51. Фольклористична діяльність Чубинського

Після повернення із заслання в Україну Чубинський опиняється у центрі громадського й наукового життя. У спогадах сучасників (Софіїової, Федора Вовка (Волкова) та ін.) він постає як людина кипучої енергії, веселої запальної вдачі, прекрасний оповідач, та, мабуть, передусім — як чудовий організатор, котрий умів гуртувати навколо себе численних однодумців. Найголовнішою для нього завжди була громадська діяльність. Як висловився Ф. Вовк, навіть наука була для Чубинського "видом громадської служби".

Павло Чубинський очолив організовану ІРГТ у 1869 — 1870 роках грандіозну експедицію для збирання етнографічно-статистичних матеріалів Південно-Західного краю. Йшлося перш за все про Київську, Подільську і Волинську губернії. Дослідження поширилися також на Полісся, Холмщину, Підляшшя та інші регіони. Експедиції передувала значна підготовча робота. Чубинський розробив чітку програму збирання матеріалів і розіслав місцевим кореспондентам. Для її виконання було залучено велику групу етнографів і фольклористів, сотні збирачів.

Наслідком проведеної експедиції стали сім томів: "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край". їх опубліковано у Петербурзі в 1872—1879 роках. Видання містить напрочуд цінні і різноманітні етнографічні та фольклористичні матеріали: легенди, казки, обрядові й побутові пісні, народний календар, огляд говорів, особливостей їжі та одягу, дані про проживання поляків та євреїв, волосні суди тощо. Цікаво, що в опрацюванні згаданих томів узяв участь композитор Микола Лисенко: він поклав на ноти мотиви обрядових пісень.

Саме Чубинський став головним ініціатором відкриття у 1873 році Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства, працював його діловодом, а з 1875 — заступником голови.

Завдяки наполегливості й енергії П. Чубинського Відділ видав два томи "Записок Юго-Западного отдела Императорского Русского Географического Общества" (Серед авторів опублікованих тут розвідок, крім імені самого Чубинського, зустрічаються такі відомі імена, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов та ін.

За задумом Чубинського і здебільшого під його енергійним керівництвом 2 березня 1874 року здійснено перший одноденний перепис мешканців Києва (подібний відбувся лише у Петербурзі 1869 року). Завдяки продуманій організації, залученню до співпраці (як регістраторів) студентської молоді, захід увінчався відмінними результатами — відтворенням рельєфної картини населення українського міста.

До слова, варто звернути увагу на участь як у підготовці "Записок", так і в згаданому переписі молодого студента Федора Волкова, котрий називав Чубинського своїм учителем.

Згодом під своїм справжнім прізвищем, відмовившись від його зрусифікованої форми "Волков", Федір Кіндратович Вовк— став одним із світочів світової етнології. Щоправда, через свої національні переконання він був змушений діяти поза межами України—в еміграції. Зрозуміло, що його досягнення замовчувалися радянською владою.

Етнографічні праці Павла Чубинського були високо оцінені вітчизняними й міжнародними науковими колами. У 1873 році Т нагородило його золотою медаллю, 1875 року він отримує золоту медаль "Міжнародного етнографічного конгресу" в Парижі, 1879 — почесну премію ім. Уварова Російської Академії Наук.

Етнографічно-статистичні дослідження — це лише одна сторінка суспільно корисної діяльності П. Чубинського. Інша, не менш важлива, — його членство в київській Громаді. Це товариство було організоване у 1858— 1860 роках, у період особливого піднесення національної свідомості. Воно зібрало найвидатніших представників української наукової і мистецької еліти того часу. До Громади входили М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяківський, Л. Ільницький, М. Лисенко, М. Старицький та багато інших. Громада ставила за мету передусім просвітницьку діяльність серед населення, відстоювання права на національну окремішність. Ініціювала складення великого словника української мови, видання підручників, збірок народних пісень і т. ін.

52. Рецепція і адаптація ідей міграційної території в науково-дослідній діяльності Сумцова і Драгоманова

М.Сумцову належить зачинання різних напрямків у дослідженні народної культури родинного та календарного обряду поезії, казкової і легендарної прози, зокрема демонології, ономастики тощо. Синкретичний метод вивчення генези народних звичаїв, словесного моделювання у контексті народної психології, історичних обставин в Західній Європі, започаткований фактично з середини ХІХ століття (Е.Тайлор, К.Юнг та ін.), продовжив свій розвиток на Україні у працях О.Потебні, М.Сумцова, М.Драгоманова, М.Максимовича, О.Бодянського та ін.Творчість М.Сумцова відзначається широким науковим діапазоном. Коло його наукових зацікавлень охоплює фольклористику, етнографію, літературознавство, мовознавство, краєзнавство, археологію, мистецтвознавство тощо.М.Сумцов як учений-етнолог, фольклорист, мабуть, чи не найяскравіший представник культурно-історичного напрямку української фольклористики, бо його етнопсихологічні та історико-генетичні дослідження засвідчують широту масштабів наукових інтересів ученого, його причетність до “живого” народно-етичного слова, магічного дійства та міфологічного мислення, притаманного українському етносу.Яскравим представником історичної школи був і Михайло Драгоманов (1838—1895). Як спеціаліст зі стародавньої та античної історії він, як уже зазначалось, відштовхувався від ідей міграційної теорії, гостро критикуючи засади міфологічної школи. На основі первісних джерел та документів він розглядав творчість різних народів з позицій тогочасної історичної науки. У своїх ранніх працях вчений приділив велику увагу вивченню релігії та міфології арійських народів: «Досліди М. Драгоманова, — зазначав Л. Білецький, — як історика над українською поетичною творчістю не є випадкового характеру..., а характеру цілком органічного, бо, студіюючи народнопоетичні витвори найдавніших арійських народів, він заклав найосновніший ґрунт не лише для дослідів історичних, але й для дослідів фольклору всіх арійських народів аж до найпізніших часів». Будучи прихильником історично-порівняльного методу, М. Драгоманов не розділяв національних поглядів М. Дашкевича на самобутність культури та державність України. Причиною цього був сильний вплив на нього вчених російської історичної школи фольклористики, що сформувалась у другій половині 19 ст. (В. Міллер, А. Марков, Б. та Ю. Соколови, С Шамбінаго та ін.). Російські вчені, вбачаючи в героїчному ліро-епосі елементи минулого життя, намагались довести, що твори періоду Київської Русі є частиною російської словесності. Розходження між історичними подіями та змістом творів вони пояснювали зіпсутістю текстів у селянському середовищі. У цей час була висунута «теорія аристократизму» , за якою творцями героїчного епосу вважались дружинники княжої верхівки. її прихильниками в Україні були П. Житецький, В. Перетц та ін.Згодом М. Драгоманов, який був обізнаний із працями головних тогочасних напрямів фольклористики (міфологічна, антропологічна, міґраційна школи), переконався, що усі вони з різних боків висвітлюють твори усної словесності. Тобто кожен з них містить раціо нальне зерно, тому вони не повинні взаємовиключати один одного, а кожен повинен застосовуватись на своєму місці. Вчений, який на ранніх етапах своєї діяльності різко виступав проти міфологічного аналізу фольклору, у своїх останніх працях визнав його законність, — але за умови, що при цьому буде звернено увагу на всі можливі пізніші запозичення. Як зазначив Ф. Колесса, таким підходом «Драгоманов признає засаду еклектизму, себто вибору з кожної системи того, що найбільше пригоже в даному випадку, вибору відповідного підходу при досліді й пояснюванні окремих творів усної словесности, які визначаються такою великою різнородністю й відмінами, таким складним характером ».

53. теорії міфологічної школи в діяльності українських фольклористів 19 ст (Максимович, Котляревський, Костомаров, Потебня)

Представники міфологічної школи запевняли, що в доісторичні часи міфологія виявляла нерозривний зв’язок із мовою і ця єдність була загальним надбанням усієї індоєвропейської сім’ї народів. Міфологи переконували, що із загального епічного сказання на певних етапах історичного розвитку виокремились усі жанри народної творчості – від героїчного епосу до малих жанрів фольклорної прози (прислів’я, приказки, загадки тощо). Вони вказували на поступовий, однак незворотній процес втрати зв’язку між жанром і міфологічними уявленнями, що лягли в його основу.

Найбільшого розвитку в Україні ідеї міфологічної школи набули у теоретичних працях Миколи Костомарова (1817—1885). У своїх дослідженнях М. Костомаров торкнувся проблем міфологічної основи народних вірувань та обрядів. Вивчаючи давню слов´янську міфологію з її природно-релігійними культами, науковець шукав їх відгомону в усно-поетичних творах, крізь них розкривав духовний світогляд народу. Важливе місце він відводив зв´язку людини з довкіллям — а відтак — взаємозв´язку фізичного та духовного. М. Костомаров прийшов до висновку, що природа в народній творчості відіграє роль символів, і ця символіка є своєрідним продовженням природної релігії. Вчений досліджував символіку небесних світил та стихій, рослин, тварин та птахів, ілюструючи її значення численними прикладами з народної поезії.

М. ш., яка орієнтувала аналітичну свідомість на особливості світосприйняття кожного етносу, вплинула на М. Костомарова («Об историческом значений русской народной поззии», 1843; «Слов'янська міфологія», 1947)

Досвід М. ш. використовував у психологічній школі О. Потебня («Про міфологічне значення деяких звичаїв та повір'їв», 1865, та ін.), що вважав мовлення «головним і первинним знаряддям» міфічного мислення, шукав його сліди в народній поезії, спростовував припущення М. Мюллера про «хворобу мови» як джерела міфічних образів. Неоціненним досягненням наукових пошуків О. Потебні є те, що він аналізує українські вірування, звичаї, обряди, жанри та тексти усної народної творчості на загальнослов´янському, загальноєвропейському тлі, але з урахуванням специфічного національного колориту.

Першим представником міфологічного напряму в Україні був професор Київського університету М. Максимович (1804—1873). Він, здійснюючи перше видання українських народних пісень (1827), вказував у передмові на їх зв´язок із міфологією, повір´ями, звичаями та обрядами; аналізував їх, порівнюючи з польськими та російськими творами. У фольклористичних та історико-літературознавчих працях вчений торкнувся питань символізму, опираючись на вивчення історії мови в дусі теорії  Ґрімма.

Народну обрядовість та словесне мистецтво О. Котляревський пояснював засобами міфології, релігії та історії, з урахуванням психо логічних факторів, таких як уява та фантазія. З цих позицій він аналізував епічні народні жанри на різних етапах їх становлення та розвитку. Як дослідник народної старовини, він надавав великого значення археології та палеографії. Вслід за прихильниками теорії самозародження, які звертали особливу увагу на «пережитки первісної культури» (такі як повір´я, забобони тощо), вивчав давні обряди, народну демонологію.

54. Розвиток ідей історичної школи в українському фольклорі 2-га пол.19-го ст. (Житецький, Драгоманов)

Традиції історичної школи підтримав також у своїх працях Павло Житецький (1836—1911). Вони чітко простежуються у дослідженні «Мысли о народных малорусских думах» (1893). До історичного аналізу вчений долучає студії над стилістикою та поетикою українського героїчного епосу, їх розвитку. Ідеї М. Дашкевича знайшли своє продовження і в працях В. Антоновича, П. Чубинського, К. Студинського та С. Єфремова. Яскравим представником історичної школи був і Михайло Драгоманов (1838—1895). Як спеціаліст зі стародавньої та античної історії він, як уже зазначалось, відштовхувався від ідей міграційної теорії, гостро критикуючи засади міфологічної школи. На основі первісних джерел та документів він розглядав творчість різних народів з позицій тогочасної історичної науки. У своїх ранніх працях вчений приділив велику увагу вивченню релігії та міфології арійських народів: «Досліди М. Драгоманова, — зазначав Л. Білецький, — як історика над українською поетичною творчістю не є випадкового характеру..., а характеру цілком органічного, бо, студіюючи народнопоетичні витвори найдавніших арійських народів, він заклав найосновніший ґрунт не лише для дослідів історичних, але й для дослідів фольклору всіх арійських народів аж до найпізніших часів». Будучи прихильником історично-порівняльного методу, М. Драгоманов не розділяв національних поглядів М. Дашкевича на самобутність культури та державність України. Причиною цього був сильний вплив на нього вчених російської історичної школи фольклористики, що сформувалась у другій половині 19 ст. (В. Міллер, А. Марков, Б. та Ю. Соколови, С Шамбінаго та ін.). Російські вчені, вбачаючи в героїчному ліро-епосі елементи минулого життя, намагались довести, що твори періоду Київської Русі є частиною російської словесності. Розходження між історичними подіями та змістом творів вони пояснювали зіпсутістю текстів у селянському середовищі. У цей час була висунута «теорія аристократизму» , за якою творцями героїчного епосу вважались дружинники княжої верхівки. її прихильниками в Україні були П. Житецький, В. Перетц та ін.Згодом М. Драгоманов, який був обізнаний із працями головних тогочасних напрямів фольклористики (міфологічна, антропологічна, міґраційна школи), переконався, що усі вони з різних боків висвітлюють твори усної словесності. Тобто кожен з них містить раціо нальне зерно, тому вони не повинні взаємовиключати один одного, а кожен повинен застосовуватись на своєму місці. Вчений, який на ранніх етапах своєї діяльності різко виступав проти міфологічного аналізу фольклору, у своїх останніх працях визнав його законність, — але за умови, що при цьому буде звернено увагу на всі можливі пізніші запозичення. Як зазначив Ф. Колесса, таким підходом «Драгоманов признає засаду еклектизму, себто вибору з кожної системи того, що найбільше пригоже в даному випадку, вибору відповідного підходу при досліді й пояснюванні окремих творів усної словесности, які визначаються такою великою різнородністю й відмінами, таким складним характером ».

55. Фольклористичні напрямки 1-ої пол. 20-го ст. та їх рецепція і адаптація українського фольклору

У період засилля в українській науці єдиного підходу до вивчення усної народної творчості у зарубіжній фольклористиці продовжували розвиватись різні напрямки, виникати нові теорії. Серед розмаїття підходів кінця 19 — початку 20 ст. деякі отримали значний резонанс. Такою, зокрема, була етнопсихологічна школа, яка виникла в США у 20—ЗО роки 20 ст. її основоположником вважається психіатр А. Кардинер. Він, базуючись на методах психоаналізу 3. Фройда, висунув думку про те, що суть культури кожного народу виявляється в особливостях «основної» («середньої», «модальної», «сумарної») особистості. На його думку, культура народу є до певної міри проявом індивідуальної психології окремого його представника, але у широких масштабах. Прихильники цієї теорії (етнографи Р. Лінтон, Р. Бенедикт, А. Халлоуел та ін.) твердили, що структура та психологія «основної» особистості закладається в перші роки людського життя під впливом характеру догляду за дитиною (годуванням, пеленанням, навчанням, спілкуванням) і становить основу народної культури і творчості. Різноманітні прояви, відмінності у культурних системах народів етнопсихологи пояснювали відмінними «досвідами дитинства», а відтак — різним психологічним складом. Хоча спершу ці ідеї набули значного розголосу, невдовзі ця теорія була різко розкритикована, після чого її вплив почав швидко згасати.

Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 — початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток — соціальною зумовленістю) та теорії дифузіонізму (Ф. Боаз, США). Прихильники останньої (Л. Фробеніус, Ф. Ґребнер) ідеї еволюції та єдності історичного розвитку протиставили ідею абсолютної різноманітності культур, що порушуються там, де існують запозичення. Таким чином, вони визнавали не розвиток усної народної творчості в часі, а її поширення у просторі, внаслідок чого спостерігалось «змішування» жанрів, тем, мотивів, образів — своєрідна «культурна дифузія».

Значного поширення у світі набули ідеї представників географічно-історичної школи (через її засновників — фольклористів із Фінляндії Ю. та К. Крунів вона отримала назву фінська школа). Першим кроком у формуванні фінської школи вважається виступ у 1873 р. А. А. Бореніуса, присвячений темі міграції рун. Остаточно вона оформилась на початку 20 ст. на основі дослідницьких праць професора порівняльної фольклористики Хельсінського університету К. Круна. її послідовники (А. Аарне, С. Томпсон та ін.), спираючись на історико-етнографічний метод вивчення взаємодії культур, притримувались ідеї географічної зумовленості народу (що впливає на його історичну долю, культурний розвиток, а відтак — на особливості системи усної народної творчості та її побутування). Головним завданням прихильники школи вважали виявлення етнографічної належності, місця і часу виникнення того чи іншого казкового сюжету. Вони провели велику та ретельну роботу: відібрали та класифікували всі варіанти казок, намагались простежити шляхи їх поширення. Ними була висунута теорія про первинну форму казки. Ця теза залишилась гіпотезою.

Ще більшої популярності у багатьох країнах набула школа структуралізму. Вона виникла у 20-х роках 20 ст. у Франції і поширилась на ряд гуманітарних наук. її головними представниками були етнолог Леві-Строс, історик культури М. Фуко, літературознавець Р. Борт, психоаналітик Ж. Лакан. В основі їх дослідження — структуральний метод, який орієнтує на виявлення структурних закономірностей об´єктів вивчення, з´ясування синхронного та діахронного зв´язків між ними. За знаками структури (у даному разі словами, образами, символами) послідовники школи дошукуються неусвідомлених глибинних структур, що виникають на підсвідомому рівні (як уявлення, спогади, знання про минуле). Культура та фольклорна творчість розглядається структуралістами як сукупність знакових систем, таких як мова, релігія, міфологія, звичаї тощо. Аналізуючи системи національних міфологій, Леві-Строс виявляв у них структури підсвідомості, елементи яких взаємозалежні і здатні складатися в нові системи. Фольклорні тексти та інші явища розглядаються як структури міфем (елементів міфу), що можуть творити нові версії.

56. . Фольклористична діяльність Франка (погляди)

Іван Франко – вчений широкого діапазону – письменник, літературознавець, лінгвіст, етнограф, фольклорист. Імпульс до такої титанічної роботи йому давало насамперед тісне спілкування з народом. “Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові”, – сказав І. Франко на вечорі, присвяченому 25-літтю його літературної діяльності.Однією з важливих ділянок праці вченого була фольклористика. Без народнопоетичних скарбів (пісень, приповідок, казок, оповідань, легенд, переказів та ін.) Франко не став би таким багатогранним письменником. Його захоплював тонкий ліризм пісень, їх тональне багатство, відшліфованість приказок, мудрість казок, легенд.Початком діяльності Франка фольклориста вважаються згадувані вже дві рукописні збірки народних пісень, які він почав записувати від матері, коли був гімназійним учнем у Дрогобичі. Про це сам Франко писав згодом у листі до М. Драгоманова: “Ще в нижчій гімназії я почав збирати пісні народні, спершу від моєї матері, а опісля і в Дрогобичі розпитував свідущих людей (ремісників і т. і.), так що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючі 800 номерів, правда, в значній часті, коломийок. Менший зошит я послав у “Просвіту” і опісля случайно віднайшов його в третіх руках, а більший таки в Дрогобичі у мене пропав”. Окремі фіксації датуються 1868 р., коли Франкові було всього 12 літ. Хоча він почав записувати від мами уже в десятирічному віці. Сам поет вважав цей час початком своїх фольклористичних зацікавлень, у листі до польського вченого Коперніцького від 27 грудня 1883 р. Франко писав: “Займаючись більше 12 років збиранням етнографічних матеріалів, а тепер також порівняльними студіями над етнографією слов’янською, і передусім українською, нагромадив я дотепер досить значну кількість цікавих матеріалів (пісень, оповідань, приповідок, анекдотів, вірувань, забобонів і подібних)”

У 80-х роках Франко став організатором фольклорно-збирацької роботи в “Етнографічно-статистичному кружку”, який почав діяти восени 1883 р. у Львові при студентському товаристві “Академічне братство”. До збирацької роботи залучали багато молоді не тільки зі Львова, а й з інших теренів, оскільки одним із головних завдань гуртка було “збирання матеріалу з народу”, “періодичні екскурсії в різні сторони краю”. Вміло організовував І. Франко й етнографічно-статистичну роботу. М. Драгоманов іноді радив, якими справами мав би займатися новостворений гурток, і яку для цього варто роздобути літературу. Зокрема він пропонував сконцентруватися на дослідженні земельної власності в Галичині і форм кооперації. Незадовго після виникнення гуртка, Франко писав до М. Драгоманова: “Надіюсь, що з весною, одна з перших екскурсій нашого кружка піде до Синевідська (нині Сколівський район на Львівщині), щоб вислідити докладно відносини, життя і погляди тої одинокої в нашім краї торговельної спілки-осади. Надіюсь відтам много цікавого” Як голова Етнографічної комісії, створеної у травні 1898 р., І. Франко розгорнув активну організаторську та збирацьку роботу. Влітку 1900 р. він відбув кілька екскурсій, здебільшого шукаючи матеріал для збірки галицьких народних приповідок, яка готувалася до друку як десятий том “Етнографічного збірника”, а також матеріал для збірки колядок і щедрівок. Найважливіша з тих екскурсій була до села Довгого Стрийського повіту, де він одержав багату і гарну рукописну збірку щедрівок, які записав ще у 1860-х рр. О. Кобринський. Під час цієї експедиції найбільше зібрав приповідок у с. Завадові і Голобутові Стрийського повіту, а також у Коломиї, Тернополі, Збаражі і Львові

57. Праця Франка «Останки первинного світогляду»

Перша класифікація українських загадок належить І. Я. Франку, яку він здійснив у праці «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних». В основу своєї класифікації він поклав давні світоглядні уявлення слов’ян, їхні релігійні вірування, тому поділив загадки на анімістичні, в яких явища природи, неживі предмети виступають істотами (це загадки про небо, землю, сонце, місяць, зорю); зооморфічні, в яких сили природи зображені у вигляді звірів; антропоморфічні, в яких явища природи ідентифікуються з людьми. Усі інші загадки І. Франко називав «штучними». Оскільки, вони можуть викликати інтерес як мовні фразами, проте не є цікавими з точки зору народного світогляду.

I.Я.Франко у своїй праці «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних» наголошував, що саме явища природи уявлялися нашим предкам у вигляді людей: Сімсот соколят на одній подушці сплять. (Соняшник.)

Засіб уособлення й понині є найважливішим прийомом у поетичній творчості:

«Я не їм вівса, ні сіна,дайте випити бензину, усіх коней обжену, кого хоч наздожену». (Автомобіль.)

Беручи за основу народні загадки, український байкар Л.I.Глібов складав віршовані загадки:

Мати доні молодій Огородик наділила,

Розкошує доня мила, Каже неньці: тісно їй.

В земляній сиджу коморі, А коса моя надворі. (Морква.)

Оскільки люди вірили в магічну силу слова, то й загадкам при-писували чарівну силу. За давніх часів до загадування і розгадування загадок ставилися серйозно. Молода людина, яка оволоділа майстерністю розгадування загадки, завжди вважалася розумово дозрілою. Згадаймо хоча б античний міф про страшного Сфінкса, загадку якого про людину відгадав мудрий юнак Едіп.Відзначимо, що народні загадки допомагають як в умовах дитячого садочка, так і в домашньому вихованні, легко і природно формувати у дітей з раннього віку культуру пізнання (розширення орієнтування дитини в природних явищах, оволодіння уявленнями про живе й неживе, простір і час, причини й наслідки) та вольову культуру (постановка цілі, добір засобів і визначення черги й послідовності їх використання (планування), прогнозування можливих ефективних дій, подолання всіляких труднощів, контролювання виконуваних дій, оцінювання результатів). Ці дії починають формуватися в початкових формах у дошкільному віці й визначають довільну поведінку, характерну для високого рівня вже зрілої особистості.

58. . Праця Франка «Тополя»

З введенням християнства, стверджує І.Франко у статті «Тополя» Т. Шевченка», гармонія у взаємозв'язках між людиною і світом почала руйнуватися, адже воно давнім поетичним віруванням надало темного, зловісного відтінку. Учений також підкреслював, «що під впливом християнства, а головно під впливом аскетичних і песимістичних сект маніхейських, давня віра в солідарність і симпатію між мертвими і живими перемінилася в віру упирів, котрі по смерті шкодять людям і всилуються погубити їх тіло і душу» (28, 79-80). З часом вірування в злих духів перейшли у звичаї та обряди, перейняли повсякденну свідомість людей, хоча первісні уявлення про людину і світ існували в цій свідомості паралельно з новими, давали знати про себе на кожному кроці. У боротьбі цих світоглядів, насамперед культу природи, роду, Добра, Світла і Зла, темних сил з'являються і нові етичні мотиви, на ґрунті яких згодом формуються яскраві характери, які виявляються у конкретних світоглядних переконаннях, діях і вчинках людей, їх взаєминах.

Національною особливістю цих світоглядних переконань, дій, вчинків та взаємин, національного характеру українців І.Франко вважає перевагу усе-таки додатніх начал, які й криються в первісних уявленнях наших предків про людину і світ. Аналізуючи, наприклад, болгарські та сербські пісні про Марка Кралевича та Груйо Новаченка, він наголошує на моральному отупінні та здичавінні героїв у поводженні з жінкою та легковажній поведінці самої жінки, розбещеної паразитичним, розгульним життям цариці, якою вона виведена в тих піснях. Вияви ж жорстокості чоловіка в українській народній пісні він пояснює як такі, що стали наслідком жорстоких соціальних обставин, яких не зможуть знести на собі герої і шукають будь-якого виходу з них.