1.Монархічна

Дружинна

Обмежена

Абсолютна

2.Демократична, Республіканська(Новгород)

3.Олігархічна (Галицько-Волинська Русь)

Політичний і суспільний устрій Русі-України

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові' та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридичне оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був граничне простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

2. «Українська політика» російського царя Петра 1

Взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників у період руїни спричинила процес ліквідації української державності. Російський царизм намагався перетворити Україну на звичайну провінцію єдиної Російської держави. За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України (після «зради Мазепи» вирішив прибрати Україну до рук, щоб назавжди уникнути небезпеки її сепаратизму). Людей знесилює відрядженням тисяч козаків на будівництво каналів,військових укріплень,до місць військових кампаній Росії.В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722—1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.Значного утиску й розорення за часів Петра І зазнала українська торгівля — з одного боку, через занепад господарств, на яких не було кому працювати, з другого, — через усілякі обмеження торговельних шляхів і митних правил. Практично припинився вивіз товарів у Західну Європу, обмежувався Імпорт товарів в Україну. Царизм прагнув зруйнувати український економічний організм і перетворити його на колоніальний придаток імперії.Відчутним ударом для українства були утиски в галузі культурного життя. Ще раніше Київську митрополію підпоряд-кували Московському патріархату, а десятки кращих духовних осіб української церкви примусово чи добровільно переїхали до Москви.

Політику Петра І щодо України продовжували наступні самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю.

Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але з'являються «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії.. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

За рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського — молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.Але у 1754 р. була ліквідована державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.

За Катерини II уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії генерал-губернатора П. Румянцева. На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво — більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину — в селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. 1775 р. після укладання Кючук-Кайнарджийського миру було ліквідовано Січ.Україна була поділена на губернії.В 1783 р. кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї( за підтвердженням давнього роду старшині коз надаються ті самі права,що й дворянам).У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

3. ОУН – УПА в роки Другої світової війни та в повоєнний період

ОУН створена у січні 1929 р. у Відні. ОУН (Б) -“бандерівці” та ОУН (М) - "мельниківці". Впродовж війни ОУН (Б) прийняла назву Революційна ОУН (Р).

ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.

ОУН посилала похідні групи в Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол.

Похідна група, яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Після заборони діяльності УНРади, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів київської УНРадибуло заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою та їхнім лідером Олегом Ольжичем, були знищені.

Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.

Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням «Поліськоі Січі», очоленої Т. Боровцем, який контактував і з ОУН. Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волиніі Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами.

У 1943 ОУН(б) захопила контроль в УПА. Навесні 1944 року у Львові ОУН заснувала Всеукраїнську Національну Раду. У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН.

Діяльність ОУН у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність. Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км², на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Активність УПА була ще досить високою. У кривавому протистоянні загинуло багато лідерів ОУН—УПА. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

Білет 10:

1. Основні тенденції соціально-економічного, політичного та релігійного життя на українських землях у складі Великого Князівства Литовського

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Також виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Литва вибрала собі в союзники Польщю.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством(католицтво стає релігією для населення). Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовського князя Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

2. Кирило-Мефодієвське братство: ідеологія і програмні засади

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Чле­нами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них при­єдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, все­слов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за ме­ту об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначала­ся програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіаніз­му українського народу. М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Од­нак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, на­самперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися

члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студен­та Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок істо­рія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету наці­ональне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

3. Внесок українського народу в перемогу над фашизмом

На початку війни Україна упродовж 13 місяців стримувала наступ фашистських орд і тільки наприкінці липня 1942 р. була повністю окупована загарбниками. Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, С. Наумова, П. Вершигори вели "рейкову війну", створювали навіть зони, визволені з-під німецької окупаційної влади. На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км. квадратних. У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН -УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам'янець-Подільський) вели підпільні (причому як більшовицьке, так і національне підпілля). Відомі підпільники І. Кудря, В. Бевз, О. Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору. На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько 6 млн українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто залишився живим, став довічним калікою. 2072 українці було удостоєно вищого звання в СРСР - Героя Радянського Союзу, із них 32 - двічі, а І. Кожедуба - тричі. Із 7 млн нагороджених 2,5 млн становили воїни-українці. Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами - українцями з походження. Це, зокрема, А. Єременко, С. Тимошенко, Р. Малиновський, П. Рибалко, К.Москаленко. Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема. Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі - тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паравозобудівний заводи з Харкова, "Більшовик", "Ленінська кузня", "Точелектроприлад", "Укркабель" та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська. Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах - за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб СРСР було евакуйовано понад 3,5 млн жителів. Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн голів худоби. Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкортші сроки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Євакуація заводу "Арсенал" з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал "Арсенал" розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за,9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся. Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10-й день вступив до ладу механічний цех, на 12-й - складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукцію було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. Великий внесок в перемогу зробили також українські вчені, викладачі, діячі мистецтва.

Білет 11:

1. Русь і кочовий степ: етапи та особливості відносин

Київська Русь існувала за бесперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші).

Можна виділити дві головні ідеї традиційного підходу:

1) Сусідство агресивного "дикого" Степу - це головна причина слабкості руської державності й, водночас, причина зміцнення півночі. Підхід дуже зручний тому, що винуватцем бездержавності оголошується географічне положення країни, а не її населення.

2) Боротьба зі Степом - заслуга Русі перед Європою, європейською культурою. Теза про Русь-Україну як "забороло від азійських орд" перетворилася на історіографічний штамп, присутній у роботах досить різних за методологією та концепціями авторів.

Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу – найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370 р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена, приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця ХVІІІ ст.) зоставатися тут господарями. Першою тюркською державою на території сучасної України був Хозарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти причорноморський степ, а також більшу частину Криму.

Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ. беченек), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини Х ст., протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу.

Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття (такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські народи).

Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту – спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.

Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор використовував печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці Х ст. мешкали вихідці з Печенігії. У 1036 р. печеніги зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів'ях, через два десятилітя змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.

Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст.: у 1061 р. вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили 46 більших походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі полони. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на одну з центральних у руському письменстві("Слові о полку Ігоревім"). Походи проти степовиків, що регулярно повторювалися впродовж майже двохсот років.. Тоді ж, у потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла з закликом спільної боротьби за землю Руську.

          З іншого боку, територіальна близкість половецького світу, торгові контакти, а особливо – регулярні перехресні шлюби. За умов такого інтенсивного родичання не дивно, що вже з ХІІ ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми проблемами Русі. Відтак невідомо, чим би в перспективі могло обернутися це 200-літнє протистояння, яке поволі переростало в партнерство, коли б на східних околицях Половецького поля не з'явилася нова грізна сила – монголи, що стало зловісним прологом до крутих перемін і в долі Куманії, і в історії Русі.

2. Національно-культурне та громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях в 19 столітті

Ситуація, в якій опинилися мешканці українських земель в Австрійській імперії, серйозно гальмувала й духовний поступ українців, розвиток національного руху. І все ж ці процеси і тут набирали сили. Активну участь у них брало уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, каноник із Перемишля, створив так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету поширення релігійної літератури українською мовою. У 1820-ті роки в Перемишлі виник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ І. Снігурський. Члени гуртка збирали й пропагували український фольклор, історичні матеріали.

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток «Руська трійця». Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р. група студентів — членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович. «Руська трійця» намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах «Зоря». Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою «Русалка Дністрова» у 1837 р. все ж удалося опублікувати в Будапешті.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський устрій.

Одним з найважливіших результатів революції 1848— 1849 рр. було скасування кріпосництва. Це сталося 23 квітня 1848 р., тобто на п'ять місяців раніше скасування панщини в усій імперії.

2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька». Влітку 1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому українцям удалося здобути 39 депутатських місць.

Найбільші досягнення в 1848—1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію «Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників.

У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянських виступах. Особливо активними вони були протягом 1815—1825 рр. у Галичині. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті. Сотні селян озброювалися і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби проти влади. Опришки нападали на панські й державні маєтки, відбирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою селянських протестів була відмова від виконання феодальних повинностей.

Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання в Північній Буковині під проводом Л. Кобилиці, який на той час був депутатом парламенту. 16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав їх до боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Загін під проводом Л. Кобилиці до літа 1849 р. вів боротьбу з урядовими військами. Відважного ватажка повсталих було схоплено в 1850 р.

Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р. ліквідувала «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії змушена була визнати Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття. Українські національні здобутки тут знову були втрачені.

Величезний вплив на формування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини. «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші українські видання, які діставалися Галичини, захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис «Правда», в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури. Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яке видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення друкованого органу народовців «Діло», а також першої політичної організації народовців.

У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франка, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць.

У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточно перейшли на службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію — «Народну Раду». Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, засновану І. Франком і К. Левицьким.

Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий вісник».

Отже, другу половину — кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення національно-визвольного руху, посилення позицій та ролі тих суспільно-політичних сил, котрі чітко виступали за всеукраїнське єднання на принципах визнання незалежності й української державності.

3. Основні напрямки зовнішньої політики України після проголошення незалежності

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.

У зовнішній політиці Україна керується рядом ключових пріоритетів.

Європейська інтеграція — ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до Європейського Союзу та створення необхідних передумов для вступу до ЄС у майбутньому. Органічною частиною євроінтеграційного курсу України було забезпечення дипломатичної підтримки завершення процесу приєднання України до СОТ, яке відбулося 16 травня 2008 року. У 2006 р. Україні запропоновано перейти по першої стадії інтеграції з ЄС — створення зони вільної торгівлі (цього нема навіть в СНД) після вступу до СОТ.

Євроатлантична інтеграція — захист безпекових інтересів України, участь у створенні євроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова інтеграція до НАТО. Реалізація цієї мети має бути досягнуто через використання механізмів співробітництва з НАТО, зокрема Плану дій та щорічних Цільових планів (з 2005 р. — в рамках Інтенсіфікованого діалогу), а також приєднання до Плану дій щодо набуття членства.

На двосторонньому рівні Україна прагне використовувати увесь потенціал стратегічного партнерства на основі взаємного інтересу та спільних підходів до розвитку відносин з США, Росією та Польщею; досягти та підтримувати добрі відносин з країнами-сусідами в атмосфері поваги до суверенітету та територіальної цілісності. Україна досягатиме мети з просування в регіоні європейських цінностей, зокрема шляхом активної участі у розв'язанні заморожених конфліктів.

Україна проводить активну багатосторонню політику в рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій. Участь в ООН спрямована перш за все на просування інтересів України у процесі прийняття найважливіших для усієї світової спільноти рішень. Діяльність у рамках ОБСЄ залишатиметься важливим чинником доповнення та розширення регіональної та загальної стабільності і безпеки в Європі.

Важливим пріоритетом для забезпечення стратегічних інтересів України є економічна експансія як на традиційних, так і нових ринках для українських товарів та послуг на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії та Африці.

Постійним пріоритетом зовнішньої політики та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ України є захист громадян України за кордоном та прав української діаспори.

Білет 12:

1. Антична колонізація Північного Причорномор’я

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я.

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста. Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як

правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. ≪Повноправні громадяни≫ полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. дон.е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах виникає Боспорське царство.

Майже тисячолітню історію осередків античної циві лізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е.). Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення

колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирне

співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н. е. —IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 pp. до н. е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація

господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки.

1) у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло

становленню державотворчої традиції на території сучасної України.

2) грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин.

3) виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я.

4) різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення

Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілі-

заційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

2. Політика російського самодержавства в царині національно-культурного життя України (19 століття)

Імператор Микола І (1825–1855 рр.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Правобережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікувати населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов’язковими стали паспорти. Протягом 1847–1848 рр. навчальні округи

перейшли під владу генерал-губернаторів. На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної влади.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав закладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи військову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816–1821 рр.) осілим стало майже 300 тис. населення

Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. Міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати україн ською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового читання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства. Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра ІІ. Таку назву указ дістав у зв’язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу — 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося. Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності.

3. Українське питання напередодні та на початку Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути загарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зустріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвічних прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до вільного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населен­ням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радян­ської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

Карпатська Україна. Після Мюнхенського договору (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм. 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.

26 жовтня 1938 року А.Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано А.Волошина. Рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту. Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України — Організацію Оборони «Карпатська Січ» (за допомогою ОУН). Уряд А.Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація. 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94%) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України(президентська республіка). Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.

Але вранці німецький консул у Хусті порадив українським «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат». В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини розпочала війну проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш.Найбільший бій відбувся на красному полі. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.

Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

Білет 13:

1. Гайдамацькі рухи. Коліївщина (соціальні та національні причини)

Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби - гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом із братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті. Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним зв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо.1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. . Максим Залізняк збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень. Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті. Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.(У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї.Його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян,що спричинило повстання. Внаслідок цього було дуже багато селян спрачено та покарано.)Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних змагань.

2. Культурно-освітня робота Центральної Ради й Гетьманського уряду

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за збереження української державності. Багато з того, що було зроблено Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення «Просвіти». На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві. Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр, вживалися заходи для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено на Державний український університет, а Педагогічну академію — на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці — Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський, а секретарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого покоління — письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

3. Історичні обставини та основні етапи державотворення в Україні в 1990-і роки