7. Поняття, система і джерела дипломатичного права

Дипломатичне право— галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність норм, що регламентують статус і функції державних органів зовнішніх зносин, Система дипломатичного права відповідає основним формам дипломатії: двосторонньої дипломатії, здійснюваної через дипломатичні чи представництва через так називані спеціальні місії, багатобічної дипломатії, здійснюваної делегаціями на міжнародних конференціях і сесіях органів міжнародних організацій, а також постійними представництвами держав при міжнародних організаціях.

Дипломатичне право протягом довгого часу ґрунтувалося на звичаях. Часткова офіційна кодификація дипломатичного права була вперше почата в регіональному масштабі в Латинській Америці (20 лютого 1928 р. була прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників)- У даний час дипломатичне право в основному кодифіковане.

Основним, договірним актом у даній області є Віденська конвенція про дипломатичні зносина 1961 року. У 1969, року Генеральною Асамблеєю ООН була також прийнята Конвенція про спеціальні місії, а в 1975 році на дипломатичній конференції у Відні — Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального, характеру. Російська Федерація є учасницею Віденських конвенцій 1961 і 1975 років. Склад і функції дипломатичного представництва

Установлення між державами дипломатичних відносин спричиняє, як правило, обмін дипломатичними представництвами. Для такого обміну, однак, необхідна спеціальна домовленість. Сучасне міжнародне право передбачає можливість зазначеного обміну на одному з трьох рівнів, що не відображаються в принципі на обсязі чи функцій иммунитетов і привілеїв дипломатичних представництв і їхнього персоналу. Кожному рівню відповідає визначений клас глави представництва. Найбільш високий рівень — посольство, на чолі якого коштує дипломатичний представник, що має, як правило, клас посла. Далі випливають місія, очолювана посланником, і потім місія, очолювана повірником у справах.

Внутрішня структура дипломатичного представництва, установлення відповідних посад і т.д. визначаються законодавством аккредитующего держави.

У більшості держав існують також дипломатичні ранги, тобто службові звання, що привласнюються дипломатичним працівникам. Вони, як і дипломатичні посади, установлюються внутрішнім законодавством відповідного держави.

Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Чисельність персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією аккредитующего держави. Віденська конвенція 1961 року, щоправда, допускає можливість пропозицій з боку приймаючого держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв. На практиці такі випадки відомі, але вони, як правило, спричиняли погіршення відносин між відповідними державами.

До функцій дипломатичного представництва відносяться:

представницька функція (виступ від імені аккредитующего держави); захист інтересів аккредитующего держави і його громадян; ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між аккредитующим державою і державою перебування; консульська функція; функція інформування свого уряду про країну перебування.

Перелік функцій дипломатичного представництва, приведений у Віденській конвенції, не можна вважати вичерпним.

Дипломатичний корпус

У вузькому змісті дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у даній державі. Дипломатичний корпус у широкому змісті — сукупність членів дипломатичного персоналу іноземних дипломатичних представництв у даній державі і членів їхніх родин.

Існування поняття дипломатичного корпуса в першому значенні обумовлено причинами протокольного характеру; дуайеном (старшиною, старійшиною) серед глав всіх іноземних дипломатичних представництв вважається, відповідно до звичаю, старший по класі і за часом перебування в даній країні (у деяких країнах — папський нунцій).

Поняття дипломатичного корпуса в другому значенні порозумівається необхідністю установити коло осіб, що вправі претендувати на дипломатичні імунітету і привілею.

8. Поняття і джерела консульського права. Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських установ і членів їхнього персоналу і визначальних їхній статус, функції, права й обов'язки. Історично консульські відносини розвивалися як відносини, зв'язані насамперед з міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули довгий час розглядалися как. виборні чи призначені державою радники і помічники, покликані робити на території іноземної держави допомога і сприяння вітчизняним купцям і іншій приватній особам і організаціям. За ними практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів своєї держави як такого. З часом коло питань, що входять у компетенцію консульських установ, неухильно розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний характер. В даний час консульські установи покликані сприяти розвитку не тільки економічних, торгових, але і науково-технічних, культурних і туристських, а в деяких випадках і політичних зв'язках між державами. Проте історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час продовжують визначати їхню специфіку і відмінність від дипломатичних. Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний порядок. Хронологічно в цьому ряді першим коштує міжнародний порядок, оскільки в древні часи й у період середньовіччя консульські відносини регулювалися головним чином на основі звичаю. В даний час міжнародні порядки продовжують бути основою правового регулювання консульських зв'язків між державами при відсутності їхнього договірно-правового оформлення. Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на двосторонньої, так і на багатобічній основі. У сучасному консульському праві діють три багатобічні консульські конвенції. Дві з них носять регіональний характер: Каракасская конвенція про консульські функції 1911 року і Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року. Універсальний характер має Віденська конвенція про консульські зносина 1963 року. Конвенція набрала сили 18 березня 1967 р. СРСР ратифікував її 16 лютого 1989 р. Велику роль у консульському праві грають обопільні умови і конвенції по консульських питаннях, укладати які почали ще в XII-XIII століттях. Зараз їхнє число в усьому світі досягає декількох тисяч. ДО 1991 року СРСР уклав з іншими державами близько 70 таких договорів. Росія в 1992—1993 роках уклала консульські конвенції з Республікою Корея, Литвою, Естонією, Україною. Ведуться переговори з іншими країнами. До джерел консульського права відносяться також положення деяких міжнародних договорів, що не присвячені винятково консульським питанням. Це насамперед Віденська конвенція про дипломатичні зносина 1961 року, ст. 3 яке передбачає можливість виконання консульських функцій дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і міжнародні договори про правову допомогу, про врегулювання випадків подвійного громадянства, договори й угоди з питань торгівлі і мореплавання і ряд інших. Дуже важливе значення мають положення національного законодавства, що визначають статус, функції і структуру консульських органів, а також регулюючі визначені аспекти діяльності іноземних консульських установ.