Розділ і. Суспільно-політичний розвиток великобританії за првління консерваторів

1. 1.1 Політична криза 1979 року

За всіма протиріччями 80-х років очевидно головне: Англії вдалось вийти з небезпечної соціально-економічної кризи, коли її називали "хворою людиною Європи" [19:32] і закріпити свої позиції в п’ятірці найбільш розвинутих країн світу, а в зовнішньополітичному плані - підняти свій авторитет і роль на міжнародній арені.

Багато в чому ці результати пов’язані із діяльністю Маргарет Тетчер і тією тенденцією в консервативній філософії і політиці, яку вона розвивала. В британській політиці закріпився термін "тетчеризм" [43:26], що застосовувався для характеристики певних політичних, економічних, ідеологічних і моральних засобів, які вона проводила.

Економічна стратегія лейбористів, як бачимо, навряд чи могла вважатися вдалою. Після добровільної відставки Г.Вільсона 1976 р. новий прем’єр Дж. Каллаген не спромігся запропонувати британцям перспективної альтернативи. Країна продовжувала пасти задніх "у сімці. Але й консервативна партія виявилась не спроможною запропонувати програму, що могла б надихнути виборців віддати їй свої голоси. Зазнавши поразки на двох поспіль загальних парламентських виборах консервативна партія зіткнулась з гострими проблемами. Підсумки виборів 60 - 80-х рр. віддзеркалили тривалий процес падіння масового впливу партії, який розпочався ще в 30-х рр. тимчасово перервався в 50-х - на початку 60-х але знову продовжився в 1964 році. З 1964 по жовтень 1974 консерватори зазнали поразки на 4 із 5 загальних виробів, що проводилися у цей час, а при владі перебували лише три з половиною роки, а в жовтні 1974 р. частина її прихильників впала до найнижчого рівня за всю її історію як масової політичної організації [ : 127].

Уявлення про консерваторів, як "органічну" партію влади було серйозно підірвано. Спроби уряду Е. Хіта піднести ефективність економіки лише шляхом обмеження активності тред-юніонів, як відомо, завершились повною поразкою. Прийнятий 1971 року Акт про виборчі відносини наштовхувався на фактичну їхню відмову коритися законодавству. За часів прем’єрства Е. Хіта страйковий рух у країні досяг найвищого напруження. Якщо 1969 р. кількість страйкових людино-днів становила 6,8 млн., 1970 р. сягнув 11млн., то у 1974 р. - 14,8 млн. [ : 127] . Ця тенденція збереглася і в роки правління лейбористів.

За активністю профспілкових конфліктів наприкінці 70-х років Англія стояла на одному з перших місць серед країн Заходу. Водночас за чисельністю найманих робітників та їх часткою в самодіяльному населенні серед промислово-розвинутих країн світу Англія в середині 70-х років займала перше місце - 93% (США - 91,1%, ФРН - 86,3%, Франція - 80%, Японія - 68,4%). Поряд з тим частка середніх і великих підприємств у промисловості та сфері обігу в загальній кількості самодіяльного населення в країні характеризувалася найнижчими показниками - 6%>, а в галузях матеріального виробництва - 1,3% [ ] .

Тому, коли в 1975 р. партію очолила М.Тетчер, перше, на що вона звернула увагу своїх прихильників, це на необхідність виробити нові пріоритети, нові програмні документи, що вселили б упевненість не лише у симпатиків торі, а й у інших виборців. Уряд М.Тетчер планував зменшити втручання держави в економіку, скоротити масштаби державного сектора. Тим самим торі прагнули здійснити на практиці принципи ринкової економіки [47 : 127].

Починаючи із жовтня 1974 року при владі в Великобританії до 1979 року були лейбористи на чолі із Гарольдом Вільсоном, а пізніше – Джеймсом Каллагеном. Ці уряди не змогли вивести країну з кризи і результати її на 1979 рік були такими:

1. Інфляція перевищила всі рівні і становила 10% [44:131].

2. Дефіцит платіжного балансу зріс за чотири місяці 1979 року до 1 мільярда £.[44:133].

3. Незадоволення працівників соціально-економічною політикою уряду привело в січні 1979 року до страйків, в яких брали участь більше двох мільйонів людей. [10:193].

4. Було націоналізовано 80% промисловості, внаслідок чого багато її галузей

не давало прибутку [45:30]. Спроба уряду Каллагена здійснити політику "заморожування" зарплатні позитивних результатів не дала, а навпаки, в умовах інфляції викликала різке незадоволення населення.

"Зима тривоги нашої" - так називали англійці кінець 1978 року. "Заморожуючи" заробітню плату лейбористи сподівались, що коли люди не зможуть купувати багато товарів, то підприємці змушені будуть знизити ціни. Такі розрахунки не виправдались. Постійно зростали ціни на товари широкого вжитку, оплата за житло, за міський і залізничний транспорт і за медичні послуги. Підприємці підвищували ціни тому, що товарів куплялося мало, а їм необхідні були гроші, щоб розрахуватися за кредит. В результаті у підприємців відпала потреба збільшувати кількість продукції. Виробництво скоротилося на третину. Восени 1978 року уряд запровадив "надзвичайний стан" в економіці. Більшість підприємств почали працювати лише три дні на тиждень. Це означало появлення не лише економічної, а й політичної кризи. Суть її в тому, що лейбористи, які висували близьку до народу програму, позитивних змін не провели. Труднощі залишались ті ж самі - інфляція, безробіття, банкрутства. Ці і названі вище причини призвели до того, що на дострокових виборах перемогли консерватори на чолі із Маргарет Тетчер.