2. Навчання персоналу організації

Навчання персоналу – це сукупність цілеспрямованих систематичних дій, спрямованих на поглиблення і розширення певних еле­ментів професійних компетенцій персоналу, впровадження нових елементів відповідно до актуальних і майбутніх потреб організації.

Основними формами професійного навчання є про­фесійна підготовка, перепідготовка і підвищення квалі­фікації працівників.

Професійна підготовка працівників. Сутність її поля­гає в отриманні професійних знань і вмінь, необхідних для виконання службових обов’язків на робочому місці. Вона може бути як загальною (стосуватися організації загалом, її внутрішнього і зовнішнього середовищ, уп­равління), так і спеціалізованою (стосуватися способів ви­конання певних функцій, технологічних процесів, ме­тодів виконання робіт). Із неї найчастіше розпочинається службова кар’єра працівника в організації.

Перепідготовка персоналу. Завдання її полягають у здобутті штатними працівниками нових професій, знань і навичок. Перепідготовку здійснюють у суміжних спеціа­лізованих підрозділах, у центрі підготовки фахівців організації або у спеціалізованому навчальному центрі поза її межами. Вибір напрямів, форм і змісту перепідготовки випливає з основних стратегічних напрямів діяльності ор­ганізації, її політики щодо розвитку персоналу, а також індивідуальних особливостей працівників.

Підвищення кваліфікації працівників. Ця форма навчання відіграє особливо важливу роль у розвитку пер­соналу. Підвищення кваліфікації – навчання після одер­жання працівниками певної освіти, спрямоване на послідовне підтримання і вдосконалення їхніх професійних знань і навичок.

3. Формування і підготовка резерву кадрів

Резерв кадрів – це цілеспрямовано створена група працівників організації, яких після відповідної підготовки планується використати для заміщення посад із вищим службовим статусом шляхом горизонтального чи вертикального пересування.

Адаптація – процес пристосування працівників до умов зовнішнього і внутрішнього середовища. Термін «адаптація» досить поширений і застосовується в різних галузях науки. В соціології і психології виділяють соціальну й виробничу адаптацію. Певною мірою ці два види адаптації перетинаються один з одним, але кожен із них має самостійну сферу: соціаль­на діяльність не замикається на виробництві, а виробнича включає технічні, біологічні та соціальні аспекти.

Виділяють два напрямки адаптації:

• первинний, тобто пристосування молодих співробітників, які не ма­ють досвіду професійної роботи (випускники середніх та вищих навчаль­них закладів);

• вторинний, тобто пристосування працівників при переході на нові робочі місця, посади, об’єкти.

В умовах ринку зростає роль вторинної адаптації. Виробничу адапта­цію, як складне явище, доцільно розглядати з різних позицій, виділяючи психофізіологічну, професійну, соціально-психологічну та організаційну її сторони. Кожна із них має свій об'єкт, свої цільові завдання, показники ефективності.

Психофізіологічна адаптація – пристосування людини до нових фізичних і психологічних навантажень, фізіологічних умов праці.

Об’єктом психофізіологічної адаптації є умови праці, які визначають­ся як комплекс факторів виробничого середовища, що суттєво впливають на самопочуття, настрій, працездатність працівника, а при тривалій їх дії – на стан здоров’я, що виражаються динамікою захворювань, травматиз­му та втомою.

Професійна адаптація – повне і успішне оволодіння новою професією, посадою, тоб­то звикання, пристосування до змісту й характеру праці, її умов і організації.

Соціально-психологічна адаптація – це пристосування людини до виробничої діяльності, до нового колективу, його традицій і неписаних норм, до стилю роботи керівників. Вона ніби включає працівника в колектив як рівноправного, якого прийняли всі його члени.