5. Боротьба проти гетьманату

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували пред- ставникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міні- стерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Держав- ний Союз перетворився на Український Національний Союз, який ви- ставив гасло — боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. ВинНиченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Все- український Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Зем- ської Управи був С. Петлюра."'

Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду. В. Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» згадував, як тяжко було вести ггідготову до повстання серед українського на- селення: « . . .головною нашою силою, на яку я принаймні рахував, був полк Січових Стрільців — галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів». В. Винниченко та інші члени Союзу виступали в пресі з гострими статтями проти уряду.'"

З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко, який був се- ред міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніков- ським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Харак- теристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: «Для конспіра-. ц і ї (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьма- ном у справі зформування національно-демократичного кабінету»,"' себто хотів якмога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизо- губом про число міністерстьких портфелів, щоб приспати пильність уряду. 25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили — 5 представників Національного Союзу (4 члени ес-ефів — А. В'язлов О. Лотоцький,.П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підго- товлене попередниками, так — зформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо. Наступним кроком мав бути закон про Український Сойм, скли- кання якого намічено на січень 1919 року."' Але. коли все було по-

лагоджене, з'явилася стаття за підписом В, Винниченка з заявою, що гетьманський уряд е незаконний. Стаття ця викликала незадово- лення членів Національного Союзу, і чолові члени його — С. Єфре- мов, В. Садовський, О. Саліковський — висловлювались проти пов- стання, поки до кабінету входять представники Союзу.™

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася. 29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеч- чини загрожувала війна з совстською Росією. Переможниця Антан- та підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед за- грозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати пів- нічносхідню частину Чернігівщини.'"

Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями. В описуванні подій 1918 року большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської держави і пишуть тільки про боротьбу з німцями на «південному фронті» та про організації повстанських загонів з українців. Голов- ною силою большевиків була Таращанська дивізія."*

В Україні зростало число прихильників нової орієнтації — на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку ввесь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій си- туації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення зверну- тися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з большевиками. Цю орієнтацію підтримав «Протофіс»."*

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антан- тою, вислав дипломатичних представників до невтральних країн. Швайцарії, Скандінавії, Румунії. Становище України ускладню

вала деклярація Вілсона, яка вказувала, що завдання союзників — відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було."'

У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс ви- ряджено з Києва 1. Коростовця для прелімінарних переговорів. Го- ловний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявив 1. Коростовцеві: «Україна не мала школи своєї історії, ні національної окремішности. Вона створена німцями. Уряд Ско- ропадського, як германофільський, має бути зліквідований»."*

Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти».

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як дер- жави і вислати війська для її окупації.'"

Такі ж ворожі до незалежности України настрої панували й у Ва- игінГТОні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України."*

Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів- власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежности України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії.*"

У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. «Фактично шдготова повстання провадилася вже від кінця вересня», писав його учас- ник.^ В. Винниченко, головний керівник повстання, писав, що «серед українських „щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціяторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „Не чіпайте геть- мана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії!" Та ще й тепер (1920 року) є полі-

тики, які думають, що повстання загубило українську держав- ність».'"

Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загро- зою війни з большевиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, не-больше- вицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти но- вий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заанґажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою.""