Слов'янські вірування та обряди дохристиянської доби.

Відродження української державності та національної духовності потребує глибокого вивчення національних традицій та вірувань, бо перші кроки життя наших предків і пращурів формувались на пізнанні законів природи І космосу, і ніколи не суперечили їм. Тому вони, хоч забуті нами або пристосовані під релігійне християнське вчення, живуть, зустрічаються на кожному кроці нашого сучасного життя.

Наш земляк, науковець та релігійний діяч Іван Огієнко писав: "Знати дохристиянські вірування українського народу дуже важливо, бо тільки знаючи їх, ми можемо належно зрозуміти попередню духовну культуру цього народу й правдиво оцінити силу пізнішої християнізації серед нього".

Первісній людині здавалось, що природа наповнена невидимими силами

(духами), що саме ці сили - то добрі, то злі - вершать усі зміни в природі від

якої залежить і саме життя людини. Звід си в процесі розвитку поступово

з'являється з покоління в покоління все те, що шляхом заклинань, обрядів»

дотримання установлених звичаїв можна якось вплинути на цих духів (дух дерева, дух звіра, дух предків(пращурів), дух вітру, дух води і т.п.). І після кожної удачі у боротьбі з ворогом чи під час полювання, слов'яни дякували духам жертвами, виконанням урочистих пісень, танців, промов-заклинань. На основі віри в духів І душу виникла віра в загробне життя, культ вшанування померлих. Слов'яни покійників закопували в землю або спалювали на жертовному вогні, поклавши біля покійника необхідні пожитки, зброю, бойового коня, а подекуди навіть його жінку. Мовляв, все це знадобиться в потойбічному житті. Над похованням здебільшого насипали курган, на якому справляли жертву і тризну (поминки). Предки вірили, що душі померлих не покидають рідне житло, боронять його від напасті, лікують хворих родичів. Часто називали їх домовими, чурами, пращурами. При якійсь біді завжди говорили: "Чур, захисти мене !". Навіть до цього часу в дитячих іграх чується: "Чур, мене !", тобто прийди до мене на допомогу, захисти мене. Душі померлих жінок і дівчат шанували під іменем русалок (від слова русий, світлий, ясний). Слов'яни думали, що навесні русалки встають із могил тішитися ожилою природою. Вони начебто з'являються тоді, коли луки вкриваються водою, розпускаються верби. Живуть у воді, на землі, в лісах, на деревах, а поморські слов'яни своїй русалці надали хвіст риби для постійного проживання у воді. Щиро вірили давні люди і у водяного та лісовика, котрі охороняють ріки та озера, лісові простори. Лісовий дід - високий, як дерево, тоненький як травинка. Польовик живе у колоску, росте разом з ним; водяний - уявлявся товстим, одутлуватим, як і сама вода.

Голий, обмотаний з ніг до голови водоростями, підперезаний виплетеним із водорості поясом, сидить собі глибоко у воді, у ковбані та вигадує всякі гидоти-бридоти. А вночі, зринає на поверхню, регоче на весь голос і плескає щосили

долонями по воді. Злий і підступний водяник і вдень не дрімає у своїй ковбані - очікує, коли якийсь неслух запливе подалі від берега. Тоді притьмом сідає на

рибу, і щодуху мчить на ній до своєї здобичі, аби вхопити його за ногу і потягнути на глибину.

Худою і злою бабусею виступає мара, Удень ховається в найтемніших вологих закутках і тихцем хихотить в кулачок, обдумуючи свої капості. А вночі, як домовик засне, повіється на обійстя, до коней чи корів, плести їм гриву та в'язати хвости. Мара плутає нитки у господарів., рве пряжу, розпорює все пошите, розкидає в хаті сміття.

З нечистою силою зв’язані і відьми . Вони насилають хворобу, псують погоду і худобу і т.п.

В дохристиянський період у слов'ян було багато відунів, ворожбитів, волхвів, чарівників. Тоді слово "відун" означало, що ці люди особливі, вони знали ("відали") секрети трав, мудрість народної медицини, могли відвернути і знешкодити чийсь вплив , виганяти та лікувати хвороби, насилати біду. Це були, по суті, служителі язичеських культів, вони і жили біля свого капища, входили до свого професійного ордену, мали свого бога-покровителя, свої книги: "Сила волхвів", "Волховник".

Коли на слов'янські землі прийшло християнство, силам старого родового ладу, з його поклонінням силам природи, довелося відступити, піти в підпілля. Церква перемогла, добилася їх очорнення, зачислила до нечистої сили, всіляко, з допомогою державної сили князя, переслідувала "чорнокнижників". А тим часом відуни вели спостереження, пізнавали природу і все навколишнє, і все це (навіть забобони) ставили на службу родові, людям, добру, Ми сьогодні тривожимось від виття собаки, каркання ворони, здригаємося від чорної кішки, вслухаємось в кування зозулі, а цим прикметам не одна тисяча років.

Жінка за матріархату займала провідне місце в тодішньому суспільстві, від жінки вівся родовід. Тому вже в пізнішому палеоліті існувало поклоніння культу матері - прародительки. Отже, чи не однин з перших у наших предків стає бог Род, Рожениця. Ладою і Берегинею ми і зараз називаємо жінку - главу сім'ї.

Найбільш поширеним у давні часи було вірування у богиню весни Славу. Науковець Київського університету Я. Боровський навіть вважає, що саме вона дала нашим предкам назву слов'яни. Все дохристиянське богослужіння велося від імені Слави і називалося "славлення". Новонародженим давали ім'я, часто використовуючи ім'я богині. Так з'явились імена Ярослав (Ярило - бог весняного сонця), Ярославна, Родиславна (Род - бог роду), Всеслав, Всеславна, (Велес - покровитель скотарства), Велиславна (Велика богиня). До речі, зображали Велику матір-богиню на весь зріст з високо піднятими руками в позі благання, звернутого до неба, з сонячним диском над головою. І це ще раз говорить, що культ Богоматері зародився у слов'ян ще в часи матріархату, і тому міг безболісно поєднатися з візантійським християнством.

Родоначальником богів вважався бог неба Сварог. У міфології давніх українців, ледве не кожний бог іде до людей, допомагає їм. Сварог спускається з небес на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковальству. Він же першим викував для них і плуг і шлюбну обручку, Інші боги теж уособлювали сили природи, від яких залежало життя стародавніх людей.

Синами Сварога були бог Сонця (божич Даждьбог в інших племен - Хорс) та бог Вогню Сварожич. На честь бога Сонця взимку влаштовували свято Коляди. Було свято на честь сонця і влітку, яке присвячувалось обом Сварожичам. З прийняттям християнства воно трансформувалось в Іванів день (Івана Купала). А ще шанувався бог Корочун, який називався Зюзя (Мороз). Знаючи, що народиться "божич красне сонце", він перевтілювався у ведмедя. Переслідуючи жінку бога грому Перуна Громовицю ставав вовком. Сили пробудження природи згублять його, дні його стають все коротші і коротші (звідси і назва його Корочун) поки цілком не перемагає "божич Даждьбог. Коли християнство вступило в боротьбу з язичництвом, на місце Корочуна стає "Говорот-Спиридон", коли зима повертає на весну.

Звичайно, описати всі вірування слов'ян в невеликому нарисі неможливо, тим більше, що в кожного племені були свої відмінності. Хто цікавиться цим питанням хай скористається Київським виданням 1993 р. "Словник давньоруської міфології".

Хочеться ще відмітити серед богів заступника рослинності, природи, людського піклування на землі Веселяка. Він з'являється перед людьми в образі зеленого деревця - ялини, а його вістунами - посланцями на весні є улюблені народом лелеки. В образі цього духа-бога закладена глибока шана наших пращурів до вічного життя природи, вірування в силу дерева, в дію його біополя.

Християнство так і не змогло перемогти культу язичницьких божеств, воно не встановлювало нових свят своєю християнською ідеологією. Перекручуючи та присвоюючи народні прадавні традиції, ритуали, наносилась непоправна шкода менталітету нації. Християнство, як чужинська культура призвела до того, що ми, українці, порушили природне середовище, в якому жили в гармонії. Вирубані ліси (згадайте, як вирубується ялина в наш час на Новий рік) колись йшли під сільськогосподарські потреби, а Новий рік слов'яни святкували 1 березня і більше при живих деревах. За цей період до наших днів осушені болота, зникло багато річок, зневажливе ставлення до природи породило нечувані хвороби, привело нас сьогодні на грань виживання як націю. Це сталося через ігнорування давніх народних традицій та звичаїв, вірувань, порушення природних законів. Слов'яни на різних етапах і в різних землях (регіонах) поклонялися різним богам, але всі вони уособлювали сили природи, сили всесвіту, жили життям людини. Серед них найвідоміші Велес, Симаргл, Перун, Родегаст, Коляда, Жив, Лада, Слава, Яр, Белбог, Оранта та ін. Місяць і зорі - теж божества, які доводяться родичами більших богів.

Місцями язичницьких культів були особливі споруди - капища. Вони являли собою округлий майданчик, обгороджений земляним або дерев'яним валом, іноді камінними валунами. В центрі знаходилось зображення бога, чи росло дерево (дуб, береза, ялина), якому поклонялися, збоку споруджувався жертовник. Недалеко, часто поруч, знаходилось житло жерця. Присвячувались богам і особливі місця - гаї, височини, окремий камінь, джерела та ін.

Своїм богам і священним місцям наші предки влаштовували різні свята. Найголовніші з них були присвячені богу сонця Даждьбогу та його брату вогню, Перше з них проводилося в кінці грудня - на початку січня. Тоді люди ходили по

оселях і славили сонце, збирали подарунки для спільної пожертви. Лунали добрі побажання, виконувалися магічні сільськогосподарські пісні. Такою була уже згадана Коляда. Навіть коли перемогло християнство, коляду не забули. Ми це бачимо і в наш час.

У вечір Коляди не забувають і про Корочуна. Йому кидали ложку куті першому аби не морозив і не заважав родитися хлібу, множитися худобі. Коли наставало свято Василя, всі рядилися в чудернацький одяг. В гурті ряджених був і ведмідь, бо він у своєму барлогу повернувся з зимового на весняний бік.

Свято на честь сонця, що знаменувало зустріч весни і проводи зими, називалося Радуниця, Красногірка, Масляниця. З цієї нагоди випікалися жайворонки - провісники весни. Спалювалося чучело зими. Оскільки Масляниця співпадала з підготовкою до весни, весняних і літніх сільськогосподарських робіт, від яких залежав добробут, люди дякували духам, проводили веселі та яскраві обряди.

Третє свято присвячувалося обом Сварожичам: богу сонця і богу вогню. Воно знаменувало проводи літа, початок літньо-осінніх польових робіт. Сонце тоді досягало найбільшої сили, і наші предки вважали, що в цей час воно має особливий вплив на рослини і воду, звідси віра в цілющу силу трав, зібраних в літнє свято бога сонця. Така ж віра була в цілющість купання, очисну силу вогню. Тому на Купала збирали трави, палили багаття, на якому спалювали білого півня, стрибали через вогонь для очищення, купались...

Християнство і його церква теж встановило це свято, хоч і намагалось багато чого "бісівського" позбутись. Народних слов'янських свят було багато і всі вони в певній мірі живуть у народі і дорогі йому. Це і Русалії, зустріч літа, обжинки, свято врожаю, Андрія.

Язичництво, як і всяка релігія допомагала владі князя. Але розрізнені боги (в кожному роді і племені інші) не могли об'єднати всі племена в одну державу. Не допомогло й проголошення Перуна головним богом. Потрібна була нова єдина державна релігія. Ось чому державою насильно вводилось християнство, але йому довелося все ж змиритися з язичницьким, народними богами, святами, звичаями, обрядами і пристосувати їх до свого християнського вчення. Так, по суті, сталося злиття двох вір. Християнські святі в слов'янській країні одержали багато рис язичницьких божеств.

Наприклад, святий Юрій зображений, як язичницький ідол "по лікоть руки в червоному золоті, по коліна ноги в чистому сріблі, в тилу місяць, по косах зірки чисті". Культ весни перетворився в Богородицю, яка приїздить на Благовіщення сохою. Святі Ілля, Юрій, Микола - покровителі сільськогосподарських робіт і помічники землеробства. Юрій - "жито родить", "ярину засіває", "горох сіє", "на полі перший бог".

Отже, говорячи про живучість християнства, треба перед усім пам’ятати про невмирущі народні традиції, вірування, свята, які народ створював тисячоліттями. Відроджуючи українську духовність, вибратися з наших негараздів в усіх сферах життя - значить залучити величезний досвід спільного життя з космосом, космогонію і екологію наших предків, їх тисячолітній досвід буття.