2.2 Історичний огляд
Хоча сучасні уявлення про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) склалися остаточно до 1980 року, проте інформація про дію травматичних переживань фіксувалася впродовж сторіч.
Розлади, що розвиваються в результаті пережитої катастрофи (на відміну від «звичайних» психогенних станів), описувалися і діагностувалися і раніше. Так, ще в 1867 р. J. Е. Erichsen опублікував роботу «Залізнична і інші травми нервової системи», в якій описав психічні розлади у осіб, що пережили аварії на залізниці. У 1888 р. Н. Oppenheim ввів в практику широко відомий діагноз «травматичний невроз», в рамках якого описав багато симптомів сучасного ПТСР (Смульовіч, Рот-штейн, 1983).
Особливої уваги заслуговують роботи швейцарського дослідника Е. Stierlin (1909, 1911), які, на думку П. В. Каменченко, стали основою всієї сучасної психіатрії катастроф. Великий внесок в неї внесли і ранні вітчизняні дослідження, зокрема вивчення наслідків кримського землетрусу в 1927 р. (Брусиловський і ін., 1928).
Багато робіт, присвячених цій проблемі, з'являється після значних військових конфліктів (Краснянський, Морозів, 1995). Так, важливі дослідження з'явилися у зв'язку з Першою світовою війною (1914–1918). Е. Kraepelin (1916), характеризуючи травматичний невроз, вперше показав, що після важких психічних травм можуть залишатися постійні розлади, що посилюються з часом. Пізніше Майерс в роботі «Артилерійський шок у Франції 1914– 1919» визначив відмінності між неврологічним розладом «контузії від розриву снаряда» і «снарядним шоком». Контузія, викликана розривом снаряда, розглядалася ним як неврологічний стан, викликаний фізичною травмою, тоді як «снарядний шок» Майерс розглядав як психічний стан, викликаний сильним стресом. Реакції, обумовлені участю в бойових діях, стали предметом широких досліджень в ході Другої світової війни. Це явище у різних авторів називалося по-різному: «військова втома», «бойове виснаження», «військовий невроз», «посттравматичний невроз».
Після Другої світової війни (1939–1945) над цією проблемою активно працювали і російські психіатри: В. Е. Галенко (1946), Е. М. Залкинд (1946, 1947), М. В. Соловьева (1946) і ін.
У 1941 р. в одному з перших систематизованих досліджень А. Кардінер назвав це явище «хронічним військовим неврозом». Відштовхуючись від ідей Фрейда, він вводить поняття «Центральний фізио-невроз», який, на його думку, служить причиною порушення ряду особових функцій, що забезпечують успішну адаптацію до навколишнього світу. Кардінер вважав, що військовий невроз має як фізіологічну, так і психологічну природу. Ним вперше було дано комплексний опис симптоматики: 1) збудливість і дратівливість; 2) нестримний тип реагування на раптові подразники; 3) фіксація на обставинах події, що травмувала; 4) відхід від реальності; 5) схильність до некерованих агресивних реакцій (Kardiner, 1941).
Подібні типи розладів спостерігали у в'язнів концентраційних таборів і військовополонених (Etinger, Strom, 1973).
Новий інтерес до цієї проблеми виник у вітчизняній психіатрії у зв'язку з військовими конфліктами, природними і техногенними катастрофами, що осягнули нашу країну в останні десятиліття. Особливо важкими по наслідках були аварія на Чорнобильській АЕС (1986) і землетрус у Вірменії (1988).
Війна у В'єтнамі послужила могутнім стимулом для досліджень американських психіатрів і психологів. До кінця 70-х років вони накопичили значний матеріал про психопатологічні і особові розлади у учасників війни. Схожа симптоматика виявлялася і у осіб, постраждавших в інших ситуаціях, близьких по тяжкості психогенної дії. У зв'язку з тим, що цей симптомокомплекс не відповідав жодній із загальноприйнятих нозологічних форм, в 1980 р. М. Горовіц (Horowit, 1980) запропонував виділити його як самостійний синдром, назвавши його «посттравматичним стресовим розладом» (posttraumatic stress disorder, PTSD). Надалі група авторів на чолі с М. Горовіцем розробила діагностичні критерії ПТСР, прийняті спочатку для американських класифікацій психічних захворювань (DSM-Ш і DSM-1II-R), а пізніше (практично без змін) – для МКБ-10 (Смульовіч, Ротштейн, 1983).
Дослідження ПТСР-синдрома в 1980-х рр. стали ще ширшими. В цілях розвитку і уточнення різних аспектів ПТСР в США були виконані численні дослідження. Серед них виділяються роботи Егендорфа із співавторами (Egendorf et al., 1981) і Боуландера із співавторами (Boulander et al, 1986). Перша з них присвячена порівняльному аналізу особливостей адаптаційного процесу у в'єтнамських ветеранів і їх невоюючих ровесників, а друга – вивченню особливостей відстроченої реакції на стрес у того ж контингенту. Результати цих досліджень не втратили своєї важливості до цих пір. Основні підсумки міжнародних досліджень були узагальнені в колективній двотомній монографії «Травма і її слід» (Figley, 1986), де разом з особливостями розвитку ПТСР військової етиології наводяться і результати вивчення наслідків стресу у жертв геноциду, інших трагічних подій або насильства над особою.
У 1988 р. були також опубліковані дані загальнонаціональних ретестових досліджень різних аспектів післявоєнної адаптації ветеранів в'єтнамської війни (Kulka et al., 1990). Ці роботи дозволили уточнити багато питань, пов'язаних з природою і діагностикою ПТСР.
Початок систематичних досліджень посттравматичний стресових станів, викликаних переживанням природних і індустріальних катастроф, можна віднести до 50–60-м рр. минулого століття. Число робіт по наслідках катастроф, які виявляють наявність ПТСР, набагато менше, ніж кількість досліджень, проведених з ветеранами бойових дій. Можна привести дані двох спеціально організованих досліджень, завданням яких було встановлення представленності ПТСР серед жертв урагану і повені (Green, 1990; Green et al., 1983; Modi, 1985).