3. Революція 1905 року

У січні 1905 року вибух страйк робітників на Путиловському за- воді в Петербурзі. Вони вимагали 8-годинного робітного дня, встанов- лення мінімуму платні, поліпшення умов праці, визнання представ- ництва робітників. Вимоги путиловців підтримали робітники інших заводів Петербургу, і застрайкувало понад 100.000 робітників на 382 підприємствах. Це був перший вибух такого маштабу. Петербург за- лишився без води, світла, газет.

9 січня 1905 року робітники пішли до Зимового палацу, щоб по- дати пареві петицію. Йшли з корогвами, церковними та патріотични- ми співами кілька тисяч чоловіків з жінками, дітьми, їх зустріли по- стрілами заздалегідь призначені для цього війська. Було забито по- над 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників не знало меж. На другий день застрайкувало 125.000 робітників у самому Пе- тербурзі*

Страйки перекинулися до інших міст. В Україні застрайкували робітники Донбасу, Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Мико- лаєва"

Одночасно з страйками розгорілись селянські повстання: селяни палили поміщицькі садиби, господарські будівлі, забирали худобу. Усе грізніші були вимоги передати всю землю селянам. Селянський рух охопив в першій половині 1905 року 64"/о усіх повітів України."

Революційний настрій збільшували постійні невдачі на фронті: у серпні 1904 року армія зазнала тяжкої поразки під Ляояном в Ман- джурії. У січні 1905 року здано Порт-Артур. У лютому армія зазнала поразки під Мукденом — одної з найбільших в історії Росії. У травні 1905 року потоплено в Цусімській протоці фльоту, що йшла на допо- могу Порт-Артурові. Нарешті у Портсмуті підписано мир, за яким Японія дістала Квантунський півострів і Південний Сахалін. Усі жертви російської армії пішли намарне,

У 1905 році революційні рухи захоплювали й армію. Навесні того року в Чорноморській фльоті підготовлялося збройне повстання: матроси мали арештувати офіцерів й вирушити на Одесу. Повстання почалося на броненосці «Потьомкін-Таврійський». Але «Потьомкі- на» не підтримали інші судна і, зробивши кілька рейсів по Чорному морю, він пройшов до Румунії. Із 800 повсталих матросів 54 поверну- лися до Росії"

У жовтні 1905 року вибухло повстання у Кронштадтській фльо- ті; у той же час почалося знову повстання у Чорноморській ескадрі: матроси обрали на командувача фльоти ляйтенанта П. Шмідта, але повстання не вдалося: у ньому взяла участь незначна кількість су- ден, і вони потерпіли поразку; Шмідта та багатьох матросів страчено. Але повстання в армії не припинилося: у листопаді 1905 року пов- стали у Києві сапери під проводом поручника Жаданівського. Після того були повстання у військах — у Полтаві, Харкові, Чернігові, Чер- касах, Білій Церкві, Умані, Смілі. Усі ці повстання не мали успіху, але вони свідчили, що армія перестала бути надійним знаряддям уряду і показували загальний розвал адміністрації"

1905-й рік являв картину з одного боку — вже назріваючого на- родного заворушеня, а з другого — анархії та розгублености царсь- кого уряду. Газети виходили без цензури й відкрито вимагали кон- ституції. В університетах у серпні 1905 року введено автономію, яка замінила реакційний статут 1884 року. Студенти влаштовували рево- люційні мітинги, на які приходили всі, хто бажав. В Україні, як і в Росії, поставали численні союзи: академічний, інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо і нарешті Союз Союзів, який їх усі об'єднував. Значну ролю грав зем- ський союз з постійним бюром. Усі ці союзи різних напрямків та фа-

хів були об'єднані спільним прагненням — знищити існуючий полі- тичний лад."

Прем'єр-міністер С. Вітте так характеризував загальний настрій на початку жовтня 1905 року: революція захоплювала все населення. Вищі шари були незадоволені; молодь, не тільки студенти, але й учні середніх шкіл, вірили тільки тим, хто проповідував антидер- жавні теорії; більша частина професорів доводила, що треба все перегорнути; земські та міські діячі заявляли, що врятувати може тільки конституція; промислові та торговельні діячі підтримували революційні ідеї й давали пожертви на революцію (Морозов, Тере- щенко, Четвериков); робітники, під впливом революціонерів, були найбільш активні; чужинці, з яких складалося 35°/о Російської ім- перії, ставили свої вимоги: поляки — автономії, жиди — рівноправ'я; селяни вимагали землі; урядовці були обурені несправедливостями у порядках служби й протекціонізмом; військо було схвильоване поразками на фронті, в яких обвинувачували уряд; крім того викли- кало невадоволення й те, що «запасних», прикликаних на час війни, не відпускали з армії, бо було мало військ — армія залишалася в Ази. У військових частинах почалися вибухи незадоволення. Най- більше вуло таких вибухів у фльоті. У Петербурзі було повстання у морському екіпажі, яке придушене було Гвардією. Усі об'єдналися в боротьбі проти різного роду утисків, часто обурливих і антихристи- янських. Без перебільшення — уся Росія була схвильована і мала спільний льозунґ: «так далі не можна жити!» Усі об'єдналися у нена- висті де існуючого режиму." Годі дати кращу характеристику умов, які викликали революцію 1905 року, ніж та, яку дав цей «саковвик».

З початку жовтня почався загальний страйк на залізницях. Зупи- нилися трамваї, погасла електрика. Зупинилося все життя.

17 жовтня ст. ст. царський уряд проголосив маніфест, в якому обіцяно «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібраиь та союзів». Встановлювалася Державна дума з законодавчиіюі пра- вами."

Проте, цей маніфест не дав заспокоєння. Навпаки: населення у своєму ставленні до нього поділилося на три частини — 1) на так би мовити центральну, що складалася з людей, які при^зяли маніфест з надівю, що він дасть конституцію, і що ця конституція почне- нову добу в історії; 2) на революційні групи, які вважали, що цей гині- фест е тільки тимчасввоів зупинкою у беротьбі уряду з револиоціею,

і поставилися до маніфесту вороже і 3) на праві елементи, починаючи від людей, близьких до Царського Дому; вони вважали, що маніфест «вирвано» у царя, і вживали всіх зусиль, щоб зберегти самодержав- ство у повній його силі. Наслідком цього почався рух правих, чорно- сотенних елементів, які знаходили підтримку значної частини ад- міністрації.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися маніфестації з червоними прапорами, з мітингами, на яких люди вимагали остаточного знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми «революціонерів» і головним чином жидів, в деяких місцях при невтралітеті поліції, а в деяких — з її допомогою, як було, на- приклад, у Гомелі." Найстрашніші погроми були в Одесі, Києві, Ка- теринославі, Донбасі, де вони тривали по кілька днів і перетворюва- лися на збройні бійки з військами. У Києві, за відомостями медичної «Швидкої допомоги», забито 26 людей, а 223 поранено, але не всі по- ранені зверталися до шпиталів."

Проголошення конституції ще більше розбурхало народні при- страсті. Почали закладати партії, які мали протилежне завдання: «ліві», що були ворожі до урядових заходів, і «праві» помірковані партії, що підтримували ті заходи. Головні партії, починаючи з лівих, були такі: Анархісти — вони мали успіх у Південній Україні: в Одесі, Ка- теринославі. Ця партія мала органи: «Безначалие», «Бунтарь», «Анархист» і «Чорное Знамя». Вона провадила терористичні акти, які називала «економічними», себто робила атентати на фабрикан- тів, капіталістів.

Заснована в 1898 році Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія у 1905 році поділилася на дві: большевиків та меншовяків. Близькою до них була Націонал-Соціялістична Жидівська Партія — «Бунд», або «Всеобщий Еврейский Рабочий Союз»."

Большевики та меншовики були ортодоксальними марксистами. Різниця між ними була тактична: большевики, на чолі яких стояв В. Ленін-Ульянов, рішуче відмовлялися від співробітництва з лібе- ральною буржуазією: «пролетаріят е керівник народної революції», — писав Ленін: «метою революції має бути диктатура пролетарія- ту». На чолі меншовиків стояли: Л. Мартов, Ф. Дан, П. Аксельрод та інші. Меншовики стояли за широку організацію робітників типу німецької Соціял-Демократичної Партії.

Року 1906 большевики, меншовики та бундівці формально оЬьд- налися.^ Соціял-Демократична Партія мала успіх в Україні; вона мала багато членів на заводах та фабриках України.

З 1905 року на заводах почали діяти депутатські збори больіііе- виків, як постійні органи. Під час жовтневого повстання 1905 року ці збори перетворилися на Ради Робітничих Депутатів. Перша Рада постала у Катеринославі й першим секретарем Виконавчого Комі- тету був Г. Петровський — майбутній советсько-українсіький «ста- роста». Ради були на великих заводах та у містах. Большевики вва- жали Ради за зародки революційної влади."

Партія Соціялістів-Революціонерів, заснована у 1899-1900-их ро- ках, ставила своєю метою революціонізувати селян. Лідером партії був В. Чернов. Соціялісти-революціонери широко практикували те- рор — від міністрів до рядових поліцаїв. Для виконання терористич- них актів вони заснували «Бойову Організацію». Провідником цієї організації був до 1903 року Г. Гершуні, а після його арешту — провокатор Азеф, який протягом п'яти років керував терористич- ними актами і одночасно видавав урядові членів партії.

Видатними діячами партії були: Є. Брешко-Брешковська, Б. Са- вінков, М. Гоц, В. Зензінов. В Україні до неї належав В. Дорошенко.

Соціялісти-революціонери року 1905 заснували Всеросійський Селянський Союз, метою якого була передача всієї землі тим, хто сам працює на землі. Тоді ж в Україні засновано Селянський Союз, головою якого став С. Єфремов.

Року 1906 заснована була Народно-Соціялістична Партія; орга- нізаторами її були письменники, публіцисти, вчені, які купчилися біля журналу «Русское Богатство». Це були: В, Мякотін, С. Мель- гунов, А. Пєшехонов та інші; з українських діячів брали участь: С. Єфремов, В. Короленко. Партія вимагала «народоправства» та націоналізації землі, себто передачі ії державі з тим, що вона буде передавати землю тільки тим, хто сам її обробляє.

До цієї партії підходила партія «Трудова», або «трудовиків», яка була тільки парляментарною фракцією і не мала організацій поза Державною Думою."

У 1905 році була заснована Конституційно-Демократична Партія (к.-д.), або пізніш Партія Народної Свободи. Ця партія з'явилася наслідком об'єднання двох груп: «Союзу Освобождения» та «Зем- ців-Конституціоналістів». Партія вимагала, щоб Росія була «консти- туційною парляментарною монархією» з двопалатним парламентом.

Для всіх національностей партія вимагала свобо, гурного роз- витку.

Ця партія на чолі з П. Мілюковим мала багат ..„з, серед яких були видатні вчені, професори, адвокати: С. М: іцев, П. Струве, А. Кізеветтер, А. Корнілов, А. Мануйлов, князі Петро й Павло Долгорукови, М. Вінавер, Ф. Родічев, А. Шінгарьов та інші. Голов- ним органом партії була газета «Речь».

В Україні к.-д. партія була дуже поширена серед інтелігенції, професури. Серед впливових членів її були: 1. Лучицький, Л. Ясно- польський, В. Науменко, барон Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Бар- ський, П. Смирнов, М. Василенко, А. Ржепецький та іиті". Органом партії була газета київська «Свобода й Право».

Від партії к.-д. відділилася правіша від неї Партія Демократич- них Реформ, до якої перейшли: М. Стасюлевич, К. Арсеньєв, В. Кузьнін-Караваев, М. Ковалевський.

Центральне місце серед партій належало «Союзові 17-го Октяб- ря», який був заснований у юнці 1905 року. До цього Союзу, що його очолював видатний представник московського торговельно- промислового світу О. ґучков, входили представники земства, по- міщиків та культурніших купців і промисловців: Г. Крестовніков, П. Рябушинський; земські діячі: Д. Шипов, гр. Гейден, М. Стахо- вич, Н. Хомяков, М. Родзянко й інттгі Згодом із партії відійшли лі- віші члени: Д. Шипов, гр. Гейден, М. Стахович та інші й заснували «Партію Мирного Оновлення»."

«Союз 17 Октября» («октябристи», — як їх називали) вимагав збереження царської влади та повної «єдности й неподільности держави». Росією мав би правити «конституційний монарх у єдності з народом, у союзі з землею».

Направо від «октябристів» стояли реакційні партії, які не визна- вали Державної Думи й вимагали поновлення царського самодер- жавства. Року 1905 з'явилася «Русская Монархическая Партія» на чолі з В. ґріиґмутом, що видавав «Московские Ведомости». Друга партія — ще реакційніша — був чорносотенний «Союз Русского На- рода» з А. Дубровіним, В. Пуришкевичем та М. Марковим на чолі.

Крім нехтування конституцією «Союз Русского Народа» стояв на різко шовіністичній плятформі: він вимагав для російської на- родности першого місця у державі. Державна Дума мала б бути на- ціонально-російською. Насамперед Союз цей вів боротьбу з жида- ми, далі — з поляками, українцями і т. д. Органами Союзу були газети: «Русское Знамя», що особливо переслідувала «жидо-каде- тів» та «жидо-масонів», і «Земщина». Апогеєм діяльности Союзу були — кінець 1905 та початок 1906 років, коли він з своїми «бойо-

вими дружинами» брав участь у погромах жидів та інтелігенції. «Союзники» вбили кадетів — Герценштейна, Іолеса, трудовика Ка- раваєва. Союз ширився переважно серед малокультурного насе- лення."

Року 1908 засновано у Києві «Клуб Русских Националистов», що ставив метою культурно-громадську боротьбу з українським рухом. Особливо завзяту боротьбу вів цей клюб проти культу Шевченка."

Усі праві організації увесь час були під таємним, а часто навіть під наявним протекторатом уряду, діставали субсидії і всякого роду протекції. В університетах були філії правих організацій — т. зв. «Союзи Академістів», які об'єднували монархічні елементи сту- дентства.

Крім відділів цих загальноросійських партій, в Україні були свої партії. Такою була Революційна Українська Партія (РУП) — заснована 1899 року в Харкові Д. Антоновичем. Метою ії було дома- гатися самостійности України і вона мала багато членів та прихиль- ників. Серед членів цієї партії були: М. Порш, В. Степанківський. Спочатку в РУП перехрещувалися різні течії, але найсильнішим був вплив соціял-демократичний, російський. З 1905 року РУП пе- ретворилась на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Пар- тію (УСДРП), яка домагалася автономії України з сеймом у Києві. Ця еволюція довела РУП до розколу: від неї відділилася Народня Українська Партія, а в 1905 році — Українська Соціял-Демократич- на Робітнича Партія.

Року 1905 засновано нову — Українську Радикально-Демократич- ну Партію; гаслами її були: автономія України та земельна реформа. Членами партії були видатні особи: С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та інші."

Кінець 1905 року позначився значними полегшами для україн- ського руху. В серпні 1905 року університетам повернено автоно- мію. Наприкінці року засновано Вищі Жіночі Курси у Києві, Хар- кові, Одесі та інші високі школи. В університетах України засно- вано катедри українознавства. Українські земства порушили знову питання про дозвіл викладати в народних школах українською мо- вою. Українські театральні трупи дістали дозвіл влаштовувати ви- стави по всіх містах. Засновувалися українські товариства, клюби, «'Просвіти», які вели українознавчу роботу серед малосвідомих лю- дей; засновували філії по селах, організували бібліотеки, читальні. концерти."

Року 1905 з'явилася перша газета українською мовою: «Хлібо- роб»; ії видавав у Лубнях В. Шемет. Після того у Києві мала вихо- дити газета «Громадське Слово», але напередодні виходу першого числа арештовано її редактора С. Єфремова. Тоді почали видавати «Громадську Думку». Цю газету педагогічна та духовна влади за- боронили передплачувати. Почали виходити газети у Полтаві, Ка- теринославі, Одесі, Харкові. Здебільшого це були тижневики. Усі вони опинилися під підозрою адміністрації і часто могли вийти тільки перші їх числа."

Доводилося мати резервовий дозвіл адміністрації на випуск ін- шої газети, на інше ім'я. Багато редакторів було заарештовано."

Року 1906 заарештовано кількох співробітників «Громадської' Думки» з редактором С. Єфремовим. У 1906 році дозволено поно- вити це видання під новою назвою — «Рада»; видавцем її був Є. Чикаленко, редактором — М. Павловський"

Увесь час в Україні не припинялися страйки та повстання ро- бітників. Найбільшої сили вони прибрали у грудні 1905 року. У де- яких місцях відбулися між повстанцями та військами криваві боі, внаслідок яких були сотні заоитих та поранених. Нерідко військові частини приєднувалися до повстанців або відмовлялися їхати на придушення повстань. Так було в Катеринославі в Бердянському полку. 16 грудня 1905 року начальство з Катеринославу скаржи- лося командуючому Одеської Військової Округи: «арештування (повстанців) неможливе за браком надійних військ»." У Харкові 12 грудня того ж року викликали артилерію для придушення пов- стання, в якому забито та поранено коло 120 людей. У Києві осеред-- ком повстанців було передмістя Шулявка, де постала своєрідна «республіка» на чолі з Радою Робітничих Депутатів; поліція і жан- дарми боялися туди входити. Значних розмірів повстання вибухли в Одесі і Миколаєві."

Найбільшого успіху досягли революціонери у Донбасі, де пов- стання почалося у середині грудня 1905 року; повстанці зайняли всю залізницю. Центральне місце у повстаннях Донбасу належить Горлівці, де війська з трудом придушили повстання."

У 1906 році революційний рух почав спадати. Невдачі 1905 ро- ку.численні людські жертви, жорстокі репресії, розстріли, заслання

на каторгу сприяли зменшенню повстань, але в роках ІЬЬб-1907 вони ще вибухали час від часу — найчастіше 1-го травня. По всіх губерніях Украіви обвизився відсоток робітнитав, які брали участь у страйках."

Наприкінці 1905 року почалися «усмиренія» селян. На села ви- ряджали військові загони, переважно кавалерії та козаків, які ро- були екзекуції на місці та заарештовувати селян. Подекуди, як у По- горільцях, Сосницького повіту Чернігівської губернії, у Батурині, Коногіпського повіту, між селянами та військами відбувалися бої. Великого розголосу набула боротьба селян Великих Сорочинець, Миргородського повіту Полтавської губернії, де забито помічника «ісправника» Барабаша, який з'явився з козаками. Багато селян виарештувано. Письменник В. Короленко в газеті «Полтавщина» виступив з докладними інформаціяки про цю «Сорочинську траге- дію», про безправство й жорстокість представників адміністрації."