2. Закони і закономірності менеджменту

Закони: закономірності управління економікою є об’єктивними економічними категоріями. Вони визначають форми, структуру, процес управління. Закон означає відносини, які носять характер стійких, об’єктивних, суттєвих, необхідних повторюваних при визначених умовах явищ. Закони відображають сутність визначеної сукупності явищ. Поняття «закон» і «закономірність» співвідноситься як загальне і часткове. Закон відображає більш загальне поняття, закономірність - це його частина. Наприклад, в сучасному менеджменті велике значення має закон часу (закон економії часу). В якості закономірності може розглядатися економія розрахункового часу в виробничих, фінансових та інших операціях.

Економічні закони і закономірності є об’єктивними категоріями, тобто вони проявляються незалежно від людини, від її свідомості. Задача людини – правильно зрозуміти ці закони і побудувати свою діяльність у відповідності з їх об’єктивними вимогами. Ринкова система економіки розвинутих країн доказала свою дієвість завдяки використанню законів в усіх сферах діяльності. В управлінні економікою діють такі закони:

1. Закон спеціалізації управління. Сутність закону полягає в тому, що управління в організації або фірмі, як правило, здійснюється значною кількістю спеціалістів і це обумовлює необхідність в розпо­ділі і спеціалізації різних функцій управлінського персоналу.

Види робіт, які виконує управлінський персонал залежать від наступних факторів: функцій управління (планування, організація, координація, мотивація, контроль); засобів праці (інформаційні і технічні, дослідницькі і статистичні методи тощо); трудомісткості вико­нуваних функцій (керівники служб, спеціалісти, підлеглі); різних по­вноважень (рівні повноважень, права, обов'язки, відповідальність). Розподіл обов'язків управлінського персоналу в залежності від пере­лічених факторів набуває характеру спеціалізації і професіоналізму.

Професіоналізм в роботі є невід'ємною рисою менеджера -спеціаліста. У зв'язку з тим, що управління є дуже складною спра­вою, функцію керівництва, як правило не може виконувати одна лю­дина, тому керівництво у великих підприємствах організовано у ви­гляді робочих груп.

2. Закон інтеграції управління. Сутність закону визначається необхідністю самого підприємства і управління.

Зміст інтеграції міститься в самій суті управління. Інтеграція – це об'єднання розрізнених, спеціалізованих дій в єдиний загальний процес функціонування і розвитку управління. Цей закон має об'єктивний характер, тому що в практичній роботі управління не може здійснюватися без об'єднання і координації діяльності всіх спе­ціалістів.

Інтеграція в управлінні проявляється через наступні компонен­ти:

• ціль, як інтеграційний фактор менеджменту, вона об’єднує людей в процесі трудової діяльності;

• механізм управління як збалансований спосіб і процес управління;

• координацію роботи структурних підрозділів і їх функцій, і їх об’єднання в систему, що забезпечує ефективність управління виробництвом;

• інформаційне забезпечення як ланка зв’язку між управлінськими підрозділами;

• мікроклімат і корпоративна культура (система цінностей в колективі), що забезпечують об’єднання всіх працівників підприємства і підвищенню їх трудової активності;

• інфраструктура управлінського апарату (соціально-побутові умови і об’єкти), що є важливим інтеграційним фактором, якщо адміністрація підприємства приділяє їй належну увагу.

В процесі виробництва інтеграція просувається до переходу в нову якість, але є певна межа, після якої може початися дезінтеграція. Якщо дезінтеграція починається і швидко розвивається, то це може призвести до тяжких наслідків, навіть до банкрутства підприємства. Дезінтеграція, яка розвивається у широких масштабах є руйнівною і може охопити в цілому економіку держави.

3. Закон необхідної і достатньої централізації управління. За­кон припускає, з однієї сторони, централізоване і сконцентроване управління, а з іншої - передбачає передачу окремих функцій управ­ління на нижчий рівень.

Об'єктивно система управління має централізовану форму. Мозковий центр менеджменту представлений, як правило, адмініст­ративною радою, директором організації. Організації, в яких керівни­цтво вищої ланки бере на себе більшу частину повноважень, необхід­них для прийняття важливих рішень, називаються централізованими. Децентралізовані організації - це такі, де повноваження розподілені по нижчим рівням управління.

Переваги централізації: дозволяє поліпшувати контроль і коор­динацію спеціалізованих управлінських ланок; зменшує кількість можливих помилкових рішень; забезпечує цілісність і узгодженість дій; дає можливість більше ефективно використовувати досвід і знан­ня центрального управлінського апарату.

Переваги децентралізації: значно полегшує процес управління великою організацією за рахунок передачі повноважень на нижчий рівень управління; стимулює ініціативу підлеглих; сприяє швидкому просуванню молодих кадрів.

Визначити вид менеджменту в організації (централізований чи децентралізований) можливо за наступними характеристиками: кіль­кості рішень, які приймаються на нижчестоящих рівнях; ступеню кон­тролю, який здійснюється за роботою підлеглих.

4. Закон демократизації управління. Закон припускає, що управління буде ефективним у тому випадку, якщо воно відповідати­ме інтересам людей. Для цього необхідно щоб управління було не тільки професійним, але й демократичним. Цей закон розглядає взає­мовідносини між людьми в колективі, співвідношення влади та підле­глості.

Демократизація управління включає широке коло питань: за­лучення великої кількості працюючих до управління за рахунок пере­дачі їм майна (акції та інші цінні папери); використання закону деце­нтралізації управління; нововведення в управлінських структурах. Демократизація управління базується на таких взаємовідносинах ке­рівника і підлеглих, коли дії керівника викликають позитивну відпо­відну реакцію.

В розвинених демократичних країнах багато менеджерів бу­дують свою діяльність з урахуванням цього закону. З цієї причини в системі управління організацією закладений блок демократії, який включає практичні дії по удосконаленню управління людьми.

5. Закон часу - закон управління часом. Цей закон є надто ва­жливим ринкової економіки. Зараз час перетворився в економічну ка­тегорію, цінність якої визначають всі сторони діяльності організації (швидкість, реакція на зміни умов тощо).

В управлінській практиці час знаходиться у центрі уваги мене­джерів, а закон економії часу виступає в менеджменті як закон управ­ління часом. В умовах ринку важливо випередити своїх конкурентів, швидше знайти нові ринки збуту, раніше інших перейти до випуску нової продукції, своєчасно перебудувати управлінські структури. Цей закон має глобальний характер. З ним пов'язана успішна діяльність не тільки окремих підприємств і організацій, але й розвиток цілих країн.

Цей закон має і більш глобальний характер. З ним пов’язана успішність діяльності не тільки окремих підприємств, компаній, але і розвиток економіки регіону, країни. Є наглядні приклади недооцінки часу в ряді країн Західної Європи і США, коли їх економіка програвала по темпам економічного розвитку Японії і деяким країнам Сходу Таїланду, Сінгапуру та ін.

Тільки при повному врахуванні дій об'єктивних законів мож­ливо досягти цілей організації, і навпаки, ціль стає недосяжною, якщо вона «суперечить» вимогам окремих законів, зв'язкам координації і субординації.

В науковому управлінні використовуються закономірності ме­неджменту, в яких проявляються закони суспільного розвитку. Знан­ня закономірностей дає можливість не тільки правильно оцінити управлінські явища і процеси, але і прогнозувати їх розвиток.

Закономірності управління виражають найбільш суттєві зв’язки, внутрішні риси і особливості явищ і процесів, які відбуваються в сфері управління. Закономірності носять об’єктивний характер.

До основних закономірностей менеджменту відносяться:

1. Відповідність змісту управління характеру виробничих відносин. Ця закономірність полягає в тому, що зміст управління, його організаційні структури повинні враховувати всі зміни, що відбуваються в виробничих відносинах суспільства, тому що відносини управління вторинні, в них відображаються і конкретизуються виробничі відносини.

Так, соціалістичні виробничі відносини базувались на плановому веденні господарств, централізації управління, принципі демократичного централізму, тому що власність на засоби виробництва була державною. При переході до ринку затверджуються різні форми власності: приватна, колективна, державна. В цих умовах змінюються відносини управління, структури управління, функції управління.

2. Єдність системи управління виробництвом, що означає стійкість внутрішніх зв'язків при змінах зовнішнього середовища.

В практиці управління необхідна єдність:

• принципів управління для усіх ланок і ступенів управління;

• основних функцій управління, яка міститься в повноті управ­лінської діяльності;

• методів управління, які використовуються при вирішенні різ­них проблем розвитку виробництва;

• організаційних форм системи управління, яка проявляється при уніфікації її структурних характеристик та функціональному розподі­лі управлінської праці;

• процесу управління, який відображає його безперервність та ритмічність, узгодженість всіх операцій, стадій, етапів;

• системи управління, яка проявляється в єдиних вимогах до ке­рівників та інших працівників апарату управління.

Єдність системи управління виробництвом не встановлюється автоматично. Вона свідомо формується, підтримується та укріплю­ється. Порушення єдності може проявитися у втраті необхідної само­стійності якоїсь виробничої ланки або, навпаки, її зайвої відокремле­ності.

Пропорційність виробництва і управління необхідна в органі­зації для раціонального розвитку основного і допоміжного виробниц­тва, як однієї з умов високої продуктивності праці. Пропорційність важлива і в середині основного виробництва, для чіткої роботи його підрозділів.

Пропорційність необхідна, не тільки в організації виробництва, але і в організації праці, підборі професій, кваліфікації працюючих в професійних групах.

Пропорційність як закономірність управління відноситься не тільки до управління, але і до управляючої системи. Кожна служба управління по об'єму і технічному озброєнні повинна бути здатна ви­конувати свої функціональні завдання для того, щоб управляюча сис­тема в цілому могла чітко організовувати роботу систе­ми, якою управляє.

3. Централізація і децентралізація управління припускає необхідність ефективного розподілу задач, функцій і повноважень (рис. 1.4).

Централізоване управління представляє систему, при який іс­нує безперервна, постійно діюча і достатньо стійка підпорядкова­ність кожної ланки суб'єкту управління. Воно вимагає обов'язкової узгодженості управлінських рішень, зміст яких визначається єдиними цілями розвитку системи.

Рис. 1.4 - Розподіл задач, функцій і повноважень в менеджменті

Централізоване управління не означає максимально жорстокої регламентації діяльності кожного елемента системи. Повна централі­зація в соціально-економічній системі в принципі неможлива. Деяка самостійність її складових елементів обумовлюється різними обста­винами їх функціонування, всю сукупність яких неможливо врахува­ти централізовано.

В процесі розвитку виробництва рівень централізації зміню­ється. Згідно із теорією управління недоцільно вважати що краще: високоцентралізоване або децентралізоване управління. Для кожного етапу розвитку виробництва повинен бути свій оптимальний рівень централізації.

Ця закономірність знаходить відображення в порядку розподі­лу актів управління по ієрархії системи і в змінах варіантів цього роз­поділу по мірі розвитку виробництва, або його якісного реформуван­ня. У формальному відношенні це насамперед розподіл повноважень по вертикалі і делегування їх в процесі управління. Важливо на якому рівні ієрархії приймається рішення. Чим вище рівень, на якому прий­мається рішення, і нижче ступінь, для якої воно призначено, тим ви­ще рівень централізації управління.

4. Співвідношення управляючої та управляємої систем. Ця закономірність означає, що в системі менеджменту управляюча підсистема (суб'єкт управління) завжди повинна відповідати вимогам управляємої підсистеми (об'єкта управління).

У взаємодії управляємої і управляючої підсистем ведуча роль належить управляючій (об'єкту управління), тому що зміни, які відбуваються в ній визначають необхідність відповідних змін у формах, методах управління й ін.

Наприклад, при переході до ринку багато підприємств ресторанного господарства були приватизовані. В цих умовах багато органів управління середнього, вищого рівнів були ліквідовані, тому що в них не було необхідності. Але створюються нові об'єднання риночного типу на добровільній основі - господарські асоціації, концерни, консорціуми й ін.

Зміни співвідношення суб'єкта і об'єкта управління відбува­ється під дією різних факторів. Найважливими з них є організаційні та економічні, які проявляються в збільшенні вартості управління. Ця тенденція має об'єктивну основу і відображає процеси підвищення технічного рівня управління на базі використання сучасної техніки. Вартість управління підвищується також за рахунок нових вимог, які пред'являються сучасним виробництвом. Якщо раніше управління здійснювалося кадрами з вищою загально-технічною освітою, то зараз необхідні кадри зі спеціальною підготовкою. Управління, стало про­фесією, і цій професії необхідно навчати, що вимагає додаткових ви­трат. Ріст вартості управління обумовлений новими задачами, які стоять перед виробництвом і вимагають розширення складу спеціалі­стів, але темпи збільшення вартості управління не повинні бути над­мірними. Співвідношення вартості управління і економічної ємності виробництва в цілому повинно стабілізуватися і відповідати реаль­ним потребам виробництва.

Закономірності менеджменту мають об’єктивний характер і реалізуються в процесі управлінської діяльності людей. Закономірності управління повинні повною мірою враховуватися при формуванні принципів управління.