6. Науково методичні підходи і концепції до визнання оцінки структуризації активів

Системні принципи як загальні правила визнання і оцінки активів. Принципи переоцінки активів - скриті (номінальні) резерви. Витрати майбутніх періодів, як антщипаційні статті. Нематеріальні активи як об'єкт обліку, їх юридична і економічна природа.

На нинішньому етапі розвитку глобалізацію слід сприймати як об'єктивний процес. Вона реально існує як наслідок розвитку міжнародних економічних відносин. Активізаторами глобалізації є не тільки прогрес у сфері науки, техніки, технології, а й у системі керування ним. Людський капітал, інтелект, знання визнаються основним ресурсом і висуваються на перший план, включаючи різні форми їх прояву. Саме вони стають основною рушійною силою у формуванні глобальної мети розвитку економіки, механізмів її реалізації. Процеси глобалізації не мають завершених форм, вони перебувають на стадії становлення.

Для постіндустріальної стадії визначальними є інформаційно-інтелектуальні технології, які не лише забезпечують високу ефективність, але й докорінно змінюють умови економічного розвитку. Об'єкт обмежених ресурсів, ефективне їх використання були предметом економічної науки. Інформаційно-інтелектуальні технології зміщують проблематику економічних досліджень у напрямі управління технологіями. У постіндустріальному суспільстві спостерігається перетворення знань, інформації в головний ресурс економіки або з точки зору бухгалтерського обліку в активи.

Якщо багатство асоціювалося з матеріально-речовим його змістом, то у сучасній економіці головною формою багатства стає багатство людської особистості, зростання її інтелектуального потенціалу, що визначає розвиток економіки і суспільства. Виникає теорія постіндустріального суспільства, яка дістає широке визнання і поширення у західному світі. Ця теорія є сьогодні „єдиною соціальною метатеорією, яка повною мірою сприйнята західною соціологічною традицією". Головним методологічним принципом постіндивідуальної теорії є те, що вона розглядає суспільно-економічний розвиток на основі зростання та вдосконалення продуктивних сил і більше того - на основі технологічної організації суспільного виробництва, технологічного способу виробництва.

Постіндивідуальне суспільство виникає в результаті науково-технічної революції, яка забезпечує високе зростання продуктивності праці у матеріальному виробництві, відносне, а потім і абсолютне зменшення зайняте у ньому і прискорений розвиток сфери послуг, тобто науки, інформації, освіти, культури, яке перетворюється у панівну і визначальну сферу економіки. Інформація, наука, знання стають основними джерелами зростання економіки та її ефективності. Новий технологічний спосіб виробництва, нові інформаційно-інтелектуальні технології зумовлюють і нову структуру активів як об’єктів бухгалтерського обліку.

Нагромадження інтелектуального капіталу супроводжується удосконаленням умов і механізмів для ефективного його використання, посилення його впливу на економічний і соціальний розвиток. Для вироблення науково обґрунтованої стратегії розвитку суспільства надзвичайно важливе значення має правильне розуміння характеру руху від індустріального до постіндустріального суспільства.

На сучасному етапі нового рівня досягли інтернаціоналізація, глобалізація продуктивних сил, в основі яких - переплетення і рух капіталу (capital movements - переміщення капіталів між країнами, здійснюване приватними особами і урядами). Транснаціональні корпорації, транснаціональні банки і міжнародні інвестиційні формування перетворилися в основний структуротворний фактор світового господарства. Транснаціональний капітал функціонує глобально за межами держав походження, широко використовуючи переваги у розміщенні продуктивних сил. Розширення міжнародного поділу праці щільно пов'язує національні господарства різних країн. На регіональному рівні інтернаціоналізації світового господарства сприяють процеси інтеграції. Нарощується рух інвестиційних коштів і позикового капіталу для фінансування не тільки зовнішньоекономічної діяльності, а й внутрішнього розвитку країн, окремих суб'єктів господарювання.

Відкрита економіка жодної країни не може функціонувати ізольовано від інших. Розвиток міжнародно-економічних відносин, спеціалізація та кооперація, створення транснаціональних, спільних і акціонерних підприємств, залучення інвестицій значно розширили коло користувачів фінансової інформації і зумовили необхідність гармонізації бухгалтерської практики, досягнення єдності у принципах обліку, що використовуються при складанні звітності. Це відзначається у багатьох дослідженнях: "Слід урахувати сучасні тенденції розвитку світової спільноти, частиною якої є наша держава. Глобалізація світової економіки знижує значення національної корпорації, національного капіталу, продукту і національної технології. Така тенденція, в свою чергу, робить неминучою гармонізацію бухгалтерського обліку у світовому масштабі" [11, с. 14]. Проте, як відзначається у багатьох публікаціях, „не дивлячись на спроби трансформації національних бухгалтерських систем на світовому рівні, які застосовуються міждержавними інститутами, все ж таки залишаються великі різниці в системах бухгалтерського обліку навіть в країнах з розвиненою ринковою економікою".

Традиційний облік слід трансформувати в облікову модель, здатну обслуговувати реальну економіку і забезпечувати аналітично-прогнозні функції. Він повинен стати знаряддям господарського управління, надійним інструментом пошуку та мобілізації резервів, ефективності виробництва, економічного розвитку. Такий напрям більшість фахівців розглядає у бухгалтерсько-процедурних і технічних площинах (використання нового плану рахунків, адаптування облікових реєстрів, форм звітності, розробка первинних документів тощо). Адаптація обліку до сучасних умов повинна супроводжуватися не так зміною його методології, як переорієнтацією філософії обліку - сутності інформаційних функцій, формування економічної політики підприємства, кругообороту (ефективності) функціонування капіталу, розуміння економічних облікових категорій і впливу на них різних аспектів - юридичних, політекономічних, фінансових, економетричних та ін. Процедурний облік (рознесення на рахунки, подвійний запис), хоча і повинен залишатися фундаментальною основою, проте не може вважатися визначальним.

Актуальності набуває розробка методики та організація обліку інтелектуальної власності. Вартість інтелектуальної власності залежить від мети оцінки (визначення ринкової вартості або вартості для бухгалтерського обліку) та застосованих підходів. При цьому виникає ряд складних питань, пов'язаних, з одного боку, з різноманітністю об'єктів інтелектуальної власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, програми ЕОМ, бази даних, ноу-хау, результати НДДКР тощо), а з другого - з різними формами їх практичного використання як нематеріальних активів.

У сучасній економіці різко зростає роль інтелектуального потенціалу як фактора виробництва і капіталу, який в бухгалтерському обліку розглядається через нематеріальні активи. Бухгалтерський облік вважається одним з основних інструментів і один з найважливіших інститутів, що забезпечують перетворення економічного потенціалу як нематеріальних активів у капітал. Хоча облік нематеріальних активів зажди був проблемною сферою облікової методології, проте до часу поки НМА складали відносно невелику частку вартості суб’єкта господарювання, проблема традиційного відображення в обліковій системі цього виду активів була не такою гострою. У сучасній економіці, коли вартість нематеріальних об’єктів зазвичай перевищує вартість матеріальних об’єктів, є зрозумілим, що традиційна практика обліку НМА перестала бути адекватною дійсності.

Необхідність у експертній оцінці інтелектуальної власності та нематеріальних активів виникає у разі купівлі-продажу ліцензій; при укладанні договорів на передачу ноу-хау; під час передачі прав на об'єкти інтелектуальної власності до статутного фонду господарчих товариств і підприємств; при укладанні договорів про спільну діяльність; якщо необхідно визначити збитки внаслідок несанкціонованого використання інтелектуальної власності при недобросовісній конкуренції.

Вартість інтелектуальної власності оцінюється також тоді, коли встановлюється обґрунтована ринкова вартість підприємства з метою купівлі-продажу майна; при отриманні кредитів під заставу; визначенні бази для оподаткування; страхуванні майна; визначенні вартості паїв учасників під час реорганізації та ліквідації підприємства.

Основним видом вартості, який розглядається при експертній оцінці, є ринкова вартість. У Міжнародних стандартах оцінки дається таке її визначення: "Ринкова вартість - це розрахована сума на дату оцінки, за яку інтелектуальна власність обмінюється між готовим купити продавцем у комерційній угоді після належного маркетингу, під час якої кожна зі сторін діяла компетентно, виважено і без примусу". Ринкова вартість визначається як найвірогідніша ціна активів підприємства на ринку на дату оцінки. Крім ринкової, визначаються ще й інші види вартості, основними з яких є: споживча, інвестиційна, вартість заміщення, страхова вартість, вартість для цілей оподаткування майна юридичних та фізичних осіб, ліквідаційна вартість.

За своєю природою нематеріальні активи - це особливий стан активів, для оцінки яких, неможливо використати традиційні підходи, котрі застосовуються обліковою методологією щодо нерухомого майна. До того ж нереально розробити універсальну методику оцінки нематеріальних активів. Це пов'язано насамперед з тим, що вони неоднорідні за своїм складом, характером використання чи експлуатації у процесі виробництва та мають різний ступінь впливу на фінансовий стан та результати господарської діяльності підприємства. Основними факторами, які визначають вартість інтелектуальної власності, є правові, витратні та прибуткові.

Відповідно до Міжнародних стандартів оцінки при визначенні вартості майна підприємств, що організовуються вперше, та діючих підприємств зазвичай використовують три основні підходи - витратний, ринковий та прибутковий, кожен з яких передбачає застосування ряду методів. Ці методи дають різні значення вартості оцінюваного об'єкта. Тому в процесі подальшої роботи застосовується порівняльний аналіз використаних методів, виявляються їх переваги та недоліки, проводиться узгодження вартості і, таким чином, більш обґрунтовано встановлюється ціна об'єкта власності. Проте визначена в такий спосіб не може слугувати основою для введення цих об’єктів у систему бухгалтерського обліку.

Витратний підхід ґрунтується на визначенні можливостей інвестора купити той чи інший об'єкт. Покупець не заплатить за нього більшу суму, ніж за яку він може купити аналогічний за своїми споживчими властивостями об'єкт без істотних затримок. Цей метод дає об'єктивні результати, коли є можливість точно оцінити величину витрат на створення аналогічного об'єкта інтелектуальної власності та його зносу за обов'язкової умови відносної рівноваги попиту і пропозиції на ринку. Найчастіше для розрахунку поточної інтелектуальної власності реалізується метод визначення первісних витрат, метод вартості заміщення та, метод вартості відтворення. Саме витрати на створення активу (нематеріального) виступають величиною їх балансової вартості.

Вартість інтелектуальної власності, яка розраховується методом визначення первісних витрат, називається історичною тому, що вона насамперед базується на фактичних витратах, інформація про які міститься бухгалтерській звітності. При цьому первісні витрати збільшуються на підприємницький прибуток, але водночас враховується знос інтелектуальної власності. У разі необхідності витрати можуть бути проіндексовані.

При оцінці об'єкта інтелектуальної власності методом вартості заміщення за взірець править аналогічний за функціональними можливостями та варіантами використання об'єкт. Максимальна вартість інтелектуальної власності визначається мінімальною ціною, яку потрібно сплатити при купівлі інтелектуальної власності з аналогічними споживчими якостями. Цей об’єкт, що фактично придбаний, може бути поставлений на баланс за ціною при дбання як "гудвіл".

Метод вартості відтворення допомагав визначити, які витрати необхідні для розробки чи купівлі точної копії оцінюваного об'єкта інтелектуальної власності. Ринковий підхід може дати досить об'єктивну характеристику вартості об'єкта інтелектуальної власності у разі достатньої наповненості ринку. При цьому застосовується метод прямого порівняльного аналізу продажу. Він полягає в тому, що збирається інформація про об'єкти інтелектуальної власності, які були продані на відповідному ринку, потім вносяться корекції щодо можливих відмінностей між об'єктом, що оцінюється та об'єктом, використовуваним для порівняння.

Прибутковий підхід ґрунтується та припущенні, що типовий інвестор, який купує об'єкт інтелектуальної власності, обов'язково розраховує на майбутній прибуток. Тобто вартість об'єкта, що оцінюється, визначається як його здатність приносити прибуток у майбутньому.

Оцінка інтелектуальної власності шляхом оцінки бізнесу являє собою оцінку в залежності від вартості усіх майбутніх прибутків, які можна одержати при використанні цієї інтелектуальної власності. Майбутні вигоди переводяться у сьогоденну вартість інтелектуальної власності методом дисконтування кожної майбутньої вигоди відповідною нормою віддачі або методом капіталізації із застосуванням коефіцієнта капіталізації, який повинен відображати послідовність отримання прибутків, зміну вартості інтелектуальної власності та прибутку, а також норму віддачі. Іншими словами, інвестор купує інтелектуальну власність, яка приносить прибуток на сьогоднішні гроші, в обмін на право одержувати майбутні прибутки від експлуатації цієї власності та її продажу.

В основі методу капіталізації прибутків - капіталізація як переведення прибутків від використання майна у його вартість. При цьому припускається, що прибуток не змінюється в часі. Тому цей метод краще використовувати при оцінці об'єктів, які вже функціонують, тобто такі, що добре прогнозуються, величини прибутків та видатків. Поточна вартість об'єкта оцінки визначається шляхом ділення щорічного прибутку, який отримують від комерційного використання об'єкта оцінки, на коефіцієнт капіталізації.

Виходячи з основоположних принципів стандартизації облікових процедур на практиці фірми не відбивають нематеріальні активи у своєму балансі, хоча володіють значними економічними ресурсами такого типу. У результаті виникає величезний розрив між балансовою вартістю фірми і її ринковою капіталізацією. Звідси виникає потреба продемонструвати їх потенційним інвесторам. Звіти про інтелектуальний капітал (Intellectual Саріtаl Ассоunts), які складають і публікують деякі фірми, являють собою доповнення до традиційних бухгалтерських звітів. Звіт про інтелектуальний капітал розглядається як інструмент для його виміру, управління ним і демонстрації привабливості компанії для інвестицій.

Тобто можна зробити висновок про фундаментальні протиріччя між принципами бухгалтерського обліку і властивостями інформаційно-інтелектуальної економіки: „Зазначені протиріччя можна згладити, але не можна перебороти. Більше того, є підстави вважати, що можливості по згладжуванню протиріч майже вичерпані, тобто міжнародні стандарти фінансового обліку в цьому відношенні близькі до досконалості” [Б2, с.150].

При цьому бухгалтерська інформація залишається одним з найважливіших джерел інформації, використовуваних при оцінці бізнесу і прийнятті рішень про інвестування капіталу в ту або іншу фірму. Але вона повинна бути доповнена іншими формами обліку.

Міжнародний стандарт фінансової звітності - МСФЗ 38 "Нематеріальні активи" [International Accounting Standards (IAS)], що встановлює порядок обліку і відображення НМА в звітності, був розроблений Комітетом з міжнародних стандартів фінансової звітності (КМФЗ) [International Accounting Standards Committee (IASC)] набрав чинності у липні 1999 р. При цьому МСФЗ 38 безпосередньо стосується тільки ідентифікованих НМА, причому тільки тих. котрі не розглядаються спеціально в інших стандартах.

В основу визначення нематеріальних активів як в МСБО 38, так і в П(С)БО 8 (як і в усіх інших нормативних документах) покладено правовий аспект: „Слово „право” потрібно вилучити, оскільки не право є нематеріальними активами, а самі об’єкти інтелектуальної власності” [Б1, c. 41]. У цьому стандарті повністю враховані основоположні засади обліку НМА: „В 1861 г. берлинский адвокат Герман Вайт Симон (Herman Veit Simon) опубликовал монографию по балансовому праву, которая признана основополагающим документом статической балансовой теории. Нематериальные объекты, согласно Симону, могут быть отражены в активе только в том случае, если непосредственно на их приобретение были произведены (первоначальные) расходы. Чисто экономическое имущество может быть отражено в активе лишь в том случае, если оно приобретено у третьих лиц за плату, а не произведено самостоятельно. В своей работе (Simon H.V. Die Bilanzen der Aktiengesellschaften, S. 169) он пишет, что посредством “приобретения чисто экономическое имущество подтверждает свою способность к обращению и, как следствие, приобретает право на включение в баланс” [Б3, с. 11].

Настільки ж непросте і співвідношення між поняттями ІК і НМА, якщо розуміти НМА в точному бухгалтерському змісті. Під НМА прийнято розуміти будь-які довгострокові активи, безпосередньо не пов'язані з яким-небудь нематеріальним активом. Довгий час до НМА відносили будь-які активи, для яких не знайшлося місця серед інших "нормальних" активів. Тому склад НМА дуже неоднорідний. Найвідоміший з них – goodwill розуміється як різниця між ціною покупки компанії і вартістю її чистих активів, тобто по суті являє собою бухгалтерську фікцію, не пов'язану з жодним конкретним об'єктом, крім компанії в цілому. Те саме відноситься і до фактора діючого підприємства (going concern), хоча цей актив виникає зовсім іншим способом.

Оцінка вартості – давно існуючий фінансовий прийом, концептуальними витоками якого стали метод приведеної вартості при плануванні капіталовкладень і метод вартісної оцінки, розроблені професорами, майбутніми лауреатами Нобелівської премії Мертоном Міллером (Merton Miller) і Франко Модільяні (Franco Modigliani) у їхній статті „Дивідендна політика, ріст і оцінка вартості акцій”, опублікованій ще в 1963 р. в Journal of Business. Якраз їм зобов’язана сама концепція оцінки вартості, яка набула в подальшому популяризації і вдосконалення. Зокрема, професор Ел Раппапорт (El Rappaport) з Northwestern (один із фундаторів ALCAR) і Джоел Стерн (Joel Stern) із Stern, Stewart & Co одними з перших застосували у практичній діяльності формулу оцінки вартості підприємства, виведену Міллером і Модільяні, а також розробили і впровадили на ринку комп’ютерні інструменти, які полегшують компаніям використання цієї методики. Оцінку вартості підприємства за її предметом не можна змішувати з аналізом його фінансово-господарської діяльності на підставі досліджень різноманітних коефіцієнтів, розрахованих за даними фінансового обліку і звітності (насамперед балансу), які подеколи подаються як оцінка бізнесу. Оцінка вартості підприємства завжди відповідає на пряме запитання: „Яка вартість економічної одиниці?”. Предмет оцінки бізнесу і підприємства також межує з предметами оцінки як їх матеріальних, так і нематеріальних активів (інтелектуальної власності).

Зважаючи на те, що облікова система у будь-якому випадку не надає можливості абсолютно достовірно відобразити реальний фінансовий стан, в міжнародній практиці сформувалися інші підходи до оцінки ринкової вартості підприємств, найбільш відомим з яких є економічна модель (economic model) за якою вона дорівнює поточній оцінці очікуваних грошових потоків, дисконтованих за відсотковою ставкою. Ринкову вартість підприємства оцінюють також за однією із аналітичних моделей таких, наприклад, як облікова модель оцінки доходності фінансових активів (Capital Asset Pricing Model - CAPM), модель арбітражного ціноутворення (Arbitrage Pricing Theory - APT), модель ціноутворення опціонів (Option Pricing Model - OPM), модель преференцій стану в умовах невизначеності (State Preference Theory - SPT) та ін. За допомогою подібних моделей визначається очікувана вартість акцій підприємства з урахуванням не лише рівня їх доходності, але й економічних ризиків емітента. Одержані у будь-який спосіб оцінки вартості не співпадають з фактичними ринковими показниками, але дозволяють з більшою чи меншою мірою суттєво наблизишся до них.

Найбільш популярні методи можна поділити на дві групи – методи відносної оцінки (relative valuation methods) і методи прямої оцінки (direct valuation methods). Методи відносної оцінки не забезпечують результатів в абсолютному значенні, тобто визначають не справедливу вартість акцій компанії, а їх вартість відносно групи порівнюваних компаній. Методи відносної оцінки включають оцінку із застосуванням коефіцієнтів дохідності та прибутковості, а також оцінку з використанням коефіцієнтів балансової вартості (book value multiples valuation). Прямі методи базуються на концепції оцінки скорегованої поточної вартості (adjusted present value) майбутніх грошових потоків (future сash flows), які, у відповідності з очікуваннями, отримають власники компанії. Ці способи оцінки включають: метод дисконтування майбутніх грошових потоків, метод скорегованої поточної вартості, метод власного капіталу (equity method) та метод економічної вартості. Основним принципом для кожного з цих методів є те, що вартість – функція грошових потоків, які отримують від інвестицій. Однак, домінуючою точкою зору і, отже, основним широковикористовуваним методом, є метод дисконтованих грошових потоків, який, як вважається, дає найбільш точну оцінку руху цін акцій.

Порівнюючи різні підходи до визначення реальної вартості підприємства варто підкреслити, що бухгалтерська модель все ж користується значною популярністю в діловому світі. Це доводить її придатність до практичного застосування, а практика показує, що розбіжності між бухгалтерськими та ринковими оцінками, в більшості випадків підлягають коригуванню. Показники обліку служать основою побудови інших моделей. Наприклад, у будь-яких моделях широко використовуються показники Звіту про рух грошових коштів (Cash flow statement) та Звіту про рух фондів в компанії (Statements of Fund Flows-SFF). У вітчизняній практиці існують додаткові аргументи на користь звернення в процесі аналізу саме до бухгалтерської моделі. Так, зважаючи на короткостроковий характер більшості господарських операцій, а, отже, умовне зрівноваження історичної і ринкової оцінки балансових активів і зобов'язань, застосування трудомісткої техніки дисконтування, з практичного погляду, стає недоцільним. В умовах національної економіки бухгалтерська модель залишається практично єдиним підходом до оцінювання вартості підприємств та прийняття обґрунтованих управлінських рішень і через відсутність повноцінного ринку цінних паперів.

У цей же час метод дисконтованого грошового потоку встановлює різницю вартості, враховуючи складові капітальних затрат та ін. грошових потоків, необхідних для створення прибутку. Цей метод широко використовується компаніями для оцінки інвестиційних пропозицій. В моделі дисконтованого грошового потоку цей метод застосовують до цілих підприємств, які, по суті справи, являють собою просто сукупність окремих інвестиційних проектів.

У фінансових колах широко розповсюджений підхід, який полягає у тому, що ціна придбання активів повинна дорівнювати поточній вартості майбутніх грошових потоків, які принесуть ці активи. Виходячи з припущення, що прибуток повинен бути еквівалентним грошовим потокам, можна окреслити цей базовий принцип: вартість оцінюваної компанії на даний час – це дисконтована вартість майбутнього операційного прибутку. Таким чином, ціна, яку придбавач готовий заплатити за об’єкти придбання, є функцією очікуваного регулярного чи операційного прибутку. Надзвичайний прибуток є тимчасовим і не повинен включатися у майбутню вартість компанії: практика складання звітів про фінансові результати передбачає розкриття інформації про одноразові надзвичайні події. Останнім часом з’явилися нові удосконалені підходи оцінки вартості активів придбаних компаній: розрахунок WACC – для комплексної структури капіталу, DCFA – при зміні структури капіталу, Black-Scholes – опціонна модель власного капіталу тощо [3]. Сучасні методи оцінки виникли у результаті розвитку „нової економіки” та „моделей оцінки другого покоління” і появою віртуальних компаній, що не мали історії доходів і грошових потоків розрахункові показники формуються за даними фінансової звітності.

Можливість вирішення всіх дилем при оцінці вартості малоймовірна, однак при цьому трансформація певних даних вимагається завжди, починаючи від реорганізації і комбінування рахунків балансового звіту та звіту про фінансові результати, і закінчуючи модифікацією методів обліку. Іноді дані, необхідні для трансформації, надаються в достатній кількості. В цих випадках, коли така інформація обмежена, вирішення дилем можу бути умовним, а вплив на різноманітні коефіцієнти дохідності й ризику матимуть суб’єктивний характер. Питанню ефективності трансформації фінансових даних з точки зору витрат і економічного ефекту присвячено чимало досліджень, однак їх результати дуже суперечливі. У будь-якому разі необхідно визначити існуючі проблеми, пов’язані з необхідністю трансформації звітів, для проведення фінансової експертизи і складання проформ фінансових звітів.

Аналіз грошових потоків на підставі показників "Звіту про рух грошових коштів" використовується у формі різних моделей дисконтування та при оцінці різнопланових аналітичних і фінансових рішень. Методи дисконтування грошових потоків формують обширну сферу, яка лежить у площині вирішування не завжди споріднених між собою завдань, - планування інвестиційних проектів, встановлення курсу акцій, аналіз злиттів і поглинань, оцінка ринкової вартості підприємства і бізнесу або моніторингу зміни їх вартості з метою визначення рівня ефективності корпоративного управління та ін. тому аналіз дисконтованих грошових потоків – це основа сучасного фінансового менеджменту і інформаційного забезпечення ведення сучасного бізнесу. Науково-обгрунтована побудова звіту про рух грошових коштів (прямий і непрямий методи) є суттєвою для ефективних управлінських рішень.

Розглядаючи проблематику оцінювання ефективності суб’єкта діяльності потрібно відзначити, що упродовж тривалого часу визначальним фактором впливу на вартість вважався прибуток. На сьогодні традиційні індикатори, ґрунтовані на бухгалтерських показниках прибутку на акцію чи рентабельності чистих активів та низка інших критеріїв багатьма спеціалістами не вважаються достатніми для моніторингу фінансової позиції підприємства у сучасному економічному середовищі. Більшість фінансових аналітиків вважають "інвестиційний облік" (альтернативна назва вільних грошових потоків) системою, яка надійніше характеризує оцінку компанії, ніж показники фінансової звітності, опрацьовані різними аналітичними методами.

Показник прибутковості придатний для оцінки підприємства лише у тому разі, коли він точно відображає очікувані довгострокові грошові потоки. Проте, не всі компанії генерують однаковий грошовий потік у розрахунку на одну грошову одиницю прибутку (в т. ч. і за рахунок використання облікової методики), а тому прибуток не є еквіпотенціальним грошовим потокам. З цієї причини показник прибутку придатний тільки для дуже приблизної оцінки вартості. Вважається, що метод дисконтованого грошового потоку забезпечує об'ємне і, разом з тим, зрозуміле врахування всіх факторів, які впливають на оцінку компанії.

Враховуючи визначальну роль прогнозних надходжень грошових коштів, найбільш проблемним у моделях виступає показник релевантних грошових потоків. Забезпечення якісного формування цього індикатора вимагає, перед тим, як агрегувати цей показник у той чи інший метод дисконтування грошових потоків, з'ясування ринків компанії, її конкурентного стану і, особливо, довгострокових обґрунтованих фінансових прогнозів. Тобто на перший план висувається не досконалість апарату математичного моделювання, а принцип грошового потоку (cash flow principle) за яким значення має тільки реальний рух релевантних грошових потоків.

Дієвість методу дисконтування грошових потоків для цілей моніторингу, ефективності функціонування підприємства, до певної міри, підтверджується механізмами у вартісної оцінки, якими користується фондовий ринок, а тому удосконалення відправної інформаційної бази і методики опрацювання грошових потоків для цілей управління підприємством, виступає актуальною тематикою сучасних економічних досліджень.

Попри загальну визнаність дієвості методу грошових потоків, а також того, що в переважній більшості публікацій фінансові аналітики вважають показники, засновані на методиці дисконтування грошових потоків, показниками більш високого рівня, аніж фінансові показники, грошовий потік - одне з найбільш неоднозначних фінансових понять.

Оцінювання вартості ресурсів підприємства завдання набагато складніше, аніж це виглядає у моделях дисконтованого грошового потоку і пропонованих алгоритмах розрахунку. У деякому відношенні рух вільних грошових потоків може створювати обманливу картину, оскільки багато з підприємств, що розвиваються, вкладають велику частину свого прибутку безпосередньо у нові інвестиції.

За своєю суттю вільні грошові кошти компанії оцінюються, до певної міри, на надмірних, особливо у довгостроковій перспективі, припущеннях, що дає підстави деяким зарубіжним дослідникам вказувати на їх вади. На практиці майбутні грошові потоки визначаються з використанням формули вічного ануїтету, яка означає, що більшу частину вартості компанії отримують із формули вічного ануїтету, а основні допущення, використовувані у формулі, є спірними. Тому співставлення доходів (притоку грошових коштів) і витрат (відтоку грошових коштів) є важливим моментом бухгалтерського формування Звіту про рух грошових коштів. Різні підходи до Звіту становлять трудно вирішувані аспекти концептуальної основи методу, а тому в останніх публікаціях при критичному розгляді цієї методики дедалі частіше, вказується, що початкова ейфорія, пов’язана з методом дисконтування грошових потоків, змінилась періодом диспутів. На думку деяких економістів "дисконтування заставляє менеджерів дивитися у майбутнє через перевернутий телескоп дисконтованих потоків, який віддаляє, зменшує і знецінює це майбутнє".

Основоположна концепція оцінки вартості активів підприємства базується на оцінці майбутніх грошових потоків (очікуваних, але не гарантованих) та їх дисконтуванні до поточної вартості. Саме такий задекларований для розробки нових стандартів бухгалтерського обліку і передбачає відхід від обліку активів за собівартістю і перехід до поточної вартості ресурсів, а не активів. Грошові потоки, які оцінюють вартість ресурсів у майбутньому, виміряти точно не можна за визначенням. Не можливо також вірогідно визначити, як для цілей постановки на облік об’єктів нематеріальних активів, які прямо випливають із грошових потоків. Реально оцінити тільки поточні грошові потоки (у взаємозв’язку з якістю фінансових результатів), встановити на цій основі фактори, що чинитимуть вплив на грошові потоки у майбутньому, і дати приблизну оцінку самих майбутніх грошових потоків, а не активам для цілей бухгалтерського обліку.

Принцип релевантності (with-without principle) задовільного обгрунтування і до теперішнього часу не має. На основі реальних показників Звіту про рух грошових коштів і наведених невизначеностей і формується прогноз грошового потоку (cash flow forecast), який передбачається концепцією МСБО застосовувати для оцінки активів. Перехід обліку від активів до ресурсів має за мету відобразити процес утворення і відтворення капіталу, тобто капіталізацію підприємства. Субстанцією терміну "капіталізація" виступає категорія "вартість", капіталізація виростає з вартості всіх активів (початкової або номінальної), приростає доданою вартістю (прибутки) і фіксується в кінцевому значенні валютою балансу як капіталізована (нарощена вартість попередньо авансованих активів) ця ринкова оцінка активів розглядається як нова інформаційна база оцінки підприємства відмінна від прибутків обчислених за теперішньою стандартизацією бухгалтерського обліку.

Оскільки показники, що характеризують грошові потоки підприємства, забули важливого значення, для їх аналізу і наступного моделювання складають звіт про рух грошових потоків (Statement of Cash Flow-SCF). Структура звіту включає три основні частини: грошовий потік від операційної діяльності (cash flow from operations-CFFO); грошовий потік від інвестиційної діяльності (cash flow from investments-CFFI); грошовий потік від фінансової діяльності (cash flow from financing-CFFF).

Відправним моментом оцінювання вільних грошових потоків приймається звичний бухгалтерський формат, у змістовій основі якого - платоспроможність фірми, але створення акціонерної вартості він не розкриває. Звіт про рух грошових коштів передбачає визначення суми чистого надходження (видатку) в результаті операційної діяльності послідовним коригуванням показника прибутку (збитку) від звичайної діяльності до оподаткування, наведеного у звіті про фінансові результати.

До звіту не включають негроїдові операції, тобто такі, що не потребують використання грошових коштів або їхніх еквівалентів. Негрошові операції, пов'язані з фінансовою та інвестиційною діяльністю, слід розкривати в примітках до фінансових звітів. Найважливішою статею негрошових витрат розглядають амортизацію, яка у звичній бухгалтерській практиці впливає на показник валового прибутку. Методологічно - це різновид інвентаризаційних бухгалтерських процедур (співставлення прибутку з грошовими коштами за зворотною процедурою).

Формат звіту відображає звідки надійшли кошти і на що вони потрачені протягом звітного періоду. У цьому звіті немає нічого, крім руху коштів, а тому різні коригування й індексації, які виконуються при складанні інших проформ (pro forma statement - прогнозний фінансовий звіт), на цифри звіту ніяк не впливають. Кошти, отримані компанією, є вхідними грошовими потоками, а сплачені - вихідними грошовими потоками. Інформація звіту про рух грошових коштів надає її користувачем великі можливості щодо прийняття ефективних управлінських рішень. Однак складність його заповнення, як правило до спотворення даних і можливості прийняття хибних рішень.

Призначення дисконтованого грошового потоку полягає у тому, щоб визначити, чи будуть вкладення капіталу давати позитивний грошовий потік у майбутньому. Основними елементами теорії (концепції) знецінювання грошей майбутнього періоду є ідея врахування альтернативних вкладень при оцінюванні інвестиційних проектів і апарат дисконтування, який реалізує вимоги ідеї і теорії загалом у практиці обґрунтування ефективності інвестицій.

Вартість капіталу відіграє ключову роль при оцінці капіталу компанії (особливо це стосується акціонерного капіталу), позаяк вона використовується в аналізі дисконтованих грошових потоків. в методології обліку добре відомі прийоми використання рахунків "ажіо" і "дисажіо".

Традиційно вартість капіталу (Weighted Average Cost of Capital-WACC) розрахують за формулою:

(1)

де, Е - ринкова вартість акціонерного капіталу;

D - ринкова вартість залученого капіталу;

V - сумарна ринкова вартість кампанії (тобто E+D);

E/V - частка акціонерного капіталу у сукупному капіталі;

D/V - частка залученого капіталу у сукупному капіталі;

t_x - діюча ставка оподаткування;

r_e - вартість залучення акціонерного капіталу;

r_d - вартість залучення чужого капіталу.

Оцінювання вартості власного капіталу підприємства через систему дисконтованих грошових (потоків базується (відправний момент) на традиційному (фундаментальному) балансовому рівнянні: A=L+OE. Підставивши у рівняння основні структурні компоненти активів, зобов'язань і власного акціонерного капіталу, отримують наступний вираз:

СА + NCA = CL + NCL + CS + RE, (2)

де, СА - оборотні активи (current assets);

NCA - постійні (необоротні) активи (non-current assets);

CL - поточні зобов'язання (current liabilities);

NCL - постійні зобов'язання (non-current liabilities);

CS - вартість акціонерного капіталу (capital stock);

RE - нерозподілений прибуток (retained earnings).

Розклавши поточні активи на грошові кошти та інші поточні активи, отримують ще одне основне відношення, застосовуване у бухгалтерському обліку як похідне від балансового рівняння:

СА + NCA = С + ОСА + NCA = CL + NCL + CS + RE, (3)

З цього рівняння добре видно, що звіт про рух грошових коштів (SCF) - це не більше аніж формальний вираз позитивних чи негативних змін в балансі на підставі припливу (cash inflow) чи відпливу (cash outflow) грошових коштів, а тому може бути поданим у спрощеній формі наступним рівнянням:

Cash _Е - Cash _В = Δ Cash , (4)

де, Cash _E - грошові кошти на кінець періоду;

Cash _В - грошові кошти на початок періоду;

Δ Cash - зміни грошових коштів.

Найбільша складність на практиці-це визначення релевантних грошових потоків, які підлягають дисконтуванню. Релевантний грошовий потік розглядається як річний вільний потік, який визначається як ЕВІТ після сплати податків плюс амортизація і мінус інвестиція. При оцінці компанії таке оцінювання виражається наступним чином: вільний грошовий потік = ЕВІТ [1-податкова ставка] + амортизація - капітальні витрати -інвестиції оборотного капіталу. Доцільність використання вільного грошового потоку пояснюється тим, що ЕВІТ-це прибуток, який отримує компанія без врахування джерела фінансування, тому ЕВІТ (1-податкова ставка)-це прибуток після сплати податків, який виключає ефект від залученого фінансування. Якщо сюди додати амортизацію та інші негрошові статті, отримується грошовий потік після сплати податків.

Важливим чинником для формування інформації в системі виступає дискреційний грошовий потік (discretionary cash flow-DCF), тобто сума грошових коштів, які залишаються від CFFO після вирахування всіх необхідних грошових виплат. Між дискреційними і вільними грошовими потоками з точки зору ринкових факторів впливу на вартість власного капіталу існує суттєва різниця, фактор на який у літературі увага звертається рідко. Цей показник являє собою залишок грошового потоку, який менеджмент може використовувати за своїм уподобанням (дискреційно), тобто завчасно погашати борги, здійснювати викуп власних акцій, придбавати активи (бізнес) інших компаній без зовнішніх джерел.

Цей аспект наголошується для розширеного уявлення про варіанти побудови Звіту про рух грошових коштів. Отож, поточні показники про рух грошових коштів є реальними величинами відправної інформаційної бази для аналізу і моніторингу вартості активів підприємства за методом дисконтування. Грошові потоки (інформація) - показник, який найменше піддається маніпулюванню, що є немаловажним фактором для сучасних моделей і систем виміру з їх чисельними неформалізованими характеристиками, модифікаціями і "утаємниченими" показниками та індикаторами. Тому вірогідний облік грошових потоків за видами діяльності (операційної, інвестиційної, фінансової) має важливе значення як для цілей складання Звіту про рух грошових потоків, так і прийняття управлінських рішень.

Попри те, метод дисконтування грошових потоків не можна вважати абсолютно досконалим для оцінки вартості активів компаній для цілей бухгалтерського обліку. У методах, які покладаються на формули дисконтованого грошового потоку, використовуються спрощені допущення про стан бізнесу і його грошові потоки (темпи росту доходу, норма прибутку тощо приймаються за константи). Результати оцінки, отримані за формулами дисконтованого грошового потоку можуть визнаватися цінним засобом отримання інформації, але вони занадто спрощені для вирішування за їх допомогою реальних проблем, пов'язаних з безпосереднім оцінюванням активів підприємства та введенням цієї вартості для об’єктів бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення (інвестиції) підприємств на відтворення і освоєння основних фондів реалізуються у галузі будівництва. У широкому розумінні інвестиції – це вкладення капіталу з метою наступного його збільшення. Цей майбутній приріст капіталу повинен бути достатнім, щоб компенсувати інвестору відмову від альтернативного використання фінансових ресурсів. Реалізація інвестиційного проекту здійснюється суб’єктами інвестиційної діяльності, які приймають рішення щодо здійснення капітальних вкладень в об’єкт будівництва. Генеральний договір будівельного підряду є основним документом, що регулює взаємовідносини між інвестором, замовником і генеральним підрядником. Особливістю виробництва будівельної продукції є довгостроковість її виготовлення порівняно з оборотом засобів сфери матеріального виробництва.

З огляду на специфічні особливості цього сектора економіки можна виділити ряд ризиків, що впливають на економіку суб’єктів будівельної діяльності: ризик нереалізованості інвестиційного проекту; ризик недоотримання або несвоєчасного отримання оплати за виконані (без передоплати) будівельно-монтажні роботи; ризик недоотримання зовнішніх інвестицій і кредитів та ін. Специфічні особливості виникнення фінансових ризиків у будівельному секторі обумовлюються існуванням складної системи взаємодії функціональних структур і особливостями капітальних вкладень. До системи взаємодії виробничих, функціональних структур будівельного сектора, діяльність яких може бути пов’язана з фінансовими ризиками, можна віднести: інвесторів, які виступають в ролі кредиторів, замовників і т.д.; проектувальників; будівельно-монтажні організації, що перетворюють інвестиційні ресурси в об’єкти основного капіталу; інноваційні організації, які розробляють науково-технічні нововведення з метою їхнього наступного використання у процесі створення основного капіталу; інституціональні ринкові структури, що забезпечують спрямування інвестицій (фінансові ресурси) в основний капітал на продуктивній і товарній стадіях їхнього обороту. Таким чином, функціонування будівельного сектора піддається небезпеці виникнення фінансового ризику через можливе порушення необхідних у його діяльності фінансових, матеріально-технічних, професійних (кадрових) та інформаційних потоків, що відображають переміщення і споживання інвестицій, матеріалів, устаткування, грошових платежів, виробленої будівельної продукції за умов конкретного соціально-економічного і природно-кліматичного середовища.

Розрахунки за виконані будівельно-монтажні роботи здійснюються відповідно до умов договору підряду та можуть бути проведені у таких формах: розрахунки за окремі етапи будівництва об’єктів; розрахунки за повністю завершені будівництвом об’єкти та пускові комплекси; розрахунки за фактично виконані окремі конструктивні елементи робіт. У більшості випадків положення МСБО 11 застосовують окремо до кожного будівельного контракту (пооб’єктний облік). До обліку приймається один контракт, за яким здійснюється накопичення доходу і витрат для обчислення прибутку. Проте за деяких обставин окремі положення стандарту дозволяють розподіляти на компоненти один контракт або об’єднувати окремі контракти. Облікові процедури об’єднання розглядають об'єднання контрактів за умови, що вони фактично є частиною одного проекту із загальною нормою прибутку незалежно від того, укладені вони з одним чи кількома замовниками. Вітчизняна регламентація, що визначає методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про доходи та витрати, пов’язані з виконанням будівельних контрактів та її розкриття у фінансовій звітності, регламентує багатовекторний формат в т. ч. за повністю завершеним контрактом.

За міжнародним стандартом „Будівельні контракти” неприйнятим є метод укладеного контракту (completed contract method), за яким доходи, витрати та прибутки визначаються, коли контракт повністю виконаний. Попередній міжнародний стандарт визнавав обидва методи: метод поетапного виконання робіт і метод укладеного контракту як існуючі прийнятні альтернативні методи обліку діяльності за будівельними контрактами. Сьогодні більшість країн продовжують визнавати обидва методи як допустимі у відповідно до загальноприйнятих принципів обліку (GAAP). Низка країн (США, Канада, Японія та ін.) є прихильниками обох методів. Деякі країни (Велика Британія, Австралія, Китай, Нова Зеландія) визнають лише метод поетапного виконання робіт. Німеччина, навпаки, дотримується лише методу укладеного контракту; така позиція в контексті альтернативного методу обліку будівельних контрактів обґрунтовується побудовою облікової системи, спрямованої на захист кредиторів. В будівельній галузі найчастіше застосовується метод вимірювання та оцінки виконаної роботи. Доходи і витрати за кожним окремим контрактом відображаються в бухгалтерському обліку із застосування принципу нарахування. Доходи і витрати впродовж виконання будівельного контракту визнаються з урахуванням ступеня завершеності робіт на дату балансу (метод поетапного виконання робіт).

Інформацію про ступінь виконання будівельного контракту і про результати робіт за визначений період забезпечує метод поетапного виконання робіт (percentage-of-completion method). Він базується на концепції (в економічному розумінні), яка розглядає виконання робіт за контрактом як фактично безперервний продаж (передача прав власності), що здійснюється у формі незавершених робіт. Згідно з цим методом дохід від контракту зіставляють з витратами за контрактом, понесеними у процесі досягнення певного стану завершення. Результатом зіставлення є відображення у звітах доходу, витрат та прибутку, які можна віднести на завершену частину робіт. Метод поетапного виконання робіт застосовують на кумулятивній основі у кожному обліковому періоді до поточних оцінок доходу і витрат контракту. Тому дохід, витрати і прибуток, які визначаються на кінець періоду обчислюють на підставі релевантного визначення незавершених робіт щодо завершених. Від цих накопичених підсумків вираховуються відповідні суми, записані на початок періоду. Суми різниць, що залишаються, записують у поточному періоді.

Залежно від формування ціни будівельні контракти складають у кілька способів. МСБО 11 серед будівельних контрактів виділяє контракти з фіксованою ціною – будівельний контракт, за яким сторони погоджуються з фіксованою ціною контракту (в окремих випадках можливе застереження щодо збільшення витрат). У таких контрактах підприємство спроможне з вірогідністю оцінити дохід від контракту, витрати за контрактом і, отже, прибуток. Контракт з ціною „витрати плюс” передбачає відшкодування підрядникові допустимих або іншим чином визначених витрат, а також відсотків від цих витрат чи фіксовану винагороду. За такими контрактами підрядна організація зазвичай здатна відносно достовірно оцінити очікуваний прибуток, проте суми доходу і витрат за контрактом переважно є невизначеними.

Відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” під довгостроковим договором розглядається будь-який договір на виготовлення, будівництво, установку або монтаж матеріальних цінностей, які будуть входити до складу основних фондів замовника або складових частин таких фондів, а також на створення матеріальних активів, пов’язаних з таким виготовленням, будівництвом, установкою або монтажем (послуг типу „інжиніринг”, науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та розробок), за умови, якщо такий контракт не планується завершити раніше, аніж через 9 місяців з моменту здійснення перших витрат або отримання авансу (передоплати). Датою виникнення податкових зобов’язань виконавця за довгостроковими контрактами є дата збільшення валового доходу виконавця. Дохід виконавців у звітному періоді визначається як добуток загальної договірної ціни довгострокового контракту на оціночний коефіцієнт виконання довгострокового контракту. Оціночний коефіцієнт обчислюється відповідно до закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” і визначається як співвідношення суми фактичних витрат звітного періоду до суми загальних витрат, що плануються виконавцем при виконанні довгострокового контракту. Отже, величина податкових зобов’язань з ПДВ і дата їх виникнення залежить від величини визнаного у звітному періоді (з метою обкладення податком на прибуток) валового доходу і дата виникнення цього доходу.

Міжнародною регламентацією [2] визначаються витрати, пов’язані з майбутньою діяльністю з виконання контракту – матеріали, доставлені на будівельний майданчик або відкладені, авансові виплати субпідрядникам до виконання субпідрядних робіт і подібне. Як у вітчизняній так і в міжнародній практиці стосовно інших видів діяльності не визнаються витратами товарно-матеріальні цінності на складі чи авансові виплати. З цієї причини і виділено будівельні контракти в окремий стандарт, з огляду на специфічність діяльності. Купляючи матеріали чи перераховуючи кошти субпідрядникам, підприємство майже завжди знає з яким контрактом вони пов’язані. Проте, головним все ж потрібно брати до уваги вартість незавершеного виробництва. Це пов’язано з тим, що у стандарті валова заборгованість замовників обліковується у складі незавершеного виробництва, а не активів, як передбачено стандартом для інших видів діяльності. Отже, витрати, понесені підрядником з виконання контракту, включають на тільки визнані витрати, які вплинули на фінансовий результат, але й вартість незавершеного виробництва. До незавершеного будівельного виробництва належать незакінчені і неприйняті замовником об’єкти (будівельно-монтажні роботи), що є об’єктами обліку. Незавершене будівельне виробництво складається з витрат на виконання будівельно-монтажних робіт, виконуваних власними силами будівельної організації, а також із вартості субпідрядних робіт, прийнятих до оплати чи сплачених генеральним підрядником. При методі поетапного виконання робіт для накопичення витрат і визнання прибутку використовується активний рахунок „Незавершене будівництво”. Для відображення контрактної (проектно-кошторисної) вартості виконаних робіт, за які виставлено рахунки замовнику, використовується пасивний рахунок „Проміжні рахунки”. Зіставлянням обох рахунків визначають фінансовий результат.

Вітчизняний обліковий стандарт 18 дає визначення терміна „проміжні розрахунки”. Це рахунки за виконані роботи за будівельним контрактом, передані замовникам до оплати. У міжнародному стандарті [2] наголошено, що суми у проміжних рахунках слід зазначати незалежно від того, чи були вони сплачені замовником (наприклад у вигляді авансу). Звідси можна зробити висновок, що проміжні рахунки аналогічні актам виконаних робіт. Отже, можлива ситуація, коли визнаний дохід і заборгованість оцінюється в одній сумі, а акт виконаних робіт (тобто проміжний рахунок) пред’явлений на іншу. Отже, вітчизняна регламентація ототожнює суми визнання доходів та заборгованості замовників з проміжними рахунками, не допускаючи між ними різниці, як у міжнародному стандарті. У п. 18 МСБО 18 зазначено: „якщо на дату балансу існує ймовірність того, що загальні витрати на виконання будівельного контракту перевищуватимуть загальний доход за цим контрактом, то очікувані збитки визнаються витратами звітного періоду”. Тобто збитки через категорію витрат виробництва покриваються загальними прибутками. Визнані збитки розглядаються як витрати, що роблять контракт обтяжливим та обліковуються на дату балансу у складі забезпечень (зобов’язань з невизначеною сумою або часом погашення). У П(С)БО 11 „Зобов’язання” розглядають „обтяжливий контракт”, як витрати (яких не можна уникнути), що перевищують очікувані економічні вигоди від цього контракту. Тому відповідно сукупній обліковій методології підприємство з одночасним визнанням очікуваних збитків як витрат, створює на їх покриття суму забезпечень („Забезпечення інших витрат і платежів”). У результаті користувачі фінансової звітності, у примітках до неї, мають змогу отримати інформацію про майбутні втрати підрядника. У наступному звітному періоді підрядник може використовувати забезпечення для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких воно було створене.

Визначення нематеріальних активів тісно пов’язано з розумінням суті інтелектуальної власності. З прийняттям нового Цивільного кодексу Україна наблизилась до визначення останньої категорії в Конвенції, що прийнята Всесвітньою організацією інтелектуальної власності. Але принципи бухгалтерського обліку обмежують визначення нематеріальних активів тільки тими активами, що є загальновизнаними, мають встановлений законом чи контрактом термін корисного використання та є віддільними від самого підприємства. Так, не всі об’єкти права інтелектуальної власності (ОПІВ) увійшли в перелік нематеріальних активів. Поза рамками визначення якості цих активів залишилися наукові відкриття, раціональні пропозиції тощо, що визначаються ОПІВ у Цивільному кодексі України.

Інтелектуальна власність – основа нематеріальних активів підприємства, похідна від використання творчих можливостей та інтелектуального потенціалу людини. Інтелектуальний потенціал підприємства – невичерпне джерело формування творчих новацій, могутній фактор розвитку удосконалення бізнес-діяльності, ефективний засіб освоєння ринків товарів і послуг та лідерства в конкурентному середовищі.

Як міжнародний, так і вітчизняний стандарти “Нематеріальні активи” [Є1, 2] поряд з визнанням і обліковим відображенням подають основи оцінки нематеріальних активів. Стандарти розрізняють ідентифіковані і неідентифіковані об’єкти нематеріальних активів. У найузагальнішому вигляді ідентифікованими вважаються активи, якщо підприємство має можливість виділити майбутні економічні вигоди, отримувані від активу, серед загальних економічних вигод, що генерує цей актив разом з іншими активами. Тобто, ідентифіковані нематеріальні активи відрізняються від гудвілу, який виникає в результаті об’єднання (придбання) підприємств. Гудвіл відображає платіж, який здійснив покупець підприємства в очікуванні майбутніх економічних вигод від його діяльності. Проте гудвіл на відміну від інших активів не можна продати, обміняти або здати в оренду. Також не можна окремо виділити майбутні економічні вигоди, які підприємство очікує отримати від гудвілу. Ймовірність майбутніх економічних вигод слід оцінювати виходячи з припущень, які відображають найвірогіднішу оцінку керівництвом сукупності економічних умов, які існуватимуть протягом строку корисного використання активу.

Для можливості відображення нематеріального активу в обліку та звітності він повинен бути ідентифікованим: його оцінка може бути достовірно визначена і в майбутньому при його використанні очікується отримання економічних вигод: “Ідентифікований нематеріальний актив ще не є предметом цивільного (господарського) обігу, а виражається через права його використання”. [Є 3. с. 91].

Як правило, це виключні права (тобто жоден з суб’єктів цивільного обігу не може використовувати це право, доки власник виключного права не дозволить цього зробити певній особі). Підставою для введення в обіг майнових прав є угоди про надання дозволу (ліцензії) на використання певного права від ліцензіара (власника права) до ліцензіата (користувача правом). Крім цього, окремі права потребують підтвердження охоронним документом (свідоцтвом, патентом) зареєстрованим у компетентному органі. З моменту отримання права у складі відокремленого майна для здійснення підприємницької діяльності право стає нематеріальним активом.

В бухгалтерському обліку нематеріальні активи відображаються відповідно до норм П(с)БО 8 “Нематеріальні активи” та П(с)БО 19 “Об’єднання підприємств” (для гудвілу) та інших нормативних актів. Якщо ж нематеріальний актив не відповідає умовам, передбаченим П(с)БО 8 “Нематеріальні активи”, то витрати, пов’язані з придбанням або створенням визнаються витратами того періоду, протягом якого вони були здійснені. Тобто вітчизняний стандарт дотримується вимог міжнародних стандартів обліку: “об’єкт може бути включений до складу нематеріальних активів, якщо він відповідає визначенню нематеріального активу та критеріям його визнання, встановленим МСБО 38”. [Є 4. с. 200 ]

До нематеріальних активів відносять права на об’єкти промислової власності, авторські права, права користування землею й іншими природними ресурсами, програмне забезпечення обчислювальної техніки, гудвіл, репутація фірми тощо. Для обліку інтелектуальної власності в системі рахунків бухгалтерського обліку використовується активний субрахунок 125 „Авторські та суміжні з ними права” рахунок 12 „Нематеріальні активи”. Інтелектуальна власність охоплює широке коло юридичних прав, направлених на захист винаходів, результатів творчості та праці.

Законом України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” передбачено:

– державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності з метою захисту інтересів користувачів та удосконалення бухгалтерського обліку та звітності;

– застосування принципів та методів ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності, які визначаються національними Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку та не суперечать міжнародним стандартам;

– розробка галузевими міністерствами та іншими органами виконавчої влади рекомендацій щодо національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку відповідно до галузевих особливостей [Д1].

Питання організації бухгалтерського обліку нематеріальних активі (до яких відносять інтелектуальну власність) та їх узгодженість із законодавством є важливим забезпечення мети річної звітності. Методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про нематеріальні активи та розкриття інформації про них у фінансовій звітності визначає Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 „Нематеріальні активи”. Як і для інших нематеріальних активів, для інтелектуальної власності характерними рисами є відсутність матеріально-речової (фізичної) структури, використання протягом тривалого часу, здатність бути корисною та висока ступінь невизначеності розмірів можливого у майбутньому прибутку внаслідок її використання: „Інформаційно-інтелектуальний потенціал не володіє властивостями матеріального світу. Бухгалтерія, що заснована на принципах математики (арифметики), на відміну від речово-енергетичної субстанції, не може охопити потенціал, що підпорядковується правилам (non-frivolousness). Ці принципово нові властивості засобів виробництва і товарів не можуть не порушити традиційних поглядів на облікові концепції” [Д4, с. 167].

Порівнюючи визначення, подані у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку та Цивільному Кодексі України, щодо строку корисного використання нематеріальних активів можна відзначити розбіжністю. Так, відповідно Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 амортизація нематеріальних активів визначається підприємством самостійно, виходячи з умов отримання майбутніх вигод (Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 „Основні засоби”): „Посилання на стандарт, затверджений значно пізніше, звичайно, впливає і на юридичну доказовість вітчизняних бухгалтерських документів у випадку порушення судових позовів” [Д3, с. 154].

Разом з тим, термін корисного використання нематеріальних активів є обмеженим до 10 років при врахуванні прогнозного строку діяльності підприємства (ст. 8.3.9 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємства”). Це можна вважати порушенням стосовно авторського права, оскільки для цієї категорії нематеріальних активів цивільним законодавством встановлюється значно більший термін (ст. 24 Закону України „Про авторське право та суміжні з ними права” – авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті), що вказує на значну суперечність діючому законодавству. Окрім того, саме п. 2.6 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 вказує на те, що при визначенні строку корисного використання об’єкта нематеріальних активів слід враховувати строки корисного використання подібних активів: моральний знос, що передбачається; правові або інші подібні обмеження щодо строків його використання або інші чинники.

Забезпечення ефективного використання нематеріальних активі у сучасних умовах, безумовно, повинно відповідати темпам технічного розвитку та сприяти розвитку взаємовідносин, пов’язаних із передачею прав на об’єкти інтелектуальної власності, стимулювати новаторство, творчість і працю: „Під кутом зору політекономії в інтелектуальній власності виділяють речовий зміст (об’єкти власності) та суспільну форму – відносини між різними економічними суб’єктами щодо привласнення результатів відкриттів, винаходів тощо в різних сферах суспільного відтворення” [Д7, с. 672].

Первісною оцінкою нематеріальних активів при взятті на облік є їхня собівартість, яку визначають з урахуванням способу отримання активу підприємством. Собівартість придбаного підприємством активу включає ціну придбання та всі витрати, прямо пов’язані з приведенням активу в стан використання за призначенням. Нематеріальні активи, придбані в обмін на випущені інструменти власного капіталу (акції, опціони тощо), оцінюють за справедливою вартістю зазначених інструментів. У разі придбання нематеріального активу шляхом обміну на подібний нематеріальний актив, собівартість придбаного активу дорівнює балансовій вартості відданого активу. Нематеріальні активи, отримані безоплатно або за символічну плату оцінюють за справедливою або номінальною вартістю (плюс усі витрати, прямо пов’язані з приведенням активу в робочий стан). Придбаний комплекс нематеріальних активів оцінюють аналогічно оцінці окремих активів.

Кожний нематеріальний актив, як і будь-який інший, має свою вартість, бо він гарантує власникові певні узаконені права чи привілеї. Згідно з принципом вартості, вартість, за якою нематеріальний актив має відображатися в обліку на дату придбання, є сумою грошових коштів, сплачених за нього. В майбутніх облікових періодах облікова вартість цього нематеріального активу становить його купівельну вартість за вирахуванням нарахованої суми амортизації.

За додержанням принципу вартості може скластися ситуація, за якої нематеріальний актив забезпечує власнику певні права чи привілеї, однак не відображається в обліку як нематеріальний актив. Така ситуація виникає, коли одержувач нематеріального активу не несе ніяких витрат при його придбанні.

Ґудвіл, як об’єкт облікової системи, є потенційним доходом, який може отримати покупець відповідного підприємства від використання загальної суми активів за вирахуванням його зобов'язань. Припускається, що доходний бізнес від початку діяльності починає поступово „формувати” ґудвіл. Через це ґудвіл називають „внутрішнім активом економічної одиниці, який не має і не може мати певної вартості”. З цієї причини (відсутності методики оцінки поточно сформованого підприємством ґудвілу) він не визнається об’єктом обліку. Згідно з принципом вартості, ґудвіл відображають в обліку покупця як нематеріальний актив тільки в том разі, коли покупець дійсно витратив певну суму грошових коштів чи їх еквівалентів при його придбанні.

З цієї причини виникає проблема можливості оцінити вартість бізнесу у поточний момент за даними методологічного потенціалу облікової системи і фінансової звітності підприємства: „Бухгалтери, щоб виміряти вартість основного капіталу компанії, додають лише вартість матеріальних використаних ресурсів, то вони значною мірою знижують реальну вартість на вартість нематеріальних активів”.

Ринкову вартість економічної одиниці можна було б розрахувати як суму відновної вартості матеріальних активів і вартості нематеріальних активів (невловимого капіталу). Однак реально така можливість відсутня. На практиці спочатку на основі дохідного підходу або на основі аналізу порівнянних продажів визначається ринкова вартість бізнесу в цілому. Потім здійснюється оцінка ринкової вартості матеріальних активів. Оцінка нематеріальних активів у цілому в даному випадку є різницею між ринкової вартістю фірми (бізнесу) і вартістю її чистих активів (нематеріальних активів за винятком зобов’язань). Тільки після цього оцінюються окремі окладові НМА, чого, зазвичай, на практиці не робиться. Такий підхід до оцінки НМА називається return on assets concept (ROA). Далі йде уточнення вартості НМА і вартості бізнесу з урахуванням цих уточнень. Зворотна послідовність дій (від активів, включаючи НМА до оцінки фірми в цілому) практично неможлива, оскільки для оцінки складових НМА окремо, як правило, немає достатньої кількості даних.

Такий порядок оцінки (ROA) узгоджується з принципами бухгалтерського обліку і з тією обставиною, що зазвичай далеко не всі НМА в поточному моменті діяльності фірми відбиті в неї на балансі.

Ціна традиційної масової продукції охоплює затрати на виробництво, а також прибуток. У деяких випадках оцінюючи інтелектуальні продукти, можна обчислити ці складові, враховуючи особливості затрат й економічного ефекту. Формуючи ціни на інтелектуальну продукцію, використовують такі методи: метод затрат, заснований на оцінці затрат на створення інтелектуального продукту; метод аналогів або порівняльних продаж, коли оцінюють цей інтелектуальний продукт враховуючи існуючі статистичні дані про ціни на аналогічну продукцію, якщо є, наприклад, які-небудь модифікації винаходів; метод оцінки потенціальної прибутковості інтелектуального продукту. Ці методи практично використовують всі країни світу оцінюючи нерухомість: вони покладені в основу розроблених нормативних актів України з експертної оцінки майна.

Розглядаючи метод оцінки затрат, зазначимо, що цей метод використовують, здебільшого, для вартісної оцінки об’єктів промислової власності та лише частково для оцінки об’єктів літературно-художньої власності. Якщо провести аналогію з матеріальним виробництвом, то можна відзначити, що мінімальна ціна продукту повинна відшкодувати витрати на його виробництво. Тобто для фірми, яка створює інтелектуальні продукти, ціна їх не може бути меншою, ніж сума матеріальних витрат на їхнє виробництво (С), витрат на оплату праці робітникам (W), середнього прибутку (Аπ) за весь період створення цих продуктів, тобто ціну інтелектуального продукту можна подати у вигляді:

P_ip ≥ C + W + Aπ (1)

Проте на практиці не всі індивідуальні витрати виробника інтелектуального продукту входять у його ціну. Вони відшкодовуються або з прибутку виробника, або частково переносяться у витрати виробництва іншої продукції, входять до ціни та відшкодовуються за рахунок споживачів. Підтвердженням цього може бути практика не вводити в ціну ліцензії на використання запатентованого винаходу витрат на створення самого об’єкта ліцензії, тобто самого винаходу, обмежуючись витратами на патентування та іншу передпродажну підготовку об’єкта ліцензії. В такому випадку мінімальна ціна інтелектуального продукту (Р_ір) буде менша, ніж обчислена за формулою (1): Р_{ір (min)} < Р_ір.

З іншого боку, якщо об’ємом продажу є унікальний інтелектуальний продукт, то його мінімальна ціна буде не тільки охоплювати повні затрати, а й монопольний прибуток (π_m), тобто йдеться про монополістичне ціноутворення і Р_m > Р_ір:

Р_m = С + W + π_m (2)

Метод оцінки витрат застосовують тоді, коли оцінюють не інтелектуальний продукт, а масову продукцію, вироблену на основі його використання. Тобто, коли інтелектуальний продукт не продається, а використовується у власному виробництві. До оцінки витрат на створення продукції в матеріальному виробництві ціну на інтелектуальні продукти можна формувати на основі розрахунку витрат на їх створення і середнього прибутку. Проте для застосування цього методу є обмеження. По-перше, не завжди можна розмежувати витрати на створення саме цього інтелектуального продукту і витрати на створення іншого інтелектуального продукту, або інші витрати на наукові дослідження чи розроблення. Таке обчислення витрат відбувається, коли дослідження і дослідно-конструкторські розроблення виконують на замовлення (держави або приватної фірми). По-друге, не всі відомі витрати на створення інтелектуального продукту входять в його ціну. Частка витрат, що припадають на собівартість, у кожному окремому випадку буде різною і залежатиме від багатьох факторів, які пов’язані з кон’юнктурою ринку загалом та особливостями цього продукту. По-третє, в деяких випадках витрати на створення інтелектуального продукту не збігаються з досягнутим результатом: ціна інтелектуального продукту може дорівнювати нулю, якщо в суспільстві цей продукт не знайшов застосування (досягнутий рівень виробництва не в стані використати інтелектуальний продукт-винахід). Очевидно, що цей метод неможливо застосувати для оцінки творів мистецтва.

Другий спосіб вартісної оцінки інтелектуальних продуктів – це метод аналогів. Відомо, що інтелектуальні продукти – одиничні і унікальні, але можливі ситуації, коли унікальність не є абсолютною. Будь-який перший винахід, який практично використовують і приносить монопольний дохід, з часом модифікується; порушити монополію можна незаконно. Якщо скопіювати витвір без дозволу власника патенту і законно, коли на основі власних технічних досліджень створюється новий продукт (винахід) який задовольняє ті ж потреби або створюються різні його модифікації. Так чи інакше на ринку виникає аналогічна продукція, а у покупця – можливість вибору. Виробництво аналогів винаходу не є масовим виробництвом, воно обмежується кількома варіантами, на відміну від виробництва аналогів продукції широкого вжитку, коли створюється не аналог інтелектуального продукту, а аналог масового продукту, в основі якого лежать витрати виробництва.

Важливим аспектом в визначенні залишкової вартості нематеріальних активів є амортизація. Емпірично продуктивна сила активів в т.ч. нематеріальних активів, а з нею і вартість, зменшуються внаслідок поступового зношування. Таке списання вартості називають амортизацією. Як і будь-які засоби, в процесі використання нематеріальні активи зношуються і підлягають амортизації. Відповідно законодавчих регламентацій [Ж1, с. 25] нарахування амортизації нематеріальних активів здійснюється протягом їх корисного використання, який встановлюється підприємством при визнані цього об’єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не більше 20 років.

За міжнародною і вітчизняною регламентаціями амортизація нематеріальних активів здійснюється на систематичних засадах протягом їхнього корисного використання. Економічні фактори визначають період упродовж якого можуть бути отримані економічні вигоди від активу: „Стаття 17 „Бюлетеня облікових досліджень” облікових не дозволяє довільного чи негайного списання нематеріального активу. Ці правила перешкоджають маніпулюванню величиною доходу. Амортизація нематеріальних активів може нараховуватися будь-яким „систематичним чи раціональним” методом, який відображає дійсне зменшення економічної корисності нематеріального активу” [Ж2, с. 445].

Поряд з цим стандарти розглядають процедуру зменшення корисності нематеріальних активів, подібну до амортизації: „Суму амортизації нематеріальних активів, нараховану у звітному періоді, звичайно списують на витрати цього періоду, крім випадків, коли інший МСБО дозволяє або вимагає включити цю амортизацію до балансової вартості іншого активу” [Ж4, c. 209].

Метод амортизації нематеріального активу підприємство обирає самостійно на основі очікуваної форми споживання економічних вигод, втілених у цьому активі: „В обліковій політиці підприємства повинні відображатися прийняті ним період та метод нарахування амортизації за даним видом нематеріальних активів, які необхідно коригувати у випадку їх зміни” [Ж3, c. 322].

Амортизування нематеріальних активів економічно не вписується у контекст стандартизованої процедури амортизації необоротних активів, особливо в частині ділової репутації: амортизувати фактор, що приносить доход на підставі одних математичних алгоритмів є занадто сумнівним.

Втрати від зменшення корисності об’єкта нематеріальних активів за вітчизняним стандартом включається до складу витрат звітного періоду, за міжнародним – є збитком. Обґрунтуванням зменшення корисності нематеріальних активів є пониження спроможності цим активом забезпечувати майбутні економічні вигоди. Отже, і при амортизування, і при зменшенні корисності нематеріальних активів, стандартизація процедур розглядає основу втрати ними здатності забезпечувати майбутні економічні вигоди. У першому разі математично, у другому – методом оцінки.

Не дивлячись на популярність прямолінійного методу амортизації, строки корисного використання однакових нематеріальних активів у багатьох випадках відрізняються як між країнами, так і в межах однієї країни. Наприклад, більшість компаній Канади амортизують гудвіл протягом сорока років, а в Японії загальноприйнятою нормою його амортизації є п’ятирічний термін. Вимоги лінійної амортизації ґудвілу встановлено не у всіх країнах. Австрійські компанії в останні роки використовують метод залежності від суми років (sum-of-the-years’-digits method). За цим методом періодичні амортизаційні відрахування являють собою зростаючу функцію з мінімальними відрахуваннями у перші роки амортизації і найбільшими наприкінці амортизаційного періоду. По суті, цей метод відносить основні витрати по нематеріальних активах на кінець періоду їх корисного використання, що спричинює відносне завищення поточного доходу у першопочаткові періоди їх використання.

Поряд з цим і амортизація капіталізованих нематеріальних активів, у прямому розумінні, не є вимогою у всіх країнах. Наприклад в Англії, активи у формі торгових марок, товарних значків можуть амортизуватися за умови, якщо менеджмент приймає рішення про закінчення строку їх використання (проводиться їх одноразове списання). За економічним змістом, підхід, коли регламентація країни не вимагає капіталізації на балансі придбаних нематеріальних активів (ґудвіл), є, майже, аналогічним. В Італії, Японії і Голландії ґудвіл може бути списаним на витрати проти власного капіталу безпосередньо після його придбання. Внаслідок такого підходу майбутні прибутки компанії, через амортизацію ґудвілу не понижуються. Крім вищенаведеного можна відзначити, що в останній час фондовий ринок крайньо скептично ставиться до показника амортизації категоріальних активів. Недостатність економічного обґрунтування як самих нематеріальних активів, так і амортизація їх спричинили те, що при конструюванні фінансових моделей рентабельності інвестованого капіталу (наприклад, ROIC) інформаційні показники про ці об’єкти виключені із розрахунку через застереження недостатньої вірогідності їх

Враховуючи сказане вище, особливості інтелектуальних продуктів, зазначимо, що на практиці проблеми ціноутворення на подібні результати людської діяльності зводяться до трьох головних моментів. По-перше, проблема оцінки витрат на створення інтелектуального продукту, в тому числі відсутність чіткої залежності між витратами на створення і економічним ефектом (прибутком) від практичного застосування. Як відомо, у масовому матеріальному виробництві подібна залежність відображається в показниках норми прибутку або норми рентабельності. По-друге, проблема оцінки економічного ефекту від використання інтелектуального продукту у виробництві. Цей економічний ефект важко прогнозувати і достатньо продовжений у часі порівняно зі звичайною продукцією масового виробництва. По-третє, у тих випадках, коли предметом оцінки є не сам інтелектуальний продукт, а право на його комерційне використання (продаж ліцензій або права на копіювання), проблемою є перерозподіл економічного ефекту від практичного застосування інтелектуального продукту між його власником і безпосереднім користувачем.

За порушення авторського права згідно законодавства України суд може прийняти рішення про відшкодування сум збитків, включаючи виплату втраченої вигоди на вимогу позивача, може вилучити і спрямувати на користь прибутків, одержаних в результаті порушення авторського права і суміжних прав або сплатити компенсацію в розмірі від 10 до 50 мінімальних зарплат.

Як і патент, авторське право має законну підставу не допустити інших користувачів і може бути законодавчо оформленим через Міністерство юстиції. Більшість країн використовують систему реєстрації авторського права і дуже рідко відмовляють в його захисті з причин не оригінальності. В основному авторське право вважається встановленим законом правом з використанням ліцензії.

Прикладом відповідальності за порушення авторського права є те, що фізичні особи, в тому числі посадові особи, до посадових обов’язків яких входить забезпечення виконання відповідних вимог законодавства, притягуються до кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення авторського права на програмне забезпечення. Видами незаконного використання програмного забезпечення, які можуть бути кваліфіковані як порушення авторського права, є:

– продаж комп’ютерної техніки разом з незаконно встановленим програмним забезпеченням;

– тиражування і розповсюдження примірників програмного забезпечення на носіях інформації без дозволу власника авторських прав;

– незаконне розповсюдження програмного забезпечення через телекомунікаційні мережі (Інтернет, електронна пошта, тощо);

– незаконне використання програмного забезпечення користувачем [Д5].

Згідно зі ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення, незаконне використання комп’ютерної програми тягне накладення штрафу від 10 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення. Стосовно професійних секретів, то вони захищають комерційну ціну і невідому широкому колу інформацію (наприклад, привілеї використання web-сайтом). На відміну від інших типів інтелектуальної власності професійний секрет не є ексклюзивним і не вимагає виплати комісійних за експлуатацію. Професійні секрети можуть бути як встановлені нормою, так і звичайним законом. В основному закони про професійні секрети виходять із національних законів про правопорушення, а не від законів про власність. Закони про професійні секрети, як правило, орієнтуються на їх незаконному привласненні і володінні чи розголошенні. Коли професійні секрети отримують статус власності, то ця власність нематеріальна.

Торгові марки захищають як споживачів так і фірми-виробники. Щоб захистити споживачів, власники торгових марок повинні оберігати їх від будь-якого порушення. Торгові марки реалізуються у вигляді певної символіки і не мають певного строку використання. Вона існує до того часу, поки використовується в комерційних цілях. Але існують комісійні по експлуатації, які виплачуються для підтримки торгової марки. Торгові марки не реєструють, що знижує можливість їх захисту. Проте, як і патенти, торгові марки не забезпечують захисту прав на інтелектуальну власність у інформаційно-комп’ютерному середовищі (наприклад: у формі Web – документа), оскільки передбачають виконання певної дії у випадку порушення.

При захисті патентних, авторських прав та товарних знаків вітчизняне законодавство повинно враховувати основні засади за умови використання інформаційних систем і технологій на підприємствах та формувати адекватну систему захисту інтелектуальної власності.