5. Руйнація державності та втрата автономії України (хvіі-xvііі ст.).

Після укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р. між Росією та Туреччиною і “Вічного миру” 1686 р. між Росією та Польщею українські землі майже на три століття було поділено між трьома державами.

Суперечки між елітою українського суспільства, гострі соціальні конфлікти, охлократія та анархія народних мас, втручання у внутрішні справи козацької України з боку Московії, Польщі, Туреччини та Кримського ханства привели до занепаду, спустошення, знелюднення Української козацької держави у др. пол. ХVІІ ст., що й отримало назву – Руїна. Самоуправління зберігалося лише в Гетьманщині, яка після “Вічного миру” Росії з Річчю Посполитою охоплювала територію Лівобережжя і на правах автономії залишалася під гетьманським регіментом. Державна організація – перехідна форма від республіки до монархічного типу. Тут на початку ХVІІІ ст. мешкало 1,2 млн. люду, тобто менше чверті населення українських земель. У народі цей регіон називали Гетьманщиною, у Російському царстві – Малоросією.

Знищене Визвольною війною кріпосництво поверталося на Лівобережжя в російських формах, у вигляді панщини (два дні). Роди козацької старшини почали перетворювати державні землі на вотчини, поступово закріпачуючи селян і козацьку голоту. З початку ХVІІІ ст. в Україні почало розвиватися землеволодіння російських вищих урядовців. Зокрема, князю О.Меншикову дісталося 4 міста, 187 сіл і 14 слобод.

Під час Північної війни 1700-1721 рр. козацькі полки й запорожці змушені були брати участь у воєнних діях, зазнаючи величезних втрат, тисячами гинули від непосильної праці, тяжких побутових умов та епідемій на спорудженні нової столиці – Санкт-Петербурга. В Україні зріло невдоволення централізаторськими заходами Петра І, який будував імперію, не рахуючись із жертвами, що вилилося у повстання І.Мазепи. За це О.Меншиков знищив усіх жителів гетьманської столиці Батурина (біля 6 тис. осіб). У травні 1709 р. за наказом Петра І було вперше зруйновано Запорозьку Січ. Кожного пійманого запорожця страчували на місці.

Цар у 1722 р. створив Малоросійську колегію, яка взагалі зробила владу гетьмана І.Скоропадського примарною. Малоросійська колегія (1722-1727) – орган державної структури Російської імперії для управління Гетьманщиною. До колегії входили президент, 6 членів присутності прокурор та канцеляристи. Всі вони були підзвітні імператорові або Сенатові і призначалися з російських офіцерів та чиновників. Перебуваючи у Глухові, поклала реальний початок ліквідації української державності. Скоропадський протестував, але даремно. Коли він помер, цар не дозволив нових виборів, і старшина обрала наказного гетьмана – П.Полуботка, який протидіяв ліквідації української автономії, посилав петиції та делегації до Петербургу, саботував разом із генеральними старшинами С.Савичем та І.Чарнишем дії Малоросійської колегії за що й був у 1723 р. викликаний до Санкт-Петербурга і ув’язнений в Петропавлівській фортеці, де й помер.

Після смерті Петра І тиск на Гетьманщину послабився. Напередодні очікуваної російсько-турецької війни було визнано доцільним ліквідувати Малоросійську колегію і дозволити вибори гетьмана. Ним став у 1727 р. Д.Апостол. Йому вдалося повернути в Україну запорожців, які з 1708 р. жили на території Кримського ханства. Вони заснували Нову Січ. Нова Січ (1734-1775) – остання Запорозька Січ на острові р. Підпільна, притоці Дніпра. Козаки та їх флотилії приймали участь у російсько-турецьких війнах 1735-1739, 1768-1774, 1771-1773 років. Зруйнована за наказом Катерини ІІ, а вольності анульовано. Зараз ця місцевість знаходиться на дні штучного Каховського моря. Після смерті Д.Апостола у 1734 р. вибори нового гетьмана знову були заборонені. Імператриця Анна Іоанівна утворила “Правління гетьманського уряду”, яке складалося з трьох російських та трьох українських представників на принципах рівності. Очолював російський князь Шаховський. Ним було укладено кодекс під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1744). Колегія нещадно експлуатувала людські й матеріальні ресурси Лівобережної України під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр.

Наступниця Анни Єлизавета Петрівна під час відвідин Києва у 1744 р. пообіцяла призначити нового гетьмана. Ним у 1750 р. став 22-річний К.Розумовський – брат Г.Розумовського, з яким імператриця перебувала у морганатичному шлюбі. У цей час було скасовано митний кордон між Росією та Україною. Гетьману К.Розумовському не дозволили встановити дипломатичні відносини з європейськими дворами і “жалувати” землі. З приходом до влади у 1762 р. Катерини ІІ доля гетьмана була вирішена: йому запропонували подати у відставку. Гетьманщиною з 1764 р. почала управляти Друга Малоросійська колегія. У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ “з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імперської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь”. (З уривку маніфесту Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі, 3 серпня 1775 р.). Частина запорожців подалася на Дунай, у Туреччину, інші були згодом переселені на Кубань.

Автономія України остаточно перестала існувати у 1781 р., після запровадження адміністративно-територіальної реформи в усій імперії. Замість полкового устрою на Лівобережжі засновувалися намісництва, ідентичні губерніям. У 1783 р. на Лівобережжі та Слобожанщині були заборонені переходи селян. Це означало остаточне встановлення кріпосництва. Козацькій старшині у 1785 р. були надані усі права і привілеї російського дворянства. В 1797 р. царським указом запроваджувалася триденна панщина.

Правобережна Україна, хоча й була за міжнародними договорами другої половини ХVІІ ст. у сфері впливів польського короля та турецького султана, однак їх влада була суто номінальною. Наприкінці ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. українські землі від р. Случ до р. Дніпро під керівництвом фастівського полковника С.Палія фактично звільнилися від польської влади. Шляхта обкладалися повинностями, селянство звільнялося від економічного визиску. Утворювалися органи козацького самоврядування, суди. Правобережжя підтримувало стосунки з литовськими, молдавськими та кримськими урядами. Але з Лівобережжям ускладнювалася ситуація через домагання гетьманів влади над Правобережжям та постійна боротьба за національне, релігійне та соціальне визволення від поляків.

Незважаючи на те, що спроби українців до утворення власної держави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, все ж ідеї визвольних змагань продовжували жити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії – полково-сотенний устрій та інститут гетьманства.

Підкорюючись Туреччині чи Польщі, гетьмани тим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимності її в очах населення Правобережжя, а також бажали зберегти або відновити козацькі полки як основу традиційного адміністративного устрою.

Отже, славний та героїчний період козацько-гетьманського часу скінчився, нажаль, для українців негативним результатом: відсутність власної держави з втраченими національними інституціями, уярмлення козацького та відносно непокріпаченого селянства, знищення демократичних економічних та соціальних порядків, що існували в Україні протягом усього розглянутого періоду тощо. Загострення власних інтересів серед колишньої козацької старшини, втручання та експансіоністсько-імперські наміри сусідніх держав – Росії та Австрії, привели до шматування українських земель і включення їх до імперських утворень Центральної та Східної Європи.