Бурі першої народної революції в нашому краю (1905-1907 р.Р.)

Обезземелена селянська маса, пролетаризація її і створення та стрімкий ріст робітничого класу проходив в умовах дальнішого обездолення народу, пробудження його свідомості, росту активного опору, рішучої революційної боротьби як селян так і робітників.

Концентрація робітників в межах одного підприємства сприяла його об’єднанню, швидкому пробудженню до боротьби. Серед робітників в першу чергу активно пропагавались ідеї боротьби представниками новоутворених соціал-демократичних партій: загальноросійських, українських, єврейських, польських.

Кожна з них претендувала на роль єдиного повноважного керівника та виразника інтересів робітників та селян незалежно від національності.Під впливом цієї агітації визрівають ідеї боротьби не тільки проти свого власника, пана і підприємця, а й проти самодержавства і місцевої влади, яка їх захищає і виступає проти трудового народу, проти його національної гідності і культури. Від бажання національної самоорганізованості такі гуртки переходять до політичної боротьби, до створення політичних партій. Поширення і ріст робітничого класу привело до росту його ідеології, до поширення марксизму. В Києві була створена “Російська група соціал-демократів” (1893 р.). діячі українського руху заснували “Революційну Українську Партію” (1900 р. РУП).

Польські борці створили “Польську Соціалістичну Партію” (ППС, 1893 р.), євреї – “Загальний єврейський робітничий союз” – БУНД (1897 р.).

Наш район і тодішній Романів в складі Житомирщини зазнав агітаційного впливу всіх цих партій, їх листівки знаходила поліція в нашій місцевості, зміст їх повідомляли на допитах арештовані, вони фігурують в кореспонденціях урядових установ.

Звичайно, мова йде тільки про те, що дізналася поліція і що збереглося в архіві. Архіви цих партій відсутні, крім марксиського партійного архіву.

Відома роз’яснююча робота ленінської газети “Искра”. Вона вже в першому номері надрукувала кореспонденцію бердичівського робітника Козачука Івана Павловича, слюсара заводу “Прогрес”.

Через наш Миропіль, Печанівку проходив один із шляхів її доставки і розповсюдження з Кишинівської підпільної друкарні марксистів.

Найбільший “улов” революційної літератури поліція мала в містечку Миропіль, де 1 жовтня 1906 року в одного з членів страйкового комітету Миропільської паперової фабрики виявила цілу бібліотеку революційної літератути різних партій з 208 книжок і брошур. Переважала марксиська література, серед якої твори В.Леніна “Перегляд аграрної програми робітничої партії”, К.Маркса “Класова боротьба у Франції з 1848 по1850 р.”, Ф.Енгельса “Селянське питання у Франції”, твори Г.В.Плеханова та інші.

В жандармських протоколах зазначається, що в Романівській волості в Романівському поштово-телеграфному відділенні 9 січня 1904 року чиновником Солоненко в присутності

Начальника відділення Іванова, поштаря Юрченко виявлена писана від руки листівка в 20 слів антиурядового змісту. В жовтні і листопаді 1940 року вже друковані листівки з’явилися в поштових ящиках Мирополя.

Постійно отримував і розповсюджував ленінську газету “Искра” старомиропільський вчитель Іван Ярошенко. Треба відзначити, що за всі роки першої революції в нашому краю, революційна література розповсюджувалась активно. Так в січні 1906 року за розповсюдження листівок “Долой государственную думу”, “Снова царское правительство ставит ловушку на пути революционного народа” був виключений з Романівського училища 16-ти річний брат містечкового аптекара М.Островський і відданий під особливий нагляд поліції.

В жовтні 1906 року жандармам вдалося вислідити, що революційну літературу “Не надейтесь на думу – сами себя освобождайте”, “Манифест ко всему российскому крестьянству”, “От матроса к солдату”, “Рабочие и работницы» Зловещее затишье наступило” розповсюджував біля села Голубин 20-ти річний селянин з Романова Процько Григорій Никонович.

121

Поліція встановила, що частину листівок з метою розповсюдження в Романові в нього взяв житель Романова Гончарук Павло Данилович, решта була знайдена в хаті Процько.

Про велику наявність революційної літератури в Романові, Мирополі та на станціях був добре інформований губернатор, якого просили “Командировать агентов и оказать содействие к обнаружению виновных” (див.Центр. державн. історичн. архів Укр. ф 1335 оп. 1 едн. 163). Не обійшлося без жертв. На кладовищі в с. Мала Романівка був похоронений вбитий поліцією студент з села Шуляйки Руднік Іван, який навчався в Житомирі.

В ніч з 25 на 26 вересня 1904 р. в нашій місцевості відбулася перша політична демонстрація.В сутінках натовп з запаленими свічками і смолоскипами, з червоними прапорами ходив вулицями по торговій площі Романова і скандував: “Ура! Ура! Ура! За Николая-дурака, за здоровье социалистов, долой капиталистов! Да здравствует 8-ми часовый рабочий день!”. Налякані чини поліції донесли губернатору, що в натовпі “Был произведен революционный выстрел”. Поліція впізнала в натовпі Хаїма Брудніка, Бейзера Іцка, Кременецького А., Гехтмана Л.

Переважна кількість демонстрантів були робітниками місцевого склозаводу та кожзаводів.

12 лютого демонстрацію з червоними прапорами очолювали М.Мілевський, А.Інглятовський, У.Анноповський, А.Корбовський. 18 квітня 1905 року стався перший відкритий двобій між робітниками та поліцією на романівських кожзаводах. Робітник Л.Шамесь навіть двічі стріляв в урядника Янчуковського. Деякі з них були арештовані, але товариші відбили їх у поліції, розсіяли і розігнали поліцейських чинів. Детальніше про цей виступ дивись у нарисі “Кожевня”, а про боротьбу робітників склозаводу розповідає нарис “Романівська гута”. Робітники склозаводу двічі страйкували, добились підвищення заробітньої плати, але в час розгулу реакції всі надбання втратили, групу робітників було арештовано, звільнено з роботи.

Така ж доля спіткала і робітників Миропільської паперової фабрики. У відповідь на тяжкі умови праці, нестерпне життя, всі почули заклик кадрового робітника Гінісмана: - “Досить! Страйкуємо!”. Всі вийшли з червоними прапорами : “Вісьмигодинний робочий день, збільшення платні, людське поводження”, такі були вимоги страйкуючих. Перший страйк паперовиків був 3-х годинний, а через 10 днів 16 серпня 1906 року застрайкували вдруге. Вранці обидві зміни залишили роботу і на подвір’ї фабрики провели великий мітинг. Прибулі жандарми і поліція намагалися силою загнати страйкарів до машини, але це їм не вдалося. Не вмовив своїми обіцянками робітників і управляючий Ферштер, змушений був погодитись на поступки. В переговорах від робітників виступав головний організатор і керівник страйку Немнога Корній та члени страйкового комітету Лідерман Пейс, Гинвич Федір, Гиндич П. Робітничий колектив добився, що замість двох змін вводилася третя, робочий день став 8-ми годинним. Але коли реакція перемогла, 12-ти годинний день повернули назад. Найактивніших страйкарів було звільнено. Першим був звільнений Немнога Корній.

Активними були також виступи залізничників. В телеграмі начальника Козятинського відділення Київського жандармського поліцейського управління залізниць начальнику Київського жандармського поліцейського управління повідомляється про революційні події 16 жовтня 1905 року на станції Печанівка. “Забастовка в Печановке тормозит движение. По всему отделению забастовали все службы – человек до ста тридцати. По сообщению помощника начальника соседней станции Романовка Лукьяновича, ездившего в Печановку на шведке, в Печановке билетная и грузовая кассы забиты гвоздями, окрестные пассажиры на станцию не допускаются. Начальник станции бессилен что-либо сделать, перевозы в депо потушены. Прошу назначить военный караул в достаточном количестве для усмирения беспокойных”.

Тісно переплітався з робітничим рухом і селянський рух, бо хоч і ріс капіталізм і формувався робітничий клас, Україна, як і вся Росія, залишалась країною з сильними феодально-кріпосницькими пережитками. Земельне питання не було розв’язане, воно залишалося основним питанням народної революції. Селяни, здобувши особисту волю, продовжували

122

активну боротьбу за землю. Більш детально ці події висвітлює нарис “За землю, за волю”. Селяни не втратили надії повернути назад свою землю, якою володіли до “звільнення” і аж до Жовтневої революції боролись за її повернення. Тому й такими сильними були “крестьянские беспорядки и бунты”, як називали селянську боротьбу царські власті і поміщики. Особливо активно проходив селянський рух на землях найбільшої власниці нашого краю графині Ядвіги Стецької (спадкоємиці графа Ілінського) та її сина Генріха Генріховича. Для своєї охорони і охорони своєї власності графська родина за свій рахунок утримувала військовий загін інгушів. Не розуміючи російської мови, вони виконували накази лише свого офіцера, не спілкувалися в народом, були до нього вороже настроєні. В одній зі своїх сутичок з народом інгуші на смерть забили селянина – порушника. Звістка про це широко і швидко поширилась по Романову і зібрала величезну масу народу, який вирішив іти до графського палацу. Величезний натовп з тілом убитого порушника попереду з базарної площі через усе містечко пішов на Виспу.коли всі підійшли до залізних воріт огорожі, процесія зупинилася, бо ворота були зачинені, а настрахана охорона повтікала. Люди виламали ворота і заповнили всю площу перед палацом, кричали і свистом вимагали, щоб хтось із господарів вийшов до них. Ні графиня, ні молодий граф до народу не вийшли, а заспокоїти людей вислали свого управителя старого Вагнера. Він користувався у жителів містечка авторитетом, так як був доброзичливим до людей і не кривдив їх, вмів говорити з простими людьми. Вагнер був юридично уповноважений управляти маєтком та фільварком і фактично все управління господарськими справами знаходилось в його руках. Висловивши своє співчуття до смерті селянина, Вагнер твердо пообіцяв допомогти сім’ї покійного, провести похорон за рахунок власників маєтку. Враховуючи ситуацію, він оголосив, що особисто прослідкує, щоб з маєтку людям по знижених цінах відпускались дерева та інші лісоматеріали, дозволяли пасти скотину в лісі, підвищили розцінки за різні роботи. Народ поволі розійшовся, але гарячі голови з настанням темноти на окраїні Романова, по дорозі на Врублівку підпалили будівлі графського цегельного заводу. У Врублівці, в графській економії повстали наймити. Вони на тачці вивезли управителя за ворота, виставили свої пікети, які нікого не допускали до роботи. Організатором цих дій був Лясківський Йосип Марцинович. У Врублівці виступ селян був і проти іншого землевласника – поміщика Романа Жуковського. Житомирський прокурор повідомляє, що “2 декабря в с. Врублевка около 60 человек крестьян пришли в имение Романа Жуковского, разогнали всех служивших и поставили своих сторожей, поручив им не допускать рабочих стать на работу… Заключены под стражу крестьяне Савва Жилинский, Антон Писарчук и Исаак Олексюк”.

На тривожні телеграми графської родини прибула рота солдат регулярної армії, розмістилася у Романівському фільварку. Солдати розігнали мітингуючих біля єврейської синагоги (великий двоповерховий будинок з балконом на весь другий поверх – з нього виступали активісти страйкового руху та агітатори). На другий день солдати карального загону пішли “наводити порядок” – тягли селян в економію і на зрізаних колодах “вгощали” їх різками і шомполами. Відправлена була група солдат і у Врублівку, вона привела до 15 арештованих селян. Романівських, врублівських та інших арештованих відправили в Новоград-Волинськ. Побиті і покатовані вони через тиждень повернулися додому.

Але це не припинило народної боротьби.Тільки солдати покинули територію району, як селянський рух відновився ще з більшою силою: селяни масово вирубували панський ліс, рішуче вимагали повернення відрізаних у них сінокосів, спалювали панські скирди і т.п. В цій стихійній війні довелося Стецьким поступитись. Про спірні земельні наділи обіцяли розглянути справу в суді (це тягнулося аж до Жовтневої революції), а поки що було збільшено платню за різні роботи та запроваджена оплата натурою. Отримали полегшення також і робітники панських економій (фільварків).

Революційна хвиля прокотилась по усіх селах району. Селяни з різних сіл у власників Чапських вирубали 210 десятин лісу, селяни Печанівки палили панські скирди та господарські будівлі, в Романівці спалили панський маєток, скирди з хлібом та насіннєвою конюшиною, в Ясногороді поділили між собою землі поміщика Браницького і вигнали з села його управителя, в Дертці випасали худобу на панській сіножаті, вигнали панських об’їздчиків, поділили орні землі і леваду поміщика Доморадського. Архівні документи, зокрема подання прокурора Житомирського окружного суду Київській судовій палаті свідчить:”В течение 29 и 30 ноября, 1, 2, 3 и 5 декабря крестьяне сел Старого Мирополя и Булдычева, г. Мирополя и деревни Химрич Миропольской волости вырубили на 220 дес. лес, принадлежащий помещикам графам Чапским. На требования местного полицейского урядника Гиньковского и лесных сторожей прекратить незаконную рубку леса, рубившая лес толпа крестьян отвечала угрозами избить каждого, кто станет препятствовать рубке леса, причем во время рубки крестьяне выгоняли из леса лесную стражу”.

В іншому донесенні повідомляється: «Крестьяне с. Дертка с конца апреля месяца начали самовольную пастьбу скота в молодом лесу местного землевладельца Доморадского».

Ці факти стривожили царські власті і змусили їх поряд з нарядами поліції постійно направляти в містечко та села району військові загони, які жорстоко розправлялися з повстанцями, проводили арешти активних учасників революційних виступів.

В Романові поліція арештувала вчителів Уточкіна і Скорохода, потім в 1906 році 11 робітників склозаводу та 8 керівників страйку на Миропольській паперовій фабриці. За активні виступи було арештовано 30 печанівських селян, але за відсутністю прямих доказів їх з тюрми звільнили.

Карателі навідувались в бунтівні села по декілька разів. 6 грудня в м. Миропіль прибула рота солдат. Навідувався туди і пристав 4-го стану Новоград-Волинського повіту і проводив “дознание”. Зачинщики і керівники “беспорядков” в Миропольській волості були всі арештовані.

Зазнали репресій активісти страйкової боротьби і народних виступів 1905-1907 р.р. Куц Сила з села Гордіївка, Гончарук Клим, Остапчук Герасим з села Романівка, Лещук Микита з села Булдичева, Сингаєвський К. з села Нивна та ін. Прізвища більшої частини учасників революційних подій та їх доля після арешту на сьогоднішній день залишається невідомими.

Революційний рух народних мас вимагав від царського уряду мобілізації і всіх своїх сил. Характерно, що поряд з поліцією і жандармерією, використовувалось регулярне військо, створювались добровільні чорносотеньські об’єднання, використовувалась церква. В нашому районі, як і по всій країні, створювались рухомі кавалерійські загони стражників з числа унтер-офіцерів, які закінчили строкову службу і проживали в районі. Велику увагу було звернуто на ідеологічний вплив. Всі газети та інші друковані органи за найменше об’єктивне слово про революційні події піддавалися суду, закриттю. Показова в цьому відношенні доля популярної у нас газети “Голос Волині”. Губернатор про неї так написав у своєму посланні жандармському управлінню: “В Житомире издается “Голос Волыни”, которая способствует возбуждению крестьян этих мест, помещя всегда на своих страницах на ряду с подробными стенографическими воспроизведениями речей левых депутатов только краткое изложение правых членов Думы и разные статьи к возбуждению населения…”Губернатор боявся, що правдиве слово підніме народ на повстання, дискридитує владу в очах трудівників. Ним зроблено розпорядження на період табірного збору військовозобов’язаних залишити їх у бойовій готовності, а над газетою “Голос Волині” і її редакторам влаштувати суд.

Велика ставка була і на священників, які були вірними помічниками поліції і жандармерії. На них покладалася головна надія, що в проповідях слова Божого критикуватимуть соціалістичне вчення, що під час сповіді зберуть відомості про “бунтівників” і передадуть їх в поліцію. У своєму зверненні до Волинського духовенства, Київський, Волинський та Подільський генерал-губернатор писав : “Обращаюсь к Вам с прозьбой, чтобы духовенство Вашей епархии в это неспокойное время усилило со своей стороны влияние на народ своим живым словом”. На цьому документі є резолюція єпіскопа Волинського та Житомирського: “Это целиком справедливо и желательно. Прошу духовенство епархии усилить свою деятельность проповедями живого слова божьего, чтобы укрепить в народе чувство преданости царю”. Але цього було мало. Священники стали організаторами і керівниками монархічних чорносотенських організацій: “Спілка російського народу”, “Союз Михаила Архангела”.

В Романові таку організацію створив священник Романівської церкви святого Архістратега Михайла Іван Харитонович Ковалевський. Він очолив місцеві вибори “власть имущих” до Державної Думи, активно виступав проти євреїв і студентів. Його навіть в народі прозвали “отець Паскуда”. Проте організувати в Романові єврейські погроми йому не вдалося, бо робітничі дружини нелегально були озброєні, про що було відомо поліції. Тому своїми силами організувати сутички з робітниками реакція не наважувалась.

Неорганізованість, недосвідченість та інші причини привели до перемоги реакції в подіях 1905 – 1907 р.р., але революція завдала могутнього удару самодержавству, пануванню поміщиків та капіталістів.