2.5. Соціальні інститути суспільства і соціальні організації

Інституціалізація як соціальний феномен

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов'язко­вими для соціальних спільнот, соціальних організа­цій, соціальних груп.

Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальний інститут (лат. іпзІІШит — організація, лад) — відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Найзагальніше поняття «соціальний інститут» ви­ражає ідею організованості, упорядкування суспільно­го життя. До вивчення цього феномену соціологія вда­валася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є кар­касом соціуму і виникають внаслідок процесу дифере­нціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних ін­ститутів, Е. Дюркгейм пов'язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв'язків між людьми. Нині це поняття ши­роко вживається у вітчизняній і зарубіжній літерату­рі і вказує на такі суттєві

• соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культур­них норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до сус­пільних інтересів;

• соціальні інститути охоплюють певну сукуп­ність людей та установ, які покликані вирішувати ва­жливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад,

інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчан-ня, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та Інформаційних засобів), за змістом — це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкрет­ній сфері соціальних відносин).

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціаль­них інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, Інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здій­снення необхідні такі умови:

1.Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді іс­нування соціального інституту стає неактуальним, на­віть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

• потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок, тран­спорт);

• потреба у виробництві продуктів і послуг;

• потреба у розподілі благ і привілеїв;

—потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

—потреба у підтримці системи нерівності (розміщен­ня соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

—потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З од­ного боку, одна і та сама потреба може породжувати іс­нування численних інститутів, з іншого — кожен ін­ститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалі­зації індивідів, трансляції соціальних норм і культур­них цінностей, соціального досвіду.

2.Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) — сис­теми цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цін­ностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей по­в'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або за­бороняють певні види поведінки, що робить дії лю­дей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім'ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативне встановлених) вимог.

З цієї точки зору інституціалізація — це-прийнят­тя індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяль­ності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільст­во повинне стабільно поповнювати шляхом капіта­ловкладень у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна су­спільна потреба починає усвідомлюватися як загаль-носоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспіль­стві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділя­ються ресурси. Зміни, у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинити докорінні суспільні зміни — появу нових соціальних інсти­тутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки що характеризують со­ціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:

• певну сферу діяльності та суспільних відносин;

• установи для організації спільної діяльності лю­дей, уповноважених виконувати соціальні, організа­ційні, управлінські ролі та функції;

• норми і правила відносин між членами суспіль­ства, що належать до сфери діяльності соціального ін­ституту;

• систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

• матеріальні засоби (громадські будинки, облад­нання, фінанси тощо).

Види і функції соціальних інститутів

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критері­єм цілей (змістових завдань) і сферою дії У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:

• економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу)

• забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

• політичні (держава, Верховна Рада, суд, проку­ратура) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;

• культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, ре­лігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціа­лізації індивідів;

• соціальні — організовують добровільні об'єднан­ня, регулюють повсякденну соціальну поведінку лю­дей, міжособистісні стосунки.

За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.

Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, за­конах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санк­цій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміні­стративним і кримінальним). До таких інститутів на­лежать держава, армія, школа тощо.

Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом со­ціальної творчості та волевиявлення громадян. Со­ціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об'єднання за інтересами тощо.

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію, їх сукупність формує загальні функції. Ос­новоположними і найбільш значущими серед них є:

—регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується вико­нання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

• функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

• інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забез­печує соціальну стабільність суспільства;

• комунікативна функція — спрямована на забез­печення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Перелічені функції притаманні кожному інститу­ту. Сім'я — наочний приклад такої багатосторонньої функціональності. Крім них, соціальні інститути мо­жуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції, які бувають явними та ла­тентними. Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті при­четними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. До явних функцій інституту освіти мож­на віднести набуття грамотності, професійну соціаліза­цію тощо. Латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються. Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана , що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає неста­більність, навіть дезорганізація суспільства.

Підтриманню функціональності соціального інсти­туту сприяють:

• наявність соціальних норм, приписів, які регу­люють поведінку людей;

• інтеграція інституту в соціальну систему сус­пільства, що забезпечує йому підтримку самого су­спільства;

• можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

• наявність матеріальних засобів та умов для під­тримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститу­ти стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство. Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

—невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);

—розмитість, невизначеність функцій, вироджуння їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;

— зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

— персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів

окремих людей, їх особистих рис.

У сучасному українському суспільстві, яке пережи-' ває соціальну трансформацію, простежуються типові риси інституціальної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів). Так, дисфункції полі­тичних інститутів проявляються у_ нездатності стабілі­зувати суспільне життя, працювати в інтересах біль­шості населення, беззаконні, криміналізації, корумпо-ваності. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.

Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяль­ності основних соціальних інститутів, оскільки стан системи є важливим індикатором стабільності суспільства.

Основні риси соціальної організації.

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організа­ція як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням — об'єднанням людей, закладам, установам тощо.

Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на до-

сягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування

високоформалізованих структур.

Багато соціологів називають соціальні організації різновидом подальшого інституту, але вони мають від­мінні від них риси:

1.Соціальна організація утворена усвідомлено і ці­леспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) ви­рішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає ін­дивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообо­в'язковий порядок, система її статусів і ролей — іє­рархічну структуру, їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламен­ти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її уча­сників, соціальні ролі яких — чітко визначені, а від­носини передбачають владу і підпорядкування (субор­динацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, коор­динації дій кожна організація повинна мати коорди­нуючий орган або систему управління. Функції її різ­номанітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

Схема 14. Діяльність органу управління

Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму органі­зації. Основний критерій структурування соціальних організацій — ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.

Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв'язків, статусів, норм. Ни­ми є, наприклад, промислове підприємство, фірма, уні­верситет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спе­ціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинуті­ша спеціалізація, тим багатостороннішими і складні­шими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні ви­ключно службові зв'язки між індивідами.

М.Вебер розглядав організацію як систему влади і : розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної органі­зації найліпше відповідає бюрократична система. Пе­реваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов'язків вдається ви­ключити особисті, ірраціональні та емоційні елемен­ти. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрокра­тії — відсутність гнучкості, шаблонність дій.

Неформальні організації. Ґрунтується на товарись­ких взаєминах та особистому виборі зв'язків учасни­ків і характеризується соціальною самостійністю. Ни­ми є любительські групи, відносини лідерства, симпа­тій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відноси­ни за своїми потребами.

Переважна більшість цілей, які ставлять перед со­бою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:

• організації з виробництва товарів і послуг (про­мислові,

сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);

• організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);

• організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);

• науково-дослідні організації;

• органи законодавчої, виконавчої влади.

Їх називають ще діловими організаціями, які вико­нують су спільно корисні функції: кооперацію, співро­бітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.

Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодо­статніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціону­вати, досягати цілей, повинні мати численні зв'язки у навколишнім світом.

Запитання. Завдання

1. Чому поняття «соціальний інститут» посідає одне з центральних місць у соціології?

2. Охарактеризуйте основні ознаки соціального інституту.

3. Які умови виникнення і становлення соціальних інститутів?

4. Охарактеризуйте умови успішного функціонування соціальних інститутів.

5. У чому полягають основні функції та дисфункції сучасних со­ ціальних інститутів в Україні?

6. Продемонструйте багатозначність терміну «соціальна організація».

7. У чому полягає відмінність між соціальним інститутом і соціаль­ ною організацією?

8. Охарактеризуйте формальну та неформальну соціальні органі­ зації.

9. Які основні риси характеризують бюрократію?

Теми рефератів

1. Місце і роль соціальних інститутів та організацій в житті суспіль­ ства.

2. Спільне та відмінне в поняттях «соціальна організація» і «соціальна інституція».

3. Проблеми функціонування соціальних інститутів у сучасному українському суспільстві.

4. Теорія бюрократії М. Вебера.

5. Роль соціального інституту права у громадянському суспільстві.