41. Подвійне громадянство. Підстави його виникнення.

Подвійне громадянство /біпатризм/ - тобто одночасна належність особи до громадянства двох держав, що підтверджується відповідними документами. Цей стан, як правило, породжуються неспівпаданням принципів набуття і припинення громадянства у різних країнах.

Подвійне громадянство в ряді випадків створює для його власника визначені ускладнення, якщо кожна з держав вимагає від нього виконання громадянських обов’язків. Держави, як правило, негативно ставляться до такого стану і укладають угоди про недопустимість подвійного громадянства, зобов’язуючи осіб, які мають громадянство обох сторін, обрати одне громадянство і тим самим припинити інше. Найчастіше за своїми громадянами держави не визнають ніяких прав, що пов’язані з наявністю іншого громадянства. Більше того, такі громадяни іноді обмежуються у правах. Наприклад, ст. 16 Конституції Румунії проголошує, що „публічні функції і високі посади можуть бути заміщені особами, які мають тільки румунське громадянство і місце проживання в країні”.

Найчастіше подвійне громадянство виникає у таких випадках:

1. При набутті громадянства за народженням, у разі народження дитини від батьків, що є громадянами країни, де діє принцип „права крові”; на території країни, де діє принцип „права ґрунту”. Наприклад, дитина, народжена на мексиканській території від батьків-австрійців, буде мексиканським громадянином за Конституцією Мексики і австрійським громадянином за австрійським законом.

2. При набутті громадянства шляхом натуралізації, у разі відсутності такої умови набуття громадянства, як відмова від попереднього громадянства.

3. При укладанні шлюбу, коли країна одного з членів подружжя автоматично надає своє громадянство чоловіку (дружині), що не є громадянином даної держави.

Конституція Іспанії встановлює, що держава може заключати договори про подвійну національність з ібероамериканськими державами або з тими країнами, які мали або мають особливий зв’язок з Іспанією. В цих країнах, навіть якщо вони за своїми громадянами такого права не визнають, іспанці можуть натуралізуватися без втрати своєї національності за народженням. У Великобританії громадяни Ірландії визнаються британськими громадянами.

Договори між державами про подвійне громадянство зобов’язують сторони враховувати наявність у своїх громадян також громадянства іншої сторони і не вимагати від них виконання визначених громадянських обов’язків, якщо ці обов’язки були виконані по відношенню до іншої сторони, наприклад, військова служба. Однак, у сучасних умовах визнання численного громадянства - це виключення з правила, хоча можна передбачити, що тісний взаємозв’язок між державами і зняття загрози серйозних воєнних конфліктів призведуть до розширення цієї практики.

Чинне українське законодавство заперечує інститут подвійного громадянства. Відповідно зі ст. 1

42. Державний суверенітет, поняття та його зміст.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною державою.

Державний суверенітет як важлива категорія конституційного права має багатосторонній характер і припускає, верховенство держави на своїй території та її незалежність у міжнародних відносинах. Суверенітет (походить від франц. Souverainete – верховенство, найвища влада) – незалежність держави, що полягає в її праві власним розсудом розв’язувати свої внутрішні та зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої держави. Суверенітет виникає одночасно з державою, він є необхідною політичною та юридичною ознакою держави.

Суверенітет - властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, національний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і незалежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у відповідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяльності держави. Як найважливіші властивості державної влади, вони являють собою якіс-ну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єдності і незалежності державної влади. Верховенство державної влади - це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади робить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існування поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановленні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності державних органів і громадських об’єднань, наділенні правами, свободами та обов’язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдиного органу або системи органів, які здійснюють державну владу. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загальна компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм призначенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих самих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.

Міждержавне спілкування є зносинами суверенних держав. У сфері зовнішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітету інших держав, тому спілкування держав здійснюється у формі їх взаємних погоджень. Основою підкорення державами своїх дій певним галузям відносин, тим чи іншим правилам, які з моменту укладення відповідної угоди, за умови ратифікації її парламентом, стають обов’язковими для цих держав, є міжнародне право. Існує органічний зв’язок і тісна погодженість внутрішнього верховенства державної влади і зовнішньої незалежності: зовнішня незалежність державної влади обумовлена самим фактом її верховенства всередині держави. У той же час верховенство державної влади неможливе без її незалежності - необхідної умови верховенства.

Отже, незалежність також є властивістю державної влади, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України була проголошена Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і підтверджена рішенням всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р.

Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її законодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сутність суверенітету, визначаються політичною і економічною системами суспільства, громадянськими підвалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити характер свого національного життя, включаючи, перш за все, можливість самовизначення (політичного), аж до визначення і утворення самостійної держави, що і зробив народ України 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському референдумі. Кожна нація має право визначати свою долю, вирішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, створити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні національні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і органі-зацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд з державною мовою, й інші національні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в Україні визначається законом.

Національний суверенітет слід розуміти і як демократичний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої держави або об’єднання з нею, встановлення іншого політичного статусу, який вільно визначається народом, є засобами здійснення цим народом права на самовизначення в цілому та його членами, пов’язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращанням їх життя, задоволенням їх матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.