиційними прийомами і тропами тут з´являються й оригінальні авторські: нетрадиційні порівняння й епітети, складна асоціативна метафорика, навіть лексичні неологізми. Це виводить народну лірику на якісно новий рівень: у ній не лише фіксуються окремі життєві явища (як це робить народна уява), а й з´являється філософське осмислення дійсності, висловлюється індивідуальне ставлення. Це приводить до переосмислення тематики пісенної лірики. Переносяться акценти з побутових тем і конфліктів у сферу людських почуттів і переживань, підсилюється психологізм поезії. Тому пісня набуває рис елегійності, медитативності. Це у свою чергу спричиняє й інші особливості. Зокрема в текст вводиться пейзаж, який як композиційний елемент відсутній у народній ліриці (де використовується практично лише у випадках паралелізму і ніколи не набуває вигляду розгорнутих картин природи). З властивих для фольклору рис відтворення життєвої конкретики (реалій побуту, подій, явищ), увага переноситься на саму людину, її думки і почуття. Елементи сюжетності чи подієвості поступаються місцем відтворенню душевних станів, а отже, пісня тяжіє до описово-споглядального характеру.

Ці пісні відрізняються і формальними зовнішніми ознаками. У них спостерігається значно складніша, ніж у народних, ритмомелодика: поряд з усталеними в традиції ямбом і амфібрахієм набувають поширення й інші віршові розміри та їх комбінації (різноскладова метричність). Відбуваються зміни у способі римування: від традиційної дієслівної рими здійснюється перехід до складніших іменникових, прикметникових рим, з´являється складне багатоскладове римування.

Таким чином, пісням літературного походження властивий авторський стиль, при чому кожна окрема пісня чи група пісень одного автора відрізняєтья стилевими ознаками від інших пісень цього жанрового різновиду. Але попри ці всі відмінності пісні літературного походження мають дуже багато рис, спільних із народними піснями (в іншому випадку вони не поширюються серед народу). Народна свідомість реагує лише на те, що є співвідносне з національною традицією, близьке до неї духовно та ідейно, відповідає художнім уподобанням народу. Якщо у тексті є щось несприйнятне, в процесі усної обробки це відкидається, шліфується, поки пісня не вкладеться в рамки національної традиції. Твори, які «не піддаються» такій обробці, ніколи не зможуть увійти у ранг народних. Народ не присвоює собі те, що є для нього чужим, незрозумілим. Фольклоризація літературних пісень — явище складне і часом важко пояснити, чому відбираються саме ті тексти, а не інші, чому в одні вносяться значні зміни (деякі пісні доповнюються, деякі, навпаки, скорочуються, замінюються окремі слова і т. п.), а інші залишаються без змін. Зіставлення варіантів літературних пісень з їх оригіналом не завжди дає логічне пояснення цього складного, непередбачуваного процесу. Тут діють якісь свої внутрішні закони відбору і трансформації, які неможливо нав´язати ззовні. Оскільки пісня — літературно-музичний твір, у цьому процесі важливе значення має і мелодія. Деякі пісні побутують з музикою відомих композиторів, інші мають кілька варіантів мелодій.

42. Характеристика пареймічних жанрів(прислів’я, приказки)

Пареміографія — це частина фольклору, яка об´єднує найкоротші жанри, що в образній формі відтворюють найістотніші явища і реалії дійсності: прислів´я, приказки (приповідки) та їх жанрові різновиди — вітання, побажання, прокльони, порівняння, прикмети, каламбури, тости. Це — словесні мініатюри, що в процесі формування закріпились як своєрідні усталені формули, образні кліше. Побутуючи, частина з них втратила своє первісне значення, або набула нового, більш сучасного сенсу. Однак в багатьох прислів´ях і приказках міцно зафіксовані елементи давніх міфічних уявлень, риси доісторичної епохи, що засвідчує їхнє давнє походження і дає підставу відносити цей жанр до найдавніших утворень усної словесності. Показовий і той факт, що віддавна прислів´я і приказки виробили основні жанрові ознаки, виконували відповідні образно-мовленнєві функції і виокремлювались як певне словесне явище. Так, приклади прислів´їв і приказок зафіксовані уже в Руському літописі, де вони називаються «притчами». Зокрема, розповідаючи про обрів (аварські племена), літописець завершує свою розповідь: «И єсть притча в Руси и до сего дне: погибоша аки обре». Слово «притча» мало тоді те ж значення, що сучасне «прислів´я», оскільки його етимологія виводиться із значення «приткати, приточити до слова». Тому в сучасній науці паралельно із термінами «прислів´я» і «приказка» на означення жанру вживається термін «паремія» (від гр. рагоітіа — притча).

Прислів´я і приказки — невеликий за обсягом жанр, але розмаїття паремій за формою і змістом, походженням і художньо-образною структурою творить ряд труднощів при їх збиранні, вивченні, класифікації. Вони вимагають багатоаспектного дослідження, бо, хоч і невеликі за розміром, дуже влучні, відображають найширіні обрії побуту народу, його історію, культуру, традиції, звичаї, вірування, і водночас особливості світосприймання, психіки, самого способу мислення, національної ментальності.

Першою складною проблемою є визначення жанру і жанрових різновидів, оскільки вони дуже різноманітні, і часто між ними не можна провести чіткої межі. Більшість дослідників не розмежовують прислів´я і приказки, а відносять їх до одного жанру. Прислів´я і приказки — це стійкі афористичні вислови, що у стислій, точній формі висловлюють думку про певні життєві явища, реалії дійсності, людські риси, вчинки і т. п. у їх характерних і специфічних ознаках. Узяті з різних джерел народної словесності на основі безпосередніх спостережень над навколишнім життям, вони відзначаються влучністю вислову і згущеністю думки; увібравши світогляд народу і його багатовіковий досвід, становлять невід´ємний пласт народної філософії — скарбницю мудрості.

43. Загадки — це короткі твори, в основі яких лежить дотепне метафоричне запитання, що передбачає відповідь на нього. Щоб знайти відповідь — відгадку, потрібно вміти зіставляти життєві явища на основі їх спорідненості чи подібності за певними ознаками, рисами, характеристиками. Звідси і назва «загадка» від «гадка» — думка, «гадати» — думати, мислити.Специфіка загадок полягає в тому, що в них у завуальованій алегоричній формі зашифровано якийсь предмет чи явище і треба відшукати його первісне значення. Тому деякі учені, аналізуючи художню форму загадок, твердять, що «кожна загадка композиційно — одночленний паралелізм, другим членом якого є відгадка».Походження загадок дуже давнє. їхні витоки сягають у міфологічну добу, коли в основі вірувань лежали анімістичні уявлення і тотемічні погляди. Тоді утворилася певна система заборон — табу, серед яких були і словесні табу, пов´язані з вірою в магічне значення висловлювань. Так, наприклад, за певних умов не можна було називати імена божеств чи духовних істот (щоб вони не з´явились, почувши своє ім´я), і на їх означення вживались описові формули: «Той, що пускає стріли» (Перун), «Той, що живе в лісі» (Дух лісу) і т. п. До сьогодні подібний прийом використовується в народі, наприклад: «Той, кого не згадують опівночі» (чорт).

Первісно іносказання мало утилітарне значення — вплинути на довкілля, світ, щоб запобігти стихійним явищам природи, задобрити духів чи обдурити їх. Наприклад, мисливці, відправляючись на полювання, не називали звірів справжніми іменами, а вживали вигадані назви, щоб таким чином приховати свої наміри, «ввести в оману» духів і «притупити пильність» звірів. Метафорична мова використовувалась при заручинах (куниця, мисливець, сліди і т. п.), що мало забезпечити добрий хід і вирішення справи сватання. Цей прийом зустрічається і в замовляннях, де словесно-образні формули є символами певних конкретних реалій.Табу трансформувались, як уже не раз підкреслювалось, у ряд пізніших жанрів. На основі первісної магії, замовлянь, виникли повір´я, а магічні формули стали основою загадок, в основі яких, на думку О. Потебні, також була первісна народна поетична символіка. Саме тому цей жанр (зокрема ті твори, що відбивають давні уявлення, риси праслов´янського світогляду) дуже стійкий за формою. Він майже не змінюється, оскільки важко трансформувати закладений в ньому пласт давньоміфологічної свідомості (що тепер перемістився у підсвідомість і проявляється у архетипності національного мислення).

44. . Дитячий фольклор. Характеристика

Термін «дитячий фольклор» з´явився у фольклористиці у 20-х роках 20 ст. Зібрано багато текстів цього специфічного виду творчості. Однак до цього часу теорія дитячого фольклору не сформована. Першим складним питанням виявилось, які саме жанри варто вважати власне «дитячими». Так, Г.С. Виноградов, як один зі знавців народної педагогіки, що першим почав широко вживати термін «дитячий фольклор», наголошував, що ним доцільно позначати твори, складені самими дітьми, а також поезію пестування (невеликі ліричні твори, які примовляють дорослі, пестячи дітей). Дещо пізніше до цього виду словесності долучили колискові пісні (хоч дехто з учених дотепер вважає їх розрядом родинно-побутової лірики). Також було спостережено, що деякі жанри народної словесності, які побутували у середовищі дорослих, втративши своє первісне утилітарне призначення і сакральне значення, у дещо видозміненому, спрощеному вигляді перейшли у сферу дитячого фольклору. Усі дослідники одностайні, що до дитячого фольклору відносяться і твори дітей, і твори для дітей, складені дорослими. Основним критерієм відбору є функціональний аспект: твори, які виконуються лише у дитячому середовищі, а також ті, які не передбачають інших слухачів і виконуються дорослими тільки для дитини. Дитячий фольклор має свою специфіку: відповідає віковим особливостям дітей у виборі тем, образів, ідей; характеризується поєднанням словесного матеріалу з елементами гри, супровідними рухами; у багатьох творах проявляється виражене виховне спрямування.Питання класифікації дитячого фольклору далеко не вивчене, бо коло творів, охоплюваних цим поняттям, широке і багатомірне не лише за тематикою та образною системою, а й за призначенням, способом і часом виконання. Кожен жанр має своє джерело походження — усі вони виникли в різні історичні періоди і проникли в дитячу словесність різними шляхами. Відповідно до вище згаданих чинників усі жанри дитячого фольклору умовно можна поділити на три групи:1) тексти, створені дорослими для дітей;

2) твори, які перейшли у дитячий фольклор із загального фольклорного доробку;3) твори самих дітей.В окремих випадках чітка межа між ними стирається, тобто є жанри, яких не можна однозначно зарахувати в ту чи іншу групу. Кожна з цих груп, виділена на основі походження жанрів, має свої особливості, поділяється на менші підгрупи і цикли відповідно до інших рис (наприклад, час чи мета виконання твору, його структура, поетика і т. п.). Спільна риса їх усіх — дитяча тематика, вони виконуються тільки для дитини, переважно немовляти, чи віком до 4—5 років.Твори дорослих для дітей поділяються на дві частини: 1) пісенна лірика для дітей (колискові пісні); 2) поезія пестування (пестушки, утішки, забавлянки).

45. . Прислів’я і приказки як жанр УНТ

Прислів´я і приказки — невеликий за обсягом жанр, але розмаїття паремій за формою і змістом, походженням і художньо-образною структурою творить ряд труднощів при їх збиранні, вивченні, класифікації. Вони вимагають багатоаспектного дослідження, бо, хоч і невеликі за розміром, дуже влучні, відображають найширіні обрії побуту народу, його історію, культуру, традиції, звичаї, вірування, і водночас особливості світосприймання, психіки, самого способу мислення, національної ментальності.

Першою складною проблемою є визначення жанру і жанрових різновидів, оскільки вони дуже різноманітні, і часто між ними не можна провести чіткої межі. Більшість дослідників не розмежовують прислів´я і приказки, а відносять їх до одного жанру. Прислів´я і приказки — це стійкі афористичні вислови, що у стислій, точній формі висловлюють думку про певні життєві явища, реалії дійсності, людські риси, вчинки і т. п. у їх характерних і специфічних ознаках. Узяті з різних джерел народної словесності на основі безпосередніх спостережень над навколишнім життям, вони відзначаються влучністю вислову і згущеністю думки; увібравши світогляд народу і його багатовіковий досвід, становлять невід´ємний пласт народної філософії — скарбницю мудрості.

Відносячись до одного жанру, прислів´я і приказки відрізняються певними структурними особливостями. Прислів´я — довершений за змістом вислів, який становить граматично й інтонаційно оформлене судження, як правило, у формі складного речення, що має двочленну структуру: «Поженешся за двома зайцями — жодного не здоженеш». За визначенням В. Даля, прислів´я — це коротка притча, в якій висловлено судження, присуд, повчання. Приказка, за Далем, — це простий вислів без притчі, без судження, без висновку. Приказка — це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, їі вчинки, явища життя і т. ін., і є елементом ширшого судження: «Гнатися за двома зайцями». Прислів´ям властиве повне вираження думки, приказка висловлює думку неповно, часто є частиною прислів´я.Прислів´я — судження, яке дає узагальнений висновок, що може бути застосований при характеристиці аналогічних фактів або явищ. Приказка — частина судження, позбавлена узагальнюючого характеру, що передає лише якийсь психологічний момент чи образний натяк. Не всі приказки побутують паралельно з прислів´ями, як наведені вище. Багато існують відокремлено. Окрім цих основних жанрових понять виділяються піджанри: народні порівняння, побажання, вітання, прокльони, прикмети, каламбури та ін., які будуть аналізуватися пізніше.

46. Фольклористична спеціальність сучасного анекдоту

Термін грецького походження, означає: неопублікований, нерозголошений, невідомий (не готовий у люди). Вперше термін застосував Прокопій Кесарійський у книзі “Таємна історія” (VI ст.). В європейській літературі термін спочатку вживався на означення кумедних випадків із життя видатних людей, згодом закріпився у фольклористиці як узагальнена назва усних дотепів, гумористично-сатиричних прозових творів. Саме в такому значенні чи не вперше в Україні цей термін вжив 1822 р. Г.Квітка-Основ’яненко в газеті “Вісник Європи”, а згодом – 1859 р. – у Києві опубліковано “Маленьку книжку українських анекдотів”. У фольклористиці існує декілька визначень терміну: анекдоти – “це короткі побутові оповідання, в яких засобами сатири і гумору змальовується незвичайна подія, випадок, ситуація, людський вчинок, моральні вади, певні риси характеру”; “це коротенькі оповідання чи сценки про комічні події, пригоди, ситуації, людську поведінку або вчинок”; “коротке сатиричне або гумористичне, з дотепним закінченням усне оповідання про якийсь смішний випадок чи подію”; “коротке, гостре за змістом оповідання, що схематично передає в відшліфованій формі певні, взяті з повсякденного життя чи вигадані ситуації”. Як бачимо, в кожному випадку анекдот названо оповіданням (хоч і коротким), що, на наш погляд, є помилковим, адже оповідання – окремий жанр, який має власну специфіку, не тотожну специфіці анекдота. Отже, анекдот – не оповідання.

Анекдот – це короткий прозовий фольклорний твір, що типізовано подає одинокі явище, подію, вчинок, ситуацію у вигляді загального коду, де момент кульмінації збігається з розв’язкою (або вони максимально наближені), а прихований зміст розказаного вступає в конфлікт із заздалегідь очікуваним, внаслідок чого здобувається ефект сміхової “вибухівки”. Анекдотові властиві алогізм, переакцентовування слова чи фрази з одного значення на інше чи перенесення суті цього значення на інший об’єкт, гра слів, парадоксальність думки. Анекдоти, як правило, односюжетні, односитуативні, одноподієві. За формою викладу анекдоти бувають описовими, монологічними (самореклама), діалогічними, полілогічними, іноді кілька названих компонентів поєднуються (найчастіше – опис і діалог). В анекдоті надзвичайно велика роль кожного слова (іноді – звуку, жестикуляції, міміки), художньої деталі. Анекдоти називають ще фацеціями, жартами, дотепами, усмішками, сміховинками, побрехеньками тощо. Є спроби розрізняти ці поняття за сатиричним чи гумористичним способами зображення дійсності.

Тематика анекдотів багата й різноманітна: від буденних, малопомітних, малозначущих подробиць, міжособистісних взаємин до масштабних суспільно-політичних подій, історичних постатей, світових реалій поточного моменту. Вчені умовно виділяють дві великі групи анекдотів: суспільно-побутові та родинно-побутові. Проте є чимало тем, що не стосуються ні суспільного, ні родинного побуту.

47. Сучасний стан фольклору в Україні

У так званий період «застою» найпоширенішим жанром усної народної творчості була лірична пісня (як у всі часи занепаду політичної свідомості народу) та витворений радянською субкультурою жанр політичного анекдоту, який в усьому колишньому Радянському Союзі (в тому числі і в Україні) набув такого поширення, як в жодній іншій країні світу.

З початком державотворчих процесів в Україні 90-х років із здобуттям незалежності усі раніше заборонені жанри фольклору здобули легальне побутування і продовжують своє життя в народі, радянські ж зразки залишились мертвими пам´ятками у підручниках того періоду.На сучасному етапі розвитку усної народної творчості, внаслідок скасування різних заборон, відбувається стихійне відновлення забутих звичаїв. Особливо на території Східної України, де майже повністю втрачена національна традиція, її спонтанне відродження часто набуває ґротескних форм. Завершення довгої доби штучно насадженого матеріалізму поряд із хвилею відродження релігійних традицій народу ознаменувалось небаченим піднесенням магії і демонології (ворожбитство, викликання духів, заклинання, магічне цілительство), закликами (і навіть практичними спробами) відновлення давніх язичницьких культів.Тому зараз перед сучасними творцями і носіями народної традиції стоїть нелегке завдання вибору шляху подальшого розвитку фольклору, який би збагачував скарбницю української духовності, а не спотворював її, був обґрунтований потребами часу, відповідно збалансований у всіх вимірах. Не менш важливе завдання постає перед дослідниками усної народної творчості: збору цієї невичерпної скарбниці, систематизації, класифікації текстів, їх наукового аналізу, пояснення причин виникнення чи занепаду певних явищ, шляхів розвитку фольклорних жанрів та багато інших аспектів дослідження.