5. Аграрна реформа п. Столишна

Провадячи боротьбу з революційними рухами, голова ради міні- стрів Петро Столипін (1862-1911) хотів створити на селі мііщу групу заможних господарів, які були б опозицією проти соціялістичних ідей. Він визнавав недоцільним конфіскацію земель у заможних землевласників. Перед 1905-им роком взаємовідносини між дворя- нами-поміщиками та селянами значно змінилися. За останні роки продано селянам, головно за посередництвом Селянського Банку, 26.000.000 десятин з дворянських земель; 16.000.000 продано купцям та торговельно-промисловим підприємствам. У руках селян скупчи- лося, разом з надільними землями, 165.000.000 десятин у всій імпе- рії, а у дворян залишилося 53.000.000 десятин. Таким чином, експро- пріяція цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян. Треба було перевести ґрун- товні реформи."

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав в «общині», до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжив над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, якою користувався, тому, що вона належала «общині». Існування «общини» не давало можливости застосовувати ліпші засоби вироб- ництва, впроваджувати кращі сівозміни, користатися сільськогоспо- дарськими машинами, штучними добривами. «Община» провадила. село шляхом павперизації, що загрожувало революцією. Якщо «об- щина» шкідливо впливала на сільське господарство центральної імперії, то ще гірші наслідки спричиняла вона для України, де насе- лення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів.

Щоб запобігти революції й створити міцне селянство, Столипіп перевів аграрну реформу, з цією метою провівши через Думу кілька законів. Закон 9-го листопада 1909 року дав права усій сільській громаді переходити на хутори (у Росії це звалося «отрубами»). В Україні з 1861 року існувало т. зв. «подвірне» землеволодіння:' земля вважалася власністю цілої родини, її не вільно було прода- вати й ділили між членами родини. Тепер кожний селянин міг вий- ти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. Тільки угіддя — ліс, гіножаті — зоставалися у спільному володінні.

Селяни почали покидати села; у деяких селах Волині зосталися тільки церкви, школи, крамниці. Землі, що були раніше у різних клаптях, тепер об'єднували в одну цілість. Касувалося примусову сівозміну."

В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, і число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в інди- відуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Евро- пейської Росії коло 24*/о господарів вийшло з «общини», на Право- бережній Україні закріпили землю 50,7°/о, у Південній Україні — 34,2*/о, на Лівобережжі — 13,8*/о.°

Аграрна реформа викликала вороже ставлення збоку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та соціялісгів різ- них напрямків, які розуміли, що ця реформа ліквідує сільський пролетаріят.** В Україні лише поодинокі великі землевласники, як Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Є. Журавський (губернський маршалок Волині) — поставилися до неї сприятливо.

Великою хибою реформи Столипіна були високі ціни, за які пе- редавалось поміщицькі землі селянам через Селянський Банк, і це робило землі недосяжними для селянської маси.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливість дальшого переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. Цей рух помітно збільшився після 1906 року. Правда, багато селян по- верталося звідти, не знайшовши відповідних умов для життя. Це пояснює наступна таблиця (число' переселенців подано з цілої Російської імперії):

Доба між революцією 1905 року та світовою війною 1914-17 років характеризується зростаючою диференціяцією села. Верхівка селян, статечні господарі скупчували в своїх руках землю, заводили госпо- дарства вищого типу, користалися сільськогосподарськими маши- нами, будували млини. У значній мірі на допомогу селянам прихо- дили земства, переважно на Полтавщині, Чернігівщині, які органі- зували «злучні» пункти з расовими розплідниками, виписували сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасова користу- вання селянам або продаючи «на рати»; земства будували елева- тори, організували збут збіжжя за кордон. Полтавське земство придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя. Земства дбали про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів; засівали піщані про- стори, організували асекураційні та допомогові банки тощо.

Для незаможних селян творили кустарні промисли різного роду, які давали можливість підробляти, не кидаючи сільського госпо- дарства та не виходячи з села. Для кустарних виробів, які здобули велику славу Україні, організовано виставки, що сприяло прода- жеві тих виробів як у межах Російської імперії, так і за кордоном. Земства допомагали тим, хто виїздив з України. Велику допомогу селу давали кооперативні заклади, підтриму- вані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків зростали з такою швидкістю, що за 20 років піднеслися з 300.000.000 рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів."

Кооперація України мала відданих працівників, як «артільний батько» Микола Левитський, який з 90-их років вів пропаганду ко- оперативних організацій на селі й допомагав закладати коопера- тивні артілі — хліборобські та ремісничі. Кооперативний рух роз- гортався дуже швидко: у 1913 році на Київщині було 900, на По- діллі — 600 споживчих товариств. Багато сприяли розгортанню ко- оперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В, Садовський. Вихо- дили спеціяльні часописи — «Наша Кооперація», відбувались коопе- ративні з'їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хо- тіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші — об- стоювали окрему, українську організацію."

Революція 1905 року мала величезний вплив на розвиток укра- їнського руху. Пожвавлення виявилося у заснуванні українських

часописів по всіх більших містах — у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Лубнях, Катеринославі, Москві, Петербурзі. Почали засновувати видавництва. У Петербурзі, під редакцією В, Доманицького, вийшло перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. У 1906 році переїхав зі Львова до Києва М. Грушевський, перенісши з собою видання «Лі- тературно-Наукового Вісника», навколо якого купчилися українські , письменники. Журнал «Києвская Старина» перейшов на україн- ську мову й змінив свою назву на «Україну».' Року 1907 засновано у Києві Українське Наукове Товариство на чолі з М. Грушевським, який зайняв перше місце серед українських наукових та політичних діячів. Засновано в Україні кілька інших часописів: «Дзвін», «Укра- їнська Хата», «Рідний Край», «Село», «Посів» та інші. Київ став літературним осередком України.

З 1905 року почали викладати в університетах українською мо- вою: в Одесі викладав О. Грушевський історію України, у Харкові О. Сумцов — історію літератури. У Київському університеті курсів української мови не було."

В Україні засновано нові високі школи: Комерційний Інститут і Вищі Жіночі Курси — у Києві, Харкові, Одесі. Заходами земств Україна вкрилася рясною мережею шкіл різних ступенів — почат- кових, професійних, прогімназій. Земства Лівобережної України ба- гато робили для поглиблення національної свідомости населення У Полтаві влаштовували для вчителів курси українознавства, ні яких викладали ліпші наукові сили. Влаштовували виставки укра- їнського мистецтва. Кадри інструкторів давали консультації в осе- редках скупчення кустарних виробів. ^Полтаві за проектом В. Кри- чевського для Губерніяльної Земської Управи збудовано «Земський Дім» —видатний зразок українського мистецтва. Взагалі була велика різниця в усіх галузях культури між губерніями Лівобережжя, де земства працювали з самого початку, і Правобережною Україною, де введено їх у 1912 році.