12. Сторонами у договорі застави є заставодавець і заставодержатель. Заставодавцем може бути або сам боржник, або третя особа, яка іменується майновим поручителем, а заставодержателем —кредитор.

Сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій річ або майнове право передані на законних підставах з правом їх застави.

Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника (щодо речових прав на чуже майно див. коментар до глав 30—34 ЦК).

Слід мати на увазі, що згідно із законом державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у Державній власності, здійснює заставу належного йому майна за погодженням із засновником цього товариства у порядку, передбаченому для державних підприємств (ч.4 ст.11 Закону про заставу).

З моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства або відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації (ч.5 ст.11 Закону про заставу).

Зміст договору застави визначено ст.584 ЦК та ст.12 Закону про заставу, відповідно до яких у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави (він може бути поданий у загальній формі шляхом зазначення виду заставленого майна), а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

13. Згідно з ч.і ст.13 Закону про заставу договір застави має бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням нерухомого майна, договору застави космічних об'єктів — за місцем реєстрації цих об'єктів.

Законодавством України може бути передбачено й інші випадки нотаріального посвідчення договору застави.

Як встановлено ч.2 ст.577 ЦК, застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Наразі у ВР знаходиться на розгляді проект закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень".

Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця у порядку, встановленому Законом про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна, порядок ведення якого визначає Кабінет Міністрів України. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

З моментом укладення договору застави (у випадках нотаріального посвідчення — з моментом його нотаріального посвідчення) законодавець пов'язує виникнення права застави. Якщо ж за умовами договору чи відповідно до закону предмет застави повинен перебувати у володінні заставодержателя (заклад), право застави виникає в момент передання йому предмета застави.

Реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави (ч.2 ст.16 Закону про заставу).

14. Згідно зі ст.586 ЦК заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави. Він також має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним, проте реалізувати це право заставодавець може лише за згодою заставодержателя,якщо інше не встановлено договором.

Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди та доходи. Згідно з ч.і ст.46 Закону про заставу набуті ним доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання предмета закладу, а також зараховуються в рахунок погашення процентів по боргу, забезпеченому закладом зобов'язань чи самого боргу.

15. Особа, яка володіє предметом застави, будь то заставодавець чи заставодержатель, зобов'язана, якщо інше не встановлено договором:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином;

3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Разом з тим кодекс встановлює окремо обов'язки заставодавця-володільця предмета застави (у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором) і заставодержателя, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

Цивільним законодавством допускається наступна застава майна, що вже заставлене. Винятки можуть бути встановлені попереднім договором застави або законом. При цьому заставне право попереднього заставодержателя (попередніх заставодержателів) зберігає силу. Більш того, попередній (перший) заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателя ми на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави, крім випадку, коли предметом застави є рухоме майно. У цьому разі заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателя ми незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше.

Заставодавець незареєстрованої застави зобов'язаний надати кожному із заставодержателів інформацію про всі попередні застави майна в обсязі, встановленому статтею 584 ЦК. Якщо внаслідок невиконання ним цього обов'язку будь-хто із заставодержателів поніс збитки, заставодавець зобов'язаний їх відшкодувати.

Як випливає з ч.і ст.589 ЦК, правовим наслідком невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, є виникнення у заставодержателя права звернення стягнення на предмет застави.

До складу вимоги, що визначається на момент фактичного задоволення, закон включає також сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

16. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, згідно з ч.6 ст.20 Закону про заставу звернення стягнення назаставлене майно здійснюється за рішенням третейського суду, атакож на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Наприклад, згідно з ч.З ст.590 ЦК у разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа, суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено законодавством чи договором.

Відповідно до ст.21 Закону про заставу реалізація заставленого майна провадиться спеціалізованими організаціями з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором, а державних підприємств та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, — виключно з аукціонів (публічних торгів).

Якщо перший аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, проводиться наступний аукціон. Початковою ціною другого і наступних аукціонів вважається ціна, зменшена на 30% по відношенню до початкової ціни попереднього аукціону.

Якщо другий і наступні аукціони (публічні торги) оголошені такими, що не відбулися, заставодержатель має право залишити заставлене майно за собою за початковою ціною, яка була запропонована на останньому аукціоні (публічних торгах). У разі якщо заставодержатель відмовився залишити заставлене майно за собою, це майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не передбачено договором.

17. Новими для цивільного законодавства є норми, що регулюють дострокове виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Згідно зі ст.592 ЦК заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою за наявності підстав, встановлених ч.1 зазначеної статті, або вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, — звернути стягнення на предмет застави у випадках, передбачених ч.2 ст.592 ЦК.

Завершується коментований параграф ст.593, що містить норми, які регулюють відносини, пов'язані з припиненням застави. Так, згідно з ч.і ст.593 ЦК застава припиняється у разі:

1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом. Наприклад, згідно зі ст.28 Закону про заставу застава припиняється також: а) при закінченні терміну дії права, що складає предмет застави; б) в інших випадках припинення зобов'язань, установлених законом.

Крім того, як встановлено ст.29 Закону про заставу, у разі відмови кредитора прийняти виконання забезпеченою заставою грошової вимоги відповідна сума вноситься заставодавцем у депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса. Якщо внесена в депозит сума повністю покриває борг, застава припиняється. 7. Притримання

1. Притримання є новим для цивільного законодавства України способом забезпечення виконання зобов'язань. Щоправда, утримання майна (у вигляді грошових коштів) передбачалося і в попередньому ЦК (наприклад, у договорі комісії — ст.408 ЦК 1963 p.),проте в ЦК притримання отримало режим загального для всіх видів зобов'язань способу забезпечення їх виконання. За функціональною спрямованістю притримання, як і застава, належить до способів забезпечення виконання зобов'язань, спрямованих на стимулювання боржника до належного виконання обов'язків, а при їх порушенні — на захист прав кредитора.

Умови і підстава застосування притримання (в сукупності вони складають право притримання) встановлені ч.і ст.594 ЦК.

Притримання може бути застосоване за таких умов: а) володіння річчю кредитором має бути правомірним; б) річ підлягає передачі боржникові або іншій особі, вказаній ним; в) строк притримання речі кредитором — до виконання зобов'язання боржником.

Підставою виникнення права притримання (us retentionis) є невиконання боржником у строк зобов'язання щодо оплати речі, яка підлягає передачі боржникові чи вказаній ним іншій особі, або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків.

Особливість притримання полягає в тому, що, на відміну від більшості інших способів забезпечення виконання зобов'язань, які виникають з договору, притримання виникає безпосередньо з закону. Отже, для реалізації права притримання, встановленого ч.і ст.594 ЦК, не вимагається, щоб таке право було передбачено договором.

Притримання, як спосіб забезпечення виконання окремих видів зобов'язання, безпосередньо встановлене рядом статей ЦК. Наприклад, притримання забезпечує зобов'язання замовника за договором підряду сплатити встановлену ціну роботи або іншу суму, належну підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду (ст.856 ЦК); зобов'язання комітента за договором комісії задовольнити вимоги комісіонера (ч.і ст.1019 ЦК); зобов'язання відправника за договором перевезення внести провізну плату та інші платежі (ч.4 ст.916 ЦК) тощо.

2. За загальним правилом притриманням забезпечуються вимоги кредитора, виражені в грошовій формі. Проте ч.2 ст.594 ЦК допускає можливість забезпечення притриманням речі інших вимог кредитора (негрошового характеру), що є підтвердженням характеристики притримання як загального щодо всіх видів зобов'язання способу забезпечення виконання зобов'язань. Інше може бути встановлено договором або законом, проте воно не стосується притримання, передбаченого ч.і ст.594 ЦК.

За кредитором зберігається право притримання речі і в тому разі, якщо права на цю річ, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа. Це положення ч.З ст.594 спрямоване на збереження забезпечувальної функції притримання у випадку припинення прав боржника на притримувану річ у зв'язку з переходом їх до Іншої особи. Крім того, воно містить відповідь на запитання щодо природи речового права, на якому притримувана річ знаходиться у кредитора. Це право володіння. Тому притримання речі кредитором не дає йому права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

Право притримання кредитором речі, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, породжує у кредитора і певні обов'язки, пов'язані з притриманням. Перш за все, кредитор зобов'язаний негайно повідомити про це боржника.

3. Основним обов'язком кредитора, як це випливає зі змісту ч.2 ст.595 ЦК, є вжиття ним заходів до збереження притримуваної речі, оскільки він відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує. В той же час відповідальність кредитора настає у разі, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Наприклад, перевізник не повинен відповідати за втрату, псування або пошкодження вантажу, які сталися внаслідок його притримання перевізником для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів.

Як встановлено ч.і ст.596 ЦК, кредитор у разі притримання речі, належної боржнику, не набуває права власності на неї. Право власності (інше речове право) належить боржнику, хоча фактичне володіння здійснює кредитор.

Оскільки річ, що її притримує кредитор, належить на праві власності (іншому речовому праві) боржнику, а кредитор лише фактично володіє зазначеною річчю, притримуючи її, закон встановлює право боржника розпорядитися нею, наприклад, продати іншій особі. Обов'язок боржника у цьому випадку — повідомити набувача про притримання речі і про права кредитора. Зазвичай такими правами кредитора, виходячи зі змісту ч.і ст.594 ЦК, є право на оплату цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та Інших збитків.

Кредитор, який притримує річ у себе, має право на задоволення своїх вимог з вартості притримуваної речі відповідно до порядку, встановленого ст.591 ЦК стосовно реалізації предмета застави. Підстави припинення зобов'язання

1. Припинення зобов'язання — це погашення прав та обов'язків сторін, що складають його зміст. Такий наслідок зумовлений дією правоприпиняючих юридичних фактів. Саме ці юридичні факти і є підставами для часткового або повного припинення зобов'язання. За загальним правилом при припиненні зобов'язання правові відносини між його учасниками припиняються у повному обсязі, а інколи ці відносини хоча і зберігаються, але у зміненому вигляді, наприклад при припиненні зобов'язання шляхом його новації.

2. ЦК безпосередньо у ст.ст.599—609 передбачає найбільш поширені підстави припинення зобов'язань, але їх перелік не є вичерпним, оскільки згідно зі ст.598 ЦК підстави припинення зобов'язань можуть передбачатися також договорами, що укладаються сторонами, та чинними законами. Крім того, відповідно до ч.2ст.598 ЦК припинення зобов'язання, якщо це передбачено договором чи законом, може мати місце на вимогу однієї з сторін. Йдеться про випадки односторонньої відмови від зобов'язання (див. коментар до гл.47 ЦК) та одностороннього розірвання договору (див. коментар до гл.53 ЦК).

3. Підстави припинення зобов'язань можуть бути поділені на дві групи, а саме: ті, які за своєю юридичною природою є правочинами (належне виконання, передання відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення боргу); та інші, які за своєю юридичною природою не є правочинами (поєднання в одній особі боржника і кредитора, неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи).

2. Характеристика підстав припинення зобов'язання, що за юридичною природою є правочинами

1. Правочини як підстави припинення зобов'язання можуть бути односторонніми та двосторонніми. Найбільш поширеною та бажаною підставою припинення зобов'язання є його належне виконання (ст.599 ЦК), тобто виконання, здійснене належними сторонами, відповідно до предмету виконання, в передбачений строк, у визначеному місці та у належний спосіб, яке за юридичною природою є одностороннім правочином (див. коментар до гл.48ЦК).

2. Зарахування взаємних вимог як підстава припинення зобов'язання може здійснюватися за наявності сукупності умов, закріплених у ст.601 ЦК. По-перше, зарахуванню підлягають лишезустрічні вимоги, тобто вимоги, що випливають з двох різних зобов'язань, сторонами в яких є одні й ті ж самі особи, кожна з якихв одному зобов'язанні виступає кредитором, а у другому — боржником. По-друге, зустрічні вимоги мають бути однорідними, тобто такими, предмет виконання яких є однаковим (наприклад, сплата певної суми грошей). По-третє, строк виконання зустрічних та однорідних умов має настати, або є таким, що не був встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. За наявності сукупності цих умов для зарахування достатньо заяви однієї зі сторін, згоди іншої сторони для цього не потрібно (хоча вона може й бути). Така заява може бути зроблена однією стороною іншій стороні безпосередньо, а може бути оформленою у вигляді зустрічної позовної заяви. Отже, зарахування зазвичай є одностороннім правочином. Інколи здійснення зарахування є обов'язковим, оскільки, наприклад згідно зі ст.619 ЦК кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника (див. коментар до гл.51 ЦК). Зарахування може бути як повним, так і частковим. Повне зарахування має місце у тому випадку, коли зустрічні вимоги є рівними за обсягом. Як виключення із загального правила, ЦК у СТ.602 передбачає перелік вимог, зарахування щодо яких взагалі не допускається навіть, якщо вони відповідають сукупності розглянутих умов. Йдеться, по-перше, про такі вимоги, що мають особистий характер (про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смерті, про стягнення аліментів та про вимоги щодо довічного утримання (догляду). По-друге, не допускається зарахування вимог у разі спливу щодо неї позовної давності, але при поновленні судом позовної давності (див. коментар до гл.19 ЦК) право на зарахування такої вимоги виникає. По-третє, не допускається зарахування вимог, стосовно яких є застереження про це в договорі або в законі. Так, згідно зі ст.144 ЦК не допускається внесення учасником товариства з обмеженою відповідальністю свого вкладу до статутного капіталу товариства шляхом зарахування його вимог до такого товариства (див. коментар до гл.8 ЦК). Спеціальні вимоги закріплені в ст.603 ЦК стосовно умов здійснення зарахування у разі заміни кредитора. Ці вимоги слід розглядати як конкретизацію правил, вміщених у ст.518 ЦК, відповідно до яких перехід прав кредитора до іншої особи не повинен погіршувати становища боржника (див. коментар до гл.47 ЦК). Саме тому у разі заміни кредитора боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. Умови здійснення зарахування при цьому залежать від того, чи був боржник повідомлений про заміну кредитора, чи ні. У першому разі зарахування здійснюється, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання, або цей строк не встановлений чи був визначений моментом пред'явлення вимоги. У другому разі зарахування здійснюється, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором, або якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором — на момент його виконання.

3. Згідно зі ст.604 ЦК зобов'язання припиняється за домовленістю сторін незалежно від того, коли сторони досягли згоди про це — до початку виконання зобов'язання чи в процесі його виконання, різновидами домовленості сторін, як підстави припинення зобов'язання, є новація зобов'язання, переданий боржником відступного кредиторові та прощення боргу кредитором. Новація не припиняє правового зв'язку між кредитором і боржником, оскільки між цими ж особами за їх згодою відбувається заміна первісного зобов'язання, що припинилося, па нове зобов'язання. Наприклад, покупець замість сплати грошей за договором купівлі-продажу видає за згодою продавця боргову розписку. При цьому первісне зобов'язання з купівлі-продажу припиняється шляхом його заміни на зобов'язання позики. З припиненням первісного зобов'язання пов'язано правило про те, що новація припиняє і дію додаткових (акцесорних) зобов'язань щодо нього, наприклад, зобов'язань, що забезпечували його виконання. Для їх збереження стосовно нового зобов'язання в договорі про новацію має міститися спеціальна умова про це. Новація не допускається у випадках, передбачених законом. Безпосередньо в ст.604 ЦК така заборона встановлена щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та про сплату аліментів.

4. Відповідно до ст.600 ЦК зобов'язання за згодою сторін припиняється внаслідок передання боржником відступного кредиторові. Формою відступного можуть бути не тільки гроші та інше майно, про які йдеться у зазначеній статті ЦК, а й здійснення боржником на користь кредитора, наприклад, певних робіт чи надання йому певних послуг. Згода сторін на припинення зобов'язання відступним може бути передбачена сторонами заздалегідь при вчиненні ними правочину, або досягнута між ними в процесі виконання зобов'язання у разі, коли вони дійдуть спільного висновку про те,що його виконання є недоречним. Згода сторін на припинення правового зв'язку між кредитором і боржником таким чином знаходить своє втілення в договорі, що укладається між ними. В ньому ж вирішуються і питання про форму відступного, розмір, строки й порядок його передання (здійснення).

5. Згідно зі ст.605 ЦК зобов'язання припиняється внаслідок звільнення кредитором боржника від його обов'язків (прощення боргу). Хоча питання про те, чи може мати місце припинення зобов'язання за цією підставою в результаті одностороннього правочину кредитора, чи для цього потрібна і згода боржника, є дискусійним (Детальніше про зміст цієї дискусії див.: Шилохвост О.Ю. О прекращении обязательства прощением долга. Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сборник памяти С.А.Хохлова / Отв. ред. Л Л. Маковский. - М., 1998. - С. 353-372),більшість дослідників вважають, що прощення боргу може матимісце лише за згодою боржника, хоча формула закону, що міститься в ст.605 ЦК прямо і не вимагає цього. Однак необхідною умовою для припинення зобов'язання за цією підставою є не порушення цим прав третіх осіб щодо майна кредитора. Тому прощення боргу не може мати місця, наприклад, у випадку неплатоспроможності кредитора через можливе порушення цим прав його власних кредиторів.

3. Характеристика підстав припинення зобов'язань, що за юридичною природою не є правочинами

1. Згідно зі ст.606 ЦК зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Це може відбуватися при універсальному правонаступництві (як у відносинах між фізичними особами, так І у відносинах між юридичними особами), коли боржник за зобов'язанням отримує в ньому право вимоги і стає кредитором стосовно самого себе. Наприклад, у відносинах між фізичними особами боржник за договором позики після смерті свого кредитора стає його єдиним спадкоємцем. Однак у тих випадках, коли після смерті кредитора його спадкоємцями є й інші, крім боржника, особи, зобов'язання за позикою припиняється не в повному обсязі, а лише в тій частині, в якій є збіг кредитора і боржника в одній особі. Часткове припинення зобов'язання має місце у разі збігу кредитора з одним із солідарних боржників, оскільки при цьому воно зберігається для решти боржників. Припинення зобов'язання за цією підставою між юридичними особами, що були в ньому, відповідно, боржником і кредитором, може мати місце, наприклад, при їх припиненні з правонаступництвом у формі злиття.

2. Зобов'язання згідно зі ст.607 ЦК припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна з сторін не відповідає. Йдеться про випадки, коли фізична або юридична неможливість виконання зобов'язання зумовлена наявністю об'єктивних причин, що не залежать від волі сторін І не є наслідком їх дій, за які вони відповідають. Фізична неможливість виконання зобов'язання має зазвичай місце у разі загибелі з випадкових причин або через дію непереборної сили Індивідуально-визначеної речі, що є предметом зобов'язання. Це пов'язано з тим, що індивідуально визначені речі є незамінними. Оскільки речі, визначені родовими ознаками, у тому числі й гроші, є замінними речами (див. коментар до гл.13 ЦК), не можуть припинятися за цією підставою, наприклад, грошові та інші зобов'язання, предметом яких виступають такі речі. Юридична неможливість виконання зобов'язання має місце тоді, коли вона викликана заборонами та обмеженнями, введеними шляхом прийняття органами публічної влади відповідних правових актів (наприклад, заборони чи обмеження на ввезення чи вивезення певних товарів). При припиненні зустрічного зобов'язання через неможливість його виконання, кожний його учасник має право вимагати повернення того, за що він не отримав зустрічного задоволення. Якщо правовий акт, прийнятий органом публічної влади, що зумовив юридичну неможливість виконання зобов'язання, буде визнаним судом незаконним і скасований ним,сторони зобов'язання мають право вимагати від зазначеного органу відшкодування завданих збитків та моральної шкоди (див. коментар до гл. З ЦК). Якщо ж неможливість виконання зобов'язання зумовлена обставинами, за які сторона несе відповідальність,таке зобов'язання не припиняється, а лише змінюється, оскільки при цьому обов'язок такої особи з виконання зобов'язання перетворюється в обов'язок з відшкодування завданих збитків, сплати неустойки тощо.

3. За загальним правилом смерть кредитора чи боржника не припиняє зобов'язання у зв'язку з тим, що майнові права та обов'язки померлого суб'єкта входять до складу спадщини і переходять до його спадкоємців (див. коментар до гл.84 ЦК), зумовлюючи лише зміну сторін у зобов'язанні, яке продовжує існувати (див. коментар до гл.47 ЦК). Але є й такі майнові права та обов'язки кредитора чи боржника, що становлять зміст зобов'язання, які не входять до складу спадщини, правонаступництво за якими є неможливим, що зумовлює незмінність суб'єктного складу в таких зобов'язаннях. Саме такі зобов'язання припиняються згідно зі ст.608ЦК смертю кредитора чи боржника через їх нерозривну пов'язаність із зазначеними особами. Йдеться, наприклад, про зобов'язання літературного замовлення, що припиняється смертю боржника(виконавця) через неможливість виконання його Іншою особою. Так само у разі смерті кредитора (потерпілої особи) припиняється зобов'язання з відшкодування боржником шкоди, завданої ушкодженням здоров'я. Зобов'язання доручення згідно зі ст.1008 ЦК припиняється не тільки у разі смерті боржника (повіреного) чи кредитора (довірителя), а й у випадках визнання повіреного або довірителя недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім (див. коментар до гл.68 ЦК).

4. Припинення юридичної особи у формі злиття, приєднання,поділу та перетворення (див. коментар до гл.7 ЦК) не є підставою для припинення зобов'язань, оскільки при цьому має місце правонаступництво. Навпаки, ліквідація юридичної особи (як кредитора,так і боржника) відповідно до ст.6О9 ЦК за загальним правилом припиняє їх зобов'язання саме тому, що при ліквідації юридична особа припиняється без правонаступництва. Винятки з цього правила можуть мати місце у випадках, коли законом або іншими нормативно-правовими актами зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Згідно зі ст.1205 ЦК у разі ліквідації юридичної особи здійснюється капіталізація платежів,належних з неї у зв'язку із заподіянням каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я або із смертю громадянина. Капіталізовані платежі акумулюються Фондом соціального страхування від нещасних випадків відповідно до ст.46 Закон про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку.

Порушення зобов'язання та його правові наслідки

1. Категорія "порушення зобов'язання" є однією з центральних для цієї глави, оскільки саме з нею пов'язані правові наслідки,встановлені договором чи законом. Згідно зі ст.610 ЦК порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання. Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли боржник не здійснив на користь кредитора жодної дії, що становить предмет виконання зобов'язання. Неналежне виконання полягає у порушенніпри здійсненні дій, що становлять предмет виконання зобов'язання, умов, визначених його змістом (див. коментар до гл.48 ЦК).

2. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки,встановлені договором чи законом. Саме таке правило закріплено уст.611 ЦК. В ній безпосередньо передбачені, зокрема, такі наслідки як: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від нього; розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків чи моральної шкоди. Цей перелік не є вичерпним. До зазначених правових наслідків належать, наприклад, примусове виконання боржником обов'язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками, виконання зобов'язання за рахунок боржника. Не усі із зазначених наслідків порушення зобов'язання пов'язані з покладенням на особу нових додаткових обов'язків, як заходу цивільно-правової відповідальності. Саме тому мірами цивільно-правової відповідальності є лише такі правові наслідки порушення зобов'язання, як відшкодування збитків та моральної шкоди І сплата неустойки, оскільки за загальним правилом викладеним у ст.622 ЦК, боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, за загальним правилом не звільняється від обов'язку виконання зобов'язання в натурі. Усі Інші правові наслідки порушення зобов'язання є мірам»захисту цивільних прав. Слід мати на увазі, що порушення зобов'язань може мати правовим наслідком поєднання мір цивільноправової відповідальності з мірами захисту цивільних прав.

2. Правові наслідки порушення зобов'язання — заходи захисту цивільних прав

1. Порушення зобов'язання однією зі сторін надає право другій стороні відмовитися в односторонньому порядку від зобов'язання частково або в повному обсязі, якщо це встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від зобов'язання у повному обсязі воно припиняється, а при частковій відмові відбувається зміна зобов'язання (див. коментар до гл.47 ЦК). Сторона, винна в порушенні зобов'язання, не звільняється від цивільно-правової відповідальності у разі відмови другої сторони від нього.

2. На вимогу однієї зі сторін за рішенням суду договір може бути розірваний у разі істотного порушення його другою стороною та в інших випадках, передбачених договором чи законом. Істотним вважається таке порушення, при якому через завдану ним шкоду другій стороні остання значною мірою позбавляється того, на шо вона розраховувала при укладенні договору. Якщо договір був розірваний у зв'язку з істотним його порушенням однією зі сторін,друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору (див. коментар до гл.53 ЦК). Таке право, наприклад, належить згідно зі ст.872 ЦК замовнику у разі істотного порушення підрядником договору побутового підряду (див. коментар до гл.61 ЦК). Підстави розірвання договору, не пов'язані з його істотним порушенням, передбачені, наприклад, для одержувача безстрокової ренти у ст.740 ЦК. Згідно з цією статтею одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору також і в інших випадках, встановлених договором ренти (див. коментар до гл.56 ЦК).

3. Правовим наслідком невиконання боржником обов'язку передати у власність або в користування кредитора річ, визначену Індивідуальними ознаками, є, згідно зі ст.620 ЦК право кредитора витребувати її у боржника та вимагати ЇЇ передання відповідно до умов договору. Річ згідно зі ст.184 ЦК є визначеною індивідуальними ознаками, якшо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють ЇЇ з-поміж Інших однорідних речей, індивідуалізуючи її (див. коментар до гл.13 ЦК).

Витребування речі здійснюється шляхом подання кредитором позову до суду і його слід розглядати як спосіб здійснення принципу реального виконання такого зобов'язання. Право кредитора на витребування зазначеної речі у боржника втрачається з передачею ЇЇ у власність або в користування третій особі. У разі коли зазначена річ ще не передана третій особі (додатковому кредиторові), яка має однорідне право з первинним кредитором, що подав позов, виникає конкуренція їх вимог. Ця конкуренція вирішується наступним чином. Переважне право на одержання такої речі має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого виникло раніше (право старшинства), а коли це неможливо встановити, переважне право належить тому, хто першим пред'явив позов про витребування зазначеної речі. Якщо предметом виконання зобов'язання є здійснення дії щодо передачі речі, визначеної родовими ознаками, кредитор має право вимагати лише відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання. Оскільки річ, що має лише родові ознаки, є замінною (див. коментар до гл.13 ЦК), кредитор, отримавши відшкодування збитків, має можливість придбати її за іншим зобов'язанням.

4. Правовим наслідком невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги є згідно зі ст.621 ЦК право кредитора виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі. Оскільки у цих випадках кредиторові належить право вимагати від боржника відшкодування збитків, спричинених порушенням зобов'язання, по суті, виконання такого зобов'язання здійснюється за рахунок боржника.

3. Правові наслідки порушення зобов'язання —заходи цивільно-правової відповідальності

1. Заходи цивільно-правової відповідальності як наслідки порушення зобов'язання — це цивільно-правові санкції, що знаходять свій прояв у покладенні на боржника додаткових обов'язків, які ущемляють його майнові інтереси. До них належать відшкодування збитків та моральної шкоди і сплата неустойки.

2. Оскільки цивільно-правова відповідальність у таких загальних формах, якими є відшкодування збитків та моральної шкоди, поши-1рює свою дію на усі цивільно-правові відносини і не обмежується!лише сферою зобов'язальних відносин, найбільш принципові питання щодо них закріплені у гл. З ЦК, норми якої регулюють відносини щодо захисту цивільних прав та інтересів осіб у разі їх порушення,

3. Збитки — це грошовий вираз майнової шкоди. Видами збитків згідно зі ст.22 ЦК є реальні збитки та упущена вигода. Реальні збитки — це втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Упущена вигода —це ті доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (див. коментар до гл.З ЦК).

4. Моральна шкода відповідно до вимог ст.23 ЦК — це втрати немайнового характеру внаслідок фізичного болю та душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, протиправною поведінкою інших осіб щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, Із знищенням чи пошкодженням її майна, а також втрати немайнового характеру внаслідок приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (див. коментар до гл.З ЦК).

5. У зв'язку з тим, що неустойка є не тільки спеціальною формою цивільно-правової відповідальності за порушення договірного зобов'язання, а й засобом забезпечення його виконання, найбільш принципові питання щодо неї закріплені у гл.49 ЦК, норми якої регулюють відносини, пов'язані з забезпеченням виконання зобов'язання. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання. Отже, предметом неустойки відповідно дост.551 ЦК може бути не тільки грошова сума, а й рухоме І нерухоме майно (див. коментар до гл.49 ЦК). Суб'єкт цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання

1. При порушенні договірного зобов'язання цивільно-правова відповідальність покладається на сторону, що порушила зобов'язання. При передорученні виконання свого обов'язку Іншій особі боржник згідно зі ст.6і8 ЦК відповідає за порушення зобов'язання цією особою, крім випадків, коли договором або законом встановлена відповідальність безпосереднього виконавця. У позадоговірних зобов'язаннях майнова та моральна шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала (див. коментар до гл.82 ЦК).

2. Згідно зі ст.619 ЦК поряд із відповідальністю боржника договором або законом може бути передбачена додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. Так, субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями виробничого кооперативу несуть згідно зі ст.163 ЦК Його члени (див. коментар до гл.8 ЦК), відповідно до ст.554 ЦК таку ж відповідальність перед кредитором несе поручитель, якщо це передбачено договором поруки (див. коментар до гл.49 ЦК). У позадоговірних зобов'язаннях субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану неповнолітньою особою, у разі відсутності в неї майна, достатнього для її відшкодування, несуть згідно зі ст.1179 ЦК її батьки (усиновлювачі) або піклувальник (див. коментар до гл.82 ЦК). Особливість виконання субсидіарних зобов'язань, при яких з'являється додатковий боржник, зумовлена двома чинниками, а саме: черговістю виконання такого зобов'язання перед кредитором та особливим характером відносин між основним та додатковим боржником. Оскільки виконання такого зобов'язання є обов'язком основного боржника, кредитору належить право вимоги саме до нього. І тільки у випадках відмови основного боржника задовольнити вимогу кредитора, останній може пред'явити вимогу у повному обсязі до додаткового боржника. Таке ж право належить кредиторові і тоді, коли він не одержить від основного боржника в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу. Але у випадках, коли вимога кредитора може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника, кредитор не може вимагати задоволення такої вимоги від додаткового боржника. Особливий характер відносин між основним та додатковим боржником знаходить свій прояв у наступному. Додатковий боржник повинен до задоволення вимоги, пред'явленої Йому кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення до нього позову — подати клопотання до суду про залучення основного боржника до участі у справі. Невиконання додатковим боржником цієї вимоги закону надає право основному боржнику висунути проти його регресної вимоги усі заперечення, які він мав проти кредитора.

5. Підстави і умови цивільно-правової відповідальності

1. Юридичною підставою для усіх видів цивільно-правової відповідальності є норма права, що була порушена, а фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є наявність певних умов, що у своїй сукупності утворюють склад цивільного правопорушення. Необхідними умовами цивільно-правової відповідальності за загальним правилом є: протиправність поведінки особи; школа, як результату протиправної поведінки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою; вина особи, що заподіяла шкоду.

2. ПротиправнІсть поведінки особи, на яку покладається цивільно-правова відповідальність, завжди є обов'язковою умовою. Правомірні дії особи не можуть спричиняти її майнової відповідальності, за винятком випадків, передбачених у законі. Такий виняток міститься, наприклад, у ст. 1171 ЦК, згідно з якою шкода,завдана особою у стані крайньої необхідності, тобто в результаті правомірних дій, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала(див. коментар до гл.82 ЦК). Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії, так і бездіяльність особи, наприклад, поза невиконанні особою передбаченого законом або договором обов'язку здійснити певні дії. Якщо в сфері позадоговірних зобов'язані порушення стороною приписів правових норм, що завжди у цій сфері мають імперативний характер, безумовно свідчать про про-типравність поведінки особи, то в сфері договірних зобов'язань протиправною є така поведінка, яка порушує лише такі імперативні приписи актів цивільного законодавства, від яких сторони відповідно до ст.6 ЦК не можуть відступити в договорі (див. коментар до гл.1 ЦК), а також поведінка, шо призводить до порушення і договірного зобов'язання. Одним із видів такого порушення є прострочення боржника або кредитора. Згідно зі ст.612 ЦК боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання (невиконання зобов'язання) або виконав його не в строк, встановлений договором або законом (неналежне виконання зобов'язання).Боржник не вважається таким, що прострочив, якщо зобов'язання не може бути виконане ним внаслідок прострочення кредитора. Відповідно до ст.613 ЦК кредитор вважається таким, що прострочив, у таких випадках. По-перше, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником. По-друге, якщо він не вчинив дій, що встановлені договором та актами цивільного законодавства, або дій, що випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник позбавлений можливості виконати свій обов'язок. Йдеться, наприклад, про випадки, коли довіритель у договорі доручення (кредитор) всупереч вимогам ст.1007 ЦК не забезпечив повіреного (боржника) засобами, необхідними для виконання доручення (див. коментар до гл.68 ЦК). По-третє, у разі затримання передачі боржником належно виконаного кредиторові через відмову останнього повернути боржникові борговий документ або видати розписку у відповідності з вимогами ст.545 ЦК(див. коментар до гл.48 ЦК).

3. Під шкодою як наслідком протиправної поведінки особи, розуміють зменшення або втрату певного особистого (немайнового)чи майнового блага, а тому залежно від об'єкта цивільного правопорушення розрізняють майнову та немайнову (моральну) шкоду(характеристика збитків та моральної шкоди міститься в пп. 3.2,6.1-6.3 коментарю до цієї глави ЦК).

4. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності,як причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення того факту,що саме протиправна поведінки конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що спричинила шкоду (збитки) іншій особі. Коли виникнення шкоди (збитків) є результатом єдиної дії особи, труднощів у встановленні причинного зв'язку не виникає. Труднощі виникають тоді, коли негативним наслідкам передують декілька діянь. Саме у цих випадках необхідно з усього ланцюжка загального взаємозв'язку явищ, які відносяться до конкретної справи, виділити лише те (ті) з діянь, яке (які) були необхідними і достатніми для заподіяння шкоди (спричинення збитків). У практичній площині питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою (збитками) — це питання факту, яке має бути вирішено судом шляхом детальної оцінки усіх фактичних обставин справи, у тому числі й результатів можливих експертиз.

5. Вина в цивільному праві тривалий час розглядалась як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків і вважалася суб'єктивною підставою цивільно правової відповідальності. Певною мірою це було пов'язано з тим, що цивільно-правова відповідальність розглядалась як різновид загально-юридичної відповідальності, стосовно якої вина визнавалася не тільки її обов'язковою умовою, а й заходом відповідальності, оскільки вид і розмір, наприклад, кримінальної відповідальності залежать від форми вини, що поділяється на умисну та необережну, а кожна з них має ще й відповідні види. Саме тому КК у ст.ст.23—25 містить законодавчі визначення усіх форм та видів вини. Хоча і у цивільному праві вина згідно зі ст.614 ЦК формально також поділяється на зазначені форми, а необережність у свою чергу буває легкою чи грубою, ні ЦК, ні інші акти цивільного законодавства не закріплюють аналогічних визначень, оскільки форми та види вини в цивільному праві мають певною мірою умовний характер. Лише як виняток із загального правила в ЦК інколи є посилання на умисну або необережну форму вини. При цьому умисел у цивільному праві включає елемент наміру, тоді як необережність пов'язана з недотриманням стороною вимог уважності та обачливості. Взагалі вина в цивільному праві є лише підставою відповідальності, а не її заходом. Заходом цивільно-правової відповідальності є розмір завданої шкоди (спричинених збитків). Це пов'язано з тим, що головною функцією цивільно-правової відповідальності є компенсаційна функція, суть якої полягає у поновленні порушеної майнової сфери особи шляхом відшкодування їй заподіяної шкоди (спричинених збитків), а тому для настання цивільно-правової відповідальності, за загальним правилом, достатньо наявності вини у будь-якій формі. Більш того, відповідно до ст.614 ЦК договором або законом може передбачатися цивільно-правова відповідальність незалежно від вини особи, яка порушила зобов'язання. Така відповідальність передбачена наприклад ст-950 ЦК для професійного зберігача, який відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (див. коментар до гл.66 ЦК). Незалежно від вини відшкодовується шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, оскільки згідно зі ст.1187 ЦК особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (див. коментар до гл.82 ЦК). З урахуванням зазначених чинників ЦК відмовився від традиційного підходу до розуміння вини. Про це свідчить правило, закріплене в п.2 ч.ї ст.614 ЦК, згідно з яким особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Отже, є усі підстави стверджувати, що під виною ЦК визнає не психічне відношення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків, а невжиття нею об'єктивно Існуючих заходів, що залежать від неї і спрямованих на недопущення порушення зобов'язання. У такий спосіб вина в цивільному праві переводиться зі сфери суб'єктивних психічних відчуттів у сферу об'єктивно можливої поведінки особи з урахуванням обставин конкретної ситуації. Згідно зі ст.614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, вважається винною в цьому, поки не доведе відсутність своєї вини. Аналогічне правило закріплено в ст.1166 ЦК стосовно особи, яка завдала шкоди іншій особі. Отже, в цивільному праві діє презумпція (припущення) вини правопорушника. Це означає, що потерпіла від правопорушення особа не зобов'язана доводити вину правопорушника, а останній, якщо він вважає себе невинним, зобов'язаний довести це (спростувати вказану презумпцію).

6. Відшкодування збитків і моральної шкоди

1. Покладення на правопорушника цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків та моральної шкоди може мати місце за наявності повного складу цивільного правопорушення (протиправність поведінки, наявність майнової шкоди(збитків) чи моральної шкоди, причинний зв'язок та вина).

2. З урахуванням того, що збитки є загальною цивільно-правовою санкцією, будь яке порушення зобов'язання згідно зі ст.623ЦК має своїм наслідком обов'язок щодо їх відшкодування. За загальним правилом, викладеним у ст.22 ЦК, відшкодуванню підлягають збитки у повному обсязі, тобто як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірах (див. коментар до гл.З ЦК). Наявність збитків, завданих порушенням зобов'язання,та їх розмір у кожному конкретному випадку має доводитися кредитором. Стаття 623 ЦК містить правило, яким слід керуватися кредиторові при визначенні збитків. Згідно з цим правилом при визначенні збитків мають враховуватися ринкові ціни, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а у разі якщо вимога не буде задоволена добровільно, — у день пред'явлення позову. Суду надане право задовольняти вимоги кредитора про відшкодування збитків з урахуванням ринкових цін, існуючих на день ухвалення ним відповідного рішення. При визначенні упущеної вигоди мають враховуватися заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

3. Відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договірних зобов'язань може мати місце у випадках, передбачених договором чи законом. Підстави, умови та порядок відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, дією чи бездіяльністю, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, закріплені в ст.ст.1167— 1168 ЦК (див. коментар до гл.82 ЦК). За загальним правилом, викладеним у ст.23 ЦК, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню і не пов'язана з розміром цього відшкодування. Якщо інше не встановлено договором чи законом, моральна шкода відшкодовується одноразово. При визначенні розміру грошового відшкодування моральної шкоди суд має враховувати характер правопорушення, глибину фізичних та душевних страждань потерпілого, погіршення його здібностей або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини завдавача моральної шкоди (якщо вина є підставою для її відшкодування), а також інші обставини, які мають істотне значення (див. коментар до гл.З ЦК). При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди мають враховуватися вимоги розумності і справедливості (див. коментар до гл.1 ЦК). Сплата неустойки. Співвідношення збитків і неустойки

1. Покладення на правопорушника цивільно-правової відповідальності у формі неустойки здійснюється при неповному складі правопорушення. Для стягнення неустойки кредитору достатньо довести протиправний характер поведінки боржника. Це пов'язано, з одного боку, з тим, що право на неустойку згідно зі ст.550 ЦК виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих порушенням зобов'язання (див. коментар до гл.49 ЦК), а з другого боку, — існуванням презумпції вини боржника.

2. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Оскільки відповідно до ст.552 ЦК сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання (див. коментар до гл.49 ЦК), постає питання про їх співвідношення. Згідно зі ст.624 ЦК у разі якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню в повному розмірі незалежно від відшкодування боржником збитків. Отже, ЦК закріплює загальне правило про штрафну неустойку. Це означає, що воно має діяти у всіх випадках, якщо договором не встановлено правила про залікову, виключну або альтернативну неустойку. При заліковій неустойці збитки відшкодовуються лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. При виключній неустойці стягується лише неустойка і у кредитора не має права на відшкодування збитків. Якщо ж договором кредиторові надано право вибору між стягненням неустойки або відшкодуванням збитків, йдеться про альтернативну неустойку.

8. Зменшення (збільшення) обсягу відшкодування збитків та сплати неустойки

1. Якщо в порушенні зобов'язання є вина не тільки боржника,а й кредитора (змішана вина), суд згідно зі ст.616 ЦК відповідно зменшує розмір збитків і неустойки, які стягуються з боржника. Суд має право застосувати такі ж наслідки й у випадку, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

2. Підстави зменшення розміру відшкодування позадоговірної шкоди з урахуванням вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, передбачені ст.1І93 ЦК (див. коментар до гл.82 ЦК).

3. Правила щодо зміни розміру неустойки містяться в ст.551ЦК, згідно з якою розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони за взаємною згодою можуть зменшити розмір неустойки, встановленої актом цивільного законодавства, крім випадків, коли закон прямо забороняє можливість такого зменшення. Суд може зменшити розмір неустойки у разі,коли він значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення (див. коментар догл.49 ЦК).

4. Згідно зі ст.614 ЦК нікчемним є правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання. Отже, при умисному порушенні зобов'язання скасування чи обмеження цивільно-правової відповідальності не може мати місце навіть на підставі правочину.

9. Відповідальність І виконання зобов'язання в натурі

1. У ст.622 ЦК віднайшов свій вираз принцип реального виконання зобов'язання, оскільки згідно з правилом, вміщеним в її ч.і,сплата неустойки та відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, не звільняє боржника від обов'язку виконати його в натурі. Але це правило не носить характеру імперативу, оскільки воно застосовується лише тоді, коли Інше не встановлено в договорі або в законі.

2. У наступних частинах цієї статті вміщені імперативні правила, в яких визначені підстави для звільнення боржника від виконання зобов'язання в натурі. Ними є: відмова кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення боржника втратило для нього інтерес, що не позбавляє кредитора права вимагати відшкодування йому збитків, завданих порушенням зобов'язання; передання боржником відступного кредиторові, що згідно зі ст.600 ЦК є підставою для припинення зобов'язання(див. коментар до гл.50 ЦК); відмова кредитора від договору згідно зі ст.615 ЦК (див. п.1.2, 2.1 та 2.2 коментарю до цієї глави ЦК).

10. Особливості відповідальності за порушення грошового зобов'язання

1. Загальна характеристика грошового зобов'язання та предмета його виконання надана в коментарі до гл.48 ЦК "Виконання зобов'язання (лив. п.3.1—3.6 коментарю до зазначеної глави ЦК).

2. Оскільки гроші є особливим об'єктом цивільного права і належать до родових речей, що є речами замінними, грошові зобов'язання не можуть припинятися неможливістю виконання, а боржник згідно зі СТ.625 ЦК не звільняється від відповідальності за неможливість його виконання.

3. При простроченні виконання грошового зобов'язання боржник на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити Йому суму боргу з урахуванням встановленого Індексу інфляції за весь час прострочення і крім цього, 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

4. Відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань юридичними особами незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності регулюється Законом про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань.

11. Наслідки прострочення боржника і кредитора

1. Наслідки прострочення боржника передбачені у ст.612 ЦК.Йдеться насамперед про відшкодування боржником збитків, завданих кредиторові таким порушенням зобов'язання. Крім того, боржник відповідає перед кредитором і за неможливість виконання зобов'язання, що настала після прострочення, хоч би й випадково,тобто без його вини. Кредитор, який внаслідок простроченім боржника втратив інтерес до виконання зобов'язання, може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

2. Наслідки прострочення кредитора закріплені в ст.613 ЦК.По-перше, боржник має право на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора, крім випадків, коли кредитор доведе,що прострочення не є наслідком його вини або вини осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. По-друге, у тих випадках, коли боржник не міг виконати свій обов'язок через не вчинення кредитором певної дії, виконання зобов'язання може бути відстрочене на весь час прострочення кредитора. По-третє, боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора

12. Підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання

1. Цивільно-правова відповідальність не настає у разі відсутності хоча б однієї умови, що у своїй сукупності утворюють повний або неповний склад правопорушення (крім випадків безвинної відповідальності), який виступає її фактичною підставою (див. коментар до пунктів 5.1—5.5, 6.1 цієї глави).

2. Підставами звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання згідно зі ст.617 ЦК є випадок і непереборна сила.

3. Випадок (казус) є підставою звільнення особи за порушення зобов'язання тому, що він має місце у разі, коли ставлення зазначеного суб'єкта до своїх дій чи бездіяльності та їх наслідків характеризується неусвідомленістю діянь та непередбаченістю результатів. Саме тому боржник за таких умов не може вважатися винуватим у порушенні зобов'язання, а за відсутності вини не може підлягати цивільно-правовій відповідальності, якщо тільки договором або законом не передбачена безвинна відповідальність.

4. Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. Вказівка на те, що непереборна сила є подією, свідчить про незалежність її виникнення, дії та наслідків від волі осіб (наприклад, природні явища). Але для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання необхідно, щоб ця подія мала неординарний, надзвичайний характер і була невідворотною, тобто такою, яку не можна було відвернути в конкретній ситуації наявними у особи засобами. Саме тому не можна розглядати як непереборну силу такі явища, як відсутність у боржника необхідних коштів, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, недодержання контрагентом боржника своїх обов'язків. Непереборна сила є універсальною підставою для звільнення особи як від договірної,так і позадоговірної відповідальності. Спеціальною підставою для звільнення особи за порушення лише договірного зобов'язання є форс-мажор. Він, як і непереборна сила, є обставиною, яка не залежить від волі і бажання сторін зобов'язання, але форс-мажорні обставини викликають неможливість виконання договірного зобов'язання через цілеспрямовані дії осіб, які перебувають за його межами. До таких дій належать, наприклад, воєнні дії, введення заборони на здійснення певної діяльності тощо.