15. Поняття і джерела міжнародного гуманітарного права

Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований і закріплений у вигляді конкретних міжнародно-правових норм у договорах і угодах, таких, як Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року, Женевські Конвенції про захист жертв війни 1949 року, Конвенція про політичні права жінок 1953 року, Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Додаткові протоколи I та II 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року, Конвенція про права дитини 1989 року та інші.

Обсяг врегульованих міжнародними нормами відносин і якість їх регламентації свідчать про те, що в сучасному міжнародному праві сформувалася нова галузь, що відображає результати співпраці держав у гуманітарній сфері - міжнародне гуманітарне право. Норми цієї галузі зафіксовані в різних джерелах міжнародного права, які відрізняються за своєю юридичною силою, сфері дії, складом учасників, характеру регулювання прав і свобод людини і т. д.

У вітчизняній і зарубіжній літературі з питання про зміст міжнародного гуманітарного права («права людини», «міжнародний захист прав людини», «міжнародне право прав людини» і т. п.) і місце цієї галузі в системі міжнародного права є дві основні точки зору .

Згідно з однією з них, галузь «права людини» регламентує міжнародне співробітництво в галузі прав людини в мирний час, а норми, що регулюють захист прав людини в умовах збройних конфліктів, утворюють підгалузь іншій галузі - «права збройних конфліктів» («законів і звичаїв війни» ).

Інші вчені розглядають гуманітарне право в більш широкому контексті, включаючи в нього питання забезпечення та захисту прав людини як у воєнний, так і в мирний час. Ця точка зору представляється більш обгрунтованою.

Предмет регулювання у «гуманітарного права в мирний час» та «гуманітарного права під час збройних конфліктів» в загальному єдиний - здійснення, забезпечення і захист прав людини. Озброєний конфлікт приводить в дію, «включає» цілу систему міжнародних норм про захист людської особистості. Ці норми встановлюють особливий режим регулювання суспільних відносин в період збройних конфліктів. Під час збройних конфліктів з'являються нові групи учасників правовідносин - комбатанти, цивільне населення, поранені і хворі та інші особи, права яких підлягають особливому захисту.

Таким чином, окремі категорії індивідів наділяються спеціальними правами та захистом, передбаченими нормами, тобто фізичні особи набувають спеціальні правові статуси. Тому можна говорити про те, що «право збройних конфліктів» складається головним чином з норм, що мають «головну прописку» в інших галузях міжнародного права.

У той же час і гуманітарне право у свою чергу є досить складним нормативним комплексом. Його складають, з одного боку, норми, інститути, принципи власне гуманітарного права (права людини, інститут громадянства і ін), з іншого - норми та інститути інших галузей, які зачіпають окремі аспекти правового статусу індивіда (інститут консульського захисту громадян за кордоном, правове становище членів екіпажу повітряних і морських суден та ін.)

Таким чином, гуманітарне право утворюють дві підгалузі (гуманітарне право в мирний час і гуманітарне право в період збройних конфліктів), а також міжгалузеві інститути та норми (інститут консульського захисту громадян, норми про відповідальність індивідів за злочини міжнародного характеру і т.д.)

Норми гуманітарного права - переважно договірні норми. Проте певну роль відіграє міжнародно-правовий звичай. Значна роль звичаю в гуманітарному праві під час збройних конфліктів, яке часто ще називають «законами і звичаями війни».

Крім того, в юридичній літературі (перш за все західної) висловлюється думка, що Загальна декларація прав людини 1948 року ⁵ в силу звичаю набула статусу юридично обов'язкового документа. Але міжнародний документ має тієї силою мірою юридичної обов'язковості, яку йому надали приймали його суб'єкти. Декларація приймалася Генеральною Асамблеєю ООН як документ рекомендаційного характеру, що встановлює міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини, до яких необхідно прагнути державам. Тому говорити, що Декларація прав людини досягла статусу звичайної норми, не зовсім правильно. Інша справа, що положення Декларації можуть підтверджувати наявність міжнародних норм, текстуально з ними збігатися, відображаючи зміст вже існуючих норм.

Крім договорів і звичаїв, норми гуманітарного права зафіксовані і в деяких документах міжнародних конференцій і нарад, зокрема, у документах НБСЄ (Заключний акт 1975 р. ^6, Підсумковий документ Віденської зустрічі 1989 р. ^7, Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. ^8, Паризька хартія для нової Європи 1990 р. ⁹ та ін.)

Узагальнюючи викладене, міжнародне гуманітарне право можна визначити як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють питання забезпечення та захисту прав і свобод людини як у мирний час, так і в період збройних конфліктів, які регламентують співробітництво держав у гуманітарній сфері, правове становище всіх категорій індивідів , а також встановлюють відповідальність за порушення прав і свобод людини.

16. правове регулювання збройних конфліктів Відповідно до основних принципів міжнародного права та положень Статуту ООН держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Але сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (самозахист від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення). Діяльність держав під час війни регулюється принципами та нормами, що відносяться до міжнародного права, яке застосовується в період збройних конфліктів і визначає припустимість засобів і методів ведення збройних конфліктів, забезпечує захист їхніх жертв, встановлює взаємовідносини між державами, що воюють, і такими, що не воюють, тощо. До кінця ХІХ ст. основну роль у регламентації права збройних конфліктів відігравали міжнародні звичаї – “закони і звичаї війни”. Про це йдеться, зокрема, у так званому “застереженні Мартенса”, викладеному у Преамбулі до Гаазької конвенції ІІ 1899 р.: “Поки не буде видано повнішого зводу законів війни, високі договірні Сторони вважають доречним заявити, що у випадках, не охоплених ухваленою конвенцією, населення та воюючі сторони залишаються під охороною та верховенством принципів міжнародного права, якими вони викарбувалися зі звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог громадської свідомості”. Міжнародні звичаї мають значення і зараз, але більшість норм права збройних конфліктів містять міжнародні договори, а саме: Петербурзька декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль 1868 р.; Гаазька декларація про заборону застосовувати кулі, що легко розгортаються або сплющуються в тілі людини, 1899 р.; Гаазька конвенція про закони і звичаї війни на суходолі 1899 р.; Конвенція про положення ворожих торговельних суден на початку воєнних дій 1907 р.; Конвенція про встановлення підводних мін, які автоматично вибухають від дотику, 1907 р.; Конвенція про бомбардування морськими силами під час війни 1907 р.; Конвенція про деякі обмеження використання права захоплення у морській війні 1907 р.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 р.; Правила про дії підводних човнів щодо торговельних суден у воєнний час 1936 р.; Ніонська угода 1937 р. про заходи боротьби з піратськими діями підводних човнів; Женевські конвенції про захист жертв війни від 12.08.1949 р. (про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях; про покращення долі поранених, хворих і осіб, що постраждали від аварії корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни); Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. до зазначених Женевських конвенцій 1949 р.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей 1954 р.; Конвенція про заборону виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р.; Конвенція про заборону або обмеження використання конкретних видів звичайної зброї, яка може вважатися такою, що завдає надмірних ушкоджень чи має не вибіркову дію, 1980 р., та чотири протоколи до неї (про невідшуку-вані осколки; про заборону чи обмеження застосування мін, мін-пасток й інших пристроїв з поправками, внесеними 3 травня 1996 р.; про заборону чи обмеження застосування запалювальної зброї; про засліплюючу лазерну зброю); Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення 1993 р.; Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін і про їх знищення 1997 р. тощо. Міжнародне співробітництво у сфері збройних конфліктів зараз розвивається у таких напрямах: запобігання збройним конфліктам; правове положення у конфлікті держав, що беруть і не беруть у ньому участь; обмеження засобів і методів ведення війни; захист прав людини під час конфліктів; забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.

17. Правове становище учасників збройних конфліктів.

Комбатанти. Відповідно до Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р., збройні сили сторін, які пе-ребувають у конфлікті, "складються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під коман-дуванням особи, відповідальної перед цією стороною за пове-дінку своїх підлеглих, навіть якщо цю сторону представляє уряд або влада, не визнана супротивною стороною. Такі збройні сили підкоряються внутрішній дисциплінарній систе-мі, що, з-поміж іншого, забезпечує дотримання норм міжна-родного права, застосовуваних у період збройних конфлік-тів" (п. 1 ст. 43). Зважаючи на це положення, можна дати таке визначення.

Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), і мають право брати. особисту участь у воєнних діях.

Відповідно до міжнародного права наданий комбатантам статус учасників активних бойових дій розглядається як сукупність властивих їм прав, характерних рис і особливостей. Найістотнішими з них є такі:

• за комбатантами визнається право застосовувати воєн-не насильство;

• до самих комбатантів може застосовуватися воєнне на-сильство;

• комбатанти, які потрапили під владу супротивної сто-рони, є військовополоненими;

• статус комбатанта не поширюється на найманців [64]. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. учасниками бойових дій вважаються:

• особовий склад регулярних збройних сил;

• ополчення і добровольчі загони (які входять і які не входять до складу регулярних збройних сил);

• особовий склад організованих рухів опору, якщо він відповідає таким умовам:

• має на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

• має певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;

• відкрито носить зброю;

• додержується у своїх діях законів і звичаїв війни;

• члени екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, що безпосередньо беруть участь у воєнних діях;

• населення, яке при наближенні супротивника взялося за зброю, коли воно відповідає двом умовам:

• відкрито носить зброю;

• додержується законів і звичаїв війни.

Найманці. Спираючись на ст. 47 Додаткового протоко-лу 1 до Женевських конвенцій 1949 р., можна дати таке ви-значення.

Найманець - це будь-яка особа, що:

а) спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті;

б) фактично бере особисту участь у воєнних діях;

в) керується здебільшого бажанням одержати особисту вигоду або матеріальну винагороду;

г) не є ані громадянином сторони, яка перебуває в кон-флікті, ані особою, що постійно проживає на території, конт-рольованій даною стороною;

д) не входить до особового складу збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;

е) не послана державою, яка не є стороною, що перебу-ває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, що входить до складу її збройних сил.

За останньою ознакою, що характеризує найманця (пункт "е"), його відрізняють від військових радників, які на-правляються на службу до іноземної армії за згодою між дер-жавами і не беруть особистої участі у воєнних-діях.

Зважаючи на те, що найманці вербуються, використову-ються, фінансуються і навчаються для діяльності на пору-шення таких принципів міжнародного права, як суверенна рівність, політична незалежність, територіальна цілісність держав і самовизначення народів, Генеральна Асамблея 00Н своєю резолюцією прийняла 4 грудня 1989 р. Міжна-родну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використан-ням, фінансуванням і навчанням найманців. Ця конвенція уточнює спрямованість неправомірних насильницьких дій найманців:

• повалення уряду або інший підрив конституційного ла-ду держави;

• підрив територіальної цілісності держави.

За визначенням ст. З цієї конвенції найманець, який бере безпосередню участь у воєнних або спільних насильницьких діях, вчиняє злочин за змістом цієї конвенції.

Найманець не має права на статус комбатанта або вій-ськовополоненого.

Будь-яка особа, яка вербує, використовує, фінансує або навчає найманців, чинить злочин, як визначено Конвенцією 1989 р.

Конвенція передбачає, що норми, які містяться в ній, мають застосовуватися без шкоди для права збройних кон-фліктів і міжнародного гуманітарного права, включаючи по-ложення, що стосуються статусу комбатантів або військово-полонених.

Добровольці. Факти участі добровольців у складі дію-чих армій воюючих сторін мали місце в історії багатьох війн. Ось чому Гаазькі конвенції 1907 р. приділили цій категорії учасників бойових дій особливу увагу. Використовуючи по-нятійний апарат Конвенції про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 р., можна дати таке визначення.

Добровольці - це приватні особи, які самі перехо-дять кордон з метою вступити на службу до збройних сил однієї з воюючих сторін.

На відміну від найманця доброволець включається до особового складу збройних сил, у результаті чого він набу-ває статусу комбатанта. При цьому воююча сторона "відпо-відальна за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її військових сил".

Шпигуни (вивідачі). Цій категорії осіб, що беруть у той або інший спосіб участь у збройних конфліктах, приділялася увага в Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також у Додатковому про-токолі І до Женевських конвенцій 1949 р. На підставі зазна-чених міжнародних актів можна дати таке визначення.

Шпигуном (вивідачем) може бути визнана така осо-ба зі складу збройних сил сторони, що перебуває в кон-флікті, яка, діючи таємним способом або під вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій даної сторони з наміром повідомити їх супротивній стороні.

У разі затримки (арешту) під час шпигунства така особа "не має права на статус військовополоненого, і з ним мо-жуть поводитися як зі шпигуном" (ст. 46 Додаткового прото-колу І).

У Додатковому протоколі І є низка положень, що містять ознаки, за якими шпигунство відрізняють від Інших дій ком-батантів. Так особа зі складу збройних сил сторони, що пе-ребуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або на-магається збирати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, не вважається особою, що займаєть-ся шпигунством, якщо, діючи у такий спосіб, вона носить формений одяг своїх збройних сил.

Так само діяльність такої особи не вважається шпигун-ською, якщо вона не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних методів.

Якщо така особа потрапляє під владу супротивної сторо-ни, вона не втрачає свого права на статус військовополоне-ного, і з нею не можуть поводитися як зі шпигуном.

Парламентери. Докладно про парламентерів ідеться в статтях XXXII-XXXIV Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р.

Парламентером вважається особа, уповноважена од-нією з воюючих сторін почати переговори з іншою сто-роною і яка прибуває з білим прапором.

І сам парламентер, і сурмач або барабанщик, що його супроводжують, а також прапороносець і перекладач корис-туються правом недоторканності.

Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов'язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити пар-ламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловжи-вань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парла-ментер втрачає право на недоторканність, якщо буде пози-тивним і безсумнівним способом доведено, що він скористав-ся своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.

Військовополонені. У ст. 44 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. поняття військовополоне-ного визначено лаконічно: будь-який комбатант, що по-трапляє під владу супротивної сторони, є військовополо-неним. Водночас про цю категорію учасників збройних кон-фліктів докладно сказано в Женевській конвенції про пово-дження з військовополоненими 1949 р. Зокрема, у ст. 4 конвенції сказано, що військовополоненими є особи, які по-трапили під владу ворога і належать до однієї з таких кате-горій:

• весь особовий склад збройних сил сторони, яка перебу-ває в конфлікті;

• особовий склад добровольчих загонів та інших опол-чень, включаючи особовий склад організованих рухів опору, якщо вони відповідають нижченаведеним умовам:

а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

б) мають певний і чітко видимий здалеку розпізнаваль-ний знак;

в) відкрито носять зброю;

г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.

• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних держа-вою, яка тримає в полоні;

• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові корес-понденти тощо);

• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів ци-вільної авіації сторін;

• населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно з власної ініціативи стає до зброї для бороть-би з військами, що вторгаються.

Конвенція прирівнює до військовополонених за ознакою поводження з ними таких осіб:

• інтернованих на розсуд держави, що окупує, осіб, які належать або належали до збройних сил окупованої країни;

• осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжна-родного права, відповідно до дипломатичної і консульської практики і договорів.

Конвенція застерігає, що медико-санітарний склад і ду-ховний персонал, затримані державою, яка тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не повинні вважатися військовополоненими.

У цілому ж конвенція застосовується до військовополо-нених з того моменту, коли вони потраплять під владу воро-га, і аж до їх остаточного звільнення і репатріації.

Загальновизнаним принципом міжнародного гуманітар-ного права стосовно військовополонених є те, що військово-полонені перебувають під владою ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, що може бути покладена на окремих осіб, саме держава, яка тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.

Основою поводження з військовополоненими, наскільки це дозволяє воєнний час, є принципи гуманності. Так, у ст. 13 конвенції підкреслюється, що з військовополоненими слід завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія або бездіяльність держави, що тримає в полоні, які призводять до смерті військовополоненого, що перебуває в її владі, або такі, що ставлять здоров'я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняються і розглядаються як серйозні порушення цієї конвенції. Зокрема, жодний військовополонений не може бути підданий фізичному каліченню або науковому чи медичному дослідові будь-якого характеру, що не пов'яза-ний з лікуванням військовополоненого та його інтересами.

За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Вони цілком зберігають свою цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоп-лення у полон. Речі і предмети особистого користу-вання повинні залишатися у військовополонених. Вони мають бути забезпечені необхідним одягом і медичною допо-могою, питною водою і їжею у достатній кількості.

Військовополонені звільняються і репатріюються відразу ж по припиненні воєнних дій

18.Правовий статус нейтральних держав. У період збройних конфліктів деякі держави відмовляються брати участь у них і надавати допомогу воюючим сторонам у силу свого нейтрального (від лат. neutralis - не приналежний ні тому, ні іншому) статусу. Нейтралітет під час війни буває двох видів: постійний (на випадок будь-якої війни) або тимчасовий (тільки відносно конкретної війни), про що держава офіційно заявляє. Наприклад, Швейцарія з 1815 р. є постійно нейтральною країною. Україна в Декларації про державний суверенітет України 1990 р. заявила про свою рішучість стати в майбутньому постійно нейтральною державою. Норвегія під час перших і другий світових воєн заявляла про тимчасовий нейтралітет, однак Німеччина в роки другої світової війни окупувала Норвегію, грубо порушивши її статус тимчасово нейтральної держави. І це був не одиничний приклад порушення Німеччиною законів і звичаїв війни відносно нейтральних держав у період 1939 - 1945 гг. Норми міжнародного права регламентують права й обов'язки нейтральних держав і воюючих сторін у відношенні їх у випадку збройного конфлікту. Дані норми закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р.: Про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни й Про права й обов'язки нейтральних держав у випадку морської війни, а також в інших міжнародно-правових актах. Основне положення цих норм зводиться до того, що територія нейтральної держави не може перетворюватися в театр воєнних дій Воюючим сторонам заборонено проводити через територію нейтральної держави війська й військовий транспорт. Нейтральна держава зобов'язана інтернувати війська воюючої держави, якщо вони виявляться на його території. На території нейтральної держави не допускається відкриття й функціонування вербувальних пунктів воюючих держав; розміщення радіостанцій і інших засобів зв'язку воюючих сторін. Забороняється надання допомоги воюючим державам зброєю й іншими військовими матеріалами з боку нейтральної держави

У випадку замаху на статус нейтральної держави воно може використовувати збройні сили для захисту свого нейтралітету. Однак провіз хворих і поранених воюючих сторін через територію нейтральної держави допускається Громадяни нейтральних держав можуть як добровольців боротися на стороні воюючої держави. При цьому вони стають комбатантами й втрачають статус нейтральної особи Є своя специфіка нейтралітету в морській і повітряній війні. Так, що воюють державам забороняється робити воєнні дії в територіальних водах нейтральної держави: захоплювати торговельні судна іншої воюючої сторони; створювати в цих і внутрішніх морських водах бази для військово-морських операцій; установлювати радіостанції для зв'язку зі своїми збройними силами. Нейтральна держава не може брати участь у постачанні воюючих сторін військовими судами, боєприпасами й іншими військовими матеріалами, а також обладнати й озброювати яке-небудь судно, якщо є підстави думати, що воно візьме участь після виходу з його територіальних вод у бойових діях на стороні однієї з воюючих держав Разом з тим воюючі сторони можуть використовувати територіальні води й порти нейтральної держави на певні їм умовах, однакових для всіх воюючих держав. Так, військові кораблі воюючої держави можуть одержати паливо в порту нейтральної держави, однак повторно цю операцію вони можуть здійснити не раніше чим через три місяці. Звичайний час перебування військових кораблів воюючих держав у територіальних водах нейтральної держави обмежується. Торговельні ж суду воюючих сторін мають право вільно відвідувати або проходити транзитом води нейтральних держав, відкриті для мирного торговельного мореплавання. Час перебування їх у таких водах не обмежується Режим нейтралітету в морській війні охоплює також боротьбу воюючих сторін з військовою контрабандою. Остання означає перевезення нейтральною державою заборонених воюючою стороною предметів і матеріалів з метою постачання ними протилежної воюючої сторони. Військова контрабанда буває двох видів: абсолютна й відносна (умовна). Абсолютна контрабанда має місце у випадку перевезення матеріалів винятково військового призначення (зброя, боєприпаси, вибухові речовини, амуніція й т.п.). Відносну контрабанду становлять перевезення предметів подвійного призначення, використання яких може здійснюватися як у мирных, так і у військових цілях (золото, цінні папери, засоби зв"язку, паливо, продукти харчування, одяг і т.п.). Однак ні при яких умовах перевезення медикаментів не розглядаються як військова контрабанда. Предмети, визнані військовою контрабандою, конфіскуються, якщо буде доведено, що вони направлялися на територію ворога або окуповані їм території. В 1909 р. була прийнята Лондонська декларація про право морської війни, що врегулювала в числі інших і питання військової контрабанди. І хоча Декларація не набула чинності, багато хто її положення використовуються, тому що придбали характер звичайних норм

Нейтралітет у повітряній війні не регламентується конвенційними нормами. Загальні правила нейтралітету, установлені в законах і звичаях війни, застосовуються також і до повітряної війни: повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканно; заборонений проліт літальних апаратів воюючих сторін через повітряний простір нейтральної держави, переслідування літальних апаратів супротивника в ньому й вступ з ними в бій; військові літаки воюючих сторін, що приземлилися в нейтральній державі, затримуються, а екіпажі інтернуються до кінця війни; воюючим сторонам забороняється повітряне транспортування своїх військ і озброєнь через територію нейтральної держави; транспортування поранених і хворих допускається з дозволу нейтральної держави

19.   Поняття, принципи та джерела міжнародного кримінального права

.Термін “міжнародне кримінальне право” з’явився наприкінці ХІХ ст. для позначення норм, які регулювали надання державами взаємодопомоги при здійсненні ними національної кримінальної юрисдикції. Після другої світової війни у зв’язку з притягненням до міжнародної відповідальності осіб, що вчинили військові злочини, злочини проти миру та людства, поняття “міжнародне кримінальне право” почало використовуватися і щодо подібних відносин.

       Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.

       Виділяються такі принципи міжнародного кримінального права:

· заборона агресивної війни;

· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним правом як злочинне;

· незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності ;

· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до злочинів проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної кримінальної відповідальності;

· виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;

· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру, має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;

· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної відповідальності (презумпція невинуватості, заборона тортур тощо).

       Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним ступнем множинності. Міжнародно-правові акти, спрямовані на координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно можна поділити на декілька груп.

       До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:

· Конвенція про рабство 1926 р.;

· Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;

· Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

· Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1985 р.;

· Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;

· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

· Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1970 р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, 1988 р.;

· Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.;

· Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;

· Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;

· Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р.;

· Конвенція про відкрите море 1958 р. та Конвенція ООН з морського права 1982 р. в частині, що стосується боротьби з морським піратством.

       Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами. Зокрема, це такі акти:

· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);

· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії 1993 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;

· Угода між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне про заснування Спеціального суду по Республіці Сьєрра-Леоне 2000 р.;

· Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та додаткові Протоколи до них від 1977 р.;

· Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р.;

· Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та воєнних злочинів 1974 р.

       Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.

       Комісією ООН з міжнародного права проведена робота з кодифікації норм міжнародного кримінального права. Результатом кодифікації став Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р., (набрав чинності у липні 2002 р.). Цим статутом передбачено створення Міжнародного кримінального суду – постійного органу, уповноваженого здійснювати юрисдикцію щодо осіб, винних у вчиненні найбільш серйозних злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства. До юрисдикції Суду віднесені злочини геноциду, агресії, військові злочини та злочини проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення) та деякі інші склади злочинів. Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Таке положення Римського статуту не відповідає ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Тому відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України.

20. Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Взаємовідносини України та Інтерполу

       Перші спроби міжнародної організації кримінальної поліції мали місце після І світової війни. У 1923 р. було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції для координації боротьби різних країн із загальнокримінальними злочинами з центром у Відні. У 1938 р. вона практично припинила своє існування через окупацію Австрії фашистською Німеччиною. Робота Комісії була відновлена у 1946 р. У сучасному вигляді Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) була створена у 1956 р. Нині її членами є більше 150 держав. Штаб-квартира знаходиться в Ліоні (Франція). Вона ж є регіональним центром для Європи та Середземномор’я, Північної Америки і Близького Сходу. Інші центри Інтерполу розквартировані в Найробі (для Східної Африки), Абіджані (для Західної Африки), Буенос-Айросі (для Південної Америки), в Токіо (для Азії) і Пуерто-Ріко (для країн Карибського басейну і Центральної Америки). З 1982 г. Інтерпол одержав статус Міжнародної міжурядової організації системи ООН.

       Основними статутними завданнями Інтерполу є:

· забезпечення взаємного співробітництва всіх органів (установ) кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і у дусі Загальної декларації прав людини;

· створення і забезпечення діяльності установ, які сприяють попередженню і боротьбі із загальнокримінальною злочинністю.

       Найвищим пленарним органом Інтерполу є Генеральна Асамблея, а в період між її сесіями вищим адміністративним органом з вужчими повноваженнями і складом – Виконавський комітет на чолі з президентом. Постійно діючим робочим органом є Генеральний секретаріат, на чолі з Генеральним секретарем. Особливе положення в системі органів Інтерполу посідають Національні центральні бюро (НЦБ), що діють одночасно в двох системах – системі кримінальної поліції відповідної держави і організації Інтерполу з відповідним подвійним підпорядкуванням. Замикають систему органів управління радники, які виконують виключно консультативні функції.

       З 1987 р. у складі Генерального секретаріату діє Європейський секретаріат для вирішення регіональних проблем боротьби з незаконною торгівлею наркотиками на континенті і іншими злочинами і вдосконалення поліцейської співпраці держав в Європі. Нині у складі Генерального секретаріату діють 4 відділи: адміністративний, поліцейський, науково-дослідний і технічного забезпечення. Поліцейський відділ координує співробітництво поліцейських органів держав-учасниць в боротьбі із злочинністю. У його структурі утворені підвідділи по боротьбі з незаконною торгівлею зброєю, міжнародним тероризмом, виготовленням і збутом підроблених паперових і металевих грошей, дорожніх чеків, облігацій, акцій і іншими фактами фальшивомонетництва. Спеціальний підвідділ поліцейського відділу займається збором і аналізом інформації про незаконне розповсюдження наркотичних засобів. До нього входять служба керівника підвідділу із спеціальним підрозділом по зв’язках і співпраці, що знаходиться в м. Бангкок (Таїланд), група по проведенню операцій і група розвідки. Керує роботою підвідділу вищий чиновник Управління у справах про наркотичні засоби міністерства юстиції США.

       Основними напрями діяльності Інтерполу є:

· кримінальна реєстрація. З цією метою ведеться алфавітна картотека всіх відомих міжнародних злочинців і осіб, підозрюваних в злочинній діяльності, картотека словесного портрета злочинців, де викладені відомості про зовнішність злочинців, картотека документів (паспортів, посвідчень водія тощо), картотека злочинів і способів їх здійснення, картотека нарізної ручної вогнепальної зброї всіх країн світу та інші;

· міжнародний розшук злочинців, підозрюваних в скоєнні міжнародних злочинів, осіб, зниклих безвісти, викрадених цінностей і інших об’єктів злочинних посягань. У разі затримання злочинця по дипломатичних і інших каналах проводяться переговори про його видачу (екстрадиції) державі, на території якої здійснено злочин або громадянином якого він є. У практиці Інтрерполу розрізняють три види розшуку: звичайний, терміновий і змішаний. Звичайний розшук включає цілий ряд стадій – зібрані документи орган розслідування або суд направляє в НЦБ своєї країни з проханням про розшук злочинця, Тут прохання перевіряється, запрошуються додаткові відомості, складається „червоний циркуляр” (спеціальний бланк з червоною емблемою). Генеральний секретаріат після відповідної перевірки розсилає його в НЦБ всіх або деяких країн-членів. Одержавши цей документ, кожне НЦБ дає поліцейським органам розпорядження розшук. „Червоний циркуляр” зобов’язує поліцію діяти без зволікання і служить своєрідним міжнародним наказом про арешт розшукуваної особи. У разі затримання і арешту НЦБ негайно повідомляє Генеральний секретаріат і НЦБ країни-ініціатора розшуку. Останнє в свою чергу повідомляє про затримання злочинця в зацікавлені органи своєї країни. Про припинення розшуку сповіщаються зацікавлені органи. Терміновий розшук організовується, як правило, за „гарячими слідами”. Він відрізняється від звичайного тим, що прохання про початок розшуку обминають Генеральний секретаріат і подаються до іноземних НЦБ через спеціальну радіомережу Інтерполу, телеграфом або іншим оперативним способом. Якщо терміновий розшук не приніс успіху протягом трьох місяців з дня його оголошення, то він замінюється на звичайний, складається і розсилається „червоний циркуляр”. Змішаний розшук пов’язаний з тим, що далеко не всі держави укладають двосторонні договори про правову допомогу у кримінальних справах і видачу злочинців. Тому при змішаному розшуку секретаріат Інтерполу розсилає два циркуляри: „червоний” – країнам, що уклали договір про правову допомогу та екстрадицію, і „зелений” для інших країн, в якому міститься прохання не затримувати злочинця, а лише спостерігати за його діями.

· міжнародний розшук осіб, що пропали безвісти. У випадках, коли національний розшук не приніс успіху і коли зібрані докази того, що розшукувана особа покинула межі держави-ініціатора розшуку, на неї Генеральним секретаріатом видається „синій циркуляр”, в якому наводиться фотографія розшукуваного, опис зовнішності і вказується номер досьє, за яким Генеральний секретаріат збирає документи про його розшук;

· міжнародний розшук викрадених цінностей (автомобілі і інші транспортні засоби, твори мистецтва (картини, скульптури, антикваріат, інші музейні експонати), археологічні цінності, зброя і т.п.).

       Діяльність Інтерполу обмежується лише реєстрацією злочинців і міжнародним розшуком. Співробітники Інтерполу не виконують жодних поліцейських функцій. Вони поділяються на дві категорії: офіцерський корпус (від лейтенанта до майора), що виконує оперативно-аналітичні функції при обробці інформації про злочини, і виконує клопотання про надання інформації із картотек, і обслуговуючий персонал – секретарі, друкарки, телефоністи, оператори картотек, фотографи, перекладачі, бібліотечні працівники та ін.

       Україна вступила до Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) у 1992 р.2 Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (Укрбюро Інтерполу) діє на підставі Положення про Національне центральне бюро Інтерполу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 220. Функції Укрбюро Інтерполу покладаються на Міністерство внутрішніх справ України, в структурі якого утворено робочий апарат Бюро.

       Основними завданнями Укрбюро Інтерполу є:

· координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;

· забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав-членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю;

· оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном

       Укрбюро Інтерполу взаємодіє з правоохоронними органами, центральними і місцевими органами державної влади України, керівними органами і структурними підрозділами Інтерполу, правоохоронними органами зарубіжних держав. Укрбюро Інтерполу отримує інформацію від правоохоронних органів, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади України з питань, що входять до його компетенції, та надає їм отриману по лінії Інтерполу інформацію безплатно.

       Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС. Структура і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром внутрішніх справ.

21. ЗЛОЧИНИ МІЖНАРОДНОГО ХАРАКТЕРУ - міжнародні кримінальні злочини — суспільно небезпечні умисні діяння, що посягають на міжнар. правопорядок, завдають шкоди мирному співробітництву держав. За своєю природою є загальнокрим. злочинами з «іноземним елементом»: вчиняються на тер. кількох держав, становлять небезпеку для їх інтересів тощо. Відповідальність за вчинення 3. м. х. передбачено міжнар.-правовими актами універсального (Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988, Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989та ін.) або регіонального (Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей 1985 та ін.) значення. Конкр. міри покарання за вчинення 3. м. х. передбачаються нац. зак-вом після інкорпорування ним положень міжнар.-правового акта (так, ст. 63 і Кримінального кодексу України передбачає покарання за різні форми і види найманства). На відміну від міжнар. злочинів, які загрожують основам існування держав, міжнар. миру і безпеці, 3. м. х. є менш небезпечними діяннями. Якщо за скоєння міжнар. злочину відповідальність міжнародно-правову несе д-ва, відповідальність кримінальну — фіз. особа (як правило, посад, особа д-ви), то за 3. м. х. — лише фіз. особа. Справи про вчинення 3. м. х. розглядають виключно нац. суди. З урахуванням об'єкта посягання (конкр. сфери міжнар. правопорядку) 3. м. х. можуть бути класифіковані як: а) злочини проти стабільності міжнар. відносин (міжнар. тероризм, взяття заручників, викрадення ядер, матеріалу, найманство та ін.); б) злочинні посягання на особисті права людини (застосування тортур, торгівля жінками й дітьми); в) злочини у сфері дип. зносин (посягання на осіб, які користуються дип. захистом); г) злочини у сфері економіки і фінансів (легалізація злочинних доходів, контрабанда, виготовлення фальш, грошей та ін.); д) злочини у сфері культури (ввезення до країни викрадених культур, цінностей, розповсюдження порногр. предметів та ін.); е) злочини, вчинені у відкритому морі (забруднення мор. середовища, порушення правового режиму континентального шельфу, піратство, ненадання допомоги на морі та ін.); є) злочини, що посягають на роботу цив. авіації (зокрема, угон повітр. судна); ж) воєнні 3. м. х. (насильство над населенням у районі воєн, дій, мародерство та ін.), які відрізняються від воєнних злочинів як різновиду міжнар. злочинів тим, що не пов'язані зі злочинною діяльністю д-ви.