3. Результат історичного значення розпаду срср та утворення снд.

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

7—8 грудня 1991 р. на території. Білорусі (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови ВР Білорусі С. Шушкевича, Президента РФ Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утвор Співдружн Незалежн Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменистану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала самостійною. СНД не є державою, вона не має наддержавних управлінських структур. Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством.

4. Прийняття конституції.

Прийняття Основного Закону України стало закономірним та логічним завершенням тривалого і надзвичайно складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, і відбувався у два етапи.

1 етап: 1990-1993. Головним на цьому етапі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного та юридичне завершеного проекту Конституції. Розпочався він із вироблення концепції нової Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, після цього у червні 1991 р. вона була затверджена ВРадою. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один з них у липні 1993 р. ВРада винесла на всенародне обговорення. За його результатами у жовтні 1993 ВРада доручила Конституційній комісії допрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. Опублікуванням проекту завершився перший етап конституц процесу.

2 етап: 1994 — 1996 рр. Розпочався він 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. До її складу увійшли представники законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під головуванням Президента України Л. Кучми і Голови В.Ради О. Мороза.

Основним на цьому етапі конституційного процесу було вироблення логічно і юридичне завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Зробити це було нелегко, оскільки на шляху до Конституції виникло ще два концептуально нових проекти, які відрізнялися не лише від проекту 1993, а й від багатьох принципових положень Декларації про держ суверенітет 1990. Дискусії точилися щодо форми державного управління (президеньська чи парламенська республіка), рівноправності різних форм власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян. На початку квітня 1996 р. питання про проект Конституції України було внесено до порядку денного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, запропонованого Конституційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту. 28 травня — 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Однак 19 червня 1996 р. у другому читанні проект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносився проект Конституції, не прийнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це змусило більшість депутатів повернутись до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів). 28 червня став Днем Конституції України.

Білет 14:

1. Трипільська культура на українських землях

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у

сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної

власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.

2. 1-4 Універсали Центральної Ради: еволюція українського державотворення

УЦР заснована у Києві 17 березня 1917 р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців та Української Народної Партії. До її складу ще ввійшли:Укр.парт. соціалістів-революціонерів,Укр.соціал-демокр. робітнича парт.,Укр. парт. соціалістів-федералістів, студспілки, військові орган., представники духовенства, творчої інтелігенції та ін.Головою УЦР обрано М.Грушевського.

I Універсал.10(23) червня 1917 - проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому Урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. По проголошенні автономії 15(28) червня 1917 створено перший за кілька століть український уряд - Генеральний секретаріат - у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його В. Винниченко. Секретаря з військових справ - С. Петлюра, з земельних справ - Б. Мартос, із міжнаціональних - С.Єфремов. До компетенції останнього входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР. І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;12(25)червня зачитано М.Грушевським перед народом на Софійському майдані. В універсалі проголошувалося:

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

II Універсал.3(16) липня 1917 — зафіксував наслідки домовлень між УЦР і Тимчасовим Урядом; останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду; зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські Установчі Збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради. В універсалі проголошувалося:

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

III Універсал.7(20) листопада 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918. В універсалі проголошувалося:

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. # Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

IV Універсал.9(22) січня 1918 - проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат - Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад -волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. В унів. проголошувалося:

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого вони не зберуть українські установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

3. Україна в умовах демократизації радянського суспільства (1985-1991 роки)

Перебудова (рос. Перестройка) — теоретично-політична програма реформування командно-адміністративної, бюрократичної соціальної системи СРСР. Метою перебудови був перехід до демократичного соціалізму і ринкової економіки. Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі ЦК КПРС в 1985 р. Її теорія, політика, програма дій були розвинені і конкретизовані в рішеннях XXVII і XXVIII з'їздів КПРС.

Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим, призвела до значних змін в житті країни і цілого світу в цілому — гласності, подоланню суспільством різного роду ідеологічних стереотипів і догм, відмові від політичної монополії КПРС, становленню багатопартійності (політичного плюралізму), закінченню «холодної війни» і ін.

В ході перебудови почали вирішуватися проблеми, які накопичувалися десятиліттями, особливо в економіці і сфері міжнаціональних відносин. До цього додалися помилки і прорахунки, допущені в процесі проведення в життя самих реформ. Різко загострилося політичне протистояння сил, виступаючих за соціалістичний шлях розвитку, і партій, рухів, що зв'язували майбутнє країни з організацією життя на принципах капіталізму, а також по питаннях майбутнього Радянського Союзу, взаємин союзних і республіканських органів державної влади і управління.

До початку 1990-х років перебудова призвела до загострення кризи у всіх сферах життя суспільства, що привело зрештою до розпаду СРСР в 1991.

Ідеологія. Якої-небудь чіткої ідеологічної основи у Перебудови не було. Зміни в країні проводилися руками людей, залучених не ідеями, а легким прибутком від торгівлі, — як вуличної, так і міжнародної. Формуючи кооперативи і приватні підприємства, керівництво КПРС не збиралося ділитися з ким-небудь владою.

Показовим є, що в результаті Перебудови після розвалу СРСР президентом Росії став колишній член ЦК КПРС Б. Єльцин, Президентом України — колишній член Політбюро ЦК КПУ Леонід Кравчук і т.д.

Офіційний марксизм-ленінізм остаточно виродився в схоластику і не міг дати яких-небудь практичних рекомендацій. Частково перебудова спиралася на «теорію конвергенції»: згідно цієї теорії, капіталізм і соціалізм зближуються — в капіталістичних країнах посилюється роль державного регулювання, а в соціалістичних посилюється роль ринку.

У економіці визнавалася головна роль ринкових відносин, що було підготовлене підсумками економічної реформи 1965 року, зокрема перемогою в ході реформи ідеї мотивації підприємств через прибуток. Якоюсь мірою враховувався і досвід НЕПу 1920-х років. Фактично, робітничо-селянський культ змінився культом торгівлі.

Радянська грошова одиниця, рубль, стала піддаватися ідеологічним нападкам. Стала розповсюджуватися точка зору, що СРСР повинен прагнути до «конвертованого» рубля. Стабільність брежнєвських часів була оголошена «застоєм». При цьому західні, капіталістичні країни подавалися, як безперечний і стабільний ідеал для наслідування. Будь-яка критика Заходу миттєво піддавалася публічному висміюванню.

Економіка. До середини 1980-х років радянська економіка прийшла з безліччю проблем. Раніше стабільність і такий собі добробут «епохи застою» забезпечували нафтодолари. Темпи зростання стали дуже низькими; якщо раніше СРСР прагнув наздогнати і перегнати Захід, то тепер відставання тільки наростало. Відставання було помітно всюди добробут, транспорт, продуктивність економіки, також особливо це було помітно в наукоємких галузях. Уряд намагався підвищити темпи зростання (так зване «прискорення») за допомогою різних реформ (госпрозрахунок, самофінансування, бригадний підряд, оренда, кооперативи, індивідуальна трудова діяльність), але безрезультатно.

Для боротьби з низькою якістю продукції радянських підприємств в травні 1986 р. було введено «госприйомку» (сленг. від рос. «госприёмка», раніше існувала тільки на військових підприємствах). Великого ефекту від неї не було.

Іншою проблемою була незбалансованість попиту і пропозиції. Після великого підвищення зарплат робочим в 1970-х роках попит на споживчі товари хронічно випереджав пропозицію; у людей накопичувалося багато вільних грошей. Під час перебудови уряд став брати кредити на Заході, щоб купити на них споживчі товари і задовольнити попит на той час, поки не запрацюють реформи в радянській економіці. В той же час уряд не бажав підвищувати ціни, оскільки це суперечило ідеології (ціни були підвищені тільки в квітні 1991 року).

У січні 1991 був проведений обмін 50- і 100-рублевих банкнот на купюри нового зразка з метою скорочення грошової маси (обмін проводився протягом всього 3 днів і з серйозними обмеженнями). Пояснювалося це тим, що тіньові ділки нібито накопичили величезні суми в крупних банкнотах. Користь від цього обміну була сумнівною, зате було підірвано довіру до радянських грошей.

У 1989—1991 роках відбувалося наростання дефіциту, з магазинів зникали навіть мило, цукор і тютюнові вироби. Всюди вводилися талони і картки покупця. Багатьом тоді здавалося, що головне — не допустити вивозу продукції за межі краю або республіки; це стало одним з чинників загальної «суверенізації».

Важливі події

7 травня 1985 р. Ухвала СМ СРСР «Про заходи по подоланню пияцтва і алкоголізму, * викорінюванню самогоноваріння».

23 травня 1986 р. Ухвала СМ СРСР «Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами».

травень 1987 р. Перша несанкціонована демонстрація неурядової і некомуністичної організації — суспільства «Пам'ять» в Москві.

19 листопада 1986 р. ВС СРСР прийняв Закон СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність».

30 липня 1987 р. Прийнятий «Закон про порядок оскарження до суду неправомірних дій посадовців», що ущемляють права громадянина

25 червня 1987 р. Пленум ЦК КПРС розглянуло питання «Про завдання партії по корінній перебудові управління економікою».

30 червня 1987 р. Прийнятий закон СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)».

серпень 1987 р. Вперше безлімітная підписка на газети і журнали.

13 березня 1988 р. Стаття Н. Андpеевой в «Радянській Росії» — «Не можу поступатися принципами»

26 травня 1988 р. Прийнятий закон «Про кооперацію в СРСР».

28 червня — 1 липня 1988 р. XIX Всесоюзна конференція КПРС, що прийняла резолюції «Про деякі невідкладні заходи по практичному здійсненню реформи політичної системи країни», «Про хід реалізації рішень 27 З'їзду КПРС і завданнях по поглибленню перебудови», «Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи», «Про боротьбу з бюрократизмом», «Про міжнаціональні відносини», «Про гласність», «Про правову реформу».

28 липня 1988 р. Укази Президії ВС СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій в СРСР» і «Про обов'язки і права внутрішніх військ МВС СРСР при охороні громадського порядку».

5 вересня 1988 р. Почався суд над Ю. М. Чурбановим та ін (5 вересня — 30 грудня).

січень 1989 р. Почалося перше вільне висунення кандидатів в нар. деп. СРСР.

Весна 1990 р. Прийнятий «Закон про власність в СРСР»

Білет 15:

1. Галицько-Волинська держава: тенденції та особливості розвитку

Після розпаду староруської держави в 12 столітті на окремі регіональні формування, Галицько-Волинське князівство перебрало на себе державотворчі традиції Русі. Незважаючи на руйнівні війни, які не обійшли й князівство, на його територіях в 12 столітті спостерігалась стабілізація економічного та політичного розвитку. На галицьких та волинських землях спостерігалося зростання населення та економічного потенціалу, а також формувалося регулювання економічних відносин. В 1199 р. князівства з аналогічними економічними та культурними умовами, політичними та економічними відносинами об’єдналися в Галицько-Волинську державу під керівництвом галицького князя Романа, нащадка Володимира Мономаха. Князь Роман першим в історії давньоруської держави увів такі звернення до правителя, як „Великий Князь” та „Правитель всієї Русі”.

Зміцнення влади Галицько-Волинського князя відбувалося за мов постійної опозиції з боку бояр, яких підтримували закордонні покровителі: угорці та поляки. Після смерті Романа Мстиславича боярам вдалося відлучити від влади його синів, Данила та Василька. В 1214 р. королем Галицько-Волинського князівства було проголошено Кальмана, молодого угорського князя, який одружився з польською принцесою. Відтоді почалася довготривала війна під проводом Данила Галицького та його брата Василька за повернення батьківського трону. Ця війна увійшла в історію як визвольна війна за відродження незалежності та територіальної єдності Галицько-Волинського князівства. Головною метою Данила Романовича було зміцнити державний інститут князівства та заручитися підтримкою громадськості, чого він сподівався досягти за допомогою бояр. За таких умов він запозичив певний державотворчий досвід Візантії та низки інших західноєвропейських країн.

Наприкінці 1230-х рр. Данилу Галицькому вдалося встановити мирні стосунки з сусідами, одруживши свого сина з донькою Бели ІХ, короля Угорщини. Князь доклав значних зусиль для захисту кордонів країни під час татаро-монгольської навали. Укріплення, які він побудував одразу після вторгнення монголів, сприяли зменшенню кількості грабежів в порівнянні з іншими князівствами. В 1254-1255 р. йому також вдалося одержати кілька перемог над загонами Орди та відкинути їх подалі, за межі України.

Внутрішня та зовнішня політики Данила Галицького сприяла підвищенню його популярності в очах світової спільноти. Придворні європейських коронованих осіб вважали за честь мати зв’язки з галицько-волинським князем. В 1253 р. папа Інокентій ІХ коронував Данила в місті Дрогобич на Підляшші. Цим актом було підтверджено визнання Галицько-Волинського князівства суб’єктом міжнародного права. Територія князівства значно збільшилася протягом 13 століття, за часів наступників Данила Романовича. Зокрема, до князівства було приєднано землі Люблянщини та Транскарпаття. Певний час галицько-волинський князь керував також землями Литви. Незважаючи на часткову економічну та політичну залежність від Золотої Орди, князівству вдалося зберегти власну зовнішню політику. Однак постійна виснажлва боротьба з внутрішніми та зовнішніми ворогами в кінці-кінців ослабила Галицько-Волинську державу, чим одразу скористалися її противники. Наприкінці 14 століття землі князівства поділили між собою Польща, Литва, Угорщина та Молдавія.

2. Входження Радянської України до союзної держави СРСР: проблеми політичної правосуб’єктивності

Установлення радянської влади в Україні наприкінці 1919 р. поставило питання щодо врегулювання міждержавних відносин РСФРР і УСРР, яка формально зберігала ознаки незалежності. 28 грудня 1920 р. УСРР і РСФРР уклали союзний робітничо-селянський договір, що визнавав незалежність і суверенність обох республік, передбачав створення воєнного та господарського союзу, об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, шляхів, пошти, телеграфу. Об'єднані комісаріати входили до складу Уряду РСФРР і мали в українському уряді своїх уповноважених. Народний комісаріат закордонних справ УСРР зберігав свою формальну незалежність. Керівник українського уряду Християн Раковський, нарком юстиції Микола Скрипник, нарком освіти Володимир Затонський та інші виступали проти централізаторської політики уряду РСФРР. Одночасно постала необхідність чіткого визначення повноважень і прав республік, які утворили з РСФРР так звану «договірну федерацію». Уряди та ЦК компартій УСРР, Білоруської РСР, закавказьких радянських республік вимагали удосконалити федеративні взаємовідносини. Із цією метою було утворено комісію для підготовки до проведення Пленуму ЦК. За результатами роботи комісії було складено проект рішення, який передбачав визнання доцільності входження радянських республік до складу РСФРР та розширення повноважень органів влади Радянської Росії щодо республіканських органів влади. Ініціатором розробки цього плану, який дістав назву «автономізації», був Й. Сталін. В. Ленін відхилив план «автономізації» і запропонував план добровільного об'єднання усіх союзних республік у Союз Радянських Республік. Цей план і було схвалено членами комісії. 6 жовтня 1922 р. було визнано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном та Росією про об'єднання їх у федерацію під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік». Народні комісаріати поділялися на загальносоюзні (злиті), союзно-республіканські (об'єднані) та республіканські (автономні), 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд у Харкові прийняв Декларацію про підтримку утворення нової держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік. ЗО грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. До складу новоствореної держави увійшли УСРР, БСРР, Закавказька РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цими документами проголошувався принцип добровільного і рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР. Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 1923— 1924 рр.

Конституційна комісія на чолі з Михайлом Калініним розробила проекти договору та союзної конституції. Проект конституції передбачав посилення політики централізму, втручання в права республік, утворення унітарної держави. Український проект договору про утворення СРСР передбачав забезпечення прав національних республік у складі СРСР (право республік на проведення територіальних і конституційних змін, наявність громадянства республік). Однак український проект було відхилено союзною конституційною комісією, а його авторів X. Раковського та М. Скрипника звинувачено у «конфедералізмі».

31 січня 1924 р. II Всесоюзний з'їзд рад прийняв Конституцію СРСР, яка затверджувала об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Висновок. В травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України Радянського Союзу.

3. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку УРСР в 1970-1980-і роки

У матеріалах ХХІІІ–XXIV з’їздів КПРС і Компартії України, які відбувалися в 1966 – 1981 рр., зазначалося, що піднесення народного добробуту є найголовнішим завданням партії. У Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. було записано, що найвища мета суспільного виробництва при соціалізмі – найповніше задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб людей. Не можна сказати, що ці гасла залишалися пустим звуком. Та декларовані конституційні норми значно відхилялися від дійсного стану речей. Велике значення для підвищення життєвого рівня народу мало зростання національного прибутку. Його сума в УРСР за 1965 – 1985 рр. зросла більше ніж у 2,5 рази. (з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд.). До 80% цієї суми, як стверджувала офіційна статистика, йшла на підвищення матеріального рівня життя народу і на розвиток культури. За ці роки помітно підвищився мінімум заробітні плати робітників і службовців. У січні 1965 р. він становив 40-45 крб., а в 1977 р., коли було завершено введення мінімуму зарплати, він досяг 70 крб. на місяць (у цінах 1961 р.). Одночасно було скасовано податки із заробітків до 70 крб. на місяць і знижено ставки податків при зарплаті до 90 крб. Середньомісячна заробітна платня робітників і службовців в Україні зросла із 93,3 крб. у 1965 р. до 173,9 крб. у 1985 р. Зокрема, підвищилася зарплатня освітянам, медикам, працівникам культури, науково-дослідних установ, підприємств громадського харчування, житлово-комунального обслуговування. Одночасно значно підвищилися стипендії студентів. У сфері матеріального виробництва оплата праці була вищою, ніж працівникам бюджетних установ. Так, кваліфікований робітник отримував зарплатню значно вищу, ніж лікар, вчитель, працівник культурно-освітньої установи. Було вжито заходи щодо підвищення оплати праці колгоспників. З 1 липня 1966 р. в усіх колгоспах уводилася гарантована грошова оплата праці. За 1966 – 1985 рр. середньомісячна оплата праці колгоспників у республіці зросла з 49,8 крб. до 135,6 крб. Окрім того, значні доходи селяни мали від присадибних господарств. Помітне зростання грошових прибутків населення призвело до значного збільшення товарообігу. Він зріс в УРСР із 16,5 млрд. крб. у 1965 р. до 50,3 млрд. у 1985 р., тобто більше ніж у три рази. У розрахунку на 100 сімей забезпеченість населення республіки предметами культурно-побутового призначення зросла за 1965 –1985 рр.: за телевізорами – із 21 до 92, холодильниками – з 8 до 88, пральними машинами – з 19 до 65 тощо. Споживання основних продуктів харчування в перерахунку на душу населення на рік за це двадцятиріччя зросло: за м’ясом і м’ясопродуктами – із 41 до 66 кг, за молоком і молочними продуктами – із 246 до 350 кг, цукром – із 36,2 до 46,5 кг, олії – із 7,8 до 10,6 кг тощо. Однак обсяги виробництва та реалізації товарів народного споживання значно відставали від потреб населення. Так, з 1971 по 1985 рр. грошова маса зросла в 3,2 раза, а виробництво товарів народного споживання тільки в 2 рази. Тому черги біля прилавків магазинів та різного роду дефіцити залишалися постійною прикметою радянського способу життя. Нереалізовані кошти населення значною мірою накопичувалися в державних ощадкасах. Сума внесків громадян республіки у цих установах зросла з 3,5 млрд. крб. у 1965 р. до 49,7 млрд. крб. у 1985 р. Радянська пропаганда завжди з гордістю вказувала на цей показник, як на ще одне свідчення зростаючого життєвого рівня населення. Але таке значне (у 14,2 рази) зростання суми вкладів свідчило про приховані інфляційні процеси в радянській економіці, про обмежені можливості ринку товарів та послуг, про значний товарний голод у країні. На початку 1990-х років абсолютна більшість вкладів населення в ощадкасах знецінилась, вкладені кошти так і не були реалізовані. На збільшення грошової маси в країні, не забезпеченої відповідною  товарною масою, дуже негативно впливала порочна практика “виводилівки” та приписок, що масово поширилася на виробництві в 1970-х роках – на початку 1980-х років, і призводила до виплати працівникам фактично незароблених грошей, незаслужених премій, встановлення “гарантованих” ставок зарплати, не пов’язаних із трудовими внесками працівника. У радянській країні значну частку матеріальних ресурсів відводили до суспільних фондів споживання, за рахунок яких фінансували освіту, медичне обслуговування, пенсії, стипендії, відпустки тощо. Якщо в 1965 р. сума виплат і пільг за рахунок цих фондів на душу населення складала за рік у республіці 164 крб., то в 1985 р. – 511 крб. У 1965 – 1985 рр. була збільшена мінімальна тривалість щорічної відпустки для робітників та службовців із 12 до 15 робочих днів, зросли розміри грошових виплат трудящим у з’вязку з тимчасовою втратою працездатності, введене безплатне користування підручниками у середніх школах, держава допомагала сім’ям, у яких доход на людину не перевищував 50 крб. і які мали неповнолітніх дітей. У другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років було значно удосконалено систему пенсійного забезпечення, підвищено  розміри пенсій для робітників та службовців, з 1965 р. почали виплачувати пенсії колгоспникам. Але в цілому розміри пенсій рядовим радянським громадянам були не значні і їх ледве вистачало на покриття найнеобхідніших потреб людини. Одним із показників матеріального добробуту населення є рівень забезпеченості житлом. За 1966 – 1985 рр. в УРСР майже половина жителів, поліпшила свої житлові умови. З’явилися нові міста – Придніпровськ, Світловодськ, Українка, Вільногорськ, Дніпровий та ін. У Києві з’явилися нові житлові масиви: Русанівка, Нивки, Сирець, Оболонь. Подібні мікрорайони виникли у кожному місті. Поступово змінився зовнішній вигляд сільських населених пунктів. У багатьох селах виросли добротні цегляні будинки, двохповерхові школи, будинки культури, дитячі дошкільні заклади, лікарні, торгівельно-побутові комплекси. Упродовж 1966 – 1985 рр. у республіці було споруджено 376,7 млн. кв. м. житла. Але житла не вистачало. Так, за 1981 – 1985 рр. черга на житло в містах, що налічувала 1,5 млн. чол., не зменшилася, а збільшилася до 2 млн. чол. До того ж практика розподілу квартир в умовах відсутності справжньої демократії і дійсного громадського контролю не могла вдовольнити трудящих. Дуже низькою залишалася якість житла. Нові квартири вимагали ремонту відразу після вселення туди людей. При забудові нових мікрорайонів використовувалися невдалі, стандартні, невиразні проекти житлових будинків, у багатьох “експериментальних” селах споруджували багатоповерхові будинки, що були не пристосовані до сільського способу життя. Незважаючи на великі обсяги будівництва, держава явно не справлялася зі взятими на себе зобов’язаннями. Потрібно було ширше залучати кошти населення, зокрема, через створення житлово-будівельних кооперативів. Але в 1979 р. в Україні нараховувалося всього 470 таких об’єднань із 62 тис. пайщиків. Цілком зрозуміло, що для України це була краплина в морі, черга на вступ до житлового кооперативу постійно зростала. За 1965 – 1985 рр. поступово поліпшувалося забезпечення населення республіки комунальними послугами. Так, у містах водогоном користувалися 70,8% городян у 1965 р. і 91,3% у 1983 р., каналізацією 67,1% у 1965 р. і 89,5% у 1983, газом 52,1% у 1965 р. і 85,7% у 1983 р. У 1965-1985 рр. поступово поліпшувалося транспортне обслуговування населення. Тролейбус з’явився на вулицях Черкас, Рівного, Кременчука, Сум, Кіровограда, Миколаєва, Артемівська, Кадіївки, Маріуполя, Макіївки, Хмельницького, Слов’янська, Сєвєродонецька та інших міст. У 1975 р. запрацював Харківський метрополітен – другий у республіці. У сільській місцевості розширювалася мережа автобусних ліній. У 1985 р. більшість колгоспів та радгоспів мали автобусне сполучення з районними центрами або найближчими залізничними станціями. Але в соціальному розвитку село набагато відставало від міста. Це стосувалося забезпечення транспортом, газом, організацією побутового обслуговування, державної та кооперативної торгівлі, охорони здоров’я тощо. На середину 1980-х років забезпечення природним газом становило лише 7%, а водогоном тільки 14,6% від потреби селян. Більше половини сіл не мали лазень, а 200 сільських населених пунктів у південних областях УРСР не мали джерел водопостачання і існували на привізній воді, що робило життя там нестерпним. У цілому, незважаючи на певний успіх у поліпшенні матеріальних умов життя в УРСР за 1965-1985 рр., якість життя простих громадян залишалася низькою. Тоталітарна система виявилася неспроможною вирішувати назрілі питання соціальної сфери. Зберігався залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку. Наскільки відносним був добробут радянських громадян у 1985 р., свідчить той факт, що за рівнем життя Україна посідала 60-те місце у світі. Український народ був позбавлений умов життя, гідних сучасної цивілізації. Незадовільні умови праці й побуту, стресові ситуації на цьому ґрунті, поширення пияцтва і наркоманії загострили проблему здоров’я нації. З точки зору забезпечення лікарями, лікарняними ліжками, то тут буцімто було все гаразд. У 1985 р. на 10 тис. населення України припадало 38,9 лікарів, 106,7 медсестер, 128 лікарняних ліжок, що було більше, ніж у сусідніх європейських країнах. Але оснащеність медичних закладів і якість медобслуговування залишалися надзвичайно низькими. Медицина фінансувалася за залишковим принципом. Відчувалася гостра нестача сучасного медичного обладнання, потрібних медикаментів. Багато лікарень, особливо на селі, розміщувалися у непристосованих приміщеннях. У третині українських сіл не було навіть амбулаторій. Пересічна тривалість життя в Україні знижувалася, а в сусідніх європейських країнах зростала. У 1985 р. цей показник у республіці становив 68 років. Це є свідченням не тільки незадовільного стану з охороною здоров’я, а й тривалого споживання неякісних продуктів харчування, незадовільного водопостачання, екологічної кризи, наростання соціально-економічних негараздів тощо. Наприкінці 1970-х років у деяких областях УРСР рівень смертності перевищив народжуваність. Почалася депопуляція народу. Це вкрай неблагополучне явище свідчило про глибоку кризу у суспільстві. 

Білет 16:

1. Утвердження християнства в Київській Русі

Політ передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

Особисті міркув Володимира. Розповідається про прибуття у Київ місіонерів від 4 найбільш значних монотеістичних церков: ісламу – від Волзької Булгарії; католиц – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, правосл – від Візантії. Провославнецтво це, в першу чергу: міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини.

Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді В узяв в облогу місто Херсонес — опору візантійського панування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення.

Наслідки запровадження християнства.

- У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.Православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави.

- Якщо в основі політеїстичних реліг вірувань, стародавн слов'ян лежав страх перед стихійн силами природи, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом відбувся реліг розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутн запеклих конфліктів між українц та їхніми найближч сусідами католицької віри — поляками.

- Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. --- Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. --- В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Бурхл розквіт культури прийшовся на часи, коли затверд христ релігія. В монастир брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменн, публіцистів, архітекторів.

- Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

2. Конституція П. Орлика, її політично правовий зміст

П.Орлик та його конституція 1710р.

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізь­ке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обра­ли гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика.

Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольнос-тей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика»( так звана Бендерська конституція), які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний уст­рій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Ні­дерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки:

• Україна обох боків Дніпра (по р.Случ) мала бути віль­ною від чужого панування;

• гетьманська влада обмежувалася Генераль­ною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників гене­ральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обира­лися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького;

• виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьма­ном; • недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом;

• встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й осо­бистими коштами гетьмана; • ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; • право­слав'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася ав­токефалія української церкви при формальному підпорядкуванні констан­тинопольському патріархові тощо.

трактат “Вивід прав України” (1712) П.Орлика

У своєму "Виводі прав України" П. Орлик, обстоюючи право на незалежність і соборність українських земель, звертається до суті тогочасного міжнародного права, виступаючи проти його неправильних концепцій. (Як відомо, в XVII і XVIII ст. міжнародне право допускало "інтервенції" і тільки після Віденського конгресу (1815 р.) "право невтручання" стає постулатом міжнародного права.) Він говорить, що іноземні держави не повинні санкціонувати і потурати насильству сильної держави над слабшими. Вказані думки П. Орлика яскраво свідчать про його високий освітній рівень, правову і політичну культуру, що в його особі Україна мала визначного громадсько-політичного діяча.

Трактат Пилипа Орлика «Вивід прав України» найімовірніше належить до 1712 р., коли укладення Прутського миру не задовольнило українську політичну еміграцію, не виправдало її надій. Тоді Орлик, як уже зазначалось, у контакті з французькою та шведською дипломатією повів енергійну акцію за розрив Прутського договору й за нову війну з царем. Цей рукопис готувався до друку (невідомо, чи був надрукований) з метою ознайомлення європейської громадської думки з історією українського питання та його місцем у відносинах європейських країн. Ідея суверенної, вільної, єдиної й незалежної соборної України пронизує увесь зміст твору.

У фактичній своїй частині виклад не завжди можна назвати вдалим, факти й дати нерідко переплутані. Писав Орлик, перебуваючи в еміграції, не маючи відповідних джерел, документів. Водночас цей твір за своєю загальною концепцією є видатним явищем у розвитку української державної ідеї. Політичні ідеали Пилипа Орлика грунтувалися на принципах християнства, справедливості та гуманізму, мали прогресивний характер, відповідали принципам розвитку європейської цивілізації. У політичному відношенні ці ідеали апелювали до європейських держав, закликали їх не допустити московської експансії, що загрожувала європейській рівновазі.

З цією метою складає новий важливий історичний документ — політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами, «Вивід прав України». Не лише у ті часи, а й сьогодні значення цього документа не оцінене належним чином. Адже, на жаль, право на незалежність і суверенність України доводиться засвідчувати і в наші часи. «Вивід прав України» необхідно вважати й першим узагальненням історичних подій в Україні, яке не було уражене концепцією «єдиної і неділимої Росії».

Важливою була і констатація того факту, що коли Україні не буде надано незалежність від Росії, то Європа і кожна з її держав «легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави». Як засвідчила наступна історія, Орлик був і тут правий. Адже протягом століть Російська імперія лишалася жандармом Європи.

3. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Всенародний рух опору на окупаційній території.

Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост».