Ріст густоти населення і потреби розширення сфери землеробства та скотарства призвело до територіальних претензій племен одне до одного. Актуальною стала проблема збереження територіальної цілісності і незалежності від зовнішніх претензій.

Таким чином, політика формується як результат нерівного розподілення багатства, відмінності статусів, різних інтересів соціальних груп, невідворотності протиріч і конфліктів у суспільстві. Її поява була пов’язана з тим, що класові, етнічні і релігійні проблеми, міжплемінні конфлікти, з якими зіткнулося суспільство, вже не могли бути вирішені за допомогою попередніх регуляторів – традицій, звичаїв, моральних норм. Для вирішення цих проблем стали потрібні нові регулятори (правові і політичні) і нова організаційна структура – держава. Насамкінець, говорячи про походження політики, слід враховувати і природні відмінності людей: біологічні, психологічні, інтелектуальні (наприклад, фізична сила або чітко виражене бажання до домінування – в одних, і навпаки, бажання до підпорядкування – в інших). Ця природна нерівність людей має тенденцію закріплюватися в нерівності соціальній, тобто в різному доступі до багатства, влади, в престижі тощо.

Політика безпосередньо пов’язана з такими явищами, як влада і держава. Влада є головним інструментом політики і основним об’єктом політичної боротьби. В первісному суспільстві вона не носила політичного характеру.

Французький політолог М.Дюверже виділив три історичних форми влади:

• анонімна, яка розпорошена між всіма членами роду (у деяких племен навіть не було старійшин, прийняття рішень здійснювалось усіма дорослими членами роду);

• індивідуалізована, пов’язана з виділенням особливого статусу вождю племені;

• інституціоналізована, пов’язана з появою особливого інституту – держави.

Перші дві форми влади носять додержавний характер, а такі суспільства називають потестарними (від лат. Potestas – влада). Як правило, виникнення політики дослідники асоціюють з виникненням держави, коли влада набуває державно публічного характеру.

З появою держави (перші держави виникли п’ять тисяч років тому в Месопотамії і Єгипті) пов’язують перехід від неполітичної (племінної кровно-родинної) до політичної організації суспільства. Держава стала новою соціальною силою, покликаною підтримувати цілісність суспільства за допомогою важелів адміністративного і правового регулювання суспільних відносин. Потреба в захисті своїх інтересів породила об’єднання людей, що створили різні асоціації (партії, суспільні об’єднання).

Із першоджерел

Вебер Макс.

Покликання до політики

[...] Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має надзвичайно широке значення і охоплює всі види діяльності із самостійного керівництва... Ми маємо намір говорити в даному випадку лише про керівництво або чинення впливу на керівництво політичним союзом, тобто в наші дні − державою.

[...] Дати соціологічне визначення сучасної держави можна, врешті решт, лише виходячи зі специфічно застосовуваного нею, як і будь-яким політичним союзом, засобу − фізичного насильства. „Будь-яка держава заснована на насильстві”, − говорив свого часу Троцький у Брест-Литовську. І це справді так. [...] Звичайно, насильство аж ніяк не нормальний чи єдиний засіб держави − про це мова не йде − але воно специфічний для неї засіб. Саме в наш час ставлення держави до насильства особливо інтимне (innerlich). У минулому різним спільнотам, починаючи від роду, фізичне насильство було відоме як цілковито нормальний засіб. На противагу цьому зараз мусимо сказати: держава є та людська спільнота, яка всередині певної області − „область” включається в ознаку! − претендує (з успіхом) на монополію легітимного фізичного насильства. Бо нашій епосі притаманно те, що право на фізичне насильство приписується усім іншим союзам (спільнотам) чи окремим особам лише настільки, наскільки держава зі свого боку дозволяє (допускає) це насильство: єдиним джерелом „права” на насильство вважається держава.Отже, „політика”, судячи з усього, означає прагнення до участі у владі чи до чинення впливу на розподіл влади між державами чи всередині держави між групами людей.

По суті, таке розуміння відповідає і слововжитку. Якщо про якесь питання говорять: це „політичне” питання; про міністра або чиновника: це „політичний” чиновник; про якесь рішення: воно „політично” обумовлене, то цим самим завжди говориться, що інтереси розподілу, збереження, зміщення влади є визначальними для відповіді на вказане питання, або обумовлюють це рішення, або визначають царину діяльності відповідного чиновника. Хто займається політикою, той прагне влади: чи то влади як засобу, підпорядкованому іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), чи то влади „заради неї самої”, аби насолоджуватися почуттям престижу, яке вона дає.

[...] Можна займатися „політикою” − тобто прагнути впливати на розподіл влади між політичними утвореннями і всередині них − як у якості політика «за випадком», так і в якості політика, для кого це побічна чи основна професія, відповідно до економічного ремесла. Політиками „за випадком” є всі ми, коли кидаємо свій виборчий бюлетень чи здійснюємо подібне волевиявлення, наприклад плещемо в долоні чи протестуємо на „по­ліричних” зборах, виголошуємо „політичну” промову і т. д.; для багатьох людей подіб­ними діями й обмежується їх відношення до політики. Політиками „за сумісництвом” є в наші дні, наприклад, усі ті довірені особи і правління партійно-політичних спілок, які − за загальним правилом − займаються цією діяльністю лише у випадку необхідності, і во­на не стає для них першочерговою „справою життя” ані в матеріальному, ані в ідеально­му плані. Так само займаються політикою члени державних рад і подібних дорадчих органів, які починають функціонувати лише за вимогою. Але подібним чином нею займаються і досить широкі прошарки наших парламентарів, які „працюють” на неї лише під час сесій. У минулому ми віднаходимо такі прошарки саме в станах. [...]

Є два способи зробити політику своєю професією: або жити „для” політики, або жити „за рахунок” політики і „політикою” („von” der Politik). Ця протилежність аж ніяк не виняткова. Навпаки, зазвичай, меншою мірою ідеально, але частіше за все і матеріально, роблять і те й інше: той, хто живе „задля” політики, в якомусь внутрішньому сенсі тво­рить „своє життя з цього” − або він відкрито насолоджується володінням владою, яку здійснює, або отримує свою внутрішню рівновагу й почуття власної гідності зі стану то­го, що слугує „справі” („Sache”), й тим самим надає сенсу своєму життю... „За рахунок” політики як професії живе той, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку; „для” політики − той, у кого інша мета. Щоб хтось в економічному сенсі міг би жити „для” політики, за панування приватновласницького ладу повинні бути наявними деякі надто тривіальні передумови: за нормальних умов він повинен бути незалежним від при­бутків, які може принести йому політика. Значить, він просто повинен бути заможною людиною або ж як приватна особа займати такий стан у житті, який приносить йому до­статній постійний прибуток. Так, принаймні, діється за нормальних умов. [...]

Якщо державою чи партією керують люди, які (в економічному значенні слова) жи­вуть виключно для політики, а не за рахунок політики, то це означає „плутократичне” ре­крутування політичних керівних прошарків. Але останнє, звісно, ще не означає зворот­нього: що наявність такого плутократичного керівництва передбачало б відсутність у політично панівного прошарку прагнення також жити і «за рахунок» політики, тобто ви­користовувати своє політичне панування і в приватних економічних інтересах. Про це, звісно, мова не йде... Але сказане означає тільки, що не плутократичне рекрутування по­літичних співшукачів (Interessenter), вождів (Fьhrerschaft) і noremy (Gefolgschaft) пов’язане із само по собі зрозумілою передумовою, що вони отримують регулярні та на­дійні прибутки від підприємництва політики. Керувати політикою можна або як „почес­ною діяльністю”, і тоді нею займаються „незалежні”, тобто заможні, насамперед володіючи рентою люди. Або ж до політичного керівництва допускаються незаможні, і тоді вони повинні отримувати винагороду. [...]

Так які ж внутрішні радощі може запропонувати кар’єра „політика” і які особистністні передумови вона передбачає в тому, хто стає на цей шлях? Насамперед вона дає по­чуття влади. Навіть на формально невеликих посадах усвідомлення своєї впливовості на людей, участі у владі над ними, але в першу чергу − почуття того, що й ти тримаєш у руках нерв історично важливого процесу, − здатне підвести професійного політика вище від рівня повсякденності. Проте тут перед ним постає питання: які його якості дають йо­му надію упоратися з владою...і, отже, з тією відповідальністю, яку вона на нього покла­дає? Тим самим ми вступаємо в царину етичних питань, бо саме їм належить питання, якою повинна бути людина, щоб їй дозволено було покласти руку на спиці колеса історії.

Можна сказати, що загалом три якості мають вирішальне значення для політика: пристрасть, почуття відповідальності, окомір. Пристрасть − у розумінні спрямованості на саму суть справи (Sachlichkeit): пристрасної відданості „справі”, тому богові чи демонові, який вершить цю справу. Не в розумінні такого внутрішнього способу поведінки, що йо­го мій покійний нині приятель Ґеорґ Зіммель називав „стерильним збудженням” (воно властиве певному типові насамперед російських інтелектуалів, − хоча, звісно, не всім їм) і котре нині відіграє таку помітну роль і в наших інтелектуалів у цьому карнавалі, що йо­го прикрашають гордим іменем „революції”, − „романтика інтелектуальної зацікавлено­сті”, позбавлена будь-якого почуття відповідальності. Бо одної пристрасті, якою справжньою вона не видавалась, би тут не досить. Вона не зробить вас політиком, якщо, будучи відданим „справі”, не ви вважатимете відповідальність перед цією справою провідною зіркою вашої діяльності. А для цього (і то головна психологічна якість політика) потрібен окомір − здатність із внутрішньою зібраністю та спокоєм віддатися впливу реальностей, інакше кажучи, потрібна дистанція стосовно речей та людей. „Відсутність дистанції” вже сама по собі є одним із смертних гріхів будь-якого політика [...]. Як поєднати в одній ду­ші гарячу пристрасть та холодний окомір? Політику роблять головою, а не якимись ін­шими частинами тіла або душі. І все ж відданість політиці (якщо це не фривольна інтеле­ктуальна гра, а справжнє людське діяння) народжується тільки з пристрасті і живиться лише нею. Але повне приборкання душі, яке притаманне пристрасному політикові і яке відрізняє його від „стерильно збудженого” дилетанта, можливе тільки завдяки звичці до дистанції − в будь-якому розумінні цього слова. „Сила” політичної „особистості” пере­дусім означає наявність у неї вищезгаданих якостей.

Тому щодня й щогодини політик мусить долині її собі шиком тривіальну, занадто людську ваду − звичайнісіньке марнославство, смертельного ворога усякої самовідданості справі і всякої дистанції, у даному разі − дистанції щодо самого себе. [,..] Бо у сфері політики є, зрештою, два різновиди смертельних гріхів: байдужість до суті справи і безвідповідальність.Марнославство, тобто потреба якомога частіше самому з’являтися на першому плані, найдужче спокутує політика впасти в один із цих гріхів або в обидва разом. Що більше демагог змушений розраховувати на „ефект”, то більшою буде для нього небезпека стати штукарем або не брати на себе відповідальності за наслідки своїх дій і цікавитись лише тим, яке „враження” він справляє. Його байдужість до суті справи зумовлює те, що він прагне тільки блискучої видимості влади, а не справжньої влади, а його безвідповідаль­ність веде до того, що він прагне лише насолоджуватися владою як такою, без будь-якої змістовної мети. Бо хоч або, точніше, саме тому, що влада є необхідним засобом (а тому прагнення її − одна з рушійних сил усякої політики), − не може бути більш згубного перекручення політичної сили, ніж похвальба владою з боку вискочня і марнославне хи­зування почуттям влади, взагалі будь-яке поклоніння владі як такій. [...]

Друкується за: Вебер Макс. Покликання до політики // Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. − К.: Основи, 1998. − 534 с; Вебер М. Избранные про­изведения. − М.: Прогресс, 1990. − 808 с.

Тема: Політика як суспільне явище План семінару

1. Суть поняття „політика”.

2. Причини виникнення політики.

3. Порівняйте додержавні і державні форми організації суспільства.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте суть поняття „політика”.

2. Політика має двоїсту природу: з одного боку, вона наука, з іншого – мистецтво. Чому? Аргументуйте свою відповідь.

3. У різних наукових словниках знайдіть визначення поняття, „політика”. Порівняйте їх, проаналізуйте й виділіть ключові поняття, через які воно розглядається.

4. Які функції політики вам відомі? В чому полягає їх сутність? Через які обставини вони реалізуються?

5. Доведіть, що політика має багатовимірну структуру.

6. Визначте і обґрунтуйте основні причини виникнення політики. Яка з концепцій виникнення політики є, на вашу думку, найдоцільнішою? Відповідь обґрунтуйте.

7. Які три якості, на думку М.Вебера, мають вирішальне значення для політика? Як він їх трактує?

8. Розкрийте суть двох способів зробити політику своєю професією, що їх визначив М.Вебер.

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Козырев Г.И. введение в политологию: Учебное пособие для студентов вузов. − 2-е изд. − М.: Академический Проект; Екатеренбург: Деловая книга, 2004. − 208 с.

3. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. − К.: Центр навчальної літератури, 206. − 304 с.

4. Мере Жерар. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади / Перекл. З французької Леоніда Кононовича. − Львів: Кальварія, 2003. – 216 с.

5. Муляр В. І. Політологія. Курс лекцій. – Київ: ЦУЛ,2003. – 356 с.

6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІІ рівнів акредитації. 2-е видання, виправлене і доповнене. – К.: „Каравела”, Львів. „Новий Світ-2000”, 2000. – 328 с.

7. Погорілий Д.Є. Політологія: 100 питань − 100 відповідей. навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. − К: Фірма „ІНКОС”, 2008. − 232 с.

8. Політологія / Ф.М.Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хильки та ін., За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004. – 776 с.

9. Політологія за ред.. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – 592 с. імен. Покаж.: 532 с.

10. Політологія: Курс лекцій: Навчальний посібник / І.С.Дзюбко, В.Ф.Панібудьласка, Ю.С.Шемшученко та ін., за заг. Ред.. І.С.Дзюбка. – К.: Вища нек., 1993. – 271 с.

11. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. Філос. наук, доцент Т.В. Гончарук − Тернопіль: Астон, 2009. − 376 с.

12. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

13. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.. О.В.Бабкіна, В.П.Горбатенька. – К.: видавничий центр „Академія”, 20036. – 528 с.

14. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. − 4-те вид., перероб і доп. / Касьян В.І.− К.: Знання, 2006. − 343 с.

15. Холод В.В. Лекції з політології: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво „Університетська книга”, 2001. – 407 с.

16. Хрестоматія з історії політичних вчень: Посібник / Упоряд. Та автор коментарів Урив алкін О.М. − К.: Дакор, КНТ, 2008. − 456 с.

17. Штанько В.І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

18. Юрій М. Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.

19. Юрій М. Ф. Основи політології: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Визначення політики як мистецтва, здатності жити в умовах поліса, що ставить людину в певні поведінкові рамки, в обіг ввів:

а) М. Вебер;

б) Гегель;

в) Кант;

г) Платон.

2. Хто з відомих діячів розглядав політику як прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах?

а) К.Маркс;

б) П.Меркл;

в) М.Вебер;

г) Р.Арон.

3. Поняття „політика” у науковий обіг вперше ввів:

а) Аристотель;

б) Цицерон;

в) Платон;

г) Гегель.

4. Метою політики є:

а) узгодження спільних інтересів;

б) забезпечення панування одних суспільних груп над іншими;

в) об’єднання всіх верств суспільства і спрямування їх дій на вирішення важливих суспільно – державних завдань;

г) визначення лідера.

5. Визначте функції політики за схемою суспільного життя:

а) економічна, соціальна, культурна, національна, військова;

б) внутрішня, зовнішня;

в) міжнародна, світова, локальна;

г) короткотривала, середньотривала, довготривала.

6. Суб’єктами політики виступають:

а) соціальні групи (класи, спільноти);

б) влада;

в) інтереси;

г) політичні відносини.

7. Об’єктом політики виступає:

а) політична діяльність;

б) політичний інтерес;

в) влада;

г)суспільне явище.

8. Який з даних підходів тлумачить походження політики через її природу, як і в цілому людського життя, з божественної волі?

а) антропологічний;

б) теологічний;

в) психологічний;

г) соціальний.

9. У чому полягає суть демократичної або ліберальної теорії політики?

а) політика розглядалась через соціальні процеси;

б) політика тлумачилась як результат соціальних чинників;

в) прихильники проголошували джерелом політики і влади народ;

г) правильної відповіді немає.

10. Засобами політики вважаються:

а) право;

б) сила;

в) мораль;

г) правильно все вищеназване.

11. Що є основним завданням політики?

а) включення індивідів у політичне життя;

б) створення прогресивніших форм соціальної організації життя;

в) розробка суспільного ідеалу;

г) власний варіант відповіді.

Тема 2 Політологія як наука і навчальна дисципліна План

1. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.

2. Роль і значення політології.

3. Інструментарій політології.

1. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія − це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін − „політологічна наука”) − це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово).

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

• перший етап сягає корінням в історію Стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;

• другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і, найголовніше, стають більш прив’язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;

• третій етап − це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus шукати, facio − роблю), тобто підтвердження, згідно з яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч.Мерріамом.

Другий методологічний підхід, що утвердився, − соціологічний − тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму − розуміння політики через дію об’єктивних економічних законів класового суспільства. У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов’язано з іменем М.Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт. Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний вклад для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behaviour − поведінка) революції в західній і перш за все в американській політології після другої світової війни. Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об’єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій. Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:

• принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;

• принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.

Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, а з іншого − відмовляв політології в постановці проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву „постбіхевіоральної революції”. Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Е.Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму. У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх досліджень. Це перш за все такі питання, як: політичні системи (Г.Парсонс, Д.Істон, К.Дойч); політична культура (Г.Алмонд); політичні режими (Х.Арендт, К.Поппер, К.Фрідріх, З.Бжезинський); партії і партійні системи (М.Дюверже, Дж.Сарторі); конфлікт і консенсус у політиці (Р.Дарендорф, С.Ліпсет).

Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р.Даль, Дж.Сарторі, Й.Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С.Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн. Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни − це не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень. Деякі вчені пов’язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр − Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, розпочато читання курсу політичної теорії. У 1880 р. тут відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний „бум” на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни, яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилась у загальновизнану, організаційно оформлену академічну дисципліну в широко розгалуженій системі освітніх та дослідницьких закладів. Як будь-яка наука, політологія має свій об’єкт і предмет дослідження. Під об’єктом науки розуміються сторони об’єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той же об’єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмета та методів. Об’єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв’язку з цим виникає питання про специфіку предмета політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмета політології. Згідно з першою, політологія − це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами − політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо. Згідно з другою позицією, політологія − це загальна теорія політики, яка намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб’єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про політологію, можна висловити думку, що „широке” і „вузьке” розуміння предмета політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться як два „концентричні кола” накопичення політичного знання. Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни. Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі напрями: політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу; теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо; політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику; політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства; історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи; політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв’язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу; теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань. Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки об’єднуються від двадцяти до сорока дисциплін, що відображають процес поглиблення спеціалізації політичного знання. Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології. Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими процедурами і зв’язками з практикою. Теоретична політологія ставить своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності. Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки, прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози, рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям політології має безпосередній зв’язок з практикою. Про практичний напрям прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування, моделювання політичних процесів тощо. Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження, але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

2. Роль і значення політології.

Значення політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях. Однією з найважливіших функцій політології є теоретико-пізнавальна. Ця функція реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Політологія в цій функції презентує себе як сукупність взаємозв’язаних теоретичних концепцій, що спираються на виявлені закономірності суспільного розвитку.

Теоретико-пізнавальну функцію пов’язано з розробкою основних концептуальних ідей, які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах. Історична практика нашого недалекого минулого переконливо свідчить, що неспроможність колишніх теоретичних настанов, зокрема щодо повної і остаточної перемоги соціалізму, стати по-справжньому науковими політичними концепціями зумовлювалася не тільки тим, що вони були відірвані від реального суспільного життя, а й тим, що вони базувалися на негнучкій економічній, соціальній, політичній та духовній основі (неподільне панування державної власності, негативне ставлення до несанкціонованих форм соціальної активності, однопартійне політичне керівництво, нетерпимість до інакомислення).

Відмовившись від старих політичних концепцій, українська держава поки що не взяла на озброєння нові політичні доктрини. Така ситуація не могла не вплинути негативно на стан держави й суспільства, який нині характеризується політичною й економічною нестабільністю, зростаючою регіональною відчуженістю, соціальним, моральним та психологічним напруженням. Але це зовсім не означає, що політичні процеси в нашій державі відбуваються взагалі без будь-якої теоретичної основи. Події останнього часу, особливо прийняття нової Конституції України, переконливо свідчать про те, що на роль однієї з таких теоретичних доктрин безумовно претендує концепція політичного плюралізму, яка давно вже міцно утвердилася в розвинутих західних країнах. У нашій державі, як і в інших країнах СНД, ідея плюралізму також усе активніше заявляє про себе. Навіть короткий період розвитку України як незалежної держави показує, що процес реалізації цієї ідеї в політичному житті відбувався досить бурхливо: від плюралізму думок − до плюралізму дій, від плюралізму дій − до плюралізму організацій, від плюралізму організацій − до плюралізму суспільства в цілому. Основна привабливість ідеї політичного плюралізму для демократичного розвитку політичних процесів у державі полягає в тому, що вона не тільки протистоїть ідеї авторитаризму й тоталітаризму, а й відкриває широкі перспективи для участі різних груп населення в політичному житті суспільства.

Поява політичного плюралізму − це відносно нове явище для України. А тому його ствердження й поширення неминуче пов’язане з певними труднощами. Так, у нашому суспільстві відчувається помітний вплив анархістських тенденцій. Як свідчить історична практика, анархізм завжди і всюди спекулював на свободі особистості та на її постійному прагненні самореалізації. Те, що в останні роки досить поширеним явищем стала масова неповага до закону, до розпоряджень державної влади з боку різних структур, верств населення та посадових осіб, − наочне підтвердження небезпеки для цього процесу суспільства. Не може не турбувати також значне поширення в Україні регіонального та міжконфесійного егоїзму. З’явившись як природна реакція на дії адміністративно-командної системи, регіональний, міжконфесійний та груповий егоїзм (якщо в суспільстві не буде знайдено відповідних засобів для його подолання), може перерости (практика всеукраїнського страйку шахтарів це підтверджує) у широкомасштабну конфронтацію з украй негативними для держави й суспільства наслідками. Особливо необхідно наголосити на небезпеці для нашої держави автаркізму, регіональної відособленості та замкненості, які призводять до дезінтеграції суспільства і заважають становленню справжнього політичного плюралізму.

Важливу роль у політології відіграє методологічна функція, яка визначає порядок аналізу закономірностей, методів, способів і принципів теоретичного дослідження політики та практичної реалізації отриманих знань. Методологічна функція політології полягає в тому, щоб озброїти людину ефективними засобами пізнання політичної реальності. Ефективність цих засобів залежить від того, якою мірою політологія спирається, з одного боку, на загальнофілософські принципи, закони й категорії, що застосовуються в усіх галузях наукового знання, а з іншого − на специфічні прийоми та засоби, що їх розроблено представниками конкретних наук у процесі емпіричного аналізу різних явищ природного та суспільного життя.

За допомогою світоглядної функції стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси виражають ті чи інші партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на розвиток політичного мислення, уміння оцінювати політичні події в контексті їхніх зв’язків з історичними умовами, які реально існують у даний конкретний період.

Говорячи про практичне значення політології, слід мати на увазі два тісно пов’язані між собою аспекти. Перший аспект стосується посилення прикладного значення політології. Він полягає насамперед у зверненні політичної науки до самого політичного життя, у постійному реагуванні на потреби політичної практики. Свій вияв прикладний характер політології знаходить також в її конструктивно-критичній спрямованості. Треба зазначити, що радянське суспільствознавство, включаючи й політологію, іще зовсім недавно весь свій запал використовувало тільки для боротьби з буржуазною ідеологією, не помічаючи проблем власного суспільства. У науці тоді повністю панувала жорстко нав’язана „згори” адміністративно-командною системою відверта апологетика радянської системи.

Прикладний характер політології виявляється також у підвищенні значущості її професіональних працівників. Нині велику потребу в політологах-професіоналах мають вищі та середні спеціальні навчальні заклади, а також загальноосвітні школи, де попит на викладачів політології значно перевищує пропонування. Необхідність у політологах відчувають і науково-дослідні інститути, центри та лабораторії, причому не тільки суто політологічного, а й психологічного, соціологічного, юридичного, історичного, міжнародного та інших профілів. На політологів чекають представницькі й виконавчі органи влади, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні установи та служби, численні засоби масової інформації та комунікацій, комерційні підприємства тощо.

Не менш важливим показником практичної функції політології є також інший її аспект, який виявляється у взаємовідносинах політичної науки та її представників зі владою. Тривалий час партійно-державні можновладці свої взаємовідносини з представниками гуманітарних наук будували за принципом феодально-васальної залежності: ученим у цих стосунках приділялася роль лише слухняних виконавців та коментаторів директивних вказівок керівництва. А тому нині, за умов радикальних змін у функціонуванні політичної системи, ці відносини ще не можуть набрати адекватного цивілізованому суспільству характеру. Сьогодні в нашій державі, як і в інших посттоталітарних країнах, відбуваються активні пошуки такої моделі співробітництва між політологами-теоретиками і політиками-практиками, яка б зробила неможливими і будь-які форми адміністративного тиску, і некритичне вихваляння „державної мудрості” можновладців. Таке співробітництво має бути спрямованим на розробку практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань та раціональної організації політичних процесів. Для цього необхідно забезпечити вивчення та облік ефективності політичних рішень, що ухвалюються, постійно аналізувати стан суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур та інститутів.

Важливу роль у житті сучасного суспільства відіграє прогностична функція політології. Суть цієї функції полягає у спрямованості політології на передбачення напрямів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для розробки механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її різновидів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус та ін.

У процесі оновлення нашого суспільства зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб’єктів як у центрі, так і в різних регіонах країни, передбачення наслідків певних політичних акцій. За сучасних умов прогностична функція політології використовується, по-перше, для визначення поточних цілей та віддалених перспектив розвитку суспільства, а по-друге, для своєчасного проведення наукових експертиз найбільш важливих політичних рішень з погляду реальності очікуваного від них ефекту. Усім нам в Україні відомо, наприклад, що за кількістю рішень та законів, що ухвалюються нашими парламентаріями, ми значно випереджаємо багато країн світу. Однак добре відомо й те, що більша частина цих рішень та законів залишається нереалізованою. Причин такої ситуації є багато, але одна з найголовніших − брак попередньої експертизи політичних рішень, законів та указів.

Прогностична функція політології має полягати, по-третє, у моделюванні політичних процесів і відносин. Сьогодні треба відверто сказати про те, що саме цей аспект прогностичної функції політології ще не набув належного розвитку в нашій державі. Це можна пояснити тим, що процес залучення гуманітарних наук до забезпечення науково-технічного прогресу відбувається дуже кволо, а науково-технічне забезпечення самих цих наук є вкрай поганим. Значну негативну роль у цьому процесі відіграла також і поширена в минулому в нашому суспільстві ворожість до формалізації політичних явищ. Але, як свідчить політичний досвід цивілізованих країн, можливості моделювання політичних процесів як національного, так і глобального характеру надзвичайно великі. Яскравим доказом високої ефективності моделювання політичних процесів є діяльність Римського клубу, а також інших урядових та неурядових організацій багатьох країн світу.

Підбиваючи підсумок, треба дати відповідь на цілком законне запитання: що саме ця наука дає суспільству і окремій людині?, чому в західних країнах як державні, так і приватні організації витрачають на неї великі кошти? На це можна відповісти так: поширюючи політичні знання, політологія сприяє формуванню політичної культури народу, створенню громадянського суспільства. Наука про політику відіграє велику роль у становленні та збереженні гуманізму й людяності у відносинах між державою і громадянським суспільством.

Політологія має й велике виховне значення. У цивілізованих країнах підготовку людей до виконання відповідальних обов’язків громадянина зосереджено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних організацій тощо. В Україні, як і в інших країнах СНД, політичне виховання людини здійснюється школою, засобами масової інформації, а у вищих навчальних закладах цю місію покладено на систему суспільних наук і, передовсім, на політологію.

Отже, теоретико-пізнавальна, методологічна, світоглядна, практична, прогностична й виховна функції політології відбивають її зв’язок з життям, свідчать, що політологія є наукою живою, діючою, такою, що постійно й динамічно розвивається.

Як навчальна дисципліна політологія покликана дати уявлення про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інститути, їхню будову та функціонування, про права, свободи, обов’язки громадян у демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку політичних процесів, їхні суб’єкти, зміст і шляхи формування політичної культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні сили сучасного світового розвитку. Звичайно, в процесі викладання неможливо уникнути аналізу конкретних політичних подій, суперечностей та проблем.

Вивчення курсу політології сприятиме формуванню політичної культури, вміння застосовувати принципи сучасного політичного мислення до аналізу соціально-політичної ситуації, активно впливали на політичні процеси.

Особлива роль політології для розвитку суспільства в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, зумовлена особливостями їхнього історичного розвитку: політизацією всіх сторін життєдіяльності суспільства, відчуженням населення від влади, гострою потребою в нових політичних механізмах розвитку демократії, формуванням громадянського суспільства і правової держави. Окрім того, соціальна потреба у політичних знаннях викликана усвідомленням нагальної необхідності з’ясувати сутність загальноцивілізаційних процесів, які відбуваються в сучасних міжнародних відносинах.

Оновлення суспільства неможливе без оновлення політичної свідомості, формування нової політичної культури, демократичної за своїм характером. Отже, до головних чинників, які зумовлюють значення політології для оновлення суспільства, слід віднести: заповнення політико-культурного вакууму у свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових, національних і корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення значення ролі особистості в життєдіяльності суспільства; сприяння окремій особистості знайти і реалізувати свої здібності.

3. Інструментарій політології

Вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії − найбільш загальні фундаментальні поняття науки, що відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її структури. Якщо порівняти з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, у теорії держави і права − як проблема правової свідомості, а в політології − як проблема політичної свідомості. Проблема культури як філософська категорія в соціології виявляється як культура тієї чи іншої соціальної спільності, у правознавстві − як правова культура, а в політології − як політична культура з усіма характерними особливостями.

Поряд з філософськими та соціологічними категоріями в політології використовуються й поняття інших гуманітарних наук, наприклад політичний устрій, політичний статус, політична норма, політична етика, політична психологія тощо, а також поняття, які характеризують конкретні сторони та процеси політичного життя суспільства і особистості. До них належать: „політична діяльність”, „політична активність”, „політична поведінка”, „електоральна поведінка”, „політичне рішення”, „політичні цінності”, „політичне лідерство”, „політична роль” тощо.

Водночас політологія як комплексна й самостійна галузь суспільних наук не тільки переводить загальні філософські, соціологічні та інші наукові поняття у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв’язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об’єктивних критеріїв соціального виміру політики.

Політика в суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретичної і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та індивідів, головною метою діяльності яких є завоювання, утримання та використання політичної влади. Тому категорія „політична влада” є центральною категорією політології й політики як сфери діяльності. З цього приводу видатний український політолог В.Липинський зазначав, що мета політики − не сам рух, а реалізація політичних прагнень, що породжують його. Без застосування та реалізації влади навіть найліпші прагнення і найблискучіші ідеї не можуть бути втілені в життя і залишатимуться лише ідеями. Ось чому саме влада дає ключ до розуміння політики, політичних інститутів, політичної системи та інших політичних процесів. Тільки зрозумівши суть влади, її визначальні риси, можна виділити політику й політичні відносини з усієї сфери суспільних відносин.

На сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі зараз трапляється велика кількість понять, що іменуються „законами”. У деяких випадках застосовується обережніше визначення − „закономірність”. Слід підкреслити, що тільки цілком підтверджений закон суспільно-політичного розвитку може й має бути опорою для оцінки ситуації, а тим більше для її прогнозування. Звичайно, у політиці саме тільки знання навіть найбільш точних законів не дає повного уявлення про реальну дійсність: для цього потрібний ще й всебічний конкретний аналіз конкретної ситуації, її теперішнього стану й минулого. Закон − це необхідний зв’язок між нинішнім станом ситуації (явища, процесу, системи) і станом, що безпосередньо передував йому та слідуватиме за ним. Звичайно, будь-який закон, у тому числі й природний, рідко буває цілком вичерпним та однозначним, він завжди є статистичним, наближеним, включає велику кількість різних внутрішньо та зовнішньо суперечливих тенденцій. Тим більше це стосується суспільного закону, оскільки на його дію справляє вплив велика кількість різноманітних, у тому числі й випадкових, факторів, що мають об’єктивний і суб’єктивний характер.

Ось чому політологічний закон завжди характеризується досить специфічним співвідношенням абстракції й конкретності і формулюється на достатньо високому рівні узагальнення. Тільки в цьому разі він може відбивати справді обов’язкові, універсальні зв’язки між явищами.

У політиці не існує жорстокої детермінації, однозначного визначення стану та характеру політичних подій. Не можна обминути високої міри залежності політичних процесів від характеру політичного суб’єкта, особливостей його історичного розвитку, соціальної активності, рівня культури. Оскільки активно діючих суб’єктів у сфері політичної реальності може бути багато, а вектор іхньої взаємодії не завжди дає очікувані результати, то тут закон дії скоріше як тенденція, тобто як закон, абсолютне здійснення якого затримується, сповільнюється й послаблюється протидіючими обставинами. Закони суспільно-політичного життя виявляються через поведінку багатьох людей і часто характеризуються статистичними рисами. Саме тому передбачити поведінку як великих суспільних груп, так і окремої людини у сфері політики можна лише з певною мірою ймовірності.

Слід також мати на увазі, що знання законів політики не дає жодної „таємної влади” над людьми, але дає змогу виявити ті чинники, зв’язки, довготривалі тенденції, які виникають і діють як за межами політики (явища економічної, етнічної, соціальної, культурної та інших сфер життя), так і всередині її, часто визначаючи хід політичних процесів та подій.

Серед закономірностей, що відображають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну закономірність. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детермінуються розвитком економічних процесів. Економічні інтереси стають соціальною причиною політичних дій. „... Політична влада, − писав К.Маркс, − є тільки породженням економічної влади...”.

Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби за допомогою адміністративного примусу „обминути” економічні закони неминуче приречені на невдачу.

Рівень можливого взаємовпливу політики та економіки представниками різних політичних течій уявляють собі по-різному, і в реальній політиці навколо цієї проблеми постійно точиться боротьба. Усім відома ленінська формула „про першість політики щодо економіки”, тобто про спроможність політики впливати на найважливіші економічні інтереси. Ця позиція, проте, визначає тільки такий тип державного впливу на економічне життя суспільства, коли політичні можновладці з допомогою планування, розподілу ресурсів, фінансового контролю, добору кадрів та інших заходів ставлять економічну діяльність у жорсткі адміністративно-державні рамки розвитку.

На противагу такому підходу консервативна політична думка взагалі відкидає ідею про можливість і необхідність будь-якого втручання держави в економічне життя. Кредо неоконсерваторів в економіці − це заміна реформістської моделі економічного розвитку монетаристською моделлю, яка зорієнтована на звільнення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, усебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

З-поміж закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну закономірність. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Цей зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її стогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на Землі; науково-технічні досягнення в передових країнах і посилення їхнього політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості розповсюдження й засвоєння інформаціі тощо.

Існує й цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передусім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі в суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, у розвитку демократії, самоврядування, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також: демократизація політичних відносин, зростання ролі „людського виміру” політичних процесів, підвищення ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Усе повніше реалізується тенденція розвитку свободи творчості, свободи спілкування як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб’єкта політичних процесів.

Однією із закономірностей політичного життя слід вважати тенденцію до зміцнення відносин громадянського суспільства, а саме: обмеження втручання політичних структур в управління різними сферам суспільного життя, зростання їх автономії від політики та держави.

Важливе значення для розкриття внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя мають закони структури, функціонування та розвитку, які вивчає політологія.

Політологічні закони структури визначають сутність форм та методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість та взаємозумовленість. У політиці виявляються закони багатьох зрізів, наприклад, закон організації структурування політичних інститутів та ін. Одні з них відображають зв’язок елементів у окремих підсистемах, тоді як інші є чинними для груп підсистем або суспільства в цілому.

Одним із найважливіших законів політології є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній політології у своїх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) ще недостатньо розроблений.

Закони функціонування політики характеризують її життєдіяльність як особливого організму. Ці закони розкривають суттєві й необхідні зв’язки між усіма структурними компонентами політичної сфери: політичними інтересами й політичною діяльністю, політичною діяльністю та політичними відносинами, політичною свідомістю й політичними інститутами тощо.

Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на підставі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів − як мета.

Цілком природно, що з часом дослідники зможуть відкрити ще й інші закони політології, бо наші уявлення про політичні інститути й процеси постійно поглиблюються, виникають нові явища, що розвиваються за власними законами. Політологія (як всі суспільні науки) взагалі характеризується надзвичайним динамізмом та рухливістю.

Однак необхідно визначити, що навряд чи пощастить у недалекій перспективі розробити вірогідну теорію політологічних законів і перейти від гіпотез (а частіше − від суб’єктивістських припущень дослідників) до справжньої науки. Доки емпірична політологія та соціологія не матимуть необхідної кількості матеріалу, який би характеризував розвиток нашого суспільства в спокійні та в переломні періоди, доки обробка цього матеріалу не здійснюватиметься достатньо швидко, щоб не відставати від проблем, які залишаються актуальними, доки висновки вчених не будуть спрямовані на сьогоднішній, а не на вчорашній день, доти політологія не стане вповні сучасною наукою, яка спирається на загальну теорію.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука користується різними методами дослідження. Виходячи з того, що у сфері інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделюваня тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного описування тощо.

Для більшості політологів як на Заході, так і в Украіні, загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, урахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визнанням пріоритетної дії економічної сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у іхньому розвитку та взаємозв’язку тощо.

У політичних дослідженнях суттєве значення мають системний підхід та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об’єктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об’єкта, активний характер діяльності суб’єктів соціально-політичних систем.

Системний аналіз політології вважають особливо важливим у пізнавальному відношенні. Системний підхід було запозичено з інших галузей знань (кіберенетика, теорія інформації). Проте в науці є дуже поширеною думка, що першим прикладом використання цього методу в гуманітарній галузі знання став аналіз структури суспільно-економічної системи капіталізму, зроблений К.Марксом. Цінність і важливість такого підходу полягає у цілісному сприйнятті об’єкта дослідження та загальному аналізі зв’язків між окремими елементами в межах широкого цілого. Як засвідчують теоретичні дослідження, системний аналіз політичних явищ і процесів може охоплювати дослідження політичної системи в цілому (наприклад, політичної системи Украіни, США, Німеччини тощо), окремих частин політичних систем − підсистем (наприклад, законодавчої, виконавчої та судової влад, партійної системи, системи профспілок, системи місцевої влади тощо); елементів політичної системи (політична партія, уряд, громадяни тощо).

У другій половині ХХ століття значного поширення в західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські методи, тобто способи дослідження суспільних (політичних) явищ через вивчення та спостереження поведінки окремих людей і суспільних груп. Отже, визначальною в підході до розуміння цих методів стає категорія „політичної поведінки”, основним змістом якої є дії людини, що виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання відповідної емпіричної інформації з допомогою або безпосереднього спостереження, або здобуття опосередкованої інформації через експеримент, анкетування, інтерв’ю, аналіз документів тощо.

Використання біхевіористського методу в науці про політику полягає в тому, що політика як суспільне явище характеризується передовсім індивідуальним виміром, а всі інші соціальні форми діяльності вона виводить саме з аналізу поведінки індивідів, між якими існують групові зв’язки. Такий підхід бере за спонукальний мотив участі людини в політиці її психічну орієнтацію, яка пов’язана з її відчуттями, емоціями, волею, темпераментом тощо. Ось чому участь людей у політиці накладає на неї неповторний відбиток. Біхевіористські методи дослідження ще недостатньо використовуються у вітчизняній політології і не тільки через їхні об’єктивні недоліки, а ще й тому, що в недалекому минулому їх не визнавала радянська наука, а відтак і вивчення цих методів було цілком зайвим.

З-поміж методів політичноі науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються в політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Аристотель, Ш.Монтеск’є, а також К.Маркс, М.Вебер, В.Парето та інші видатні мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів пов’язане з неможливістю широкого застосування експерименту в науці про політику і потребою спостерігати політичні явища та процеси в їхньому природному стані. Надзвичайно велика складність застосування порівняльного методу випливає зі складності самого вибору явищ, які порівнюватимуться в наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об’єктів (або їхніх частин), які мають спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, у чому полягає схожість досліджуваних об’єктів (або їхніх частин) і чим саме вони відрізняються один від одного.

Порівняльний аналіз уможливлює комплексне осмислення проблем цілісного, взаємозв’язаного та взаємозалежного світу й спонукає до пошуків не тільки відмінностей, а й подібності в його розвитку. Порівняльному аналізу піддають такі функції політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, розв’язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення очікувань та вимог громадян тощо.

Зараз у політології широко застосовуються емпірико-соціологічні методи, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об’єктом цих досліджень і функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості та культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання); письмові опитування (анкетування); безпосередні спостереження за об’єктом, що вивчається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, необхідно враховувати можливості типізації об’єктів, що вивчаються.

Крім вищезазначених загальних методів, у політології розробляється й конкретна методика політичних досліджень, яка полягає у використанні в належній послідовності та взаємозв’язку сукупності певних технічних прийомів. Ці прийоми майже нічим не відрізняються від тих, якими користуються в інших галузях емпіричних досліджень. Їх можна розділити на три основні групи. До першоі групи належать ті, які зв’язані з отриманням початкової інформації, наприклад, спостереження, вивчення документів, опитування, обстеження та ін. Другу групу становлять прийоми, що використовуються з метою обробки й аналізу вихідних даних: описування, класифікація, типологізація, статистичний, генетичний, математичний аналіз та ін. До третьої групи входять такі прийоми, які дають змогу здійснити перевірку наукової гіпотези. До неї слід віднести передусім соціальне експериментування й моделювання.

У сучасній політології емпірико-соціологічні методи набули значного поширення. Фактично на Заході склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, цього специфічного інтелектуального товару, замовником і покупцем якого є центральні та місцеві органи влади, політичні партії, державні установи, приватні фірми.

Отже, поява політології як самостійної наукової дисципліни (зі своїм об’єктом і предметом вивчення) пов’язується з утворенням у 1949 р. під егідою ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук.

Єдиним об’єктом вивчення політології визначається політика, зміст якої становлять відносини з приводу реалізації влади (у той час, як для інших наук політична сфера є лише одним із низки досліджуваних об’єктів).

Предметом політології як самостійної науки є, таким чином, вивчення не окремих аспектів політичного життя, а всієї сфери політики в цілому, що знаходить найбільш повне відображення в категорії „політична система”, що поєднує в собі політичні інститути, політичну свідомість, політичні відносини та політичні процеси.

Політологія у своїй діяльності тісно взаємодіє з такми науками: філософією, психологією, правознавством, культурологією, соціологією, історією, географією, економічною теорією.

Із першоджерел

Боден Ж. Вступ до політології

РОЗДІЛ III. ПРОБЛЕМА ПРЕДМЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Ця проблема набуває вирішального значення, коли французька політологія визначає свої претензії на статус самостійної науки.

Відповіді на питання про предмет цієї науки відрізняються, оскільки одна частина вчених вважає, що предметом політології „скоріше” є вивчення держави, інші ж визна­чають її предметом „скоріше” вивчення влади.

1. Наука про державу

Політична наука традиційно співвідноситься з вивченням держави („наука про державу”):

• таке тлумачення терміна пов’язане насамперед з етимологією слова „політика”; адже слово „роlis” означає „місто”, що вказує на просторові межі громадської діяльності;

• тлумачення політології як науки про державу зумовлене історично, масовим характером явища: філософ Анрі Лефевр з цього приводу говорить про „спосіб державного будівництва” як про свідчення того, що держава є загальносвітовим явищем; адже центральне місце і в західних суспільствах, і в суспільствах комуністичного спрямування, і в суспільствах, які знаходяться на шляху розвитку, займає проблема держави;

• наука про державу охоплює також вивчення інституцій, які є її очевидною складовою частиною: комплекс урядових установ, представницькі інституції, органи управлін­ня, державні та змішані підприємства;

• особливого значення наука про державу надає вивченню політичної діяльності, зокрема примусу.

Макс Вебер вдається до тлумачення політичної науки як „науки про державу”, коли розглядає державу „як спільноту людей, яка в межах окремо взятої території володіє пра­вом законного примусу”.

Проте такий „державознавчий” підхід спрчинює серйозні застереження:

• держава існувала не завжди; в деяких суспільствах ця інституція розглядається як досить нова і навіть тимчасова форма соціальної організації;

• держава − це не єдина очевидна інстанція сфери політики: в політизації суспільного життя беруть також участь політичні партії, групи тиску, наукові товариства, засоби масової інформації;

• функція примусу не обов’язково повинна вважатися основною при визначенні поняття держави; так, Ж.-П.Кот пише: „У чому схожість чи різниця влади президента рес­публіки з владою, яку мали Аль Капоне або Ісус з Назарета”? Існують держави, що не мають влади (Ліван), або ж в яких реальною владою володіють недержавні структури (наприклад, сицилійська мафія, шиїтська церква в Ірані, рух „Солідарність” у Польщі).

Узагальнюючи, можна сказати, що головним недоліком при такому підході є бажання зробити предметом дослідження таку форму соціальної організації людства, яка культур­но й історично може виявитися більш випадковою, ніж видається на перший погляд. Чи не тому в багатьох західних країнах спостерігається зміна повноважень держави, з одного боку − на користь міжнародних та наднаціональних органів, з іншого − на користь де­централізованих органів влади або, інколи, професійних об’єднань.

2. Наука про владу

У наш час домінує тенденція співвідносити політичну науку з наукою про владу, оскільки держава є одним із засобів здійснення влади в суспільстві:

• ця концепція спирається на факт загального значення: навіть не знаючи типу держави, можна говорити, що будь-якому суспільству відомі такі явища, як панування, вплив, які зумо­влені нерівномірним розподілом економічних, політичних чи символічних ресурсів;

• крім того, ця концепція дозволяє назвати серед цілей політичної науки чималий ряд інституцій, які знаходяться „на периферії” державної влади, хоч вони й сприяють регулюванню соціального порядку, − партії, профспілки, система символів, ідеологічні системи, громадська думка тощо.

На думку американського політолога Роберта Даля, „політична система − це нескін­ченне переплетення стосунків між людьми, яке передбачає значні заходи влади, доміну­вання, авторитет”. Така широка інтерпретація предмета політичної науки не беззапереч­на. Дійсно, нелегко відрізнити, наприклад, „політичне” від „соціального”:

• або політична наука досліджує насамперед владні центри, безпосередньо або опосередковано пов’язані з виконанням функцій держави, тоді маємо справу з так званим „державочнавським” підходом;

• або ж політична наука поширюється на всі явища, пов’язані з владою.

Зовсім не обов’язково, щоб будь-які примусові соціальні стосунки автоматично кваліфікувалися як політичні, як тільки вони починають потребувати „значних заходів дом­нування”. Адже не можна розглядати як поняття суто політичне авторитет батька для ді­тей, вчителя для учнів, керівника підприємства для його працівників.

І в цьому питанні Макс Вебер пропонує непогану альтернативу, вказуючи, що полі­тична влада:

• користується „монополією законного примусу” на всій спільній території, а не за­мінює один чи кілька місцевих органів;

• призначена для мирного врегулювання розбіжностей „сузір’я інтересів”, які мо­жуть виявитися на всій спільній території.

3. Скромна наука

Значні труднощі, які виникають на шляху визначення знань, що складають політичну науку, спонукають до обережності та скромності:

• політологія повинна лишатися проблемною наукою: настирливе прагнення „побудувати предмет” може відвернути її від свого основного призначення − досліджувати численні проблеми, які виникають внаслідок поєднання різних інтересів у межах даної території;

• політологія повинна лишатися скромною та зважати на те, що теорії, які поясню­ють різні явища і здаються добре обгрунтованими, можуть виявитися в підсумку лише більшменш прийнятними щодо того чи іншого об’єкта, який характеризується особли­вою нестійкістю та мінливістю;

• політологія повинна лишатися терпимою і визнавати за іншими науками (соціологією, етнологією, психологією, історією тощо) рівні можливості в поясненні проблем по­літики.

Слід додати також, що:

• показовим є той факт, що „політики”, які найбільше виступають за визначення меж своєї науки, як правило, ходять на „інтелектуальний ринок” за межами політичної науки (Фрейд, Бурдьє);

• нерозумно постійно протиставляти „справжню науку „філософським маренням”, оскільки поряд із політичною наукою досить місця і для практичної філософії.

Отже, політичній науці Франції слід було б більше працювати над проблемою, яку Фернан Бродель визначав як „знищення мита між різними науками”, тим більше що вза­ємопроникнення різних проблем як на національному, так і на міжнародному рівні гово­рить на користь наукового плюралізму.

Друкується за: Боден Ж.

Вступ до політології. − К.:

Основи, 1995. − 174 с.

Тема: Політологія як наука і навчальна дисципліна План семінару

1. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.

2. Роль і значення політології.

3. Інструментарій політології.

Питання для самоконтролю

1. Що таке політологія ?

2. Чим відрізняється політологія як наука від політології як навчальної дисципліни ?

3. Які завдання вирішує політологія ?

4. Що є предметом і об’єктом політології ?

5. Які функції політології ви можете назвати ?

6. Які вчені сприяли становленню політології як науки ?

7. Які три підходи до визначення предмета політології пропонує Ж.Боден? Який з них вам найближчий?

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Козырев Г.И. введение в политологию: Учебное пособие для студентов вузов. − 2-е изд. − М.: Академический Проект; Екатеренбург: Деловая книга, 2004. − 208 с.

3. Логвіна В.Л., Кошель О.М. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. – 2-е вид., перероблене і доповнене. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський національний університет, 2008. – 304с.

4. Піча В.М., Хома Н. М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І–IV рівнів акредитації. 2-е видання, виправлене і доповнене. − К.: „Каравела”, Львів: „Новий світ 2000”, 2001. – 344 с.

5. Політологія / Ф.Кирилюк, М.Обушний, М.Хилько та ін.За ред. Ф.Кирилюка, − К.: Здоров’я, 2004. – 776с.

6. Політологія / Ф.М.Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хильки та ін., За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004. – 776 с.

7. Політологія за ред.. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – 592 с. імен. Покаж.: 532 с.

8. Політологія: Курс лекцій: Навчальний посібник / І.С.Дзюбко, В.Ф.Панібудьласка, Ю.С.Шемшученко та ін., за заг. Ред.. І.С.Дзюбка. – К.: Вища нек., 1993. – 271 с.

9. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. Філос. наук, доцент Т.В. Гончарук − Тернопіль: Астон, 2009. − 376 с.

10. Політологія: Підручник / За ред. Н. М. Вегеша. – 3 – тє вид., перероб. і доп., − К.: Знання, 2008. – 384 с.

11. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

12. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.. О.В.Бабкіна, В.П.Горбатенька. – К.: видавничий центр „Академія”, 20036. – 528 с.

13. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. − 4-те вид., перероб і доп. / Касьян В.І.− К.: Знання, 2006. − 343 с.

14. Холод В.В. Лекції з політології: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво „Університетська книга”, 2001. – 407 с.

15. Штанько В.І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

16. Юрій М. Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.

17. Юрій М. Ф. Основи політології: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – 340 с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Політологія як самостійна дисципліна почала формуватись ...

а) у першій половині ХVIII ст.;

б) на початку ХІХ ст. ;

в) у другій половині ХІХ ст.

2. У якій країні була створена перша школа політичної науки?

а) США;

б) Німеччина;

в) Франція.

3. Хто є автором книги „Елементи політичної науки” (1896)?

а) Г.Маска;

б) Ф.Лейбер;

в) Дж.Віко.

4. З якого року політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах?

а) З 1980;

б) з 1990;

в) з 2000.

5. Який метод політології полягає у дослідженні політичної дійсності шляхом спостереження, експерименту, аналізу документів, анкетування?

а) системний;

б) емпіричний;

в) інституційний.

6. Яка функція політології проявляється в регламентації відносин між суб’єктами політичного життя?

а) нормативна;

б) прикладна;

в) прогностична.

7. На якому етапі відбувається становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни?

а) першому;

б) другому;

в) третьому.

8. Кого вважають засновником теорії легітимної влади і сучасної теорії бюрократії?

а) М.Вебера;

б) В.Парето ;

в) Г.Парсонса.

9. Що означає слово „politike” з грецької?

а) суспільна влада;

б) державні або суспільні справи;

в) консенсус.

10. З якого року Україна є членом Міжнародної асоціації політичних наук, заснованої у 1949р.?

а) з 1965 р;

б) з 1990 р;

в) з 1999 р.

Тема 3 Розвиток політичної думки у світовому контексті План

1. Філософсько-етична концепція політичної думки Стародавнього Світу.

1. Теологічні концепції політичної думки.

2. Громадянські концепції політичної думки Відродження.

3. Політичні теорії Нової і Новітньої доби.

1. Філософсько-етична концепція політичної думки Стародавнього Світу.

Сучасна політична думка спирається на фундамент політичних ідей попередніх епох. Формування політичної думки суспільства тісно пов’язане з тим періодом розвитку суспільного виробництва, коли з’являється приватна власність, відбувається поділ суспільства на класи, страти. Становлення і розвиток політичних ідей суспільства сягає коренями у джерела міфології і релігійні вчення, міфологічно-релігійні уявлення про роль і місце людини у світі.

Стародавні джерела свідчать, що політичні ідеї Стародавнього Єгипту, Греції, Риму, Китаю, Індії, Вавилону, Персії та інших країн базувались на міфологічно-релігійних уявленнях населення.

В цей період відбувається поглиблення міжкласової нерівності, загострення стосунків між класами, родами, загострюється майнова нерівність. У зв’язку з цим деякі члени племені отримали можливість наймати охорону та воїнів, що посилило їх контроль над іншими учасниками такого суспільного утворення. З часом влада вождів посилювалася і вони ставали повноправними правителями.

Для ранньокласового суспільства є характерним тісний зв’язок влади з міфологічно-релігійними уявленнями. Володар вважався сином бога (Єгипет) або його намісником. У священних книгах індусів всі події зображувалися як прояв світового порядку, дотримання якого було обов’язком. Веди описували роль кожної касти у світі і суспільстві, перехід з касти чи клану до іншої касти чи клану розцінювався як злочин, відмова визнавати волю богів. У країнах Стародавнього Сходу поширеним було об’єднання моралі і політики − етико-філософської основи політичної діяльності.

Важливу роль у розвитку політичного вчення світу відіграв китайський мислитель Конфуцій. На його думку, правитель мав божественне походження, але держава – ні. Держава виникає як об’єднання сімей, родів. Імператор – це батько, народ – діти; імператор-батько має дбати про своїх дітей (народ), любити їх, народ же повинен шанувати імператора, як свого батька. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялися благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж − це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. „Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним”. Головне завдання благородних Конфуцій бачив у вихованні людяності. Політичний ідеал давньокитайського мислителя − влада, здійснювана аристократами, доброчинність, суворе дотримання кожною людиною своїх обов’язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуцій вважав, що суспільний порядок повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

Мо Цзи, китайський філософ, у своїх працях розвивав ідеї рівності людей і концепцію договірного походження держави, в основі якої лежить ідея належності влади народу.

Відповідно до його концепції у давнину не було управління, і кожен мав своє уявлення про справедливість, що породжувало суперечки і недовіру між людьми. Пізніше, коли люди зрозуміли, що весь безлад походить через відсутність управління, вони вибирали мудрішу і благороднішу людину правителем, назвавши її „сином неба”, який покликаний бути зразком справедливості та підтримувати порядок у суспільстві.

Водночас Мо Цзи засуджує бідність, називаючи її причиною всіх бід. Влада і багатство, передані у спадок, не завжди дістаються достойним людям. Щоб цього не відбувалося, потрібно на посади висувати людей з високими моральними якостями, не зважаючи на їх походження.

Легізм як етико-політичне вчення з філософським обґрунтуванням почав формуватися у Китаї близько 600 р. до н.е. Гуань Чжуан був одним із засновників легізму і першим міністром царства Цинь. Він висунув концепцію управління за допомогою закону і провів ряд реформ для посилення царської влади. Шан Ян, правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновником школи „законників”, жив у ті часи, коли легізм почав складатися як політичне вчення. Він провів реформи у царстві Цинь, спрямовані на посилення держави: рівність перед законом, система рангів та посад, кругова порука, контроль чиновників правителем та громадою („кліщі”). Він виступив з обґрунтуванням управління, яке базується на законах й суворості покарання. Організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів − „фа” (звідси китайська назва цієї школи − „фація”), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов’язані з розумінням відносин між державною владою і населенням, антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, впевненістю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал „законницької” держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. Політичні погляди Шан Яна не знайшли підтримки ні серед родової знаті, ні серед простого люду. Після смерті Вана царства Цинь земельна аристократія стратила Шан Яна і всю його сім’ю.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична політична система. Державність втілилась у вигляді полісів – міст-держав з оточуючими поселеннями. „Серцем” грецької цивілізації став афінський поліс (місто-держава) в період розквіту демократії. Демократичні процедури передбачали участь усього чоловічого вільного населення міста у виборах та обговореннях. Але демократію підтримували не всі філософи. Піфагор, Геракліт, Сократ були прихильниками аристократії, а Демокріт − „поміркованим” демократом.

Сократ − відчайдушний захисник ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя. Він стверджував, що правити мають лише люди-філософи, адже правління є мистецтвом, яке здатні осмислити лише кращі люди, завдяки своєму народженню, навчанню, вихованню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя, адже рішення, які приймали афінські громадяни, часто були безглуздими і вели до погіршення становища. Однією з основних ідей Сократа була вимога дотримуватися законів. Він виділяв два види законів: божественні та людські. Ніхто не має права порушувати ці закони. Сократ власною смертю показав приклад покірності законам. Афінський демос засудив Сократа до смерті. Коли йому запропонували втекти, він сказав, що суспільство може загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

Подальший розвиток античної політичної думки тісно пов’язаний з ім’ям Платона. Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: „Держава”, „Політика”, „Закони”. Давньогрецький філософ намагався обґрунтувати ідеальну форму правління. Інша проблема, яку активно досліджував Платон, стосувалась зміни політичних режимів.

На думку філософа, держава подібна до людського тіла або душі. Трьом частинам людської душі – розумній, завзятій і бажаючій – повинні відповідати три стани:

• правителі, достоїнство яких − мудрість;

• воїни, які славляться хоробрістю;

• виробники, які дбають про задоволення своїх насущних потреб.

Становий поділ Платон вважав основою порядку і розквіту держави. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий розцінювався як великий злочин, адже кожна людина повинна займатися тією справою, для якої народжена. Це і є найвища справедливість. Таке визначення справедливості було покликане утвердити і виправдати класовий поділ суспільства. Більшість людей не здатні контролювати свої пристрасті і бажання, вони не можуть духовно зростати і досягти ідеалу, звідси випливає необхідність у законах. Держава забезпечує властиві людям потреби, реалізує інтереси, тому ідеальна держава має класовий поділ суспільства.

Держава Платона – ідеалізація єгипетського кастового ладу. Платон наголошує на тому, що існують правильні і неправильні форми політичного устрою. До правильних він відносить монархію і аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на забезпечення блага.

До неправильних форм він відносить тімократію – панування честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією (це влада користолюбців); олігархію – панування купки багатіїв, майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи; демократія – влада більшості, яка може бути законною або незаконною (якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія − влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії.

Платон вважав всі існуючі форми політичного не ідеальними і протиставляє їм ідеальну державу, яка спроможна забезпечити людям справедливість. Держава виникла як необхідність забезпечити потреби людей на основі закону, держава забезпечує навчання і виховання народу, наділяє громадян матеріальними благами, захищає від небезпек. Але жодна з існуючих форм політичного устрою не здатна виховувати доброчесність, забезпечити потреби. Навпаки, в суспільстві панує багатство і бідність, марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних пригнічують, а негідники управляють. Індивідуальні чесність і порядність вступають в суперечність з суспільною справедливістю або уявленнями про неї.

Вагомий доробок у розвиток політичної думки вніс Аристотель. Його справедливо можна назвати „батьком” використання порівняльного методу в політології. Разом зі своїми учнями він проаналізував 157 конкретних видів державного устрою і створив класифікацію політичних устроїв, яку протягом багатьох століть вважали класичною. Як критерії для класифікації він вибрав цілі влади (правильна –служба народу, задоволення його вимог чи неправильна служба – собі, задоволення власних потреб) та кількість владарюючих (один, кілька, більшість). Відповідно до цих критеріїв Аристотель розробив свою класифікацію.

Монархія – це добра влада одного, на противагу їй існує тиранія – спотворена монархія.

Аристократія – це влада небагатьох, заснована на доброчинності та вихованні, її викривленням є олігархія – влада, заснована на багатстві і відчуженні більшості влади від людей.

Політія або конституція – це влада більшості, яка слідує законам, демократія влади, в якій переважають бідні, які не мають необхідної освіти і виховання.

Вплив Аристотеля на наступну політичну думку був значним. Його оцінка демократії як „поганої” форми правління знайшла віддзеркалення у працях багатьох мислителів включно до епохи Нового часу. Але сам Аристотель диференційовано підходить до демократії, виділивши п’ять її видів. Об’єктом критики мислителя є крайня демократія, де не діють закони, а фактично правлять демагоги. В той же час його трактування політії як правління більшості на основі закону певною мірою відповідає сучасному уявленню про демократію.

Більшість ідей Аристотеля протилежні ідеям Платона − його вчителя. Вони розійшлись в думці про найкращий соціальний устрій. Аристотель критикував свого вчителя за відмову від приватної власності та інституту сім’ї. Водночас він попереджає про небезпеку великої майнової нерівності. Вирішення цієї проблеми філософ бачив у формуванні середнього прошарку заможного населення. Геніальна теорія про „середній” клас випередила свій час і стала основою сучасної теорії про „середній” клас як основу стабільності демократії.

Давньоримська політична думка продовжувала ідеї Античної Греції, враховуючи особливості власної політичної системи. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується республіканська форма правління. Найбільш активним прихильником і захисником республіки був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він відзначав, що республіка є „справа”, „надбання народу”, а сам народ − об’єднанням людей, пов’язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Правильна держава, в уявленнях Цицерона, є об’єднанням елементів монархії, аристократії та демократії. Ідеалізуючи дійсність, він бачив аналог подібного правління в Римській республіці. Ідеї Цицерона про розподіл влади між різними гілками стали витоком теорії „правової держави”.

2. Теологічні концепції політичної думки

З падінням Римської імперії завершився період Стародавнього Світу і розпочалося Середньовіччя. У цей період починають формуватися монархії сходу і заходу. Соціально-політичне життя у країнах Середньої Азії й Закавказзя в III−V ст. і в країнах Арабського Сходу у VII ст. характеризується становленням та розвитком феодальних відносин, різким розшаруванням суспільства на феодалів і феодально залежних землеробів, скотарів, виноградарів та ін. Сильний вплив на цей регіон мала нова релігія – іслам. Утворення Арабського халіфату і його мілітаристська політика сприяли масовому поширенню ісламу. Духовна і світська влади в ісламі теоретично неподільні. Основне завдання держави – дотримання божественних законів. Ідеалом слугує теократія.

В Середні віки влада ототожнювалася з божим промислом. Покірність державній владі − одна з основних вимог християнської моралі. В основі вимог лежить заповідь Христа в лояльності і покірності владі: „Віддайте кесарю (царю) кесареве (цареве), а Богу-Боже”. Християнські правителі, як і мусульманські, закликали коритись владі і загарбникам, бо така воля Бога (Аллаха).

В Європі особливою повагою користувався Ф.Аквінський. Він активно підтримував феодалів і втручання церкви у всі сфери життя. За вченням Ф.Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога − чистого розуму − до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. Ф.Аквінський активно досліджував вчення про закони та їх види, державу, владу та інше; він намагався за допомогою вчення Аристотеля обґрунтувати догми та закони церкви. Він вважав, що світській владі належить влада над тілом, а не над душею. Всеохоплююча церковна влада настільки вища за світську, наскільки Бог вище за людей. Тільки церква мала право розпоряджатись душею людини і її загробним життям. Тому римському папі – наміснику Бога на Землі − мають, як васали, підкорятися всі світські, царі, володарі. З урахуванням таких положень Ф.Аквінський розвиває теорію теократичної влади. Державна влада − це результат волі Бога. Проте він стверджує, що правителі не поставлені Богом і не всі їх дії Ним підтримуються. Володарі вільні творити і зло, і добро. Правильність і законність дій володаря визначає церква.

Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті „Про град Божий” розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зображена ним у вигляді „Граду Божого”, де перебувають праведники, представлена церквою. Друга – „град земний” – побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Аврелій Августин, хоча і розмежовував світську й духовну влади, але він також стверджував, що духовна влада вища за світську. Погляди Августина на людську природу і людську історію відрізняються новизною в його трактуванні відносин людини і християнського бога. Людина, на його думку, − істота немічна і не в змозі своїми силами ні втекти від гріха, ні створити на землі будь-яке удосконалене суспільство. Добро і справедливість повинні перемогти, дякуючи вічному порядку і авторитету божественності. Божественний порядок (в тому числі і на Землі), за Августином, є найвищим благом і абсолютною нормою того, що повинно бути.

У процесі обґрунтування і проповіді своїх теологічних міркувань Августин звертається до правових питань. При цьому головну роль в його підході до права займають роздуми про вічний і непорушний закон, який іде від Бога і діє в галузі людських відносин.

Вчення Августина користувалося великим впливом уже в стародавні часи. Римсько-католицька церква широко використовувала його вчення для обґрунтування своїх теократичних уявлень і претензій на владу. За заслуги перед церквою Августин був названий Блаженним.

В період Середньовіччя відбувається занепад наук через схоластичний підхід. Церква повністю контролює усі галузі життя, чим звужує сфери наукових пошуків.

3. Громадянські концепції політичної думки Відродження

В соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з XIV ст. в Італії і з XV ст. в інших країнах, стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права, висуваються концепції, в основу яких покладено положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Активно починає розвиватися наука і культура, відбувається повернення до античних ідеалів.

У теорії політики філософи відійшли від релігійного трактування держави і повернулися до ідей природного походження. Тоді до суспільно-політичних систем Платона, Аристотеля, Цицерона проявлявся особливий інтерес. Зароджуються ідеї про сильну централізовану державу. Поширюються ідеї гуманізму. Відбувається перехід від феодалізму до капіталізму.

Одним із найбільш яскравих представників Відродження стає італійський філософ і політик Н.Макіавеллі. Він претендував на створення нового методу, що його він визначав як правила успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось „корисне для дослідника”. Цей метод проілюстровано в „Державці”, де „загальне правило” (regola generale), згідно з яким „той, хто робить іншого могутнім, нищить себе”, взяте з практичного досвіду Н.Макіавеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика ХІІ в Італії, після якої папи Александр VI та Юлій ІІ зміцнили свою владу за його ж кошти.

Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для Н.Макіавеллі − проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю „Правитель”.

Серед порад, які він дає політикам, такі:

• вміти грати людськими пристрастями;

• покладатися на силу або закон;

• використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих через силу і страх;

• прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

На відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483-1540 рр.) Н.Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це призведе до успіху, оскільки в політиці, де не існує морального суду, судять за результатами.

Н.Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом, і що не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно поводитися з людьми також не гуманно, як це робив Ф.Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію.

Н.Макіавеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим благополуччям, Н.Макіавеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що „мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це не вигідно”.

Н.Макіавеллі рано усвідомив могутність народу або мас (moltitudine) не в останню чергу тому, що вони є остаточними суддями будь-якої політичної діяльності.

Ідеалом державного правління для Н.Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

Основні принципи політики, обґрунтовані Н.Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:

• для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;

• в політиці треба завжди сподіватись гіршого, а не ідеально кращого;

• влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

• правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;

• правитель повинен уміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

• народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;

• тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

В епоху Відродження розробкою гуманістичної теорії зайнявся Т.Мор. Велика заслуга Т.Мора як соціаліста в тому, що зумів тоді піднятися від комуністичної організації споживання до комуністичної організації виробництва, поставив у центрі уваги питання про право власності на знаряддя – засоби виробництва. Майбутнє суспільство Т.Мор зв’язував з повним народовладдям. Ідеальне суспільство філософ описує у своїй книжці „Утопія”, де влада обирається народом, працює для народу і звітує перед народом.

Основною проблемою суспільства Т.Мор вважав приватну власність, яка породжує протиріччя між людиною і суспільством, багатими і бідними. Приватна власність і гроші породжують злочини, які не можливо зупинити ніякими санкціями. Власність – основа суспільства.

В Утопії Т.Мора не існує приватної власності, і, відповідно, суперечки між утопійцями та злочини рідкісні: тому вони не потребують складного законодавства. Утопія складається з 54 міст, однакових за будовою. У містах – 6000 сімей по 10-16 дорослих. Кожна сім’я займається окремим ремеслом (дозволений перехід з однієї сім’ї в іншу). Для сільськогосподарських робіт створено спеціальні „сільські” сім’ї, в яких кожен житель міста зобов’язаний відпрацювати мінімум 2 роки. Утопійці не люблять воювати. Для цього вони наймають армію, яка воює замість них. Єдиною причиною для війни жителі утопії вважають той випадок, коли якийсь народ, володіючи землею, не використовує її і не дає змоги користуватись нею іншим.

Одним із відомих представників утопічного соціалізму, нарівні з Т.Мором, виступає Т.Кампанелла, член ордену Домініканців, автор „Civitas solis”, „Questiones sull’ optima republica” і „Philosophia realis”. У творі „Civitas solis” відображає ідеальну країну – країну Сонця.

Населення міста Сонця живе при комунізмі, тобто має все спільне. Країною править вибраний мудрець – Метафізик, і йому допомагає Тривіум Могутності, Мудрості і Любові – рада трьох керівників, які керують всім політичним і соціальним життям в країні. Могутність вирішує питання миру та війни, Мудрість – науки і просвітництва. Любов піклується про виховання, землеробство, продовольство та влаштування таких шлюбів, щоб „діти народжувалися найкращими з усіх можливих”. За влаштування шлюбів у країні відповідають жреці. Жінки, які не могли мати дітей, мали стати спільними дружинами. Робочий день тривав 4 години. Ті робітники, які виконували багато різноманітної роботи, могли отримати „подарунок” за свої заслуги, причому ніхто не мав права позбавляти людей найнеобхіднішого. З розвитком науки і техніки робочий день мав скоротитися.

Кампанелла бачив майбутнє світу під владою Іспанії та Риму, які мали укріпити католицизм.

Наприкінці XVI – в першій половині XVII ст. у політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Г.Гроцій, Т.Гоббс, Б.Спіноза, Дж.Локк та інші.

Голландський юрист і політичний мислитель Г.Гроцій є одним із засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. Його погляди викладені у трактаті „Про право війни і миру. Три книги”.

У розумінні Г.Гроція, держава – це „досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної корисності”. У держави існує громадянська влада, котра є верховною.

Г.Гроцій стояв біля витоків так званого „юридичного світогляду”. Джерелом природного права є людський розум, а до його вимог належить утримання від заволодіння чужим майном, обов’язок дотримання обіцянок, відшкодування заподіяної шкоди, притягнення людей до заслуженої кари.

Мислитель не віддавав переваги жодній з форм правління. За своїм соціальним змістом держава виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

Новий реалістичний підхід до проблем суспільства і держави отримав свій подальший розвиток у творчості видатного голландського філософа та соціального мислителя Б.Спінози. Його політичні погляди викладені у праці „Богословсько-політичний трактат” (1670 р.), „Етика” (1675 р.), „Політичний трактат” (1677 р.).

Держава Б.Спінози виступає носієм природних прав усього населення. Основними її функціями він вважав:

• упорядкування релігійного життя;

• забезпечення недоторканості власника;

• поширення освіти;

• гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

• оцінка поведінки кожного;

• покарання злочинців;

• вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

• здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та їх запобігання.

• Б.Спіноза найкращою формою вважав республікансько-демократичну форму держави.

У цілому Б.Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.

Політична доктрина англійського філософа та політичного мислителя Т.Гоббса викладена у працях „Філософські основи вчення про громадянина” (1642 р.), „Лефіван, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651 р.). Т.Гоббс розрізняв держави, що виникають внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави – монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Т.Гоббса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.

Услід за Н.Макіавеллі та Г.Гроцієм Т.Гоббс почав розглядати державу не через кару примусу теології, а виводить закони її розуму та досвіду.

4. Політичні теорії Нової і Новітньої доби.

Політичне вчення англійського філософа та політичного мислителя Дж.Локка викладено у праці „Два трактати про правління” (1690 р.). Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж.Локка, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній (але не абсолютній) у державі. Інші гілки влади повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони мають великий вплив у державі.

Учення Дж.Локка було класичним відображенням ідеології ранньобуржуазних революцій. Воно увібрало у себе досягнення передової наукової думки XVII ст. та прогресивні досягнення політико-правового знання.

Дж.Локк сформував політичні принципи, які лягли в основу усіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму. Одним із перших французьких просвітників був Ш.-Л.Монтеск’є. Його політичні погляди викладені у працях „Перські листи” (1721 р.), „Роздуми про причини величі і падіння римлян” (1734 р.), „Про дух законів”, (1748 р.). Ш.-Л.Монтеск’є виділяв три форми правління: республіку, монархію, деспотизм.

У праці „Про дух законів”, розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, Монтеск’є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу. Їхня причина в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або в зв’язку з іншими законами. „Закони в найширшому розумінні є необхідними зв’язками, що випливають із природи речей”. Розробка проблем сукупності факторів, які розуміють „дух законів”, або „образ правління”, поставила його в ряд видатних засновників політичної науки. По-перше, Ш.-Л.Монтеск’є розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної структури. Він робить висновок, що соціальні факти об’єктивно зв’язані. А це давало можливість створити політичну науку й розглянути суспільство як фізичне тіло.

По-друге, досягнення Ш.-Л.Монтеск’є, який спирався на погляди своїх представників, є його теорія поділу влади. Верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну. Мислитель дав одне із класичних визначень поняття „свобода” (це право „робити все, що дозволено законом”), однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

Традиція Просвітництва була продовжена знаменитим німецьким мислителем Е.Кантом. Він заклав філософську основу теорії правової держави. Згідно з ученням Е.Канта, держава − це поєднання множинності людей, що підпорядковуються праву. Але сама влада повинна бути обмежена правом, інакше вона ризикує перерости в свавілля і тиранію. Ідея обов’язковості права в ученні Е.Канта поєднується з ідеєю народного суверенітету, що знайшло вираження в такій фразі: „Чого народ не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити щодо народу”. В правовій державі самі громадяни у своїх діях керуються вмінням розуму і моральними нормами, тобто вимогами категоричного імперативу.

Він дає два визначення категоріального імперативу:

• „дій так, щоб твої дії були зразком загального закону поведінки”;

• „завжди стався до всього людського в собі та в інших як до самоцілі і ніколи не стався до нього тільки як до засобу”. Іншими словами, не можна використовувати іншу людину як засіб для досягнення чужого благополуччя.

Важливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ Ж.-Ж.Руссо, погляди якого викладені в працях „Судження про вічний мир”, „Проект конституції для Корсики” (1782 р.), „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762 р.).

Джерелом протиріч цивілізації Ж.-Ж.Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. У праці „Про суспільний договір” Руссо доводив, що єдиним корективом до історичної нині соціальної нерівності – нерівності майнової та нерівності обов’язків – можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав. Цю ідею, в якій виявився буржуазний характер соціології Ж.-Ж.Руссо, пізніше високо цінували діячі Французької революції, передусім якобінці. Основу політичного життя суспільства Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади на законодавчу та виконавчу і запропонував систему постійно діючого в державі плебісциту стосовно всіх питань політичного життя.

Співвітчизник Констана і його молодший сучасник А. де Токвіль також був занепокоєний проблемою захисту індивідуальної свободи від „тиранії більшості”. Власне він і ввів поняття „тиранія більшості”. Він був прибічником демократії і вважав, що падіння правління аристократії та демократичні перетворення є універсальним процесом, викликаним утвердженням соціальної рівності. Суперечка про перевагу демократії чи аристократії вирішена на користь першої, але можливі різні альтернативи демократії: рівність у поєднанні зі свободою або рівність без свободи. Небезпека для індивідуальної свободи ховається в тому, що демократія може володіти важко вираженим різновидом деспотизму - влада суспільної думки, яка придушує будь-яку незгоду.

Ідея А. де Токвіля про те, що небезпека для індивідуальної свободи може виходити від суспільної думки, знайшла теоретичне продовження в ученні англійського мислителя Джона Стюарта Мілля. Гарантією проти подібної тиранії, на його думку, повинна стати абсолютна свобода думки. Придушення дискусій несправедливе і навіть шкідливе для суспільства, тому що воно втрачає можливість пізнати думку, яка може виявитися слушною. Наслідування догмам, які не піддаються екзамену вільного обговорення, не залишає суспільству шанс подальшого розвитку.

Німецький філософ і громадський діяч Й.Фітше підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступив проти деспотизму монархів і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Його політичні погляди викладені у працях „Промови до німецької нації”, „Основи природного права відповідно до принципів науковчення”, „Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали” та інше. Державу Й.Фітше розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Й.Фітше, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Політичні погляди німецького філософа Г.Гегеля викладені у працях „Енциклопедія філософських наук”, „Історія філософії”, „Філософії права”. У молоді роки Г.Гегель вважав, що „не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне...”, виступав за необхідність подолання зусилля держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював ідею держави. В основі права, на його думку, лежить свобода окремої людини.

Г.Гегель був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти деспотизмові. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією, корупціями, а також опирається на приватну власність і загальну рівність людей. Головна функція громадянського суспільства – захист свободи та приватних інтересів громадян. Тобто, у розумінні Г.Гегеля, громадянське суспільство – це система суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою і індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.

Ідеї Г.Гегеля справили значний вплив на К.Маркса (1818-1883 рр.) і Ф.Єнгельса (1820-1895 рр.) – німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства – марксизму. Вони доводили, що правові відносини, як і форми держави, не можна зрозуміти поза історичним контекстом, умовами матеріального життя. Держава – офіційний представник громадянського суспільства. При цьому проявляється її подвійна природа: з одного боку, вона виступає як універсальна політична організація, що зберігає цілісність суспільства, а з іншого – як спеціальний апарат управління.

Марксизм формулює положення про подолання відчуження держави від народу, від людини, про необхідність запровадження демократичної державності, самоврядування народу. Шлях до нього пролягає через перехідний період, політичною основою якого є держава диктатури пролетаріату. Суть диктатури пролетаріату – поєднання законодавчої, виконавчої та судової влади. Щоб досягти цієї мети, пролетаріат повинен здійснити політичну революцію, в процесі якої має бути ліквідована стара й створена нова державна машина. Вона втілює одвічні ідеї справедливості, рівності демократії в інтересах більшості народу шляхом примусу незначної меншості. „Історична місія” пролетаріату може здійснитися за умови „особливої партії”, що дасть змогу робітничому класові стати самостійною силою. Ведучи рішучу ідеологічну боротьбу з класовими противниками, така партія очолить пролетаріат і допоможе йому вийти зі свого „дитинства”.

Вебер Макс (1864–1920 рр.) − німецький політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права, М.Вебер став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років.

М.Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби, та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму („Протестантська етика і дух капіталізму”, 1904–1905 рр.). Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення М.Вебер вважав „світовий аскетизм” реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.

Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за М.Вебером, на основі „раціональності” встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі „традиції” „раціональний” принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягара родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягара традиційних норм. Насамкінець „раціональне” управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах „раціоналізація” визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив „політичну соціологію панування”. Влада, за М.Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати „порядок” на даній території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. „Панування” розглядається в політичній соціології М.Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої у часі. Поняття „держава” і „влада” нетотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління.

Держава як політична організація − це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу. Як особливий конституйований суб’єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей „громадянського” на противагу „суспільству політичному”, тобто власне держави.

Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою здійснення. Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави. Сутність держави розкривається повільно. Розвиваючись, держава, як і кожен інший соціальний феномен, проходить стадію становлення, а потім послідовно виступає як явище „в собі”, „для себе”, „для інших”.

Якості державності можна знайти вже у ранніх виявленнях соціальності. Але як самостійний феномен держава конституюється тільки тоді, коли суперечність між індивідом і суспільством уже може бути з’ясована як основна соціальна суперечність (для цього потрібен досить високий ступінь розвитку як суспільства, так і індивіда). Становлення державності закінчується відокремленням держави від суспільства (від індивіда також) в ролі самостійного суб’єкта.

На початку здійснюється відособлення держави від суспільства, накреслюється тільки її сутність. Держава ще залишається „річчю в собі” і відноситься до суспільства як частина до цілого. Подальший розвиток державності пов’язаний з народженням бюрократії. У внутрішній структурі держави поступово утворюється особливий соціальний прошарок (група), який безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Цей прошарок перебуває в особливих стосунках не тільки з суспільством як цілим, а й з усіма іншими соціальними групами. Таким чином, держава конституюється не тільки в певну частину суспільства, а й як провідна група суспільства. В такому разі держава вже не є „річ в собі”, а виступає як „річ для себе”. Сутність держави у цьому випадку виявляється вже досить виразно, але ще не розкривається як рух суперечності між індивідом і суспільством.

Пізніше розвиток державності пов’язаний із встановленням суспільного контролю над бюрократією. В ході боротьби з всевладдям бюрократії відбувається формування нації. Цей суперечливий процес здійснює подвійний вплив як на становище індивіда, так і на становище суспільства.

Із першоджерел

Аристотель.

Політика

КНИГА І

• Завершене спілкування, що складається з кількох поселень, утворює державу. Його призначення об’єктивне, держава виникає заради потреб життя, але існує вона заради до­сягнення благого життя. Звідси, будь-яка держава − продукт природного виникнення і що вона уподібнюється в цьому відношенні до первинного спілкування − сім’ї та посе­ленню; воно є їх завершенням, в завершенні ж природа об’єкта виходить на перший план. Адже ми називаємо природою кожний об’єкт − візьмемо, наприклад, природу людини, коня, родини − такий стан, який є завершенням його генезису. Більш того, у здійсненні кінцевої мети і є вище завершення об’єкта; тому об’єктивний стан − мета держави − є і його завершенням і вищою досконалістю.

• З усього сказаного виходить, що держава − продукт природного розвитку і що людина за своєю природою − істота політична; хто живе в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, поза державою, той або надлюдина, або істота, недорозвинена у моральному відношенні...

• …. властивість людини, що відрізняє їх від інших живих істот, веде до того, що тільки людина здібна до чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість і т. п. А це і створює основу родини держави.

• Природа держави виникає раніше, ніж природа родини та індивіда: необхідно, аби ціле передувало своїй частині. Знищ істоту в цілому і в неї не буде ні ніг, ні рук, збережеться лише їх назва...

• Отже, держава і за своєю природою передує індивіду: якщо останній, потрапивши в ізольований стан, не розглядатиме себе істотою не від чого незалежною, вона опиниться по відношенню до держави в такому самому положенні, в якому знаходяться інші частини по відношенню до свого цілого. А якщо індивід нездатен до спілкування або, вважаючи себе істотою ні від чого незалежною, не відчуває потреби ні в чому, він вже не є елементом держави, стаючи або твариною, або божеством.

У кожну людину природа заклала прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, зробив для людства безцінне благо. Людина, що знайшла своє завершення в державі, − найдосконаліше з творінь, і, навпаки, людина, що живе поза законом та правом, займає найжалюгідніше місце в світі. Адже безправ’я, що спирається на озброєні сили, важче всього. Природа дала людині в руки зброю − інтелектуальну та моральну силу, але вона може користуватися цією зброєю і в зворотному напрямку; через це людина без моральних підвалин виявляється самою безчесною та дикою істотою, що низинна в своїх статевих і смакових інстинктах. Поняття справедливості зв’язано з уявленням про державу, так як право, що служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування...

1. З’ясувавши, з яких елементів складається держава, слід передусім поговорити про утворення родини: адже кожна держава складається з окремих родин. Родина, в свою чергу, складається з елементів, сукупність яких і становить предмет її організації. У без­доганній родині є два елементи: раби та вільні. Так як дослідження кожного об’єкта по­винно починатися передусім з розгляду найдрібніших частин, що його складають, а поча­тковими та найдрібнішими частинами родини є хазяїн та раб, чоловік та жінка, батько та діти, то слід розглянути кожний з цих трьох елементів: чим кожен з них є і яким він по­винен бути.

2. Відношення, що існують між трьома вказаними парними елементами, можна сха­рактеризувати так: 1) панське (відношення хазяїна та раба), 2) шлюбне (відношення чоло­віка та жінки співіснування чоловіка та жінки не має особливого терміна для свого по­значення); 3) батьківське (відношення батька та дітей (це відношення теж не позначається особливим терміном)...

2. Справа в тому, що, на думку одних, влада пана над рабом є свого роду наука, спо­ріднена з наукою про організацію сім’ї, про державу і про царську владу, як ми вже зга­дали про це на початку нашої дискусії. Навпаки, на думку інших, сама ідея про владу ха­зяїна над рабом − ідея антиприродна: лише законоположеннями обумовлюється різниця між вільною людиною і рабом, по суті ж ніякої такої відмінності не існує. Через те й вла­да хазяїна над рабом, заснована на насиллі, суперечить принципу справедливості.

2. Власність є частиною сімейної організації: без предметів першої необхідності не можна не лише добре жити, а й взагалі жити... Придбання власності потребує масу зна­рядь, раб є в певному розумінні живою частиною власності, як і взагалі в справах кожний майстер, як знаряддя, стоїть попереду інших інструментів.

3. Якби кожний інструмент міг виконувати властиву йому роботу самостійно по да­ному йому наказу або навіть передбачаючи... Якби ткацькі човни самі ткали, а плектри самі грали на кифарі, то тоді і зодчі при будівництві будинку не потребували б працівни­ків, а хазяїнам не були б потрібні раби...

4. Владарювання та покора − не тільки речі необхідні, але й корисні. Вже безпосере­дньо з моменту самого народження деякі істоти розрізняються в тому відношенні, що од­ні з них ніби призначені для підкори, інші для владарювання. Багато різновидів існує у стані владарювання й підкори; але чим вище стоять підлеглі, тим досконаліша сама влада над ними; так, влада над людиною досконаліша, ніж влада над твариною. Адже чим вище стоїть майстер, тим досконалішою є виконувана ним робота: де одна сторона владарює, інша підкоряється, тільки там і може йти мова про яку-небудь роботу.

5. Елемент владарювання й елемент підкори відображується в усьому, що, будучи складеною з декількох частин, безперервно зв’язаних одна з другою або роз’єднаних, складає одне дещо ціле. Це − загальний закон природи, йому й підкорені живі істоти. Правда, і в неживих предметах, наприклад музичній гармонії, можна прослідити свого роду принцип підкори; але це питання може послугувати предметом спеціального дослі­дження.

6. Через це обмежимося тепер лише живою істотою. Воно складається передусім з душі та тіла; душа за своєю природою начало панівне, тіло − начало підкорене...

7. Згідно з нашим твердженням, у кожній живій істоті можна побачити деспотичну владу (влада хазяїна над рабом) і політичну (влада державного мужа над громадянином). Якщо душа владарює над тілом деспотичною владою, то розум володарює над усіма на­шими прагненнями політичною владою. Звідси, до речі, явно слідує, як природно й кори­сно для тіла бути в покорі у дуїді, а для підтвердженої афектами частини душі бути в по­корі у розуму та розсудливого елемента душі, і, навпаки, якою є шкода при рівному або зворотному співвідношенні.

10. Залишається в силі те саме положення й у ставленні людини до інших живих істот.

Так, домашні тварини за своєю природою стоять вище за тварин диких, і для всіх до­машніх тварин переважно знаходитись в покорі у людини, оскільки в цьому випадку їх безпечність гарантована. Далі, порівняємо стосунки між чоловіком та жінкою: чоловік за своєю природою сильніший, а жінка слабша, через це чоловік володарює, а жінка знахо­диться в покорі. Той самий принцип повинен панувати й в усьому людстві.

10. Ті люди, які наскільки відрізняються від інших, як відрізняється душа від тіла, а людина від тварини (а це трапляється з усіма тими, чия діяльність полягає у використанні їх фізичної сили, а це − найкраще, що вони можуть дати) − люди за своєю природою раби; для них, як і для вище вказаних істот, найкращим варіантом є перебування в покорі у деспотичної влади. Рабом за природою буває той, хто може належати іншому (він тому-то і належить іншому, бо здатен на це) і хто настільки обдарований глуздом, що лише сприймає його вказівки (за ініціативою іншої людини), а сам же глуздом не володіє. Що ж стосується інших живих істот, тобто тварин, то вони нездатні навіть до сприйняття вка­зівок глузду, а діють виключно інстинктивно.

11. Проте, користь, яку приносять домашні тварини, мало чим відрізняється від корис­ті, яку приносять раби: і ті, й інші своїми силами надають нам допомогу по задоволенню наших насущних потреб.

Природа зробила так, що й фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів: в останніх тіло масивне, придатне до виконання необхідних фізичних

• Добування продуктів має певні межі − адже продукти служать засобом у господарській діяльності. Своєю чергою засоби мають свої межі в кількості й розмірах.

• Набування статку і природна власність − не одне й те саме. Власність установлена природою. Наживання ж статку вимагає досвіду та неабиякої працелюбності.

• Використання предметів двояке: з одного боку, предмет виступає як такий, заради чого він виготовлений: наприклад, вуздечка для загнуздування [коней]. У другому ж ви­падку предмети виготовляються як необхідне для обміну, аби таким чином, маючи їх у надмірній кількості, обміняти на предмети, в яких відчуваємо потребу. Взагалі обмін винайдено для природних зручностей у житті; і він стосується тих справ, які спричинені природною необхідністю. Лихварство не належить до природного поняття, оскільки тут має місце обмін грошей, який суперечить природі.

• Але оскільки обмін товарами часто відбувається між краями, віддаленими один від одного, у зв’язку з чим досить важко й складно використовувати предмети, задля зручності (проводити обмін) були винайдені гроші, які мають певну вагу і розміри, залежно від чого можна придбати необхідну кількість товарів. Згодом же зображення на монеті показувало справжню її вартість, наприклад, сьогодні це необхідно для того, аби позбавити людей зайвих клопотів.

• Вважаймо, що природні види діяльності існують для набуття багатства, але не наживання грошей. Винайдення останніх має на меті обмін і виготовлення природних предметів.

• Наживання статків певним чином обслуговує господарство, тому є природним і об­меженим. З другого боку, коли наживання статків − самоціль, то воно не мас меж, оскі­льки мета тут полягає у збільшенні статків, а саме прагнення, як відомо, безмежне. Але через схожість обох видів діяльності наживання статків теж стає безмежним у зв’язку з накопиченням грошей; не досягнення щасливого життя, а задоволення всіх бажань, які самі по собі безмежні. Це веде до мінової торгівлі.

• Нагромадження статків не меншою мірою обслуговує те господарство, чиїм завданням є розподіл природних предметів і грошей та завдяки цьому придбання природних речей, подібно до того, як це робиться у природний спосіб. І як господарська діяль­ність передбачає вироблення природних предметів, так і торгівля ведеться для того, аби обмінюватися природними предметами, − таке явище гідне похвали. Але торгівля на відстані, як ми сказали, гідна осуду, бо її мета − наживання статків. Та ще більше викликає осуд лихварство, оскільки воно має на меті нагромадження грошей і здавання їх під відсоток, що само по собі позбавлене природності. Отже, треба наживати статок із пред­метів до певної межі, тобто узгоджувати це з природною необхідністю.

• Для всіх, хто наживає статок із природних предметів, першою настановою буде таке (займаючись цим видом діяльності): треба з практики знати, де товари купуються дешевше і де продаються дорожче. Друге: необхідно нагромадити досить товарів для продажу − наприклад, продуктів землеробства, бджільництва чи іншого (з живих істот) або запастися рибою чи птицею.

• Своєю чергою і торгівля також сприяє нагромадженню грошей − вона ведеться через море, по суходолу (перевізна) або буває дрібною. Із цих видів найбільший зиск дає морська торгівля, однак сухопутна надійніша.

• Отже [нагромадженню грошей] сприяє і лихварство, і торгівля, а також решта за­нять; з них одні корисні, інші ж викликають огиду − наприклад, кухарство. Решта [занять] не належить до мистецтва; вони пов’язані лише з фізичною працею, скажімо, перекопування поля. Але: оскільки метали видобуваються із землі, таке заняття схоже на землеробство, бо тут теж предмети видобуваються із землі.

• Певні види діяльності різняться між собою. Одні з них пов’язані з удачею, і вони навряд чи належать до мистецтв: наприклад, рибальство. Інші ж, навпаки, не залежать від волі випадку (принаймні незначною мірою) і є великою мірою мистецтвом − наприклад, ковальство й решта таких. Деякі належать до простих занять, від яких брудниться тіло, наприклад, фарбування, кухарство. Деякі ж − рабські, от як носіння вантажів. А окремі − взагалі нікчемні, що майже не прищеплюють чеснот чи виняткових якостей,

• Ці настанови для тих, хто домагається багатства, ми взяли частково із книг інших пись­менників, частково ж можемо спиратися на приклади: скажімо, як виграшно віддавати на відкуп під відсоток підприємства, що у свій час зробили фалес Мілетський і відома особа у Сицилії.

• [Щодо сімейних стосунків, то] чоловік управляє жінкою і батько − сином, однак, не як господар рабом, а як вільними. Між цими формами правління різниця в тому, що влада батька схожа на царську, бо ж, як і при царському правлінні, батько має повну владу над сином як вільною особою. З другого ж боку, влада чоловіка [над жінкою] схожа на політичну, оскільки матримоніальний [шлюбний] зв’язок спирається на закони, як, при­міром, обмежені законами повноваження правителя в державі.

• Однак влада чоловіка над жінкою відрізняється від політичної, зокрема, тим що в політичному об’єднанні одні й ті самі особи часом управляють, а часом − коряться, і між керівниками й підлеглими теж спостерігається несхожість, наприклад, у манері говорити і в отриманні почестей. Чоловік же завжди управляє жінкою.

• Із сказаного зрозуміло, що це визначення можна застосувати й до раба; раб − жи­ве й діяльне знаряддя іншого, що існує відокремлено (як людина). Поняття „знаряддя” виражає його рід. Поняття „живе” відокремлює його від неживих знарядь. Поняття ж „діяльне” відрізняє його від живих засобів у мистецтві. Поняття „відокремлене” робить його відмінним від діяльних живих [засобів] і тих, що є частинами самої живої істоти. Те, що він існує як [предмет] іншого, означає, що, на відміну від нього, вільна особа теж буває інколи слугою в домашньому господарстві (але не є чиєюсь річчю). Те, що він живе як людина, відрізняє його від тварин, які теж і живі, й діяльні, й відокремлені, і предмети власності [іншого].

• Рабство − природне й корисне: адже у всякій масі народу, що складається з бага­тьох осіб, природним буде такий стан речей, коли одні повелівають, інші − підкоряють­ся. І користь помітна, особливо з того, що в живих істотах душа панує над тілом, розум над бажаннями (звичайно, якщо не брати до уваги відхилення від природного стану). Людина ж перевершує решту живих істот, які дають тільки користь для її існування − зде­більшого це свійські тварини. Чоловік також за природою управляє жінкою, що корисно для неї. Отже, і природно, й корисно для народу такий стан речей, коли одні панують, другі − служать.

• Рабами за природою є ті, котрі відрізняються від тих, хто покликаний панувати, такою мірою, якою тіло відрізняється від душі і дика тварина від людини. Людьми, чий інтелект слабкий і чиє тіло грубе, звичайно ж, керувати корисно, і вони здатні виконувати накази. Тому й природа встановила відмінності між тілом вільних і рабів так, щоб у перших воно було витонченим і придатним до споглядальної діяльності, а в других, з огляду на масивну фігуру, − до тілесних вправ. Звичайно, інколи випадково трапляється таке, що суперечить природі. Оскільки фізична витонченість робить перших гідними того, аби керувати другими (рабами), то ще справедливіше те, що з цього проступають відмінності в їхніх душах.

• Худоба і раби коряться не в один і той самий спосіб. Так, раб чинить послух, виконуючи накази, худоба ж приводиться (до дії) через спонуки (окрики тощо). Зрештою, раб дає користі трохи більше, ніж худоба.

• Рабство якоюсь мірою законне, коли захоплених у полон на війні переможці обертають на рабів. І це певним чином справедливо, але не цілком, бо інколи розумних людей перемагають нерозумні. Однак певною мірою воно справедливе: по-перше, тим, що створює зручності для людини − наскільки, звичайно, переможені, обернені на рабів, можуть служити. Далі: спонукані можливістю одержати таку винагороду, люди виробляють у собі мужність для здобуття перемоги в битві; в такому випадку переможець, виявивши доблесть, справедливо здобуває нагороду.

• Між рабами за природою і господарями повинні встановитися дружні стосунки: адже вони спілкуються у справах, від яких мають взаємну користь. Однак між рабами за законом і з примусу та їхніми господарями не встановлюється дружніх стосунків, оскільки вони не пов’язані справами, корисними комусь із них. А коли таким рабам і корисно було б виконувати рабські роботи, то не слугувати.

• Господарська влада відрізняється від політичної та економічної. Політична влада − це влада вільних, а не рабів. Економічна ж − влада над усіма, що проживають у домі, а господарська − лише над рабами. З другого боку, політична влада відрізняється від економічної, оскільки економічна влада − управління однієї особи, політична ж − управління багатьох.

• Наука про господарську форму правління зовсім незначна за обсягом; „адже господар − особа, яка називається так не з погляду науки, а за природною здатністю пану­вати. До цього певною мірою додається наука про користування рабами − вона, зрештою, не становить певної складності чи вартості, оскільки повелівати − річ нескладна, отож припускається і зневажливе ставлення до іншого. І наука про наживання статку теж пов’язана з цим, наприклад, мистецтво ведення бою і торгівлі.

• Власність економічна − не частина домашнього господарства, оскільки в господарстві користуються предметами власності. Власність же означає − набування статку. Вона ж обслуговує господарство як допоміжний засіб, за допомогою якого діють: наприклад, вуздечки потрібні для коней.

• Здобування продуктів певною мірою є заняттям пастухів (кочовиків); певною мірою − землеробів; такою ж мірою це стосується розбійників, торговців, рибалок. І природним є добування продуктів, які дає нам природа. Так, наприклад, па початку новонародженим (вона дає) молоко або те, що є в надмірній кількості − скажімо, в яйці створює необхідні умови для визрівання плода. Мисливські заняття також природні − тобто від­носно тварин і варварів, які за природою покликані служити, тому їх треба обертати на рабів.

• Відмінність у харчуванні вносить відмінності у способи життя тварин і людей. Так, дикі звірі, які харчуються м’ясом інших, ведуть самітний спосіб життя. Тварини, які належать до травоїдних, живуть стадом. Так само й серед людей: одні з них, звільнені від особливо виснажливої праці, − пастухи; інші ведуть свій спосіб життя.

Друкується за: Аристотель. Политика. Соч. в 4-х т. 1975−1984. − Т. 4.

Тема: Розвиток політичної думки у світовому контексті План семінару

1. Філософсько-етична концепція політичної думки Стародавнього Світу.

2. Теологічні концепції політичної думки.

3. Громадянські концепції політичної думки Відродження.

4. Політичні теорії Нової і Новітньої доби.

Питання для самоконтролю

1. Порівняйте політичні погляди Платона і Аристотеля. Виділіть подібне і відмінне.

2. Прослідкуйте специфіку політичних поглядів західноєвропейських мислителів Середньовіччя.

3. В чому, на вашу думку, полягає новаторство поглядів Н.Макіавеллі?

4. Яку роль в розвитку політичної думки відіграли Томас Мор і Томмазо Кампанелла?

5. Як М.Вебер визначав поняття „держава” і „влада”.

6. Чим відрізняється влада чоловіка над жінкою від влади політичної за Аристотелем?

7. Як трактує природу держави Аристотель?

8. Яку різницю вбачав Аристотель між владою господарською, економічною та політичною?

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Брюбейкер Роджерс. Проблемний націоналізм. Статус нації та національне питання в новій Європі. / Переклав з англійської Олександр Рябов. − Львів, 2006. − 280 с.

3. Козырев Г.И. введение в политологию: Учебное пособие для студентов вузов. − 2-е изд. − М.: Академический Проект; Екатеренбург: Деловая книга, 2004. − 208 с.

4. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. − К.: Центр навчальної літератури, 206. − 304 с.

5. Погорілий Д.Є. Політологія: 100 питань − 100 відповідей. навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. − К: Фірма „ІНКОС”, 2008. − 232 с.

6. Політична культура: теорія проблеми перспективи. − К.: Видавець ПАРАПАН, 2004. − 224 с.

7. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. Філос. наук, доцент Т.В. Гончарук − Тернопіль: Астон, 2009. − 376 с.

8. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

9. Хрестоматія з історії політичних вчень: Посібник / Упоряд. Та автор коментарів Урив алкін О.М. − К.: Дакор, КНТ, 2008. − 456 с.

10. Штанько В.І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

11. http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi1.html#2.3

12. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE-%D1%86%D0%B7%D1%8B

13. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE-%D1%86%D0%B7%D0%B8

14. http://ru.wikiquote.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%BC%D0%B0_%D0%90%D0%BA%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9

15. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%B2%D0%B3%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD

16. http://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%96

17. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81_%D0%9C%D0%BE%D1%80

18. http://vpn.int.ru/index.php?name=Biography&op=page&pid=330

19. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B0,_%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%B7%D0%BE

20. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4_%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BD%D1%86%D0%B0

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Засновником течії легізму вважають:

а) Мо Цзи

б) Гуань Чжуан

в) Шан Ян

2. Хто з давньогрецьких філософів висунув ідею про створення середнього класу?

а) Платон

б) Сократ

в) Аристотель

3. Кому належить вислів „мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно”?

а) Монтеск’є

б) Й.Фітше

в) Н.Макіавеллі

4. Держава – це досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної корисності. Це визначення належить:

а) Т.Гоббсу

б) Б.Спінозі

в) Горацію

5. В „країні Сонця” Т.Кампанелли влада належить:

а) Метафізику і Тріумвірату Могутності, Любові і Мудрості

б) Метафізику

в) Тріумвірату Могутності, Любові і Мудрості

6. Правильні форми правління за Аристотелем:

а) монархія, аристократія, політія

б) монархія, аристократія, демократія

в) монархія, аристократія, тімократія

7. Алесіс де Токвіль уперше ввів поняття:

а) суспільного договору

б) правління більшості

в) тиранії більшості

8. Кому належить вислів „Чого народ не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити щодо народу”?

а) Ж.-Ж.Руссо

б) І.Канту

в) Т.Гоббсу

9. Найкраща форма правління за Гоббсом:

а) Демократія

б) монархія

в) аристократія

10. Що саме М.Вебер вважає головною причиною „нагромадження багатства”?

а) зміну політичних ладів

б) ідеологія „реформованого” християнства (протестантів)

в) розвиток економічної і соціальної сфери.

Тема 4 Етапи становлення української політичної думки План

1. Формування політичної думки за часів Київської Русі.

2. Політичні ідеї періоду Литовсько-Польської доби.

3. Політична думка за часів Гетьманської держави.

4. Національне відродження та його вплив на розвиток політичної думки у ХІХ − початку ХХ ст..

5. Розвиток політичної думки після національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

1. Формування політичної думки за часів Київської Русі.

Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями України, тісно пов’язані з історією, віддзеркалюють політичні процеси та їх тенденції. Політична думка в Україні формувалася як на вітчизняному досвіді, так і на використанні здобутків західноєвропейських дослідників. Тому історія політичної думки в Україні відображає реальну боротьбу різних суспільних сил, зіткнення різноманітних культурних впливів, цивілізацій.

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були такі: перехід українського суспільства від варварської (докласової, доцивілізованої) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами регулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень племінних княжінь у державно-політичні макрооб’єднання імперського зразка); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань, прихід християнства та його запровадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східно-візантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних цінностей.

Намагання прогресивної української спільноти усвідомити, глибоко проникнути в сутність проблеми колективного існування й національного утворення стає головним завданням української політичної думки. Дослідження соціально-політичної думки починається з того часу, коли вона знаходить своє відображення в писемній літературі. Це був період Київської Русі − першого державного утворення слов’янських народів. Центр цієї держави знаходився на Україні.

Виникнення Київської Русі − однієї з наймогутніших держав світу в період раннього середньовіччя − явище великого історичного значення. Воно сприяло об’єднанню східних слов’ян у єдиний, централізований державний організм, подоланню залишків старого, родового устрою слов’янських племен, утвердженню нового, прогресивнішого суспільно-економічного та політичного ладу, що значно прискорило економічний і культурний розвиток Давньослов’янської держави.

Величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення давньоруської держави та княжої влади мало прийняття у 988 році Християнства. Воно зіграло вирішальну роль у політичному об’єднанні східних слов’ян усіх удільних князівств навколо Великого Київського престолу. Християнство залучило Давньослов’янську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.

Разом з християнським вченням у Київську Русь почали проникати нові політичні ідеї й поняття, за допомогою яких усвідомлювалися актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шляхи укріплення княжої влади.

До пам’ятників літератури Київської Русі, в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, належать „Слово про закон і благодать київського метрополита Іларіона” (1049 р.), „Ізборник Святослава” (1037-1076 рр.), літопис „Повість временних літ” (1113 р.), „Повчання Володимира Мономаха своїм дітям” (1121 р.), „Руська правда” (ХІ ст..), поема „Слово о полку Ігоревім” (1187 р.), „Молєніє Даніїла Заточника” (1229 р.) та ін. Головні ідеї цих творів: рівноправність руського народу з іншими європейськими народами; єдність руської землі; захист підлеглих від порушень законів у середині країни; необхідність суспільного примирення, загальної згоди, „братолюбства” тощо.

У системі політичних поглядів важливе місце відводиться представницьким органам влади. В Київській Русі функціонували князівська дума, боярська дума, феодальні з’їзди, собори. На князівську владу помітно впливало віче. Воно було верховним органом влади міст і земель, вирішувало питання війни і миру, фінансів, обговорювало закони. Таким чином, існування віче, незважаючи на авторитет і суспільну вагу князя, обмежувало князівську владу, робило його інститутом, що оберігав інтереси суспільства, свідчило про елементи демократизму політичної влади.

Найвищого розквіту Давньослов’янська держава досягла в ХІ ст. за часів князювання Я.Мудрого, але після його смерті почалося роздроблення великої держави, і у другій половині ХІІ ст. вона розпалася на удільні (окремі) князівства і землі. В цей час на території Русі розпочинається формування трьох окремих народностей: на північному сході − російської, яка одержала назву Велика Русь, на південному заході − української, яка одержала назву Мала Русь, на заході формувалася білоруська народність з назвою Біла Русь. Найбільша заслуга великого князя київського перед нащадками, за що вони прозвали його Я.Мудрим, − це законотворча діяльність як автора Короткої редакції „Руської правди”, або „Правди Ярослава”, збірника норм права, за яким нормувалося життя тогочасного суспільства.

У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних та міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади над церковною; обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих груп населення та княжої адміністрації); засудження князівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що дестабілізували становище всередині країни і полегшували її загарбання іноземними завойовниками.

Київська держава, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці ІХ ст., а після занепаду Київської Русі продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Князь Роман Мстиславович створив єдине Галицько-Волинське князівство, піклувався про єднання і авторитет своїх земель, підтримував дружні стосунки з Візантією. Його син Данило Галицький продовжував батьківські зусилля з консолідації руських земель. Але саме тоді на Сході Європи з’явилась нова руйнівна сила, яка змітала все на своєму шляху, − монгольські орди.

Отже, наступний етап розвитку української політичної думки пов’язаний з галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії (XIV − перша половина XVII ст.). Його початок збігся в часі з утратою України національної незалежності й переходом під владу іноземних держав − Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам’ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути: 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо.

У другій половині XV ст. головними центрами суспільно-культурного життя в Україні були Київ і Галицька земля. Політичне відродження Київського князівства в середині XV ст. сприятливо вплинуло на його економічний і культурний розвиток. Саме тоді Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Процеси, що відбувалися в культурному розвитку, були відображенням реального життя в Україні. Звернення до історичного минулого, нові редакції знаменитого „Києво-Печерського патерика” (1460-1462 рр.) були зумовлені автономістичною політикою київських князів Олельковичів, що прагнули повернути Києву роль головного центру всіх українських земель.

Однак, незважаючи на їх наполегливу працю, практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення політичної думки не спостерігалося.

2. Політичні ідеї періоду Литовсько-Польської доби.

Історична доля України склалася так, що з середини XIV ст. вона втратила свою державність. Фактично всі землі України були захоплені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням.

У зв’язку з цим від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох напрямах: гострополітичному, або полемічному (В.Суразький, С.Оріховський, З.Копистенський, І.Борецький, І.Вишенський, Г.Смотрицький), та культурно-освітньому (Ю.Рогатинець, К.Ставровецький, С.Зизанії). Ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та шанування закону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, виявились у творчості С.Оріховського (1513-1566 рр.; основна праця − „Напучення королю польському Сигізмунду”), який намагався синтезувати демократично-правові традиції Київської Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та обґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політичного режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гуманізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; необхідність врахування політичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. „Найсправедливіше, − радив С.Оріховський королю, − щоб ти перебував у межах свого обов’язку”; „...король вибирається задля держави, а не держава задля короля існує...”; „закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та більшим за короля”; „...король є вустами, очима й вухами закону”. Фактично, С.Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенство права в суспільному та державному житті, обмеженість законами дій державної влади тощо. Отже, будучи ідеологом „шляхетської республіки”, С.Оріховський разом з тим не проти короля, який був би „вустами королівства”, дбав про збереження добра всіх людей, а не тільки власного. С.Оріховський хоче бачити в особі короля „філософа на троні”: мудрого, справедливого, мужнього й лагідного.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI − в першій половині XVII ст. були також Х.Філалет (?-?), І.Вишенський (1560-1620 рр.), П.Могила (1597-1647 рр.).

Х.Філалет (основна праця − „Апокрисис”) будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П.Скарги, викладеним у праці „Синод брестський” (1597 р.). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов’язковий елемент суспільного клімату − релігійна толерантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав народу його володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. Х.Філалет одним із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної й раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської займала центральне місце в політичних концепціях І.Вишенського та П.Могили. І.Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних та демократичних принципів раннього християнства: рівність, братерство, свобода, справедливість; визначивши ці принципи наріжними для побудови справедливих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світського життя. Базуючись на ідеї рівності, І.Вишинський висловив думку про необхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами; стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправдану доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями. У поглядах І.Вишенського центральною постаттю була людина, але не абстрактна, а конкретна з її муками та стражданнями, надіями та сподіваннями, яку він бачив в умовах України XV-XVI ст. Мислитель відстоював, хоч і з релігійних позицій, ідею звільнення трудової людини від земного зла, виявлення і утвердження її гідності, розкриття і здійснення в реальному земному житті начал добра, справедливості, рівності, братерства тощо.

І.Вишенський викривав експлуататорську природу світських магнатів і шляхти, церковного і вищого духовенства. Залишаючись на постулатах християнської релігії, він розглядав питання про суспільні відносини, беручи за основу постулат, за яким усе в світі підпорядоковане вищій волі Бога як об’єктивному закону буття. Як виразник потреб селян і плебеїв І.Вишенський розглядав рівність не тільки в суспільно-політичному і юридичному відношеннях, а й підходив до визначення майнової рівності, спільності майна, „общого житла”, вважаючи це принциповою настановою Христа. Полеміст виходив з того, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братерства, свободи, справедливості, а несправедливість, насильство, деспотизм, тиранія походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби, багатства й розкоші, необмеженої влади й сваволі панування.

Крім того, І.Вишенський висунув і обґрунтував й такі концепції: соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей; виділяючи рівність як головний принцип у ранньому християнстві, поклав його в основу визначення соборності; виходячи з демократичних засад соборності, відкидав як безпідставну, нічим необґрунтовану та неоправдану теорію абсолютного централізму духовної та світської влади папи римського; у контексті концепції соборності піддав критиці світську владу, далеку від ідеалу раннього християнства; звернув увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати і захищати громадянські права і свободи.

У цілому ж можна виділити наступні загальні напрями суспільно-політичної думки І.Вишенського:

1) критика тогочасного суспільного ладу;

2) критика Брестської унії, діяльності ордену ієзуїтів;

3) спроба окреслити певний суспільно-політичний ідеал. Цей ідеал він висвітлив у концепції про „істину”

Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею верховенства церкви над державою, що об’єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української православної церкви та збереженню ідентичності українського народу. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у XVII-XVIII ст.

В цей період у світ виходять полемічні трактати С.Коссова, А.Кальнофойського та інших київських вчених, змінюється тактика самої полеміки. Письменники не зачіпають католицької обрядовості та догм, їхнє ставлення до католицької церкви зовсім не вороже. Така тактика, можливо, пояснюється тим, що київські полемісти не хотіли загострювати стосунків з католицькою адміністрацією в Україні. Вони ставили перед собою завдання піднести роль православної церкви в житті суспільства, добитися її рівноправності з католицькою церквою, проводити мирну полеміку з ідеологами католицизму. В своїх працях вони доводили, що православна церква, яка має свою давню історію, володіє законним правом на своє існування.

Отже, піднесення антифеодального народно-визвольного руху в Україні наприкінці XVI ст. активізувало політичне й духовне життя українського суспільства. Загострилася боротьба і в сфері ідеології. Саме в цей період в Україні відроджується і розвивається полемічна література, яка в кращих своїх зразках показувала справжню сутність польсько-католицької експансії, палко закликала народ до боротьби з нею, чим відіграла прогресивну роль в ідеологічній боротьбі того часу.

3. Політична думка за часів Гетьманської держави.

Національно-визвольна революція середини XVII ст.. і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII-XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний, насамперед, посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об’єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб’єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Доцільно відзначити, що національно-визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі, на чолі якої став Б.Хмельницький, не була спочатку спрямована проти короля, а лише проти „затятої шляхти”. Б.Хмельницький намагався навіть виправдати її з юридичної точки зору. Він, зокрема, підкреслював, що король зобов’язався раніше захищати гетьмана і військо від утисків, давати вільний розвиток вірі православній, однак король порушив свою клятву і тим самим звільнив українців від своєї присяги й підданства. Український народ вступив у тяжку боротьбу „за своє благочестя”, „за цілісність вітчизни”, за свої колишні „права і вольності”, які зневажалися панами-ляхами, за „посполитий і простодушний народ”, котрий вони хотіли „запрягти в ярмо невільницьке”.

Розв’язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657 рр.) у „Березневих статях” 1654 р. та І.Виговським (?-1658 рр.) і Ю.Немиричем (1612-1659 рр.) у „Гадяцькому трактаті” 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому − про створення федералістського об’єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку − через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому − через відсутність соціальної бази.

Українська держава, що виникла в ході національно-визвольної війни 1648-1654 рр., була, з одного боку, результатом організаційного колективного генія народу, з іншого – це була цілеспрямована, свідома діяльність Б.Хмельницького та його прибічників щодо створення нових форм суспільних і державних відносин, перетворення українського уряду на суб’єкт міжнародних відносин. Перемоги військ Б.Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.

Характеризуючи гетьманську державу (1648-1781 рр.), професор Українського вільного університету в Мюнхені Л.Окіншевич стверджує, що оскільки повстання козацького війська, очолюваного Б.Хмельницьким, принесло перемогу і козацька влада від того часу зосередила у своїх руках усі функції управління українською придніпрянською територією, то слід говорити про народження (вірніше відновлення) Української держави. Його колега по університету професор О.Оглоблин робить висновок, що ідея „козацького панства” пов’язана з традиціями старої українсько-руської державності, що існували в Україні й за часів Литовсько-Руської держави та польського панування після Люблінської унії. Українські політичні концепції прагнули знайти компроміс між ідеями козацької державності та шляхетського Князівства Руського.

Під впливом вищого київського духовенства в 1648 р. виникає, а на початку 1649 р. оформляється концепція двовладдя. Суть її полягає в тому, щоб створити в Наддніпрянській Україні удільне „панство українське”, де влада була б поділена між гетьманом (Військом Запорізьким) і Київським митрополитом (українською церквою). Цю ідею підтримав Б.Хмельницький, рішуче і сміливо висунувши власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. У будівництві Української держави Б.Хмельницький геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності.

На думку істориків Українського вільного університету, найвизначніша роль Б.Хмельницького в історії України – не полководця, хоча й видатного, не дипломата, хоча й блискучого, а державного діяча, оскільки він „Зумів розбурхане повстванням море... перетворити в міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, з новим соціальним ладом... державу, з якою шукали союзних зв’язків великі держави”.

У доповіді „Переяславська угода 1654 р. і Українська козацька держава” на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Б.Хмельницького Президент України сказав: „По різному сьогодні оцінюють політики цю подію. Підкреслюю: політики, а не вчені. Але, звільнившись від численних історичних міфів, якими обросла ця подія за 340 років, можна стверджувати, що Переяславська Рада народила нову державу – Україну, а правовою суттю договору з московським царем став легітимний розрив з Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України у міждержавні стосунки як суб’єкта тогочасного міжнародного процессу”.

Справді, Переяславська угода не змінила державного статусу України. В Україні існували власні уряд, військо, зовнішня політика, суспільний та економічний устрій, законодавство і судочинство, церковно-культурне життя, елементи демократичного самоврядування. В руках Б.Хмельницького залишалася вся повнота влади щодо внутрішніх справ України та й зовнішньої політики, яку він проводив самостійно і незалежно. Щодо суспільно-політичного устрою на Січі, то Січ тоді була осередком культурно-освітнього житя: наявний високий, як на той час, освітній рівень козацтва, особливо старшинської верхівки. У Січі на паланках, які включали до свого складу міста, села та зимівники, діяло багато різних шкіл. У самій Січі, крім загальноосвітніх, були військові школи. Відомо про тісні зв’язки запорожців з Києво-Могилянською академією. Демократичний устрій Запорозької Січі, дух вільності, рівності і братства, який панував у козацькому товаристві, дав підставу К.Марксу назвати її „християнською козацькою республікою” і підкреслити, що „дух козацтва розливався по всій Україні”. Отже, можемо говорити, що в ті роки тут було зроблено великі кроки на шляху будівництва української держави, що повинна була відіграти важливу роль у формуванні української нації. Міцно спираючись на традиції українського народу, використовуючи досвід козаччини, українська козацько-гетьманська держава посіла своє осібне місце в сузір’ї європейських держав XVII ст..

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст. був І.Гізель (1600-1683 рр.), основну працю якого „Мир з Богом людині” заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського православ’я. Концепція І.Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього, вийшов „Синопсис” (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович (1620-1693 рр.) та І.Галятовський (?-1688 рр.).

Таким чином, волелюбний український народ ніколи не мирився з тим, що з ним не хотіли рахуватись. Про це свідчить вся подальша політична думка та історія українського народу. Про небажання бути чиєюсь колонією свідчить і Конституція українського гетьмана П.Орлика.

Ще задовго до проголошення американської Декларації незалежності, про права України на самовизначення й незалежне державне існування говорив П.Орлик, який був обраний козацькою радою 5 травня 1710 р. в Бендерах гетьманом України. Тоді ж сам П.Орлик склав зі своїми виборцями та запорожцями договір, що має назву „Бендерська Конституція”. Вона перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найцікавіших пам’яток політичної думки того часу в усій Європі.

Крім цього, ним розроблено досить прогресивні документи: „Вивід прав України”, „Угода та Конституція”. Проект Конституції П.Орлика за демократичною спрямованістю не мав на той час аналогів у Європі. П.Орлик, спираючись, як він зазначає, на традиції Київської української державності, тобто з часів Київської Русі, проголошує, „виводить” право України на самовизначення і незалежне державне існування: „Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи Вільною від чужого панування”. Рішуче засуджуючи царизм за те, що він зрадив козаків, порушив умови договору 1654 р., П.Орлик пише: „Але, які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів якого є: „народ завжди має право протестування проти гніту і привернути вживання своїх стародавніх прав...”.

Важливим у цьому відношенні є й політичний меморіал П.Орлика „Вивід прав України”, написаний ним для оборони національно-державних прав України перед європейськими урядами.

У своєму „Виводі прав України” П.Орлик, обстоюючи право на незалежність і соборність українських земель, звертається до суті тогочасного міжнародною права, виступаючи проти його неправильних концепцій. (Як відомо, в XVII і XVIII ст. міжнародне право допускало „інтервенції” і тільки після Віденського конгресу (1815 р.) „право невтручання” стає постулатом міжнародного права.) Він говорить, що іноземні держави не повинні санкціонувати і потурати насильству сильної держави над слабкішими. Указані думки П.Орлика яскраво свідчать про його високий освітній рівень, правову і політичну культуру, що в його особі Україна мала визначного громадсько-політичного діяча.

Ідеї визволення України від „чужого панування” (Конституція Пилипа Орлика), ідеї „людського і природного права” козаків на свободу, права народу „протестувати” проти гніту (політичний меморіал П.Орлика „Вивід прав України”), матеріалізовані в українських політично-юридичних документах на початку XVIII ст., є найспівзвучніші, а подекуди навіть випереджують у часі ідеї „суспільного договору” французьких енциклопедистів.

Отже, незважаючи на те, що українські землі були загарбані іноземними поневолювачами, політична думка продовжувала свій розвиток. Вона знайшла вираз у діяльності гуманістів, діячів братських рухів. Завдяки цій діяльності пробуджувалась національна самосвідомість українського народу, а відтак і боротьба за його визволення.

Українське національне відродження продовжувалося і у XVIII ст.. Особливе місце в духовному житті того періоду належить таким просвітителям, як Г.Сковорода (1722-1794 рр.), Я.Козельський (1729-1795 рр.), В.Каразін (1773-1842 рр.) та ін.

Український просвітитель Г.Сковорода викладав свої соціально-політичні погляди у філософських творах, перекладах, численних поезіях. Центральною у творчості Сковороди є проблема людини, її природа, щастя, самопізнання, рівність і свобода. Свою головну мету він вбачав у тому, щоб розбудити народ, допомогти йому усвідомити себе як активну творчу силу в суспільстві. Г.Сковорода мріяв про справедливе суспільство, шлях до якого, на його думку, через освіту, моральне вдосконалення людини. Свій соціальний ідеал бачив у суспільстві, формою правління якого буде республіка, заснована на справедливості, рівності, дружбі, де кожна людина зможе трудитися і приносити користь собі і суспільству. Таким чином, уявлення про майбутні форми суспільного устрою, хоча й теологічні за формою, за своїм змістом були демократичними й патріотичними.

До демократичного напрямку суспільно-політичної думки належав філософ і просвітетль Я.Козельський. Він одним із перших відійшов від ідеї „просвіченого абсолютизму”, теоретично обґрунтував право пригнічених на революційний опір. Ідеал Я.Козельського − суспільство рівних трудівників, у якому кожна людина має рівне з усіма іншими людьми право на власність.

Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий вчений і громадський діяч, засновник Харківського університету В.Каразін, особливо за ліберально-демократичні проекти побудови державного управління, створення на базі імперії конституційної монархії, за заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо.

4. Національне відродження та його вплив на розвиток політичної думки у хіх − на початку хх ст.

Незважаючи на надзвичайно складні суспільно-політичні умови в Україні, політична думка продовжувала існувати. Вона знаходила свій вираз у вченні про державу, її ставленні до церкви. Значний внесок у його розв’зання зробили діячі Києво-Могилянської академії.

Без перебільшення можна стверджувати, що в перші десятиліття другої половини XIX ст. домінуючими в політичному житті України були проблеми ліквідації кріпацтва в економіці, соціальній та правовій сферах. Відповідно, на фоні кризи феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного укладу народились у 40-х роках XIX ст. певні ідеї, суспільно-політичні погляди.

Наприкінці 1845 р. – на початку 1846 р. виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його були: історик М.Костомаров, тоді професор Київського університету; талановитий письменник і видатний діяч П.Куліш; професор М.Гулак; видатний етнограф О.Маркевич; професор В.Білозерський. У квітні 1846 р. до товариства вступив геніальний поет Т.Шевченко. Під його впливом сформувалася революційно-демокрагична течія серед кирило-мефодіївців, яка була виразником ідеології антикріпосницького національно-визвольного руху народних мас України. Навколо Т.Шевченка гуртувалися М.Гулак, О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький. Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів, революційних демократів, зокрема В.Бєлінського, О.Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху А.Міцкевича, Й.Лелевеля, С.Ющинського.

Основні ідеї товариства були викладені в „Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у „Статуті Слов’янського товариства св.Кирила і Мефодія”. Усіх кирило-мефодіївців згуртовувала ідея слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації.

Товариство ставило своєю метою об’єднати усі слов’янські народи в єдину федеративну республіку. Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівність і братерство для українського та інших, насамперед слов’янських народів, що терпіли соціально-економічний, політичний і національний гніт, та, керуючись цим принципом, відкидало всі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини і народу.

На політичну доктрину й ідеологію товариства великий вплив мав Т.Шевченко (1814-1861 рр.). Заспівом до діяльності членів Кирило-Мефодіївського товариства можна привести його слова із вірша „Розрита могила”: „Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?” Засуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавний лад, уже в першій половині 40-х рр. XIX ст. Т.Шевченко виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом.

Отже, криза феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного ладу породили у 40-х рр. XIX ст. потребу у певних ідеях, суспільно-політичних поглядах.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов’язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема з такими організаціями, як „Народна воля” та „Чорний переділ”.

Великий внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX – на початку XX ст. Найяскравішими серед них представниками були О.Потебня, С.Подолинський, О.Терлецький, М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка та ін. Спинимося на характеристиці основних політичних поглядів, думок деяких з названих вчених, мислителів, політичних діячів.

М.Драгоманов (1841-1895 рр.). Народився в Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого поміщика. Випускник Київського університету. З 1864 р. приват-доцент університету. Брав активну участь у діяльності київської „Громади”, очолюючи її ліве крило, яке на той час мало прогресивний характер. Джерелами формування його політичних поглядів були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поезії Т.Шевченка, а також соціалістичні погляди О.Герцена, М.Бакуніна, М.Чернишевського, західноєвропейських соціалістів. У своєму житті він пройшов певну еволюцію. В молодості як соціаліст виступав за соціальне визволення народу, був політичним радикалом. Коли став професором Київського університету, то намагався синтезувати різні напрями українства і поєднати їх у світогляд українського громадівства (федералістичного соціалізму).

Звільнений з університету (1875 р.) за „політичну неблагонадійність”, змушений був емігрувати за кордон, з 1878 р. у Женеві видає збірник „Громада”, а потім у співпраці з С.Подолинським і М.Павликом – український журнал „Громада”, став тісно співпрацює з галицькими українцями. Його ідеалом стає поєднання національних і соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну, оскільки істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот має стати демократом, − вважав М.Драгоманов. Вважаючи себе „поступовцем”, М.Драгоманов обстоював реформістські змагання за політичні свободи в межах земськоконституційних реформ. „Не революція, а еволюція”, – це був девіз М.Драгоманова”, – писав І.Франко. М.Драгоманов пропонував провести реформи з таких проблем: недоторканість житла та особи, недоторканість національностей в особистому і суспільному житті, свободу і рівність усіх віросповідань, свободу друку, сходок і товариств, самоуправління общин, земств. Ставив питання про відновлення Земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників, перегляду соціально-економічного становища мас, проведення повної амністії політичних в’язнів.

Із соціально-політичною проблематикою пов’язувалися його погляди на національне питання. Національні права, на його думку, можуть бути осягнуті на грунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Як один із засновників федералізму й місцевого самоуправління, М.Драгоманов виступав за автономно-федеративний лад, на грунті якого можуть бути розв’язані соціально-економічні, державно-політичні і національні питання. Основою федеральної держави він називав обласну автономію, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М.Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією. Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне, а звів справу національного визволення народу до питання про загальну децентралізацію російської держави.

У поглядах М.Драгоманова на проблеми держави й права Б.Кухта виділяє наступні моменти. По-перше, це погляди на походження держави, яка сама має розвинутися до вищої політичної організації людей – до всесвітньої федерації. По-друге, розробив питання суті держави і права у зв’язку з різними формами політичної організації суспільства. По-третє, приділяв значну увагу формі держави. В даному випадку найкращою формою вважав федерацію, яка може утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою, з дрібніших суспільних общин. По-четверте, політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального самоуправління. По-п’яте, сформулював свою політичну програму. В основі її була боротьба за Конституцію, проект якої він запропонував. Політична свобода утвердиться шляхом розгортання рухів у провінціях, а не декретами центральної влади. По-шосте, погляди М.Драгоманова на національне питання неоднозначні і пройшли певну еволюцію.

Маючи глибокі соціалістичні переконання, М.Драгоманов багато зробив для пропаганди соціалістичних ідей у Галичині й на Україні, але намагався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободи особи – громадівський соціалізм, що був прийнятий українською громадою, не імперський.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Якович Франко (1856-1916 рр.) – поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Із-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. І.Франко не лише писав, але й діяв, – був одним із засновників радикальної партії Галичини, членом багатьох наукових товариств, редколегій. Наприкінці життя його, селянського сина, тепер світової слави письменника, вченого (але якого так і не затвердили доцентом рідного університету) висунули кандидатом на Нобелівську премію з літератури. Вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т.Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітко негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

Великий інтерес виявляв І.Франко й до марксизму, ретельно ознайомився з „Капіталом” і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також проштудіював інші твори К.Маркса і Ф.Енгельса, зокрема „Маніфест Комуністичної партии”, „Становище робітничого класу в Англії”, „Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії”, Ф.Енгельса „Анти-Дюрінг”.

Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К.Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І.Франка. Поряд з цим І.Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі і політичного життя, до комплексного розв’язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

Погляди І.Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов’язував із появою приватної власності і розшаруванням суспільства. Але найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства і тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За І.Франком, новий соціально-справедливий устрій базуватиметься на „якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів”. Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І.Франко разом з тим розумів, що саме селянство – неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою – не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм, і тому повинно виступати разом із робітничим класом та іншими верствами. Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму, І.Франко водночас стояв за соціалізм. Сама „народна революція” асоціювалася І.Франком з докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Ознаками майбутнього соціалістичного суспільства, за Франком, мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. У майбутньому суспільстві, на його думку, має утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія.

Велику увагу приділяв І.Франко розв’язанню національного питання у майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, „без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”. У досягненні цієї мети І.Франко приділяв великої уваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, національної мови, письменства, народної освіти.

5. Розвиток політичної думки після національно-демократичної революції 1917-1920рр.

Особливості української політичної думки початку ХХ ст.. визначилися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, у якому зникли спадково-майнові ознаки, руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Лютнева революція 1917 р., повалення династії Романових створили сприятливі умови для реалізації ідеалу політичної незалежності України, про яку писав і намагався побудувати відомий український науковець, політичний діяч М.Грушевський (1866-1934). Він є автором близько двох тисяч книг, статей, рецензій, фундатор української історичної школи, перший Президент України. Центральним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення. Глибокі знання історії європейських народів і, насамперед, України і Росії, дозволили йому говорити про існування об’єктивних законів, що визначають політичне життя націй, народностей і етносів. Розвиваючи ідеї М.Драгоманова про децентралізацію держави на основі національної і регіональної автономії, М.Грушевський визначив федеративний устрій держави як найбільш прийнятний для багатонаціональної держави. Така держава повинна складатися з національно-територіальних утворень, наділених місцевим самоврядуванням. Причому значна частина владних повноважень має бути передана на місця, у тому числі право приймати місцеві закони.

Таким чином, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади Ш.-Л.Монтеск’є. Ці ідеї не менш актуальні і в наш час. Якщо горизонтальний поділ влади нині існує у всіх цивілізованих країнах, то вертикальний просувається надзвичайно важко. Це пов’язане з необхідністю звільнення багатьох народів від поневолення (колоніалізму) і ліквідації будь-яких форм гноблення, що існують донині.

Окрім М.Грушевського, свої погляди на державотворчі процеси та майбутнє України цього періоду висловлювали такі особистості, як М.Хвильовий та В.Винниченко, які, на відміну від своїх попередників, стояли на позиціях соціалізму, надаючи йому національного змісту.

М.Хвильовий закликав українців орієнтуватися на культурні процеси Європи, а не на Росію, виставляючи ідеал європейської людини − людини-громадянина, творця культурних, суспільних і політичних цінностей та рушія історії. На його думку, українське суспільство, яке створило передумови для самостійного економічного та інтелектуального розвитку, не погодиться на панівне становище російської культури за таких обставин. Українська інтелігенція повинна негайно стати на бік активного молодого українського суспільства й назавжди покінчити з ідеєю будувати в Україні російську культуру. Боротьба за усамостійнення української культури ставила М.Хвильового на самостійницькі позиції. Він не тільки поборник української культурної окремішності, він − самостійник-державник.

В.Винниченко пройшов складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської Федеративної республіки до відродження самостійної української державності. Найповніші його погляди щодо національного відродження України проявилися в праці „Заповіт борцям за визволення”, написаній у 1949 р. Осмислюючи уроки української історії, він проаналізував у історичному аспекті характер і цілі української еміграції, визначив її роль у розбудові вільної, суверенної України. В.Винниченко вважав, що Українська держава, українська державність існує, її створив народ, уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Проте існуюча українська державність не може задовольнити потреб національного відродження. Вона не є самостійною, вона не незалежна, вона опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але суть її, держави, є. Вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її. В „Заповіті борцям за визволення” однозначно висловлене негативне ставлення до націоналізму Д.Донцова. В.Винниченко відкидав таку ідеологію, оцінюючи її як фашистську, ворожу українському народові. При цьому феномен такого націоналізму пояснював своєрідно − як особливий різновид тоталітаризму.

Певні сприятливі передумови для розвитку політичної думки в Україні створили дві серйозні події: закінчення громадянської війни і перехід до НЕПу. Наявність політизації громадського наукового життя, тенденції дали змогу виділити в історії політичної думки два етапи: перший − з початку 20-х років до початку 30-х, другий − 30-ті роки. В рамках першого політична думка розвивалась в економічному й суспільно-політичному контексті практичної реалізації НЕПу. В той час уже були чітко сформульовані основні постулати марксистського підходу до суспільно-політичних наук. Так, на XII Всесоюзній конференції РКП (б) у 1922 р. вказувалося на необхідність піднесеня роботи науково-комуністичної думки, щоб мати можливість вести лінію „войовничого матеріалізму” і всієї ідеології революційного марксизму.

На другому етапі політична думка зводилась, особливо після публікації „Короткого курсу”, до апологетики командно-адміністративної системи, авторитаризму сталінського політичного режиму. Створена в 1918 р. Комуністична партія України з початку 20-х років приступила до формування системи політичної освіти в Україні.

У той час можна виділити кілька політичних проблем, при аналізі яких з’явився ряд оригінальних політичних ідей. У центрі уваги була національна проблема. Ще в 1920 р. КП(б)У опублікувала тези про державні відносини між Україною і Росією, з критикою яких пізніше виступив М.Волобуєв. Так, у 1928 р. була опублікована його стаття „До проблеми української економіки”, в якій стверджувалося, що самостійність політичних рішень, які приймались в управлінні Радянською Україною, є меншою, ніж вона була в Україні до вступу в склад Радянського Союзу. М.Волобуєв також виступив проти реалізації в Україні марксистських положень з національного питання, оскільки вони можуть бути придатними для відсталіших націй, а не для такої європейської нації, якою є українська. Вже тоді М.Волобуєв висунув тезу про те, що в рамках утвореної радянської федерації Україна фактично втрачає свою державність.

Кінець 20-х − початок 30-х років став переломним в історії СРСР. В результаті гострої боротьби перемогла сталінська лінія розвитку − почав формуватися авторитарний сталінський режим влади. Зрозуміло, що це знайшло своє відображення в різкому повороті до ідеологізації науки, її крайній політизації. У сталінському трактуванні доля всіх суспільних наук вирішувалася шляхом їх підпорядкування політиці. Це виглядало практично так, що в Україну на початку 1935 р. приїхало 30 вчених, серед них були М.Мітін і П.Юдін, які провели „більшовизацію науки”. Вона знайшла своє відображення, між іншим, в утвердженні вульгаризації класового підходу до дійсності. В результаті вже з весни 1934 р. багато українських вчених було направлено поступово освоювати північні простори. Так, наприклад, українських філософів поділили на такі табори: націоналістів-фашистів (Демчук, Гірчак, Степовий, Бон, Юринець); меншовицько-троцькістсько-зінов’ївці (Бервицький, Левик, Андріанов, Дорошенко); Київська група націоналістів і троцькістів (Розанов, Муха, Маренко); існувало й „болото” (Семківський, Єфіменко, Паскаль). На той час вже не потрібні були творчі розробки навіть теорії марксизму-ленінізму, а вимагалось лише пояснювати цитати класиків.

Зовсім інша картина була на західноукраїнських землях. Після падіння ЗУНР та включення цих земель до складу панської Польщі, тут набирає значного розмаху національно-визвольна, революційна боротьба. Чинниками, які стимулювали цю боротьбу, були кардинальні розбіжності соціально-політичних, економічних інтересів населення, що проживало тут.

У цілому ж національно-визвольний рух на західноукраїнських землях можна умовно поділити на три напрямки:

1) ліве крило, що репрезентував спочатку В.Винниченко;

2) центр − на чолі з В.Липинським;

3) праве, очолюване Д.Донцовим.

Повернувшись на початку 1920 р. в Україну, В.Винниченко ознайомився з економічним, політичним становищем, державними відносинами між Росією та Україною і зрозумів, що при реальній монопартійності він без включення до складу Політбюро ЦК КП(б)У не матиме змоги брати участь у прийнятті державних рішень в Україні. Але йому в цьому було відмовлено, що послужило причиною другої еміграції В.Винниченка до Австрії. Там він відмовився від керівництва рухом за консолідацію всіх емігрантів для боротьби з радянською владою, але був визнаним лідером лівих, соціалістичних сил. Він вітав короткочасну політику українізації державного й партійного апарату, що проводилась у 20-х роках в Україні, знову хотів повернутися додому. Однак був змушений замість цього виїхати у Францію, де і помер.

Пізніше на Західній Україні ліве крило репрезентувала Комуністична партія Західної України (до 1923 р. − Комуністична партія Східної Галичини) та її легальні організації, насамперед „Сельроб”.

Значно ширшу аудиторію мала українська демократична, прорадянська преса, що виходила легально, зокрема журнали „Культура”, „Вікна”, „Нові шляхи”. На їх сторінках з’являлися статті − загальнополітичного, філософського характеру відомих демократичних діячів, зокрема В.Липинського та А.Крушельницького. В.Липинський в молоді роки − активний діяч Української соціал-демократичної партії Галичини − пройшов складний шлях, у 20-ті − на початку 30-х років часто виступав з популяризацією матеріалістичного світогляду, марксистської політичної доктрини. Його праця „Філософія і історичний матеріалізм” була певною альтернативою відомої книжки Д.Чижевського з історії філософії. Коли до Західної України докотилися відомості про сталінські репресії в Україні, В.Липинський та ряд інших демократичних діячів гостро засудили їх. На той час старе керівництво КПЗУ було оголошено ворогами, а керівництво, обране на V з’їзді партії, що відбувся під Києвом в 1935 р., було чітко зорієнтоване проти компромісу зі „зрадниками”. Ще в 1927 р. вийшла друком стаття В.Липинського „Гегель про панів і рабів”, у якій він зазначав, що одним із пунктів філософської конструкції історії Гегеля було уявлення про хід історії людства як розвиток світового духу. Цей розвиток йшов по ступенях, а ними були світоісторичні народи. Тобто народ, що становив собою окрему ступінь у розвитку світової історії, був світоісторичним. Але ними, за Гегелем, можуть бути лише ті, хто є носіями абсолютного духу. Лише в них він може реалізуватися, і ця реалізація відбувається в субстанції − волі, що наступає лише в державі. Тобто, держава мала бути рівнозначною з поняттям волі, свободи. Звідси народи, які не мали своєї держави, не були історичними. В.Липинський зазначав, що ця гегелівська конструкція мала „... глибокий вплив і на Маркса і Енгельса, якої сліди до нині покутують в марксизмі”. Як приклад, В.Липинський вказував на австрійського марксиста О.Бауера, який „живцем переймає гегелівську термінологію поділу народів на „історичні” й „безісторичні”. Сам В.Липинський негативно ставився до цієї позиції послідовників Г.Гегеля, бо „немає такого поділу народів. Кожен народ має свою історію. Є і були народи державні і бездержавні, пануючі і поневолені”. Тут і в багатьох інших місцях українські автори, що проживали спільно з поляками, вживали часто поняття „народ” у польському значенні.

У 1930 р. В.Липинський опублікував працю „Народ, нація і народність”, де виклав своє розуміння національного питання. Відмовившись від расистських поглядів, ототожнивши поняття „народність” і „національність”, він підтримав ідею національно-визвольного руху про культурно-національну автономію. В поняття „нація” він включив думку про державний народ, а під націоналізмом розумів прагнення народу до здобуття власної державності. У статті „Марксизм” В.Липинський зупинився на розгляді взаємовідносин марксизму й політики і дійшов висновку, що „марксизм як політика є практично Марксовою соціологією, є соціалістичною політикою”. Це були його одні з останніх праць популяризації марксизму. Репресії на Сході, як уже наголошувалось, призвели до протесту, а звідси − й до зміни політичних та ідеологічних поглядів. Трагедія, видно, полягає в тому, що, засудивши один авторитарний режим, В.Липинський (і не лише він) змушений був силою обставин погодитися на компроміс у роки війни з іншим тоталітарним режимом.

Певний внесок у розвиток політичної думки зробив письменник, публіцист А.Крушельницький. У ряді своїх статей він виступив опонентом Д.Донцову та іншим представникам чинного націоналізму. Особливо гостро він виступив проти політичних зв’язків і орієнтації частини національно-визвольного руху на Італію і Німеччину. А.Крушельницький підтримував професіоналізм у політиці. Він писав: „... в житті ставимо до всякої людини питання про її професійну освіту, про кваліфікацію, про її здоровий глузд, що дозволить кваліфікацію набути. Тільки в одній політичній ділянці на західноукраїнських землях політика частини нації − головне провід у ній − попадає в руки людей, яких про здоровий розум не питають... І ось такі люди роблять своєю професією роль політичних провідників, послів”. Проводити правильну політику, вважав він, це значить на основі докладного вивчення дійсності, робити висновки для майбутнього.

У розвитку політичної думки певне місце належить і В.Огоновському (1896-1970 рр.), випускнику Празького університету, редактору журналів „Освіта” та „Наша земля”. У 1927 р. він опублікував книжку „Світ. Людина. Суспільство”. У ній популяризував основні положення марксистського розуміння історії, писав про розвиток людського суспільства, проаналізував генезу поняття „класова боротьба”. В.Огоновський критично поставився до парламентаризму в тогочасних буржуазних державах. На його думку, парламенти насправді не мають реальної влади, оскільки буржуазія тримає в своїх руках не лише адміністративно-політичну владу, але й засоби духовного впливу на трудящі маси, що робиться за допомогою преси і церкви. „Завданням цих усіх установ є представити конечність і корисність сучасного ладу, схилити до послуху урядові, до любові вітчизні, загріти до жертв для „вітчизни”, закрити назвою „вітчизна” користь тих, що визискують загал людства для свойого панування”.

Наприкінці книжки В.Огоновський дав своє бачення ідеалу майбутнього суспільства, де „все суспільство буде працювати в одній громаді, кожна людина буде товаришем і співробітником кожної другої людини, всі люди будуть працювати й всі люди будуть володіти засобами праці, всі люди будуть теж і споживати плоди праці, здобуті спільними силами”.

Необґрунтований розпуск КПЗУ набагато перекреслив здобуті впливи серед західноукраїнського населення, що поставило у сприятливе становище інші напрями національно-визвольної боротьби.

Певну популярність мали погляди В.Липинського (1882 р.-?), колишнього посла Гетьмана Скоропадського у Відні, який у книзі „Листи до братів-хліборобів” пропонував створення українського монархізму-гетьманщини. Майбутній український монарх-гетьман „повинен стати понад класами, понад партіями, понад цілою землею і понад нацією”, − проголошував В.Липинський. До господарів-хліборобів він відносив тих, хто мав власну землю і на ній працював. Кількість землі і форми праці не мали бути вирішальними, вирішальним було саме посідання землі та індивідуальної праці на ній. Ліквідація власності на землю, писав він, „може розвалити хліборобський клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунути момент творчості з праці хлібороба”. Засобом для створення хліборобської монархії в Україні мав бути акт відновлення власності на землю і почуття посідання у селян, коли вони викуплять землю у великих землевласників. Селянство − це головний клас в Україні, якому належить майбутнє, писав В.Липинський, і почуття власності призведе до того, що „революційна й республіканська отаманщина зникне як роса, а зостанеться сама вічна психологія господаря-хлібороба, однакова від Рюрика й до сьогоднішнього дня”. Дотримуючись позитивістських поглядів, В.Липинський вважав, що „без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її важкій боротьбі за існування − немає і не може бути нації”. У зв’язку з цим він ділив українську націю на національну аристократію (будівничих) і темні маси, якими треба керувати. Актуальним завданням, проголошував В.Липинський, є боротьба за формування національної аристократії (тут мала допомогти найбільше віра в Бога) та встановлення хліборобської монархії.

Праве крило в 20-30-ті роки репрезентував насамперед Д.Донцов (1883-1973 рр.), який у молоді роки починав із членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії (разом з В.Винниченком), пізніше пішов співпрацювати з П.Скоропадським. У 20-ті роки став репрезентантом крайньої радикальної націоналістичної течії, автором численних праць, редактором Літературно-Наукового вісника у Львові та ряду інших журналів, після війни викладав в університеті в Монреалі, там і помер. На початку 20-х років Д.Донцов опублікував книгу „Підстави нашої політики”, в якій підхопив ідею, висловлену перед війною К.Левицьким, що призначення України бути аванпостом захисту „...цілої культури Заходу, − і в цьому... якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми”. Таке призначення Д.Донцов пояснював історично, оскільки українську націю він відносив до західних слов’ян, що єдині належить до європейської цивілізації, росіяни − це східні слов’яни, „азіатщина”, потомки монголів. Причиною тогочасної кризи в Європі є „конфлікт між Європою і Росією...” противенство двох ворожих цивілізацій.

Політична й ідеологічна концепція найчіткіше викладена Д.Донцовим у праці „Націоналізм”. Там він писав, що, починаючи з XVIII ст., в Європі відбувся поділ на дві частини: в одній панувала воля, в іншій − інтелект. Українських діячів XIX ст. він звинувачував у раціоналізмі, в провансальстві й хуторянстві. Вони не мали шансу на успіх, бо, „...виводячи розумово свої засади, не прислуховувалися до містичного голосу крові. Українська ідея, вважав Д.Донцов, повинна бути яскрава, виключна і всеохоплююча. Кредо новітнього націоналізму не у „відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її ірраціональній волі до життя й панування”.

Були продовжувачі й ідеї К.Левицького про Україну, як оборонний вал Європи перед Росією. Так, наприклад, Є.Онацький у ряді статей, що друкувалися в західних країнах, зокрема в Італії, знову пропагував ці ідеї про Україну як арену „боротьби між двома цивілізаціями: азіатською і середземноморською... а український народ, − твердив він, − був завжди авангардом Європи проти навали азіатів”.

У той же час серед західноукраїнського громадянства були поширені думки М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського. І тому подібні ідеї сприймалися, особливо людьми старшого покоління, досить стримано. Дещо на інших позиціях стояв Ю.Липа, який, враховуючи українські реалії, виступив з думкою про формування української раси. Спираючись на археологічні дані, він писав, що пращурами української раси були доісторичні трипільські, готські і геленські (елінські) елементи. Ю.Липа не вважав, що раси − це якісь біологічні особливі ознаки, а це особливості „...нашого думання, психології. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією, своїми протореними дорогами в думанні й поведінці, навіть своїми духовними звичками, більш, ніж будовою тіла”. Розглядаючи місце цих поглядів в українській політичній думці тих часів, можна навести думку діяча радикальної партії Г.Дмитріва, який після Другої світової війни писав, що „на галицьку молодь мала більший вплив книжка Д.Донцова, а на емігрантську та наддніпрянську молодь − вплив книжка Ю.Липи”.

Таким чином, представники різних, іноді протилежних напрямків, із принципово відмінних ідеологічних засад, із часом під впливом свого бачення реальних процесів у житті України вже в перші десятиріччя XX ст. дедалі більше схилялися до висновку, що державна самостійність, утвердження політично-суверенної України є вирішальним і єдино можливим чинником національного відродження її народу.

Із першоджерел

Пилип Орлик.

Вивід прав України

По довгій і кривавій війні вічної пам’яті найхоробріший гетьман Хмельницький виз­волив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він-то утворив з України не­залежне князівство і вдоволився титулом гетьмана війська Запорозького і син його пере­йняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських.

Не розводитимуся далі про історію України; моя ціль лише показати, що вона є віль­ним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт уста­новлений і правда загальновідома, що козацька нація і Україна були вільними. Яка така Україна увійшла зі своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яка така увійшла вона в договір з ха­ном татарським і в договір, який заключне гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом X і який можна бачити в архівах Корони Шведської.

Але найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності Украї­ни є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем, з одно­го боку, та гетьманом Хмельницьким і Станами України − з другого. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спо­кій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно вико­нав би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставшись з довір’я названої нації, хитрощами, захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мов би господарі в цілій країні. Одначе козаки залишили тінь суверенності і навіть по смерті гетьмана Хмельницько­го цар дав у 1658 р. грамоту Станам України.

Гетьман Брюховецький, удавшись в подорож до Москви під покривкою добра для України, вчинив так, що признано царя за протектора козаків. Це була основа всіх не­щасть України. Україну примушено зректися прав козацького суверенітету. Громадянст­во досі не знає, чи Брюховецького примушено до цього негідного кроку погрозами чи че­мнішими способами. Але річ відома, що це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам. Дарма скаржилися козаки; на Україну вислано війська, які збройною силою тримали козаків у неволі і давали їм відчувати увесь тягар деспотичного панування.

Те, що я оце щойно сказав, показує кожній неупередженій людині безперечне право Станів України й вопіючу несправедливість, учинену їй, поневолюючи козаків, позбав-ляючи їх власних прав та вольностей під покришкою святого союзу і урочистого догово­ру, котрий забезпечив їм уживання цих прав і вольностей. Але які б великі не були мос­ковські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.

Такий слушний час настав для України, бо шведський король прийшов на поміч при­гніченій Україні; козаки набрали відваги й думали тільки про те, як би використати цю нагоду, щоби визволитися з неволі. Князь Мазепа і Стани України ужили своєї влади в 1708 р., щоби знову заволодіти тим, що їм належало. Аби краще забезпечити собі свої во-льності, вони злучилися з королем шведським і умовилися з ним не трактувати ні з ким окремо Ось деякі точки договору, що відносяться до мого предмету:

1. Й. К. В. зобов’язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й не­гайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли по­мочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під коман­дою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й.В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війсь­ка, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєн­ного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що як виявиться, належало колись народо­ві українському, передається й задержиться при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; до його смерті, яка − треба сподіватися − не наступить ще довго, Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі із своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

Уповноважені Його Величества Царя зазначають:

1. Що Україна цілком не була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її побі-дна зброя Його Царського Величества.

2. Що коли б змінити щось, то тим би порушилися умови Карловицького договору. Щодо першого пункту, то що з того, що Україна була колись польською провінцією,

коли зважимо, що від 1649 р. до наших днів її визнала як князівство ціла Європа і навіть сам Цісар. В ім.’я якого принципу релігії і побожности Московський Двір, визволивши козаків з-під, так би мовити, польської опіки, накинув їм − як показав це досвід − ярмо безконечно жорстокіше ніж те, яке невірні накидають завойованим народам?

В кінці, коли, як то дехто твердить − хоч таке твердження зовсім фальшиве − щоб Його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не мо­же бути нічим іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати більших прав, ніж самі мали, і − більше навіть − на які ніколи не претендува­ли. Ось чому Й. Ц. В. не має жодної підстави відбирати в Україні її вольності та привілеї.

Отже, з цього зовсім законно й природно виходить, що Карловицького трактату ні в чому не порушиться, коли оголоситься Україну вільною, якою вона була колись, з тими границями й межами, які мала вона перед тим, як була підступом поневолена. Я питаю, нащо цар включив Україну в інструкції щодо миру, котрий мається заключити за посере­дництвом Англії та Генеральних Штатів (Голляндії), коли він не хотів, щоб Україна брала участь у переговорах?

Отже, з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір нале­жить вважати за узурпатора України і що є причина покладатися на зрозуміння права природного й людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей геть­ман може допоминатися посідання цієї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливости європейських держав, які в силі наказати, щоб її йому звернено назад.

Це ж бо інтерес усіх європейських держав так зробити, щоб Україну звернено геть­манові Орликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України, їх бо власний ін­терес − кажу я − обов’язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в край­ніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з обов’язком християнства й навіть гуманності причинитися до відбудування держав, при­гнічених тому лише, що повірили в союз.

Стародавня історія завела б мене занадто далеко, якби я хотів наводити з неї прикла­ди на показ, що держави в тих часах завжди брали сторону пригнічених князів чи респуб­лік. Не брак нам і новітніх прикладів і за останнє століття можна було бачити, як у цілім Цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівства, на які держави виставляли свої права з різних ти­тулів, а часом просто по причині завоювання. Україна знаходиться майже в такому само­му становищі. Вона має ті самі права; невже ж не зробиться на її користь того, що було в звичаю робити для інших протягом стількох століть? А що Цісар запропонував гетьмано­ві Хмельницькому свою гарантію й король шведський теж яка союзник, то гетьман і Ста­ни України мають причини бути переконаними, що гарантії трактатів в Оліві (козаки включені в Олівській мировий договір як союзники шведського короля) спричиняться до того, що не можна буде рабувати Україні її вольності. А тому, що всі європейські держа­ви мають намір утримати цей трактат, що є основою європейського миру, то їм не тяжко буде знайти в ньому мотиви й способи поставити знову гетьмана Орлика на Україні і включити його в цей новий трактат.

Кажу бо, „що цей загальний мир не буде тривалим доти, поки не задоволиться справедливих жадань гетьмана Орлика щодо України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини нарушиться євро­пейська рівновага. Навпаки − як свідчить про це приклад Генеральних Штатів, котрі ні­коли стільки не прислужилися спільній справі, як саме від часу, коли утворили республі­ку. Та, що можна думати, що цей останній доказ не досить переконуючий і що цар після цього миру зможе вжити всіх сил, щоб остаточно підбити й поневолити Україну, я не клопотатимуться виказувати труднощі, невигоди й крайності, до яких такий намір (царя) зможе довести цей народ (український), а саме кинутися стрімголов під турецьке пану­вання. А тим більше не покликуватимуться на мотиви справедливости і слави, котрими повинні керуватися європейські держави, щоб звернути Україну її гетьманові. Все це бу­ло виказано й доведено. Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то ін­тереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов’язують європейські держави веліти звер­нути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром може змагати до повалення європейської свободи.”

Ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють не­безпеку для свободи Європи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, але також завдяки глибокому досвідові й досконалій муд­рості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Європи.

Треба сподіватися, що вони переконаються, що все, сказане тут, основане на доказах і досвіді минулого і що забезпечення та тривалість миру залежить у деякій мірі від рести­туції України.

Друкується за: Пилип Орлик. Казання про владу // История политических и правовых учений. Хрестоматия. − Харьков, 1998. − С. 314−318.

Тема: Етапи становлення української політичної думки План семінару

1. Формування політичної думки за часів Київської Русі.

2. Політичні ідеї періоду Литовсько-Польської доби.

3. Політична думка за часів Гетьманської держави.

4. Національне відродження та його вплив на розвиток політичної думки у ХІХ − початку ХХст..

5. Розвиток політичної думки після національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте особливості розвитку політичної думки за часів Київської Русі.

2. Яких змін зазнав розвиток політичної думки в Україні після розпаду Київської держави і чому?

3. Проаналізуйте політичні погляди І.Вишенського.

4. Окресліть напрями розвитку політичної думки у ХІХ ст..?

5. Проаналізуйте політичні погляди Г.Сковороди.

6. Порівняйте політичні погляди Г.Сковороди та І.Франка.

7. Якою державою мала бути Україна у працях М.Грушевського?

8. Що спільного у поглядах на державотворчі процеси в Україні у М.Хвильового і В.Винниченка?

9. Виділіть спільне і відмінне у поглядах Д. Донцова і В. Липинського щодо політичного розвитку української нації.

10. Чим характеризується радянський період розвитку політичної думки в Українії?

11. Що, на думку П.Орлика є найсильнішим і найнепереможнішим аргументом й доказом суверенності Украї­ни і чому?

12. Чому П.Орлик вважав, що „інтерес усіх європейських держав так зробити, щоб Україну звернено геть­манові”?

Рекомендована література.

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичні есе. − Л., 1991. − 225 с.

3. Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І. Становлення української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці / Микола Іванович Бушин (ред.). − К., 1998. − 271 с.

4. Винниченко В. Відродження нації. − К., 1990.

5. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст. − Л., 1996. − 122 с.

6. Гелей С.Д. Василь Кучабський і проблеми України на сторінках тижневика “Лита” (1931−1933 рр.) // Українська періодика: історія і сучасність: Доповіді та повідомлення п’ятої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції, 27−28 листопада 1998 р. − Л., 1999. − С. 551−565.

7. Лащенко Р. Лекція по історії українського права. − К., 1998 − 254 с.

8. Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка. − 1991. − № 9. − С. 83−102.

9. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. − К.: Центр навчальної літератури, 206. − 304 с.

10. Лукашевич О. А., Манжул К. В. „Конституція” Пилипа Орлика − історико-правова пам’ятка XVIII ст. − X., 1996.− 52 с.

11. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. − К., 1993. − 413 с.

12. Погорілий Д.Є. Політологія: 100 питань − 100 відповідей. навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. − К: Фірма „ІНКОС”, 2008. − 232 с.

13. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. Філос. наук, доцент Т.В. Гончарук − Тернопіль: Астон, 2009. − 376 с.

14. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

15. Радько П.Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ−ХХ століть: концепції, ідеї, реалії. − К., 1999. − 387 с.

16. Трохимчук О., Трохимчук М. Перша українська Конституція (Післяслово) // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. − К., 1994. − С. 50−67.

17. Хрестоматія з історії політичних вчень: Посібник / Упоряд. Та автор коментарів Урив алкін О.М. − К.: Дакор, КНТ, 2008. − 456 с.

18. Шелухін Сергій Павлович (1864−1938) // Стрельський Г.В. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917−1920): Бібліографічний довідник. − К., 2000. − С. 41−42.

19. Штанько В.І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

20. http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/301.htm

21. http://revolution.allbest.ru/political/00051148_0.html

22. http://www.jenessi.net/politologiya/89-5.-stanovlennja-rozvitok-poltichno.html

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Що зіграло вирішальну роль у політичному об’єднанні східних слов’ян усіх удільних князівств навколо Великого Київського престолу?

а) прийняття Християнства у 988 р;

б) постіні напади кочових племен;

в) влив західних культур.

2. Який державний орган мав вплив на князівську владу і вирішував питання війни та миру, фінансів тощо?

а) князівська дума;

б) собор;

в) віче.

3. Наявність якого органу влади свідчило про наявність демократизму політичної влади на Русі?

а) князівська дума;

б) собор;

в) віче.

4. Хто з дослідників намагався синтезувати демократично-правові традиції Київської Русі з гуманістичними поглядами та обґрунтувати потребу оптимізації форми політичного правління і політичного режиму Речі Посполитої?

а) В.Суразький;

б) С.Оріховський;

в) С.Зизаній.

5. Хто з українських мислителів одним із перших у XIV ст.. перебував у річищі гуманістичної та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо?

а) В.Суразький;

б) С.Оріховський;

в) Х.Філалет.

6. Проти чого у своїх концепціях виступали такі мислителі, як І.Вишинський та П.Могила?

а) проти всевладдя духовних можновладців;

б) проти всевладдя світських можновладців;

в) проти всевладдя духовних і світських можновладців.

7. Під впливом якого суспільного інституту у 1648 р. виникає, а на початку 1649 р. оформлюється концепція двовладдя?

а) духовенства;

б) гетьманства;

в) ради.

8. Якими були, за своїм змістом, уявлення Г.Сковороди про майбутні форми суспільного устрою?

а) теологічними;

б) демократичними;

в) патріотичними.

9. Як називався програмний документ Кирило-Мефодіївського товариства, в якому були викладені його основні ідеї?

а) „Книга буття українського народу”;

б) „Статут Слов’янського товариства св.Кирила і Мефодія”;

в) „Заповіт”.

10. Хто є атором статті „До проблеми української економіки”, опублікованої у 1928 р., в якій стверджувалося, що самостійність політичних рішень, які приймались в управлінні Радянською Україною, є меншою, ніж вона була в Україні до вступу в склад Радянського Союзу?

а) М.Мітін;

б) М.Волобуєв;

в) П.Юдін.

Тема 5 Політичні процеси План

1. Суть і структура політичного процесу.

2. Політична діяльність та участь громадян.

3. Процес прийняття політичних рішень.

4. Лобізм і групи інтересів у політичному процесі.

5. Особливості політичної участі громадян в Україні.

1. Суть і структура політичного процесу.

Невід’ємною стороною політичної реальності виступає політичний процес, який розкриває специфічні риси і грані цієї сфери суспільного життя. У найзагальнішому вигляді він характеризує взаємодію соціальних і політичних структур суспільства, ту площину політики, де виконуються ролі й функції головних суб’єктів і носіїв політичної влади. При цьому політичний процес розкриває зміст не нормативних або офіційно-бажаних, а реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального й політичного життя.

У рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу. Перший − це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і правонаступність у розвитку політичних зв’язків володіють незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб’єктами.

Другий режим протікання політичного процесу − це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, „регресивна метаморфоза” політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний характер стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотний характер. У результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим − свою легітимність.

Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що належать до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб.

Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. Враховуючи ж, що у будь-якому суспільстві так чи інакше складається певний курс державної політики, який відображає різноманітність вимог різних груп, політичний процес можна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і неінституалізованих дій суб’єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію міжгруповою (і в цьому розумінні − загальноколективною) владою волі суспільства.

Як показує досвід політичного розвитку, у ряді сучасних демократичних режимів Заходу криза партійних інститутів виражає намір до встановлення безпосередніх зв’язків з інститутами державної влади; в країнах же, які щойно звільнилися від диктатури „реального соціалізму”, навпаки, слабка ефективність партійних інститутів спричинена низькою політичною свідомістю і організованістю більшої частини населення, що нерідко примушує політичну презентацію їх інтересів починати з демонстрації сили, протиправних та інших дій, що демонструють „твердість позицій”.

І все ж центральне значення на даному етапі політичного процесу має електоральний процес, де проходить головна лінія політичного конституювання людей, здійснення ними громадянських функцій. У цьому розумінні змістовні різниці політичних процесів у тих чи інших країнах залежать, перш за все, від наявності або відсутності там вільних виборів і установленої виборчої системи.

Другою стадією політичного процесу виступає етап прийняття рішень і формулювання політичної волі. Тут, на думку Д.Істона, політичний процес являє собою сукупність „конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень”. Ця стадія політичного процесу включає наявність таких обов’язкових елементів, як виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різних можливих альтернатив. Аналіз політичного процесу повинен враховувати тут як макрофактори (конституційно закріплений порядок прийняття рішень), так і відомості про конкретних осіб і груп, що виступають від імені держави, а також інформацію, якою вони володіють, і конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля.

Таким чином, зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, які прямо чи побічно впливають на процес прийняття політичних рішень; ступеня розподілу гілок влади. Якісні відмінності політичних процесів залежать від того, чи базуються вони на консенсусі, згоді політичних сил, чи знайдені компроміси з приводу ролей і функцій правлячої еліти й контреліти, чи розходяться статусні та реальні можливості суб’єктів, що беруть участь у виробленні рішень.

Третьою фазою і структурним елементом політичного процесу є етап реалізації політичної волі, вираженій у формі управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу перш за все відбивається уміння влади добиватися адекватної реалізації прийняття рішень і сформульованих завдань, масово підкорити їм поведінку громадян. Правлячі структури повинні забезпечити вертикальну інтеграцію політичного життя суспільства.

Таким чином, на даному етапі політичного процесу головним питанням є вибір адекватних прийнятим рішенням засобів і методів політичного регулювання (перш за все: насильницьких − ненасильницьких, ідеологізованих − неідеологізованих). У цьому розумінні правлячі кола можуть орієнтуватися на раціональну й популістську політичні лінії, проводити відкриту політику, звернену до свідомості кожного громадянина, або ж робити наголос на правлінні угрупувань, не зацікавлених у втягненні народу в політичне життя.

У будь-якому випадку реалізація прийнятих рішень повинна враховувати можливість розмивання і послаблення їх мотивуючої ролі на всіх нижчих рівнях організації влади, тому що нижчі за підпорядкуванням структури, як правило, намагаються пристосувати закони, що приймаються, рішення і директиви влади до власних повноважень та інтересів. Тому однією з універсальних вимог до здійснення владної волі на даному етапі політичного процесу є застосування правлячою елітою заходів, що дозволять обмежити можливості політичного опанування конкурентів і блокування ними прийнятих рішень на всіх поверхах політичної системи. Ці вимоги повинні виконуватися навіть у тому випадку, якщо загублена соціальна база правління і маневрування здійснюється тільки за рахунок стійкості владних структур, що склалася.

2. Політична діяльність та участь громадян.

Еволюція політичних структур і систем, оптимізація досягнення ними цілей, у тому числі політичних, залежать передусім від того, наскільки соціум оволодів системою управління, організації й упорядкованості суспільної діяльності. На кожному історичному етапі розвитку суспільства міра такого оволодіння визначається мірою пізнання багатогранності, межі дії, якості суспільних відносин, культурою суб’єкта такого пізнання, обсягом діяльності. Політична діяльність посідає особливе місце в системі суспільної життєдіяльності.

Суспільство, як ціле, є організм, який виконує свої основні життєві функції. Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення зв’язків − відносин між соціумами (суспільством, націями, народами, соціальними групами, індивідами). Такі соціальні відносини є засобом використання соціальної енергії, особливою формою руху соціальної матерії. Енергійна діяльність викликає активне начало у структурі відносин. Цілеспрямовані відносини вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію й еволюційні зміни в напрямі творення нових форм життєдіяльності. Однією з таких форм є політична діяльність.

Політична діяльність − вид суспільної діяльності суб’єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.

Політична діяльність завжди тісно пов’язана з типом суспільних відносин. Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою суспільних відносин − два протилежні напрями політичної діяльності, за якими розрізняються суб’єкти політично.

Аналіз політичної діяльності суб’єкта політики потребує з’ясування його політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації політичної волі і визначення політичних цілей. Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень культури політичної діяльності, її результативність, доцільність і законність.

За допомогою діяльності у сфері політики та в інших сферах реалізуються усвідомлені суб’єктами політики політичні інтереси.

Політичний інтерес (від лат. interest − мати значення) − першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криється за безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп, особистостей, створених ними організацій, які беруть участь у політиці.

Політичні потреби виявляються і реалізуються в процесі діяльнісного й активного освоєння політики. Такий процес створює умови для політичної соціалізації, тобто входження особистості у світ політики. Це означає набуття навичок політичної участі, формування політичних уявлень, орієнтації та установок, привертання до політичної культури. Діяльнісне задоволення політичних потреб веде до творення самого суб’єкта політики. Незадоволення політичних потреб може призвести або до зміни нормальної життєдіяльності політичного організму, або до його загибелі. Від реалізації політичних потреб залежить політичне напруження в країні, що виникає, послаблюється і врешті-решт згасає.

Політична діяльність як спосіб втілення і реалізації політичних інтересів та політичних потреб здійснюється волевиявленням суб’єкта політики.

Діяльність − це вольова поведінка суб’єкта політики. Вона поряд з іншими чинниками сприяє вибору правомірних заходів у досягненні цілей, запобігає протиправним діям суб’єктів політики.

Політичні інтереси, потреби і політична воля, що втілені у політичній діяльності, спрямовані на досягнення політичних цілей. Успіх діяльності суб’єкта політики залежить від правильної постановки мети, адекватного урахування об’єктивних умов і суб’єктивного чинника. Постановка і реалізація мети в політичній діяльності передбачають певну тривалість і послідовність завдань. Урахування часових характеристик має для політичної діяльності вирішальне значення. Ігнорування окремих етапів у політичному розвитку або прагнення „стиснути” політичний час призводять до політичного краху, до відкидання суспільства назад, а отже, і до безглуздості самої діяльності.

Сутність політичної діяльності полягає, насамперед, у завоюванні, утриманні, функціонуванні і розвитку політико-владних відносин.

Змістом політичної діяльності є вольове осмислення і реалізація політичних потреб і політичних інтересів усіх соціальних суб’єктів суспільства стосовно політичної влади.

Історико-політичний процес − це досить широка палітра типів і форм політичної діяльності. Упорядкувати її допоможе наступна класифікація.

Політична діяльність може бути стихійною і організованою; політично усвідомленою і спонтанною; цілеспрямованою і хаотичною; простою і складною; тривалою і одномоментною; традиційною і такою, де втілюються нові форми; законною і незаконною; активною і пасивною та ін.

Усі ці види політичної діяльності своїм впливом прискорюють або уповільнюють перебіг подій. У реальному житті вони виявляються одночасно в різних формах. Можна виділити такі основні форми політичної діяльності:

• за напрямами − державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

• за суб’єктами політики − класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;

• за специфікою предмета впливу − теоретична, практична;

• за політичним простором − зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

• за специфікою сфер − військова, органів безпеки та ін.

Типи і форми політичної діяльності суб’єктів політики пов’язані з перетвореннями у суспільстві і державі. Політична діяльність охоплює всі сфери політики і має свою внутрішню структуру.

Структура політичної діяльності:

1) політичне керівництво державою і суспільством;

2) політичне функціонування;

3) участь громадян у політичному житті суспільства;

4) політичний маркетинг.

Кожен з напрямів політичної діяльності має свої особливості.

Політичне керівництво − це діяльність, спрямована на визначення системи цілей і завдань, формування політичної стратегії і політичної тактики на основі аналізу реальних політичних процесів і прогнозування політичного розвитку.

Політичне керівництво включає такі компоненти:

1) вироблення і обґрунтування стратегічних цілей і завдань (як перспективних, так і поточних), які ставлять перед собою суб’єкти політики;

2) визначення основних тактичних методів, форм і засобів політичної діяльності, за допомогою яких можна більш ефективно досягти поставлених цілей і завдань;

3) визначення кадрової політики.

Політичне керівництво здійснюється в основному через такі його основні форми, як державна і партійна діяльність. Важливу роль у цьому відіграють представницькі органи. Державні представницькі органи і представницькі органи партій (різною мірою, залежно від політичного охоплення мас і впливу на них, рівня розвитку та ін.) формують політичну платформу.

Політична платформа − це основні принципові теоретичні та ідейні положення, практична програма, вимоги, лозунги, які висувають і якими керуються у своїй діяльності держава, політична партія, політичні рухи і громадські об’єднання.

Політичне керівництво спирається на політичне функціонування.

Політичне функціонування пов’язане із створенням і діяльністю апарату управління. Апарат політичного управління складається з державного, партійного апаратів та апарату громадських об’єднань (тією мірою, якою він торкається проблем політики або впливу на неї). Професійна апаратна політична діяльність ґрунтується на політичних, правових нормах, політичних традиціях і звичаях.

Політичне функціонування передбачає організацію діяльності різних політичних інституцій, управління ними і підтримку механізму їх функціонування, добір і розстановку кадрів, контроль за їхньою діяльністю, визначення механізму прийняття рішень і втілення їх, охорона їхньої дії тощо.

Політичне керівництво і політичне функціонування визначаються політичною участю (участю у політичному житті) широких мас і водночас спираються на неї. З пізнанням політичних закономірностей розвитку політика як сфера життєдіяльності дедалі більше відкривається для свідомої творчості широкого кола населення, що має на меті конструювання нових, прогресивних форм суспільного життя. Ефективність свідомого впливу на політичні процеси зростає з розширенням участі мас в управлінні державними і громадськими справами, розвитком системи самоврядування і самоуправління.

3. Процес прийняття політичних рішень.

Утвердження в межах історичних можливостей сталості й надійності політичної влади, стійкості й упорядкованості політичних відносин, раціональності та ефективності функціонування організаційних структур досягається на ґрунті свідомо розроблених і прийнятих політичних рішень. З ними пов’язані постановка політичних проблем, мотивація політичної діяльності, чітке визначення завдань та ін. Вони є важливою формою здійснення політичної влади.

Політичне рішення − акт, здійснюваний суб’єктами політики, спрямований на втілення в життя політичних цілей і завдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил.

Прикладом офіційного політичного рішення, що має історичне значення, є „Акт проголошення незалежності України”, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Повний зміст цього документа розкриває структуру, зміст та інші характеристики його як політичного рішення.

Суспільство завжди прагнуло до впорядкованості соціальних відносин і способу життя. У ролі чинника такої політичної впорядкованості, забезпечення світового політичного порядку виступають професійно підготовлені політичні рішення.

Суб’єкти політики приймають політичні рішення, враховуючи об’єктивні і суб’єктивні потреби й особливості суспільства. Прийняття політичних рішень вимагає від політиків високого політичного професіоналізму. Це означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур, досягнення угоди і взаємної довіри щодо заходів, які приймаються, володіння інформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіння механізмами зв’язку й інформації, що дають можливість обґрунтувати рішення.

Обґрунтованість політичних рішень визначається тим, наскільки вміло й ефективно суб’єкти політики підготовлені до пізнання закономірностей політики і вибору механізмів їх дії. Цей вибір передбачає: а) визначення провідного напряму суспільного розвитку; б) оптимальне співвідношення провідного напряму з іншими тенденціями, сукупність яких і становить широке коло можливостей для врахування вимог закономірності. Правильно реалізований вибір забезпечує правильність і ефективність рішення.

Проблема оптимального вибору напряму політичного розвитку, методів забезпечення, часу виконання тощо вимагає від суб’єктів політики знання політичних процесів, політичних змін у суспільстві, політичних сил, які діють, особливостей історичного періоду, в який приймається політичне рішення.

Зміст політичних рішень охоплює питання різноманітної політичної діяльності: організації і функціонування всіх структур політичної системи суспільства; забезпечення процесу політичного владарювання; розвитку демократичних форм участі громадян в управлінні державними і громадськими справами; підвищення активності громадян у політичному житті; вирішення національних проблем; розвитку взаємовідносин з народами світу; з питань миротворчого характеру, роззброєння, розвитку міжнародного співробітництва та ін.

У прийнятті політичних рішень значну роль відіграють моральні і світоглядні чинники, громадська думка. На прийняття політичних рішень значний вплив справляють „групи тиску”, що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об’єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.

Такі „групи” зацікавлені у здійсненні впливу на електорат у період виборчої кампанії з метою обрання необхідного їм члена виборного органу, який обіймає вигідну для них позицію, впливає на членів державних органів, що приймають рішення, на зрив або недопущення прийняття самого рішення ще на стадії обговорення і голосування, на засоби масової інформації з метою формування потрібної для них громадської думки і тиску на весь процес формування рішень.

Політичні рішення приймаються у певних формах, які відображають силу впливу того чи іншого акта. Основні форми політичних рішень: а) право (закони, укази, розпорядження, постанови, резолюції); б) рішення, норми статутів політичних партій; в) рішення громадських організацій.

Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечують організацію політичного життя суспільства, надають політичним зв’язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм − правових, партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв − особливе місце посідають політичні норми − принципи.

Політичні норми у політичних рішеннях часто пов’язані з організаційними нормами.

Організаційні норми − це правила поведінки, що регулюють організаційні відносини в усіх сферах суспільного життя, в тому числі політичного.

Підкреслимо, що рішення всеохоплюючого характеру і високого політичного впливу приймаються повноважними зборами представників народу − парламентами, конгресами, національними зборами та ін. Це правові акти. Серед правових актів найбільшу силу мають закони.

Закон − це нормативно-правовий акт, який приймається у конституційному порядку найвищим органом державної влади, має найбільшу юридичну силу стосовно інших нормативних актів і регулює найважливіші суспільні відносини.

Основним Законом держави є Конституція. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер.

Прийняття політичних рішень потребує від суб’єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті таких рішень присутній і політичний ризик.

Розвинені суспільство і держава при певному рівні політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об’єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежать на поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб’єкта політики несподівано.

Надзвичайно високим є ступінь ризику під час прийняття політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об’єктивний і суб’єктивний компоненти. Як об’єктивний компонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб’єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб’єктивний компонент − це поведінкова готовність суб’єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об’єктивної невизначеності.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб’єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов’язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.

Ризик − це діяльність, пов’язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно і якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі.Об’єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику.

Отже, процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать темпи історичного розвитку, розтягування або спресування політичного часу, самовдосконалення суб’єктів політики, політична культура їх, оптимальний розвиток всього світоустрою.

4. Лобізм і групи інтересів у політичному процесі.

Лобізм можна розглядати в різних аспектах. Перш за все, це специфічна система функціонування представництва групових інтересів в органах державної влади. Незважаючи на те, що лобізм проявляється через економічний і політичний характер, все ж це в першу чергу правова проблема. Лобізм у правовому розумінні являє собою сукупність правових норм, які регулюють участь громадян, груп громадян, громадських об’єднань, організацій, підприємств, які спеціалізуються на лобістській діяльності, інших суб’єктів правовідносин з органами державної влади, які впливають на прийняття необхідних для лобістів рішень. Однією з причин виникнення президентського лобізму в Україні є ускладнення законодавчого процесу в країні. Ускладнення законотворчості пов’язане зі зміною характеру і сутності самих законів, що розробляються Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів та Президентом. Зростання кількості законодавчих програм відбувається в геометричній прогресії.

Потреба в лобістській діяльності поступово зросла до таких масштабів, а сама ця діяльність стала настільки різноманітною, що її можна виділити в особливий конституційно-правовий інститут. На сучасному етапі лобістська діяльність Президента України і його адміністрації здійснюється на двох рівнях. По-перше, в неї включено самого Президента (про що засвідчують перераховані вище повноваження), його основних помічників, КМУ, посадових осіб міністерств і відомств, виконавчу владу на місцях, яка здійснюється главами обласних і районних державних адміністрацій. По-друге, у виконавчих органах влади існує спеціальний апарат, для яких лобістська діяльність є основним і єдиним обов’язком у сфері лобістської діяльності.

Лобістський апарат складається із адміністрації Президента України, комітету законодавчих ініціатив при Президентові України, Ради Національної безпеки і оборони України (РНБО), Постійного представника Президента у Верховній Раді України, народних депутатів України, які підтримують політику Президента у парламенті. Постійний представник Президента у Верховній Раді України тримає руку на пульсі щодо законотворчої роботи парламенту, доповідає про особливості обговорення законопроектів, тобто він виступає своєрідним каналом зв’язку між Президентом і Верховною Радою України. Основний кадровий склад президентських і міністерських лобістів – це здебільшого колишні службовці парламенту, що працювали в апараті Верховної Ради України та керівних комітетах, представники виконавчої влади і допоміжних служб Верховної Ради України. Саме досвід, знайомства і зв’язки, надбані на службі у парламенті, уряді, адміністрації (секретаріаті) Президента – незмінний „пропуск” на посаду президентського, урядового лобіста і необхідна умова його професійної діяльності.

Одне з основних завдань президентських лобістів, а саме: його адміністрації, Постійного представника Президента у Верховній Раді України, урядових лобістських структур, – полягає в тому, щоб успішно провести через парламент законодавчу програму Президента України. На шляху до цієї мети лежить багато різних обов’язків, ефективність виконання яких залежить не тільки від умінь і досвіду самих лобістів, але перш за все від таких важливих факторів, як загальний стан відносин із Верховною Радою України і тієї ролі, яку Президент відводить своєму лобістському апарату і в зв’язку з якою відповідно наділяє його певними повноваженнями партійно-політичних сил у парламенті, а саме: наявності парламентської більшості, що підтримує Президента у Верховній Раді України. До обов’язків структурних лобістських підрозділів адміністрації (секретаріату) Президента України, міністерств входить: підтримка щоденних робочих відносин із парламентом; участь (у межах своїх повноважень) у розробці законодавчих програм президента; участь у плануванні і розробці так званої законодавчої стратегії, тобто заходів, які забезпечать проходження президентської програми через комітети Верховної Ради України; контроль за роботою міністерських лобістів і координація їх діяльності, власне лобістська діяльність безпосередньо у парламенті, коли там обговорюються конкретні законопроекти президентської програми. Такі ж, у принципі, обов’язки і у міністерських відділах по зв’язках із парламентом, але здійснювані на міністерському рівні.

Важливим завданням лобіювання є мобілізація зацікавлених груп на підтримку законодавчої програми Президента. Основна організаційна форма такої мобілізації – це будівництво коаліцій, як правило, тимчасових і однопроблемних, створених для вирішення долі конкретного законопроекту. Якщо в результаті коаліцію вдалося сформувати, то вона застосовує власну лобістську діяльність на користь цього законопроекту.

5. Особливості політичної участі громадян в Україні.

Політична ситуація, яка спостерігається в Україні після останніх президентських виборів, вимагає впровадження у життя демократичного принципу розподілу влади, забезпечення реальних умов політичної свободи. Але оптимізація політики є неможливою без урахування усіх напрямів соціально-політичної трансформації та аналізу нових форм корпоративності. Поліваріантність політики потребує пошуку відповідних моделей і механізмів, які дають можливість порівнювати та узгоджувати позиції багатьох сторін. Тому все більшу увагу політологів привертає специфіка процесу політичної участі на державному і місцевому рівнях та неоднозначність перебігу цього процесу серед різних соціальних верств.

Учасники політичного процесу, в якій би якості вони не виступали, керуються у своїй поведінці певними мотивами, цілями, в їхній політичній діяльності виявляються певні емоції та настрої.

Науковці звертають увагу на те, що пояснення активності людей за типом „стимул – реакція” не буде продуктивним. Реакція не завжди є тільки наслідком якихось зовнішніх стимулів. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити ту чи іншу форму політичної поведінки. Стимули можуть бути ті самі, а поведінка різних людей – різна, оскільки всі форми відображення політики в психіці людей опосередковані їхньою діяльністю, умовами життя, особистими цілями.

Для діяльності суб’єкта політики мають значення не тільки об’єктивні умови: стан економіки, соціальної сфери, вплив політичних сил та роль їх у суспільстві, традиції, політичної культури, а й суб’єктивні: стан політичної свідомості в суспільстві, сприйняття суб’єктом даних об’єктивних умов. Такий підхід дає змогу виокремити для політико-психологічного аналізу наступні опорні категорії: мотиви участі в політиці, потреби, що задовольняються цією участю; цілі, цінності, ідеали, завдяки яким людина стає часткою певного політичного цілого, ідентифікує себе з ним; емоції та настрої, які виявляються в її діяльності; знання, інформація, думки, якими вона володіє і поширює.

Усе це багато в чому визначає реакцію, поведінку суб’єкта в політиці. Він може керуватися як альтруїстичними мотивами, так і суто егоїстичними. Мотиви, що стимулюють людину до політичної діяльності, визначають також її мету й програму. Залежно від мотиву мета та програма дій, як правило, теж бувають альтруїстичними чи егоїстичними.

Важливо пам’ятати, що головним із мотиваційних чинників є потреба. Завдяки яким потребам люди включаються в політику? В основному, характер політичної поведінки визначають практично всі види потреб (у прихованій чи явній формі), а саме: допитливість та потреба в самоствердженні, у бажанні проявити себе, у визнанні, збереженні свободи, потреба влади тощо. Аналізуючи політичну діяльність особистості, важливо виявити справжні потреби, якими вона керується. Це дає змогу передбачити характер та спрямованість дій, мету, а отже і результат.

Людина, потрапляючи під вплив певної політичної партії, орієнтується на статут і програму, що регламентують її діяльність. Завдяки цьому можна передбачити стосунки з іншими політичними силами, а також владними структурами.

Для професійного політика це має істотне значення, оскільки він, знаючи цілі й завдання однієї з партій, може передбачити її поведінку в певній ситуації, регулюючи стосунки з іншими силами, здатний розробляти заходи, щоб запобігти ворожнечі та конфліктам у політичному житті суспільства.

Політична участь – це здійснення громадянами різноманітних актів, заходів, спрямованих на реалізацію своїх інтересів, потреб, поглядів через вплив на державні органи та громадські організації, виконання ними прийнятих рішень. Розрізняють різні типи політичної участі, серед яких індивідуальна та колективна, добровільна й примусова, активна й пасивна, традиційна й новаторська, законна й нелегальна.

Культура політичної участі визначається тим, наскільки громадяни знають процедури здійснення політичних акцій та норми, що їх регламентують. Проте головне тут – настанова на множинність світу, на цінність спільності, цілісність суспільства, узгодженість і існування спільнот.

Із першоджерел

Арон Реймон.

Демократія і тоталітаризм

БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ ТА ОДНОПАРТІЙНІСТЬ

Ми прагнемо розробити теорію політичних режимів нашого часу. Під теорією я ро­зумію дещо більше, ніж описання режимів у тому вигляді, в якому вони діють. Теорія пе­редбачає виявлення основних рис кожного режиму, за допомоги яких можна з’ясувати його внутрішню логіку. [...]

В яких же функціях та різновидах організаційних структур виявляється головна змін­на величина, основна відмінна риса режимів? Одне не викликає сумнівів: специфічний характер кожного режиму полягає аж ніяк не в адміністративному ладі. У найрізноманіт­ніших режимах адміністративні устрої подібні. [...] Політична система (у вузькому сенсі слова) визначає стосунки підлеглих та керівників, встановлює спосіб взаємодії людей в управлінні державними справами, скеровує державну діяльність, створює умови для за­міни одних правителів іншими. Отже, саме аналіз політичної системи (у вузькому сенсі) дасть можливість виявити своєрідність кожного режиму.

За критерій я обираю відмінності між багатопартійністю та однопартійністю.

[...] За визначенням, ціль партії − не реалізація влади, а участь в реалізації. Коли ве­дуть суперництво декілька партій, необхідно встановити правила, у відповідності до яких і ведеться це суперництво. Отже, режим, за якого існують чисельні партії, що ведуть по­між себе суперництво, носить конституційний характер: усім кандидатам на законну реа­лізацію влади відомо, якими засобами вони мають право користуватися, а якими − ні.

Принцип багатопартійності також передбачає законність опозиції. Якщо право на існування надане декільком партіям і не всі вони увійшли до уряду, то мимоволі деякі з них виявляються в опозиції. Можливість на законних підставах виступати проти пра­вителів − відносно рідкісне явище в історії. Це диференційна властивість певного різ­новиду режимів − режимів західних країн. На підставі законності опозиції можна зро­бити висновок щодо характеру реалізації влади − відповідного законам чи поміркованого. [...]

Так ми приходимо до визначення режимів, характерних для Заходу: це режими, де Конституція встановлює мирне суперництво за реалізацію влади. Такий устрій витікає з Конституції, фіксовані чи неписані правила регулюють форми суперництва окремих осіб і груп. За монархічного режиму навколо короля ведеться жорстка боротьба за його ласку, в гонитві за посадами й почестями кожен може чинити як захоче. Суперництво окремих осіб в оточенні монарха не регулюється ані Конституцією, ані жодною системою. [...]

Реалізація влади в межах закону за своєю природою відрізняється від того, що нази­вають захопленням влади. Законна влада завжди тимчасова. Той, хто її реалізує, знає, що ця роль відведена йому не пожиттєво. Захопивши ж владу, заволоділий нею, не збираєть­ся повертати її невдасі супернику. Ідея ж демократичного суперництва не передбачає, що переможений неодмінно програє раз і назавжди. Якщо переможець чинить опір перемо­женим знову випробувати долю, він виходить за межі західної демократії, бо оголошує у такому випадку опозицію незаконною.

За мирних умов суперництво за реалізацію влади здійснюється через вибори. Не ста­ну стверджувати, що вибори −це єдина форма мирного суперництва. У грецьких полі­сах, до прикладу, був інший принцип призначення, який згідно Арістотелю, ще більш де­мократичний жереб. [...] Думаю, що жереб не сумісний із природою сучасних демократій, які характеризуються представництвом. [...]

Посилання на реалізацію влади в межах закону підкреслює дуже важливий висновок: сутність режиму не зводиться до способу призначення носіїв законної влади. Не менш ва­жливу роль відіграє й спосіб її реалізації. [...] Перейдемо до режиму іншого різновиду − однопартійного.

Я утримаюсь від пошуків визначення його. Навряд чи всі режими такої роду можуть бути визначені однаково. [...]

Для таких режимів характерним є надання одній партії монополії на законну політич­ну діяльність.

Під законною політичною діяльністю я розумію участь у боротьбі за реалізацію вла­ди, а також у визначенні плану дій і плану устрою всього суспільства. [...]

За західного багатопартійного режиму, держава вважає своєю чеснотою те, що не ке­рується ідеями жодної із суперницьких партій. Держава нейтральна − вона терпить бага­топартійність. Можливо, держава не зовсім нейтральна, оскільки вимагає від усіх партій поваги до себе − до своєї Конституції. Але принаймні у Франції вона й цього не робить. Французька держава визнає законність навіть тих партій, які не приховують своїх намірів порушити республіканську законність, якщо їм випаде така нагода. За умов багатопартій­ності держава, не пов’язана з якоюсь однією партією, в ідеологічному сенсі носить світ­ський характер. За однопартійного режиму держава партійна, невід’ємна від партії, що має монопольне право на законну політичну діяльність. Якщо замість держави партій іс­нує партійна держава, вона вимушена обмежувати свободу політичної дискусії. Оскільки держава стверджує єдину ідеологію − ідеологію партії, яка монополізувала владу, вона офіційно не може поставити цю ідеологію під сумнів. За різних однопартійних режимів свобода політичної дискусії обмежена різною мірою. Але сутність однопартійного режи­му [...] одна: заборона всіх ідей, вилучення з відкритого обговорення багатьох тем, що до­зволяють виявити різні точки зору.

[...] Єдина партія − за своєю суттю партія дії, партія революційна. Однопартійні ре­жими звернені до майбутнього, їх вище виправдання не в тому, що було і є, а в тому, що буде. Будучи режимами революційними, вони пов’язані з елементами насильства. Не мо­жна вимагати від них того, що утворює сутність багатопартійних режимів, − дотримання законності й поміркованості, поваги інтересів та світогляду всіх груп. [...]

Задамося врешті питанням: чи існує режим третього типу − безпартійний? Таку гі­потезу не варто вважати нісенітницею. [...]

Тепер декілька слів про режими третього типу − не однопартійних і не багатопар­тійних, не використовуючих вибори на виправдання своєї законності і тих, що не декла­рують власну революційність. Режимам без партій необхідно певною мірою деполітизу­вати керованих. У Франції ми пережили подібну спробу − режим Віши у першій своїй фазі не характеризувався ні однопартійністю (партії монополіста там не було), ні багато­партійністю (усі партії практично зникли). Тими роками правителі невтомно повторюва­ли услід за Шарлем Моррасом, що французів треба відучити висловлюватися з будь-якого приводу. Законність нагадувала лад, встановлений добрим головою сімейства чи просвіченим деспотом, який, оточений радниками, не надто до них прислухався. [...]

Не виключено, що і в наш час є подібні режими. Але поки що вони практично не зу­стрічаються в країнах, цілковито втягнутих у промислову цивілізацію. [...]

ПРО ТОТАЛІТАРИЗМ

Що являє собою феномен тоталітаризму? Як і всі соціальні явища він, залежно від точки зору спостерігача, може мати багато різних визначень. Ось якими мені уявляються п’ять його основних ознак:

1. Тоталітаризм виникає в режимі, що надає якійсь одній партії монопольне право на політичну діяльність.

2. Ця партія має на озброєнні (чи як знамено) ідеологію, якій вона надає статус єди­ного авторитету, а в подальшому − й офіційної державної істини.

3. Для поширення офіційної істини держава наділяє себе винятковим правом на сило­вий вплив і на засоби переконання. Держава та її представники керують усіма засобами масової інформації − радіо, телебаченням, пресою.

4. Більшість видів економічної та професійної діяльності знаходиться у підпорядку­ванні держави і стає його частиною. Оскільки держава невід’ємна від своєї ідеології, то майже на всі види діяльності накладає свій відбиток офіційна істина.

5. У зв’язку з тим, що будь-яка діяльність стала державною і підпорядкованою іде­ології, будь-яка провина в господарчій або професійній царині одразу ж перетворюєть­ся на провину ідеологічну. Результат − політизація, ідеологізація всіх можливих про-гріхів окремої людини і, як завершальний акорд, терор, одночасно поліційний та ідеологічний.

Визначаючи тоталітаризм, можна, звісно, вважати головним виняткове становище партії, чи одержавлення господарчої діяльності, чи ідеологічний терор. Але саме явище набирає завершеного вигляду лише тоді, коли усі ці риси об’єднані й виявлені цілковито.

Усі п’ять перерахованих ознак були взаємопов’язані у 1934−1938 роках; подібно ве­лося й у 1948−1952 роках. Зрозуміло, у який спосіб здійснювався взаємозв’язок. За радянського режиму виняткове становище партії та ідеології пов’язане із самою суттю бі­льшовизму, його революційною спрямованістю.

Централізація засобів прямого впливу і засобів переконання пов’язана з ідеєю винят­кового становища партії в державі. Одержавлення господарчої діяльності є прямим вира­женням комуністичного вчення. Зв’язки між переліченими ознаками легко проглядають­ся. Що стосується завершення ідеологічного терору, то він стає логічним саме завдяки винятковому становищу партії, ідеології, засобів переконання і одержавлення видів інди­відуальної діяльності.

Було б невірним ототожнювати зрозумілість і необхідність такого поєднання. Ці ознаки об’єднані, проте їхній зв’язок ще не обов’язково постійний, а режим з партією, що монополізувала владу, не завжди призводить до крайнього різновиду терору.

ПРО НЕДОСКОНАЛІСТЬ УСІХ РЕЖИМІВ

Існують чотири моменти протиставлення конституційно-плюралістичного та єдино­владного режимів: конкуренція та монополія, конституція і революція, плюралізм соціа­льних груп і бюрократичний абсолютизм, держава партій та держава, заснована на па­нуванні єдиної партії (останню антитезу можна висловити ще й так: держава світська − держава ідеологічна). [...]

Строго кажучи, в політиці немає ліберальної конкуренції. Економіст сформулював би так: політична конкуренція незмінно олігополітична. В конкуренції за здобуття добір, з яких найголовніше − право на владу, бере участь обмежена кількість осіб чи груп. Най­більш досконала з точки зору організованості політика зводить монополюсність до дво­полюсності, двох партій. Чим краще організована конкуренція, тим менше (у певному значенні) вона демократична і тим менше можливостей для вибору залишається у пересі­чного громадянина. У випадку двополюсності обирати слід одне з двох. Якщо конкурен­ція організована менш вдало (у Франції наприклад), можна у певному значенні говорити про більш досконале вираження демократії, оскільки у громадян найбільша кількість ва­ріантів вибору. [...]

Два наступних поняття − конституція і революція − з лексикону не політичної еко­номії, а юриспруденції.

У поняття конституційності − декілька значень. Конституційна конкуренція за право на реалізацію влади, а разом з тим − і підпорядкованість цієї конкуренції деяким конкре­тним правилам. Друга, ймовірно, більш важлива форма конституційності − підпорядку­вання якимось правилам рішень уряду. Для прийняття закону уряду за конституційного режиму необхідним є втручання інших органів влади. За авторитарного режиму рішення правителів стає законом автоматично. За крайнього випадку законом стає воля окремої особистості. [...]

Органи, незалежні від уряду й уповноважені приймати рішення з питань взаємосто­сунків між державою й окремою особистістю, утворюють третю форму конституційності.

Зате революція видається мені за самою своєю суттю запереченням законності. Зві­сно йдеться про буквальне значення слова. [...] У цьому сенсі режими з єдиновладною партією за власною суттю засадничо революційні, оскільки знаряддя захоплення вла­ди − насильство. Революційними вони залишаються протягом більш-менш тривалого періоду. Правителі не погоджуються обмежити свою владу конституцією чи законами. У Радянському Союзі партія прийняла конституцію, а точніше, − три конституції, але ніколи не відчувала себе пов’язаною конституційними правилами. Режими з єдиновла­дною партією, зокрема − комуністичні, схильні залишатися режимами перманентної революції. [...]

Наступна антитеза − плюралізм груп суспільства і бюрократичний абсолютизм − лишень повертає нас до минулорічного розгляду, що стосувався соціальної структури країн радянського і західного типу. [...]

У соціологічному сенсі слово „бюрократ” − не людина за віконцем чи у люстрино­вих нарукавниках, а представник анонімного порядку, він діє не як індивідум, а як поса­дова особа з певними функціями, з певним місцем в ієрархії. У кожного − своя роль, і всі повинні підкорятися правилам. У великих американських фірмах − такі ж ‘бюрократії, як і в радянських державних закладах. [...]

І все ж саме одержавлення бюрократії, доведене до межі, − головна риса режимів з єдиновладною партією. Ті, хто зобов’язаний державі всім − і працею, і статками, і все втрачає за увільнення або чистки, складають один привілейований клас. До службового просування, до почестей веде у підсумку лише один шлях − через державну бюрократію, і таке просування „інстанціями” прирікає людей на приниження.

Четверте протиставлення − держави партій і держави, що є виразником інтересів єдиної партій. [....] Я використав ще один вираз із епохи політичної боротьби: „протиста­влення світської та ідеологічної держав”, тобто держав, пов’язаних з якоюсь релігією, державам, відокремленим від будь-якої релігії. Ця антитеза вельми непроста. У будь-якої спільноти повинні бути деякі спільні цін­ності. Інакше вона припинила би існувати як така. В державах світських ідея держави все більше зводиться до самого конституційного устрою. Головна думка, що лежить в основі конституційно-плюралістичного режиму, − священний характер конституції: усі грома­дяни виявляють згоду на залагодження своїх суперечок відповідно до конституційних правил. Відмова від насильства стає, так би мовити, ідеологією неідеократичного режи­му. Тому держава, яка не виступає як виразник інтересів якоїсь однієї партії, держава, що дозволяє багатоманітність партій і вчень, не перетворюється на порожню оболонку − адже відмова від насильства пов’язана з певною філософською концепцією. Ця відмова передбачає віру у вільні дискусії, у можливість поступові їх перетворень. Будь-який полі­тичний режим визначається особливою формою розв’язання соціального конфлікту і оновлення посідаючих владу груп. Конституційно-плюралістичний режим прагне мирно­го залагодження конфліктів і рівномірного оновлення таких груп.

Який висновок можна зробити на підставі нашого порівняльного аналізу?

Було б нерозумно стверджувати, що один режим гарний, а інший поганий, один вті­лює добро, а другий − зло. Обидва недосконалі, хоча й по-різному. Недосконалість кон­ституційно-плюралістичних режимів виявляється в якихось частковостях, що ж стосуєть­ся режиму з єдиновладною партією, то мова йде про сутність.

Конституційно-плюралістичні режими недосконалі з причини надлишку або олігар­хії, або демагогії − і майже завжди відзначаються обмеженою ефективністю.

Надлишок олігархії − коли за діями партій приховується могутність деякої меншос­ті. Надлишок демагогії − коли групи в умовах партійної боротьби забувають про потре­би всього соціуму й про сенс спільного блага. Обмеження ж ефективності обумовлені тим, що режим, де у кожної групи є право захищати свої інтереси, зчаста не в змозі вда­ватися до радикальних заходів.

Недосконалість режиму з однією партією виявляється інакше і заторкує саму його сутність. Єдиновладдя партії нічим не обгрунтоване, якщо суспільство ідеологічно одно­рідне, якщо в ньому немає конфліктів поміж групами і воно існує в умовах планової еко­номіки із громадською власністю на засоби виробництва. Але якщо думки не можуть ви­словлюватися вільно, якщо зберігається ортодоксальність, значить, суспільство не однорідне. У цьому випадку група, що утверджує свою владу насильством, можливо, і діє заради заслуговуючої захоплення ідеї, але не можна сказати, що в такий спосіб встанов­люється демократія. [...]

Друкується за: Арон Реймон. Демократия и тоталитаризм. − М.: Текст, 1993.−303 с.

Тема: Політичні процеси План семінару

1. Суть і структура політичного процесу.

2. Політична діяльність та участь у ній громадян.

3. Процес прийняття політичних рішень.

4. Лобізм і групи інтересів у політичному процесі.

5. Особливості політичної участі громадян в Україні.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте суть і структуру політичного процесу.

2. Що вам відомо про політичну діяльність та участь у ній громадян?

3. Охарактеризуйте процес прийняття політичних рішень.

4. Що ви знаєте про лобізм і групи інтересів у політичному процесі?

5. Дайте характеристику політичної участі в Україні.

6. Проаналізувавши документ, з’ясуйте, чим відрізняється реалізація влади в межах закону від того, що називають захопленням влади?

7. Назвіть п’ять ознак тоталітаризму за А. Реймоном.

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Кирилюк Ф.М. Філософія політичної ідеології: Навчальний посібник. − К.: Центр учбової літератури, 2009. − 520 с.

3. Козырев Г.И. введение в политологию: Учебное пособие для студентов вузов. − 2-е изд. − М.: Академический Проект; Екатеренбург: Деловая книга, 2004. − 208 с.

4. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. − К.: Центр навчальної літератури, 206. − 304 с.

5. Погорілий Д.Є. Політологія: 100 питань − 100 відповідей. навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. − К: Фірма „ІНКОС”, 2008. − 232 с.

6. Політична культура: теорія проблеми перспективи. − К.: Видавець ПАРАПАН, 2004. − 224 с.

7. Політична система та інститути громадянського суспільства в Україні: Навч. посібник / Ф.М.Рудич, Р.В.Балабан, Ю.С.Ганжуров та ін. − К.: Либідь, 2008. − 440 с.

8. Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І.Обушний та ін..; За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004. – 776с.

9. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. Філос. наук, доцент Т.В. Гончарук − Тернопіль: Астон, 2009. − 376 с.

10. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

11. Політологія: Підручник / І. С.Дзюбко, К. М. Левківський, В. П.Андрущенко та ін.: За заг. ред. / С. Дзюба; К. М. Левківський. – 2-ге вид., випр. і допов. – К.:Вища шк. ,2001. – 415с.

12. Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / В.Ф.Солдатенко (керівник). − К.: Парламентське вид-во, 2007. − 576 с.

13. Хрестоматія з історії політичних вчень: Посібник / Упоряд. Та автор коментарів Урив алкін О.М. − К.: Дакор, КНТ, 2008. − 456 с.

14. Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. – 1994. – № 3. – С. 94 – 105; № 4. – С. 77 – 90.

15. Штанько В.І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Що розкриває зміст не нормативних або офіційно-бажаних, а реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального й політичного життя?

а) політичний режим;

б) політичний процес;

в) політична діяльність.

2. Вид суспільної діяльності суб’єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей, – це…

а) політичний режим;

б) політичний процес;

в) політична діяльність.

3. Першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криються за безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп, особистостей створених ними організацій, які беруть участь у політиці, − це…

а) політичний режим;

б) політичний інтерес;

в) політична діяльність.

4. Діяльність, спрямована на визначення системи цілей і завдань, формування політичної стратегії і політичної тактики на основі аналізу реальних політичних процесів і прогнозування політичного розвитку − ...

а) політичне керівництво;

б) політичний інтерес;

в) політична діяльність.

5. Акт, здійснюваний суб’єктами політики, спрямований на втілення в життя політичних цілей і завдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил, це – …

а) Політичне рішення;

б) Політичний інтерес;

в) Політична діяльність.

6. Специфічна система функціонування представництва групових інтересів в органах державної влади , яка проявляється через економічний і політичний характер, це – …

а) політичне рішення;

б) лобізм;

в) політична діяльність.

7. Здійснення громадянами різноманітних актів, заходів, спрямованих на реалізацію своїх інтересів, потреб, поглядів через вплив на державні органи та громадські організації, виконання ними прийнятих рішень, це – …

а) політичне рішення;

б) політична участь;

в) політична діяльність.

8. Основні принципові теоретичні та ідейні положення, практична програма, вимоги, лозунги, які висувають і якими керуються у своїй діяльності держава, політична партія, політичні рухи і громадські об’єднання, – це...

а) політичне рішення;

б) політична участь;

в) політична платформа.

9. Політичне керівництво державою і суспільством − це ...

а) політичне функціонування;

б) участь громадян у політичному житті суспільства;

в) політичний маркетинг.

10. Вищевказані пункти є структурою …

а) політичного рішення;

б) політичної участі;

в) політичної діяльність.

Тема 6 Політична влада План

1. Поняття, структура і суть влади.

2. Особливість політичної влади.

3. Легітимність політичної влади.

4. Політична влада і політичне панування.

5. Особливість влади і владних відносин у сучасному українському суспільстві.

1. Поняття, структура і суть влади

Влада − явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можли­вості і спроможність впливати на поведінку людей за допомо­гою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада − завжди вольові відносини: ін­дивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, група­ми, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності − політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (меха­нізм і засоби взаємодії суб’єкта і об’єкта).

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ − підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення („авторитетні рішення”), обов’язко­ві і значущі для об’єкта, і спроможність забезпечувати виконан­ня прийнятих зобов’язань, тобто контролювати об’єкт. Суспіль­ство об’єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, пере­шкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство − засоби, за допомо­гою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов’язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авто­ритет.

Готовність до підкорення об’єкта владарювання залежить від низки чинників:

• від його якостей;

• від висунутих до нього вимог;

• від ситуації та засобів впливу, які має суб’єкт;

• від сприйняття суб’єкта об’єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об’єкт владарювання був безправним і зобов’язаним беззаперечно під­корятися суб’єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якості об’єкта політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада − вольові (керівництва − підко­рення) відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі (інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспіль­ний) характер, то в класово-організованому − політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі полі­тичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гро­ші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

2. Особливість політичної влади.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада − публічні, вольові (керівництва − підкорення) відносини, що утворюються між суб’єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою у суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Основні особливості політичної влади:

• верховенство полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому;

• публічність (від лат. публікує − суспільний, народний) означає суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів;

• моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи;

• легальність означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу;

• різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення.

Також виділяють такі особливості політичної влади:

1. Здатність, готовність суб’єкта влади виявити політичну волю. Підкреслюючи значення волевиявлення суб’єкта влади, слід зазначити, що його не можна абсолютизувати, оскільки це призводить до волюнтаризму в політиці. Волюнтаризм у політиці означає позицію суб’єкта політики, який розглядає волю як головний чинник політики і спрямовує її на довільне вирішення політичних проблем. Волюнтаризм пов’язаний з перебільшенням ролі й значення політичної влади у суспільному житті, наділенням її безмежними властивостями при регулюванні та змінах соціальних умов.

2. Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб’єктів. Територія, населення у поєднанні їх із владою становлять складові ознаки держави. Територія − просторова межа дії політичної влади. У цьому розумінні територія − не тільки географічне або етнографічне поняття, а й політична категорія, якій властивий публічно-правовий характер. Він полягає у тому, що територія, в межах якої державна влада здійснює свою волю, є складовим елементом держави, одним з основних виявів її сутності. У „Декларації про державний суверенітет України” (16 липня 1990 р.) вказувалось на державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. В „Акті проголошення незалежності України” (24 серпня 1991 р.) підкреслюється: „Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Територія входить у державу через людей, які на ній живуть і підкоряються цій владі. Сукупність індивідів і становить населення. Корінне населення держави іменують народом, на основі якого і формуються суб’єкти політики. Політичний простір як територіальний характеризується тим, що в межах території влада повинна мати певні „кордони”, які визначаються межами компетенції в досягненні цілей. У правовій державі політична влада ні в якому разі не повинна поширюватися на неполітичні „приватні” міжособистісні відносини. В цьому сутність справжніх громадянських свобод як свобод особистості від політичного нагляду і контролю. Саме тоталітарна влада характеризується порушенням межі власної компетенції. Введення влади у необхідні кордони, а це властиве саме правовій державі, можливе, якщо суб’єкти влади володіють необхідною компетенцією і культурою.

3. Наявність політичних організацій, через які суб’єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність. Влада − засіб, за допомогою якого суб’єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів − держави, політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресу.

4. Осмислення політичного інтересу і політичних потреб.

5. Різноманітність ресурсів − політичних, економічних, соціальних, культурних, силових, суб’єктних та ін. До ресурсів влади належать суб’єктні (персоналізовані), політичні, матеріальні, соціальні, культурні, інформаційні, силові, демографічні та ін. Кожен з них становить певну силу. Співвідношення цих сил у різні періоди може змінюватися.

6. Забезпечення соціального панування в суспільстві суб’єкта політичної влади.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1. виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;

2. влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;

3. у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою „репресивного апарату” − армії, міліції, чиновництва, а з допомогою „ідеологічного апарату” − церкви, школи, засобів масової інформації;

4. влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; природне насильство, коли віра і поведінка, що нав’язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

3. Легітимність влади

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади − явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір’я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація − це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальної легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіційній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб’єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

• геронтократія − влада старійшин;

• патріархальна − влада племінних вождів;

• патримоніальна − влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації − монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями;

• султанізм (різновид патримоніальної влади), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом „східного деспотизму” стало правління Івана Грозного;

• влада суверенна над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens − слухняний) − влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір’ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок − харизма Папи Римського. Він володів нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов’язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір’я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

Французький політолог Т.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов’язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції, після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

4. Політична влада і політичне панування.

Поняття „політична влада” пов’язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення та ін.

Для здійснення політичної влади її слід упорядкувати, тобто насамперед закріпити у вигляді політичного панування.

Політичне панування − це встановлення структурованих у суспільстві відносин командування − підкорення, що забезпечують політичний порядок. Встановлення організованої системи управлінської праці і виконавської діяльності має бути оформлене на законодавчій основі, що дає владі змогу інституціоналізуватися, набути діяльнісноправового характеру, робить її стійкою. Суспільство в такому разі функціонує як демократичне. При порушенні права, на якому ґрунтуються діяльнісні взаємовідносини політичних інституцій, в суспільстві виникає антидемократизм, який може призвести до тоталітаризму.

Політичне панування у науковому розумінні має позитивне навантаження, оскільки нерозривно пов’язане з наведенням порядку, з упорядкуванням відносин тощо. Його слід відрізняти від таких понять, як експлуатація, політичне гноблення, придушення.

Експлуатація − досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів чужої праці.

Надзвичайно важливим для розуміння особливого політичного становища народів є поняття „пригноблення”. Пригноблення − це жорсткий примус, обмеження свобод і дій, привласнення чужої волі й оволодіння нею.

Політичне придушення − оволодіння панівним становищем на основі повного підкорення, приведення в повну залежність. Як приклад, пригноблення особистості, населення в цілому, а в окремі періоди й придушення є радянська владна система, яка протягом десятиліть існувала за рахунок привласнення волі за умови обмеження політичних свобод і трималася на обмані.

На це питання намагався відповісти на початку ХХ ст. видатний німецький соціолог і політолог М.Вебер. В основу типології він поставив питання: яким чином, за яких умов народ буде готовий виявляти покору, погодиться на панування над ним? Використовуючи такі категорії, як спосіб організації панування, тип норм і засобів, які гарантують здійснення волі володаря, дослідник виділив три „чисті” типи панування: традиційний, харизматичний та легальний.

Традиційний тип панування спирається на віру в святість традицій, давно встановленого порядку і на повагу до авторитету володаря.

М.Вебер розрізняв два варіанти традиційного панування:

• патріархальне панування;

• патримоніальне панування.

Харизматичний тип панування спирається на те, що є небуденним, базується на авторитеті особливого дару особистості, на повній особистій відданості та довірі, викликаній наявністю якостей вождя у певної людини. Прикладами таких лідерів є пророк, обраний князь-воєначальник, видатний демагог або політичний партійний діяч. У цього лідера є свій штаб, який складають його учні. „Чим чистіший харизматичний авторитет, тим менш організований цей штаб”. Це пояснюється тим, що харизматичний лідер бере на себе більше обов’язків та відповідальності, і тому штаб все більше залежить від самого лідера і стає менш самостійним.

Панування при легальному типі відбувається на основі віри в обов’язковість легального встановлення влади та ділової „компетентності”, яка обумовлена раціонально створеними правилами. Управління відбувається не в ім’я особистого авторитету, а в ім’я безособової норми. Авторитет при цьому типі панування є безособовим. Законність панування спирається на віру в легальність встановленого порядку. Легальний тип панування, на думку польського дослідника З.Красноденбського, є „специфічно сучасним”.

У питанні про те, який тип панування був первинним, думки польських та американських дослідників розділилися. Одні вважають, що спочатку був традиційний тип панування, а вже на базі його з’явився харизматичний тип. Інші – що спочатку був харизматичний тип. Більш вірогідною видається концепція А.Блума, в якій він визначив, що більш важливим є харизматичний тип панування. А.Блум стверджував, що „всі традиції мали свій початок, який не був традиційним”. Вони мали свого засновника, який не був ні традиціоналістом, ні консерватором. Отже, харизматичний тип панування передує традиційному.

Харизматична влада не пов’язана ані з формальними правами, ані з традицією. Вона з’являється в період, коли у суспільстві виникає потреба в харизматичному лідерстві. А ця потреба з’являється під час соціально-політичної кризи, тоді як традиційне і легальне панування характерні для відносно стабільних умов соціально-політичного розвитку. Підтвердження даної тези знаходимо у світовій та вітчизняній історії. Наприклад, Б.Хмельницький отримав харизматичну владу тільки тоді, коли український народ переживав глибоку суспільно-політичну кризу: український народ не мав власної автономії, селянство перебувало в безправному становищі, а козацтво зазнавало утисків з боку польського уряду. В такій ситуації потрібен був лідер, який би розпочав повстання і очолив його. І народ, визнаючи свого лідера, вірить йому, саме тому Б.Хмельницький отримує широкі повноваження. Фактично Б.Хмельницький був не просто ватажком повсталих, а став на чолі нової української держави. Вага гетьманської влади після Б.Хмельницького суттєво зросла. Очевидно, що в часи стабільності народ ніколи добровільно не надав би одній особі стільки повноважень.

Спочатку харизматичне панування виникало там, де була поширена віра в магічне. Племінні вожді зосереджували в собі усі властиві їм функції харизматичних лідерів: вони були ватажками, поводирями на полюванні та війні, жерцями, суддями і т. ін. Згодом економічні, владні та ідеологічні функції диференціювалися між окремими індивідами. Одначе будь-яка систематизація керівних функцій неминуче призводить до виникнення соціальних інститутів і занепаду особистої харизми влади.

Процес виникнення криз М.Вебер пояснював як трансформацію харизматичної влади в традиційну: харизма як магічна унікальна сила індивіда не є постійною, після смерті харизматичного лідера з’являється проблема наступника. Учні й послідовники харизматичного вождя, а також маси намагаються зберегти й утилізувати цю силу для себе й нащадків. Але саме лише зародження такого бажання – поворотний пункт у харизматичному пануванні. Сподвижники вождя вимагали для себе привілеїв, а потім – посад жреців, чиновників, вищих військових чинів, а також секретарів, редакторів, видавців. У будь-якому разі існувало прагнення отримати матеріальні блага й постійний прибуток із суспільно-політичних рухів та інститутів, що виникали внаслідок діяльності харизматичного вождя. Харизматичний „заповіт” або інша сукупність текстів перетворювалися у систему „догматів”, правових і моральних наказів. На цій основі будь-яке нове вчення перетворювалося в ідеологію. Відносини між вождем та його послідовниками втрачали опору на безпосередню віру в його могутність та місію і починали зміцнюватися вірою, яку освячує традиція. Таким чином, харизматична влада поступово перетворювалася на традиційну.

Яскраві приклади традиціоналізації харизматичної влади можна взяти з релігії. Коли харизматичні особи – засновники релігійних вчень (Моїсей, Ісус Христос, Магомет) помирали, вони залишали після себе харизматичні „заповіти” (Старий і Новий Заповіти, Коран) та послідовників, апостолів. Ці послідовники розповсюджували вчення і створювали релігійну організацію, яка функціонувала згідно правил і норм, зазначених в „заповіті”. Ці правила і норми ставали традицією того народу, де була поширена дана релігія.

На думку М.Вебера, харизматичний момент мав місце в усіх історичних епохах і в усіх регіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові, оскільки вважалося, що видатні, надзвичайні якості можуть передаватися через кровну спорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася: божественні якості почали передаватися через магічні процедури (що характерно для Церкви), а не кровноспорідненими зв’язками. З часом дедалі більшого значення набували знання. Саме в цьому процесі приховується основна відмінність між інституціональною та родовою харизмами. Остання мало впливала на функціонування організації, а інституціональна – навпаки. Вся історія Європи, у тлумаченні М.Вебера, – це боротьба родової харизми (влади світської знаті) з інституціональною (представленою Церквою), в перебігу якої обидві сторони були змушені піти на компроміс.

Щодо традиційного панування, то основною його формою виступав патріархат. Споконвіку він був характерним для відносин, що складалися між членами однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейні аспекти цих відносин тісно пов’язані з традицією. Основна особливість традиційної влади полягає в тому, що абсолютні межі влади правителя визначаються традицією, котра обмежує його можливе самоуправство. Патріархат починав втрачати свою однозначність у міру того, як правитель захоплював нові території. Виникала проблема управління ними, що вирішувалося створенням адміністративного персоналу, який здійснює владу подібно до вождя. Різновидами патріархалізму М.Вебер називав патримоніалізм і султанізм.

Проблема легального типу панування на сучасному етапі полягає в його ірраціональності. На даний момент простежується тенденція зменшення впливу громадян на законотворення. Яким чином це відбувається? Великі фінансові корпорації впливають на прийняття рішень для задоволення власних потреб. Ці фінансові структури через засоби масової інформації здійснюють тиск на політичну владу, формують погляди виборців. Проблема полягає в тому, що „медіатизація” політики та її „американізація” призводять до того, що власники великих фінансових структур впливають на політику, в той час, коли самі вони не є обраними народом. Проходить злиття політики і бізнесу, що порушує одну з основ урядової організації, які виділив М.Вебер, а саме: відокремлення адміністративного штабу урядовців від засобів утримання адміністрації. Поступово зникає верховенство права, яке стає знаряддям в проведенні власної політики фінансових структур.

5. Особливість влади і владних відносин у сучасному українському суспільстві.

Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною розв’язати низку проблем, що в них центральне місце належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.

З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.

Складність ситуації полягає в тому, що в посттоталітарному суспільстві, яке тільки-но створилося в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з стратифікованим суспільством. За різних умов співвідношення між частиною населення, що підтримує нову систему, і тією частиною, що тяжіє до минулого, може бути різним. Відтак існує дуже серйозна небезпека для демократичних сил, бо є лише два способи подолати існуючі суперечності: або стати на шлях насильницького придушення тієї частини населення, що не згодна зі змінами, або знайти способи співіснування за умов „системної згоди” − добровільно погодитися на функціонування в суспільстві демократичних правил і процедур суперництва різних інтересів у галузі політики.

Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві „системну згоду”. А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Наявні нині в країні суперечності перехідного періоду та пов’язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері й діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами й рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи і навпаки, уміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли у свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

За сучасних умов постає надзвичайно складне в теоретичному та практичному відношенні питання: який тип політичної влади необхідний Україні, щоб вивести її з глибокої суспільно-політичної кризи? З одного боку, здавалося б, для цього конче потрібна мобілізаційна система влади, бо для виходу з гострої кризової ситуації необхідна цілеспрямована концентрація зусиль усього суспільства. З іншого − у суспільній свідомості склалося стійке уявлення про неефективність мобілізаційної системи тоталітарного характеру, що раніше існувала. Її повний крах, як довів розвиток подій у колишньому СРСР та інших так званих соціалістичних країнах, глибоко скомпрометував у народних масах саму ідею суспільної мобілізації. Отже, складність проблеми полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх руках зосереджено владу. Саме такий шлях вибрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль усіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій.

Конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знайшов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України. Як зазначив у своїй доповіді тодішній Президент України Л.Кучма на урочистих зборах з нагоди V-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 р., прийняття нової Конституції має надзвичайно велике значення: „По-перше, як гарантії незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. По-друге, як суспільного договору, що створює принципово нові засади для утвердження стабільності в країні, морально-психологічної єдності народу, піднесення його духовності. По-третє, як механізму конструктивної взаємодії усіх гілок влади в інтересах всебічного розвитку і зміцнення України. По-четверте, як фундаментального правового регулятора, завдячуючи якому держава та суспільство перестають бути залежними від світогляду політичних діячів. По-п’яте, як засобу утвердження України у світі, створення сприятливого інвестиційного клімату для всього нашого господарського комплексу”.

Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудови державності і пов’язаного з цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць, деякі з них помітні вже сьогодні.

Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна, зосередивши її в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від тривалих та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика й справді свідчить, що демократичний процес пов’язаний з деякими втратами ефективності управління, бо потребує зусиль і часу для виявлення та обліку різних інтересів і думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває в початковому періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для демократичного розвитку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних процесів.

І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній перебуває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще натраплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демократичної України − це реальний процес. Для цього потрібно віднайти причини кризи і ліквідувати їх. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглося багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та багато інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.

Є всі підстави стверджувати, що успіхи в розбудові державності та розвитку демократії в Україні багато в чому залежатимуть від таких чинників, як формування та співвідношення різноманітних форм власності, взаємозв’язок етнічного та соціального складу населення, характер відносин між політичними партіями та рухами, форми правління, історичні та культурні традиції, рівень політичної активності та політичної культури населення тощо.

Україні ще треба пройти тривалий та тяжкий шлях до демократичного устрою, до демократичних засад функціонування владних структур. На цьому шляху не може бути жорстко детермінованого просування до демократії. Не обов’язково, щоб кожний наступний етап розвитку був більш демократичним, ніж попередній. Розбалансованість економічних, соціальних, громадянських та політичних зв’язків в українському суспільстві може призвести до непередбаченого кінцевого результату, протиборства соціальних сил на кожному з етапів. Так триватиме доти, доки цей складний процес не сформує нормальне громадянське суспільство, а на його фундаменті не постане демократична політична система з чітким розподілом гілок влади і співвідношенням владних функцій між центром та регіонами.

Із першоджерел

Вебер Макс.

Три чисті типи легітимного панування

Панування, тобто шанси слухняності щодо певних розпоряджень, може ґрунтуватись на різних мотивах покірності. Воно може зумовлюватись простою зацікавленістю в тому, щоб слухатись, пов’язаною з раціонально доцільним підрахунком відповідних прибутків і збитків для тих, хто слухається наказів. З іншого боку, панування можу ґрунтуватись на звичайній „традиції”, підсвідомому звиканні до певних дій; воно може бути також чисто афективним, залежно винятково від особистих схильностей тих, хто проявляє послух. Проте, якщо панування ґрунтувалося б лише на таких засадах, воно не було б досить стійким. Тому ті, хто панує, та їхні підлеглі прагнуть внутрішньо впорядкувати відносини панування за допомогою певних правових засад, які надають цим стосункам „легітимності”. Втрата віри в такого роду легітимності може мати далекосяжні наслідки.

Серед згаданих вище „легітимних засад” панування можна виділити лише три чисті типи, кожен з яких пов’язаний з принципово відмінною соціальною структурою штабу управління і засобів, якими воно здійснюється.

І. легальне панування завдяки встановленим правилам. Найчастішим типом цього є бюрократичне панування. Основні засади тут такі: 1) будь-які закони приймаються і можуть при бажанні змінюватись із дотриманням певних формальних процедур; 2) члени об’єднання, яке здійснює владу, можуть обиратися або ж призначатися; саме це об’єднання та всі його частини є підприємствами; 3) окремі гетерономні та гетерокефальні підприємства такого роду (або їхні частини) називають органами влади, або владними структурами; 4) управлінський штаб складається з чиновників, що призначаються керівництвом, а підлеглі вважаються членами владного об’єднання („громадянами”, „товаришами”).

У такому випадку проявляють послух не окремій особистості в силу її владних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і в якій мірі мусить ними керуватися. Особа, яка видає розпорядження, сама підлягає при цьому певним правилам: „законові”, „регламентові”, якійсь абстрактній формальній нормі. Той, хто віддає розпорядження, за своїм типом є „керівником”, чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його ділової компетенції. […] Типом чиновника тут є освічений фахівець, службові обов’язки якого визначені контрактом, із чітко фіксованою і залежною від посадового рангу… заробітною платою та пенсійним забезпеченням… Такий чиновник здійснює управлінські функції як професійну роботу, в силу ділового службового обов’язку, […] незважаючи ні на які особисті почуття, без сваволі і несподіванок, але насамперед – „незважаючи на особи”. […] Основою технічного функціонування управління тут є виробнича дисципліна. […]

ІІ. Традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим типом є патріархальне панування. Об’єднання, у межах якого здійснюється панування, тут є спільнота; той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу „пана”, штаб управління складатимуть „слуги”, а підлеглі будуть „підданими”. Тут підпорядковуються певній особі в силу її особистих достоїнств, освячених її походженням: із пеєтиту. Зміст наказів зумовлений традицією, грубе порушення якої з боку володарів завдало б шкоди легітимності їхнього власного панування, яка ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Створення якихось нових законів поруч з освяченими традицією нормами тут неможливе в принципі. Фактично це відбувається „визнанням” певного положення як такого, що „здавна має силу”. […]

ІІІ. Харизматичне панування – це панування в силу відданості особі володаря та його ласці (харизмі), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Емоційне захоплення вічно новим, не буденним, незнаним раніше є тут джерелом особистої відданості. Найчистішим типом такого панування є панування пророка, військового героя, великого демагога. Об’єднанням, у якому реалізується таке панування, буде об’єднання типу громади або почту. Типом того, хто віддає накази, буде вождь. Типом підлеглого буде „послідовник”. Тут бажання підкорятися виключно вождеві через його особисті не буденні якості, а не з огляду на його посаду чи освячений традицією сан. Тому й підкоряються лише доти, доки вождеві приписують згадані якості: його харизма зберігається, доки вона підтверджується. […] Управлінський штаб тут формується відповідно до харизми і особистої відданості, тобто не відповідно до фахового рівня (як у чиновників), і не у зв’язку з належністю до певного стану (як становий штаб управління). Вирішальним чинником для визначення міри легітимації довірених осіб з числа почту чи послідовників є місія вождя та його кваліфікація. В управлінні відсутня будь-яка орієнтація на правила – чи то встановлені, чи традиційні. Актуальне об’явлення та актуальне творення, вчинок та приклад, принагідне рішення – такими ірраціональними порівняно зі встановленим порядком ознаками характеризується це управління. […] Прямою формою харизматичної правотворчості і розв’язання суперечок є проголошення свого рішення володарем чи „мудрецем” і визнання його громадою войовників або віруючих. Таке рішення буде обов’язковим доти, доки йому не протиставиться конкуруюче рішення іншої особи з претензією на харизматичну значимість. […]

Вебер Макс. Три чисті типи легітимного панування // Вебер Макс. Соціологія. Загально історичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – 534с.

Тема: Політична влада План семінару

1. Поняття, структура і суть влади.

2. Особливість політичної влади.

3. Легітимність політичної влади.

4. Політична влада і політичне панування.

5. Особливість влади і владних відносин у сучасному українському суспільстві.

Питання для самоконтролю.

1. На які види поділяється влада? У чому полягає її сутність?

2. Як співвідносяться поняття „політична влада” і „державна влада”?

3. Назвіть основні особливості політичної влади. Дайте їм визначення.

4. У чому полягає проблема легітимності влади?

5. Охарактеризуйте види легітимності влади за М. Вебером.

6. Дайте характеристику політичного панування.

7. Охарактеризуйте владні відносини, які існують в сучасному українському суспільстві.

Рекомендована література

1. Піча В.М., Левківський К.М., Хома Н.М. Політологія: Типові питання та відповіді до лекційного курсу. Навчальний посібник для студентів. – К.: „Каравела”, 2002. – 176с.

2. Політична влада її сутність, функції, проблеми, типологія, засоби, методи та механізм здійснення – free.infoworks.com.ua/viewfree.php?...

3. Політична влада: поняття і ознаки − UA.TextReferat.com ua.textreferat.com/referat-7125-1.html

4. Політологія − Іщенко : 1.2. Політична влада [Електронний ресурс] : www.readbookz.com/.../7086.html

5. Політологія / Ф.М.Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хилько та ін..; за ред. Ф.М. Кирилюка. − К.:Здоров’я, 2004. − 776с.

6. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1998. – 369с.

7. Холод В.В. Лекції з політології: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво „Універсальна книга”, 2001. – 407с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Сутністю влади є…

а) вольові відносини (керування /панування/ − підкорення);

б) протистояння анархії;

в) насильство.

2. Вольові відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціаль­ного колективу волі (інтересу) – це ...

а) державна влада;

б) політична влада;

в) соціальна влада.

3. У класово-організованому суспільстві влада має…

а) політичний характер;

б) суспільний характер;

в) індивідуально-особистісний характер.

4. Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на:

а) публічну, приховану;

б) економічну, духовну, інформаційну, політичну, адміністративну, військову.

в) владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації.

5. Верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів – це …

а) засоби політичної влади;

б) аспекти функціонування політичної влади;

в) основні особливості політичної влади.

6. Який взаємозв’язок між легітимністю і легальністю влади?

а) легітимність = легальність;

б) легітимність включає в себе легальність;

в) між ними може бути протиріччя.

7. Патріархальна влада – це…

а) влада старійшин;

б) влада племінних вождів;

в) влада монарха.

8. Досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів чужої праці – це …

а) експлуатація;

б) пригноблення;

в) придушення.

9. М. Вебер розрізняв такі варіанти традиційного панування:

а) патріархальне панування і патримоніальне панування;

б) харизматичне панування і легальне панування;

в) патріархальне панування і матріархальне панування.

10. Політичне панування у науковому розумінні має…

а) позитивне навантаження;

б) негативне навантаження;

в) нейтральне навантаження.

Тема 7 Політична система суспільства План

1. Поняття і структура політичної системи суспільства.

2. Функції політичної системи.

3. Типологія політичних систем.

4. Особливості політичної системи в Україні.

1. Поняття і структура політичної системи суспільства

Політична система, як економічна, правова, духовна, а також соціально-класова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи виступає власність, правової – правові норми як регулятори суспільного життя, духовної – формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностями, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему.

На відміну від інших систем, особливоcті політичної системи полягають у тому, що: по-перше, вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства; по-друге, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; по-третє, визначається і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; по-четверте, забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; по-п’яте, сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; по-шосте, формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.

Загалом політична система − це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

Політична система має свою структуру. Здебільшого у вітчизняній літературі до структури політичної системи включають: політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політичну свідомість. Можна виділити ряд структурних рівнів: інституціональний – (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи; процесуальний – характер групових і масових суб’єктів політики; інтеракціоністський − характер взаємодій на міжособистісному, груповому та інституціональному рівнях.

Для того, щоб виділити структурні елементи політичної системи на інституціональному рівні, необхідно насамперед дати відповідь на такі запитання: як функціонує державна, регіональна і місцева влада, які механізми формування цієї влади, якість ментальних і діяльно-практичних компонентів політичної системи.

Відповідаючи на них, виділимо такі структурні елементи: держава, регіональні та місцеві органи самоврядування, партійна система, виборча система, політична культура.

Інтеракціоністський рівень структури політичної системи включає сукупність різних форм взаємодії (співпраці, консенсусу, конкуренції, конфлікту).

З позиції цього підходу можна виділити змістові компоненти політичної діяльності. Запропонована структура політичної системи дає змогу згрупувати різноманітні політичні явища і процеси в єдину цілісну систему, розкрити її структурний і функціональний характер як на макро-, так і на мікрорівнях, тобто на інституціональному, міжособистісному і групових рівнях.

Згідно із загальною теорією системи елементами системи вважають її невід’ємні і взаємозв’язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціонування системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називають підсистемою, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв’язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін „елементи системи”.

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути – формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи – держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування, так і процеси їх упорядкованого функціонування.

Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв’язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв’язки. Саме стосовно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції.

Оскільки політичні інститути є основними елементами політичної системи, то вона іноді визначається як „система інститутів (державних установ, політичних партій, громадських організацій), у межах якої проходить політичне життя суспільства і здійснюється державна влада”. Проте таке визначення, наголошуючи на структурному аспекті політичної системи суспільства, залишає поза увагою її функціональний аспект.

До політичної системи як її інститутів входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов’язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невласне політичні і неполітичні.

Невласне політичними організаціями є ті, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним із аспектів їх функціонування. Це громадсько-політичні організації – професійні спілки, об’єднання підприємців, творчі, молодіжні, жіночі, ветеранські об’єднання тощо.

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі. Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів.

На відміну від політичних партій громадські організації не прагнуть до завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Вони є виразниками багатоманітних суспільних інтересів, і з метою захисту цих інтересів їхні представництва на державному рівні вступають у взаємодію з іншими політичними інститутами, насамперед із державою.

Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (нормативна) підсистема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціальних норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми), інші складаються й розвиваються поступово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, духових чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норма права – це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягуються до кримінальної або адміністративної відповідальності.

За допомогою норм права регулюються суспільні відносини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв’язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права – державним або конституційним правом.

Істотний вплив на політичну систему країни справляють звичаї і традиції її політичного життя. Звичаї – це правила, що складалися на основі постійного, одноманітного повторення тих чи інших фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, проте можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів. Так, порядок, за яким уряд утворюється лідером партії чи партійної коаліції, що перемогла на парламентських виборах, застосовується і в тих країнах з парламентською формою правління, де він законодавством не передбачений. В останніх цей порядок утвердився як політичний звичай. Роль звичаїв у загальній системі регулювання оцінюється по-різному. Корисним, вигідним звичаєм у необхідних випадках надається юридичне оформлення.

Політична система суспільства є неперервно функціонуючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з’ясування основних форм і напрямків діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.

У загальному вигляді політичний процес визначається як „форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі”. Конкретніше він може бути охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збереження або зміну певної політичної ситуації. Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої виступає досягнення певного політичного результату. Найважливіший елемент політичного процесу – прийняття і реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необхідної інформації. Розробка на цій основі альтернативних пропозицій і проектів, формалізації рішення, тобто надання йому обов’язкової сили, втілення в життя і контроль за виконанням.

Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв’язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформальні зв’язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

Суб’єктами політичних відносин є індивіди та їхні різноманітні об’єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб’єктивного складу політичні відносини поділяються на три основні групи. Передусім, це відносини між соціальними спільностями – суспільними класами, соціальними верствами і групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини складають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах.

Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є політична організація. Ці так звані вертикальні відносини формуються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально – економічні, політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе значення для характеристики сутності й функцій політичної системи, методів здійснення політичної влади.

До третьої групи політичних відносин входять ті відносини, які складаються між політичними організаціями, органами місцевого самоврядування тощо як усередині них, так і між ними. Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинним. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об’єднуються поняттям політичної системи суспільства.

Органічні взаємозв’язки між компонентами та елементами політичної системи називають системоутворюючими зв’язками. Комунікативна підсистема містить й інші взаємодії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами – економічною, соціальною культурою, екологічною тощо. До числа елементів політичної системи належать також політична свідомість і політична культура. Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбувається у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого підходу до розуміння політичної культури її невід’ємними складовими визнаються політична свідомість і політична поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі форми, а не вся багатоманітність виявів політичної свідомості й поведінки є елементами політичної системи.

2. Функції політичної системи

Структура і функціонування політичної системи підпорядковані її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, заради розв’язання яких вона створена і діє. Основні напрями діяльності політичної системи утворюють у своїй сукупності її функції, які визначають структуру, інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої системи, не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їх елементів. Усі функції системи тісно пов’язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управління системи. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільства та управління суспільними справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й посадовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю вияву дій політичної системи.

Політична система в суспільстві виконує ряд функцій: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову, політичного цілепокладання, регулятивну, мобілізаційну.

Владно-політична функція. Суть її зводиться до механізму формування, використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суб’єктів політичного процесу. Механізм розподілу влади в політичній системі залежить від типу політичного режиму, змісту форм взаємодії суб’єктів політичного процесу, а також від ступеня цивілізованості інших систем суспільства, геополітичного становища, тенденцій світового розвитку.

Політична система з точки зору механізму формування влади може характеризуватися: 1) рівновагою жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у здобутті та використанні влади; 2) дисбалансом розподілу влади між офіційними державними чинниками й прихованими інтересами; 3) недорозвинутими формами конкуренції та співпраці; 4) відсутністю різних умов для реалізації інтересів групових суб’єктів політики при здобутті владі; 5) перманентною насильницькою боротьбою за владу.

Отже, політична система розвинутих суспільств функціонує на засадах балансу жорстокої конкуренції і конструктивної співпраці у розподілі влади або з перевагою механізмів консенсусу над механізмами противаг. Політичні системи інших суспільств характеризуються недорозвинутими формами конкуренції та співпраць або руйнівною боротьбою за владу.

Функція національної інтеграції. Політична система забезпечує інтеграцію племен у народність, а народностей у націю. При цьому політична система здійснює національну інтеграцію в рамках імперії-держави і національної держави. В рамках імперії-держави політична система забезпечує національну інтеграцію шляхом примусу і насильства, надаючи народові метрополії певні привілеї та позбавляючи народи колоній права на вираження своєї етнічної ідентичності.

У рамках національної держави політична система здійснює національну інтеграцію декількома шляхами: 1) насильницьким шляхом об’єднує етнічно споріднені території (як це мало місце в Німеччині за часів О.Бісмарка) навколо центральної влади; 2) витворює нову політичну націю етнічно-строкатого населення колишньої колонії шляхом консолідації на принципах громадянства; 3) формує націю на основі корінного етносу, позбавляючи некорінні етноси громадських прав; 4) формує націю на основі корінного етносу і намагається приєднати території сусідньої держави, де живуть етнічні „родичі”.

Національна інтеграція сьогодні можлива тільки за умови врахування політичними чинниками специфіки різноманітних інтересів (релігійних, соціальних, ідеологічних), створення відповідного механізму консолідації соціально-політичних сил, подолання партикулярної системи, що полягає у її здатності з’ясувати причини різноманітних конфліктів (класових, групових, міжпартійних, міждержавних), попереджати їх поглиблення, знаходити вихід із конфліктних ситуацій шляхом компромісів, становлення консенсусу.

Закономірністю політичної системи, за Д.Істоном, є прагнення до рівноваги, тобто забезпечення врівноваженості підсистем. Така рівновага може забезпечуватися або шляхом жорстокого контролю суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження соціальних інтересів.

Ще однією закономірністю політичної системи є закономірність маятника. Суть цієї закономірності полягає в тому, що система, виведена з оптимальної рівноваги, переходить у свою протилежність, і ампутації коливань за часом нібито рівнозначні. Якщо, наприклад, період диктатури тривав декілька поколінь, то перехід до стану демократії триватиме стільки ж часу. Отже, перехід від однієї політичної системи до іншої завжди супроводжується дестабілізаційними процесами.

Для стабільності політичної системи потрібні такі умови:

• наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги суспільно-політичного життя;

• своєчасне випередження і витіснення з політичної системи елементів, що порушують її нормальне функціонування;

• постійне оновлення внутрішніх структур системи;

• зв’язок внутрішньополітичних елементів із світовим політичним життям;

• посилення універсальної і глобальної адаптивності системи.

Функція соціально-політичної модернізації. Суть її зводиться до того, що політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична еліта не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами, стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур, способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного життя, пошук особливих (саме для цієї нації) варіантів розвитку залежить від того, наскільки інститути політичної системи виявляють здатність до самооновлення, рішуче поривають з віджилими традиціями.

Функція управління. Вона передбачає систему органів (державних, партійних і громадських), що становлять апарат управління суспільством. Бюрократичний апарат дедалі більше професіоналізується та спеціалізується. Виникає небезпека переродження його у самостійну політичну силу, яка протистоятиме обраним народом або певними партіями політичним органам. У зв’язку з цим американський політолог Дж.Ла Паломбара підкреслює, що перехід від однієї політичної системи до іншої можна полегшити, якщо вивчити механізми функціонування бюрократичного апарату. Кожне перехідне суспільство неминуче стикається з проблемою формування, використання адміністративних кадрів, вироблення ефективного політичного контролю за їхньою діяльністю. Без відповідного правового, політичного контролю, без спеціальної адміністративної підготовки кадрів, без зауважень розподільчої сфери державних органів управлінський апарат може паразитувати у суспільстві.

Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція системи залежить не лише від законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб’єктів політичного процесу (партій, громадських організацій, груп тиску) досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли стабілізації суспільства, гармонізації інтересів соціальних груп.

Якщо суб’єкти політичного процесу нехтують правом, віддають перевагу груповим інтересам, у суспільстві панує дезінтеграція і дезорганізація, з’являється спокуса стабілізувати суспільні відносини тоталітарними способами. Тому важливо оцінювати діяльність тієї чи іншої політичної організації крізь призму її здатності впорядковувати свою діяльність у рамках правових норм і висувати правотворчі ініціативи. Без високої правотворчої здатності суб’єктів політичного процесу політична система перестає діяти в рамках правотворчого поля, стає засобом бюрократичного свавілля і беззаконня.

Функція цілепокладання має першорядне значення для існування і розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає, передусім, визначення власне політичних ідей, які стосуються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин та ін. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя – економічної, соціальної, духовної та ін. Закріплення цілей у політичних документах партії, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і аранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення впливу на стратегічні й тактичні аспекти, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Регулятивна функція. Вона пов’язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви поведінки, покликані допомогти уникненню й подолання конфліктів та утвердженню прийнятих суспільних порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні таких стереотипів поведінки, слідування яким визначається еталоном суспільно прийнятої і розумової поведінки.

Поряд з охарактеризованими основними функціями у науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належать також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність з офіційними політичними і правовими нормами.

Та яким широким не був би перелік функцій політичної системи, безперечним слід визначити те, що головними серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокладання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них. Кожна функція політичної системи умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються політичними інститутами, на взаємопов’язані й послідовні політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізуються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями.

З урахуванням найважливіших функцій політична система суспільства може бути визначена як інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством.

Важливим аспектом вивчення політичної системи є її типологія. З точки зору формаційного підходу політичну систему можна класифікувати як рабовласницьку, феодальну, буржуазну, комуністичну і посткомуністичну; за культурологічною класифікацією її поділяють на західну, східно-православну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, індуську, африканську; згідно з теорією трьох стадій, існує політична система аграрного, індустріального і постіндустріального та у структурно-функціональному вимірах. Мова йде про те, що за допомогою цього аналізу є можливість простежити не тільки сьогоднішній стан суспільного розвитку, але його історію, на основі якої виникають і функціонують політичні системи.

Можливий також підхід на основі аналізу типів політичних систем за способом і масштабом їхнього впливу на суспільство, а також характером здійснення власне своїх основних функцій. Згідно з таким підходом виділяють три типи політичних систем: адміністративно-командну, змагальну, соціопримирливу.

Адміністративно-командна система характеризується тим, що об’єднання суспільних структур відбувається не завдяки природному процесу боротьби і співпраці соціально-політичних сил, а завдяки бюрокраії всіх політичних проблем: ліквідуються автономні центри прийняття рішень; виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи; нівелюється громадський статус людини, обмежуються її права і свободи; значно поширюється політична демагогія про захист інтересів народу; превалює відверте насильство; панує бюрократія (теократична, королівська, військова або партійно-державна), побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами і привілеями.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних і авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу.

Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона існує в багатьох каїнах (США, Італія, Греція), проте поступово еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріоритет розв’язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіональності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості. Така система утвердилася насамперед у Швейцарії, Ісландії, частково у Швеції, Німеччині, Голландії, Австралії та в інших країнах.

Політичні системи можна типологізувати за їхніми політичними режимами і політичними культурами. У такому аспекті варто вживати терміни „політична система тоталітарного режиму” або „англо-американська політична система”.

3. Типологія політичних систем

Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і національних – (державних) умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні. У зв’язку з цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем, з’ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірність переходу від одних типів політичних систем до інших тощо. Основний метод типології політичних систем – їх порівняльний аналіз.

Залежно від ознак, які кладуться в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення форм державного правління сягають ще античного світу. Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, демократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Аристотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три правильні – монархію, аристократію та політію і три неправильні – тиранію, олігархію і демократію.

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формації, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не прояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно – економічної формації. Проте попри її жорстоку прив’язаність до економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь – яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є об’єктивною реальністю.

Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що розвиваються. Основні риси політичних систем цих країн збігаються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системи.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М.Вебером трьох типах легітимності політичного панування – традиційному, харизматичному і легальному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичними чи легальними типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади ґрунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові особистості, здібності правителів, що об’єднують поняття „харизма”. За легального типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г.Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи складався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традиціях форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментальність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичних систем, як це сталося в Італії та Німеччині у 20 – 30-ті роки ХХ ст..

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів – західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В’єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тоталітарний ідеологічний вплив і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженнями в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об’єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою та незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади; реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах – масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

Детальніше про особливості демократичних, авторитарних і тоталітарних політичних систем ідеться у темі, „Політичні режими”.

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізняють відкриті політичні системи – ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв’язки з навколишнім середовищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв’язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні – закритими.

Політичні системи багатьох держав, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний характер від тоталітаризму чи авторитаризму до демократії, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний характер від тоталітаризму до демократії. В Україні конституційно закріплено основні принципи демократичної організації політичного життя суспільства – народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави – президента, парламенту та уряду – породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництва державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації державної влади.

4. Особливості політичної системи в Україні

Виходячи із загальнотеоретичного аналізу політичної системи загалом, торкнемося проблеми становлення політичної системи в Україні. Щоб визначити тип політичної системи в Україні згідно з наведеною вище типологією, необхідно охарактеризувати її зміст і функції.

Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці.

Верхівка державної бюрократії створює як правові, так і нелегальні умови для мафіозних каналів збагачення промислових, аграрних і фінансових олігархій за рахунок нещадного пограбування суспільної більшості, з одного боку, з іншого − ці олігархії, у свою чергу, „підгодовують” політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.

Однак глибока фінансова криза і криза економіки в цілому призводить до обмеження або повної ліквідації мафіозних каналів паразитичного збагачення номенклатурних кланів, оскільки правлячі політичні кола можуть втратити владу внаслідок масових соціальних заворушень. Крім того, мафіозні олігархії, нагромадивши завдяки владному сприянню капітали, прагнуть легалізувати їх у підприємництві, і тому вони не хочуть більше „підгодовувати” владні структури, оскільки останні мають обмежені можливості створення умов мафіозного збагачення.

Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:

• по-перше, Україна ще не витворила власної моделі національної економіки;

• по-друге, не сформувався середній клас як суб’єкт модерних національних цінностей;

• по-третє, не створено політичний механізм національної консолідації;

• по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мистецтва, так і в галузі науки й освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Тому пріоритетними у політиці владних структур в царині формування української нації повинні стати проблеми її консолідації навколо цінностей громадянського суспільства, поєднаних з сучасною українською культурою. Акцент на етнокультурних пріоритетах у їхньому традиційному вигляді, поза контекстом реформування економічної, політичної, правової і культурної систем, може призвести тільки до дискредитації національної ідеї.

Дестабілізаційні процеси, що виявляються через конфлікти між гілками влади, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, а також через різку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні контакти з країнами Сходу і Заходу. Це характеризує широкі можливості політичної системи в реалізації цієї функції.

Політична система в Україні визначається дуже низькою здатністю до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами. Державні органи та політичні організації часто стають заручниками інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітарних і посттоталітарних міфологій.

Суспільству загалом і політичній системі зокрема властиві певні межі, в рамках яких здійснюються суспільні перетворення, успадковані від попереднього історичного розвитку. Тяжкий вантаж колоніального і тоталітарного минулого, який є основною причиною відставання політичної системи України від інших держав у здійсненні соціальних реформ, спричинив несконсолідованість нації; відсутність політичної еліти, здатної по-сучасному, без регіональних та ідеологічних стереотипів, осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети розвитку України: наявність індустріальних гігантів з величезною енергомісткістю і матеріаломісткістю, орієнтованих на господарський комплекс республік (особливо − Росії) колишнього СРСР. Управлінська функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової політики, а також мотиваційного механізму до праці.

Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи.

До недоліків правової системи України можна віднести:

• повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти;

• затягнутий процес реформування судової влади як основного механізму захисту конституційних прав громадян:

• відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами;

• відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кримінального), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам;

• відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і комерційної олігархії, а не суспільні);

• надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел права;

• непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують цілий пакет підзаконних актів;

• нерівномірну урегульованість законодавством різних сфер суспільного життя:

• недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за його порушення:

• недосконалу процедуру підготовки і прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів;

• відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу;

• правову неграмотність і правовий нігілізм громадян і політичної еліти.

Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий прогрес залежить від правової культури суспільства, розгортання конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття.

Проаналізувавши функції сучасної політичної системи в Україні, можна визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу, політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та сучасної демократичної систем.

До елементів командно-адміністративної системи можна віднести:

• збереження структури і функцій старого адміністративного апарату;

• звикли до соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітарних і посттоталітарних міфологій.

Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи.

До елементів політичної мафіозної системи можна віднести тіньові доходи можновладців за рахунок створення пільгових податкових, бюджетних, кредитних, митних умов для паразитичного збагачення номенклатурних кланів; безпартійний характер формування влади; залежність засобів масової інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань; нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів.

До нової демократичної системи слід віднести конституційні засади функціонування органів влади, створення механізму противаг і стримувань, поступове правове забезпечення можливості судового захисту прав громадян, розвиток громадських і політичних організацій.

За культурологічним підходом політична система України набула пріоритетних рис східно-православної цивілізації, де сильно була розвинута державна бюрократія та ідеологічна обробка населення церквою і державою, а широкої громадської ініціативи не було. Політичні системи інших країн (Болгарії, Сербії, Росії, Білорусії), котрі також виросли на ґрунті даної культурної традиції, проявляють значно менший реформістський потенціал, ніж політичні системи країн, що своїми традиціями сягають у західну (католицько-протестанську) культуру, але зате масштабно мафізуються.

З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві політична система України поєднує елементи адміністративно-командної, змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту населення, дещо модифіковані до нових умов.

Із першоджерел

Істон Девід.

Категорії системного аналізу політики (фрагменти)

Питання, що надає сенс і ціль аналізу політичного життя: яким чином поведінковим системам вдається виживати як у стабільному, так і мінливому світі. Пошук відповіді врешті-решт дозволяє зрозуміти те, що можна звати життєвими процесами політичних систем, тобто фундаментальні функції, без яких жодна система не може тривалий час існувати, а також типові способи реакцій, за допомогою яких системам вдається їх підтриму­вати. Аналіз цих процесів, а також природи та характеру реакцій політич­них систем я вважаю центральною проблемою політичної теорії.

Хоча у підсумку я прийду до висновку, що корисно розглядати політичне життя як складний комплекс процесів, за допомоги яких певні типи „входів” перетворюються у „виходи” (назвемо їх владними рішеннями та діями), спочатку корисно застосувати більш простий Підхід. Доцільно почати вивчення політичного життя як поведінкової систе­ми, що знаходиться у певному довкіллі, з якою ця система взаємодіє. До того ж необхідно враховувати декілька суттєвих моментів, що імпліцитно присутні в цій інтерпретації.

По-перше, така точка відліку теоретичного аналізу передбачає, що політичні взаємодії у суспільстві являють собою систему поведінки. Це твердження розчаровує своєю простотою. Але справа в тому, що якщо по­няття системи використовується з достатньою суворістю та з урахуванням усіх внутрішньо притаманних наслідків, воно є відповідною точкою, рухаю­чись із якої можна отримати багато висновків у подальшому аналізі.

По-друге, тією мірою, якою ми можемо ефективно розглядати полі­тичне життя як систему, зрозуміло, що її не варто вивчати як існуючу у ва­куумі. Ії варто розглядати у фізичному, біологічному, соціальному та психологічному довкіллі. Тут знову емпірична тривіальність цього твердження не повинна закривати нам його вирішальне теоретичне значення. Якби ми ігнорували твердження, що здається таким очевидним, то було б неможливим закласти основу аналізу феномена виживання політичних систем у стабільному чи мінливому світі.

Тут ми переходимо до третього пункту. Уточнення того, що являють собою різні види довкілля, корисне й необхідне, оскільки політичне життя є відкритою системою. Внаслідок її власної природи як соціальної системи, виокремленої з інших соціальних систем, вона піддана їхньому постійному впливові. В цих систем виходить постійний потік подій та акцій, що визначають умови, в межах яких елементи політичної системи повинні діяти.

І врешті, той факт, що деякі політичні системи виживають, як би на них не впливало довкілля, означає, що вони повинні володіти здатністю реагувати на збурювальні впливи і тим самим адаптуватися до мінливих умов. Якщо ми визнаємо, що політичні системи можуть бути адаптивними, одразу з’являються нові можливості теоретичного аналізу.

Як я вже зазначав у „Тhe Political Systems”, політична система може бути визначена як сукупність тих взаємодій, через які цінності в авторитар­ний спосіб приносяться у суспільство. Це саме те, що відрізняє політичну систему від інших систем, які з нею взаємодіють. Довкілля політичної сис­теми можна поділити на дві частини: інтрасоцієтальну та екстрасоцієтальну. Перше складається з трьох систем, які не є політичними у відповідності до нашого визначення природи політичних взаємодій. Інтрасоцієтальні си­стеми містять такі множини типів поведінки, стосунків, ідей, як економіка, культура, соціальна структура, міжособистісні взаємини. Вони є функціо­нальними сегментами суспільства, компонентом якого є і сама політична система. У світі, де постійно формуються нові політичні системи, ми можемо знайти немало прикладів того, коли економіка, культура чи соціа­льна структура, що змінюються, можуть чинити вплив на політичне життя.

Друга частина довкілля політичної системи екстрасоцієтальна, містить усі системи, що є зовнішніми стосовно даного суспільства. Вони виступа­ють функціональними компонентами міжнародної спільноти, елементами якої можна вважати конкретні суспільства. Міжнаціональна система куль­тури − приклад екстрасоцієтальної системи.

Обидва ці класи систем − Істра й екстрасоцієтальні, − які ми розгля­даємо як зовнішні стосовно політичної системи, утворюють повне довкілля політичної системи. Вони можуть слугувати джерелом стресів політичної системи. Збурювальні впливи − поняття, за допомоги якого можна ефекти­вно описувати впливи повного довкілля на політичну систему і викликані ними зміни цієї системи. Не всі збурювальні впливи створюють напружен­ня в політичній системі: деякі сприяють виживанню системи, інші є нейтра­льними в сенсі здатності викликати стрес. Але багато з впливів можна вважати здатними приводити політичну систему до стресу.

Якщо шукати ефективний метод вивчення впливу довкілля на полі­тичну систему треба прагнути до максимально можливої редукції величе­зної кількості впливів до обмеженого числа індикаторів. Я вважаю, що вар­то намагатися робити це, використовуючи поняття „входи” і „виходи”.

Як можна описувати ці „входи” та „виходи”? Оскільки я проводжу аналітичне розмежування політичної системи від оточуючих її систем, то корисно інтерпретувати взаємодії, пов’язані з поведінкою елементів цих систем, як обміни, чи трансакції, які можуть перетинати межі політичної системи. За допомогою терміна трансакція підкреслюватиметься факт однонаправленої дії довкілля на політичну систему чи зворотного зв’язку за умови нехтування часом зворотної реакції відповідних систем.

„Входи” можуть виконувати функції сумарних змінних, які узагальнюють у концентрованому вигляді все, що відбувається у довкіллі політичної Системи, що може сприяти політичному стресу. Тому поняття „входи” слу­гує потужним аналітичним інструментом.

Як ефективний теоретичний інструмент корисним може бути розгляд основних впливів з боку довкілля на політичну систему в формі двох головних входів: вимог і підтримки. За їхньої допомоги широкий спектр подій і видів активності у довкіллі може бути узагальнений, відображений і вивчений стосовно їхнього впливу на політичне життя.

Аналогічним чином поняття „виходи” допомагає нам вивчати усю множинність наслідків поведінки елементів політичної системи для її до­вкілля.

Корисним методом спрощення і організації емпіричних даних про по­ведінку елементів системи (що виявляється у їхніх вимогах і підтримці) є подання їх у термінах того, як „входи” перетворюються на те, що можна назвати політичними виходами. Такими є рішення і дії влади. „Вихо­ди” не лише впливають на довкілля політичної системи, але й дозволяють визначати і коригувати у кожному новому циклі взаємодії відповідні „входи” системи. При цьому утворюється контур зворотного зв’язку, що віді­грає важливу роль у роз’ясненні процесів, які допомагають системі давати раду стресам. Цей зв’язок дає можливість системі використовувати свій попередній та сьогоднішній досвід для того, аби спробувати удосконалити свою майбутню поведінку.

Коли ми говоримо про політичну систему як діючу, то треба пам’ятати, що її не варто уявляти як дещо монолітне. Для того, щоб забезпечити мо­жливість колективної дії, в ній існують ті, хто виступає від імені чи в ім’я си­стеми. Ми можемо визначити їх як владоможці. Якщо необхідно виконати дії із задоволення деяких вимог чи створити умови для такого задоволення, інформація про результативність „виходів” повинна сягати хоча би цих владоможців. За відсутності інформаційного зворотного зв’язку про процеси, що відбуваються в системі, владоможці будуть діяти наосліп.

Друкується за: Истон Д. Категории системного анализа политики // Антология мировой политической мысли: В 5 т. − М., 1997. − Т. П. − С. 630 − 642.

Тема: Політична система суспільства План семінару

1. Поняття і структура політичної системи суспільства.

2. Функції політичної системи.

3. Типологія політичних систем.

4. Особливості політичної системи в Україні.

Питання для самоконтролю

1. Які істотні ознаки існують в політичній системі суспільства?

2. Які чинники впливають на сутність політичної системи?

3. Які основні функції виконує політична система суспільства? В чому її особливості?

4. Що покладено в основу класифікації типів політичних систем?

5. В чому полягають особливості політичної системи в Україні?

Рекомендована література

1. Алмонд Г., Пауелл Дж., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: Учебное пособие. − М.: Аспект-Пресс, 2002. − 537 с.

2. Бевз Т. Політична система суспільства: теоретичні й практичні аспекти на прикладі України // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. − 2002. − Вип. 18. − С. 5−18.

3. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посіб. − К.: АМУПП, 2000. − 200 с.

4. Бокщанин И., Губернский С., Кирилюк Ф. Политические системы стран Западной Европы. Сер. 2. Институт президентства V Французской Республики. − К.: Знання, 2000. − 34 с.

5. Гелей С., Рутар С., Кендус С. Політико-правові системи світу. − Л.: Вид-во Львівської комерц. акад., 2004. − 224 с.

6. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. − 5 вид., перероб. і доп. − К.: Т-во “Знання”, 2004. − 645 с.

7. Грабовський О.В. Проблеми формування нової політичної системи в сучасній Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. − 2002. − Вип. 4. − С. 18−26.

8. Журавський В. Політична система України: особливості, фактори, чинники права // Віче. − 2000. − № 2. − С. 49−65.

9. Журавський В.С. Методологічні проблеми дослідження політичної системи. − К.: Парлам. вид-во, 2000. − 64 с.

10. Корженко В. В. Політична система України: минуле, сучасне, майбутнє (порівняльний огляд) // Актуальні проблеми державного управління / Українська академія державного управління при Президентові України. Харк. філ. − 2002. − № 2 (13). − У 2 ч. − Ч.1. − С. 124−132.

11. Кудінова Н. В. Криза сучасної політичної системи // Актуальні проблеми політики. − Вип. 10−11. − 2001. − С. 568−570.

12. Ніколаєва М.І. Політична система сучасної України: логіка і спрямованість інституціональних змін // Політологічний вісник: Зб. наук. пр. − Вип. 10. − К.: Т-во “Знання” України, 2002. − С. 49−58.

13. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф. М. Рудича: Навч. посіб. − К.: Парлам. вид-во, 2002. − 327 с.

14. Пушкарева Г. В. Политическая система: синергетический подход//Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. − 2001. − № 6. − С. 32−49.

15. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. − Л.: Тріада плюс, 2004. − 392 с.

16. Сало І. Політична система України в контексті досвіду демократичного будівництва в країнах ЦСЄ та Балтії // Стратегічна панорама. − 2003. − № 2. − С. 78−84.

17. Тихомирова Є. Б. Політична система − система відкритого типу // Політологічний вісник: Зб. наук. пр. − Вип. 13. − К.: Т-во “Знання” України, 2003. − С. 188−194.

18. Ткач О.І. Деякі особливості типології політичних систем і режимів // Політологічний вісник. − 2002. − № 11. − С. 87−101.

19. Троян С.С. Порівняльні політичні системи сучасності: Навч. посіб. − К., 2003. − 266 с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Політична система – це …

а) державне управління суспільними процесами;

б) сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури;

в) теоретичний інструмент, який надає змогу з’ясовувати системні властивості різних політичних явищ.

2. До структурних рівнів політичної системи належать:

а) інституціональний, процесуальний, інтеракціоністський;

б) процесуальний, методологічний, інтернаціоналістський;

в) інституціональний, методологічний, правотворчий.

3. Політичні інститути, політичні норми, політична культура – це…

а) моделі політичної системи;

б) категорії політичної системи;

в) групи елементів політичної системи.

4. Центральна роль у політичній системі належить:

а) державі;

б) політиці;

в) суспільству.

5. Політична система формує право і функціонує у його рамках. Це сутність:

а) правової функції;

б) регулятивної функції;

в) функції управління.

6. Залежно від кількості правителів у державі та мети політичні системи поділяються на:

а) монархію, демократію, олігархію;

б) тиранію, республіку, політію;

в) олігархію, аристократію, монархію.

7. Англо-американський тип політичної системи склався у:

а) Німеччині;

б) Швейцарії;

в) Великобританії.

8. Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяються на:

а) демократичні;

б) авторитарні;

в) тоталітарні.

9. Тип політичної системи в Україні:

а) демократична;

б) посткомуністична;

в) командно-адміністративна.

10. Елемент якої політичної системи домінує в політичній системі України?

а) адміністративно-командної;

б) змагальної;

в) соціопримирливої.

Тема 8 Держава – основний інститут політичної системи План

1. Походження держави та її суть.

1. Основні ознаки і функції держави.

1. Форма державного устрою та форма державного правління.

1. Походження держави та її суть.

Зважаючи на те, що держави існували майже в усі епохи розвитку суспільства, з’являлися і різні погляди на походження держав. У зв’язку з цим існує досить багато теорій походження держави, а відтак і розуміння її сутності. Таке різноманіття наукових поглядів обумовлене історичними суспільно-політичними особливостями розвитку суспільства.

До найвідоміших теорій походження держави належать такі:

Теологічна теорія, за якою держава вічна та існує завдяки божественній волі, через що кожний громадянин зобов’язаний коритися їй та бути покірним (смиренним).

Ця теорія є однією з найдавніших. Ще у законах царя Хамураппі (XVIII ст. до Р.Х.) говорилося про божественне походження його влади: „боги поставили Хамураппі правити „чорноголовими”; „Людина є тінню бога, раб є тінню людини, а цар дорівнює богу”.

Після Різдва Христового ідею божественності державної влади продовжувало розвивати християнство. „Усяка душа хай буде покірна вищій владі, – говориться в посланні апостола Павла до римлян, – тому що немає влади не від Бога; влади, що існують, від Бога встановлені”.

Значне поширення теологічна теорія одержала в часи феодалізму (Ф.Аквінський, А.Блаженний), однак і тепер ця концепція репрезентує офіційну доктрину Ватикану, а також деяких мусульманських країн Сходу.

Отже, згідно з теологічною теорією походження держави пояснюється волею Бога.

Патріархальна теорія, за якою держава уподібнюється до великої сім’ї, яку, як батько (латинською − pater), очолює правитель.

Теорія була достатньо поширена у Древній Греції і рабовласницькому Римі, пізніше відродилась у період середньовічного абсолютизму. Біля її витоків стояв Аристотель, який розглядав державу як природну форму людського життя, поза якою існування людини неможливе. Будучи істотами суспільними, люди прагнуть до об’єднання та створення патріархальної сім’ї. Збільшення числа таких сімей, гуртування їх у роди призводять до утворення держави. Саме тому Аристотель стверджував, що державна влада є продовженням батьківської влади.

Патріархальна теорія була зручна для обґрунтування монархічної форми правління, оскільки влада монарха розглядалась як природне продовження влади батька (патріарха), що піклується про членів своєї родини і забезпечує їхню слухняність.

Отже, за цією теорією, держава походить від сім’ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха).

Договірна теорія, за якою держава виникла в результаті угоди між людьми, також сягає глибини століть. Ще у Древній Греції софісти вважали, що держава виникла в результаті договірного об’єднання людей з метою забезпечення справедливості. Але якщо у поглядах грецьких філософів ця теорія лише зароджується, то у працях блискучої плеяди мислителів XVII-XVIII ст. Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо та інших вона одержала повний свій розвиток.

Її прихильники виходили з того, що державі передує природний стан людини, який вони характеризували по-різному. Дж.Локк вважав, що додержавний період – це „золотий вік”, у якому люди володіють усіма природними правами та свободами. Для Т.Гоббса – це стан „війни всіх проти всіх”. Потім заради миру і добробуту укладається суспільний договір між кожним членом суспільства і створюваною державою, за яким люди передають частину своїх прав державній владі і беруть зобов’язання підкорятися їй, а держава зобов’язується охороняти невідчужувані права людини: право власності, волю, безпеку. „Угода людей, – на думку Ж.-Ж.Руссо, – основа законної влади”. Суверенітет належить народу в цілому, а правителі – це лише уповноважені народу, які зобов’язані звітувати перед ним і змінюватися за його волею. Якщо ж умови угоди порушуються, то народ отримує право на революцію.

Зважаючи на те, що в основі цієї теорії лежить договір між людьми, − можна зробити висновок, що вона (теорія) виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Однак варто пам’ятати, що появі держави передував природний стан суспільства.

Теорія насильства, прихильники якої стверджують, що держава виникла в результаті завоювання слабких і беззахисних племен сильнішими та організованішими. Яскравими представниками теорії були Л.Гумплович, К.Каутський та Ф.Опенгеймер.

„Саме у племенах, у їхній взаємній боротьбі, – пише Л.Гумплович, – ми можемо визнати головні частини, дійсні наріжні камені держави, – у племенах, що помалу перетворюються в класи і стани. З цих племен створюється держава. Вони і тільки вони передують державі”. Водночас обґрунтовувалось, що держава більш необхідна слабким племенам, ніж сильним. Будучи інструментом організації та управлінського впливу завойовників, вона стає могутнім засобом захисту завойованих від можливих зазіхань з боку інших сильних племен.”

К.Каутський намагався довести, що при подальшому розвитку суспільства держава трансформується в інструмент загальної гармонії, в орган захисту і забезпечення загального блага як сильних, так і слабких.

Отже, теорія насильства обстоює виникнення держави шляхом насильства, завоюванням землеробів кочівниками. При завоюванні має бути певний рівень продуктивних сил, має існувати власність.

Зважаючи на те, що теорія проповідувала культ насильства, завоювання, експлуатації, поневолення одних народів іншими, вона була сприйнята офіційною ідеологією нацистської Німеччини.

Таким чином, відповідно до цієї теорії виникнення держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного племені іншим. З метою контролю над полоненими і утворюється особливий апарат примусу − держава.

Психологічна теорія, за якою виникнення держави пояснюється властивостями людської психіки, потребою індивіда жити в колективі, його прагненням до пошуку авторитету, вказівками якого можна було б керуватися у повсякденному житті, природним бажанням людини владарювати і підкорятися. Для обґрунтування своєї ідеї прихильники цієї теорії (Г.Тард, Дж.Фрезер) посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитету вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів.

Зважаючи на це, варто зазначити, що дана теорія пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. На думку основоположників цієї теорії, держава − це організація, яка створюється для керівництва суспільством з боку визначених осіб.

Техніко-економічна теорія походження держави (Марксистська теорія), представниками якої є видатні мислителі Г.Чайлд, К.Вітфогель, К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін, котрі доводять, що держава є результатом зміни соціально-економічних відносин, способу виробництва, підсумком виникнення класів і загострення боротьби між ними. За цією теорією, держава виступає засобом гноблення людей, підтримки панування одного класу над іншими. Зі знищенням класів держава має відмерти.

Марксистська теорія походження держави є однією з найсильніших та науково послідовних. Разом із тим, помилковим є її підхід до розуміння держави як засобу насильства одного класу над іншим, оскільки, як можна переконатися на прикладі сучасних держав, з часом класи відмирають, але держава продовжує існувати як засіб досягнення загального добробуту.

Отже, історія людства знає досить багато теорій походження держави. І кожна з них пропонує не лише пояснення того, як виникла держава, але й розкриває новий підхід до розуміння її сутності та призначення.

Доцільно відзначити, що держава посідає особливе місце в політичній системі суспільства, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільно-політичні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава − основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження.

Поняття „держава” виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в ІХ-VI ст.. до н.е.). Грецький філософ Платон, описуючи ідеальну державу, звертав увагу на ієрархію трьох станів: правителів-мудреців (філософи), воїнів і чиновників, селян і ремісників. Аристотель вважав, що держава повинна служити інтересам суспільства і є втіленням мудрості, справедливості, краси та загального блага. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава − це змова багатих проти бідних. Г.Гегель доводив, що держава − це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Для нього було зрозумілим, що держава, уряд виникають лише тоді, коли вже існують станові відмінності, коли багатство і бідність стають дуже великими і коли виникають такі відносини, за яких велика біомаса вже не зможе задовольнити свої потреб.

Держава виникла як результат процесів, що відбулися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб.

Отже, зважаючи на етапи розвитку держави та суспільно-політичні процеси, що відбувалися в них, можна зрозуміти, що єдиного уніфікованого визначення держави немає.

Протягом віків держава завжди трактувалася по-різному. Зазвичай усі трактування цього інституту мали за основу одне з двох наступних тверджень:

1. Держава служить інтересам суспільства або ж є засобом пригнічення нижчих класів вищими. Ця теорія була започаткована Аристотелем, котрий вважав, що держава є втіленням мудрості, справедливості, краси та загального блага.

2. Держава порівнюється з потворою (Т.Гоббс).

Однак з XVI ст. формується ще один підхід до трактування цього поняття: держава визначається через такі терміни як „суверенітет” та „абсолютна влада” (Ж.Боден).

3. Державу втілює правитель, і саме він керує сукупністю людей. Тобто, така теорія частково підтримує теорію Т.Гоббса.

Згодом держава розглядалася як норми, відносини, ролі, процедури, інститути тощо. Тобто, не як група особистостей, а як суспільство в цілому. Так, марксисти, наприклад, визнавали присутність держави лише в класово-розподіленому суспільстві і розглядали державу як механізм для пригнічення одного класу іншим.

Державу можна визначити як особливу форму організації політичної влади в суспільстві, що має суверенітет і здійснює керування суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Нерідко поняття „держава” ототожнюється з поняттям „країна”, тобто, виступає як політико-географічне утворення (Україна – держава, що займає певну частину суші). Автори багатьох публікацій, використовуючи термін „держава”, мають на увазі суспільство (наприклад, коли пишуть, що Великобританія – промислово-розвинена держава, а країни Тропічної Африки – економічно відсталі держави.)

Як особливий конституйований суб’єкт держава виражає суспільний характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства. Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави.

Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності. Однак у нашому випадку держава розглядається, перш за все, як організація політичної влади, яка існує в певній країні.

Дати визначення держави, яке б відображало усі грані цього складного суспільного явища, практично не вдавалося нікому, хоча спроби робилися багатьма видатними філософами, політиками, юристами. Наприклад, Аристотель стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і моральних інтересів громадян. Цицерон розглядав державу як союз людей, об’єднаних загальною користю і справедливістю. Представники класової теорії стверджували, що держава – це диктатура панівного класу.

Отже, проаналізувавши різні підходи до цього терміна, можна зробити висновок, що держава як інститут − це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

2. Основні ознаки і функції держави.

Зважаючи на те, що сутність держави − це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян, будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні, без яких не може функціонувати жодне суспільство.

Основними ознаками держави є наявність державного апарату, система права, своєї території, монополія на легальне застосування примусу, населення та суверенітету, наявність власної символіки. Розглянемо ці поняття докладніше:

Державний апарат. Державний апарат − це особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади (управління, регулювання й контролю), які по суті є спеціалізованими органами насильства, що використовуються згідно із законодавством цієї держави.

Сучасні держави, як правило, мають п’ять основних елементів організаційної структури державного апарату:

а) представницькі органи (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування);

б) виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд та його регіональні органи);

в) судові органи;

г) прокуратуру;

д) органи державного контролю.

Законодавча, виконавча та судова гілки влади мають доповнювати й контролювати одна одну і не перебирати на себе не властиві їй обсяги компетенції. Органи прокуратури й державного контролю часто входять до системи виконавчої влади, а формуються за участю представницької гілки влади.

Система права. Держава функціонує в межах встановленого нею правопорядку, який відбиває основні цілі й принципи державного устрою.

Отже, право має політичний вимір, що є не лише технікою діяльності держави та регулювання відносин співіснування громадян у суспільній сфері. Воно закріплює систему санкціонованих державою нормативних регуляторів суспільного життя, якій повинні підкорятися всі суб’єкти та об’єкти політики.

У буденній свідомості право часто ототожнюється з різними юридичними нормативними актами. Однак останні є лише формою реалізації права, що може вважатися такою тільки за існування демократичної правової організації держави та її органів. Така організація передбачає вільне волевиявлення громадян на виборах, референдумах, усенародних опитуваннях, через функціонування представницьких органів влади. Воля народу, узгоджена в межах демократичних процедур, завдяки реалізації свободи особистості, держави та суспільства загалом і є правом.

Основним засадничим принципом права є принцип загальної рівності, тобто спільний і однаковий ступінь свободи для держави та її органів, суспільних груп і окремих особистостей.

У суспільному житті право постає у формі законів та інших нормативних актів (постанов, розпоряджень, указів, інструкцій).

Територія. Держава існує на певній території, на яку поширюється її юрисдикція, а влада й закони мають характер обов’язкових для виконання всіма громадянами та інституціями. Отже, територіальна ознака є невід’ємним атрибутом держави. Її територію визначають кордони окремих країн, що встановлюються на основі дво- і багатосторонніх договорів.

Монополія на легальне застосування примусу. Діапазон державного примусу є надзвичайно широким: від різноманітних адміністративних покарань, обмеження свободи до фізичного знищення людини (смертна кара).

Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають на її території (включаючи й осіб без громадянства та громадян інших держав). Жодна особистість не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, оскільки приналежність до держави є суспільною необхідністю й регулюється державним правом.

Наявність власної символіки. До власної символіки належить прапор, герб та гімн.

Суверенітет. Суверенітет держави означає, що найвищу та необмежену владу стосовно внутрішніх суб’єктів має держава. Цей суверенітет мусять поважати інші держави. Він є формально-правовою конструкцією, оскільки слід ураховувати міжнародні та внутрішні зв’язки, що можуть обмежувати державну владу. Отже, суверенітет будь-якої держави обмежують міжнародні, економічні, політичні, військові та інші види залежності, і на це треба зважати, аналізуючи проблеми державотворення та співіснування держав.

Перед будь-якою державою постає певне коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З усієї сукупності таких зусиль можна виділити певні їхні види, в яких проявляється сутність держави і без яких вона не може повноцінно діяти, як головний елемент політичної системи суспільства. Ці види, або форми активності держави стосовно навколишнього середовища, суспільства, інших держав класифікуються у вигляді її функцій. Форми активності держави, її суспільне призначення реалізується через її функції, які традиційно поділяються на дві категорії: внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій держави належать такі:

1. Економічна функція, в якій держава виступає як підприємець, плановик і координатор господарської діяльності та економічних процесів.

У різних суспільствах ця функція може виглядати по-різному. Наприклад, у капіталістичних суспільствах держава переважно е координатором підприємницької діяльності, плануючи діяльність лише ключових для неї галузей − космічної, атомної, енергетичної, транспортної, військово-промислової, науково-технічної.

Країни соціалізму й такі, що розвиваються, мають набагато більший державний сектор економіки. Це, звичайно, потребує зовсім інших управлінських рішень і дій. Хоч є чимало прикладів, коли і в капіталістичних країнах досить велика кількість підприємств перебуває в державній власності.

2. Культурно-виховна функція полягає у підтримці державою соціальних інститутів, які діють у цій сфері суспільного життя (освіта, наука та технології, культура, спорт, пропаганда тощо).

3. Соціальна функція, в якій держава є організатором системи охорони здоров’я, опікування, соціального забезпечення непрацездатного населення (пенсіонерів, інвалідів, неповнолітніх, малозабезпечених), безробітних та ін.

4. Функція підтримки порядку, реалізація якої має два аспекти:

• гарантування елементарного громадського порядку (правосуддя, боротьба зі злочинністю, утримання правоохоронних органів, в’язниць);

• захист суспільного устрою від політичної дестабілізації та деструкції.

5. Інтеграційна функція.

6. Нормотворча функція полягає у прийнятті та забезпеченні виконання правових норм.

7. Національно-консолідуюча функція, суть якої полягає у консолідації суспільства, націй навколо важливих державних проблем з метою подальшого їхнього розв’язання.

Якщо перший аспект реалізується приблизно однаково в усіх суспільствах, то правоохоронно-політична функція відрізняється від соціально-політичних характеристик держави (правова, демократична, тоталітарна, авторитарна, диктаторська і т. ін.). У демократичних державах її органи (поліція, прокуратура, спецслужби) діють у більш-менш окреслених правових межах. А за умов, скажімо, тоталітарних режимів ця функція держави є гіпертрофованою і реалізується з грубими порушеннями прав людини, суспільних груп і т. ін.

Зовнішні функції держави з погляду реалізації її політичних цілей та інтересів у структурі міжнародної діяльності розглядають через призму трьох видів державних інтересів:

1. Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють цілісність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємини суб’єктів міжнародних відносин, їх систему та ін.

2. Інтересів співіснування, які розглядають з урахуванням автономності, суверенності, участі, співпраці, взаємовигоди, позицій, ролі цієї держави та інших суб’єктів міжнародних відносин.

3. Функціональних інтересів, які досліджують з погляду ефективності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій тощо.

Проте є й інші критерії класифікації функцій держави, за яких останні розглядаються не з погляду реалізації цілей та інтересів (внутрішніх чи зовнішніх), а з позицій характеру реалізованих цілей. Такий підхід, ураховуючи тенденції до міжнародної економічної, політичної, екологічної, епідеміологічної залежності, не потребує поділу функцій держави на внутрішні та зовнішні.

3. Форма державного устрою та форма державного правління.

Державний лад характеризує державу з погляду форм: правління, територіального устрою та політичного режиму. Держаний лад, як правило, закріплюється у Конституції держави.

Ознаки держави, спочатку виражені в її передумовах, у ході історичного процесу розвиваються у форму держави. Форма держави − це її устрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному розподілі держави (форма територіального устрою).

Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту.

Форма держави є спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства й характеризується такими елементами: формою державного правління та формою державного устрою.

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; вплив населення на прийняття державних рішень.

Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Монархія – це форма державного правління, за якою вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи – монарха, і, як правило, передається у спадщину серед представників правлячої династії або формується якимось іншим шляхом.

Монархії властиві такі юридичні ознаки:

а) безстроковість влади монарха;

б) володіння монархом владою за спадком по праву крові;

в) представленню монархом держави не за дорученням, а за власним правом;

г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктом.

Монархії поділяють на дві групи: абсолютні й обмежені.

Абсолютні монархії – це монархії, за яких влада монарха ніколи і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні державних органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Існують такі різновиди абсолютної монархії:

а) деспотична монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визначається божеством. Цей різновид монархії був поширений у державах рабовласницького типу і насамперед на Древньому Сході (Єгипет, Вавилон, Ассирія тощо);

б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. Тут монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визначається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії, яка, як вважається, вищу владу в державі одержала від божества.

Відомими прикладами абсолютної монархії була царська Росія, а у наш час – Саудівська Аравія, Кувейт.

В обмежених монархіях влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Різновидами обмежених монархій є:

а) дуалістична монархія, за якої монарх уже не має законодавчої влади, але в його руках зосереджена вся виконавча влада. Ця монархія була характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму;

б) парламентська (конституційна) монархія − найбільш відома в сучасному періоді, − за якою влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Сучасними конституційними монархіями є Великобританія, Швеція, Японія, Данія, Іспанія. Їх існування обумовлено національними традиціями.

Однією з форм управління державою є республіка. Поняття „республіка”, яке вперше було запроваджене у Стародавньому Римі, дослівно означає „справа народу”, але пізніше стало тлумачитися як „влада народу”. Різноманітність республіканських форм правління залежить від того, якою мірою народ впливає на формування та діяльність органів держави.

За республіканською формою державного правління, вищі органи державної влади обираються громадянами – виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими уставами.

Відомі два види республік – президентська і парламентська.

Перша (президентська) характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих виборів або непрямих і формує уряд поза парламентським способом. У нас час президентські республіки фактично не існують. Як президентські формувалися республіки у США, Франції, Аргентині, Ірані та в ряді інших країн.

У другій (парламентській) в основу системи вищих органів державної влади покладено принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і контролює його діяльність.

У сучасному світі парламентськими республіками є Італія, Греція, Індія та інші. Але в парламентській республіці можливе існування поста президента. На відміну від президентської республіки, тут він обирається не населенням, а парламентом, якому підзвітний і має представницькі функції (ФРН, Індія). Слід мати на увазі, що в сучасних умовах президентські та парламентські республіки порівняно рідкі. Поширення дістали змішані форми – президентсько-парламентські та парламентсько-президентські республіки.

За формою правління Україна, як зазначено в Конституції України ст.5, є президентсько-парламентською республікою. Тут наявні ознаки як президентської, так і парламентської республіки.

На сьогоднішній день проводиться багато дискусій і діалогів щодо зміни форми правління в Україні. Значна частина політичних діячів виступають за проведення конституційної та політичної реформи. Нещодавно Верховною Радою України був розглянутий законопроект про внесення змін до Конституції України щодо зміни порядку виборів Президента, але за більшістю голосів законопроект був відхилений.

Таким чином, сама ідея народного представництва як засіб обмеження правління верховної влади надзвичайно важлива, адже саме народу належить право вирішувати питання про зміну форм правління.

Проблема державного устрою є важливою для будь-якої держави. На жаль, у науковій літературі дуже мало уваги приділяється саме цьому аспекту питання. Хоча в кожному підручнику з політології, основ правознавства чи теорії держави і права тлумачаться види державного устрою. Пропонувалися різні гіпотези, які характеризували поняття територіального і державного устрою.

Наприклад, російський дослідник В.Ржевський, який був впевнений в тому, що поняття територіального устрою треба використовувати замість поняття державного устрою в його неширокому значенні. Деякі дослідники взагалі ототожнювали поняття державного і територіального устрою.

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявитись у простій і складній формі. Простою формою державного устрою є унітарна (єдина) держава.

Унітарна держава (від лат. „unus” − один) – це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету (державності). До унітарних держав належать країни: Франція, Швеція, Норвегія, Португалія, Польща, Білорусія та багато інших.

Для унітарної держави характерними є наявність таких ознак:

а) Єдина Конституція.

б) Єдина система органів державної влади.

в) Єдине громадянство.

г) Єдина система права.

д) Єдина судова система.

Територія унітарної держави, вважає Ю.Остапець, поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Кількість ланок у такій ієрархічній системі може бути різною. В Україні їх є 5: центр − область − район − місто − село (селище).

Поява унітарних держав була невипадковою. Їх утворення зумовлене багатьма чинниками, а саме:

1) моноетнічним складом населення держав, що тільки-но народжувалися;

2) самою природою тогочасної влади, яка вимагала жорстокої ієрархії;

3) впливом домінуючих у доіндустріальних суспільствах тенденцій централізації, уніфікації, завоювання інших держав тощо.

Сьогодні унітарна держава є найбільш поширеною, така форма устрою існує в більш як 150 державах світу.

Унітарній державі властиві як переваги, так і недоліки. До переваг можна віднести: економічність, тобто не дуже великі витрати на утримання урядових структур; простоту і оперативність у прийнятті рішень; значну стійкість в екстремальних умовах тощо.

Недоліками унітарної держави є те, що вона:

а) закріплює авторитаризм і створює сприятливі умови для встановлення або відродження авторитаризму (диктатури);

б) ігнорує специфічні особливості етнонаціональних спільнот;

в) позбавляє, як правило, ініціативи регіональні й місцеві владні структури;

г) провокує, інколи, зародження екстремізму і сепаратизму тощо.

Останнім часом у світі посилюється тенденція до централізації унітарних держав, яка торкнулася таких держав, як Бельгія, Іспанія, Італія, Франція. Не є винятком і Україна. Термін „автономія” означає „самоврядування”. Характерними ознаками автономії є те, що на її території, по-перше, діють власні закони з певного кола питань; по-друге, формується власний парламент і „автономний уряд”. В автономії, зазвичай, права, надають окремим етнонаціональним спільнотам, які компактно проживають у межах певної території. Тому автономія є однією з форм самовизначення народів, гарантованого міжнародним правом. Автономія стала одним із факторів забезпечення стабільності.

Наступною формою територіального устрою є федерація. Вона відрізняється від унітарної держави тим, що джерелами влади, суб’єктами державного суверенітету в ній виступають як великі територіальні утворення, так і весь народ.

Федерація – це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб’єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність, а часто і подвійне громадянство.Головна ідея принципу федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади суб’єктів федерації у наданні їм певної політичної системи. Принцип федералізму уособлює в собі поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів.

Відродження і нове життя ідей федералізму починається в Нові часи. І.Кант, Дж.Локк, Ш.Монтеск’є та інші зробили значний внесок у розробку ідей федералізму. Але на особливу увагу заслуговує дослідник Ш.Монтеск’є. Він у своїй роботі „Про дух законів” заклав основи теорії федералізму, дав визначення федерації, зазначивши, що: „Ця форма правління є договір, за допомогою якого кілька політичних організмів зобов’язуються стати громадянами однієї держави, яку вони побажали створити”. За таким же принципом побудований федеративний устрій США.

У ХХ ст. процес федералізації набрав глобального масштабу і був названий вченими „федералістською революцією”, яка змінила політичну мапу світу.

Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили; спільна митниця, грошова і податкова системи; загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації; спільний уряд; єдине законодавство і громадянство. Проте суб’єкти федерації мають право приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову і судову системи. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. За суб’єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу.

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб’єктами про створення нового державного об’єднання з перетворенням учасників договору у суб’єктів федерації; 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб’єкта федерації або утворення нових суб’єктів федерації на частині території раніше існуючої держави; 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб’єкти федерації; 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб’єкти федерації.

Специфічною формою державного устрою є конфедерація – союз держав, об’єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад, військовим) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Ознаки конфедерації:

а) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

б) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової системи;

в) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов’язковим, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

г) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.

Конфедерація – це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю незалежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією. З 1981 по 1989 рік існувала конфедерація Сенегамбія, що об’єднувала Сенегал і Гамбію.

Щодо України то, як свідчить історичний розвиток, вона упродовж 70 років входила до складу федеративної держави, якою був Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 1922 – до 1991рр.). Але й за тих часів Україна залишалась за своїм політично-територіальним устроєм унітарною державою. На сьогоднішній день Україна (за ст..2, пунктом 2 Конституції України) є унітарною державою.

Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції України щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2 Конституції України). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ і Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форм державного устрою України як унітарної держави.

Отже, можна узагальнити, що:

а) за своєю суттю державний устрій – це поняття, що охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному відношенні, являє собою певний тип держави, який проявляється в політичних, економічних, соціальних основах і принципах організації держави, правового статусу громадян цієї держави, територіального устрою держави і системи державних органів;

б) за своїм змістом державний устрій – це певний механізм держави, тобто, має організаційні основи української держави;

в) за своєю формою державний устрій – це територіальна або національно – територіальна організація державної влади, що поділена на окремі складові частини, які перебувають у тісному взаємозв’язку між собою і вищими органами держави, тобто, це поняття щодо всього кола питання про внутрішній поділ держави на складові частини, їх правове становище, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими частинами.

Із першоджерел

Двозначність суверенітету

Досі ми вживали то тут, то там термін „суверенітет”, чітко не визначаючи його, бо він правив нам тільки для визначення первісного факту міжнародної системи. Тож цей факт, що політичні утворення в конкурентноздатних взаємовідносинах бажають бути суддями в останній інстанції свого інтересу й своїх дій, історично незаперечний. Але довкола концепції суверенітету було вироблено стільки теорій, юридичних та філософських, коли вже ідеал суверенітету набрав такого поширення, що неможливо не згадати про суперечки шкіл.

Суверенітет можна розглядати як засади водночас внутрішнього й міжнародного порядку. Держава є суверенною в тому розумінні, що на її території діють звичні правила, обов’язкові для всіх „цивілізованих держав та прийняті конвенцією чи угодою зобов’язання, а система законів, що їх вона видає або з якою вона зливається, є останньою інстанцією. Тож ця система діє тільки всередині обмеженого простору, вона чинна лише для людей певної національності. Якщо ж суверенітет абсолютний, то внутрішній і міжнародний порядки різні, бо перший сприяє, а другий включає підпорядкування єдиній владі.

Сьогодні юристи, філософи, теоретики міжнародних взаємовідносин наголошують на історичному аспекти доктрини суверенітету. Від XVI до XVIII ст. мислителі перебувають у пошуках безумовної влади, тієї, яка не підпорядковувалася б жодній земній силі, жодному людському законові, водночас вони запитують себе, де вона перебуває і як вона виправдовує себе. Світ християнства розчиняється. Доктринери виробляють ідеологію історичного руху, завершенням якого стали абсолютні монархії та національні держави. Абсолютний суверенітет відповідав честолюбству королів, котрі прагнули звільнитися від обмежень, що їх накидали церква та імперія, ці середньовічні пережитки. Водночас він дозволяв засуджувати привілеї посередників − феодальних сеньйорів, регіонів, міст, корпорацій, − привілеїв, які мали дедалі більше підвалин, коли воля монарха ставала єдиним джерелом прав і обов’язків. Нинішні юристи, які виробляють „приховано нормативні” теорії, залюбки беруться до концепції суверенітету чи то тому, що на кшталт Кельзена та його послідовників вони не роблять різниш між юридичними та державними порядками, чи то тому, що, навпаки, вони применшують роль державного порядку в секторі широкого юридичного порядку. У першому випадку концепція суверенітету мирна, бо в чистій теорії немає іншого сенсу, крім дієвості у відповідному просторі певної системи норм. У другому випадку шкідлива, оскільки наполягає, щоб юридичні настанови черпали свою обов’язкову силу з волі державної влади й щоб будь-який законний порядок був командним порядком. Зате реалістичні теоретики зовнішньої політики схильні зберегти концепцію суверенітету, щоб нагадати, що кожне політичне утворення видає закони саме для себе й не схиляється перед зовнішньою владою.

Суверенітет належить владі, водночас законній і верховній. Так, пошук суверенітету є водночас чи впереміж пошуком умов, за яких влада є законною, й місця для людей чи засад, у яких вона полягає. Перше питання на найвищому рівні − суто філософське. Незаперечним фактом є те, що впродовж історії підґрунтя й тлумачення права керувати або права коритися трансформувалися. У нашу добу в усіх сучасних суспільствах уряди оголошують себе урядами демократичної ідеї, вони не претендують ні „володіти” територіями чи народами на кшталт монархів, ні мати з народження або за допомогою сили владу давати розпорядження. Тож двояке тлумачення демократичної ідеї − багатопартійність, змагальні вибори, конституційні правила, з одного боку, а з іншого − авангард пролетаріату − відновлює двоякість фактів та „формул”. Обрані − це тимчасові переможці законного змагання партій чи члени Президії, − також переможці (ці теж тимчасові) боротьби між путчистськими угрупованнями чи між окремими особами. Законно розпоряджаються ті й ті своєю владою, якщо законність віднесена до формули, властивої кожному ладу. Ні демократична, ні радянська формула, ні навіть демократична ідея − не остання відповідь на запитання законної влади (демократична Ідея, в свою чергу, покладається на філософію, щоб утвердити цю формулу). Тож ми можемо не виходити за межі цих суперечливих формул та спільної ідеї.

...Хай би в усіх державах, як пише Г.Дж. Моргентау, була „людина чи гурт людей, які беруть на себе найвищу відповідальність за застосування влади”. У цих його словах криється частка правди, що нагадує теорію олігархії: за останнім аналізом, ухвали, які стосуються сукупності будь-якої спільноти, приймаються однією чи кількома людьми. Але якщо всупереч звичаю передати цій „владній еліті” суверенітет, то цей останній не можна буде назвати ні „абсолютним, ні „неподільним”.

Поділ фактичної влади за будь-якого плюралістично-конституційного ладу випливає водночас із текстів законів, звичаїв та діяльності людей. Наприклад, у Сполучених Штатах, коли йдеться про мир чи про війну, ініціатива належить президентові в схваленні чи відмові (найчастіше ця остання неможлива, якщо вибухнула ворожнеча) конгресові без того, щоб конституція − сам текст чи практика − дозволила передбачити, який вплив справлять на стан зовнішньої політики в певний період особистість президента, його радників та діяльність різних груп тиску.

Так само у Великій Британії влада належить кабінетові міністрів більше, ніж депутатам, доти, доки цей перший має згуртовану більшість у палаті громад. Звичай і практика схиляли терези на бік кабінету міністрів, хоч він не конче потрібен був у разі кризи верховною владою. У червні 1940 р. Консервативна партія, незважаючи на свою більшість, не могла й не хотіла керувати без співпраці з лейбористами. Чи цього разу найвищим органом були палата громад, корона, громадська думка, політичний клас? У Великій Британії, як і в Сполучених Штатах, одначе, кілька осіб вирішують і діють у період національної небезпеки, − президент по той бік Атлантичного океану, кабінет міністрів − за Ла-Маншем, перший обраний згідно з конституційною процедурою, а другий формально призначений короною, яка має більшість у парламенті, − за мирного періоду, сукупністю політичного класу чи нації − в годину небезпеки. „Одна чи кілька осіб” − це ті, хто здійснює, за словами Локка, федеральну владу, цебто хто втілює взаємостосунки своєї спільноти з іншими спільнотами вони не конче нагадують тих, хто на папері „the supreme lawenforcing or law-enforcing authority” .

Чи формула абсолютного й неподільного суверенітету, несправжнього щодо ефективної влади всередині політичних утворень, є справжньою, коли її застосовують політичні діячі на міжнародній сцені? Фактично незаперечним є те, що в заданому просторі цілком нормально діє певна система норм, і тільки вона є єдино чинною, її творить певний законодавчий орган, і тільки він, втілює її певна юридична організація, й тільки вона. За правом внутрішній суверенітет означає те саме, що незалежність, але наполягання на суверенітеті навіює філософія, яка суперечить першості міжнародного права й відповідає практиці держав; ці останні зберігають за собою свободу тлумачити свої зобов’язання та забезпечувати свій захист.

Проміжні ситуації між незалежністю та цілковитим суверенітетом складалися безліч разів упродовж історії, зокрема в минулому столітті. Європейські держави не „визнавали” людські спільноти на інших континентах, як це вони визнавали одні одних між собою. Принцип „суверенної рівності”, записаний у Хартії Організації Об’єднаних Націй, стосувався тільки народів Європи, цебто тільки великих європейських націй. Ми були присутні при поширенні на всі держави (навіть на спільноти, які ледве заслуговували так називатися) визначального принципу jus gentium europaeum.

У минулому столітті європейські держави не раз рятували свої народи в місцевих судах, доручаючи власним функціонерам керувати фінансами чи митницями іншої держави, що не сплачує своїх боргів, або навіть перебираючи на себе відповідальність за внутрішні справи іншої держави, яка дозволила накинути собі угоду про протекторат над собою. За всіх цих обставин неєвропейська держава переставала бути на своїй території the supreme law-enforcing authority. З якого ж моменту ця держава втратила свій суверенітет? Ніхто не зго­диться з тим, що Туніс чи Марокко 1953 р. були суверенними державами, проте вони ще були державами-суб’єктами міжнародного права. Чи Куба була суверенною доти, доки поправка Платта, внесена до Гаванської угоди від 1901 р., надала Сполученим Штатам „the right to intervene for the preservation of Cuba independance, the maintenance of a government adeguate for the protection of life, property and individual liberty”?

Відповідь залежить, цілком очевидно, від критеріїв суверенітету, від того, як його визначають. Незважаючи на „поступки” та на передачу митниць до рук чужоземних урядо­вців. Китай у минулому столітті зберіг більшу частину своєї „федеральної влади”, він і далі вів свої зовнішні взаємовідносини за посередництва власних підданих. Зате в разі суворого дотримання угод про протекторат Туніс і Марокко, спілкуючись із іншими державами тільки за посередництва французького резидента, зберегли б здебільшого внутрішню автономію; влада, на яку покладалося б і видавати закони й виконувати їх, була б переважно туніською та марокканською, а не французькою.

Цілком незаперечне те, що територіально організовані спільноти впродовж довшого чи коротшого часу втрачали певні атрибути суверенітету, відновлюючи їх згодом або, зовсім навпаки, втрачаючи їх остаточно й інтегруючись у якусь більшу спільноту. Туніс та Марокко відновили тимчасово втрачені атрибути суверенітету; швейцарські кантони та американські штати відмовилися від суверенітету. Неєвропейські держави н напівдержави домоглися скасування так званих нерівноправних угод і стали вільними у визначенні своєї конституції, свого законодавства, зовнішньої політики, складу своїх збройних сил, управління своїми фінансами (що не виключає того, що вони, як і інші держави, підпорядковуються зобов’язанням міжнародного права, угодам, конвенціям та звичаям).

Усе, здається, відбувається так, ніби, з одного боку, суверенітет, навіть зовнішній, насправді був поділений, але цей поділ, принаймні в нашу добу, був ненадійний і майже суперечливий настільки, що з часом зовнішній суверенітет збувається або стирається. Люди, котрі претендують представляти якусь політичну спільноту, тобто певне людське угруповання, яке усвідомлює своє походження і яке рішуче домагається від інших визнання своєї самобутності, цілком нормально й логічно будуть схильні вимагати рівності в правах, цебто вимагатимуть того самого права, що його мають інші держави, «суверенно» регулювати так звані внутрішні справи.

Підбиймо підсумок цього аналізу. Концепція суверенітету, крім свого суворо юридичного значення (чинність системи норм у певному просторі), прислуговується чи то для того, щоб виправдати всередині країни якусь ідею (або формулу) уряду, клади певних ор­ганів (суверенітет Верховного суду в Сполучених Штатах) або певних людей (суверенітет кабінету міністрів чи парламенту), чи то, навпаки, для того, щоб замаскувати владу певних людей, наголошуючи на владі якогось колективного чинника (народу), або безособову владу (закони). Зовні суверенітет збігається з незалежністю, але сенс цієї незалежності надає їй самій суперечливого тлумачення; якщо держави суверенні, то чи треба казати, що вони підпорядковані зобов’язанням міжнародного права? Якщо ж вони йому підпорядковані, то чи можна сказати, що вони суверенні в тому розумінні, що цей їхній суверенітет застосовує верховну владу?

Щоб уникнути формальних труднощів, які випливають із суперечності між теорією суверенітету (абсолютного) та теорією міжнародного права (наддержавного), одна школа юристів бажала б цілком відкинути саму концепцію суверенітету. Особисто я залюбки відкинув би цю концепцію з причини сумнівів, які вона таїть у собі. Але юристи охоче уявляють собі, ідо вони усунули самі факти, які криються за концепцією, того самого дня, коли вони скасували саме слово „суверенітет”. Але замало збудувати якусь теорію наддержавного міжнародного права, аби держави відмовилися від „суб’єктивних прав”, що їх традиційно вони зберігають за собою. Недостатньо посилатися на передачу суверенітету, аби так звані наднаціональні організатори замінили національні реальності та владу.

Друкується за: Арон Реймон. Мир і війна між націями. − К.: МП „Юніверс”, 2000. − 688 с.

М.С.Грушевський

Державність

Нашій народній державі ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна бур­жуазна держава, хоч би й буржуазна республіка, а переведення й поглиблення правдивого, послідовно розвине­ного демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, оскільки воно можливе в реальних обставинах кожного даного моменту, на кожнім новім щаблю нашого життя.

Буржуазні республіки, як я тільки що сказав, і як се й так усім звісно, ставлять собі чисто зверхні, формальні завдання, зіставляючи внутрішню політику грі інтересів, по принципу, що кінець кінцем неминуче приводить до панування економічно сильніших верств, − або й свідомо таки віддають впливи державної машини на службу сим економічно сильнішим елементам. Нашій же народній республіці ставимо завдання якраз відмінні. Хочемо охорони прав, інтересів і впливів еконо­мічно слабших, регуляції економічних і політичних прав на їх користь, створення можливо сприятливих інтересів для праці активної, а не для економічних впливів рантьєрів ка­піталістів. Бажаємо перебудови всієї державної й соціаль­ної будови в інтересах можливо збільшеної продуктивнос­ті і можливо рівномірного розподілення її продуктів між громадянством.

Але ставлячи так грандіозні завдання нашій державнос­ті, ми, свідоме громадянство, котре тяжкими жертвами й муками творило її, менше всього само можемо стати супроти неї на позиції − лишити кермування державою, будування державного ладу, охоро­державних інтересів новій українській бюрократії, самій чи на спілку з провідними партійними групами, фракціями правлячих партій. Ми всі, все свідоме громадянство нині вважати се все своїм ділом, не випускати з своїх − і стати елементом державним! Се може звучати неприємно, бо державність ми при­таїлись нерозривно зв’язувати, з одного боку, з бюрократизмом, з другого − з імперіалізмом. Тому соціалісти партії звичайно ставляться на опозиційне становище суті держави й державного управління, а у нас, під вплив російського життя й культури, глибоко перейнятих елементами противу державними, анархістичними, завсіди вважалось добрим тоном не. мати нічого спільного з державою, годити до мінімуму її роль в громадськім житті, обходитись у всім без неї, а навпаки − будувати все, рахуючись з ;ю як силою ворожою, руїнною, а не конструкційною.

Се повинно бути ясним і не лишати місця для хибних толкувань. І от власне в сім значенні, виходячи з сих вірувань, я й кажу, що українське громадянство, українська демократія повинна перейнятись почуттями державності − патріотизму і пієтизму, для своєї трудової держави, зробити її центром, все будувати на державнім фундаменті, а віддержави, навпаки, жадати забезпечення своїх потреб і сповнення своїх жадань соціалізувати державу і заразом удержавлювати соціальне життя в широкім значенні сього слова. Се вона мусить зробити тим більше, що так як її мислимо й її будуємо, на підставах щиро демократичних, наша держава не може спиратись на ті органи й підстави, на які спираються держави іншого типу та за їх поміччю й посередництвом виховують чи обробляють своє громадян­ство в патріотизмі чи в лояльності до своєї держави.

Держави інших типів комбінують свої підстави різни­ми способами. В одних головна вага лежить на добре ор­ганізованій і незвичайно впливовій, просто таки всевладній бюрократії − або на сильно впливовім, перейнятім держав­ним світоглядом духовенстві, яке «виховує» в лояльності, в відданості державі, в патріотизмі широкі маси. Інші опи­раються на школу, узяту в сильну державну контролю, ве­дену і направлювану в провідних ідеях державності, або на армію, що має становити заразом громадянську чи по­літичну школу людності, яка через неї переходить. На що з того може рахувати наша українська держава?

Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій й хо­чемо оперти нашу управу на широких основах самовряду­вання, зіставляючи адміністрації міністеріальній тільки функції загальної контролі, координування й заповнюван­ня тих прогалин, які можуть виявлятись в діяльності орга­нів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені.

Церква має бути відділена від держави, духовенство таким чином виходить з під усяких формальних впливів її й перестає бути державними урядовцями тої чи іншої ре­лігії, якими воно було, прикладом, в старій Росії.

Школа має стояти під завідуванням почасти загальних органів самоврядування, почасти національних органів, ви­бираних національними союзами, й вплив правительственого центру на напрям шкільного виховання зводиться до розмірів дуже малих.

Нарешті армія, щоб відмежуватись від того політикан­ства, яке привело її до повного розкладу, будується також на принципі аполітичнім.

Державність наша зрікається тих формальних засобів, тих − так би сказати − каналів, котрими інші державні організації проводять і закріплюють в верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму для неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадя­нина. Чи значить се, що наша державність має зістатись безпомічною?

Друкується за: Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть. − К. : Т-во „Знання” України, 1991. − 240 с.

Тема: Держава – основний інститут політичної системи План семінару

1. Походження держави та її суть.

2. Основні ознаки і функції держави.

3. Форма державного устрою та форма державного правління.

4. Українська незалежна держава як результат політичного самовизначення українського народу.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке держава і які її основні ознаки?

2. Назвіть і коротко опишіть найвідоміші теорії походження держави.

3. Які форми правління держави Ви знаєте?

4. Розкрийте внутрішні та зовнішні функції держави.

5. Чим відрізняється федеративна держава від унітарної?

6. Опрацювавши документ, розкрийте суть поняття „суверенітет” як засади водночас внутрішнього й міжнародного порядку

Рекомендована література

1. Дем’яненко Б. Порівняльний аналіз італійської та сталінської моделей тоталітаризму // Нова політика. − 1998. − № 6 (20). − С. 45−53.

2. Дем’яненко Б. Порівняльний аналіз фашистської та сталінської моделей тоталітаризму // Нова політика. − 1999. − № 1 (21). − С. 36−47.

3. Климанська Л., Комина Я., Колодій А., Марченко В. Політологія. Кн.. перша. Політика і суспільство. Кн..друга. Держава і політика. − 2-ге вид., перероб. та доп. − К.: Ельга, Ніка-центр, 2003. − С. 9-40.

4. Політологія. Навчальний посібник. − К.: центр навчальної літератури, 2006. − 304 с.

5. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. філос. наук, доцента Т.В.Гончатук − Тернопіль: Астон, 2009. – 376 с.

6. Політологія: Підручник / За ред. М.М.Вегеша. − 3-тє вид., перероб і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

7. Романюк О. Посттоталітаризм як соціально-політичний феномен. Концептуальні підходи та критерії // Нова політика. − 2001. − № 6. − С. 45−49.

8. Теорія держави і права.: Навч. посібник / Ю.А. Олійник, С.Д. Гусаєв, О.А. Смосаренко, К. Юрінком Інтер. – 2001-176с.

9. Теорія держави і права: Навч. посібник А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков / За ред. Лисенкова С.Л. К: Юрінко інтер, 2003. – с. 367.

10. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. − 4-те вид., перероб і доп.. − Кю: Знання, 2006. − 343 с.

11. Філософія: Навч. посіб. / Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред І.Ф.Надольного. − 6-те аид., випр. і доп. − К.: Вікар, 2006. − 455 с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Представники якої теорії стверджують, що держава виникла в результаті завоювання слабких і беззахисних племен сильнішими?

а) договірної;

б) теорії насильництва;

в) психологічної теорії.

2. У якій теорії держава уподібнюється до великої сім’ї, котру очолює правитель як батько?

а) патріархальній;

б) марксистській;

в) психологічній.

3. Хто стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і моральних інтересів громадян?

а) Енгельс;

б) Цицерон;

в) Аристотель.

4. Внутрішній зміст діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузько класових інтересів громадян, – це:

а) суть держави;

б) ознака держави;

в) державний апарат.

5. Особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади, – це:

а) право;

б) державний апарат;

в) суверенітет.

6. Що є основним засадничим принципом права?

а) принцип загальної рівності;

б) принцип свободи;

в) принцип волевиявлення.

7. В якій функції держава виступає як підприємець, плановик і координатор господарської діяльності та економічних процесів?

а) соціальній функції;

б) функції підтримки;

в) економічній функції.

8. Як називається форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади обираються громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими установами?

а) монархія;

б) республіка;

в) федерація.

9. Унітарна держава – це:

а) єдина центральна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету;

б) складна союзна держава, що містить державні утворення, які мають юридично визначену політичну самостійність;

в) союз держав, об’єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами.

10. Хто є автором такого визначення федерації: „Ця форма правління є договір, за допомогою якого кілька політичних організмів зобов’язуються стати громадянами однієї держави, яку вони побажали створити”?

а) Ш.Монтеск’є;

б) Ж.-Ж.Руссо;

в) І.Кант.

Тема 9 Держава і громадянське суспільство План

1. Проблеми взаємовідносин між суспільством і державою.

2. Правова, соціальна держава.

3. Суть і структура громадянського суспільства.

4. Соціально-правова держава як результат політичної і соціальної модернізації України.

5. Становлення громадянського суспільства в Україні.

1. Проблеми взаємовідносин між суспільством і державою.

Суспільство − найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності („людське суспільство”); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку будь-якої країни.

Е.Дюркгейм у своїй праці „Соціологія та теорія пізнання” так характеризує суспільство: „Суспільство − це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми існування”.

Суспільство − це організована сукупність людей, об’єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Суспільство − також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв’язків його членів, об’єднаних сімейними узами, груповими, становими, класови­ми та національними відносинами. У суспільстві існують, як правило, власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб’єкти соціального спілкування − особа, сім’я, клас, група, нація, держава та інші. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім’я.

У розумінні поняття „суспільство” виділяють два аспекти, два виміри − індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство − це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору, вони діють не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв’язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов’язків, заборон і дозволів).

Провідне положення і головну роль в суспільстві відіграє держава. По характеру держави ми можемо судити про характер всього суспільства.

На думку І.Котюка, держава − це здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

В юридичній енциклопедії дається таке визначення держави: „Держава − це сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян”.

Сутність держави − це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання („спільні справи”), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це − засоби зв’язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Суспільство і держава − поняття несуміжні. Перше більш ширше за друге, тому що суспільство має недержавні структури (політичні партії, політичні рухи, суспільні організації і об’єднання, трудові колективи тощо).

Держава по відношенню до свого суспільства виступає, як засіб управління, ведення загальних справ (підтримка порядку і суспільної безпеки), а по відношенню до своїх супротивників використовує насильство і примус.

Хронологічні рамки суспільства і держави також не співвідносяться: перше виникло раніше і має більш багату історію, ніж друге. Варто зазначити, що держава була народжена прогресуючим суспільством, вона набуває по відношенню до нього відносну самостійність. Ступінь цієї самостійності постійно змінюється, залежить від зовнішніх та внутрішніх умов взаємодії.

Будь-яка держава, якою б не була її соціальна природа і мотивація дій, має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Через створення різних груп за інтересами громадянське суспільство вступає в особливі стосунки з державою. З одного боку, громадянське суспільство бере участь у формуванні й функціонуванні держави відповідно до своїх інтересів і цінностей, утворюючи її природний соціальний фундамент, певним чином утримуючи і здійснюючи контроль над нею. З другого боку, держава бере участь у формуванні та функціонуванні громадянсь­кого суспільства, впливаючи на структурування відносин у ньому, здійснюючи регулювання і контроль, захищаючи інтереси громадянського суспільства в цілому і його суб’єктів зокрема − від елементів і структур, що мають антигромадянську спрямованість. Внаслідок такої взаємодії відбувається взаємопроникнення держави і громадянського суспільства.

Покликанням громадянського суспільства стає відстоювання перед державою безпосередніх інтересів громадян та їх груп, а також права на їх самоорганізацію. За державою закріплюється роль гаранта захисту загальносуспільного інтересу від егоїзму приватних і групових інтересів, стихійних, спонтанних процесів самоорганізації, відстоювання прав громадян.

2. Правова, соціальна держава.

„Людство не може жити поза державою, поза онтологічними засадами влади, – справедливо писав М.Бердяєв. – Воно мусить бути підпорядковане закону, мусить дотримувати закон. Скасування закону держави для людства, враженого гріхом, є поверненням до тваринного стану. Держава є поєднуючою, впорядковуючою силою, яка відбита в пітьмі й гріху”.

Такою держава може бути лише за умов забезпечення прав і свобод своїм громадянам, тобто коли вона буде правовою.

Термін „правова держава” (rechtstaat), незважаючи на досить тривалу історію теорії держави взагалі, з’являється лише в XIX ст. у працях німецьких авторів К.Велькера, Р.Моля, І.Аретина та ін. В англомовній літературі він не вживається. Його еквівалентом є поняття „правління права” (rule of Law).

Теоретичні концепції правової державності мають багате історичне підґрунтя. Низка їх ідей виникає ще в античному світі. Ідеї держави розглядали Солон і Ксенофонт, Протагор і Сократ та чи не найбільше Платон і Аристотель.

Платонівська теорія, викладена у „Державі” і „Законах”, була нормативною теорією ідеальної („найкращої”) держави, побудованої на принципах добра і справедливості.

Достатньо значимі в контексті передісторії теорії правової держави й судження Цицерона щодо держави як публічно-правової спільноти. Держава для нього – це res populi або res publica – „справа народу”.

Суттєву роль у становленні концепції правової держави відігра­ло і вчення Ш.-Л.Монтеск’є (1689–1755 рр.) про розподіл влад, що було викладене у праці „Дух законів” (1748 р.). Держава має поєднувати в собі найміцніші можливі гарантії свободи з величезною внутрішньою єдністю, чого можна досягти тільки через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, стверджував Ш. Монтеск’є.

На формування теорії правової держави особливий вплив мали також філософські надбання Т.Гоббса з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю „співдружності” і Дж.Локка з його доктриною суспільного договору або „угоди”.

Суттєвий крок у пізнанні державно-правової проблематики здій­снив І.Кант з його принципом свободи волі і моральної автономії особи та категоричним імперативом: „Дій так, щоб ти завжди ста­вився до людства і у своїй особі, і в особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу”.

І.Канту належить величезна заслуга у справі філософського обґрунтування і розвитку теорії правової держави ліберального ґа­тунку. За І.Кантом, держава − це об’єднання значної кількості людей, що підпорядковані дії правового закону. Перспективи, темпи роз­витку держави залежать, у першу чергу, від того, наскільки її дер­жавний устрій узгоджений із правовим принципом.

Якщо у І.Канта правова держава є лише бажане, то у Г.Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах наявного буття людей.

Правова держава внутрішньо взаємопов’язана з правовим законом: правова держава неможлива без утвердження верховенства право­вого закону, а останній для свого встановлення і послідовної реа­лізації потребує правової держави з відповідним розподілом влад, конституційно-правовим контролем тощо.

Для правової держави не­обхідні не лише панування права і правових законів, тобто норма­тивно-правовий аспект, але й відповідна правова організація самої системи державної влади, заснування різних державних органів, чі­тке означення міри їхньої компетенції, місця в системі, характер співвідношення між собою шляхом формування форм діяльності, або інакше, владно-інституційний (організаційний) аспект. Без належної організації державної влади, бажаного розмежування завдань, пев­ного порядку їх взаємовідносин і гілок на принципах права немож­ливе панування ні права, ні правових законів, а тим паче їх верховенство. Тож правова держава передбачає єдність домінування права і правової форми організації політичної влади, за умов якої визнаються і захищаються права та свободи людини і громадянина.

Важливими ознаками правової держави є: верховенство і доміну­вання правового закону та постійне утвердження суверенітету наро­ду; визнання й захист прав і свобод та забезпечення реалізації прав і виконання обов’язків людини і громадянина; організація і функціо­нування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування); виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях); судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефективного контролю і нагляду за реалізаці­єю правових законів і режиму законності на принципах права. Тож основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його як вертикальні, так і горизонтальні рівні, всі складові були пронизані правом. Тому у найбільш загальному контексті правова держава − це держава, де панує право. Її кінцева мета: утвердження правової фор­ми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов’яз­ків) між публічною владою і підвладними як суб’єктами права, ви­знання і надійне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави, а також відповіддю на невдалу спробу адміністративного соціалізму забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність стала соціальна держава.

Соціальна держава − це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожному гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакові життєві шанси й можливості для самореалізації особистості в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості.

Соціальна держава − це тип організації державного та громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед права людини на „гідне життя”.

В основі концепції соціальної держави є положення про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку її громадян. Соціальна держава забезпечує соціальну справедливість, зменшення соціальної нерівності, надання кожній людині роботи або іншого джерела існування, мир і злагоду в суспільстві тощо.

Функціями соціальної держави є:

1) спрямувати дію ринкових сил так, щоб захистити громадян від стихійної випадковості, забезпечити економічну стабільність;

2) перерозподіл доходів між різними соціальними верствами суспільства через встановлення прийнятної системи оподаткування, державного бюджету, фінансування соціальних програм, заохочення підприємницької діяльності, вплив на процеси ціноутворення.

Теорія і практика соціальної держави набули значного поширення в 60-90-х рр. XX ст. у розвинутих країнах Західної Європи (ФРН, Австрія, Франція, Норвегія, Великобританія). Її ідеологи (Т.Ріттер, К.Хессе, А.Браун, Д.Ролс, М.Годе, Д.Янкелович) спиралися на досвід соціального розвитку європейського суспільства в повоєнний період, прагнули враховувати досягнення і про­блеми „держави загального бла­годенства”.

Ідею побудови соціально відпо­відальної держави висловлювали і українські демократи. На думку М.Грушевського, актуальне завдання української демократії − „соціалізувати державу і заразом удержавлюва­ти соціальне життя в широкому значенні свого слова”. Українська держава має „стати паладіумом демокра­тичних свобод”, бути головним гарантом таких соціальних і моральних цінностей, як добробут „робочих людей”, суспільна злагода, соціальна спра­ведливість, згода людей усіх на­ціональностей, право людини на власний „етичний шлях” – зазна­чав він.

Суспільна практика створила різні моделі соціальної держави (скандинавська, німецька, американська тощо). Вони відбивають як універсальні риси типу державного устрою, так і національно-специфічні особли­вості обладнання соціального буття лю­дей, уособлюють як позитивні досягнення, так і наявні супереч­ності соціалістичного будівництва. Зокрема, дилему піднесення економічної ефектив­ності та вирівнювання різних верств населення, проблеми соціальної справедливості в контексті про­цесів структурних трансформа­цій у сфері виробництва, демо­графічної ситуації, фактори „нової імміграції”, неоднозначних наслідків інтеграції європейських країн.

Соціальна держава є одним з основних конституційних положень в Україні, зафіксованих у ст.1 її Основного Закону. Конституція України проголосила, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

3. Суть і структура громадянського суспільства.

Поняття „громадянське суспільство” широко увійшло в понятійний апарат теорії держави і права, філософії, політології, соціології, конституційного права тощо.  Воно не має однозначного трактування, але складається з багатьох компонентів. Є кілька підходів до його визначення:

1. Громадянське суспільство − це сукупність усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулюван­ня держави, але охороняються та гарантуються нею.

2. Громадянське суспільство − це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно ство­рених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів захищають від свавілля держав­ної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємозв’язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.

3. Громадянське суспільство − це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління .

На думку Б.Політюка, громадянське суспільство − це система відносин, які об’єднують громадян на основі їх приватних, а не публічних, інтересів.

 Є.Бистрицький вважає, що громадянське суспільство − „це сукупність окремих, незалежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угрупування”. Осередки громадянського суспільства створюються для за­хисту приватних інтересів громадян, які пов’язані виключно необхідністю дотримання моральних та правових норм, правовими та культурними обмеженнями. Громадянське суспільство відрізняється від суспільства загалом тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою життя людей та державою і об’єднує величезне розмаїття формальних і неформальних організацій. Становлення такого суспільства пов’язане з відповідним етапом розвитку людства, держави та права. Суспільство, відмінне від держави, було завжди, але воно не завжди було громадянським. Підґрунтям і ознаками громадянського суспільства, на думку Р.Павленка та С.Рябова, є ринкова економіка з влас­тивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою кому­нікацією, структурованістю суспільства, багатопартійність, не директивно сформована громадська думка і, найголовні­ше, вільна особистість з розвинутим почуттям громадянськості і власної гідності. Суттєвою ознакою громадянського суспільства є плю­ралізм, різноманіття інтересів і пріоритетів, які виражають інтереси найрізноманітніших верств населення.

Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака грома­дянського суспільства полягає в забезпеченні широких прав лю­дини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським, тобто суспільством із достатньо розвинутими економічни­ми, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від держави, але взаємодіючим із нею.

Початок формування елементів громадянського суспільства спостерігається ще в Стародавніх Греції та Римі. Тоді виникає й саме поняття „громадянин”, яке означає соціальний тип особистості, що характеризується наявністю суспільно-значущих якостей (правослухняність, вміння поєднувати власні і державні інтереси, патріотизм та ін.).

Ідеї громадянського суспільства ми знаходимо в полісі Аристотеля та принципах так званого природного права Цицерона, який підкреслював, що „надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава”.

Оригінальними й самобутніми є погляди Н.Макіавеллі. У своєму головному творі „Монарх” він підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих.

Подальшу розробку цієї проблеми можна знайти в дослідженнях французьких мислителів Ш.Монтеск’є і Ж.-Ж.Руссо. Ш.Монтеск’є у своїх працях, особливо в знаменитій праці „Про дух зако­нів”, стверджував, що суспільство лише тоді може успішно функ­ціонувати та розвиватися, якщо в ньому панують республікан­ські закони. Ось чому він палко обстоював ідеї парламен­таризму, законності, сформулював концепцію правової держа­ви з поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову. На його думку, у справжній державі „шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їхні справжні якості”.

Ж.-Ж.Руссо пропагував ідею суверенності волі народу. Вихо­дячи із засади, що джерелом влади може бути тільки народ, він протиставляв теорії розподілу влади свою систему постійно дію­чого в державі плебісциту для вирішення суспільно-політичних проблем. Для французького політичного мислителя терміни „громадянське суспільство” й „держава” також були синонімами. Го­ловною ознакою громадянського суспільства, на його думку, є участь кожного громадянина в державних справах та безумов­не повновладдя народу. Руссо визнавав „дійсним лише один акт суспільного договору, а саме − створення народу і суспіль­ства (у формі демократичної держави) як єдиного й абсолют­ного джерела та суверенної загальної волі (верховної політичної Влади)”.

Поняття „громадянське суспільство” і „держава” вперше чіт­ко відокремив відомий німецький філософ Г.Гегель. Він дійшов висновку, що соціальне життя, яке властиве громадянському су­спільству, принципово відрізняється від світу сім’ї і від публіч­ного життя держави. „Громадянське суспільство, − зазначав Г.Ге­гель, − є диференціація, яка постає поміж сім’єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства починається пізніше ніж розвиток держави”. У сферу функціонування громадянського суспільства німецький мислитель включав ринкову еконо­міку, соціальні класи, корпорації, інститути, що призначалися для забезпечення життєдіяльності суспільства. На думку Г.Гегеля, громадянське суспільство включає комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, відносини яких регламентуються цивільним правом і діяльність котрих безпосередньо не залежить від дій держави. Поява громадянського суспільства, яке ґрунтується на системі приватної власності та всезагальній формальній рівності людей, стала можливою лише з утвердженням буржуазного суспільства.

Нині помітно зріс загальний інтерес до проблем громадянсь­кого суспільства, а наукові його дослідження здійснюються в органічному зв’язку з проблематикою правової та соціальної держави. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава − демократичною .

Зміст поняття „громадянське суспільство” включає су­купність неполітичних відносин у суспільстві, тобто еко­номічні, духовно-моральні, релігійні, національні та ін. Громадянське суспільство виступає як сфера реалізації еко­номічних, соціальних, етнонаціональних, культурних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує їх відноси­ни з індивідами.

В юридичній літературі до громадянського суспільства відносять систему недержавних відносин (А.Кочетков), інші − всі суспільні зв’язки, що виникають поза сферою політики (А.Одинцова, О.Самородний), а треті − сукупність виробничих відносин, що зв’язують громадян. Суттєвим є те, що громадянське суспільство повинно бути основою політичного життя, вносити в нього демократичні риси і якості, сам дух звільнення особи від державного диктату − основу основ громадянського суспільства.

У „Політологічному словнику” поняття „громадянське суспільство” трактується як сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т.д.), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і волі вільних індивідів і їх асоціацій. Таке визначення грома­дянського суспільства має свої позитивні риси, оскільки більш чітко (через сучасне розуміння суті правової держави) зв’язує гро­мадянське суспільство з державою, вказує на вторинність держав­ності, підкреслює службові обов’язки державної влади захищати своїх громадян і тим самим регулювати їх життєдіяльність.

Отже, визначення суті громадянського суспільства має принципово важливе зна­чення. Адже людині за своєю природою притаманне прагнення жити в суспільстві людей, у якому вона прагне задовольнити, на­самперед, свої приватні інтереси. В той же час, звичайно, інститу­ти громадянського суспільства покликані забезпечити певний ба­ланс між соціальними та політичними силами, за допомогою правових норм регулювання відповідних відносин.

Виходячи з вищевикладеного, можна стверджувати, що сутність громадського суспільства полягає передусім у забезпеченні прав людини. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.

Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки припадає на XVI−XVII ст. і пройшло, на думку дослідників, такі етапи:

І етап (XVI−XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економіч­них, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільст­ва, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної вла­ди правом;

II етап (кінець XVII − кінець XIX ст.ст.): формування громадян­ського суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємниц­тва і приватної ініціативи.

ІІІ етап (рубіж XIX − XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організаці­єю праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами прак­тично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму; розширення і поглиблення рівноправності людей.

Доцільно відзначити, що громадянське суспільство має свої складові частини, які повинні відповідати та­ким основним вимогам:

1) економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання, самоуправління;

2) соціальна система має чітко виражене структурне оформ­лення;

3) політична система виступає у формі ме­ханізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві.

Окрім цього, у громадянському суспільстві головною діючою особою є громадянин, який виступає як автономна особа:

• суб’єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства, вільним економічно, який має право вибору форм і видів трудо­вої діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологіч­но і політично;

• суб’єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом приватної власності („суб’єкт-власник”);

• суб’єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільст­вом;

• суб’єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів власності. Кожна з них покликана забезпечити добро­бут усіх, відкрити економічний простір для збільшення влас­ності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Співвідношення праці і різномані­тних форм власності в громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гідний сус­пільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так званого „середнього класу” − один із показників сформова­ного в ній громадянського суспільства.

Громадянське суспільство має свою, досить складну внутрішню структуру. Для нього характерна наявність в основному не вертикальних, як у державі, ієрархічних зв’язків, а горизонтальних, головним чином невладних з’єднань.

Громадянське суспільство функціонує, ґрунтуючись на ряді принципів:

• рівність прав і свобод усіх людей у політичній сфері;

• гарантований юридичний захист прав і воль громадян на основі законів, що мають юридичну чинність у всьому світовому співтоваристві;

• економічна незалежність індивідів, заснована на праві кожного одержувати справедливу винагороду за чесну працю;

• гарантована законом можливість громадян об’єднуватися в суспільні об’єднання за інтересами і професійними ознаками;

• воля громадян в утворенні партій і громадянських рухів;

• створення необхідних матеріальних та інших умов для розвитку науки, культури, створення і виховання громадян, що формують їх як вільних, культурних, морально чистих і соціально активних, відповідальних перед законом членів суспільства;

• свобода створення і діяльності засобів масової інформації поза рамками державної цензури, обмежена тільки законом;

• існування механізму, що стабілізує відношення між державою і громадянським суспільством (механізм консенсусу), і забезпечення безпеки функціонування останнього з боку державних органів. Цей механізм, формальний чи неформальний, включає законодавчі акти демократичні вибори народних представників у різні органи влади, інститути самоврядування тошо.

Політична основа громадянського суспільства − це демократична правова держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість узяти участь у державних та громадських справах. У де­мократичній правовій державі абсолютно неприпустимою є будь-яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релі­гійними та іншими ознаками. Як характерну ознаку такої держа­ви можна назвати можливість вільного самовизначення людини щодо світоглядних та духовних уподобань, гарантій життя та безпеки людини, усебічний захист найрізноманітніших прав людини з боку судових органів та громадських організацій.

Таким чином, громадянське суспільство − це не якісь ізольо­вані індивіди, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших), яка виражає різнорідні цінності, інтереси і потреби членів суспільства. Це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від безпосеред­нього втручання та довічної регламентації діяльності цих грома­дян і організацій з боку державної влади. Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає змогу зробити висновок про те, що воно має відображати громадянські відносини, взаємозв’язок усіх сфер суспільного життя людини. В той же час громадянське суспільство − це не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об’єднань своєрідним регулятором свободи людини. Іншими словами, громадянське суспільство − це сфера со­ціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різно­манітних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації.

4. Соціально-правова держава як результат політичної і соціальної модернізації України.

Становлення нової України є вагомим підтвердженням тези про провідну, визначальну роль людської гідності у цьому процесі, пробудження й становлення нації, українського громадянського суспільства.

Українська спільнота продемонструвала відкриту громадянську позицію у підході до розв’язання кардинального соціокультурного питання, який подальший шлях обрати: європейський, із розвиненою представницькою демократією, людиновимірним державним устроєм і стандартами життя та розвинутим громадянським суспільством, чи євразійський, із керованою демократією, етатизмом, авторитаризмом, маніпулюванням свідомістю і поведінкою людей та ідеологізованим громадянським суспільством. Україна обрала шлях європейського розвитку, пріоритетності саме європейських цінностей і норм життя. Цей вибір був вільним, без примусу, бо ґрунтувався на багаторічному осмисленні тих процесів, котрі проходили в країні, і відповідальним, бо виходив саме із самостійного усвідомлення соціокультурної реальності останнього десятиліття.

Однією з найважливіших проблем полі­тичної і соціальної модернізації України є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві на основі визначення напряму процесів, що відбуваються в ньому. У кон­тексті цієї проблеми надзвичайно важливими для українсько­го суспільства є такі умови її вирішення: збалансування державного управління й системи місце­вого самоврядування; виявлення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначен­ня способів їх узгодження задля досягнення раціонально-суспільного і політичного консенсусу в ухваленні соціально зна­чущих рішень; вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни, а також запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.

Важливою проблемою у процесі політичної модер­нізації українського суспільства є пошук оптимальних спосо­бів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом’якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. Тут слід насамперед уважно поставитись до формування політичного режиму і створення системи соціального управління, зорієнто­ваних на створення стилю соціально-політичного життя, від­повідного запитам і внутрішнім потребам українського суспіль­ства.

Наступною проблемою політичної і соціальної модернізації сучасної України є налагодження системи постійного зворотного зв’язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час винесення політичних рішень. До головних умов вирішення цієї проблеми слід віднести: подолання найбільш поширеної в політиці кризи − кризи легітимності через створення механізмів суспільної само­регуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, створення державно-правових інститутів, норм і процедур, які в сукупності й становлять основи правової держави та демократичного політичного режиму; подолання політико-економічними засобами дистанцій між соціальними станами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угруповань (партій, громадських об’єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії; розширення на всіх рівнях суспільної організації механізмів політичної соціалізації, що передбачають включення індивіда в суспільство через оснащення його закріпленим у культурі досвідом попередніх поколінь і надбанням загальнолюдських сукупних знань і цінностей.

Сьогодні наше суспільство перебуває в стані системної кри­зи. Особливо загострюються політичні, економічні, соціальні відносини. Тому так важливо дбати про формування громадянського суспільства, побудову соціально-правової держави. У цьому контексті важливо завершити процес модернізації Конституції, особливо що стосується громадянського суспільства, змінити  політичну систему України.

5. Становлення громадянського суспільства в Україні.

Процес формування громадянського суспільства в Україні має свій дуалізм. У країні, особливо в її центральних районах, в останні десятиліття зруйновані органічні вікові зв’язки громадського життя, багато в чому втрачені народні традиції. У той же час горизонтальні зв’язки іншого типу громадянського суспільства тільки починають складатися, відбувається одночасне становлення і державності, і громадянського суспільства.

Розглядаючи процеси демократизації, що проходять сьогодні в нашій державі, вчені звертають увагу на характерні особливості громадянського суспільства, яке дещо відмінне від класичних інститутів такого ж типу в західних країнах, тому його можна назвати громадянським суспільством українського варіанта. Так, І.Предборська відзначає, що процеси, які відбуваються у нашому суспільстві, все частіше класифікуються як трансформаційні як за своєю суттю, так і щодо спрямованості.

На думку О.Онищенка, нові політичні реалії в українському суспільстві в основі своїй зумовлюються тим, що сьогодні одночасно йде становлення демократичного громадянського й інформаційного суспільства, який включає в себе гуманізацію. Цей процес складний, викликає системні зміни в діяльності соціуму. Ідеї й ідеали демократії, інформаційного, громадянського суспільства, гуманізму автоматично не ввійдуть в наше життя. Це лише контури, обриси моделі, які можуть наповнюватися різним змістом.

Враховуючи особливості трансформаційного та модернізаційного етапів в Україні, має бути впроваджена в життя така концепція співвідношення особи, суспільства і держави, яка змогла б не тільки змінити сьогоднішню ментальність людини, а й сприяти формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, яка усвідомлює свою цінність і гідність. Концепція громадянського суспільства передбачає, що епіцентром його є людина, її права, свободи й інтереси. Інститути громадянського суспільства і держави утворюються для поліпшення умов життєдіяльності людини, захисту її прав. При цьому державні інститути мають нести подвійний тягар, забезпечуючи через закони рівні для всіх людей умови і можливості та нормальне функціонування громадянського суспільства. Отже, на конституційному рівні має бути закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення та захист прав і свобод людини. Усі політичні, економічні, соціальні та культурні права людини мають знайти своє відбиття у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, свобода підприємництва, екологічна безпека, сім’я, освіта, наука і культура, громадські об’єднання, свобода інформації та ін. Такі інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом прав і свобод людини.

Ця проблема є особливо актуальною для колишніх соціалістичних країн, які стали на демократичний шлях розвитку і перейшли від тоталітарної ідеології до гуманізму. За тоталітаризму мало місце одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, а одержавлена правляча партія монополізувала політичну владу в суспільстві, нав’язувала йому єдину ідеологію, керувала діяльністю громадських організацій. Фактично держава поглинула громадянське суспільство, що призвело до відповідальності народу перед державою, де держава виступала монополістом усіх сфер життя.

Відсутність розвинутих структур громадянського суспільства і його зворотного впливу на державу були головними причинами численних соціальних експериментів, які держава звалювала на суспільство у формі „будівництва” соціалізму і комунізму, „культурних революцій”, а також масових політичних репресій, голодоморів тощо.

Нерозвиненість громадянського суспільства, яке загрожує людині монополією, узурпацією влади, відчуженням людини від політики, віртуалізацією суспільно-політичного простору, є однією з основних причин того кризо­вого стану, в якому опинилися громадяни України.

Розвиток громадянського суспільства в Україні залежить  від розв’язання низки складних проблем. Одна з них − удосконалення відносин між державою і суспільством,  владою і  громадянами.  За  роки незалежності  Україні не вдалося  створити  ситуацію, за якої більшість  її громадян відчували б себе активними  суб’єктами  політики,  а  не  її  пасивними  об’єктами. 

Громадянське  суспільство в Україні має заявити про себе як про центр ваги, з яким мусили б рахуватися владні структури, стати противагою владі. Влада − одна  з  фундаментальних  засад  суспільства.  Вона  наявна  скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах,  різних організаціях і закладах, у державі. Влада − це здатність системи забезпечити виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих  на реалізацію колективних цілей.

 Демократична  влада  може  бути  сильною  за  наявності  відповідних  ресурсів. Діяльність громадян на підтримку своєї влади, формування реальних зразків правової поведінки є вирішальним соціальним ресурсом  демократичної держави. В Україні поки що цього не сталося. В  умовах  посилення  тенденції  зубожіння,  наявного  і  прихованого  безробіття,  низької  оплати  праці,  все  ще  низьких  пенсій,  кризи  системи  охорони здоров’я, корупції  в  освіті − соціальний  захист  населення,  відстоювання його соціальних прав є центральною проблемою становлення громадянського суспільства в Україні.

Серйозною перешкодою на шляху формування громадянського суспільства є бюрократія. У ході тривалого історичного розвитку вона перетворилася в могутнє соціальне утворення, що функціонує не тільки як внутрішньодержавна, але і суспільна структура, яка замінює собою дійсні суспільні утворення економічного і соціального порядку. Привласнивши собі суспільні функції, державна бюрократія тим самим узурпувала їхню роль як контрагента вищої державної влади. Без ліквідації подібного протиприродного положення речей розвиток громадянського суспільства буде неможливим.

Серед шляхів покращення ситуації з формування громадянського суспільства в Україні можна назвати наступні:

• утвердження принципу верховенства права, формування правової держави та самообмеження держави у відносинах з громадянами та їхніми організаціями, визнання нею автономності структур громадянського суспільства;

• підвищення рівня гарантованості прав і свобод; позбавлення людей страху бути покараними „за ініціативу” і самостійні дії; забезпечення більшої захищеності громадян від свавільних дій уряду і місцевих властей;

• створення адекватної соціальної структури на основі розвитку приватної власності та ринкових відносин, формування середнього класу, підвищення життєвого рівня основної маси людей, звуження сфери бідності, з одного боку, та обмеження впливу олігархічних кланів, – з іншого;

• продовження практики створення найрізноманітніших захисних та самодопомогових організацій, здатних виконувати соціалізуючі функції, а також громадських та громадсько-політичних організацій, які стежать за дотриманням права урядовцями і не допускають їхнього втручання у громадське життя;

• розвиток системи спонсорської допомоги та меценатства (у тому числі й шляхом вдосконалення законодавства);

• забезпечення вищого рівня незалежності ЗМІ та їх активнішої участі у формуванні громадянського суспільства – через просвіту громадян та популяризацію громадських ініціатив;

• використання сімейного виховання, системи загальної та професійної освіти для формування нових цінностей та орієнтацій молоді;

• відродження національної традиції громадського життя і пошанування закону.

Становлення громадянського суспільства в Україні – центральне і довгострокове завдання, вирішення якого залежить від безлічі факторів і умов. Незважаючи на кризову ситуацію, що склалася в країні, весь хід здійснюваних нині реформ веде до досягнення зазначеної мети.

Із першоджерел

Кістяківський Б.

Держава і особистість

І

Держава навіть і в наші часи спричинює іноді жах і тремтіння. В уяві багатьох дер­жава є такий собі безжалісний деспот, котрий душить і погубляє людей. Держава − це те чудовисько, той Звір-Левіафан, як прозвав її Гоббс, котрий пожирає людей цілком, до ос­танку. [...]

Справді держава, вдаючись до смертної кари, коїть те, від чого кров холоне в людсь­ких жилах: вона планомірно й методично вчиняє убивства. Держава, за твердженнями ба­гатьох, то є організація економічно дужих і заможних для утиску та визиску економічно немічних і нужденних. Держава − це несправедливі війни, що призводять до підкорення й поневолення малосилих і дрібних народностей великими і могутніми націями. Держава завжди спирається на силу і ставить її над усе; бувши втіленням сили, вона вимагає від усіх схилитися перед нею.

Втім не варто перелічувати всі ті боки державного життя, які надають державі ґвалтівного характеру і звірячого образу. Вони надто добре відомі загалові. [...]

Та чи справді держава створена та існує на те, щоб гнітити, мучити й визискувати окрему особистість? Чи ж справді перелічені вище такі відомі нам риси державного жит­тя є суттєвою і невід’ємною її прикметою? Ми повинні щонайрішучіше відповісти нега­тивно на ці питання. Насправді все культурне людство живе в державних спілках. Куль­турна людина і держава − то два поняття, що навзамін доповнюють одне одного. [...]

У чому ж, одначе, справжнє завдання та істинні цілі держави? Вони полягають у здійснені солідарних інтересів людей. За допомогою держави здійснюється те, що потріб­не, дороге та цінне всім людям. Держава як така є просторово найосяжніша і внутрішньо всеохопна форма повністю зорганізованої солідарності поміж людьми. [...] Що сутність держави справді в обстоюванні солідарних інтересів людей, це дається взнаки навіть в ухилах держави від її істинних цілей. Навіть і найжорстокіші форми державного гноб­лення звичайно виправдовують міркуваннями про користь і потреби всього народу. Зага­льне добро − ось та формула, в якій стисло виражене завдання та цілі держави.

[...] Наше розуміння держави, яке стверджує дочасний і минущий характер державно­го насильства і гноблення, спирається на наш віру в людську особистість. Особистість з її ідеальними пориваннями і вищими цілями не може миритися з тим, щоб держава, покли­кана здійснювати солідарні інтереси людей, займалася вигублюванням та винищуванням їх. Заглиблюючись у себе й почерпуючи з себе свідомість творчої сили особистості, яка не мириться зі звірячим образом держави-Левіафана, ми не зрідка мимохіть є послідовни­ками великих філософів-ідеалістів. [...] Повертаючись до двох протилежних поглядів на державу − на державу як уособлен­ня сили й насильства у вигляді Звіра-Левіафана і на державу як втілення ідеї, вищий про­яв особистості або на державу як земного бога, ми повинні сказати, що ці два різні погля­ди на державу відповідають двом різним типам держав. Гоббс, малюючи свій образ держави-звіра, мав на думці абсолютно-монархічну або деспотичну державу. Необмеже­ність повноважень державної влади і цілковите поглинення особистості, приреченої на беззаперечне підкорення державі, і надають абсолютно-монархічній державі звірячого вигляду. На противагу Гоббсові, Фіхте і Гегель під державою мали на думці виключно правову державу. Як на них, саме поняття держави цілком ототожнюється з поняттям правової держави... Правова держава − то вища форма державного буття, яку виробило людство як реальний факт. В ідеалі стверджувано і постульовано вищі форми державнос­ті, наприклад соціально-справедливу, або соціалістичну, державу. Але соціалістична дер­жава ще ніде не зреалізована як факт дійсності. Тому соціалістичну державу можна брати до уваги лише як принцип, але не як факт. Одначе Фіхте та Гегель брали і правову держа­ву не як емпіричний факт, вони уявляли її собі не в тому конкретному вигляді, як дана вона була у передових країнах їхньої доби, а як сукупність тих принципів, що повинні здійснюватися в досконалій правовій державі. Отже, правова держава, яка їх цікавила і слугувала їхнім філософським побудовам, також була ідеальним своєю повнотою і дове­ршеністю типом держави.

Керуючись методологічними міркуваннями, ми повинні розширити цей погляд на зна­чення різних типів державного існування. Питання про типи є питання про те, щоб ме­тодологічно правомірно мислити явища, незмінно плинні й мінливі як сталі й тривкі. У науці про державу ми мусимо вдаватися до такого знаряддя мислення, бо маємо тут спра­ву з явищем, яке не тільки розвивається, а й зазнає деяких перетворень і перевтілень. Так, скажімо, абсолютно-монархічна держава, без сумніву, виросла з феодальної, а держава конституційна − з абсолютно-монархічної. Але попри те, що цей перехід незрідка відбу­вався дуже повільно і розвиток по цім переході не припинявся, так що кожна державна форма в свою чергу відбувала різні стадії розвитку. Все ж держава з переходом від однієї форми до іншої перевтілювалася, і ми повинні уявляти собі кожну з цих форм в її найтиповіших рисах. [...] Зрозуміло, що такі чисті державні форми дуже зрідка втілюються в конкретній дійсності як реальні факти. Але вони мають бути теоретично встановлені у вигляді ідеальних своєю довершеністю, повнотою і досконалістю типів.

Ці методологічні засновки ми й можемо взяти за основу для дальшого розгляду пи­тання, яке нас тут цікавить. З одного боку, ми будемо оглядатися на те, що кожна держа­вна форма лише повільно заходить у ту чи ту конкретну державну організацію, з іншо­го − нам правитимуть за критерії оцінки ідеальні типи державного буття у своїй непохитній теоретичній даності. Керуючись цими точками зору, ми й розглянемо спів­відношення поміж державою і особистістю.

II

Більшість сучасних європейських та американських держав належать за своїм держа­вним ладом до конституційних або правових держав. [...]

Головний принцип правової або конституційної держави полягає... в тому, що держа­вна влада в ній обмежена. У правовій державі владу поставлено в певні межі, які вона не повинна і правовим чином не може переступати. Обмеженість влади в правовій державі створювана визнанням за особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканих прав. У правовій або конституційній, державі вперше визнано, що є певна сфера самовизначення і самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися.

Невід’ємні права людської особистості не створені державою; навпаки, вони за са­мою суттю своєю безпосередньо надані особистості. [...]

Завдяки невід’ємним правам і недоторканості особи державна влада в правовій або конституційній державі є не лише обмежена, а суворо підзаконна. Підзаконність держав­ної влади є така загальновизнана перевага державного ладу як такого, що звичайно її ста­рається присвоїти собі і впорядкована абсолютно-монархічна держава. Та для неї це ви­являється зовсім недосяжною метою. Органи державної влади бувають справді пов’язані законом лише тоді, коли їм протистоять громадяни, наділені суб’єктивними громадянсь­кими правами. Тільки маючи справу з уповноваженими особами, котрі можуть вистав­ляти правові вимагання до самої держави, державна влада виявляється змушеною не­змінно додержувати законів. Цього немає в абсолютно-монархічній державі, бо в ній піддані позбавлені хоч би яких громадянських прав, тобто прав людини і громадянина. Тому всі намагання абсолютно-монархічних держав завести в себе законність, як показу­ють історичні факти, закінчуються цілковитою невдачею. Отже, не підлягає сумніву, що здійснення законності за умов загального безправ’я є справжнісінька ілюзія. За безправ’я особистості можуть буяти лише адміністративне свавілля і поліцейські насильства. Законність передбачає суворий контроль і цілковиту свободу критики всіх діянь влади, а для цього треба визнання за особистістю і суспільством їхніх невід’ємних прав. Отже, послідовне здійснення законності потребує як свого доповнення свобод і прав особистості, що в свою чергу природно випливає з них як їхній конечний наслідок.

Права людини і громадянина або особисті й суспільні свободи складають лише під­валину і передумову того державного ладу, притаманного правовій державі. Як і кожна держава, правова держава потребує організованої влади, тобто установ, що виконують рі­зні функції влади. Само собою зрозуміло, що правовій державі відповідає цілком певна організація влади. У правовій державі влада має бути організована так, щоб вона не при­гнічувала особу; в ній як окрема особа, так і сукупність осіб − народ мають бути не тіль­ки об’єктом влади, а й суб’єктом її. [...]

Повертаючись до питання про організацію державної влади у правовій державі та про участь народу в цій організації, маємо зауважити, що найважніша функція влади − зако­нодавство у правовій державі цілковито підпорядкована народному представництву. [...] У правовій державі окремі особи впливають на хід і характер законодавчої праці через народне представництво... Виборче право мусить бути загальним і рівним, а на те, щоби загальність і рівність були забезпечені на ділі, голосування мусить бути пряме і таємне. Вимога загального, рівного і прямого виборчого права з таємним поданням голосів є те­пер головна вимога демократизму. При демократичному ладі кожен мусить мати виборче право, і ніхто не повинен бути його позбавлений. Тепер це стало аксіомою навіть для прихильників найскромніших демократичних інституцій.

[...] Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що вихо­дить із надр самого народу, правова держава немислима. Свого повного розвою правова держава досягає за високого рівня правосвідомості і за сильно розвинутого в ньому по­чуття відповідальності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонуван­ня правового порядку і державних установ лежить на самому народі...

Діаметральну протилежність щодо цього становить поліцейська держава. Цей різновид державного устрою і державного управління звичайно розвивається в більш упорядкованих абсолютно-монархічних державах, надто при пануванні просвіченого абсолютизму. Полі­цейська держава характеризується преуважнішою опікою органів державної влади над по­требами та інтересами своїх підданих. У принципі поліцейська держава домагається немов­би корисних цілей, та на практиці вічна опіка урядових установ є зовсім нестерпною для хоч трохи незалежних людей. Немає іншого державного устрою, де людська гідність потер­пала б так дуже, як саме в поліцейській державі. В усякім прояві ініціативи з боку суспіль­ності вона вбачає замах на свої повноваження і тому не дозволяє ніяких громадських орга­нізацій, а борючись із ними, зрештою сіє незгоди й дезорганізацію в народі.

III

[...] З’ясовуючи природу соціалістичної держави, маємо найперше відповісти на прин­ципове питання: чи є соціалістична держава своєю правовою природою діаметрально про­тилежна правовій державі? З позиції існуючих поглядів на соціалістичну державу відповідь на це питання буде безумовно ствердною... Та щоб знайти науково правильну відповідь на нього, треба насамперед звільнитися від існуючих його розв’язків. Тоді... ми дійдемо ви­сновку, що відповідь на нього знайдемо дуже легко, якщо спростимо й конкретизуємо саме питання. Ми мусимо запитати себе: чи принесе держава будучи якийсь-то новий свій правовий принцип, чи вона не спроможна принести такого принципу? − Коли питання по­ставлено так, то відповідь виходить яснісінька й проста; справді, перебираючи всі ідеї, пов’язані з уявленням про соціалістичну державу, ми не здибаємо серед них жодного пра­вового принципу, який можна було б визнати як новий і ще невідомий правовій державі. [...]

Коли ж ми перейдемо тепер до детальнішого розгляду правової природи соціально-справедливої або соціалістичної держави, то остаточно переконаємося, що нічого нового з боку правового держава майбутнього не спроможна витворити. Вона лише може послідо­вніше прикласти й здійснити правові принципи, що їх висунула правова держава. Навіть із соціологічної точки зору показується зв’язок між сучасною державою і державою май­бутнього. Великий теоретичний здобуток наукового соціалізму полягає у відкритті тієї іс­тини, що капіталізм є підготовча й попередня стадія соціалізму... Та якщо капіталістичне виробництво можна розглядати як підготовчу стадію до соціалістичного, то поготів і пра­вову державу, що проголошує найдосконаліші засади правової організації, треба визнати прямою попередницею тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість. Справді, соціально-справедлива держава мусить бути передовсім достоту демократичною і народ­ною. Але й сучасна правова держава у своїх принципах безумовно демократична. Правда, не всі сучасні правові або конституційні держави на практиці є однаково демократичні. Однак межи ним є цілком послідовні демократії, які здійснили і пропорційне представни­цтво і безпосереднє народне законодавство. У будь-якій сучасній правовій державі є дер­жавні установи, серед них на першому місці стоїть народне представництво, яке дає роз­ростися найпослідовнішому і щонайширшому застосуванню народовладдя. Тож зрозу­міло, що робітничі партії вважають за можливе користатися сучасною державою як зна­ряддям і засобом на досягнення справедливішого соціального ладу. [...] Вище ми зазначили, що правова держава різниться з попередньою, абсолютно-монар­хічною і поліцейською державою своїм організаторським характером. Вона усуває ті анар­хічні елементи, які має в собі як зародки будь-яка абсолютно-монархічна і поліцейська дер­жава і які можуть перерости у справжню анархію. А викидаючи анархію з правового життя, правова держава може слугувати прообразом того, як соціально-справедлива держава викине анархію з господарського життя. Згадаймо, що хоч капіталістичне виробництво організовує народні маси, зосереджуючи й скуплюючи їх у центрах промислового життя, та як таке во­но належить до типу анархічного господарства. Воно організоване лише індивідуально у вигляді поодиноких незалежних осередків, з боку ж суспільного його відзнака − дезоргані­зація та анархія. Поодинокі осередки або самостійні капіталістичні господарства, що скла­дають його, стикаються в своїх інтересах, змагаються одно з одним, поборюють і нівечать одно одного. Плодом цього є господарська анархія, від якої терплять у своїм господарськім побуті не тільки окремі індивідууми, а й суспільство. Держава майбутнього покликана усу­нути цю анархію; її безпосередня мета − перемінити анархію, що панує в суспільному ка­піталістичному виробництві, на зорганізованість виробництва, яку буде здійснено вкупі з установленням справедливих соціальних відносин. [...]

Усе вище сказане має навести нас на висновок, що в державі майбутнього кожному бу­де забезпечене гідне людське існування не силою соціальної милосердності, ... а силою при­таманних кожній особистості прав людини і громадянина. У правовій організації цього сус­пільства найбільшу вагу матиме як визнання публічно-правового характеру за правом на гідне людське існування і за всіма його розгалуженнями, так і визнання цих прав як прав особистих. Отже, держава цього типу тільки розвине ті юридичні принципи, які вироблено і встановлено сучасною правовою державою. Це дає нам право зробити і більш загальний ви­сновок щодо самої юридичної природи цієї держави. Не підлягає сумніву, що для здійснен­ня своїх нових завдань держава майбутнього покористується тими ж юридичними засобами, що їх виробила правова держава. Більшість її установ будуть створені за аналогією з уста­новами правової держави. Зорганізованість і виключення анархії в суспільному господарст­ві буде досягнуто в державі майбутнього за допомогою тих же правових прийомів, якими досягається зорганізованості й виключення анархії в правовому і політичному житті в дер­жаві правовій. Дві підвалини правової держави − суб’єктивні публічні права та участь на­роду в законодавстві й управлінні країною − будуть цілком послідовно розвинуті й розши­рені. Розширення це піде не тільки у сфері суто політичних і державних відносин, але й полягатиме.., у поширенні тих же принципів на поле господарських відносин, які в правовій державі підлягають лише нормам цивільного права.

На підставі всього викладеного маємо визнати, що між сучасною правовою держа­вою і тією державою, яка здійснить соціальну справедливість, немає принципової і якіс­ної різниці, а є різниця лише в кількості й ступені. [...]

Повертаючись тепер до питання про різні типи держави, ми на підставі порівняльно­го аналізу цих типів, вочевидь, повинні визнати, що правова держава є найдосконалішим типом державного буття. Вона створює ті умови, за яких можлива гармонія поміж суспі­льним цілим і особистістю. Тут державна індивідуальність не гнітить індивідуальності окремої особи. Натомість „тут у кожній людині представлена і втілена певна культурна мета як щось життєве і особисте”.

Друкується за: Кістяківський Б. Держава і особистість // Кістяківський Б. Вибране. − К.: Абрис, 1996. − С. 237−274.

Тема: Держава і громадянське суспільство План семінару

1. Проблеми взаємовідносин між суспільством і державою.

2. Правова, соціальна держава.

3. Суть і структура громадянського суспільства.

4. Соціально-правова держава як результат політичної і соціальної модернізації України.

5. Становлення громадянського суспільства в Україні.

Питання для самоконтролю.

1. Що таке держава?

2. Порівняйте розуміння держави Т.Гоббса і Ж.-Ж.Руссо.

3. Розкрийте значення соціальної держави в житті суспільства.

4. Що таке громадянське суспільство?

5. Який існує взаємозв’язок між громадянським суспільством і правовою державою?

6. Розкрийте значення правової держави у становленні громадянського суспільства.

7. У чому, на думку Б. Кістяківського, полягає справжнє завдання та істинні цілі держави?

8. Опрацювавши документ, вкажіть, чим правова держава різниться з абсолютно-монархічною і поліцейською державою?

Рекомендована література.

1. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. − Вид. 2-ге, перероб. і доп. − К.: КНЕУ, 2000. − С. 312.

2. Еміль Баран. У світі існує багато форм демократії // Громадські ініціативи. − 1999. − Спецвипуск. − С. 28.

3. Піча В.М., Лемківський К.М., Хома Н.М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. Навч. посібник для студентів. − К.: „Каравела”, Львів: „Новий світ −2000”,− 2002. – 176с.

4. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ.навч.закладів / Упорядники: В.П.Горбатенко, А.Г.Саприкін- К.: Генеза, 1997. − С. 330−331.

5. Політологія / Ф.М.Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хилько та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004. – 776с.

6. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка – К.: Видавничий центр „Академія”. 1998. − 368 с.

7. Поліщук О.С. Громадянське суспільство та його відповідальність / Олександр Поліщук // Наука. Релігія. Суспільство. – 2007. - №1. – С.142-148.

8. Тодика Ю. Роль Конституції України в становленні громадянського суспільства  // Вісник Академії правових наук України. − 1999. − №2 (17). − С. 3−12.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Суспільство – це:

а) сукупність історично складених форм спільної діяльності;

б) певна форма суспільних відносин;

в) організована сукупність людей, об’єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку.

2. Держава – це:

а) організація політичної влади;

б) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян;

в) організація, яка виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян.

3. Правова держава – це:

а) єдність домінування права і правової форми організації політичної лади;

б) правова форма організації та діяльності політичної влади й її взаємовідносин з індивідами як суб’єктами права, носіями прав і свобод людини та громадянина;

в) форма політичної влади.

4. Соціальна держава – це:

а) тип організації державного та громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед права людини на „гідне життя”;

б) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади;

в) організація суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність політичної влади, головний інститут політичної системи людей і соціальних груп.

5. Громадянське суспільство може існувати за умов:

а) демократії;

б) приватної власності;

в) багатопартійності.

6. Права і свободи громадян закріплені:

а) у Конституції;

б) у Кодексі законів про працю;

в) у Кримінальному кодексі.

7. Початок формування громадянського суспільства спостерігається:

а) у ХІХ ст.;

б) у Стародавній Греції та Римі;

в) у ХХ ст.

8. Поняття „громадянське суспільство” і „держава” вперше відокремив:

а) Г.Гегель;

б) Ж.-Ж. Руссо;

в) Ш.Монтеск’є.

9. Головною діючою особою в громадянському суспільстві є:

а) партія;

б) сім’я;

в) громадянин.

10. Для громадянського суспільства характерна наявність:

а) вседозволеності;

б) горизонтальних зв’язків;

в) вертикальних зв’язків.

Тема 10 Політичні режими та устрої сучасних держав План

1. Суть і поняття політичного режиму та його типи.

2. Характеристика демократичного політичного режиму.

3. Авторитарний політичний режим. Ознаки та різновиди.

4. Тоталітарний політичний режим.

5. Особливості політичного режиму сучасної України.

6. Парламент і парламентаризм.

7. Інститут президентства.

1. Суть і поняття політичного режиму та його типи.

Одним із базисних понять сучасної політичної науки є „політичний режим”, який розглядається як спосіб, стиль функціонування держави, державної влади і характеризує середовище та умови політичного життя, політичний клімат, який існує в суспільстві в певний період його історичного розвитку.

У сучасній політологічній літературі існують різні підходи до його виозначення. Відомий французький політолог М.Дюверже розглядав політичний режим як „певне поєднання системи партій, способу голосування однієї чи кількох груп тиску”. Польський учений Єжи Вятр під політичним режимом розуміє систему конституційних (законних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці. Поширеною є дефініція політичного режиму Ж.-Л.Кермона, за якою його визначають як сукупність елементів ідеологічного, інституційного й соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади країни на певний період.

Безліч визначень політичного режиму, що найчастіше не виключають, а доповнюють один одного, свідчить про те, що природа політичного режиму досить складна, але має ряд тісно пов’язаних вимірів. Головним виміром змісту політичного режиму виступає міра захоплення влади і реалізація її суб’єктами, що володарюють, принципів легітимності в політичній діяльності. Інші виміри змісту політичного режиму: засіб і порядок формування представницьких установ; взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влади; становище і умови діяльності політичних партій і масових рухів; правовий статус особистості, гарантії здійснення людських прав; співвідношення допустимого і забороненого; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; політична стабільність суспільства; характер політичної свідомості.

Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль і значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

Політичний режим, його сутність залежать від низки чинників, серед яких найсуттєвішими є: співвідношення політичних сил у суспільстві, процедури й способи організації державно-владних інститутів та здійснення ними влади; стиль приймання, ухвалення й реалізації суспільно-політичних рішень; взаємовідносини між політичною владою і громадянами; особа загальнонаціонального лідера і стиль здійснення лідерства; якості правлячої еліти; національні, соціокультурні традиції, політична культура населення та ін.

Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму.

Політичний режим визначається трьома основами: економічною, політичною та ідеологічною. Економічною основою виступає власність на засоби виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках власність ­– ­в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються сприятливі умови політичного і економічного життя). Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний владі імущих. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою.

Інтерес до типології політичних режимів має таку ж давню історію, як і вивчення політики. Починаючи з Платона й Аристотеля, різні мислителі намагалися виробити концепцію класифікації політичних режимів. Кожна типологія відображала не тільки політичний інтерес ученого, а й реалії політики того чи іншого типу. Типологія Платона й Аристотеля відображала історичний і політичний досвід Стародавньої Греції, а також їхні власні переконання. Аристотель виділив три типи політичних режимів. Це:

• монархія, здатна обернутися на тиранію;

• аристократія, що може стати олігархією;

• політика з поміркованою демократією, що може переродитися в демагогію.

За всі наступні століття до цієї схеми було мало науково переконливих доповнень.

Поняття „політичний режим” існувало вже в науці конституцій­ного права у Франції. Класифікація режимів базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави і на з’ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся режим злиття влад (абсолютна монархія), режим поділу їх (президентська республіка), режим співробітництва (парламентська республіка).

Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати політичні режими Г.Моска. І хоч він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів:

• аристократично-авторитарний;

• демократично-авторитарний;

• аристократично-ліберальний;

• демократично-ліберальний.

До спроби класифікувати політичні режими вдавалася й українська політична еліта. У своїх „Листах до Братів-Хліборобів” В.Липинський виділяє три типи політичних режимів:

• демо­кратія з республікою;

• охлократія з диктатурою;

• класократія з правовою – „законом обмеженою і законом обмежуваною” – монархією.

Під демократією він розуміє парламентську і президентську республіки. Щоб обґрунтувати ідею неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління, основну увагу політик приділяє аналізові демократичного республіканського ладу США.

Охлократією вважають такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Тобто охлократія, за В.Липинським, „це не влада натовпу, а влада над натовпом”.

Класократія – такий суспільно-політичний лад, де активна меншість – аристократія приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників різних станів і класів суспільства. Виборна аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежений законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів. „Аристократія, – говорив В.Липинський, – це чинник динамічний, який сам себе витворює й виправдовує право на існування, постійно відновлюючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних соціальних груп”.

У сучасній літературі багато класифікацій політичних режимів. Найчастіше вживається тричленна класифікація їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні, причому будь-яка класифікація є умовною, оскільки „чистих” і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікації почали з’являтися на початку ХХ ст., але практично до 60-х років найчастіше використовували класифікацію М.Вебера, який поділяв політичні режими на демократичні та недемократичні.

Протягом багатьох століть вироблялася формула плюралістичної демократії: політична влада народу, яка здійснюється більшістю, що вільно проявляє себе і поважає права меншості. Залежно від того, чи здійснюється формула демократії в суспільстві, прийнято виділяти два типи політичних режимів: демократичні й антидемократичні. У свою чергу, їх можна поділити на два підтипи: парламентський і президентський; тоталітарний і авторитарний.

2. Характеристика демократичного політичного режиму.

Поняття „демократія” є багатогранним. Його вживають для визначення типу політичної культури, певних політичних цінностей політичного режиму. У вузькому розумінні демократія має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А.Лінкольн: „Демократія – це правління народу, обране народом, для народу”.

Демократія – одна з основних форм правління та політичної організації суспільства, держави і влади; політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, зв’язаний з республіканською формою держави.

Реальна демократія − форма, різновидність держави, що характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень. Звідси і загальне найменування демократії для держав різних політичних форм правління, але з подібними режимами.

Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші монархічні форми організації суспільства: пряма первісна, общинна демократія, військова, племінна демократія попереддержавних етапів політичного розвитку людства. Державні форми демократії добре відомі античному світу. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновидність організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (як за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

Сучасні підходи до сутності демократії досить різноманітні, їх можна згрупувати в два основні напрями. Одні автори вважають, що демократія − це не метод організації особливої політичної сфери життя, а спосіб функціонування й розвитку всього суспільства як цілого. Інші вчені розглядають демократію як технологію формування і здійснювання влади. Найповнішого втілення такі погляди набули в теоріях елітарної демократії. На думку американського політолога Р.Макайвера, „демократія не може бути правлінням більшості чи правлінням мас. Це, насамперед, − спосіб визначення: хто пра­витиме і, в загальному плані, з якими цілями”. Класичним у цьому плані є характеристика демократії, яку запропонував І.Шумпетер: „Індивіди добиваються влади для приймання рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу”, отже, „демократія є правлінням політиків”.

Демократія визначається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу прав людини і меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в управлінні та ін. На різних етапах суспільного розвитку демократії в різних країнах не мали між собою нічого спільного, окрім назви.

Ідеальних демократичних режимів не існує. Вони досить різноманітні. Однак є деякі спільні ознаки, притаманні всім демократіям:

• вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом „одна людина – один голос”; 3) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації й можливості вести пропаганду під час виборчої кампанії;

• наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

• виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи від представницького органу (парламентська республіка);

• поділ державної влади на гілки: законодавчу, виконавчу і судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

• легальна діяльність політичних і громадських організа­цій;

• визнавання і здійснювання на практиці принципів конституційності і законності як з боку владних органів, так і окремими громадянами;

• рівноправність громадян, проголошення і здійснювання на практиці демократичних прав і свобод;

• економічний плюралізм і розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;

• розвинуте громадянське суспільство.

З 226 країн світу в 79 країнах уже встановився демократичний політичний режим. Основу демократичного режиму складає економічно незалежна особистість, яка володіє вільним вибором сфер діяльності і зв’язує своє буття з результатами власної діяльності. Така незалежність досягається тільки в умовах соціально закріплених пріоритетів особи перед суспільством і приватною власністю перед власністю державною. Економічно незалежні громадяни шляхом таємних, рівних і прямих виборів обирають на певні терміни представників в органи місцевого і державного управління. Конкуренція між громадянами за проведення представників в органи влади відображається в змаганні політичних партій. Політична партія, представники якої складають більшість в обраних органах, стає правлячою, одержуючи більшість місць у різноманітних представницьких органах і займаючи ключові пости в структурах виконавчої влади. Інші політичні партії можуть або вступати в блоки з партією, що править, або створювати політичну опозицію. Так забезпечується міцна легітимізація (законність) влади, переборюється політичне відчуження громадян, що сприяє стабільності всієї політичної системи.

Демократичний режим, однак, не зводиться до захисту прав більшості, а забезпечує права меншості і в виборчій системі, і в представницьких органах влади. Загальнодержавні рішення приймаються не тільки більшістю, але й шляхом досягнення консенсусу з меншістю і опозицією. Критика влади і будь-яких її представників − атрибут демократичного режиму. Але консенсус, взаємодія і згода, спрямовані на відвернення гострих конфліктів, що складають основу вироблення мирних форм розв’язання соціальних колізій шляхом постійного діалогу протиборствуючих сторін.

Демократичний режим реалізується через дві основні форми демократії: представницьку і безпосередню.

Представницька форма – основна форма здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Системою таких органів є народне представництво.

Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це – різні референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Громадяни демократичної держави, висловлюючись безпосередньо або делегуючи владу своїм представникам, беруть на себе обов’язок поважати і підтримувати її, підкорятися її рішенням. Влада ж відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Демократичний політичний режим існує як система взаємних політичних обов’язків влади та народу.

3. Авторитарний політичний режим. Ознаки та різновиди.

Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Авторитаризм ґрунтується на безумовному підпорядкуванні владі й означає такі відносини між панівною елітою й масами, які побудовано на силі, а не на переконанні. Оновлення керівних кадрів здійснювалося шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади. За подібних режимів немає або ігноруються встановлені законом процедури мирної заміни керівників, унаслідок чого припинення й передавання влади є результатом насильства, конфронтації, а не інституціалізації.

Авторитарний режим за своїми сутнісними характеристиками є проміжним між тоталітаризмом і демократією. Схожість авторитаризму з тоталітаризмом полягає в утвердженні абсолютної, необмеженої законами влади; з демократією його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і збереження елементів громадянського суспільства. Авторитаризм визнає і навіть розвиває ринкову економіку за умови дотримання підприємницькими верствами визначених „правил гри”.

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи, інститути, притаманні демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-політичних організацій обмежено, їхню політичну поведінку суворо регламентовано, легальну опозицію заборонено. Тобто, авторитарний режим визначає межі допустимого інакомислення й легальної опозиції.

Основні ознаки авторитарного режиму:

• відмова від принципів конституційності й законності (якщо конституція й зберігається, то, як правило, в суто деклара­тивній формі), широке застосування політичних репресій;

• концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових;

• відмова від принципу поділу влади;

• відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові;

• мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил; втручання армії в політичний процес, щоб покінчити з тривалою політичною кризою, з якою неможливо справитися демократичними засобами;

• наявність приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання.

Загаль­ною рисою всіх авторитарних держав є сильна виконавча влада. За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство. Однак його сфера дуже обмежена. Держава може реагувати на вимоги громадянського суспільства, а може й ігнорувати їх. Тобто, громадянське суспільство фактично підпо­рядковане державі.

Виокремлюють різні види авторитаризму: авторитаризм, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Серед авторитарних режимів можна виділити:

• Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де при владі перебувають релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, яку створили ісламські фундаменталісти після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризмові.

• Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується або й взагалі забороняється. Так було в Греції при правлінні „чорних полковників”, в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чілі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

• Персональні тирани, султанізм. Влада належить диктатору й спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, як правило, слабкі. При владі задіяні родичі й близькі друзі диктатора, які здебільшого мають вирішальні позиції в економіці та в інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

• Абсолютистські монархії, в яких монарх наділений необме­женою владою як у виконавчій, так і в законодавчій і судовій сферах. Виборних представницьких органів немає. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому. Це – Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати.

• Неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада при цьому зберігається в руках одної партії через різного роду маніпуляції. Такі режими існують у Мексиці й Сірії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці, БААС у Сірії) та в інших країнах.

Але авторитарному режиму притаманні і позитивні риси, які більш відчутні в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада здатна мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямках розвитку і оперативно подолати опір політичних противників. Вона здатна забезпечувати суспільну стабільність і порядок з мінімальною втратою енергії.

4. Тоталітарний політичний режим.

Тоталітаризм – система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм – це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов’язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних вчень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства та політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г.Бабефа, А.Сен-Сімона, Г.В.Ф.Геґеля, Ж.-Ж.Руссо.

„Тоталітаризм” як загальний термін було впроваджено Б.Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30-40-х рр. ХХ ст. із появою фашизму та його різновидів. У понятійному означенні тоталітаризм – це режим, що здійснює тотальний (всеохопний) контроль над населенням, спертий на систематичне використання насильства чи на його загрозу.

Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов’язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов’язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення для їх виконання) за тоталітаризмом може здійснюватись інтенсивно, через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, і екстенсивно. Лідерство за тоталітаризмом має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього. У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення, тоталітаризм вимагає від людини активних проявів лояльності й відданості режиму.

Отже, тоталітаризм як тип політичного режиму має такі риси:

• наявність загальнообов’язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

• загальна ідеологізація, відкидання минулого і сьогодення задля „світлого” майбутнього;

• прояв особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

• жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть власних особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

• концентрація влади в руках одного лідера чи партії, підпорядкування інформаційного простору певному політичному лідерові чи партії.

Тоталітарний режим проводить послідовну деклаксацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв’язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв’язками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

У масовому суспільстві, на думку американського політолога В.Корнгаузера, безліч індивідів пов’язані один з одним лише ставленням кожного з них до загального авторитету, особливо держави. Тобто, індивіди не співвідносяться всередині незалежних груп, не відмежовані від правлячої групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм об’єднань, які часто конфліктують одна з одною й кожна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда небезпеку. За відсутності їх людям бракує стримувальних основ у поведінці.

Соціальна атомізація породжує виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві спостерігається гіпертрофована відданість символам і лідерам. А це є психологічним підґрунтям для тотального домінування, тобто тоталітаризму.

Очевидно, що масове суспільство об’єктивно є атомізованим суспільством, а суб’єктивно являє собою відчужене населення, отже, масове суспільство є системою, що має високий ступінь доступності населення для мобілізуючого впливу еліти. Люди, які зазнали атомізації, легко піддаються станові мобілізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної мобілізації, масове суспільство стає його основою.

Ще одна проблема – структурованість тоталітарного суспільства. На думку В.Корнгаузера, „будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити як такі, що мають три рівні соціальних зв’язків. Перший – це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні спільноти, добровільні об’єднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію з’єднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють з’язки в цілому, зокрема державні”.

Могутня проміжна структура характерна для плюралістичного суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які представляють різні, нерідко протилежні інтереси. Проміжні групи, по-перше, вберігають еліту від сваволі надмірного тиску мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їхніх конкретних ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства) допомагають зміцнювати систему авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою яких участь народу в житті суспільства можна спрямовувати, а в разі потреби – обмежувати. За відсутності проміжних груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені безпосередньо впливати на важливі центри суспільства, отже, робити це способом, що не стримується жодними цінностями чи інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту від тиску еліти. Крім того, незалежні групи захищають своїх членів від інших груп. А перехресне членство відразу в кількох групах, кожна з яких зачіпає лише окремі аспекти життя її членів, утримує конкретну групу від тотального домінування над своїми членами.

Різновидами тоталітаризму є:

• комунізм (соціалізм), воєнно-комуністична система, створена в 1918 р.;

• сталінізм, в якому поєднались минуле (традиції авторитаризму, починаючи з епохи Івана Грозного) та набуте в ході тоталітарного експериментаторства (партократія з монопольним правом на владу, гранична розмитість відносин власності, аморфність соціальної структури, переважання безкласовості);

• італійський фашизм;

• німецький націонал-соціалізм.

4. Особливості політичного режиму сучасної України.

Проблема вивчення політичних та суспільних трансформацій має важливе політичне та практичне значення для суспільств, що перебувають в процесі змін. До таких суспільств належить Україна. Драматичні події кінця 2004 р. вимагають пояснення та прогнозування можливих напрямків змін суспільства та держави.

Визначення типу політичного режиму в Україні періоду президентства Л.Кучми було однією з тем, що не заохочувалися владою. Офіційні ідеологи експлуатували тезу, що, починаючи з 1991 р., Україна перебуває в перехідному стані, рухаючись від тоталітаризму до демократії. Процес демократизації мав би завершитись формуванням правової та соціальної держави, розбудовою громадянського суспільства і ринкової економіки.

Починаючи з середини 1990-х років, уявлення про те, що декларовані цілі розходяться з повсякденною політичною практикою, з’явились у середовищі вітчизняних інтелектуалів, а згодом поширилися серед значної кількості громадян України. З-поміж небагатьох дослідників, які безпосередньо вивчали політичний режим в Україні, не було ілюзій щодо недемократичності режиму, проте були досить суттєві розбіжності стосовно визначення його типу.

Так, В.Полохало започаткував дискусію щодо недемократичної спрямованості перехідного періоду в Україні і запропонував тезу про неототалітарний характер політичного режиму в Україні. Посткомуністичний неототалітаризм він визначив як „гібридний тип суспільного устрою й політичного режиму, такий новітній різновид тоталітаризму, за якого всеохоплюючий контроль, систематичні примус і насильство (або загроза їх застосування) з боку посткомуністичної олігархічної влади щодо більшості населення здійснюється легітимно, з використанням демократичних технологій, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму „класичного”), а у відносно м’яких формах, через безліч багатовимірних і стійких залежностей (і очевидних, і латентних – соціокультурних, правових, економічних тощо)”.

На те, що політичний режим в Україні з 1991 року до початку другої половини 1990-х років набув неототалітарного характеру, вказував і С.Лінецький. Використовуючи систему аргументації „від протилежого”, дослідник виокремив шість тез щодо того, що тоталітарний режим в Україні розпався, і піддав їх жорсткій критиці. Автор стверджує, що „попри значну інерцію свого розвитку, неототалітаризм перебуває в стані протиборства з демократичною альтернативою”. „Перехідність” у цьому контексті означає радше невизначеність остаточного підсумку їх змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму, а, отже, його певну історичну самобутність.

Якщо українські дослідники переважно намагалися виявити міру відходу політичного режиму в Україні від класичного радянського зразка, то західні теоретики спробували вмістити український випадок у ширший теоретичний і порівняльний контекст. В результаті з’явилась низка досліджень, що пояснювали особливості пострадянських трансформацій в Україні.

П.Кубіцек (P.Kubіcek), а згодом Т.Каротерс (T.Carothers) виступили з критикою ідеї про невідворотність демократичних перетворень у країнах з авторитарним минулим. П.Кубіцек виявив риси корпоративного державного устрою в Україні часів президентства Л.Кучми, що наближали її до латиноамериканських країн. Україну середини 1990-х років (як і Росію) він назвав „делегативними демократіями”, у яких населення залишається пасивним у період між виборами.

Політолог Т.Кузьо заперечує тезу про Україну як „делегативну демократію”. Ця концепція, з точки зору Т.Кузьо, може бути використана лише для Півдня і Сходу України, де населення виявляло політичну активність переважно в період виборчих кампаній. Проте жителі Західного і Центрального регіонів зберігали громадянську і політичну активність і в період між виборами.

Натомість Т.Кузьо, услід за Т.Каротерсом та деякими іншими західними політологами, пропонує визначати Україну як „гібридну державу” зі змагальним авторитарним режимом. Для гібридної держави характерним є поєднання залишків старої радянської системи з новими економічними та політичними інститутами. „Політичний процес у гібридній державі визначається застоєм, корупцією і домінуванням еліт, які приносять мало користі для країни і мають малу підтримку населення”.

Події листопада-грудня 2004 року стали великим потрясінням для всього українського суспільства. Політична система вийшла з кризи оновленою завдяки ненасильницькому вирішенню політичного конфлікту, частковою зміною еліти, що сповідує інші, ніж попередній режим, цінності, зміною значної кількості представників виконавчої гілки влади у масштабах всієї держави.

З падінням режиму Л.Кучми розпочався новий етап суспільних і політичних трансформацій. Водночас закінчився десятилітній період авторитарної стабільності. Урядова криза вересня 2005 року, парламентсько-урядова криза січня 2006 року, загострення відносин з Росією через проблему постачання газу та контролю навігаційних об’єктів на південному узбережжі Криму, парламентська криза липня 2006 р. – головні ознаки того, що Україна переживає і буде й надалі відчувати значні політичні потрясіння.

Причини цих збурень полягають у зміні політичного керівництва в країні. „Помаранчева революція” вплинула на геополітичну рівновагу в Євразії, що забезпечувалася домінуванням Росії. Зміна влади в Грузії та Україні сприймається в Росії як загроза її прагненню реалізувати чи то неоімперську модель політичного управління, чи то перетворення Росії на „євразійську Нігерію” – головного постачальника енергоресурсів до багатьох європейських та пострадянських країн.

Нових збурень слід чекати під час ухвалення останніх законів щодо вступу до СОТ, питання статусу російської мови, руху України до НАТО. В цілому, можна стверджувати, що в процесі внесення змін до Конституції значний рівень напруги зберігатиметься і між виконавчою та законодавчою гілками влади.

Рух України до консолідованої демократії залежатиме від здатності політичних еліт конструктивно співпрацювати, діяльності нового уряду стосовно впровадження політичних реформ, міри співпраці України з Євроатлантичними структурами, розвитку громадянського суспільства і станом демократії в сусідніх країнах.

4. Парламент і парламентаризм

Парламент (англ. Parliament – говорити) – є найвищим представницьким органом держави й обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Парламентаризм – система державного керівництва суспільством, яка характеризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій за умови приві­лейованого становища законодавчого органу – парламенту – стосовно інших державних органів.

Як вищий представницький орган влади парламент уперше був утворений в Англії в 13 ст. як орган станового представництва; реального значення набув після буржуазних революцій XVI − XVIII ст. У сучасних умовах парламент як власне найменування для позначення представницької установи застосовується в більшості розвинутих країн.

Парламентом офіційно називають найвищі представницькі органи майже в усіх англомовних країнах. У США й країнах Латинської Америки він називається конгресом, у Франції – національними зборами. У деяких країнах назву „парламент” замінено своїми національними правовими термінами. Так, у Данії парламент – це фолькстинг, в Ісландії – альтинг, у Норвегії – стортинг, у Швеції – риксдаг, в Ізраїлі – кнесет, у деяких країнах Сходу – меджліс, у Росії – Федеральні збори, а в Україні – Верховна Рада.

Основними елементами внутрішньої організації палат парламен­ту є: 1) партійні об’єднання членів палат; 2) керівні органи палат; 3) парламентські комісії (комітети). У багатьох країнах існує регла­мент діяльності партійних об’єднань членів палат, установлюється партійний мінімум. Голова палати може бути як безпартійним (Велика Британія), так і партійним (від фракційної більшості). У керівні органи палат входять, крім голів, їхні заступники, секретарі й спостерігачі. Керівні органи палат формуються зазвичай на про­порційній основі.

Для виконання своїх повноважень парламент утворює функціонально-галузеві комітети та комісії, де розглядаються основні питання життєдіяльності суспільства, розробляються відповідні законо­проекти.

Парламентські комітети діляться на дві категорії: тимчасові й постійні. Тимчасові комітети, створені для розгляду якої-небудь справи, можуть ще мати назву спеціальних комісій. Партійний склад комітетів пропорційний партійному складові палат. При цьому голови комітетів працюють постійно, а члени комітетів − на тимчасовій основі. Голів комітетів вибирають, або ж члени комітетів стають головами, або їх призначають голови палат, виходячи з правил старшинства. Основна робота комітетів і комісій пов’язана із законотворчою діяльністю уряду.

За структурою парламенти бувають однопалатні і двопалатні. Двопалатність виникла спочатку як досягнення компромісу між різними соціальними силами в боротьбі за владу. У сучасних умовах двопалатність потрібна для того, щоб забезпечити рівновагу в парламенті з метою вдосконалити законодавчу діяльність, представляти інтереси суб’єктів федерації у федеративних державах та інтереси адміністративних одиниць − в унітарних, а також щоб зберегти історичні традиції своєї країни.

Двопалатний парламент ділиться на верхню і нижню палати. Для верхніх палат універсальною назвою є „сенат” (однак у деяких країнах, зокрема у Великій Британії й Японії, верхні палати називають відповідно палатою лордів і палатою радників).

Для нижніх палат широко вживаною назвою є „палата депута­тів” (національні збори (Франція), палата громад (Велика Британія, Канада), сейм (Польща)).

Верхні палати формуються прямими виборами, непрямими виборами, призначенням і змішаним способом.

У більшості країн верхні палати формуються прямими виборами.

Депутати нижньої палати обираються за пропорційною, а депутати верхньої – за мажоритарною або за змішаною системою.

У деяких країнах існують непрямі, або багатоступеневі, вибори. Так, сенат парламенту Франції обирається спеціальними колегіями, які утворюються в департаментах.

Формування верхніх палат шляхом призначання також має різні варіанти. Наприклад, члени бундестагу призначаються урядами земель зі свого складу, а в Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем’єр-міністра.

Мішана система формування верхньої палати передбачає поєднання зазначених вище способів. Так, в Ірландії, крім вибраних сенаторів, прем’єр-міністр призначає ще одинадцять сенаторів, а в Італії президент призначає п’ять сенаторів. Крім того, сенатором можна бути за власним правом (в Італії − це колишній президент країни).

Статус парламентаріїв. Повноваження парламентаріїв визначаються відповідними законодавчими актами. Кожен депутат парламенту має такі повноваження: право законодавчої ініціативи, право голосу, право запиту як в усній, так і в письмовій формі. Коли робиться великий запит, він називається „інтерпеляція”.

До особливого статусу депутатів потрібно віднести індемнітет та імунітет.

Поняття індемнітету означає, що член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої слова, які він скаже під час виконання депутатських повноважень. Однак цей принцип у деяких країнах має вузьке значення. Зокрема, у Скандинавських країнах депутат може нести службову відповідальність за слова після того, як на це буде дано згоду парламенту. У Німеччині така процедура також можлива за санкцією бундестагу, коли депутат звинувачується в наклепі.

Депутатський імунітет означає недоторканність парламен­таріїв, тобто повний захист їх від арешту і судового переслідування. Проте такий захист не має абсолютного значення. Так, допускається судова відповідальність депутатів за вчинення цивільного правопорушення без застосування таких заходів, як арешт і позбавлення волі.

Важливим аспектом парламентської діяльності є складання депутатом своїх повноважень. Загалом закони різних країн визначають такі умови цього процесу: власне бажання (за винятком Норвегії та Великої Британії); діяльність на посаді, несумісній з депутатським мандатом; дострокове припинення повноважень.

Парламент може позбавити депутата його повноважень, якщо: депутата обрано з порушенням виборчого законодавства; він не бере участі в засіданнях парламенту або кількість неявок без поважних причин перевищує допустиму норму (Португалія); його поведінку парламент визнав неправомірною (Велика Британія).

Як найвищий представницький орган суспільних інтересів парламент виконує низку важливих функцій. До основних його функцій належать:

• представницька;

• владна;

• законотворча;

• контрольна (контроль над бюджетом і діяльністю уряду);

• установча (приймання конституції, участь у формуванні органів судової і виконавчої влади);

• гласності і легітимності.

В Україні повноцінний розвиток парламенту і парламентаризму як системи представницьких органів влади став можливим із проголошенням незалежності та самостійності. Увесь попередній період за роки радянської влади Верховна Рада була сесійно діючим органом, а її повноваження в період між сесіями фактично належали таким органам, як Президія Верховної Ради та ЦК Компартії України, що унеможливлювало чіткий розподіл функцій законодавчих і виконавчих органів, дійсного представництва інтересів громадян.

З прийняттям Конституції України у 1996 р. Верховна Рада набуває статусу постійно діючого органу, стає єдиним законодавчим органом держави, який створюється на основі обрання громадянами 450 депутатів.

Повноваження Верховної Ради України визначені у ст.85 Конституції, де утверджені відповідні законодавчі, бюджетно-фінансові, контрольні й кадрові повноваження.

Отже, сучасний парламент – це інститут влади, який має безліч функцій, особливу внутрішню й організаційну структуру.

Конституційне визначання статусів парламенту і депутата, кола питань, які регулюються виключно законом, не розв’язали на даному етапі проблеми відставання українського парламентаризму під вимог сучасності. Це, передусім, стосується обмеження олігархічних привілеїв депутатів, які суперечать сучасній цивілізо­ваній практиці парламентаризму:

• бюджетні витрати на одного депутата (зарплата, витрати на референтів і технічно-комунікаційні та побутові послуги, відпочинок) перевищують середню зарплату більш як у 20 разів;

• депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований, щодо нього не можуть застосовуватися заходи адміністративного впливу без згоди Верховної Ради;

• не допускається огляд, обшук особистих речей, багажу, транспорту, житлового чи службового приміщення депутата;

• депутатові після закінчення його повноважень надається протягом одного або двох років виплачується депутатська зарплата;

• у разі неможливості працевлаштування й наявності 20-річного стажу роботи народні депутати одержують 50 відсотків депутатської зарплати;

• протягом п’яти років після припинення своїх повноважень депутат без згоди парламенту не може бути звільнений з роботи;

• незалежно від терміну перебування в законодавчому органі депутат одержує пенсію в розмірі 80 відсотків від депутатської зарплати, зберігає право на безплатне медичне обслуговування.

Крім цього, депутати парламенту намагаються в змінах до закону про статус депутата закріпити право власності на службову квартиру, зарахування їх до кадрового резерву уряду. Такі привілеї стимулюють прихід до влади людей не соціоцентристської, а користолюбної орієнтації.

Невирішеними залишаються й такі питання, як чітке визначення дисциплінарної відповідальності депутата перед парламентом; доступність для громадськості матеріалів про авторство законо­проектів і голосування депутатського корпусу, участь депутатів у роботі комісій; удосконалення процедур законодавчого процесу, розмежування його стадій, обговорення законопроектів і голосування по них. Це призводить:

• по-перше, до зміщення акцентів з роботи в комісіях на роботу в пленарних засіданнях;

• по-друге, до того, що депутати безпосередньо не причетні до розроблення законопроектів, чим створюється можливість зміни концептуального змісту законопроектів;

• по-третє, до послаблення фракційної відповідальності за якість законопроекту;

• по-четверте, до голосування за себе і за своїх „однодумців”;

• по-п’яте, до посилення колективного тиску на позицію депутата в ситуаціях особливого емоційного піднесення під час парламентських дебатів.

Залишаються не розробленими процедури врахування експертних оцінок, позицій лобістських груп під час обговорювання законопроекту.

Крім цього, слід зауважити, що цивілізований рівень парламентаризму залежить не тільки від юридичних процедур, які регулюють цей процес, а передусім від зрілої соціальної структури і партійної системи, політичної культури еліти й електорату. У перехідних суспільствах парламенти здебільшого відображають усю складність і суперечливість суспільного стану, не завжди встигають за калейдоскопічною динамікою політичних подій і тому стають гальмом суспільних трансформацій як через свої олігархічні привілеї і нелегальне лобіювання інтересів економічно домінуючих груп, так і через популістське загравання з виборцями.

4. Інститут президентства.

Застосування в системі державної влади України посади президента значно посилило увагу в нашому суспільстві до інституту президентства. Уведення цього інституту відкрило новий етап у розвитку української державності. До речі, тепер понад 140 країн мають у своєму державному устрої посаду президента. З одного боку, ця цифра відображає масштабність поширення президентства в сучасному світі, з іншого боку, важливо відзначити, що в різних країнах президенти мають різний обсяг повноважень.

Термін „президент” походить від латинського, що буквально означає „той, що сидить попереду”.

Очевидно, в античні часи президентами називали осіб, які головували на різних зборах. Від цього первісного значення слова „президент” згодом виникла така посада, як, наприклад, президент сенату. А в нинішньому розумінні – на позначення посади глави держави. Термін „президент” не вживали ні в часи грецької та римської республік, ні в періоди існування ранніх буржуазних республік в Англії і Нідерландах. Так, в Англії, яка стала на корот­кий час республіканською, виконавчу владу замість скинутого монарха спочатку здійснювала Державна рада. У Нідерландах повноваження виконавчої влади також мав найвищий колегіальний орган.

США стали першою країною у світі, де виникла посада президента, яка об’єднала в одній особі посаду глави держави і голови уряду. У США зародився інститут президентства саме як один із найважливіших інститутів політичної системи. На відміну від інших держав того часу, де виконавча влада повсюдно була монархічною, спадкоємною, у США главу держави почали обирати в ході загальних виборів.

А першими європейськими країнами, де було запроваджено посаду президента як глави держави, стали в 1848 р. дві республіки: Франція й Швейцарія. Крім них, інші держави Європи (не говорячи вже про Азію й Африку) до кінця 19 ст. залишалися монархіями.

Фундаментальні зміни, які відбуваються на світовій арені з кінця 20 ст., стимулювали дальше поширення інституту прези­дентства. Майже у всіх колишніх республіках СРСР, у республіках колишньої СФРЮ (за винятком Боснії й Герцеговини), а також у Чехії й Словаччині засновано президентську посаду. Цю посаду ввела в себе і Монголія. Сьогодні президентство – невід’ємний елемент політичних систем більшості країн Європи і світу. Разом з тим кожна країна сама визначає, яку роль повинен відігравати президент у її політичному житті. В Україні президентську посаду введено в 1991 р.

Повноваження президента, його роль і статус у політичному житті тієї чи іншої країни визначаються насамперед відповідними конституційними нормами. Так, Конституція України гласить: „Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина”. Так само визначено статус президента й у Конституції Італії, Російської Федерації, інших держав.

Крім визначення правового статусу президента як глави держави чи як глави найвищої виконавчої влади, конституції багатьох країн містять низку суспільно-важливих, морально-політичних і цивільних зобов’язань, яких повинен дотримуватися президент протягом усього терміну своїх повноважень. Насамперед від нього вимагається, щоб у всіх своїх діях він неухильно дотримувався Конституції й інших законів своєї країни. Так, вступаючи на посаду, Президент України складає присягу.

Конституційні норми багатьох країн передбачають, що президент у своїй діяльності не повинен захищати інтереси якихось окремих соціальних груп і прошарків, а домагатися досягнення блага для всього суспільства. Такі зобов’язання й офіційно встановлені стандарти діяльності президента спрямовані на всемірне зміцнювання авторитету і гідності посади глави держави.

Американська модель президентства є класичною моделлю президентської республіки. Вона відзначається своєю раціональ­ністю: у ній немає властивого деяким іншим країнам дуалізму виконавчої влади, при якому президент і прем’єр-міністр часто суперничають за переважний вплив на урядову політику. Ця модель президентства не допускає і виникнення двовладдя в політичній системі США, коли президент проводить свою політику, а конгрес здійснює свій курс. Система поділу і балансу влади навіть в умовах, коли президент представляє одну партію, а більшість у конгресі належить опозиційній партії, забезпечує єдність державної політики.

Попри прагнення окремих країн, які розвиваються, модифіку­вати й пристосувати до своїх умов „класичну” президентську республіку, остання все-таки залишається переважно суто американським феноменом, для успішного функціонування якого необхідні певні умови: достатньо високий рівень політичної культури, ретельно розроблена й збалансована система стримувань і противаг тощо. Зазначена модель має низку суттєвих переваг і недоліків, причому останні нерідко переважають у разі трансплантації її на інший, неамериканський ґрунт.

Хоча інститут президентства набув неабиякого поширення, його сутність у різних країнах далеко не однакова. Одними особливостями він характеризується у суто президентських (with presidentialism) республіках, іншими – в напівпрезидентських (semi-presidentialism). Інша специфіка інституту президентства притаманна державам з парламентською формою правління. При парламентській системі державного управління, якщо така передбачає наявність посади президента, останній не має, як правило, реальної політичної влади. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних, представницьких, тут зазвичай здійснюються з дозволу й ініціативи уряду. Це означає, що уряд і його діяльність практично виведені зі сфери прерогатив президента. Прем’єр і його уряд підзвітні вищому законодавчому органові − парламенту, і можуть бути звільнені парламентом у відставку в разі винесення їм вотуму недовіри. А президент в умовах парламентського правління не відповідальний за дії уряду і залишається надпартійною фігурою.

Найтиповішими парламентськими республіками на чолі з президентом є ФРН, Швейцарія, Ірландія, Угорщина, Індія та низка інших європейських й азіатських країн.

Загальною тенденцією сучасного конституційного розвитку цілої групи країн є прагнення подолати недоліки обох „класичних” форм правління (президентської й парламентської) і синтезувати їх позитивні риси, зробивши державний механізм більш гнучким і стабільним. Досвід останніх десятиліть показує, що для ефективного державного управління важливо не тільки і, можливо, не стільки розподіл влад і система взаємних стримувань і противаг, скільки встановлення необхідних взаємозв’язків, взаємодії, взаємоузгодженості в роботі вищих органів державної влади.

Вирішення згаданого вище завдання найчастіше здійснюється в рамках так званих змішаних моделей. Серед них виділяються напівпрезидентські республіки (Франція, Португалія, Фінляндія, Росія, Україна). Значне поширення напівпрезидентських форм правління знайшло своє відображення в нових конституціях Польщі, Грузії, Азербайджану, деяких франкомовних країн Африки.

Напівпрезидентським республікам притаманні деякі стійкі характеристики, що дозволяють розглядати їх як самостійну форму правління, функціонування якої має свою логіку. Сутність напівпрезидентської моделі зводиться, насамперед, до поєднання президентської і парламентської систем управління.

І все ж у моменти гострих політичних криз, таких як відставка уряду чи загострення протиборства між різними суспільно-політичними угрупованнями, саме глава держави виступає як найвища посадова особа, яка сприяє збереженню наступності влади, підтримці спокою в суспільстві і дотриманню законності всіма громадянами. Важлива стабілізувальна сила президентської посади при напівпрезидентській і парламентарній системах правління полягає в тому, що прем’єр-міністри і їхні кабінети приходять і йдуть, а глави держав мають конституційне право залишатися на своїх посадах до кінця терміну своїх повноважень.

Із першоджерел

Сарторі Дж.

Вертикальна демократія

Переглядаючи теорію демократії

[...] Уже час узятися за нормативне визначення демократії як системи управління. Хоч до цієї проблеми рідко звертаються безпосередньо, саме вона, на нашу думку, визна­чає оцінку керівництва. Чи є еліти і керівні меншості необхідним (або й навіть не необ­хідним) злом, або ж вони являють собою нагальне і доброчинне надбання? Врешті решт альтернатива така: чи надавати меншого значення керівництву чи поціновувати високо?

[...] Очевидний факт полягає в тому, що ідеали демократії залишилися більшою мірою тим таки, чим вони були в IV ст. до н. є., за одного важливого винятку: почала „цінуватися” окрема особистість. [...] Але цей виняток не має стосунку до даних міркувань. А якщо ідеали демократії − це й досі здебільшого грецькі її ідеали, то, значить, вони адресуються прямій, а не представницькій демократії. Це означає, що й сьогодні деонтологія і ціннісний вплив демократії апелюють лише до горизонтального виміру політики. Звісно, були і в грецького поліса магістрати, і він мав деяку мінімальну вертикальність. Проте порівнювати вертикальний вимір античної полісної демократії з вертикальним виміром представницької демократії національного масштабу − все одно що порівнювати венеці­анську дзвіницю з Еверестом. Разючий факт, значить, полягає в тому, що ми створили представницьку демократію − творячи цим майже те диво, яке Руссо виголосив немож­ливим, − без ціннісного опертя. Мало того, що зведення крупномасштабної вертикальної демократії не надихалося відповідним ідеалом; ті ідеали, що є, як ми це знову виявили в 60-ті роки, можуть за одну ніч перетворюватися у „бойовий заклик” проти представниць­кої демократії. Найменше, що можна сказати: демократія у вертикальному своєму вимірі і досі залишається безідеальною; і гірше за все те, що в наших ідеалах вона легко винахо­дить ідеали, їй ворожі.

[...] Повернемося до проблеми вибору між напрямами до вищого або ж до нижчого рівня у русі до рівності. Ми зупинилися на тому, що якщо антиелітистська позиція може сприя­ти (якими не були б наміри) лише урівнюванню за нижчим рівнем, то інтригуюче питан­ня в тому, чи дійсно уявних елітистів турбував протилежний вибір – рух до рівності у напрямі вищого рівня. Частково на питання вже дано відповідь: лассуелівська школа, як­що судити з її теорії еліти, не виявляє такої стурбованості. А частина відповіді, що лиши­лася, така ж, оскільки останніми десятиліттями в теорії демократії наголос всюди робить­ся на горизонтальній демократії; а що більше демократія мислиться лише в горизонтальному вимірі, тим більше ми маємо (перефразовуючи Маркузе) одновимірну демократію, яка відповідає вищою мірою повсякденній одновимірній рівності.

Сформульване вище нормативне визначення виголошувало: демократія повинна являти собою поліархію на засадах чеснот. Нас може залишити байдужим довід, що урівнювання нерівних талантів не є справедливим, а являє собою несправедливу рівність. Проте, навряд чи можна піддати критиці той аргумент, що рівність на засадах чеснот (су­марно компетентності) сприятлива для всього суспільства, тоді як рівність на засадах нечеснот (нерівним – рівне положення) є рівністю, що виконує шкідливу місію, колектив­но згубна рівність. За формулюванням Роулза, „соціальна та економічна нерівності повинні бути приведеними до такого порядку, (а) за якого можна на розумних підставах очікувати, що обидва види нерівності підуть на користь кожному, і (б) за якого обидва вони заторкують статуси і посади, відкриті всім”. Що ж, якби все було приведено до та­кого ладу, це була б достатньо виразна картина поліархії на засадах чеснот. [...]

Ми, отже, повертаємося до питання, з якого почали, а саме: чи є керівництво невід’ємним елементом демократії? Стара, але зараз з новою енергією висловлювана точка зору полягає в тому, що в керівництві є потреба лише постільки, оскільки залишається другорядною роль народу. Цьому охоче аплодують. Якщо б, однак, ті, хто викладає таку точку зору, самі в неї вірили, то чому не замінити б керівників „адміністраторами”, призначуваними за жеребом? Почекаємо, поки така альтернатива буде поставлена на випробовування, а я тим часом скінчу своє резюме.

Втілюючи у себе демократію, означувану як виборна (elective) поліархія, ми не звертаємося тим самим до налагодження гарного функціонування системи, оскільки суперництво на виборах не забезпечує якості результатів, а лише демократичність способу їх досягнення. Усе інше ж − те, наскільки цінним є кінцевий результат, − залежить від якості (не лише від чулості) керівництва. Одначе, хоча повсюдно визнається життєво важлива роль керівництва, менше з тим воно отримує в теорії демократії лише вельми незначний статус. Мій пошук вертикального нормативного визначення являє собою спробу просунутися у вирішенні даної проблеми. Із цією метою я запропонував референтну теорію еліт і два коротких (shorthand) визначення, які за задумом повинні посилювати одне, а саме: демократія повинна являти собою (а) селективну поліархію і (б) поліархію на засадах чеснот (заслуг). Як висловився Джон Стюарт Міль: „Коли нам хочеться мати гарну школу, ми не скидаємо з розрахунків учителя”. [...] Багато чи мало коштують дані пропо­зиції, за будь-якого випадку не втекти від суті проблеми, яка полягає в тому, що взагалі теорія демократії не спроектувала рівність як цінність на вертикальний вимір. Якби було взагалі можливим вільне від керівництва суспільство, ми могли б воістину радіти; стосо­вно цього ми останнім часом славетно себе демонстрували. Але якщо відсутність керів­ництва або безлідерство все ж не вихід, тоді наше теперішнє принижування еліт чи ост­рах перед ними являють собою анахронізм, який не дає побачити посталі перед нами проблеми і загрозливі небезпеки. Чим більше ми втрачаємо з виду демократію як систему управління, тим більше ускладнюються наші труднощі й тим невідступніше вони нами заволодівають.

Друкується за: Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полис, 1993, №2.– С. 80-89.

Тема: Політичні режими та устрої сучасних держав План семінару

1. Суть і поняття політичного режиму та його типи.

2. Характеристика демократичного політичного режиму.

3. Авторитарний політичний режим. Ознаки та різновиди.

4. Тоталітарний політичний режим.

5. Особливості політичного режиму сучасної України.

6. Парламент і парламентаризм.

7. Інститут президентства.

Питання для самоконтролю

1. Дайте розгорнуте визначення політичного режиму як категорії політології.

2. Назвіть основні передумови виникнення демократичного політичного режиму.

3. Німецький філософ К.Ясперс (1883-1969) твердив, що терміни „демократія” і „демагогія” походять від одного мовного кореня, але демагогія лише паразитує на дереві демократії і нищить його; демократія, позбавлена аристократичної схильності до видатних людей, губиться в умовах „диктатури більшості”. Чи погоджуєтесь на ці висновки К.Ясперса?

4. І.Ільїн, поряд з поняттям „аристократія” – правління кращих, використовував поняття „какістократія” - правління найгірших, маючи на увазі правління висуванців натовпу. В чому є співзвучними висновки К.Ясперса і О.Ільїна?

5. Чи слід недооцінювати реформаторські можливості авторитарних режимів, якщо врахувати конкретні соціальні результати в низці країн колишнього „третього світу”?

6. Поміркуйте, чи помилявся відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський стверджуючи, що „ліквідувати тоталітарний режим можна лише в результаті втручання ззовні”?

7. Через які причини будь-яка ідеологія може одержати тоталітарне тлумачення?

8. Визначте спільні риси і відмінності у функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних режимів.

9. Яку роль відводить Дж.Сарторі керівництву в демократичному суспільстві?

10. Якими, на вашу думку, є чинники еволюції політичного режиму в сучасній Україні?

Рекомендована література

1. Колодій А. До питання про політичний режим в Україні // Сучасність. – 1999. – № 7-8. – С. 84-96.

2. Лінецький С. Політичний режим в Україні (1991-1997) // Політологія. Посібник для студентів вузів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Академія. – С. 192.

3. Піча В.М., Хома Н.Н. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I-II рівнів акредитації. 2-е видання, виправлене і доповнене. – К.: „Каравела”, Львів: „Новий світ – 2000”, 2000. – С.148-157.

4. Політологія / Ф.М.Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хилько та ін., За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004. – С.462-522.

5. Політологія: Підручник / І.С.Дзюбко, К.М.Левківський, В.П.Андрущенко та ін., За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. – 2-е вид., випр. і допов. – К.: Вища школа, 2001. – С.302-309.

6. Політологія: посібник для студентів вузів/ За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1998. – С.168-193.

7. Холод В.В. Лекції з політології: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво „Університетська книга”, 2001. – С.157-196.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Політичний режим як сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціального порядку, що сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період, розглядав:

а) М. Діверже;

б) Є. Вятер;

в) Ж.-Л. Керман.

2. Держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний владі імущих, є:

а) економічною основою визначення політичного режиму;

б) політичною основою визначення політичного режиму;

в) ідеологічною основою визначення політичного режиму.

3. Які три типи політичних режимів виділив Аристотель?

а) монархія, аристократія, політика з поміркованою демократією;

б) режим злиття влад, режим поділу їх, режим співробітництва;

в) демократія з республікою, охлократія з диктатурою, класократія з правовою монархією.

4. Суспільно-політичний лад, за якого активна меншість – аристократія, приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників різних станів і класів суспільства, – це:

а) демократія;

б) охлократія;

в) класократія.

5. Ознаками якого режиму є: відмова від принципів конституційності й законності, широке застосування політичних репресій; концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових; відмова від принципу поділу влади:

а) демократичного політичного режиму;

б) авторитарного політичного режиму;

в) тоталітарного політичного режиму.

6. Який режим формально функціонує за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів і влада при цьому зберігається в руках однієї партії через різного роду маніпуляцій:

а) неототалітарний;

б) теократично-авторитарний;

в) султанізм.

7. Різновидами тоталітаризму є:

а) комунізм, сталінізм, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм;

б) італійський фашизм, персональні тирани, султанізм;

в) військово-бюрократичні диктатури, абсолютські монархії, неототалітарні режими.

8. Індустріальне суспільство, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд та могутній державний апарат є передумовою виникнення і розвитку:

а) авторитаризму;

б) тоталітаризму;

в) демократії.

9. Парламентські комітети діляться на:

а) тимчасові, постійні;

б) однопалатні, двопалатні;

в) палата лордів і палата радників.

10. При якій системі державного управління об’єм повноважень глави держави багато в чому залежить від розстановки сил на внутрішньополітичній арені, яка визначає різні тлумачення конституції, що дозволяє пристосувати її норми до різних обставин:

а) президентській;

б) напівпрезидентській;

в) парламентській.

Тема 11 Демократія: теорія і реальність План

1. Витоки і сутність демократії.

2. Історичні форми демократії.

3. Моделі демократії.

3.1. Модель конкурентної елітиської демократії.

3.2. Модель демократії Ліпсета-Лернера.

3.3. Модель „поліархічної демократії” Роберта Даля.

3.4. Економічна модель демократії Ентоні Даунса.

3.5. Інституційна модель „інтегративної демократії”.

4. Передумови демократизації українського суспільства.

4.1. Особливості економічних передумов демократії.

4.2. Особливості політичних передумов демократії.

4.3. Особливості соціокультурних передумов демократії.

1. Витоки і сутність демократії.

Роль та проблема демократії в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала демократію, як органічну ознаку цивілізованості суспільства. Демократичні форми організації сягають коренями в глибоке минуле, ще в родовий устрій. Вони виникли з появою людини. Через родові форми демократії пройшли майже всі народи. Деякі вчені-етнографи вважають, що демократія – один з найважливіших факторів антропогенезу − появи роду людського. Як свідчать етнографічні дослідження, недемократичні форми організації, які були засновані на суровій ієрархії і підкорені, за зразком мурашника чи бджолиного рою, заводили наших пращурів у безвихідь.

Традиції первісної демократії зробили великий вплив на появу перших класичних демократичних держав у Древній Греції і Римі. У працях мислителів Стародавньої Греції ми вперше зустрічаємо поняття „демократія” (в перекладі demos-народ, cratos-влада, тобто буквально, влада народу).

Характерною рисою демократії є еволюція. Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. Так, в рабовласницькій демократії (Афіни, Республіка Рим) раби автоматично виключалися з усієї системи громадських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном і т.д. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова рада в Запорізькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемогу буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Завдяки ліквідації кріпацтва і скасуванню феодальних привілеїв сформувався цілий комплекс демократичних інститутів і процедур, більшість з яких використовується і нині.

Життя розвінчало міф про „соціалістичну демократію”, яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів „тоталітарного соціалізму” сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки – різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свободи та інше). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоч пропаганда й нав’язувала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської „відлиги” процес демократизації суспільного життя був спершу загальмований, а потім і взагалі згорнутий. Дуже непослідовно проводився курс на демократизацію і в перебудований період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Що ж таке демократія? Існує дуже багато підходів до тлумачення демократії. Перше, головне значення пов’язане з етимологією, походженням цього терміна. „Демократія” перекладається з давньогрецької як „народовладдя” або, використовуючи розшифровку цього визначення американським президентом Авраамом Лінкольном, „правління народу, вибраного народом і для народу”.

Похідним від етимологічного поняття демократії є більш широке визначення як форми будови будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийнятті в ній рішень за більшістю. Зрозуміла в широкому значенні демократія може існувати скрізь, де є організація, влада і управління.

У третьому значенні демократія розглядається як заснований на відповідній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповідного йому світогляду. До числа складових цього ідеалу цінностей належать свобода, рівність, права людини, народний суверенітет та ін.

В четвертому значенні демократія розглядається як соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей та ідеалів.

Поняття демократії як народовладдя (й інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. У першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.

Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, є наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії такою, яка вона є насправді. У відповідності з виявленими у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії та її теорія.

Можна виділити наступні характерні риси демократії, враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень її як форми державного правління:

1. Юридичне визначення й інституційне вираження суверенітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступає офіційним джерелом влади. Суверенітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька, конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично брати участь у розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив та референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на обмежений строк.

3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує, як мінімум, рівності виборчих прав.

4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні.

Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.

Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, значно відрізняються одна від одної, наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і швейцарська політичні системи і т.д. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточислені теорії та практичні демократичні моделі і вимірювати їх.

При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим принципом суверенітету народу, демократія класифікується в залежності від того, як розуміється народом і як здійснюється суверінітет.

Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних осіб. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особисті, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля. Концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.

Суверінітет народу − найважливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкта, але також за формою здійснення ним влади.

В залежності від того, яку народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).

В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо беруть участь у підготовці, обговоренні і прийнятті рішень.

Важливим (другим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між останьою і прямою демократією проводяться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вони існують. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою – це представницька демократія. Її суть − у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити суть четвертої загальної ознаки демократії − підкорення меншості більшості при прийнятті і здійсненні рішень. Таке підкорення може не мати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, в тому числі й окремій особі.

Слово „демократія” (буквально − народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню.

Аристотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як „такий устрій, коли вільно народжені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках”, її засадою він вважав свободу, так само як засадою аристократії − доброчесність, а засадою олігархії − багатство. З описаних Аристотелем більше ста політій збереглася лише одна − „Афінська політія”. Політія − це, з одного боку, будь-яка форма державного правління в місті-державі − полісі, а з іншого − одна із досконалих форм демократичного правління, поміркована демократія, за якої влада перебуває в руках середнього класу. На відміну від крайньої демократії, політію високо цінував Аристотель. Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афіняни цінували і вміли берегти демократію, і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років − від середини Vст. до середини IV ст. до н.е.

У центрі міста-держави розташовувалася площа − агора, де мешканці Афін провадили торгівлю і де громадяни збиралися для вирішення своїх суспільних справ (на екклессію). Народні збори були найвищим органом державного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рішення щодо найважливіших питань життя поліса. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов’язковим для виконання громадою.

Участь громадян у суспільних справах не обмежувалася народними зборами. Народ брав участь в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. В Афінах їх було близько тисячі, серед них − рада 500, яка визначала порядок денний зборів. Деякі з цих установ заповнювалися через вибори, інші (таких було більшість) − шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті.

Для громадянина Афін політика була природним виявом суспільної активності, не відокремленим від решти життя. Поліс і його справи сприймалися ним як продовження власного „Я”, а не щось відчужене й далеке. Проте в Афінах, як і в будь-якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розходився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян. Навіть за часів найвищого розквіту демократії правами участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. громадян, коли у той час в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціалізованого, заснованого на законі, демократичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.

Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зробити висновок, наскільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували вже в античні часи.

Першим і головним з них є громадянськоактивні у своїй більшості, вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Без громадянської активності демократія перетвориться на фікцію.

Другим елементом, що формує основи демократичного ладу, є визнання усіх громадян рівними й рівноправними. Кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос.

Третім важливим елементом демократичного устрою є повага до спільно прийнятих рішень і готовність сумлінно виконувати їх. На цьому ґрунтується один із засадничих принципів демократії − принцип влади більшості, коли загальнообов’язковим вважається рішення, за яке віддала свої голоси більшість тих, хто брав участь у голосуванні .

Перелічені вище першоелементи демократії поєднуються і втілюються з відповідною повнотою у виборах. Без справжніх виборів про демократію неможливо вести мову, хоч демократія жодною мірою не зводиться до виборів і не вичерпується ними. Для демократії вибори − це волевиявлення вільних громадян, творення влади, уособлення самокерування, спроможність дорослих і самодостатніх людей адекватно розуміти свої справжні інтереси й захищати їх зі знанням справи.

Елементарною вимогою для здійснення істинного вибору є обізнаність громадян у тих справах, щодо яких приймається рішення. Саме тому свобода зборів і свобода висловлення власної думки (свобода слова), усе те, без чого важко прийняти правильне рішення, набувають за демократії великого значення. За допомогою вільного слова і під його впливом формується й живе громадська думка − дійова сила демократії. Хоча слово може використовуватися демагогами, некомпетентними й нечесними людьми і на шкоду демократії.

Отже, демократія − це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).

Демократія виникла й існує як намагання і можливість для людей вирішувати свої справи власними силами. Демократія − це насамперед суспільне самоврядування, самокерування, самостійність.

2. Історичні форми демократії

Одним із найважливіших критеріїв зрілості суспільства є ступінь його демократичності (рівень демокра­тії). У його демократизації суб’єкти політичного проце­су вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію полі­тичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Демократія − форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Для утвердження демократії необхідна висока полі­тична культура населення, і саме в процесі демократиза­ції така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійс­нити комплекс заходів у різних сферах суспільного жит­тя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфор­мувати демократичний тип політичної культури.

Демократія − явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття „демократія”, її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політич­ної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття „демократія” використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політич­ного устрою, а й на означення політичного процесу з від­повідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та дія­льності окремих політичних і соціальних структур у різ­них сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія − порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування орга­нів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які прово­дяться з метою ухвалення закону або інших рішень на ос­нові волевиявлення народу щодо найактуальніших пи­тань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетично такі процедури сягають своїм корін­ням у плебісцити Римської республіки, народні збори (ві­че, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відто­ді референдуми стали поширеними в європейських краї­нах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди ма­ють непересічне значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в бага­тьох країнах. Проте процедура таких обговорень може ма­ти й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не тор­каючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія − порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відігра­ють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації, носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основ­ному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи на­віть виокремлюють професійну демократію. Це зумовле­но притаманними сучасній цивілізації проблемами, роз­в’язання яких часто неможливе засобами прямої демок­ратії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різ­них форм прямої та представницької демократії.

3.Моделі демократії

3.1. Модель конкурентної елітиської демократії.

Засновниками даної моделі демократії можна вважати М.Вебера та Й.Шумпетера. Звісно, на формування моделі конкурентної елітської демократії мали вплив й інші дослідники (Д.Д’юі, Г.Моска, В.Парето, М.Острогорський), але саме до концепцій плебісцитарної демократії, легітимності та держави М.Вебера і конкурентної демократії Й.Шумпетера найбільш часто зверталися та звертаються дослідники демократії. Головне, що було використано в політології, − це визначення демократії через систему віросповіданнь в легітимність існуючого політичного порядку на основі права, приверженість всіх правилам політичної гри.

Говорячи про плебісцитарну демократію, М.Вебер у своїй роботі „Політика як призвання та професія” підкреслював, що її відокремлює від парламентарної демократії: „Такому ідилічному стану господарювання кругів поважних людей та, перш за все, парламентарів, протистоять нині найбільш сучасні форми партійної організації, що відрізняються від них. Це наслідки демократії, виборчого права для мас, необхідності масової вербовки прихильників та масової організації, розвитку єдності керівництва та сурової дисципліни. Господарюванню поважних людей та управлінню парламентарів приходить кінець. Підприємство беруть у свої руки політики „по основній професії”, що знаходяться зовні парламентів. Або це „підприємці” − наприклад, американський бос є, по суті, підприємцем, − чиновник з постійною заробітною платою. Формально має місце широка демократизація … вождем стає лише той, у тому разі і через голову парламента, кому підпорядковується ця машина. Іншими словами, створення таких машин значить наступ плебісцитарної демократії”.

Й.Шумпетер дав класичну формульовку демократії як конкуренції між двома чи більшою кількістю груп еліт за владу на більш чи менш регулярних та відкритих виборах. Вона стала однією з основних при виборі змінних у зрівнювальному дослідженні демократичних систем.

Й.Шумпетер провів різницю між класичною доктриною демократії, що основана на загальному блазі та волі народу, за якої виборець має право приймати політичні рішення, та теорією демократії, де рішення виборців є вторинними стосовно вибору тих, хто буде приймати рішення. Класична доктрина демократії, вважав він, знаходиться в кризі. На перший план виходить концепція демократії, за якої роль народу полягає у створенні уряду або посередницького органу, який у свою чергу формує виконавчий національний орган або уряд. Ось як Й.Шумпетер визначав нову концепцію демократії: „Демократичний метод − це такий інституціональний устрій для прийняття політичних рішень, при якому індивід отримує владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців”.

Обгрунтовуючи свою концепію, він вбачав її переваги в тому, що вона торкається емпіричних речей, які легко перевіряються − наявності чи відсутності демократичної процедури. Класична теорія демократії не містить в собі такого критерію, оскільки волі та благу народу могли служити і недемократичні режими та уряди. Наприклад, за парламентарної демократії (як англйської) критерій демократії виконується, а “конституційна” монархія не є демократичною, оскільки електорат і парламент мають усі права, які в них є при парламентській демократії, але з одним сарйозним виключенням: у них немає влади призначати уряд.

Далі нова теорія приділяє значну увагу такому феномену, як лідерство. Класична теорія, вважав Й.Шумпетер, цього не робить. Саме поняття „лідер” дозволяє пояснити, як і звідки виникає загальна воля, як вона підмінюється або фальсифікується. В цьому розумінні лідерство є домінуючим механізмом будь-якої колективної дії, а нова концепція демократіі − більш реалістичною, ніж класична. Нова концепція не відмовляється від існування волі групи, але розглядає її як скриту до свого часу, поки який-небудь політичний лідер не покличе її до життя та не перетворить у фактор політичного життя.

Як важливу якість нової концепції слід відмітити також включення проблеми політичної конкуренції у вигляді боротьби за лідерство. Демократія в цьому зв’язку використовує завжди признаний метод ведіння конкурентної боротьби, а система виборів − практичноєдиний можливий спосіб боротьби за лідерство для суспільства будь-якого розміру.

Нова концепція демократії аналізує відношення між демократією та індивідуальною свободою. Важливо відмітити, що Й.Шумпетер не вважав демократію режимом, гарантуючим більший у зрівнянні з іншими режимами об’єм індивідуальної свободи, але стверждував, що якщо кожен має волю боротися за політичне лідерство, виставляючи свою кандидатуру перед виборцями, то в більшості випадків, хоча й не завжди, це визначає значну долю дискусій.

Суттєвою характеристикою демократичного методу є не тільки функція виборця формувати уряд (прямо або через посередницький орган), але й функція розпуску уряду. При цьому контроль за урядом з боку виборця обмежений саме цією функцією: можливістю відмовитися від перевиборів уряду або парламентської більшості, його підтримуючої.

Таким чином, на противагу класичній концепції демократії з акцентом на волю народу, нова концепція акцентується на волі більшості. „Принципи демократії в цьому випадку означають, що „бразди правління” мають бути передані тим, хто має підтримку більшу, ніж інші конкуруючі індивіди або групи”.

Емпіричність та реалістичність нової концепції забезпечили їй подальшу широку підтримку дослідників, які використовували її при створенні гіпотез, індексів та індикаторів демократії.

Узагальнена концепція конкурентної елітиської демократії дана Д.Хелдом у книзі „Моделі демократії”. Д.Хелд навмисно виділяє цю модель демократії, об’єднуючи центральні елементи концепцій М.Вебера і Й.Шумпетера. Ця модель виражає особливості політичної системи суспільства з фрагментарною структурою соціального та політичного конфлікту, недостатньою інформованістю електората, толерантністю політичної культури та розвинутою верствою технічно натренованих фахівців та менеджерів. Ключовими ознаками даної моделі виступають: парламентське управління з сильною виконавчою владою, конкуренція між сильними життєздатними політичними елітами та партіями, перевага парламента над партійною політикою (хоча це є протиріччям веберовської плебісцитарної демократії), главенство політичного лідерства, наявність бюрократії − незалежної та добре натренованої адміністрації, конституційні та практичні обмеження на сферу прийняття політичних рішень.

3.2. Модель демократії Ліпсета-Лернера.

Фундаментом його моделі служать дослідження соціально-економічних умов демократії, що були проведені у другій половині 50-х років Д.Лернером та С.Ліпсетом. Цю модель демократії іноді визначають як „політико-модернізаційну теорію”.

Демократія у цій моделі виступає, перш за все, результатом розвитку ряду соціальних та економічних умов (урбанізації, індустріалізації, освіти, комунікації), які призводять до формування диференціації суспільства і активності різних груп інтересів і представників її еліт у сфері боротьби за державну владу. Якщо Д.Лернер робив акцент на діяльності різних елітних груп, на наявності розвинутих ЗМІ, то С.Ліпсет − на конкуренції еліт, підтримці населенням існуючих правил політичної гри (легітимізація) та ефективності дії демократій як умови стабільності й підтримки режиму.

Взагалі-то концептуалізація демократії в цій моделі відзеркалює наступні її характеристики: політико-культурні (система вірувань у демократичні норми поведінки та у ефективність режимів), політико-структурні (наявність владних та опозиційних елітних груп, віносини конкуренції між ними), політико-інституційні (виборча система, норма зміни політичних еліт), політико-партисипаторські (участь населення у виборах).

Так, С.Ліпсет визначає демократію (у складному суспільстві) як політичну систему, що має постійні конституційні можливості для заміни правлячих осіб. Вчений виділяє необхідні умови, які не тільки визначають демократичність політичної системи, але й її стабільність й нестабільність:

а) система вірувань, легітимізуючих демократичну систему та окремі її інститути, які приймаються в якості своїх всіма;

б) деякий набір політичних лідерів, які здійснюють управління;

в) одна чи більше груп лідерів зовні уряду, які діють як легітимна опозиція, намагаючись завоювати урядові пости.

У цьому сенсі політична система демократії вважається стабільною, якщо в ній існує ціннісна система вірувань, що дозволяє здійснювати владу: правляча група визнає права опозиції, опозиційна група підкоряється рішенням правлячої; якщо результатом політичної гри виступає зміна угрупувань, здійснюють управління державою; якщо є умови для ефективної опозиції та для народного впливу на політику, і при цьому влада чиновників не є максимальною.

3.3. Модель „поліархічної демократії” Роберта Даля.

Ця модель відповідає загальній спрямованості ліберальної демократичної теорії, але в ній наголос робиться на аналізі набору умов, що визначають дійсну, а не формальну демократію.

Термін „поліархія” вперше був запропонований Р.Далем в книзі „Політика, економіка та забезпеченість” (1953 р.), але найбільш повно представлені в роботі Р.Даля „Поліархія: участь та опозиція”(1971 р.). Що стосується терміна „поліархічна демократія”, то він розкритий Р.Далем у праці „Введення до теорії демократії” (1956 р.).

Для більшої концептуалізації Р.Даль розглядає два основних виміри політичних систем: ступінь опозицйності або конкурентності політичних еліт у системі та рівень політичної участі населення у виборі еліт. Публічна кнкуренця політичних еліт та включенність населення в політичний процес роблять близьким до поняття демократії.

По-перше, якщо демократія є ідеальним типом політичної системи, то поліархія характеризує реальний тип, тобто являє собою відбиток деякого рівня реалізації ідеального типу.

По-друге, поліархія подібно демократії є якісною ознакою політичної системи та разом з тим (відрізняючись від демократії) їх виміром, тобто, ступенем поліархічності системи: повна поліархія або гегемонія.

По-третє, оскільки поліархія не співпадає з демократією (тобто ідеалом), то її характеристика як демократичного режиму обмежується лише найбільш загальними інституційними вимогами демократії (або гарантіями, за Р.Далем).

По-четверте, поліархія як термін використовується для характеристики усієї національної системи, а не окремих її рівнів.

Поліархічна політична система має характеризуватися високим рівнем управлінської відзивчивості до політичних прерогатив громадян, які є рівноправними. Для того, щоб система характеризувалася високим та достатньо стійким рівнем відзивчивості, в ній мають бути забезпечені наступні невідємні права громадян: формулювати свої інтереси; передати свої переваги громадянам та уряду через індивідуальні та колективні дії; впливати своїми перевагами на вироблення управлінських рішень.

Гарантією дійсності процедури формулювання і передачі та впливу інтересів виступають: свобода формування організацій та об’єднання в них; свобода вираження інтересів; право голосу; відносно необмежене право на працю в державних органах; право політичних лідерів змагатися за підтримку і голоси виборців; альтернативні джерела інформації; свободні та справедливі вибори; інститути вироблення державної політики, які залежать від виборців та інших форм вираження інтересів.

Перші п’ять гарантій забезпечують функцію формулювання інтересів, сім − належать до передачі інтересів та комунікацій, а всі вісім забезпечують вагомість інтересів для вироблення державних рішень.

У книзі „Введення в теорію демократії” Р.Даль аналізує умови прийняття політичних рішень, необхідних для забезпечення демократичного вираження інтересів. При цьому він веде пошук механізму демократії, який забезпечує гарантії того, що виказані на виборах інтереси дійсно є реальними, що є демократична рівність виборців. Саме цей механізм і є поліархічною процедурою вираження інтересів.

Слід зауважити, що мова йде не про нормативну теорію демократії, а про теорію, збудовану на основі аналізу національних держав та соціальних організацій, що відносяться політологами до демократичних. На основі характеристики, що є присутньою вже в популістській моделі демократії (народний суверенітет та політична рівність) Р.Даль формулює правило, відповідно до якого з існуючих варіантів політичних курсів вибирають той, якому віддає перевагу більшість членів суспільства. Поліархічна процедура прийняття рішень, заснована на цьому правилі, регламентується наступними умовами: кожний член даної організації здійснює дію, яка розцінюється як вираження переваг стосовно існуючих альтернатив, тобто голосує; при підведенні висновків волевиявлення (підрахунку голосів) зроблений кожним вибір має однакову вагу; переможцем оголошується варіант про отримання найбільшої кількісті голосів; кожний, хто бере участь у голосуванні, має перед собою набір варіантів, з яких один вважає більш підходящим у порівнянні з іншими; кожний, хто голосує, має ідентичну інформацію про існуючі варіанти; варіанти (лідери або політичні курси), які отримали більшу кількість голосів, замінюють інші варіанти, що отримали меншу кількість голосів; разпорядження виборних офіційних осіб виконуються.

Дані умови визначають вибір рішення перед виборами, у процесі виборів та в період між виборами. До того ж логіка умов будується таким чином, щоб наступні умови виконували функцію корекції недостатньо обмежуючих ознак умов, що були до цього. У додаток до цього розділу роботи Даль дає роз’яснення щодо виміру наданих умов та можливу класифікацію поліархій.

У полальшому Р.Даль конкретизує необхідний процедурний мінімум вже для таких якостей поліархічних систем, як опозиційність і плюралістичність.

3.4. Економічна модель демократії Ентоні Даунса.

Ця модель демократії сформувалася в політичній науці та активно використовується сьогодні у порівняльній політології. Вона є результатом експансії економічного методу (теорії раціонального вибору)на різні гілки соціальних досліджень в 50-і рр.

Е.Даунс увійшов в історію політичної науки та порівняльної політології в якості піонера використання теорії раціонального вибору при концептуалізації демократії. Його книга „Економічна теорія демократії”, видана у кінці 50-х рр., досі є однією з найпопулярніших. Політологи стали активно використовувати складові його теоретичної моделі: електоральна поведінка, партійна поведінка, максимізація результату політичної дії, обмін в політиці, інформація про вигідність дії, розподіл суспільної думки у систему та ін. У своїй моделі демократії він акцентував увагу на діяльності уряду (або партії, що перемогла) у зв’язку з електоральною поведінкою та суспільною думкою.

Мета, яку Е.Даунс поставив перед собою, полягала в тому, щоб „надати правило поведінки у демократичній системі управління та знайти його сенс”. Намагаючись сконструювати модель раціональної політичної поведінки, ураховуючи ціну або інші альтернативні можливості, Е.Даунс й будує свою економічну теорію демократії.

Економічна модель демократії базується на ідеї раціональності політичної поведінки: кожна діюча особа (виборець, партійний функціонер, член уряду, навіть організація в цілому) намагається максимізувати результат своєї діяльності в економічному сенсі, тобто отримати кращий результат при менших затратах. Раціональна поведінка є передбачуваною, включає в собі переваги в процесі політичного обміну. При такому підході політика розглядається у вигляді ринку, де існує конкурентна боротьба та взаємний обмін з метою отримання найбільш вигідного результату. Дві основні тези економічної теорії демократії в цьому зв’язку були важливими: „кожний уряд намагається максимізувати політичну підтримку”, „кожний громадянин намагається максимально максимізувати користь результату своєї дії”.

Ці посилки зумовлюють розуміння особливостей демократичної системи, в якій і ті, що правлять, і ті, ким правлять, діють, керуючись не ідеалами, а реальними особистими інтересами. Змоги будь-якого уряду максимізувати підтримку переслідують прагматичну ціль: зберегти своє господство або завоювати вигідні позиції. Ідеології, соціальний стан, переваги населення не є основними мотивами поведінки. Хоча ці фактори включені в процес поведінки, але непрямим способом. Якщо партії та уряди вважають ідеологію або програму важніше електорального успіху, вони діють не стільки раціонально, скільки іраціонально. Аксіома особистої зацікавленості передбачає, що етичні проблеми в політиці виступають „просто як фактуральні параметри, а не нормативні”.

Це стосується поведінки виборця на виборах. Він керується сподіванням, що обрані ним політики задовільнять його інтереси краще, ніж інші, тобто уряд буде ефективним. На думку Е.Даунса, користь, якою користується громадянин, не є егоїстичною у вузькому сенсі слова. При цьому громадянин може діяти альтруїстично, завдяння полягає лише в тому, щоб зрозуміти, в чому індивідуальна користь альтруїстичної поведінки. Е.Даунс пише: „Самообмежена благодійність є великим джерелом індивідуальної вигоди. Таким чином, наша модель допускає альтруізм, незважаючи на базову установку особистої зацікавленості”. Необхідно також додати, що так чи інакше виборець орієнтується на те, як будуть голосувати інші.

Раціональний вибір здійснюється на основі проінформованості діючої особи щодо стратегії інших людей. У цьому зв’язку Е.Даунс говорить про дві можливі моделі політичної поведінки: та, що основана на повній інформації, й та, що заснована на неповній, неточній інформації. Уряд користується у своїй діяльності інформацією стосовно стратегії опозиції, очікуваної поведінки виборців (співвідношення рішення та користі для виборців), числа підтримуючих голосів. Модель поведінки змінюється в залежності від дохідливості та повноти інформації.

Таким чином, демократичний процес управління складається з: періодичності виборів; суперництва між двома та більше партіями (електоральними коаліціями); боротьби партій за голоси виборців; партія, що перемогла на виборах, керує урядом без посередництва парламенту до наступних виборів; невтручання в право опозиції виражати себе та організовувати компанії та заборону на зміну періодичності виборів.

Праця Е.Даунса мала великий вплив на розвиток порівняльної політології. Дослідники знаходять в ній протиріччя, але ніхто не відмовляється від її піонерського характеру, пов’язаного з використанням теорії раціонального вибору в політичній науці.

3.5. Інституційна модель „інтегративної демократії”.

Відміченний раніше інтерес до ролі інститутів у політичному процесі мав своє вираження не тільки в перегляді місця інституціонального фактора, але й самого поняття інституту. Не дивлячись на те, що інституційний підхід до дослідження демократії базується на попередніх легалістських та структурно-функціональних моделях, а також на теорії раціонального вибору, в політичній науці та в адміністративних дослідженнях низка вчених підкреслюють значення такої інституціональної моделі демократії, яка близька до комунітарних, а не до ліберальних інтерпретацій. Комунітарна модель представлена в так званому соціально-історичному інституціоналізмі. Інституціональна модель „інтегративної демократії” опирається на ідею несхожості агрегативного та інтегративного політичного процесу.

В традиції теорії агрегації, як пишуть Д.Марч і Й.Олсен, „народ” трактується як збори індивідів, які називаються громадянами; у традиції теорії інтеграції “народ” визначається як група, яка має свою історію та майбутнє.

В агрегативному процесі воля народу розкривається через політичні кампанії та „торгівельну згоду” між раціональними громадянами, кожен з яких переслідує особистий інтерес. „Згода” здійснюється в рамках управлінських правил при правлінні більшості. При цьому воля народу розкривається через дискусію раціональними громадянами та правителями. Мета дискусії − пошук загального добробуту в контексті соціальних ціностей, що розподіляються.

Агрегативні теорії в цілому передбачають порядок, заснований на раціональності та обміну. Інтегративні теорії в цілому предбачають порядок, заснований на історії, відповідальності та розумі.

„Інтегративна демократія” включає дві основні концептуальні частини: концепцію прав та ідею дискусії в пошуках загального добробуту.

Концепція прав тут відрізняється від інструментального розуміння прав людини, коли права є лише раціонально прийнятими додатковими умовами укладання вигідної політичної згоди. Тут права втрачають свою цінність та розглядаються як інструмент для досягнення чогось іншого: вони не виступають умовою оцінки політичних інститутів. За „інтегративної демократії” права людини є самоцінністю та служать оцінкою політичних інститутів. Вони є ключовими елементами системи соціально-політичних вірувань, вираженням людської єдності, загальної гідності та гуманізму.

Р.Марч та Й.Олсен підкреслюють, що права людини в „інтегративній демократії”: по-перше, безумовно гарантовані; по-друге, невід’ємні; по-третє, не переглядаються законом, тобто є частиною фундаментального права.

Ідея інституту як втілення інструмента суспільства або демократичного порядку як конституційної системи, є важливим аспектом інституціональної думки. Якщо політичні інститути підкріплюють загальні цінності суспільства, вони мають бути прийняті. В цьому плані важливим питанням є компетентність учасників політичного процесу та їх інтегрованість у суспільство. Компетентність включає не тільки знання, але й мудрість, що зумовлена глибоким розумінням потреб та можливостей суспільства. Інтегрованість означає, що громадяни та громадянські служники діють у відповідності із загальним благом, яке не може бути підірвано особистими амбіціями. Діяльність інститутів у „інтегрованій демократії” пов’язана з громадянською освітою та організацією громадянської участі.

4. Класифікація передумов демократії.

Як правило, передумови демократії поділяються на:

• об’єктивні внутрішні, що характеризують ситуацію (економічну, культурну, соціопсихологічну), яка складається в тій чи іншій країні у процесі історичного розвитку та спонукає її стати на шлях демократії і більш-менш успішно рухатися по ньому. До об’єктивних внутрішніх передумов демократичного розвитку належать: економічні (економічне зростання і достатньо високий рівень добробуту, приватна власність, ринкові відносини; наявність агентів ринку та їх правова захищеність), соціальні (наявність доволі чисельного середнього класу, розвиток громадянського суспільства, „соціальний капітал”), культурно-психологічні (певний рівень масової освіченості, громадянська політико-правова культура, достатньо високий рівень моралі, демократична соціокультурна традиція);

• об’єктивні зовнішні, які вказують на вплив геополітичного становища і міжнародних відносин, на вибір державою напряму розвитку та на її спроможність перейти до демократії, на значення процесів глобалізації, що впливають на внутрішню та зовнішню політику держави, створюють певне середовище, в якому здійснюється демократизація;

• суб’єктивні, пов’язані зі свідомими діями людей (насамперед інтелектуальної та політичної еліти), які демонструють певний ступінь розуміння проблем, що постали перед країною, й можливостей їх розв’язання за допомогою демократичних механізмів, виявляють політичну волю й уміння керувати процесом переходу до демократії. На суб’єктивних чинниках утвердження демократії наголошують здебільшого дослідники-транзитологи − представники так званого процедурного підходу (І.О’Доннелл, Ф.Шміттер, та ін.). Вони підкреслюють важливість правильного вибору стратегії й тактики демократичних змін, послідовності та обґрунтованості рішень і дій людей, що ініціюють демократизацію, свідомий вибір ними тих чи інших моделей політичної поведінки, процедурних норм та організаційних форм нових політичних інститутів.

4.1. Особливості економічних передумов демократії.

Рівень економічного розвитку у заможному й процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності й поваги до інших людей може брати участь у суспільному житті, отримуючи задоволення від виконаного обов’язку, від впливу на перебіг суспільно значимих подій. А в кризово-фрагментованому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання. Вона уникає участі у розв’язанні суспільних проблем. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку і демократією. Якщо на карті світу відзначити держави з високим рівнем доходу на душу населення, то вона мало відрізнятиметься від карти, на якій будуть позначені сучасні ліберально-демократичні держави.

Ефективними, стійкими є економічні системи, що освоюють нові технології і забезпечують постійне зростання виробництва й добробуту населення, засновані головним чином на приватній власності та ринкових методах господарювання. І те й інше науковці одностайно та небезпідставно відносять до передумов демократії.

Форми власності й демократія. Сучасна демократія немислима без особистої свободи громадян, запорукою якої є, згідно з теорією лібералізму, приватна власність і ринкові відносини. Разом вони становлять систему вільного підприємництва, будь-який відступ від якої, на думку Ф.Гаєка, призводить до рабства. Власність − один із найістотніших видів відносин між людьми, що визначає їхній суспільний статус і соціальні можливості, у тому числі й можливості участі в управлінні суспільством.

Існує різна класифікація власності. Найбільш проста поділяє її на державну й недержавну. Остання включає приватну й колективну власність у різних формах. З позицій дослідження передумов демократії найбільший інтерес становить питання про політичний вплив державної та приватної форм власності. Першу зазвичай розглядають як перешкоду, а другу − як необхідну передумову демократії, хоч взаємозв’язок форм власності та державного правління не завжди однозначний.

Рання форма державної власності (насамперед на землю і воду) виникла в межах так званого азійського способу виробництва, притаманного державам Стародавнього Сходу. Основоположна роль держави в забезпеченні суспільства засобами для існування спричинилася тут до гальмування приватновласницького сектора і виникнення східних деспотій, яким була властива необмежена теократична влада правителя (царя, фараона, падишаха), розквіт бюрократії, відсутність свобод і придушення особистості.

Виникнення інституту приватної власності пов’язують зі Стародавньою Грецією. Приватна власність, як більш ефективна економічно, сприяла швидшому розвиткові виробництва і виникненню широких верств заможного та середньо забезпеченого громадянства. Разом ці чинники уможливили утвердження й відносно тривале існування демократії в афінському полісі. З настанням Нового часу в західних країнах виникли відносини необмеженої приватної власності. Вона ґрунтувалася на товарному виробництві, відносній рівності і свободі приватних осіб як суб’єктів економічної діяльності. Необмежена приватна власність з її гаслом вільного виробництва й вільного просування товарів на ринки (без втручання держави) стала необхідною передумовою утвердження тих моделей демократії, які й отримали назви ліберальної, представницької та захисної.

Згодом (у ХХ ст.) замість панування індивідуальної приватної власності окремої особи з’явилася акціонерна власність. Вона не тільки забезпечила значну економічну ефективність, а й призвела до децентралізації капіталів та залучення великої кількості вкладників, сприяючи тим самим збільшенню середніх верств суспільства, перетворенню їх у власників. Ці процеси позитивно позначилися на розширенні та зміцненні соціальної бази демократії .

На сучасному етапі розвитку акціонерних товариств влада перейшла від акціонерів-власників до найманих керівників (менеджерів), організаційна структура корпорацій ускладнилася. Це, звичайно, знижує демократичний потенціал акціонерної власності. Крім цього, нині існує тенденція до підвищення ролі державної власності, яка, з одного боку, сприяє вирівнюванню соціальних можливостей людей і розширенню соціальних аспектів демократії, а з іншого − несе в собі загрозу домінування державно-бюрократичного апарату та обмеження у зв’язку з цим свободи особи, яка є основою сучасної демократії.

Крайню форму одержавлення власності і повну залежність особи від держави (перетворення людини на „гвинтик” антигуманної державної машини) продемонстрували тоталітарні режими XX ст. − фашистський та комуністичний. Саме ці режими показали, до чого може призвести позбавлення людини основи її незалежності − приватної власності.

Використання колективної власності працівників сприяє розширенню так званої виробничої демократії і чудово узгоджується з ідеями демократії участі. Вона поліпшує психологічний клімат на підприємстві й підвищує мотивацію до праці робітників, а отже, і її продуктивність. Проте колективна власність має чимало опонентів, які вважають, що вона малоефективна і суперечить принципам вільного суспільства. Адже прийняття колективних рішень акціонерами − тривалий та дорогий процес, а дбають вони насамперед про власні інтереси, які часто вступають у суперечність із перспективами розвитку фірми, яка повинна нести істотні витрати для збереження конкурентноздатності.

Колективна робітнича форма власності використовується також у суспільствах, що здійснюють перехід від недемократичних режимів до демократії й від одержавленої, командної економіки до приватновласницької, ринкової. Тут колективна власність робітників може запроваджуватися з політичних та ідеологічних міркувань − задля послаблення напруженості в трудових відносинах і подолання відчуження працівників від власності.

Приватна власність, особливо середня, а також деякі форми акціонерної (як різновиду приватної) і колективної (групової) сприяють демократії як самі собою (забезпечена людина має більше підстав і шансів для того, щоб у суспільних справах також покладатися на себе), так і тому, що майже завжди йдуть поряд з ринковими відносинами, які формують навички у людей та морально-психологічні якості, сприятливі для самоврядування, громадянської зацікавленості й ініціативи. Вони потребують свободи й підтримують її.

Ринкові відносини та демократія. У працях „Теорія моральних почуттів” (1759 р.) та „Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776 р.) Е.Сміт показав позитивний вплив підприємницького, ринкового господарства як на економіку, так і на мораль суспільства. Відзначивши певний негативний вплив гонитви за багатством та кар’єрою на моральні якості людей, Е.Сміт, проте, пов’язав з ринком формування громадянського (цивільного) суспільства. Ринок забезпечує ефективність господарської діяльності та економічне зростання, а отже, підвищує добробут людей. А заможні громадяни, як уже мовилося, добра основа демократичного ладу.

Найголовніші напрями (як позитивні, так і негативні) впливу економічного ринку на розвиток демократії такі:

• ринок сприяє економічному зростанню, підвищенню рівня добробуту, а добробут забезпечує стійкість демократичних інститутів;

• ринок привчає людей до самостійного вибору пріоритетів та відповідальності і тому є важливим для формування самостійної, відповідальної, здатної до розв’язання суспільних справ особистості;

• як сфера укладання рівноправних угод між партнерами і досягнення компромісів ринок є важливим чинником формування ідей рівноправності, здатності до компромісів і толерантності;

• за своєю природою ринок є сферою, яка породжує й підтримує нерівність, залишаючи частину людей поза межами достойного існування, тому виникає потреба компенсації цієї нерівності політичними засобами, що й забезпечує „політичний ринок”, суб’єкти якого (принаймні частина їх) виступають з позицій соціальної справедливості;

• ринок є сферою егоїзму, реалізації приватних та вузькогрупових інтересів. Звідси випливає потреба протиставлення йому на політичному ринку цінностей суспільного інтересу та солідарності, які формуються в межах і за допомогою інститутів громадянського суспільства.

Ринок сприяє комунікації − вільному, широкому й безперешкодному спілкуванню, обміну думками, отриманню інформації, добровільному укладанню контрактів тощо. Реальний ринок, як і практична демократія, не виключає конфліктів, обману, втрат і розчарувань. Проте вони створюють конкурентне середовище, а воно своєю чергою забезпечує умови для автономності людини, можливості чинити вибір і зберігати свободу, живить множинність (плюралізм) соціального буття.

4.2. Особливості політичних передумов демократії.

Деякі політологи стверджують, що в демократичних країнах існує певна аналогія між економічною та політичною системою, яку можна виразити поняттями економічного та політичного ринків. На економічному ринку люди виступають у ролі виробників, з одного боку, та споживачів − з іншого. Економічний ринок забезпечує зростання багатства, але також породжує та поглиблює нерівність. Політичний ринок запроваджує деяку компенсацію цієї нерівності, забезпечує рівновагу інтересів та справедливість. Люди виступають на ньому як громадяни і змагаються за вплив на владні структури. Спільне між обома ринками (що, власне, і робить їх ринками) те, що вони є способами розстановки пріоритетів і здійснення вибору. Однак цінності, які потрібні людям для діяльності на теренах політичного ринку, не завжди збігаються, а часом протилежні тим, які формуються на економічному ринку.

4.3. Особливості соціокультурних передумов демократії.

Під поняттям „громадянське суспільство” зазвичай розуміють автономну (стосовно держави), самоорганізовану й саморегульовану сферу публічного життя, в якій вільні і рівні громадяни, права яких захищені конституцією і законами, створюють асоціації, спілки та інші об’єднання, зорієнтовані на громадські справи, і разом з вільною пресою, що обслуговує їхні інтереси і є для них засобом комунікації й самовираження, діють задля задоволення власних потреб і захисту своїх інтересів. Важливим наслідком розвиненості такої сфери є формування соціального капіталу та громадянської політичної культури, які підвищують інтенсивність і поліпшують якість громадянської участі та запобігають зловживанню владою.

Політична культура − сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об’єктів. Громадянська культура є культурою участі і підтримки з критично позитивним ставленням громадян до політичної системи, розумінням, що ідеальної влади не буває, але погана влада − це, як правило, наслідок поганої здатності громадян поставити її в належні рамки і здійснювати контроль над нею. Така культура цінує поміркованість, толерантність, взаємну довіру та вміння співпрацювати. Тому вона є надійною підставою стійкості демократичного ладу. До компонентів соціального капіталу належать: мережа горизонтальних зв’язків між індивідами, норми взаємності та довіра, навички колективних дій, почуття причетності до суспільних справ, обов’язку та відповідальності перед іншими людьми або, інакше кажучи, громадянськість.

Там, де існує розвинене громадянське суспільство, люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони мають розвинене почуття обов’язку та відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому і створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інститутів.

Незалежність громадянського суспільства від держави відносна. Держава створює правове поле, в якому взаємодіють суб’єкти громадянського суспільства (окремі особи та їх об’єднання). А громадянське суспільство своїм тиском знизу, своєю активністю та ініціативністю змушує державу діяти в його інтересах, водночас звільняючи владні структури від невластивих їм і небезпечних для демократії функцій регулювання повсякденного життя людей.

Французький дослідник А.Токвіль у книзі „Демократія в Америці” (1832 р.) вперше показав тісний зв’язок і в певному розумінні − тотожність громадянського суспільства та демократії. Він довів, що громадські асоціації, зайняті розв’язанням повсякденних „малих” проблем, формують місцеві й особисті свободи, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також створюють ситуацію наявності „пильного громадського ока”, що повсякчас стежить за владою.

Мораль і правосвідомість як чинники демократії. Якщо люди звикли зневажати закон, якщо вони не довіряють йому, то демократія перетворюється на формальність. Так само важливим є моральний статус людини − повага до неї сприяє демократії, а зневага − заперечує її. Не буде перебільшенням стверджувати, що демократія має яскраво виражені моральні корені, які живляться етикою взаємності і людинолюбства, солідарності та кооперації. Якщо таких коренів нема, то немає і духу демократії.

Отже, чинники, що заважають утвердженню демократії, такі ж багатоманітні, як і фактори, що цьому сприяють. Загалом можна сказати, що перешкодою є відсутність будь-якої із перелічених передумов демократії: достатнього рівня добробуту та освіченості, приватної власності й ринку − усього того, що робить людей незалежними й упевненими в собі, громадянського суспільства й соціокультурних навичок, умінь та ставлень, які формуються в його межах, розвиненої загальної та правової культури й моральності.

Із першоджерел

Гіденс Ентоні.

Соціологія

Слово „демократія” походить від грецького терміна, що складається з двох ос­нов: демос (люди) та кратос (правління). Отже, демократія за своїм головним значенням є по­літичною системою, в якій править народ, а не монархії (королі або королеви) чи аристократія (особи шляхетного походження, наприклад лорди). Це звучить просто і однозначно, але в дій­сності це не так. Що означає правління народу? Як зазначав Дейвід Гедд, кожна частина цього речення може викликати запитання (Неld, 1987). Почнемо зі слова „народ”:

• Що таке народ?

• Яка участь у правлінні дозволена народові?

• Які умови вважаються сприятливими для участі в правлінні?

Щодо слова „правління”:

• Наскільки широким чи вузьким має бути масштаб правління? Чи слід, наприклад, зводити його до сфери дій уряду, чи демократія може існувати в інших сферах, скажімо, в промисловості?

• Чи означає правління щоденні адміністративні рішення, які мусить приймати уряд, чи це поняття стосується лише найголовніших політичних рішень?

• У випадку зі словосполученням „правління народу” виникають такі запитання:

• Чи обов’язково підпорядковуватися правлінню народу? Яка роль при цьому відво­диться зобов’язанню та незгоді?

• Чи вільно комусь переступати закон, якщо, на його думку, існуючі закони неспра­ведливі?

• За яких обставин можна і чи взагалі можна демократичним урядам вдаватися до примусу щодо незгодних з їхньою політикою?

Відповіді на ці запитання набували полярно протилежних форм у різних суспільствах і в різні періоди. Наприклад, слово „народ” могло означати „власники нерухомості”, „бі­лі люди”, „освічені люди”, „чоловіки” та „дорослі чоловіки й жінки”. У деяких країнах офіційно прийняте трактування демократії обмежується політичною сферою, тимчасом як в інших країнах воно поширюється і на інші сфери суспільного життя.

ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ

У представницькій демократії (або прямій демократії) рішення ухвалюють спільно, а відтак мусять їх виконувати. Це був первинний тип демократії, що практикувався в Старо­давній Греції. Вільне населення, яке називалося громадянами (а це була незначна частина суспільства), регулярно збиралося разом, щоб розгдянчти політичні питання і ухвалити най­головніші рішення. У сучасних країнах представницька демократія мас обмежене значення, оскільки політичними правами користується більшість населення, тож активна участь усіх в ухваленні тих рішень, що матимуть на них вплив, була б неможливою.

І все-таки деякі аспекти представницької демократії відіграють певну роль у сучас­ному суспільстві. Однією з її форм є, наприклад, проведення референдуму, коли народ висловлює свої погляди на конкретну проблему. Безпосередньо порадитися з великими масами людей можна, спростивши проблему до одного-двох запитань, на які треба відпо­вісти. У деяких європейських країнах референдуми регулярно відбуваються на націона­льному рівні.

МОНАРХІЇ ТА ЛІБЕРАЛЬНІ ДЕМОКРАТІЇ

Тим часом як у деяких сучасних державах (таких як Британія і Бельгія) ще шанують монархів, в інших’їх уже давно немає. Там, де залишилися традиційні правителі такого типу, їхня реальна влада переважно обмежена або взагалі відсутня. У невеликій кількості країн, таких як Саудівська Аравія та Йорданія, монархи й досі певною мірою контролю­ють діяльність уряду, але в більшості випадків вони швидше є символами національної особливості, ніж особами, котрі володіють реальною владою в політичному житті. Коро­лева Сполученого Королівства, король Швеції і навіть імператор Японії − конституційні монари. їхня реальна влада суворо обмежена конституцією, яка наділяє повноваженнями виборних представників народу. Переважна більшість сучасних держав − республіки без королів чи королев; майже в кожній країні, включаючи й конституційні монархії, вияв­ляють прихильність до демократії.

Країни, в яких виборці можуть вибирати з-поміж двох чи більше партій і де більшість дорослого населення має право голосувати, звичайно називають лібераіьними демокра­тіями. До цієї категорії належать Британія та інші західноєвропейські країни, США, Японія, Австралія та Нова Зеландія. У деяких країнах „третього світу”, таких як Індія, та­кож існують ліберально-демократичні системи.

ПОШИРЕННЯ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Тривалий час політичні системи світу поділялися на країни ліберальної демократії і комуністичні країни, як колишній Радянський Союз (і якими досі є Китай та кілька інших країн). Комунізм за своєю суттю був однопартійною системою. Громадянам надавалося право вибору не з-поміж різних партій, а лиш кандидатів однієї партії − комуністичної; нерідко на виборах балотувався тільки один кандидат. Отже, реального права вибору не існувало. Комуністичній партії було легко домінувати в країнах радянського типу, вона контролювала не тільки політичну систему, а й економіку.

З 1989 р., коли пануванню Радянського Союзу над Східною Європою настав край, процеси демократизації ланцюговою реакцією пройшли по всьому світу. У таких краї­нах, як Нікарагуа в Центральній Америці, а також Заїр та Південно-Африканська Рес­публіка в Африці до влади прийшли ліберально-демократичні уряди. У Китаї, де про­живає шоста частина населення Землі, комуністичний уряд зазнає сильного тиску з боку демократичних сил. У китайських в’язницях залишаються тисячі людей, кинутих туди за ненасильницький вияв свого прагнення до демократії. Проте й там активно ді­ють групи, що борються з комуністичним правлінням, забезпечуючи перехід до демок­ратичної системи.

Чому демократія набула такої популярності? Причини цього пов’язані із соціальними та економічними змінами, що обговорюються в цій книзі. По-перше, демократія, як пра­вило, асоціюється з капіталістичною конкуренцією в економічній системі, а капіталізм продемонстрував свою перевагу над комунізмом як система, що породжує багатство. По-друге. ііш більше поширюється соціальна активність і що більше віддалені події вплива­ють на повсякденне життя людей, то більше вони хочуть знати, як ними правлять, а отже, прагнуть більшої демократії.

По-третє, це вплив засобів масової комунікації, зокрема телебачення. Ланцюгова реакція поширення демократії, очевидно, значною мірою спричинилася зримістю подій у су­часному світі. З появою нових телевізійних технологій, особливо супутникового та кабе­льного телебачення, уряди не можуть контролювати передачі, які дивляться їхні гго.мадяни. − ось чому відбулася сутичка на площі Тяньаньмень. Як і в Китаї, Комуніс­тична партія Радянського Союзу та країн Східної Європи постійно суворо контролювала телевізійні мережі, які всі належали державі й керувхіися нею. Проте поширення супут-ннкових трансляцій уможливило багатьом людям доступ до західних телепрограм, а от­же, ознайомило їх з різними поглядами на їхні умови життя, що відрізняються від погля-д;з. нав’язаних пропагандою ортодоксального уряду.

ДЕМОКРАТІЯ В БІДІ?

Оскільки ліберальна демократія набуває такого поширення, можна сподіватися, шо вона діятиме дуже успішно. І все-таки це не так. Демократія майже повсюдно стикається з певними труднощами. І не тільки тому, що запровадити стабільний демократичний лад у Росії та колишніх комуністичних країнах дуже складно. Демократія в небезпеці на її ба­тьківщині − у Британії, інших країнах Європи та США, оскільки, за даними опитувань, дедалі більше людей незадоволені політичною системою або виявляють до неї байду­жість.

Чому ж так багато людей незадоволені тією політичною системою, що, здасться, ро­бить великий поступ у цілому світі? Як не дивно, відповіді пов’язані з тими самими чин-мпками, які сприяли поширенню демократії, − впливом капіталізму та глобалізацією су­спільного життя.

За спостереженнями соціолога Деніела Бела, національний уряд − надто незначна величина, щоб відповісти на великомасштабні питання, такі як вплив глобальної еко­номічної конкуренції або нищення світового довкілля; водночас він надто розрісся, шоб вирішувати незначні питання й проблеми, що впливають на конкретні міста чи ре­гіони. Скажімо, уряди мають незначну владу над діяльністю гігантських ділових кор­порацій − головних суб’єктів світової економіки. Американська корпорація може ви­рішити закрити свої виробничі підприємства в Британії, а натомість відкрити нову фабрику в Мексиці з тим, щоб зменшити витрати й ефективніше конкурувати з іншими корпораціями. Внаслідок цього тисячі британських робітників позбудуться робочих місць. Вони, ймовірно, звертатимуться по допомогу до уряду, проте національні уряди безсилі контролювати процеси, пов’язані зі світовою економікою. Усе, що може зроби­ти уряд, − це спробувати пом’якшити удар, виплачуючи допомогу з безробіття або пе­рекваліфіковуючи безробітних (...).

Уряди не тільки справляють менший вплив на розв’язання глобальних проблем, але й разом з тим дедалі більше дистанціюються від життя більшості громадян. Багато людей нарікає, що рішення, які впливають на їхнє життя, приймають далекі „брокери від влади” в Лондоні − партійні чиновники, зацікавлені групи, лобісти та службовці-бюрократи. На їхню думку, уряд нездатний також вирішувати на місцях такі важливі проблеми, як зрос­тання злочинності та наявність бездомних. Через це довіра до уряду значною мірою по­хитнулася. Це, в свою чергу, спричинює небажання людей брати участь у політичному процесі.

(...) Ліберальна демократія за своєю суттю означає існування кількох політичних партій […]

Друкусться за: Гіденс Ентоні. Соціологія. − К.: Основи. 1999. − 726 с.

Тема: Демократія: теорія і реальність План семінару

1. Витоки і сутність демократії.

1. Історичні форми демократії.

2. Моделі демократії.

3. Передумови демократизації українського суспільства.

Питання для самоконтролю

1. Що таке демократія? Як визначали демократію грецькі філософи?

2. Прокоментуйте відмінності між демократією та тоталітарним режимом.

3. Охарактеризуйте особливості рабовласницької демократії взагалі.

4. Охарактеризуйте відмінності соціалістичної демократії від демократії.

5. Назвіть основні історичні форми демократії.

6. Проаналізуйте відмінності між моделлю конкурентної елітиської демократії,

та моделлю демократії Ліпсета-Лернера.

7. Назвіть особливості моделі демократії Ентоні Даунса.

8. Класифікуйте передумови демократії.

9. Які причини популярності демократії називає Гіденс Ентоні у своїй праці?

Рекомендована література

1. Бойко О. 1991 р.: стартові умови та потенційні можливості розгортання державотворчого процесу в Україні // Людина і політика. − 2001. − № 6. − С. 34−48.

2. Володин Г. Современные теории модернизации: Кризис парадигмы // Политическая наука. − 2003. − № 2. − С. 8−30.

3. Ильин М. Перспективы сравнительного изучения политической модернизации // Политическая наука. − 2003. − № 2. − С. 30−42.

4. Карозерс Т. Конец парадигмы транзита // Политическая наука. − 2003. − № 2. − С. 42−66.

5. Наумкіна С. „Третя хвиля” демократизації: підсумки і перспективи // Політичний менеджмент. − 2004. − № 2. − С.162−171.

6. Романюк О. Суспільно-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу // Людина і політика. − 2003. − № 5. − С. 3−12.

7. Шаповаленко М. Український варіант пошуку процедурного консенсусу // Контекст. − 2001. − С. 9−14.

8. Шаповаленко М. Довгий шлях до консолідованої демократії // Зміни у свідомості українського суспільства на зламі тисячоліть. − К., 2001. − С. 147−154.

9. Юрженко Л. Соціально-політичні конструктивні зміни як умова демократичного транзиту // Політичний менеджмент. − 2004. − № 1. − С. 119−129.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Демократія – це:

а) суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосуванням);

б) суспільне вирішення громадських справ шляхом вільного вибору;

в) суспільне врядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні.

2. Якій політичній формі правління у Платона відповідає сучасна модель демократії:

а) тімократія;

б) аристократія;

в) політія.

3. „Демократія − це правління народу, через посередництво самого народу, для народу”. Цей вислів належить:

а) Аристотелю;

б) А. Лінкольну;

в) М. Веберу.

4. До суб’єктивних передумов не відносять:

а) свідомі дії людей;

б) розуміння проблеми, що постала перед країною;

в) громадянсько, політично-правову культуру.

5. „Демократичний метод − це такий інституціональний устрій для прийняття політичних рішень, в якому індивід отримує владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців”. Таким способом Шумпетер визначив:

а) концепцію демократії;

б) метод демократії;

в) принцип демократії.

6. Які є види демократії:

а) одинична і загальна;

б) пряма і представницька;

в) безпосередня і опосередкована.

7. Хто є засновником інтегративної демократії?

а) Д. Марч і Й. Олсен;

б) А. де Токвіль;

в) Ф. Шміттер.

8. Яка модель демократії базується на ідеї раціональності політичної поведінки?

а) модель конкурентної елітиської демократії;

б) інституційна модель “інтегративної демократії”;

в) економічна модель демократії Е.Даунса.

9. Хто перший ввів термін „поліархія”?

а) Моісей Острогорський;

б) Р. Даль та Ліндбл;

в) Д. Лернер та С. Ліпсет.

10. В працях яких мислителів згадується вперше демократія?

а) в працях мислителів Давньої Греції;

б) в працях мислителів Давнього Риму;

в) в працях мислителів античності.

Тема 12 Громадсько-політичні об’єднання План

1. Громадсько-політичні об`єднання у політичній системі суспільства.

2. Історія виникнення партій.

3. Політичні партії та їх типологізація.

4. Функції політичних партій та громадських організацій.

5. Партійні системи.

6. Політичні партії України.

1. Громадсько-політичні об’єднання у політичній системі суспільства

Невід’ємним елементом будь-якого демократичного сус­пільства є різноманітні об’єднання громадян. Їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення сус­пільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самовря­дування.

Свідчення про об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знай­ти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виника­ють різноманітні громадські об’єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких мож­на віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об’єд­нання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося ос­мислення сутності громадських об’єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Середньовічні мислителі намага­лися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш.Монтеск’є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід втілюється у І.Канта в концепції громадян­ського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. Таку ж ідею підтримав і Г.Гегель. За вченням К.Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, ос­кільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й ви­никнення громадських об’єднань − процес об’єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості, розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об’єднан­ня індивід досягає особистої свободи.

Низка західних соціологів висувають на перший план біо­логічні та психологічні причини об’єднання людей у різно­манітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об’єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш попу­лярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П.Плау висунув припу­щення про взаємозв’язок між виникненням громадських об’єд­нань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.

Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об’єднань сенс існування останніх визначаєть­ся як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаєм­ну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпо­середньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спіль­на діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення гро­мадських об’єднань у соціально-політичному житті, їх впли­вовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об’єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостеріга­ються у суспільствах перехідного типу, де одночасно вини­кає безліч складних суспільно-політичних проблем.

Загальноприйняте у сучасній політології поняття „гро­мадські об’єднання” виникло на основі ширшого по­няття „суспільні об’єднання” як більш наближеного до сучас­них суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки ді­яльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські об’єднання − це масові об’єд­нання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різно­видами громадських організацій у сучасному світі є: проф­спілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства тощо. Характерною їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення тощо.

Суттєвою причиною піднесення ролі громадських об’єднань у соціально-політичному житті й у політичній системі сус­пільства є неспроможність традиційних партійно-політич­них інститутів своєчасно помітити і тверезо оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення у здій­сненні демократичних перетворень, формуванням принци­пово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виник­нення і розвиток громадських об’єднань, польський політолог Є.Вятр розрізняє п’ять основних стадій їхнього становлен­ня: 1) створення передумов; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) стадія згасання.

У загальному означенні громадські організації яв­ляють собою добровільні формування, що виникають у ре­зультаті вільного волевиявлення громадян на основі спіль­них інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політи­ки пов’язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації на відміну від державних інститутів не наділені влад­ними повноваженнями. Відрізняються вони й від політич­них партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння держав­ною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов’язана з особливостями функціонування (виник­нення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів і прихильників незалежно від мети та характеру об’єднання, нетрадиційність) та принципами дільності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером гро­мадські організації не є політичними. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації, по-перше, об’єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національно орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Доцільно відзначити те, що усі громадські організації з метою захисту своїх інтересів перед державою набирають статусу груп тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють не­абиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Ж.-М.Денкен запропонував два основні критерії їх типології. По-перше, це природа відстою­ваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захи­щають матеріальні інтереси; профспілки найманих праців­ників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогос­подарські організації; групи за моральними інтересами; цер­кви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М.Денкен відніс підприємницькі орга­нізації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних − групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.

Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об’єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску − це громадські об’єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Вони мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає полі­тичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка об’єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консульта­тивних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв’язки, шантаж тощо); насильство і тероризм (по­літичного, ідеологічного характеру).

Наявність таких груп у політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб’єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого − веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.

Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підрива­ють довіру громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільно-значущих і особис­тих потреб, по-друге, готують ґрунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.

Отже, громадсько-політичні об’єднання є важливою складовою полі­тичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи.

Право на громадські об’єднання є невід’ємним правом людини й громадянина і проголошене За­гальною декларацією прав людини. В Україні згідно з чинною Консти­туцією громадяни мають право на свободу об’єднання у гро­мадські організації для здійснення і захисту своїх прав і сво­бод та задоволення інтересів, за винятком обмежень, встанов­лених законом. Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку.

Громадсько-політичні об’єднання на сучасному етапі суспіль­но-політичного розвитку нашої держави є своєрідною спо­лучною ланкою між політичним і громадянським суспільст­вом, між „низами” й „верхами”. І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

2. Історія виникнення партій

Перші політичні партії, відомі історії, виникли в Стародавній Греції та Римі. Це були малочислені та вузькі за складом групи. Політичні партії існували і в середні віки. Однак справжня історія політичних партій починається з часів Великої французької революції наприкінці ХVІІІ ст.. це свідчить про те, що становлення політичних партій поділяється на відповідні стадії.

За визначенням М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії − лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов’язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

1) зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві;

2) боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її;

3) конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі;

4) формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування;

5) систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М.Павлик, І.Франко, Є.Левицький, Т.Окуневський, В.Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об’єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.

На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з’їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партія, яку очолив М.Міхновський. Тоді ж від РУП відокремилися і народники (М.Шаповал, М.Залізняк), які приєдналися до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б.Ярошевським.

Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП). Програма цієї партії містила як політичні (парламентський ЛПД, автономія), так і економічні вимоги (8-годинний робочий день, державна пенсія немічним тощо). Згодом із її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію (УРП), головою якої став Б.Грінченко.

Восени 1905 р. УДП та УРП провели об’єднавчий з’їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію (УДРП), яка об’єднала значну частину національно-свідомих елементів. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М.Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до І-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.

У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це „Оборона України”, „Українська Народна Оборона”. Існувало також декілька груп анархістів, активно на території України діяли і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні діяло понад 30 політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності.

На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії – Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія й Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради галицькі партії були партіями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут значного поширення.

Отже, вже на початку XX ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції – перша спрямована на захист національних інтересів, друга – соціальних. Перша розвивалася переважно в Галичині, друга – в Наддніпрянській Україні.

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1920 pp. зумовила значні зміни в партійному житті, в першу чергу, на східноукраїнських землях, окупованих більшовиками. На західноукраїнських землях, окупованих Польщею, ситуація була дещо іншою, але теж загалом несприятливою для діяльності українських політичних партій.

Після окупації Західної України більшовиками діяльність українських політичних партій фактично припиняється і відроджується лише на початку 90-х pp. у період так званої „перебудови”.

Головними гаслами „перебудови” стали гласність і плюралізм, що в трактуванні Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) означало дозвіл на певну свободу інакомислення в рамках соціалістичного ідейного вибору. Незважаючи на їх обмеженість, навіть цього виявилось достатньо, аби розбудити пригнічену суспільну активність громадян. Політична енергія мас, досі не задіяна в системі політичних інституцій СРСР, почала оформлятись організаційно. Спочатку дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, потім створення політичних клубів і неформальних об’єднань, згодом – народних фронтів, а далі − партій. Таким був шлях становлення багатопартійності в Україні.

Надзвичайно великий політизуючий вплив на населення України мали вибори до Верховної Ради СРСР, які відбулися в березні 1989 р. Це проявилось у бурхливих кампаніях по висуненню кандидатів у депутати, повній та прямій трансляції телебаченням найбільш відкритого і суперечливого за останні 75 років офіційного зібрання, утворення нового органу законодавчої влади, який оголосив своєю прерогативою контроль за державними органами (в т.ч. і КДБ).

Такі дії призвели до появи багатопартійності у 80-х pp. на Західній Україні. Утворення цього явища було цілком природним, оскільки вказана частина України впродовж XIX та першої половини XX ст. пройшла типовий для усієї Центральної Європи процес формування і розвитку „третього стану”, а разом з ним і громадянського суспільства. Історична пам’ять без особливих труднощів відновила тут традиційні інститути та цінності.

Варто зазначити, що поява перших елементів багатопартійності в Україні на рубежі 80–90-х pp. була детермінована передусім соціально-економічними та політичними умовами, які склалися в Україні. Йдеться про кризовий стан суспільства, неспроможність пануючої в ньому влади відшукати шляхи виходу з кризи, а відтак усвідомлення суспільством необхідності її заміни. Тому немає нічого дивного, що найбільш суттєвий вплив на виникнення партій мав процес виборів до Верховної Ради України 1990 р. Партії повинні були б виявитися більш придатними виконувати функцію боротьби за владу, оскільки порівняно з рухами мали ряд переваг. Можливість реалізації власних політичних програм через владні структури зумовлювала потребу чіткої організації, яка була властива не так об’єднанням і рухам, як партіям. Вони були організованішими та структурованішими, мали чітко окреслену ідеологічну орієнтацію, якісно однорідний склад учасників, а також конкретно визначені функції та завдання. З іншого боку, виникнення українських політичних партій було детерміноване внутрішньою логікою розвитку неформальних суспільно-політичних організацій. Це підтверджує закономірний характер процесу партійного будівництва в Україні.

Той факт, що вперше в Україні про намір створити політичну партію заявили учасники екологічного руху – „зелені” – є зовсім не випадковим. Чорнобильська атомна катастрофа, що сталася у квітні 1986 р., не знає аналогів в історії людства. Найтрагічнішим було те, що у сукупності з іншими регіональними екологічними катастрофами (Донбас, Чернівці, Південь України) Чорнобиль створив реальну загрозу знищення традиційного для українського етносу географічного середовища, що дорівнювало б самогубству української нації.

Визначення головної мети передбачало напрям пошуку способів її реалізації. В пригоді тут став світовий досвід, який переконував, що найбільш придатною структурою для боротьби за владу виступає політична партія.

Включення лідерів та учасників українського національно-демократичного руху у систему політичної боротьби за владу в державі шляхом участі у виборчому процесі підштовхнуло усвідомлення ними необхідності створення власних політичних структур.

У листопаді 1989 р. відбулася гостра дискусія в керівництві Української Гельсінської спілки (УГС) щодо реорганізації її в політичну партію. У квітні 1990 р. на основі УГС проведено установчий з’їзд – створено Українську республіканську партію (УРП).

У лютому 1990 р. відбувається організаційне оформлення плюралізму в лавах компартії України.

Отже, досвід формування багатопартійності в Україні ще раз підтвердив обґрунтованість двоетапної схеми переходу від тоталітаризму до демократії, де на І етапі відбувається об’єднання всіх значних опозиційних груп для боротьби з комуністами, а на II етапі – диференціація руху на різні політичні сили і справжня політична дискусія, притаманна плюралістичній системі.

Навесні 1990 р. поряд із націонал-демократичною почали поступово заповнюватися решта проміжків політичного спектру в Україні: від лівих до правих. Від 1989 р. в Україні заявило про себе 20 партій загальноукраїнського масштабу та близько 10 осередків і організацій партій із керівними центрами за її межами. Це – анархо-синдикалісти, кадети, представники Демократичного союзу, Марксистсько-робітничої партії – партії диктатури пролетаріату та інших. З’явилися також і первинні організації різного роду екзотичних партій (наприклад, міжнародної партії друзів пива, партії нормалістів тощо).

Становлення багатопартійності в Україні відбувалось у складних умовах боротьби з тоталітарними традиціями й політичними силами, що їх відстоювали. Це протистояння було особливо гострим навколо питання про механізми формування інститутів влади. Закон про вибори, на основі якого мав формуватися вищий законодавчий орган держави – Верховна Рада, – був складений таким чином, що надавав переваги контрольованій комуністами владі і, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. У спеціально прийнятій резолюції установчого з’їзду НРУ „Про майбутні вибори в республіці” зазначалося, що згідно з прийнятим законом „право на місце в органах влади України має лише той, хто присягає на вірність ідеалам застою”.

Проголошення Україною державної незалежності внесло якісні зміни в умови та детермінанти подальшого формування системи української багатопартійності, які знаменують початок нового етапу в її розвитку. З одного боку, революційний стрибок, який на деякий час перервав еволюційний поступ, допоміг опозиційним політичним об’єднанням достроково виконати свою програму дій, яка передбачала демонтаж СРСР і ліквідацію монополії компартії на владу. З іншого боку, втративши на деякий час звичний образ зовнішнього та внутрішнього ворога, політичні партії і рухи після переможної ейфорії перших післясерпневих днів 1991 р. опинилися у стані певної розгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу.

Серед вітчизняних дослідників сьогодні відсутня єдність щодо процесу формування специфіки партійного будівництва в Україні. Згідно з „лінійною” схемою, появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворюються на більш численні та зорганізовані утворення – рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше й формуються власне політичні партії.

Згідно з іншим підходом, політичні партії трактуються як самодостатні утворення. Початок „партійної ери” вони пов’язують з організаційним утворенням Народного Руху України (вересень 1989 р.). Треті взагалі заперечують існування політичних партій в Україні у їх класичному розумінні або зараховують до їх числа більшість існуючих політичних об’єднань.

Значні розбіжності існують і в поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення та розбудови багатопартійності в Україні. Практично кожен із дослідників, який займається цією проблемою, представляє свій погляд на етапи формування багатопартійності в Україні. Проте, якщо не брати до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві основні групи.

До першої належить віднести спроби періодизації, запропоновані прихильниками т.зв. „лінійного” підходу. Як правило, всі вони обов’язково визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності та посткомуністичний. Другий варіант підходу полягає в тому, що історія сучасного українського партобудівництва поділяється на два основні етапи, вододілом між якими служить акт визнання національно-державного суверенітету України.

Важливою умовою розвитку системи багатопартійності в Україні виступає динаміка соціальних змін. Процес формування нових суспільних верств перебуває у значній залежності від темпів економічного реформування, а також розвитку науково-технічного прогресу. Існує цілком певна відповідність між економічним та політичним плюралізмом. Доти, поки панує господарська система, в якій домінує державна форма власності й де економічні суб’єкти не мають свободи та самостійності, повноцінна багатопартійна система є неможливою. При цьому слід зауважити, що політичний плюралізм у західноєвропейських країнах, – як зазначає Р.Даль, – виростав із того капіталізму, який ми називаємо домонополістичним, із вільних ринкових відносин. Економічний прогрес йшов тут випереджаючими темпами. Особливість же перебігу політичних процесів у посттоталітарних країнах полягає в тому, що економічні умови є в цілому несприятливими для формування тут інститутів демократії.

Переважна більшість населення сприймає політичні партії України як об’єднання людей, які прагнуть влади, вважають, що діяльність партій дестабілізує становище у державі. Звідси й пояснення повільності темпів становлення багатопартійності в Україні, орієнтації на персоналії при формуванні політичних об’єднань.

Важливою внутрішньо системною детермінантою розвитку багатопартійності в Україні на сучасному етапі виступає необхідність структурно-організаційної розбудови та перебудови українських політичних партій. Її метою є повноцінне включення українських партій у політичну систему української держави та виконання ними усього спектру функціональних обов’язків, що притаманні цим політичним інститутам у суспільствах з усталеною системою демократії. У зв’язку з цим особливого значення набуває проблема витворення українською державою політико-правових та соціально-економічних умов, які сприяють завершенню міжсистемних трансформаційних процесів у суспільстві, а відтак створюють реальний ґрунт для діяльності політичних партій. Прийняття нового виборчого та партійного законодавства заклало передумови для якісно нових політико-юридичних та соціально-економічних засад партійного будівництва в Україні.

3. Політичні партії та їх типологізація.

Термін „партія” (від лат. рагtіо − ділю, розділяю) у перекладі з латині означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія − це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України „Про об’єднання громадян” політична партія визначається як „об’єднання громадян − прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.

У середні віки існуючі політичні угрупування − „партії” − виступали тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII-XV ст. ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з’явились, як вже зазначалося, у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої французької революції − конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII − на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духовенства англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об’єднують близько сотні мільйонів членів.

Перші наукові уявлення про партії пов’язані з такими мислителями та політичними діячами, як Монтеск’є, Руссо, Вашингтон, Медісон, Токвіль, Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX сторіччя Вебер, Моска, Парето, Міхельс, Брайс та ін.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

• мета партії − завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

• характер організації партії;

• зміст ідеології партії;

• діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє „партійний електорат”, „симпатики”, „меценати”.

Ознаки політичних партій:

• певна тривалість існування в часі;

• наявність організаційної структури;

• прагнення влади;

• пошук народної підтримки.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж.Клемансо, партії − це водночас добро і зло. „Добро − тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло − тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня”. У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р.Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової мети, партії самі швидко ставлять метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

Існує певна типологізація політичних партій. Так, французький політолог М.Дюверже розрізняє партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М.Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р.Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований вищезгадуваним М.Дюверже у праці „Політичні партії” (1951 р.). Масові партії об’єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне „аморфне членство”, відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають „партіями виборців”. Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Кадрова партія, за визначенням М.Дюверже, − це група відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів з кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов’язковість членських внесків. Кошти партій складаються з пожертв великих монополій та окремих осіб. Демократичну та республіканську партії США М.Дюверже вважає кадровими, а комуністичну − масовою.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж.Шарло та американський політолог Дж.Сарторі доповнили типологію М.Дюверже ще одним типом − партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об’єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії − „переробити свідомість населення”. У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн „третього світу”, вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні − „монополістичними”, оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція − відбір представників, які, у разі обрання, користуються „вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті. До закритих відносять партії з „обмеженим членством” або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології − від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об’єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

4. Функції політичних партій та громадських організацій.

Важливе місце у розумінні сутності політичних партій та оцінці їх ролі у житті суспільства посідає визначення функцій.

Так, американський політолог Л.Меркл називає такі головні функції політичних партій: підбір партійних і державних лідерів; „рекрутування і соціалізація” нових членів; вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище; розв’язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-яких інших внутрішніх проблем.

К.фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій: визначення мети; акумуляція та вираження соціальних інтересів; мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах; „рекрутування” еліти та формування уряду. Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми − дев’яти. Називають, наприклад, такі: організація вивчення громадської думки з питань, які віддзеркалюють життєві інтереси нації; мобілізація електорату навколо кандидатів під час виборів; „виховання громадської думки” і дедалі активніше відігравання партіями „загальноосвітньої ролі в процесі здійснення політичної соціалізації”; „забезпечення безперервності політичних зв’язків між парламентом і всією країною”; формування разом із іншими політичними інституціями механізму державного й громадського управління, забезпечення стабільності урядової машини; створення найсприятливіших умов для послідовної зміни складу уряду за умов двопартійної чи багатопартійної системи тощо.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв’язки з класом, соціальною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції − згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв’язок партії із суспільством і соціальними об’єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. Тому чи не найобґрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визначається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов’язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосередніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу у різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, теорія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із промовами і статтями в пресі, в розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.

Наступна функція − досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.

Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під „політичним рекрутуванням” розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж у опозиційних партій.

Доцільно назвати ще й такі функції, як функція інформатора громадян про стан справ у різних галузях життя суспільства, функція „досягнення політичної узгодженості та однодумства” серед різних верств населення, функція „конвергенти” різних соціальних сил. Широке розмаїття у цілях і завданнях громадських організацій визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи:

1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів;

2) щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.

З першої групи функцій слід виділити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо для посттоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна стала тенденція невиконання законів, неповажного ставлення до особистості у державних структурах. Допоміжна функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населення, до правової держави і громадянського суспільства.

З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв’язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови взаємопорозуміння між державними органами та громадськими об’єднаннями.

Діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом „згори – донизу” − „знизу − вгору”. Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об’єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.

Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (віднесених до першої групи) стоїть на позиціях „групового егоїзму”, ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть „призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи чи (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища”.

Решта громадських об’єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об’єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інститути влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються на неї впливати, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об’єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв’язок між іншими політичними інститутами та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституціональному рівні; моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв’язків.

5. Партійні системи.

Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв’язку партій використовується термін „партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система − це сукупність зв’язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії, або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють певні типи партійних систем. У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.

Так, американський політолог Л.Етстайн називає багатопартійною систему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, систему „два плюс одна партія”, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система „два плюс одна партія” існує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

Італійський політолог Дж.Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

1) однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того);

2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);

3) з домінуючою партією (Японія, Індія);

4) двопартійні (США, Великобританія, Канада);

5) поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);

6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);

7) автомізовані (Малайзія).

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

„Уявна” багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи − „система з партією-гегемоном”.

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система „двох з половиною партій”. Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПН). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об’єднувалися то з СДПН (1969-1982 рр.), то з ХДС (1982-1998 рр.). Після 1998 р. соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з „зеленими” („Союз до зелені”).

Існують багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою „ліві − праві”, відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов’язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

• крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

• блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками − лівим і правим;

• коаліційною, близькою до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

• системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

• система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

• система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого − для неї притаманні суттєві мінуси:

• призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену „безвідповідальної опозиції”, не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б „працювали” тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління), найбільше значення має виборча система.

6. Політичні партії України.

Сьогодні Україна переживає затяжний процес міжсистемної трансформації від тоталітарного суспільства (з притаманною йому однопартійністю) до демократичного (заснованого на засадах партійного плюралізму). Цей процес не лише за історичним часом, але й за вихідними параметрами принципово відрізняється від аналогічних процесів, через які пройшли країни Заходу. Це дозволяє розглядати творення системи багатопартійності в Україні як феномен, з притаманними лише йому специфічними умовами й особливостями.

Значні розбіжності існують у поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення й розбудови партійної системи в Україні. Практично кожен з авторів, хто займається дослідженням феномена багатопартійності в Україні, представляє свій погляд на етапи її формування.

Чимало українських дослідників характеризують багатопартійність через дослідження партійних ідеологій та місця партій у спектрі політичних сил суспільства. Серед таких публікацій цього напрямку слід відмітити роботи О.Толпиго, Ю.Шведи, В.Рубана, М.Міщенка, Н.Досужої, Є.Болтаровича, Л.Плюща, В.Вітковського, С.Гелея, О.Оксак, М.Томенка, В.Мельниченка, В.Яблонського, В.Литвина, А.Колодій, М.Пашкова, А.Трубайчука, М.Малецького, О.Голобуцького, В.Кулика. Наукові розвідки М.Томенка, В. Денисенка присвячені порівняно новій проблемі в українській політології – олігархічним тенденціям у політичному житті сучасної України.

Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об’єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР „Про громадські об’єднання”, який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об’єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об’єднань, „перехід” в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Незважаючи на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через „дрібнопартійність”.

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991 р. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України „Про об’єднання громадян”.

3. Етап передвиборчий − 1 (1993−1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об’єднання малочисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 − середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий − 2 (осінь 1997 − весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна − осінь 1998 р.). Визначаються сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий − 3 (осінь 1998 − осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов’язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 – „Наш вибір − Л.Кучма” з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 – об’єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 − партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували „шляхи спасіння держави”, займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 − осінь 2000 рр.) проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий − характеризується запровадженням пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України „Про політичні партії”, розмежуванням партій у їх ставленні до „касетного скандалу”, порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори − 2002 р, 2005 р.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади; ті партії, які відкрито не належать до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних засобів масової інформації.

Процес створення політичних партій прискорив здобуття Україною незалежності. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. − офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. − 39, 1997 р. − 46, 1998 р. − 52, 1999 р. − 70, на початку 2000 р. − 92, у жовтні 2000 р. − 107. На сьогодні налічується понад 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій у головному − побудові незалежної процвітаючої України.

Отже, як бачимо, політичні партії України у своєму становленні пройшли складний шлях. Така складність пояснюється тим, що становлення політичних партій як повноправних суб’єктів політичного життя співпало із процесом становлення української державності. Варто зазначити, що ці процеси (становлення політичних партій і державності) є непослідовними, непередбачуваними і стохастичними, що має негативний вплив як на учасників політичних партій, так і на суспільство загалом. Однак, не дивлячись на таку ситуацію, вони в силу своєї природи відіграють дуже важливу роль у житті суспільства та у процесі формування української політичної нації.

Із першоджерел

Острогорський М. Я.

Демократія і політичні партії

КНИГА ШОСТА

Висновки

II. [...] Партія за своєю природою є вільним об’єднанням громадян, яке, як і будь-яке інше об’єднання, не піддасться зовнішньому впливу, оскільки воно суперечить загально­му закону. Держава, яка декларує повагу основних прав громадян, ігнорує партії як такі. Вона не має права вимагати в членів будь-якого угруповання доповідати про які їх полі­тичні ідеї та їхнє політичне минуле. Держава не має права ні штампувати політичні пере­конання, ні встановлювати умови, при яких цей штемпель може бути накладений. У жод­ній вільній країні не було спроб подібного втручання. Тільки в Росії нещодавно було вирішено установити „легальні політичні партії”. [...]

III. [...] Принципи або програма партії є свого роду віра, яка основана, подібно церко­вній вірі, санкцією правомірності та іновірства. Приєднання до партії повинно бути по­вним, не можна розходитися з партією в жодному із пунктів її символу віри, також як не можна приймати за вибором окремі догмати релігії. [...]

„Відповідність” із кредо партії є єдиним правилом політичної поведінки; подібно релігійній вірі, воно розповсюджувало належну милість на всіх нинішніх і май­бутніх її членів. Жодна дія партії, жодний злочин, здійснений нею, не може ні руйнувати чи підривати її дійсної милостивості, ні зраджувати її протилежній партії, вона управля­ється теологічним принципом спадкоємної гідності або негідності. [...]

VI. [...] Партійне життя ... являє собою лише довгу школу рабського підкорення. Всі уроки, що одержує в ньому громадянин, є лише уроками боягузливості; вони перш за все вчать громадянина, що для нього немає спасіння поза постійною партією і підготовлюють його до різкого роду відречень і примирення. [...]

VII. [...] Різниця між управлінням, яке вважається вільним, і управлінням, яке таким не являється, полягає в характері рушійної сили громадської думки: у підневільних дер­жавах громадська думка перш за все визначається забобонами і почуттями, що застигли в традиціях, її той же час як при демократичних режимах − якщо він дійсно такий − воно визначається насамперед розумом, який утверджується в дискусіях. Однак як тільки зно­ву на сцену з’являється умовне поняття партії, вони не дає можливості дискутувати. Воно заглушає матеріальну свободу дискусії, подавляючи моральну свободу. [...]

ІХ. [...] Пов’язана з партією організація перетворюється із засобу на мету, котрій у кінцевому рахунку підкоряється все: принципи, особисті переконання, веління суспільної і навіть приватної моралі. Чим більше досконала організація, тим вона більше деморалізує партію і принижує суспільне життя. Однак, з другого боку, щоб підтримати себе, партії все більше й більше потребують сильної організації, яка змогла б замаскувати порожнечу цієї умовності, на яку вона спирається. Таким чином створюється замкнене коло. Як з нього вийти? Чи не слід відмовитися від організації партій? Ні в якому випадку.

X. Всезростаюча складність соціального життя зробила як ніколи раніше необхідним об’єднання індивідуальних зусиль. Розвиток політичного життя, закликаючи кожного громадянина до участі в управлінні, змушує його, для виконання свого громадянського обов’язку, укладати угоду зі своїми співгромадянами. Одним словом, здійснення кожним своїх власних цілей у суспільстві і в державі передбачає кооперацію, яка неможлива без організації. Угруповання громадян в ім’я політичної мети, які називають партіями, необ­хідні всюди, де громадяни мають право і зобов’язані висловлювати свою думку і діяти; однак потрібно, щоб партія перестала бути зброєю тиранії і корупції. [...]

Засудження партійного режиму, яке є центральним пунктом моєї книги, достатньо глибоко шокувало загальновизнану думку, щоб не викликати критику і протести. Одні розглядають партійну систему майже як явище природного порядку, або як явище, що залежить немов би від пророцтва, або як політичну комбінацію, яка саме і створює собою переваги і величність парламентаризму задовольняючись тим, щоб констатувати сліпоту або несвідомість автора. Інакше, не заперечуючи зла партійної системи, покірно сприймати й як неминуче зло, проти якого не знають ні яких засобів. Вказане мною розв’язання питання уявляється ними вкрай проблематичним і важким, якщо взагалі можливим для здійснення. [...]

Крик обурення проти партійної правовірності, проти тиранії сучасної системи луна­ють усе голосніше і голосніше.

Великі політичні реформи, яких вимагають з різних боків, як, наприклад пропорціональне представництво, референдум, народна ініціатива − всі вони, якщо і не спрямовані безпосередньо на повалення партійного іга, то тією чи іншою мірою відповідають цьому завданню ... Всі ці реформи проводяться в тому напрямі, куди веде і запропоноване мною рішення: до розпаду постійно діючих партій, до створення вільних угруповань у парла­менті і поза ним і до опитування нації з означених проблем. [...]

[...] Вільні більшості в парламенті з постійно змінним складом уже існують у добре організованому парламентаризмі Бельгії... Останнім часом можна було б також спостерігати широке використання і посилення ролі ліг, діяльність яких спрямована на захист якихось приватних завдань, на шкоду постійним партійним організаціям.

Чи витиснуть ці ліги постійні партії? Зміна, яку я розглядаю в якості життєвої умови для розгортання демократії, − це питання не є в даний час важливим. Ця зміна зможе відбутися лише після досить тривалої еволюції оскільки вона обов’язково передбачає демократію, в якій політичне утворення буде стояти вище, ніж зараз. [...]

Друкується за: Острогорський М.Я. Демократія і політичні партії. – В 2т. – М., 1930. – Т.2. Сполучені Штати Америки. С. 276-290, 293, 295, 296, 298-299, 303, 308, 314, 324, 343 - 346, 350 - 351, 354-357, 365 - 368.

Тема: Громадсько-політичні об’єднання План семінару

1. Громадсько-політичні об`єднання у політичній системі суспільства.

2. Історія виникнення партій.

3. Політичні партії та їх типологізація.

4. Функції політичних партій та громадських організацій.

5. Партійні системи.

6. Політичні партії в Україні та їх основні типи.

Питання для самоконтролю

1. Яку роль відіграють громадсько-політичні об’єднання у житті суспільства сьогодні?

2. Назвіть основні етапи розвитку партій. Що, на вашу думку, передувало виникненню сучасних політичних партій?

3. Охарактеризуйте основні види політичних партій.

4. Які функції політичних партій та громадських організацій ви можете назвати? Які з них є найголовнішими?

5. Що собою являє „партійна система”? На конкретних прикладах охарактеризуйте типи партійних систем.

6. Опрацювавши документ „Демократія і політичні партії” з’ясуйте, які аргументи наводить М.Острог орський, критикуючи політичні партії

7. Назвіть найвідоміші політичні партії України. До яких типів вони належать? Яка роль партій в політичному житті суспільства?

Рекомендована література

1. Аніщук В. Форми правового забезпечення діяльності політичних партій в Україні // Право України. − № 2. − 2000. − С. 95-96.

2. Базів В. Політичні партії в незалежній Україні: генеза і типологія. − Л., 1999. − 262 с.

3. Білоус А. Політичні об’єднання України. − К.: Україна, 1993. − 108 с.

4. Богомаз К. Політичні партії і громадські організації на Україні. − К., 1992. − 180 с.

5. Вегеш М., Остапець Ю. Політичні партії в Україні (1991-2001 рр.) // Carpatica − Карпатика. − Випуск 16. Політичні партії і вибори в Україні та країнах Центральної та Південно-Східної Європи. − Ужгород, 2002. − С. 4−26.

6. Голосов Г.В. Форматы партийных систем в новых демократиях: институциональные факторы неустойчивости и фрагментации // Полис. − 1998. − №1. − С. 106-130.

7. Гофмайстер В., Тезінг Й. Політичні партії в демократичному суспільстві. − М.: Політика, 1997. − 136 с.

8. Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні // Політична думка. − 2002. − № 1.− С.3−24.

9. Журавський В. Становлення політичних партій в українському суспільстві та їх роль у політичному структуруванні парламенту. − К., 2002. − 108 с.

10. Кремень В., Базовкін Є. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів / Наукові доповіді НІДС. Вип. 18. − К., 1993. − 90 с.

11. Музика І. Конституційно-правовий статус політичних партій в Україні. − К., 1998. − 32 с.

12. Оксак О. Платформи політичних партій: зміст та критерії порівняльного аналізу // Нова політика. − 2000. − № 2. − С.12−16.

13. Пахарєв А. Перспективи української багатопартійності у контексті можливих змін в організації влади // Політичний менеджмент. − 2003. − № 2. − С. 57−64.

14. Пахарєв А. Політичні ідеології та багатопартійність в Україні // Віче. − 2002. − №10. − С. 24−28.

15. Примуш М. Демократія і політичні партії // Віче. − 2000. − № 10. − С. 134−144.

16. Примуш М. Партія і влада. Фактори формування та інституціоналізація політичних партій // Політика і час. − 2000. − № 11−12. − С. 94−100.

17. Примуш М. Партії і партійні функції // Віче. − 2002. − № 5. − С. 22−27.

18. Примуш М.В. Політико-правове регулювання діяльності політичних партій. − Донецьк: ДонНУ, 2001. − 338 с.

19. Слюсаренко А., Томенко М. Спроба класифікації політичних партій України // Політологічні читання. − 1992. − № 1. − С. 102−109.

20. Яблоцький В. Сучасні політичні партії України: довідник. − К., 1996. − 146 с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Які причини об’єднання людей у різноманітні спілки, групи висували на перший план західні соціологи?

а) біологічні і психологічні;

б) психологічні і фізичні;

в) фізичні і фізіологічні;

г) фізіологічні і біологічні.

2. За масштабом діяльності розрізняють громадсько-політичні об`єднання:

а) стихійні і організовані;

б) релігійні і національні;

в) міжнародні і внутрішньодержавні;

г) локальні і консервативні.

3. На який період припадають витоки формування політичних партій України?

а) на середину ХІХ ст.;

б) на кінець ХІХ ст.;

в) на ХХ ст.;

г) на ХVІІІ ст..

4. Термін „партія” у перекладі з латинської означає:

а) спільнота;

б) об`єднання;

в) частина;

г) частина великої спільноти.

5. Французький політолог М.Дюверже поділяє партії на:

а) парламентського і непарламентського походження;

б) авторитарні і демократичні;

в) ідеологічні і прагматичні;

г) демократичні і олігархічні.

6. „Аморфне членство”, відсутність офіційного прийому в партію характерні для…

а) малочисельних партій;

б) масових партій;

в) кадрових партій;

г) універсальних партій.

7. Л.Меркл називає головні функції партій:

а) акумуляція і мобілізація;

б) підбір партійних і державних лідерів та „рекрутування і соціалізація” нових членів;

в) представництво інтересів і соціальна інтеграція;

г) функція політичної соціалізації та соціальної інтеграції.

8. Включення в політичну систему, примирення з існуючим ладом, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп – це функція…

а) соціалізації;

б) інтеграції;

в) соціальної інтеграції;

г) представництва.

9. Для якої партійної системи характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії:

а) біпартизм;

б) „уявна” багатопартійність;

в) система „двох з половиною партій”;

г) система з домінуючою партією.

10. Для яких багатопартійних систем характерне значне ідеологічне розмежовування між партіями за шкалою „ліві-праві”, відсутність сильних центристських партій?

а) помірно багатопартійних;

б) поляризованих багатопартійних;

в) атомізованих;

г) ізольованих багатопартійних.

Тема 13 Політична соціалізація та соціальна стратифікація. План

1. Поняття та суть політичної соціалізації і соціалізації особистості як

громадянина.

2. Інститути політичної соціалізації.

3. Політична соціалізація в модерному українському суспільстві.

4. Соціально-політична стратифікація.

1. Поняття та суть політичної соціалізації і соціалізації особистості як громадянина

Люди не народжуються із заздалегідь засвоєними політичною культурою та досвідом. Вони успадковують від батьків колір волосся, шкіри, інші фізичні та психофізіологічні характеристики. Перетворення індивіда на члена сучасного йому суспільства відбувається через соціалізацію.

Під соціалізацією (від лат.socialis − суспільний) розуміють „процес засво­єння людським індивідом певної систе­ми знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства”.

Усвідомлення місця людини в системі соціально-політичних відносин потребує розгляду поняття політичної соціалізації, тобто комплексу тих соціально-політичних процесів, які готують людину до активного політичного життя, участі в політичному житті, визначають політичну поведінку індивідів і груп, що приймають рішення. Вона забезпечує набуття індивідом уміння орієнтуватись у політичному просторі й виконувати в ньому певні владні функції. Через політичну соціалізацію здійснюється формування, відтворення і розвиток політич­ної культури.

Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. Процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це пояснюється тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.

Політична соціалізація відбувається у двох основних формах: прямій та опосередкованій. У першому разі, полі­тична соціалізація здійснюється шляхом поширення від­повідних знань, пропаганди певної інформації, популяриза­ції зразків бажаної поведінки. Зміст набутих індивідом таким чином знань та орієнтацій має яскраво виражений політич­ний характер. Такими є, наприклад, уявлення про державний лад тієї чи іншої країни, про діяльність політичних партій і політичних лідерів, про характер пануючої ідеології тощо. У другому разі, процес політичної соціалізації відбувається шляхом створення таких умов життєдіяльності індивіда, які спонукають його діяти саме так, а не інакше.

Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи:

• соціальний рівень (рівень соціальних груп). На цьому рівні на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми;

• соціально-психологічний рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо.

• внутрішньоособистісний рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.

З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлення про політику. Батьки і старші члени сім’ї передають дитині певні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають і перші приклади участі чи ухилу від політичного життя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У цілому можна стверджувати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап − етап юності − характеризується включенням нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних − різні молодіжні групи, молодіжна субкультура в цілому.

Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.

Основні фактори, які впливають на процес політичної соціалізації особи:

• моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо);

• притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо);

• рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи;

• соціальний статус особи. коли позитивний статус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. У разі, коли політичні орієнтації заходять у суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної свідомості та поведінки особи, так і радикальна політична переорієнтація. Ось чому переорієнтація особи може ефективніше відбуватися на ранніх етапах політичної соціалізації, коли політичні знання й погляди ще не цілком трансформувалися в переконання. Не випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя суспільство покладає на молодь.

Важливим для розуміння політичної соціалізації є дослідження її типів. Виділяють наступні типи:

1. гармонійний, який передбачає певну культурну однорідність, наявність усталених демократичних традицій і громадянського суспільства, що забезпечує (відносно) рівноправний діалог індивіда й влади (британсько-американська культура);

2. плюралістичний тип має опосередкований характер взаємодії індивіда й влади (через різноманітні субкультури). Прикладом є західноєвропейська культура;

3. конфліктний тип політичної соціалізації характеризується наявністю політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну строкатість, клановість, низький рівень життя і водночас відсутністю („розмитістю”) базового політико-культурного коду (східноєвропейська, афро-азіатська, латиноамериканська культури).

4. гегемоністський тип передбачає входження індивіда у політику виключно за рахунок визнання цінностей певної групи, класу, етносу, релігії, політичної ідеології. Характерний для закритих тоталітарних та авторитарних політичних систем (комуністична, націонал-соціалістична, католицька, ісламська культури).

Політична соціалізація є істотним чинником функціону­вання політичної системи суспільства, її стабільності. Вона може бути використана як інструмент політичного контролю, засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим групам політичних норм, цінностей і цілей, причому надає змогу зробити це в ефективних і непомітних для самого індивіда формах. Цим пояснюється прагнення всіх політич­них сил узяти під свій вплив і контроль процес політичної соціалізації, умови, механізми й засоби його здійснення.

Ключовим концептом цієї теми є соціалізація особистості як громадянина України. Тому у контексті цієї проблеми набуває важливості розгляд поняття „громадянин”. Особистість народжується і соціалізується у певному суспільстві й у відповідній державі. Поняття „громадянин” якраз і визначає взаємозв’язок особистості з суспільно-політичною та правовою системами держави, громадянином якої вона є.

Спільним для понять „особистість” і „громадянин” є те, що вони стосуються однієї і тієї ж людини. Однак поняттям „особистість” позначається місце людини у суспільстві, а „громадянин” − у державі. Існують особи, які в силу певних обставин не пов’язують себе, у правовому відношенні, з жодною із держав світу, таких осіб називають особами без громадянства або юридичним терміном „апатриди”. Зважаючи на це, особистістю і громадянином є, передусім, фізична істота – людина. Але людина-істота є соціальною, яка знаходиться постійно у складних взаємовідносинах з іншими людьми у суспільстві, державі і набуває характеру особистості. Людина − матеріальний носій особистості. Раб не розглядається як особистість, не є нею і душевно хвора людина. Особистість повинна мати риси, характерні для дорослої та психічно нормальної людини: моральні, політичні, національні погляди, набуті знання, навички, культуру, звички, визначені психікою. Кожна особистість індивідуальна, і в цьому її цінність.

Проте особистість залежить від суспільства, держави, духовного і матеріального. Якщо особистість є продуктом соціального середовища, то громадянин – особа, яка належить конкретній державі. Така приналежність носить політико-правовий характер і виявляється у взаємовідносинах між державою і особою, що перебуває під владою. Крім цього, поняття „суспільство” набагато ширше, ніж „держава”, і охоплює усі економічні, політичні, духовні, соціальні відносини людей, діяльність громадських організацій, партій та інших груп членів суспільства, а не лише виключно державні, що мають публічний, суто офіційний характер. У суспільстві особистість перебуває у взаємовідносинах не лише з державою як основним інститутом політичної системи, але й з певними соціальними верствами, групами, націями, політичними партіями, громадськими організаціями, трудовими колективами тощо.

Оскільки особистість є громадянином, то відносини особистості з державою визначаються через інститут громадянства. Це поняття було відоме ще за часів Аристотеля і позначало особу, яка юридично належала до конкретної держави. Держава у свою чергу надає своєму громадянинові відповідні права, покладає на нього обов’язки та встановлює відповідальність за їх виконання.

Отже, бути громадянином – це означає не просто належати до певної держави, а й знати традиції, звичаї цієї держави, володіти мовою, пройнятися тими цінностями, які є визначальними у цій державі, знати та вміти відстоювати свої права, розуміти й цілком свідомо захищати права свого народу і добровільно виконувати обов’язки громадянина. Повне виконання громадянських обов’язків при одночасній реалізації прав і свобод особи можливе тільки за умови її активної громадянської позиції.

При цьому варто пам’ятати, що головне в особистості, яка є громадянином якоїсь держави, – це її ставлення до різних суспільних явищ і процесів з урахуванням інтересів суспільства, свого народу та держави. Така позиція знаходить свій вияв у оцінках і вчинках людини, спрямованих на утвердження або захист цих інтересів. Важливе значення для громадянина мають його суб’єктивні права та обов’язки, тобто ті, які належать конкретній людині-громадянинові і визначають зміст, ступінь можливої, дозволеної поведінки, а також ступінь, вид обов’язкової поведінки.

Отже, процес соціалізації особистості як громадянина включає в себе мотивоване засвоєння індивідом соціально-політичних норм, цінностей, установок, ролей і правил поведінки, притаманних суспільству. У всіх випадках соціалізація особистості відображає інтереси самої людини і суспільства, до якого вона адаптується. Під дією соціально-політичних, економічних та психологічних обставин формується політична свідомість та політичне мислення особистості, соціально активна особистість. Тобто, формується громадянськість. Таким чином, якісною ознакою громадянина є громадянськість.

Громадянськість як процес самоствердження людини в демократичному суспільстві визначається переконаністю індивідів у правильності дій держави, громадських інститутів у напрямку задоволення потреб населення, можливістю впливати на державотворчі процеси, а також визнанням важливості цілісності, суверенності, незалежності та процвітання самої держави. У цьому контексті демократію, розвиток якої характеризується двобічним взаємозв’язком із розгортанням громадянської ідентифікації, слід розуміти, як соціально-орієнтовану форму світогляду, яка є основою формування громадянської ідентичності особи і повинна виступати головною функціональною особливістю становлення української політичної нації. Розглядаючи поняття „громадянни” і „громадянськість”, слід пам’ятати, що поняття „громадянськість” ширше, ніж статус „громадянин”, оскільки передбачає його готовність і спроможність відстоювати свої права та обов’язки, а також активну участь у цьому процесі й почуття солідарності.

Процес соціалізації особистості як громадянина ускладнюється наявністю багатьох проблем, притаманних сьогодні українському суспільству. Загальновідомо, що кризові ситуації формують специфічні довготривалі стратегічні життєві установки і ціннісні орієнтації, що в першу чергу впливає на молодь, яка ще не засвоїла форм життєдіяльності в період реформування економічних та соціально-політичних основ суспільства. Специфіка умов, за яких здійснюється соціалізація особистості як громадянина у перехідному українському суспільстві, визначається, передусім, переходом до ринкових відносин, переосмисленням старих та становленням нових цінностей і традицій, відходом від моноідеологізму, урізноманітненням форм політичного і соціокультурного життя, становленням демократичного громадянського суспільства.

Соціалізація ускладнюється специфікою свого прояву на державному та регіональному рівнях, а також неоднозначністю перебігу цього процесу серед різних соціальних, професійних і вікових груп населення. Вона характеризується суперечливістю, складністю, непослідовністю, невизначеністю та стохастичністю суспільно-політичних процесів у країні, які супроводжуються, з одного боку, явищем аномії, політичної фрустрації, з іншого, – зростанням національної свідомості та соціально-політичної активності населення. Політичні процеси стали об’єктом міфологізації і ареною драматичного протистояння „Захід-Схід” – ідентифікаційної моделі, взасадниченої на монокультурному підході, для підтримки електоральних преференцій громадян та маніпуляції їхньою політичною свідомістю і поведінкою.

Отже, соціалізація особистості як громадянина країни − об’єктивний соціальний процес, що відбувається в умовах розгортання суперечки між двома одночасними процесами (становлення громадянського суспільства і української державності). Саме вона визначає особливість зазначеного процесу, яка полягає у тому, що соціалізація особистості як громадянина України є не просто механічне набуття і засвоєння нових соціально-політичних установок і патернів поведінки. Її зміст становить зміна ціннісно-смислового виміру суспільно-політичного буття особистості, світоглядних орієнтирів, стилів мислення і поведінки особи.

2. Інститути політичної соціалізації

Серед великої кількості факторів політичної соціалізації особлива роль належить соціальним інститутам, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Такі інститути називаються інститутами політичної соціалізації. До них слід віднести: сім’ю, освіту, церкву, засоби масової інформації, громадські об’єднання та організації, політичні партії, державні органи та установи. Вплив інститутів політичної соціалізації на членів суспільства здійснюється за допомогою діяльності конкретних людей (батьків, вчителів, священиків, журналістів і т. д.), яких називають агентами політичної соціалізації.

Серйозний вплив на процес соціалізації має держава, яка здійснює його через дошкільні виховні заклади, серед­ню і вищу школу, армію, засоби масової інформації. Вона також сприяє розвитку і функціонуванню таких важливих чинників політичної соціалізації, як молодіжні організації, література й мистецтво. Офіційна політична освіта має на меті створення сприятливих умов для прийняття людьми наявної суспільно-політичної системи та її цінностей. Школи та інші навчально-виховні заклади, засоби мистецтва покликані передавати від покоління до покоління існуючі соціальні й політичні відносини, цінності та норми поведінки.

Політичні партії, у свою чергу, прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спіль­ностей, які вони представляють. Вони створюють молодіжні організації партій, підконтрольні їм засоби масової інформації, підтримують ті чи інші громадські організації, підпорядковуючи їх своєму впливові, тощо.

Надзвичайно велика роль сім’ї у політичній соціалізації. Сім’я може бути головним і визначальним суб’єктом політичної соціалізації особистості, переваживши всі інші інститути політичної соціалізації. Як правило, зусилля з боку школи і уряду зазнають поразки, якщо їхні цінності не збігаються чи активно ігноруються сімейними пріоритетами. Сім’я формує моральний і психологічний образ особистості, що згодом багато в чому визначає спрямованість політичних думок і поглядів.

Вплив сім’ї сильніший, поки дорослі її члени, особливо батьки, мають однорідні (гомогенні) погляди. Там, де політичні уподобання і орієнтації членів сім’ї не збігаються, розділені, сім’я менш ефективна в своїй соціалізуючій ролі, оскільки вона не зможе передати новим членам суспільства тверді й стійкі орієнтації.

Західні соціологи відзначають, що сім’я виступає як консервативний чинник і закріплює існуючі цінності й установки. Сім’я передає політичні установки, що потенційно можуть не відповідати зміненим обставинам, заважати змінам у політичних орієнтаціях, політичній культурі.

Політична соціалізація, здійснювана сім’єю, не враховує зміни ціннісних орієнтацій зі зміною поколінь. Кожне покоління має власний соціальний та політичний досвід, і він може повністю не збігатися із досвідом ні попереднього, ні наступного покоління. А саме цей досвід позначається на поглядах, орієнтаціях і установках людини.

Крім сім’ї, у політичній соціалізації індивідів одну із головних ролей відіграє освіта. Вона впливає на процес соціалізації через навчання, викладання і крізь неформальні зв’язки, які встановлюються між учнями. До школи учень йде з певним набором політичних знань та поглядів. Сильні розбіжності та суперечності між процесами соціалізації у сім’ї і школі можуть важко позначитися на дитині. Якщо у сім’ї дитині кажуть одне, а в школі інше, то є небезпека політичної і соціальної дезорганізації незміцнілої психіки.

Будь-яка держава, незалежно від того, чи створена вона внаслідок революційного перевороту, чи досягла незалежності в ході національно-визвольного руху, чи шляхом реформ відновлює колись втрачену політичну систему, найпершим своїм завданням, зазвичай, ставить виховання у своїх громадян ідеї національної єдності. Система державної освіти є найсуттєвішим засобом політичної соціалізації розрізнених груп.

Освіта – це суспільний інститут, з допомогою якого влада має можливість здійснювати політичну соціалізацію цілеспрямовано, визначаючи політичний зміст освіти.

У політичній соціалізації й освіті індивідів одне з важливих місць належить засобам масової інформації. Інформаційна діяльність ЗМІ дозволяє людям адекватно будувати висновки про політичні події і процеси лише в тому випадку, якщо вона виконує і освітню функцію. Ця функція проявляється у повідомленні громадянам знань, дозволяє адекватно оцінювати й упорядкувати відомості, отримані із ЗМІ та інших джерел, правильно орієнтуватися у найскладнішому й найсуперечливішому потоці інформації.

Важливу роль у політичній соціалізації відіграють правові норми. Вони визначають правовий статус особи, наділяють учасників правовідносин конкретними правами та обов’яз­ками, передбачають притягнення до юридичної відповідаль­ності осіб, які порушують правопорядок, і тим самим стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки. Звичайно, особа не є пасивним об’єктом впливу інститутів і засобів соціалізації. Політична соціалізація особи включає й набуття нею досвіду в результаті практичної участі в політичному житті, конкретної політичної поведінки.

3. Політична соціалізація в модерному українському суспільстві

Проблема політичної соціалізації людини загострюється під час переходу суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації − усе це ставить надто суворі вимоги до пересічної людини. Питання входження людини до ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи − економічної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної − усе це стосується кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардинально змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище людини в економіці. Ринкова економіка базується на багатоманітних формах власності, змаганні самостійних товаровиробників, розвинутій системі фінансів, на дії могутніх стимулів особистої і колективної зацікавленості в досягненні високих кінцевих результатів праці.

Проблема створення ринку в нашій державі є досить складною не тільки внаслідок економічних та організаційних труднощів, а й унаслідок соціальних колізій, що неминуче виникають на ґрунті реальних соціально-історичних обставин. Процес формування ринку на Заході тривав кількасот років. Він відбувався багато в чому під впливом історичних подій, наприклад Реформації, що сформувала в людей такі риси, як раціоналізм, акуратність та ділова сумлінність. Епоха Просвітництва, визначивши основні політичні свободи та гарантії недоторканності особи (у тому числі й у сфері економіки), сприяла розвитку політичної демократії, формуванню правових держав. У суспільстві утвердилися закони, норми, правила, а також певні моральні засади, які регламентували поведінку людей, сформувалися громадяни з певними рисами особистості.

Усе це сприяло побудові західної промисловості на засадах суворо регламентованої адміністративно-командної організації з дуже жорстким розподілом управлінських і виконавських функцій, на засадах організації різних стандартних робіт-операцій, виконуваних робітниками. А ці принципи, за твердженням Ф.Тейлора, засновника американської системи промислового виробництва, „можуть бути з однаковим успіхом застосовані до будь-яких видів соціальної діяльності”.

Зовсім інша ситуація в Україні. Виявилася майже повна неготовність людини працювати за умов ринку, легальна ділова активність у галузі виробництва перебуває майже на нулі. Зате набула широкого розмаху активність у сфері перерозподілу − „вибивання” ресурсів і кредитів у держави (легальні форми), розкрадання й шахрайство (нелегальні форми), „тіньова” комерційна та банківська діяльність. Ці види „активності” накладають на людей свій відбиток, формуючи такі риси, як злодійкувата спритність, нечесність, неповага до закону, невіра в можливості відкритого вияву своєї активності в межах легальних організацій.

Формування нових норм і правил поведінки людини в суспільстві, створення нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності та готовності до постійного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, зростання інтенсивності праці для забезпечення собі належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і соціальних груп.

Значна частина населення до цього не готова. Багато людей не можуть знайти своє місце в ринковій економіці, пристосуватися до нових умов. Це стосується насамперед малокваліфікованих робітників, частини службовців і відповідальних працівників апарату управління, наукових працівників, викладачів та деяких інших категорій населення. Зростання кількості людей, що не здатні адаптуватися до ринкових відносин, може призвести до дестабілізації суспільства, виникнення гострих соціальних конфліктів, до екстремістських виступів. Ситуація дестабілізації суспільства загрожує навіть неосталінізмом. Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.

Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори на власні національно-культурні традиції. Досвід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило: інші традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом „природної спільності”, з наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги − робітник. Управління спрямоване не на „керівництво працею”, а на створення сприятливого соціального мікроклімату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.

Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв’язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Найвища функція держави − забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.

Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. На жаль, як у жодній іншій посттоталітарній державі, в Україні існує найглибша прірва між метою (на словах) та умовами її реалізації.

Нині в Україні відбувається створення демократичної інфраструктури політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні стереотипів тоталітарної масової та індивідуальної політичної свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує розробки концепції і засад політичної соціалізації особи стосовно сьогоднішніх умов формування демократичної культури населення.

Щодо організаційної сторони проблеми, то необхідно пам’ятати, що Україна, як і інші країни СНД, має досвід функціонування системи політичної освіти. Цей досвід, а також матеріальна база цілком можуть бути використані з метою демократичної політпросвіти населення держави. Набагато складнішою справою є залучення до діяльності в системі політичної освіти спеціалістів і громадськості. Накопичений досвід старих „спеців” тут не завжди може бути придатним, а ентузіасти-аматори навряд чи можуть на професійному рівні осмислити й здійснити цю важливу роботу за сучасних умов.

Так, польський політолог Є.Вятр, аналізуючи перспективи розвитку демократії в країнах Східної Європи, підкреслює велике значення для розвитку демократії спадщини минулого, тобто такого типу політичної культури, який би характеризувався взаємотерпимістю і впевненістю в тому, що переможений поважатиме демократичні правила гри. Щодо цього, на думку Є.Вятра, минуле країн Східної Європи не дає підстав для заспокоєння. Гоніння на інакомислячих, підозрілість, фанатизм, сприйняття політики в категоріях „образу ворога” − саме так виховано цілі покоління.

Як свідчить суспільна практика, політична соціалізація є невіддільною від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Ці два потоки зумовлюють один одного, хоч межі їхніх внутрішніх стадій можуть не збігатися і між ними можуть виникати суперечності, особливо в тих випадках, коли новий політичний режим намагається утвердити свою владу на базі старої культури або коли стара культура намагається відтворити себе на базі нового політичного режиму.

Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні? Зрозуміло, що сама можливість переходу від тоталітаризму до демократії робить об’єктивно необхідною зміну як ролі політики в житті людей, так і типу політичної культури, що склався раніше. За сучасних умов відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для здійснення цього процесу система цінностей, норм та стереотипів, що їх одержала Україна в спадщину від тоталітаризму колишнього СРСР, має бути замінена на систему демократичних норм і цінностей.

Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично заангажованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:

• пропаганди національної та соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху й громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;

• утвердження свободи (слова, пересування, совісті тощо) як абсолютної й неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;

• руйнування психологічного стереотипу засвоєної безпорадності, пов’язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки „десь там”, а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;

• створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед − своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить мир і в нашому власному домі.

4. Соціально-політична стратифікація

У сучасному суспільстві існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і влади, ніж інші, а отже, перебувають щодо них у більш привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди, що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі. Однак без наукових знань реальної соціальної структури, характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними неможливо зрозуміти, як функціонує і розвивається суспільство. Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти соціального життя, на думку вчених, належать до теорії соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація − це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum - пласт, прошарок).

Розшароване, багаторівневе суспільство можна порівняти з геологічними нашаруваннями ґрунту або різнокольоровими пластами кондитерського виробу. Порівняно з простим нашаруванням соціальна стратифікація має принаймні дві суттєві особливості:

• стратифікація є ранговим розшаруванням, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей розвитку);

• верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів суспільства, що до них належать, аніж нижчі.

Те саме можна сказати і щодо інших верств, якщо їх розглядати послідовно зверху вниз. Однак у сучасних розвинутих суспільствах цей порядок порушується. Нижчі верстви в кількісному відношенні поступаються так званому „середньому класу”.

Суспільство не тільки допускає ієрархію статусного становища груп, окремих індивідів, що до них належать, а й сприймає її як джерело, імпульс для свого розвитку. Соціальна стратифікація вказує на нерівність у суспільстві, його поділ за певним критерієм чи їх сукупністю на стійкі групи, які мають неоднаковий вплив на суспільне життя. Якщо соціальна нерівність потрібна для раціоналізації суспільного устрою, то проблемою залишається вибір критерію нерівності, який би забезпечив стабільність суспільства, його прогрес.

Найчастіше для загального уявлення про соціальну ієрархію суспільства достатньо поділити громадян будь-якого суспільства відповідно до таких критеріїв: дохід, освіта, влада, престиж.

Дохід вимірюється в гривнях або доларах, які одержує окремий індивід (індивідуальний дохід) або сім’я (сімейний дохід) протягом певного періоду часу, скажімо, одного місяця або року.

Освіта вимірюється кількістю років навчання у школі, ліцеї, гімназії, технікумі, коледжі, університеті. Скажімо, початкова школа означає 4 роки, неповна середня – 9 років, повна середня 11(12), коледж – 4 роки, університет – 5 років, аспірантура – 3 роки. Отже, професор має за спиною більше 20 років формального навчання. Інша ж людина може не мати і неповної середньої освіти.

Влада вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте ними рішення. Влада – можливість нав’язувати свою волю або рішення іншим людям незалежно від їх волі. Скажімо, рішення Президента України поширюється на всіх громадян, а рішення бригадира – лише на членів бригади.

Престиж – повага статусу, яка склалася в громадській думці.

Система цінностей, яка панує в суспільстві, буде визначати домінанти у співвідношенні чотирьох критеріїв. У більшості закритих суспільств, зокрема тоталітарному (радянському), визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма показниками. Сучасне суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади. Дохід, влада, престиж і освіта визначають сукупний соціальний статус особистості, тобто її становище і роль в суспільстві, соціально-стратифікаційній структурі. Кожна привілейована страта об’єктивно прагне до:

• закріплення і відтворення у спадкоємців свого престижного статусу,

• перетворення власного набутого статусу у приписний для нащадків, чи, принаймні, для полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. При тому, чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей, наприклад, через передачу частини нагромаджених багатств у спадок, через створення умов для набуття кращої освіти тощо.

Якщо суспільство у процесі побудови стратифікаційної системи орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілейованих груп нових членів. Таке суспільство можна визначити як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в Індії, залишки якого збереглися й до нині. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство є високодинамічним, воно допускає вільний перехід людей вверх і вниз по „соціальній драбині”. Такими є сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство. В деяких країнах, в силу специфічних обставин, збереглася стратифікація змішаного типу, в якій пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства (Великобританія, Японія).

Найдинамічнішим більшість соціологів вважають відкрите суспільство, у якому поділ на „верхи” та „низи” пом’якшується наявністю масового „середнього класу”. До нього належать люди, переважно із набутим соціальним статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому представниками середнього класу і в суспільстві, яке переймає ідеологію, систему норм середнього класу, високо цінується освіта, цілеспрямованість. Відповідно, все суспільство одержує могутній стимул до прогресу, ґрунтується на принципі конкуренції. Окрім того, середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства. Для того, щоб просунутись по соціальній драбині та зберегти свої набутки, потрібен соціальний мир, відсутність антагоністичних суперечностей між стратифікаційними групами. Завдяки цьому і забезпечується стабільний розвиток суспільної системи в цілому.

Всі розглянуті соціальні групи є лише відносно стабільними. В силу різних обставин вони можуть збільшуватися чи зменшуватися, а деякі з них повністю зникати із соціального простору. Кількісний склад, конфігурація соціальних спільнот, тип взаємин між ними суттєво впливають на життєздатність суспільства, а отже, вимагають і певного управління соціальними процесами. Воно полягає, зокрема, у стимулюванні чи навпаки уповільненні переміщення людей з одних груп в інші, коли це необхідно та можливо.

Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в якому вона живе. Іноді ці переміщення людина сприймає відчутливо та ідентифіковано, наприклад, переїзд із Києва у Львів або перехід із православної в греко-католицьку церкву, або з однієї сім’ї в іншу. Все це змінює позицію індивіда в суспільстві і свідчить про його переміщення в соціальному просторі. Проте існують такі переміщення людини, які важко визначити як соціальні не лише оточуючим її людям, але й їй самій. Наприклад, дуже складно визначити зміни становища індивіда у зв’язку із зростанням (або падінням) престижу, збільшенням або зменшенням можливостей використання влади, змінами доходу. Разом з тим, такі зміни в позиції людини в кінцевому підсумку відбиваються на її поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках, інтересах і орієнтаціях. У зв’язку з цим важливо визначити, як здійснюються переміщування індивідів в соціальному просторі, які в соціології прийнято називати процесами мобільності. Такі переміщення зумовлені як природними (зміни в життєвому циклі особистості: від народження до старіння), так і власне соціальними чинниками.

Отже, узагальнюючим поняттям для наукового визначення і розуміння відно­син між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння всіх видів ресурсів є „соціальна стратифікація”. Соціальні відмінності стають соціальною стратифікацією, коли групи людей вишикуються ієрархічно впро­довж шкали нерівності, яка виражається в різниці доходів, освіти, влади, пре­стижу, віку, етнічної приналежності або за допомогою якоїсь іншої ознаки. В сучасних високорозвинутих суспільствах існує багато стратифікаційних кри­теріїв, за якими можна ділити будь-яке суспільство.

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей:

• соціальність (позабіологічність) цього явища;

• традиційність, оскільки нерівність стано­вища різних груп людей зберігається протягом всієї історії цивілізації;

• уні­версальність, тобто її історична зумовленість не заперечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства;

• функціональність, тоб­то визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла, небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від про­яву ціннісного почуття справедливості до наукового аналізу реальних відносин між людь­ми, причин і умов їх існування, їх одвічності і корисності для функціонування суспільства, його розвитку.

Із першоджерел

Сорокін Петерим.

Соціальна стратифікація і мобільність

Соціальна стратифікація

• Соціальна стратифікація − це диференціація деякої даної сукупності людей (населен­ня) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираження в існуванні вищих та нижчих прошарків. Її основа та сутність − у нерівномірному розподілі прав та привілеїв, відповіда­льності та обов’язків, наявності та відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів тієї чи іншої спільноти. Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні та численні. Якщо економічний статус членів деякої спільноти неоднаковий, якщо серед них є як власники, так і невласники, то таке суспільство характеризується наявністю економічно­го розшарування незалежно від того, чи організовано воно на комуністичних, чи на капіта­лістичних принципах, визначене воно як «суспільство рівних» чи ні... Якщо в межах якоїсь групи існують ієрархічно відмінні ранги в сенсі авторитетів та престижу, звань та почестей, якщо існують керівники та керовані, тоді незалежно від термінів (монархи, бюрократи, гос­подарі, начальники) це означає, що така група політично диференційована, що би вона не виголошувала в своїй конституції чи декларації. Якщо члени якоїсь спільноти поділені на різні групи за родом їхньої діяльності, заняття, а деякі професії вважаються при цьому дещо престижнішими порівняно з іншими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділя­ються на керівників різного рангу і на підлеглих, то така група професійно диференційована незалежно від того, чи вибираються начальники чи призначаються, дістаються їм керівні посади у спадок чи завдяки їхнім особистим властивостям.

• Конкретні іпостасі соціальної стратифікації чисельні. Проте усе їх розмаїття може бути зведене до трьох основних форм: економічна, політична та професійна стратифікація. Як правило, всі вони тісно переплетені. Люди, що належать до вищого прошарку в якомусь одному відношенні, зазвичай належать до того ж прошарку й за іншими параме­трами; і навпаки. Представники вищих економічних прошарків одночасно належать до вищих політичних та професійних прошарків. Незаможні ж, за правило, позбавлені гро­мадянських прав і знаходяться у нижчих прошарках професійної ієрархії. Таке загальне правило, хоча існує і немало винятків. Так, до прикладу, найбагатші далеко не завжди знаходяться у верхівки політичної чи професійної піраміди, подібним чином і не за всіх випадків незаможні займають найнижчі місця в політичній та професійній ієрархії. [...]

• Будь-яка організована соціальна група завжди соціально стратифікована. Не існувало і не існує жодної постійної соціальної групи, яка була би „плескатою” і в якій усі її члени були би рівними. Суспільства без розшарування, з реальною рівністю їхніх членів − міф, що так ніколи і не став реальністю за всю історію людства...Форми і пропорції розшару­вання можуть різнитися, але сутність його постійна, якщо говорити про більш чи менш постійні й організовані соціальні групи. [...]

• Якщо навіть у первісній давнині не можна віднайти суспільства без розшарувань, то ще менш корисними є спроби відшукати його у більш пізні епохи розвинених та складних цивілі­зацій. Тут факти розшарування стають уже всезагальними, без жодного винятку. Відмінними є, щоправда, його форми та пропорції, але розшарування існувало всюди і в усі часи. Серед усіх аграрних і особливо індустріальних суспільств соціальна стратифікація стає виразною і помітною. Не складають винятку з правила і всі сучасні демократії. Хоча в їх конституціях і записано, що „всі люди рівні”, лише цілковито довірлива людина може припустити відсут­ність в них соціальної стратифікації. Достатньо згадати ступені градації від Генрі Форда до жебрака, від президента США до поліціянта, від директора до робітника, від ректора універси­тету до прибиральниці, від доктора права чи філософії до бакалавра гуманітарних наук [...]. Достатньо пригадати ці різні ранги і регалії, щоби побачити, що у процвітаючих демократіях соціальна стратифікація ані трохи не менше, ніж у недемократичних суспільствах. [...]

• Спроби скасувати соціальний феодалізм були вдалими в сенсі пом’якшення деяких відмінностей та у зміні конкретних форм стратифікації. Їм (групам старанних урівнювачів − І. Т.) ніколи не вдавалося знищити саму стратифікацію [...]. І якщо на якусь мить деякі форми стратифікації руйнуються, то вони виникають знову в старому чи модифіко­ваному вигляді і зчаста створюються руками самих урівнювачів.

• Сучасні демократії, соціалістичні, комуністичні, синдикалістські та інші організації зі своїм гаслом „рівності” не є винятками з правила... Внутрішня організація різних соціалістич­них і близьких їм груп, що претендують на „рівність”, показує, що можливо, жодна інша орга­нізація не створює такої громіздкої ієрархії і „босизму”, які існують в цих групах. [...]

• Величезне потенційне прагнення до нерівності у численних урівнювачів стає одразу помі­тним, як лише вони дориваються до влади. За таких випадків вони зчаста демонструють біль­шу жорстокість і зневагу до мас, ніж попередні королі та правителі. Це регулярно повторюва­лося ходою переможних революцій, коли урівнювачі ставали диктаторами. [...]

Політична стратифікація

Отже, як вже було зазначено, універсальність та постійність політичної стратифікації зовсім не означає, що вона всюди і завжди була ідентичною. Зараз же варто обміркувати наступні проблеми: а) чи змінюється профіль і висота політичної стратифікації від групи до групи, від одного періоду часу до іншого; б) чи існують встановлені межі цих коли­вань; в) періодичність коливань; г) чи існує вічно постійний напрямок цих змін. [...]

Резюме

1. Висота профіля політичної стратифікації змінюється від країни до країни, від одно­го відтинку часу до іншого.

2. У цих змінах немає постійної тенденції ані до вирівнювання, ані до збільшення стратифікації.

3. Не існує постійної тенденції переходу від монархії до республіки, від самодержав­ства до демократії, від правління меншості до правління більшості, од відсутності урядо­вого втручання в життя суспільства до всебічного державного контролю. Немає також і зворотних тенденцій.

4. Посеред багатьох громадських сил, що сприяють політичній стратифікації, велику роль відіграє збільшення розмірів політичного організму та різнорідність складу населення.

5. Профіль політичної стратифікації рухоміший, і коливається він у більш широких межах, частіше та імпульсивніше, ніж профіль економічної стратифікації.

6. У будь-якому суспільстві постійно відбувається боротьба між силами політичного вирі­внювання і силами стратифікації. Іноді перемагають одні сили, іноді беруть гору інші. Коли коливання профілю в одному з напрямків стає надто сильним і різким, то супротивні сили в рі­зні способи збільшують свій тиск і приводять профіль стратифікації до точки рівноваги. [...]

Друкується за: Сорокин Петерим. Социальная стратификация и мобильность // Человек. Цивилизация. Общество. − М.: Политиздат, 1992. − С. 295−424.

Тема: Політична соціалізація та соціальна стратифікація. План семінару

1. Поняття та суть політичної соціалізації і соціалізації особистості як громадянина.

2. Інститути політичної соціалізації.

3. Політична соціалізація в модерному українському суспільстві.

4. Соціально-політична стратифікація.

5. Вища освіта у процесі політичної соціалізації та соціальної стратифікації молоді.

Питання для самоконтролю

1. Поясніть значення терміну „соціалізація”.

2. Що розуміють під „політичною соціалізацією”?

3. На яких рівнях функціонує політична соціалізація?

4. Назвіть основні фактори, які впливають на процес політичної соціалізації особи.

5. Які типи політичної соціалізації ви можете назвати. Дайте їх коротку характеристику.

6. Що називають „інститутами політичної соціалізації”?

7. Які інститути політичної соціалізації ви можете назвати? Який із них, на вашу думку, є найвпливовішим? Відповідь обґрунтуйте.

8. Що є головною передумовою здійснення політичної соціалізації в Україні?

9. Дайте визначення поняття „соціальна стратифікація”.

10. Назвіть основні форми соціальної стратифікації за П.Сорокіним, як вони взаємопов’язані?

11. Відповідно до яких критеріїв найчастіше достатньо поділити громадян суспільства для загального уявлення про соціальну ієрархію суспільства?

Рекомендована література

16. Гелей С., Рутар С., Кендус С. Політико-правові системи світу. − Л.: Вид-во Львівської комерц. акад., 2004. − 224 с.

17. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. − 5 вид., перероб. і доп. − К.: Т-во „Знання”, 2004. − 645 с.

18. Грабовський О.В. Проблеми формування нової політичної системи в сучасній Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. − 2002. − Вип. 4. − С. 18-26.

19. Журавський В. Політична система України: особливості, фактори, чинники права // Віче. − 2000. − № 2. − С. 49-65.

20. Журавський В. С. Методологічні проблеми дослідження політичної системи. − К.: Парлам. вид-во, 2000. − 64 с.

21. Корженко В. В. Політична система України: минуле, сучасне, майбутнє (порівняльний огляд) // Актуальні проблеми державного управління / Українська академія державного управління при Президентові України. Харк. філ. − 2002. − № 2 (13).− У 2 ч.− Ч.1. − С. 124-132.

22. Поліщук О. Вища освіта як фактор політичної соціалізації особистості / О.Поліщук // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. / Збірник наукових праць. − Дніпропетровськ, ДНУ.− 2007. − С.325-333.

23. Поліщук О. Поняття політичної соціалізації: досвід теоретичного осмислення / О.Поліщук // Філософські науки: Збірник наукових праць. − Суми: СумДПУ ім.. А.С. Макаренка, 2007. − С.172-182.

24. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М. Пічі − Львів: „Магнолія Плюс”, „Новий світ-2000”, 2004. – 277 с.

25. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. − К.: Либідь, 2002. − 576 с.

26. http://ua.textreferat.com/referat-11698-1.html

27. http://studentbooks.com.ua/content/view/125/78/1/36/

28. http://www.refine.org.ua/pageid-4075-1.html

29. http://www.bur.com.ua/referaty/open.441.page.9.html

30. http://referatik.net.ua/referaty/referat_28160.html

Дайте відповідь на тестові завдання

1. Процес засво­єння людським індивідом певної систе­ми знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства – це…

а) соціальна стратифікація;

б) соціалізація;

в) політична соціалізація.

2. Політична соціалізація відбувається у таких основних формах:

а) прямій та опосередкованій;

б) соціальній, соціально-психологічній, внутрішньоособистісній;

в) гармонійній, конфліктній, плюралістичній.

3. Соціальні інститути, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян, називаються:

а) агентами політичної соціалізації;

б) інститутами політичної соціалізації;

в) закладами політичної соціалізації.

4. На якому рівні взаємодії людини та політичної системи на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми?

а) соціально-психологічному;

б) внутрішньоособистісному;

в) соціальному.

5. Який рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи?

а) соціально-психологічний;

б) внутрішньоособистісний;

в) соціальний.

6. Який тип політичної соціалізації характеризується наявністю політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну строкатість, клановість, низький рівень життя і водночас відсутністю базового політико-культурного коду?

а) гармонійний;

б) гегемоністський;

в) конфліктний.

7. Ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу, – це…

а) соціальна стратифікація;

б) соціалізація;

в) політична соціалізація.

8. Найчастіше для загального уявлення про соціальну ієрархію суспільства достатньо поділити громадян будь-якого суспільства відповідно до таких критеріїв:

а) дохід, освіта, влада, престиж;

б) соціальність, універсальність, функціональність;

в) рівень взаємодії індивіда із суспільством.

9. Який критерій вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте Вами рішення?

а) дохід;

б) престиж;

в) влада.

10. Яку системну властивість соціальної стратифікації характеризує таке означення: нерівність стано­вища різних груп людей зберігається протягом всієї історії цивілізації ?

а) традиційність;

б) соціальність;

в) універсальність.

Тема 14 Конфлікти і кризи у суспільно-політичному житті План

1. Поняття „політичного конфлікту”.

2. Причини виникнення і типологія політичних конфліктів та криз.

3. Управління політичними конфліктами та способи їх розв’язання.

4. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні.

1. Поняття „політичного конфлікту”

Поняття „конфлікт” розглядали з різних точок зору. Спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому. Психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій думок чи поглядів суб’єктів взаємодії. Політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а зіткнення, пов’язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

„У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів − це цвинтар”, − писав відомий вчений Б.Гурней. Розглядатимемо конфлікт як засіб саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, конфлікти − дестабілізуюче явище, а з другого, − сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо. Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства.

Перші наукові дослідження конфліктів з’явилися у VII − VI ст. до н.е. китайські філософи вважали, що джерело розвитку всього існуючого − це протиріччя між позитивними (янь) та негативними (інь) сторонами, які належать матерії. Стародавні греки залишили нам вчення про протилежності та їх роль у виникненні речей. Геракліт (кінець VI − початок V ст. до н.е.), намагаючись пояснити причини руху, стверджував, що рух треба уявляти як процес, який відбувається внаслідок боротьби протилежностей. Соціальний конфлікт у вигляді війни вважався Гераклітом батьком усього існуючого, тоді як Платон розглядав це як велике зло. Цицерон ( І ст. до н. е.), усвідомлюючи неминучість конфронтації у суспільному житті, намагався довести існування „справедливого” та „несправедливого” насильства.

Згодом конфлікт як соціальне явище дослідив Е.Сміт (1723-1790 рр.). На його думку, в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи і економічне суперництво. Конфлікти вивчали І.Кант, Г.Гегель, К.Клаузевіц, Ч.Дарвін. Головна ідея останнього − розвиток живої природи − це постійна боротьба за існування. Погляди Ч.Дарвіна були розвинені в деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту. Перші спроби створення соціологічної теорії удосконалення соціальної системи, яка досліджує роль конфлікту, з’явилися у другій половині XIX ст. у працях англійського соціолога Г.Спенсера (1820-1903 рр.). Він обґрунтував тезу про те, що конфлікти встановлюють певну рівновагу в суспільстві, чим забезпечують процес суспільного розвитку. К.Маркс розглядав в основному класові конфлікти, абсолютизуючи роль економічних відносин у виникненні соціального конфлікту.

Німецький соціолог Г.Зіммель (1858-1918 рр.) − основоположник функціональної теорії, за якою конфлікт − універсальне явище, тобто невід’ємна складова соціальних відносин.

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністичні, властиві „експлуататорському” ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що „соціалістичні” конфлікти були часто гострішими від „капіталістичних”, а в твердженні про можливість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

У першій половині XX ст. набула розвитку системно-функціональна школа Т.Парсонса, який розглядав конфлікт як причину дестабілізації та дезорганізації суспільно-політичного життя. Вчений визначав конфлікт як аномалію суспільного життя, і тому головне завдання вбачав у підтримуванні безконфліктних відносин між різними елементами суспільства, що зможе забезпечити соціальну рівновагу, взаєморозуміння та співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію мають виконувати правові інституції, релігія та звичаї, тому з часом, на думку Т.Парсонса, суспільство стає менш конфліктним.

І лише у середині XX ст. у Статуті ООН з’явилася ст.33 „Мирне вирішення суперечок”, якою передбачається, що „сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтримуванню міжнародного миру і безпеці, повинні перш за все намагатися розв’язати суперечності шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за власним вибором”. Проте, незважаючи на розуміння небезпеки конфліктів, незважаючи на засоби з їх попередження, конфліктів уникнути не вдається.

Політичний конфлікт − це зіткнення, протиборство політичних суб’єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто, це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних полягає в тому, що задіяні в ньому суб’єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять один одному з головного базового приводу − влади, її поділу чи володіння нею.

Для усвідомлення конфлікту як певного процесу необхідно розрізняти такі його фази:

• формальну, коли створюється соціальна база, формується ідеологія, висуваються домагання;

• загострення розвитку конфлікту, коли сторони переходять до войовничої тактики, відкрито йдучи на розрив з узаконеними нормами та структурами;

• воєнну реалізацію конфлікту, коли можливе збройне зіткнення;

• постреалізаційну, коли відбувається відбудова порядку, що існував до конфлікту;

• постформальну, під час якої ведуться переговори та дискусії з проблем забезпечення безпеки у регіоні конфлікту;

• розв’язання конфлікту, коли усуваються причини, що призвели до збройних сутичок.

Об’єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом − боротьба за володіння нею, устрій державних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності, символи, які є базою політичної влади.

Більшість сучасних політологів вважають, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності чи елементарне ігнорування їх.

Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об’єктивний і суб’єктивний аспект − це суперечність між політичним суспільством як єдиною системою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархії політичного статусу. У цьому джерело і основа політичного конфлікту.

Суб’єктивний аспект політичного конфлікту виявляється у такий спосіб:

• як суб’єкти усвідомлюють об’єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом конфлікту;

• як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт − це завжди організований конфлікт;

• чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір.

Змістом політичного конфлікту є політична боротьба. Боротьба − це протидія політичних суб’єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого.

У політології прийнято розрізняти учасників конфліктів: підбурювачів, організаторів, посібників, посередників.

Підбурювач − це організація, рух, група або держава, які підштовхують сторони до конфлікту, докладають певних зусиль до його загострення. При цьому сам підбурювач може і не брати безпосередньої участі у конфлікті.

Організатор − розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту.

Посібник − сприяє розвиткові конфлікту своєю моральною або матеріальною підтримкою. Безпосередньої участі у самому конфлікті посібник, як правило, не бере.

Посередник, не беручи участі у конфлікті, залишаючись строго нейтральним, допомагає конфліктуючим сторонам пом’якшити, локалізувати та врегулювати конфлікт.

2. Причини виникнення і типологія політичних конфліктів та криз

Насичене життя суспільства, мінливість навколишнього середовища зумовлюють виникнення різноманітних конфліктів. З практичної точки зору дуже важливою є класифікація, оскільки вона дає можливість орієнтуватися в специфіці їх прояву і, тим самим, допомагає оцінити шляхи їх розв’язання.

Залежно від суб’єктів конфліктного впливу їх поділяють на основні типи: внутрішньоособистісні, міжособистісні, між особою і групою, міжгрупові, міждержавні. Залежно від переважання тих чи інших факторів у виникненні конфліктів їх поділяють на економічні, ідеологічні, міжнаціональні, релігійні і політичні.

Міждержавні конфлікти мають власну специфіку. По-перше, в їх основі лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін. По-друге, сучасні міждержавні конфлікти впливають на міжнародні відносини як локально, так і глобально. І, зрештою, міждержавні конфлікти можуть спричинити масову загибель людей як в країнах − учасницях конфлікту, так і в усьому світі.

Залежно від інтересів, які обстоюються у конфлікті, прийнято розрізняти:

• конфлікт ідеологій між державами з різними суспільно-політичними системами (нині їхня гострота зменшилася);

• конфлікти між державами за політичне панування в світі або у регіоні;

• конфлікти, де сторони відстоюють власні економічні інтереси;

• територіальні конфлікти;

• релігійні конфлікти.

З точки зору зон і галузей їх поділяють на зовнішньо- і внутрішньополітичні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:

• „балансування на грані війни” (між двома чи більше державами), що відображає висунення однією державою вимог до іншої в надії, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її.;

• „виправдання ворожнечі”, що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання розв’язання війни проти Польщі);

• закриті (приховані);

• довготривалі, які мають затяжний характер (конфлікти на Балканах, Кавказі тощо).

Основні типи внутрішньополітичних конфліктів:

• Класові конфлікти виникають між суспільними класами і мають, як правило, антагоністичний характер. Такі конфлікти можуть набувати загальногромадянського характеру.

• Міжпартійні конфлікти відбуваються у рамках конституційних норм, хоча іноді можуть теж набувати драматичного характеру.

• Конфлікти між різними групами за лідерство в країні чи партії. Вони, як правило, офіційно не оформлені, проте їхні інтереси завжди пов’язані з боротьбою за владу.

• Особливою групою внутрішньополітичних конфліктів є міжетнічні конфлікти, що мають чітко виражену політичну спрямованість.

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяють на:

• між елітою і масами (незбігання інтересів);

• між об’єднаними політичними елітами (правлячою і опозиційною);

• протистояння, зіткнення і кризи, які розкривають взаємодію різних об’єктів влади (конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).

Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили (конфлікт у серпні 1991 року між радянською системою і антисоціалістичними силами).

У типології політичних конфліктів виділяють горизонтальний і вертикальний види. У горизонтальних політичних конфліктах боротьба за владу ведеться в рамках існуючого режиму. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупованнями в правлячій еліті, державою й окремими суб’єктами політики (особою, групою, інститутом). Цілями та причинами виникнення горизонтальних конфліктів є вдосконалення політичної системи влади (зміна лідера або правлячої еліти, часткове коригування політичного курсу, розширення або звуження владних повноважень суб’єктів політики).

У демократичній політичній системі горизонтальні політичні конфлікти інституційовані та до певної міри запрограмовані. Більшість із них має відкритий, публічний характер: парламентські дебати, припинення повноважень парламенту та призначення дострокових виборів, вотум недовіри урядові, звернення до Конституційного Суду.

У тоталітарних режимах, де влада не визнає конфліктів і прагне їх не допустити, якщо вони й трапляються, то набувають форми змови або палацового перевороту.

Вертикальні конфлікти відбуваються по лінії „влада − суспільство”. Різні соціальні прошарки, класи й етнічні групи виявляють свої характерні позиції, грають певні ролі. Ієрархічність статусно-ролевої структури, нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі „влада − суспільство”. Вони поділяються на статусно-рольові та режимні політичні конфлікти.

Статусно-рольові конфлікти використовуються в боротьбі за підвищення особистого та групового статусу в політичній структурі суспільства (за місце в ієрархії політичної влади, за сукупність і обсяг політичних прав і свобод, за можливість впливати на політичне життя). Прикладом може слугувати конфлікт між центром і регіонами.

Метою режимних політичних конфліктів є зміни існуючого політичного устрою або політичного курсу.

Конфлікт цінностей, конфлікт інтересів і конфлікт політичних культур розрізняють як види. У конфлікті цінностей суперечності полягають в різних уявленнях про саму політичну систему, політичний курс і правила політичної гри.

У конфлікті політичних культур відбувається зіткнення різних політичних цінностей, норм, звичаїв, способів політичної поведінки, ціннісної орієнтації і цілей політичного розвитку. Найпомітніше ці конфлікти виявляються в періоди радикальних реформ.

У конфлікті інтересів боротьба точиться у сфері розподілу й перерозподілу ресурсів (влади, матеріальних благ, духовних цінностей).

Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм − на якому політичному полі вони виникають і розгортаються:

• на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;

• в центрі політичної системи чи на периферії.

За часовими характеристиками вирізняють довготривалі і короткотривалі конфлікти. Виникнення та розв’язння окремого політичного конфлікту можуть статися протягом короткого часу (наприклад, відставка міністра у зв’язку з оприлюдненням його недозволених дій, приховування справжніх доходів прем’єр-міністром Італії Е.Берлусконі у 1995 році; звинувачення прем’єр − міністра Польщі Ю.Олекси у шпигунстві на користь іншої країни у 1996 році та ін.).

За ознакою об’єктивності перебігу виділяють конфлікти:

• дійсний, тобто такий, що спричинений об’єктивними суперечностями між інтересами та метою;

• випадковий, умовний − існує до того часу, доки учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

• змішаний, причини якого лише побічно пов’язані з об’єктами;

• неправильно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають у стані протиборства;

• помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

Оскільки політичні конфлікти зачіпають саму основу політичної системи суспільства − державні інститути, накопичені в надрах підсистеми можуть породити новий якісний стан останньої − перерости у вищий щабель конфліктів − політичні кризи (гр.krisis − вирішальний етап, перелом, важкий перехідний стан із непередбачуваними наслідками.). Це поняття більш відповідає системному характеру об’єкта, який піддається кризі − уряд, парламент, а через них і система в цілому.

Тобто, політична криза − це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, які мають місце, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності.

Основою політичної кризи є зміни у відношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів. Криза може відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політичної системи, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв’язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку.

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна кризи.

Урядова кризи. У тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів.

Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто це має місце і в Україні.

Внутрішньопарламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій, між парламентом і урядом, між парламентом і президентом, між парламентом і групами тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі). Парламент виступає безпосередньо інституційною ареною, на якій у мирних формах з’ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації, особливо це стосується парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу.

Конституційна криза, з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному і політичному ладі країни. Ця криза не виникає несподівано або випадково. Їй передують конституційні конфлікти, причини яких дуже різноманітні. Це можуть бути конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т.ін. У таких випадках вдосконаленню конституції слугує тлумачення її статей Конституційним Судом або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів − це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність. Коли виникає конфлікт застарілої конституції із новою соціально-економічною реальністю, конфлікт може перерости у конституційну кризу.

Прикладом може бути розвиток конституційної кризи на початку 90-х років в Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційних криз. Конституційною кризою можна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 р., яка призвела до розпаду СРСР. Політологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації „конституцією громадського конфлікту”.

Особливою формою політичних криз є революція, контреволюція, повстання, путч, війна тощо.

Найбільш типовими для перехідних суспільств є такі кризи:

• криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов’язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах найтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього нараду або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;

• криза розподілу матеріальних та духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

• криза легітимності породжується розчаруванням частини населення „курсом реформ”. Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

• криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

• криза проникнення, яка проявляється в декількох аспектах:

а) у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;

б) у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;

в) у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.

Політичні кризи поділяються на зовнішньополітичні та внутрішньополітичні.

Внутрішньополітичні:

• урядова криза – нездатність уряду вирішувати поставлені перед ним завдання з управління, невиконання його розпоряджень місцевими виконавчими органами;

• парламентська криза – розбіжність рішень законодавчої влади з думкою більшості громадян країни або зміна співвідношення сил в парламенті, припинення його роботи як інституції;

• конституційна криза – фактичне припинення дії Основного Закону країни;

• соціально-політична (загальнонаціональна) криза – включає всі три названі, зачіпає основи суспільного устрою й упритул підводить до зміни влади.

Політичні конфлікти та кризи – взаємопов’язані явища: конфлікт може бути початком кризи, і криза може бути підставою конфлікту. Конфлікт за часом і тривалістю може включати декілька криз, і сукупність конфліктів тоді становитиме зміст кризи. Політичні кризи й конфлікти дезорганізують, дестабілізують обстановку, але водночас, у разі їхнього позитивного вирішення, є початком нового етапу розвитку.

3. Управління політичними конфліктами та способи їх розв’язання

Типологія політичних конфліктів, як відомо, неоднозначна − конфлікти різні, не подібні. Отож, важко вказати на єдині способи і шляхи їх вирішення − немає якихось універсальних способів. Однак при всій складності проблеми вченими зроблено певні висновки завдяки накопиченому теоретичному і практичному досвіду.

Слід наголосити, що політологія вказує на проблеми регулювання та розв’язання конфлікту. Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо).

Політична практика виробила шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджають внутрішньополітичні конфлікти. Їх сутність полягає в ослабленні конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства, тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до неконфліктного рівня.

Перший шлях − соціальне маневрування − передбачає перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Цей перерозподіл залежить від розмірів суспільного продукту, рівня соціальної і політичної напруженості, гнучкості того прошарку суспільства, у якого відбирають частину суспільного продукту, професіоналізму політичного керівництва та ін. Форми використання цього шляху залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Він є своєрідним „клапаном”, що випускає „пару” народного невдоволення.

Другий шлях − політичне маневрування − включає широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів у стійкий політичний альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади

Третій шлях − політичне маніпулювання, яке застосовує політична влада для забезпечення свого стабільного функціонування. В більш вузькому значенні під політичним маніпулюванням розуміють цілеспрямований вплив на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації.

Четвертий шлях − інтеграція контреліти в політичну систему. Дестабілізація суспільної системи сприяє формуванню контреліти, що відіграє роль інтегратора суспільного невдоволення. Контреліта рекрутується за рахунок нестандартно мислячих, талановитих людей, які в силу різних обставин не увійшли до складу правлячої еліти. І хоча влада намагається у будь-який спосіб нейтралізувати такого суперника, іноді це вдається. Представників контреліти можна інтегрувати в політичну систему, залучаючи їх до складу правлячої еліти, якщо кінцеві політичні інтереси її не суперечать позиції правлячих кіл.

П’ятий шлях − послаблення опозиції. Якщо контреліта не ставить за мету повну дестабілізацію існуючої системи, то опозиція має чіткі наміри створити власну систему. Це вимагає від політичного керівництва послабити дії опозиції, для чого використовуються такі способи:

• упереджуюча ініціатива в заходах, які збиралася здійснити опозиція;

• викриття корисливої мети членів опозиції;

• доведення неспроможності досягнення цілей, поставлених опозицією;

• формування недовіри до опозиції з боку її прихильників;

• стимулювання „перебіжчиків” від опозиції введенням їх у владні структури;

• нейтралізація лідерів опозиції.

Шостий шлях − силовий тиск. Форми застосування силового тиску коливаються від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада, звичайно, дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо.

Силовий тиск застосовується в суспільствах з низькою політичною активністю громадян, де домінує консервативне мислення і зберігається жорстка ієрархічна структура. Якщо силовий тиск не виходить за межі розумного, він сприймається без зайвого супротиву.

Типовими шляхами є:

1. компроміс (лат. compromissus – погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов’заний не з однобічним нав’язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін;

2. примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього способу − нав’язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин, а це може бути:

• явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої;

• ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан, що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;

• знищення, „тотальне винищування супротивника” (Х.Шпейєр).

Розв’язання конфлікту − це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунття. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.

Завершення конфлікту − більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство.

Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно:

• встановити точну діагностику протиборства, включаючи з’ясування його мотивів, причин;

• прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне − змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу з ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення.

Можливі два варіанти вирішення конфлікту:

1. вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з важливих вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на своїх позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають;

2. зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника − медіатора (лат. „mediatio” − посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці). Завдання медіатора − дати сторонам готове рішення, яке сторони готові і повинні виконувати, домовитися, дійти згоди. Медіація не є чимось відмінним від переговорів, а лише особливий вид переговорного процесу.

Важливо, щоб медіатором виступала нейтральна сторона, поважана обома сторонами. При цьому більше є надії, ніж на судове втручання, що конфлікт буде вирішено.

Головне, щоб при переговорах двох сторін чи із залученням третьої сторони була терпимість до іншої точки зору, відверта розмова, спілкування, але без образ.

Однією з форм вирішення конфліктів є референдуми із правовими наслідками − наприклад, прийняття Конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни.

Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв’язання проблем з тлумаченням статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час „помаранчевої” революції.

Вибір стратегії, як правило, пов’язаний із особистісними особливостями опонентів, їх статусами, наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо. Коротко розглянемо деякі стратегії.

Суперництво − це нав’язування іншій стороні рішення, яке більше задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у випадках явної конструктивності очікуваного рішення, корисності результатів для всіх, а головне − важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати власні інтереси. Проте часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.

Компроміс − це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками. Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог, готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими. Сьогодні саме ця стратегія використовується найчастіше. Проте для успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не втратити більшого. Деякі політологи вважають, що компроміс − гарна парасоля, але поганий дах. На певний час він доцільний, часто необхідний у політичній боротьбі, але майже ніколи не потрібний тим, хто керує державою.

Пристосування − це вимушене поступлення, добровільна відмова від боротьби та втрата власних позицій. Прийняти цю стратегію сторони змушені при розумінні власної неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту.

Ухилення від вирішення проблеми − це спроба відійти від конфлікту при мінімумі втрат. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся.

Співробітництво − найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення. Ця стратегія застосовується при сильній взаємозалежності опонентів. Конфлікт можна вважати урегульованим, якщо:

• проблема зникає з політичного порядку денного;

• рішення приймається всіма учасниками конфлікту;

• немає потреби у підтримці умов угоди третьою стороною, тобто угода є самодостатньою;

• угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива;

• рішення не є „компромісним”, оскільки сторони не задовольнилися лише частковою реалізацією своїх цілей;

• угода встановлює нові, позитивні відносини між учасниками конфлікту;

• учасники добровільно приймають умови угоди без будь-якого тиску.

Управління конфліктом − врегулювання, розв’язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів.

Політичне врегулювання конфлікту повинно закінчуватися підготовкою та підписанням документів, що мають правову силу. Необхідно також підкреслити, що не існує єдиного, універсального засобу врегулювання конфлікту. Як ми вже впевнилися, конфлікти − дуже складне явище, а тому потребують комплексного підходу до мирного вирішення їх.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціально-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною є думка що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно, однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з’являється, коли врегульовується конфлікт У відносинах соціальних спільностей суперництво та співробітництво е інтегральними частинами більшості конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого, відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального попередження будь-яких негативних явищ, так і в кожному окремому випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об’єктивними потребами розвитку і суспільною оболонкою, в якій воно реалізується. Якщо така оболонка заважає розвиткові, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно взмозі надати об’єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому і полягає суть управління конфліктом.

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів. Їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, сиговий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А.Філлі, Р.Даль, М.Амстутц, П.Шазан, О.Чумаков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування е досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав’язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення „подвійного”, „заблокованого” конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці. Чи означає це, що силова модель взагалі не може використовуватись? Ні. Р.Даль зазначав, що в умовах демократії застосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у випадках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвердження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч.-О.Гондріха і Т.Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині. Аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі дослідження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив тенденцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфліктів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або примусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує „самопідтримку” досягнутої ситуації.

Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А.Філлі та П.Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х − початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв’язання конфліктів. Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов’язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

У більшості країн світу Конституційний Суд вирішує конфлікти, які виникають:

• між законодавчими і виконавчими органами;

• між центральними органами і її суб’єктами;

• між державними органами і політичними партіями, громадськими організаціями та об’єднаннями.

Слід пам’ятати, що Конституційний Суд відіграє важливу попереджувальну, стримуючу роль вже при зародженні політичних конфліктів. Суд вирішує його, спираючись на достатність чітких юридичних норм Закону про Конституційний Суд.

4. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні

Серед багатьох важливих завдань, які постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце займає завдання досягти національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантувати права людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо для поліетнічних держав. До таких держав належить і Україна, на території якої проживають представники понад 100 народів.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі мають глобальний характер і є закономірним явищем. А тому виявлення передумов, об’єктивних і суб’єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів своєчасного вирішення їх, локалізації, переведення з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним − усе це має принципово важливе значення в політиці. Над цією проблемою працюють науковці, розробляючи практичні рекомендації політикам.

Враховуючи поліетнічність нашої держави, особливе значення варто приділяти міжетнічним відносинам. До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності українського суспільства можна віднести поліетнічний склад його населення. За даними перепису населення 1989 р., крім українців, чисельність яких на той час становила 37,4 млн. (72,7%), в Україні проживало 14 млн., або більше ніж 27%, іноетнічного населення. Найчисельнішою частиною цієї групи є росіяни, яких налічується 11,4 млн. і які розселені дисперсно по всій території України, хоч найбільше їх проживає в Криму та в східних областях. Друге місце за чисельністю зайняли євреї − 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але переважно (до 99%) проживають у містах.

Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етнічних груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни й молдавани.

Молдавани проживають переважно в Одеській і Запорізькій областях, поляки − в Житомирській, Хмельницькій і Львівській, угорці − в Закарпатській. В Україні живуть і групи етносів, які налічують від 10 до 100 тис., а також етнічні групи, що нараховують по кілька тисяч: ассирійці, албанці, корейці, карели та ін. Переважна більшість цих народів розселена дисперсно і не має чітко визначених етнічних меж, а це, на думку західних етнополітологів, створює додаткові причини для виникнення конфліктів і труднощів у вирішенні їх. Цю проблему слід враховувати, розв’язуючи будь-які проблеми в регіонах. І хоч законом „Про національні меншини в Україні”, прийнятим у червні 1992 р., гарантується правовий захист представників усіх національних меншин, які проживають у нашій державі, проголошено державні гарантії у навчанні рідною мовою, в розвитку національних мов і культур, використанні національної символіки, відзначенні свят, збереженні традицій і звичаїв, пам’яток історії культури, в сповідуванні своєї релігії та ін. Усе ж за умов економічної та соціально-політичної кризи в суспільстві не всі положення Закону можна реалізувати: не вистачає коштів на фінансування його. Труднощі в реалізації Закону можуть викликати незадоволення з боку окремих етнічних груп або їхніх представників, а це, в свою чергу, може призвести до виникнення конфлікту.

Не менш конфліктогенним чинником, ніж попередній, є прагнення національної більшості, тобто українців, реалізувати власні етнічні потреби, насамперед, мовні та культурні. Відомо, що за часів СРСР пріоритет у розвитку мови й культури надавався російській нації. Було створено російську національно-культурну інфраструктуру, яка включала освітні заклади, де викладання проводилося переважно російською мовою, газети, радіо, телебачення, театри і т. ін.

З іншого боку, частина українців усе ще не може подолати почуття своєї національно-культурної меншовартості, проявляє певне небажання змінювати щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати конфлікти, а крім того, значно обмежує можливості гарантувати повноту прав іншим етнічним групам.

Ще одна конфліктогенна проблема, що також потребує свого розв’язання, − це повернення українців, кримських татар та представників інших народів, які проживають за межами України, на свою історичну Батьківщину. Як відомо, лише в колишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 млн. етнічних українців. Очевидно, що частина з них уже зараз прагне повернутися в Україну, інші − пізніше, але очевидно, що такі міграційні процеси найближчим часом активізуються. Економічна ситуація в країні не дає змоги відразу прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для проживання. Невлаштованість, відсутність упевненості в завтрашньому дні може призвести до незадоволення й іммігрантів, і постійних жителів тих регіонів, куди вони прибувають. Тому еміграційні процеси треба не лише контролювати, а й регулювати певними органами. Слід враховувати й те, що останнім часом Україна відчуває на собі процеси глобального світового характеру. Мається на увазі активізація рухової активності населення в усьому світі і стрибкоподібне збільшення припливу мігрантів в Україну, яка почала відігравати роль своєрідного „загального дому”. Територія України стала однією з ланок міжнародної нелегальної міграції з країн Південної Азії, Китаю, Пакистану, Афганістану та ін., які використовують її як перевалочну базу для в’їзду в європейські країни. Ці процеси турбують світову громадськість, особливо уряди європейських держав, куди прямують мігранти.

Оскільки приплив мігрантів в Україну останнім часом зростає, це створює певні труднощі й веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві. За умов погіршення соціально-економічної ситуації в країні, протистояння різних політичних сил не виключена можливість виникнення конфліктного потенціалу в різних сферах суспільного життя. Це стосується і конфлікту суспільства загалом, яке бажає позитивних змін і зміни влади, що неспроможна забезпечити їх.

Для України характерним є зміщення „гарачих” точок конфлікту із західного регіону на схід і південь − у Донбас і Крим. Якщо у Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності України, то в Криму і на Донеччині, де саме на незалежність покладалися надії на краще життя, цей чинник не спрацьовує.

Особливістю політичних конфліктів у теперішній Україні є те, що вони відбуваються в середовищі самої влади. Триває боротьба за володіння реальними її важелями. Роль влади в конфліктах, які виникають в неполітичних сферах, але які безпосередньо або опосередковано зачіпають основи існування цієї влади, винятково велика.

Основні види політичних конфліктів в Україні:

• між гілками влади, у т.ч. у процесі становлення інституту президентства;

• внутрішньопарламентський;

• між політичними лідерами;

• між партіями;

• усередині державно-адміністративного апарату.

Складність ситуації полягає в тому, що всі ці політичні конфлікти накладаються один на одного.

Нова система влади в країні стала джерелом принципово нових за змістом політичних конфліктів. Раніше це було протистояння влади й опозиції, а сьогодні головний політичний конфлікт розвивається між вищими посадовими особами держави.

Політична діяльність в Україні останніми роками дедалі більше зводиться до міжінституційних конфліктів компетенції. Це яскраво засвідчують стосунки між Президентом і Верховної Радою двох останніх скликань, між Президентом і Прем’єр-міністром від опозиційної партії. Триває конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром, котрі є представниками партій, що позиціонувалися політичними соратниками й коаліціонерами. За нинішньої ситуації, коли глава держави втратив статус гаранта Конституції, що є останньою і ключовою ланкою в складній системі владних ієрархій, однією з постійних причин конфліктів у боротьбі за владу стала процедура призначень посадових осіб. Це можна прослідкувати на прикладі призначень глав державних адміністрацій. Сьогодні практично кожне кадрове призначення, і на центральному, і на регіональному рівнях, стає політичною проблемою.

Актуальною причиною конфлікту всередині державно-адміністративного апарату в Україні є управлінська криза як наслідок руйнування управлінської вертикалі 2005-го року. Заміна управлінців середньої ланки представниками нової політичної команди призвела до некерованості на місцях і в багатьох центральних органах влади. Конкуренція між Президентом і Кабміном у призначеннях на посади ще більше ускладнила ситуацію. Голови обласних держадміністрацій не мають чіткого розуміння того, до якої владної вертикалі вони входять. Вакуум влади заповнюється особами, чия діяльність нічого спільного не має зі службою на користь суспільству й державі. В органи влади приходять представники фінансово-промислових груп і особи, пов’язані з кримінальними угрупованнями, котрі діють у своїх власних інтересах. Усе це спричиняє втрату авторитету державної служби й органів державної влади.

Ситуація в країні показує, що, використовуючи недоліки конституційної реформи, Основний Закон намагаються переробити під найвпливовішу на сьогодні еліту. Постає питання і про ревізію політреформи. Проте слід розуміти, що скасувати її можна, але відновити моносуб’єктність верховної влади в країні неможливо. Суб’єктами політики, котрі впливають на політичні процеси й державний устрій України, останніми роками стають вищі судові інстанції. 2004 р. це був Верховний Суд, згодом – Конституційний. Саме до нього апелюють органи влади та вищі посадові особи держави, і цей орган як інструмент, що впливає на функцію наслідку конфлікту, може реально вирішувати історичну долю України.

Не маючи досвіду перебування в конфлікті й виходу з нього, наша країна опинилася в неослабному конфліктному полі. За умов конфліктної політики економіка цілковито залежить від політичних процесів, а регулювання економіки – від політичних інтересів. Це призводить до ігнорування об’єктивних економічних законів. Уплив на політику великих бізнес-груп створює дисбаланс в економічному розвитку окремих регіонів і рівні життя різних соціальних груп, що також сприяє розвитку конфлікту.

Значиму роль в загостренні конфліктів відіграють засоби масової інформації.

Громадянське ж суспільство не здатне протистояти негативним діям влади через свою слабкість.

Сучасний політичний конфлікт в Україні можна визначити як горизонтальний з елементами вертикального режимного конфлікту інтересів, має ознаки внутрішньодержавної загальнонаціональної кризи.

Результати дослідження вказують на те, що політичне конфліктне поле в Україні не знівелюється, поки ініціатива не почне виходити від влади. Політичні конфлікти в Україні повинні бути обмежені не лише за інтенсивністю, а й за своєю тривалістю. Інакше механізми державного управління деформуються до такої міри, що не зможуть підтримувати баланс суспільних інтересів. Існує небезпека, що наслідком конфлікту може стати нова революція, яка призведе до зміни не лише форми правління та системи цінностей, а й до втрати державності − вказують політологи.

Аналіз ситуації в Україні підтверджує, що наша держава попри всі соціально-економічні труднощі основні проблеми намагається вирішувати цивілізованими методами.

Із першоджерел

ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ

Тим часом як загальне пояснення структурної підстави всіх соціальних конфліктів неможливе, процес розгортання конфліктів з певних станів структур, швидше за все, може бути застосований до всіх їх різноманітних форм. Шлях від стійкого стану соціальної структури до розгорнутих соціальних конфліктів, що означає звичайно утворення конфліктних груп, аналітично відбувається в три етапи...

Сам вихідний стан структури, тобто виявлений каузальний фон певного конфлікту, створює перший стан вияву конфлікту. На підставі істотних у кожному випадку структурних ознак у даній соціальній спільності можна виокремити два агрегати соціальних позицій, „обидва боки” фронту конфлікту. [...] Ці агрегати представників соціальних позицій не є поки що зовні соціальною групою; вони є квазігрупа, тобто лише виявленою множиною представників позицій, що передбачає їхню подібність, яка не потребує усвідомлення ними.

Але такі „уявні” спільноти фактично мають виїмкове значення. Стосовно структурних конфліктів ми мусимо сказати, що приналежність до агрегату у формі квазігрупи постійно припускає очікування захисту певних інтересів. [...] Латентні інтереси належать соціальним позиціям; вони не конче є усвідомлюваними і визнаними представниками них позицій: підприємець може ухилятися від своїх латентних інтересів і бути разом з робітниками; німці в 1914 р. могли всупереч своїм ролевим очікуванням усвідомлювати симпатію до Франції. […]

Другий етап розвитку конфлікту полягає, отже, у безпосередній кристалізації, тобто усвідомленні латентних інтересів, організації квазігрупи у фактичні угруповання. Кожен соціальний конфлікт прагне явного вираження назовні. Шлях до маніфестування існуючих латентних інтересів не вельми тривкий, квазігрупи є досягненням межі організації груп інтересів. При ньому, звісно, „організація” не означає те ж саме у випадку „класового конфлікту”, „конфлікту ролей” чи конфлікту в царині міжнародних відносин. У першому випадку мова йде про організацію політичної партії, спілки, в останньому − більше про експлікацію, виявлення конфліктів. За „рольового конфлікту” можна говорити про організацію задіяних елементів лише в переносному значенні. Менше того, завжди прагнуть до кристалізації та артикуляції. Звісно, кристалізація відбувається за наявності певних умов. Щонайменше за випадків класових конфліктів, конфліктів з приводу пропорційного представництва і конфліктів, пов’язаних з меншостями, нині є „умови організації”. Щоб конфлікти виявили себе, мусять бути виконаними певні технічні (особисті, ідеологічні, матеріальні), соціальні (систематичне реконструювання, комунікація) і політичні (свобода коаліцій) умови. За відсутності деяких або ж і всіх цих умов конфлікти лишаються латентними, межовими, не припиняють існувати. За певних умов, насамперед за відсутності політичних умов організації, сама організація стає безпосереднім предметом конфлікту, який внаслідок цього загострюється. Умови кристалізації стосунків, конкуренції, міжнародних та ролевих конфліктів повинні вивчатися окремо.

Третій етап полягає в самих сформованих конфліктах. Щонайменше в тенденції конфлікти є зіштовхуванням між сторонами чи елементами, що характеризуються очевидною ідентичністю: між націями, політичними організаціями і т.д. Якщо ж така ідентичність ще відсутня [...], конфлікти якоюсь мірою неповні. Це не означає, що такі протиріччя не становлять інтересу для теорії конфлікту; протилежність існує. Проте в цілому кожен конфлікт сягає, своєї остаточної форми лише тоді, коли задіяні елементи з точки зору організації ідентичні.

[...] Соціальні конфлікти виникають зі структури суспільств, які є союзом панування, що мають тенденцію до постійно кристалізованих сутичок між організованими сторонами. Але очевидно, що джерела споріднених конфліктів у різних суспільствах і в різні часи аж ніяк не однакові. Конфлікти між урядом та опозицією виглядали в Угорщині 1956 року інакше, ніж у Великобританії; стосунки між Німеччиною та Францією у 1960 р. − інакше, ніж 1440... Отже, форми соціальних конфліктів змінюються, і теорія соціального конфлікту повинна дати відповідь на питання, в яких аспектах можна виявити такі зміни форми і з чим вони пов’язані. Це питання змінних і чинників варіабельності соціальних конфліктів.

Стосовно змінних соціальних конфліктів або меж, у яких вони можуть змінюватися, то дві видаються особливо важливими: інтенсивність та насильництво. Конфлікти можуть бути більш-менш інтенсивними і більш-менш насильницькими. Припускається, що обидві змінні змінюються незалежно одна від одної: не кожен насильницький конфлікт обов’язково є інтенсивним, і, навпаки, зміна насильництва належить до форм вияву соціальних конфліктів. Під нею розуміються засоби, які обирають сторони, які змагаються, щоб здійснити свої інтереси. Зазначимо лише деякі пункти на шкалі насильництва: війна, громадянська війна, взагалі озброєна боротьба із загрозою життю учасників, ймовірно, означають один полюс; бесіда, дискусія і переговори згідно з правилами ввічливості та з відкритою аргументацією - другий. Поміж них знаходиться велика кількість більш-менш насильницьких форм сутичок між групами - страйк, конкуренція, жорстко минаючі дебати, бійка, спроба взаємного введення в оману, погрожування, ультиматум і та. ін […]

[…]Зміна інтенсивності стосується ступені участі постраждалих у даних конфліктах. Інтенсивність конфлікту більша, якщо учасників багато, що пов’язує з ним, отже, якщо ціна поразки вища. Чим більшого значення надають учасники сутичці, тим вона інтенсивніша. […] Отже, інтенсивність означає вкладену учасниками енергію і разом з тим соціальну значущість певних конфліктів.

У цьому місці мусить стати цілковито зрозумілим сенс узятого за базове широкого визначення конфлікту. Форма зіткнення, яка в повсякденному мовленні зветься „конфліктом” (зрештою, як і так звана класова боротьба), виявляється тут лише однією з форм більш широко феномену конфлікту, а саме − формою граничного або значного насильництва (і, можливо, також інтенсивності). [...]

Друкується за: Дариндорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социс. – 1994, №5. – С. 142-147.

Тема: Конфлікти і кризи у суспільно-політичному житті План семінару

1. Поняття „політичного конфлікту”.

2. Причини виникнення і типологія політичних конфліктів та криз.

3. Управління політичними конфліктами та способи їх розв’язання.

4. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте суть поняття «політичний конфлікт».

2. Охарактеризуйте структуру політичного конфлікту.

3. Визначте особливості та причини виникнення політичних конфліктів.

4. Дайте характеристику типів політичних конфліктів.

5. Опишіть поведінкові стратегії учасників політичного конфлікту.

6. Окресліть основні підходи щодо врегулювання конфліктів.

7. Опрацювавши документ, дайте характеристику основних етапів розвитку конфлікту.

8. В чому полягає специфіка політичних конфліктів в Україні?

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Кирилюк Ф.М. Філософія політичної ідеології: Навчальний посібник. − К.: Центр учбової літератури, 2009. − 520 с.

3. Козырев Г.И. введение в политологию: Учебное пособие для студентов вузов. − 2-е изд. − М.: Академический Проект; Екатеренбург: Деловая книга, 2004. − 208 с.

4. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. − К.: Центр навчальної літератури, 206. − 304 с.

5. Погорілий Д.Є. Політологія: 100 питань − 100 відповідей. навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. − К: Фірма „ІНКОС”, 2008. − 232 с.

6. Політична система та інститути громадянського суспільства в Україні: Навч. посібник / Ф.М.Рудич, Р.В.Балабан, Ю.С.Ганжуров та ін. − К.: Либідь, 2008. − 440 с.

7. Політологія/ Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін.; за ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоровя, 2004. – 776 с.

8. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. Філос. наук, доцент Т.В. Гончарук − Тернопіль: Астон, 2009. − 376 с.

9. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

10. Політологія: Підручник/ За ред. М, М. Вегеша. – 3-тє вид., перероб. І доп. – К.: Знання, 2008. – 384с.

11. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 08.12.2004 №2222-IV. – ВВРУ вiд 14.01.2005.

12. Романенко Ю., Кузниченко А. Межинституциональная война. [Електронний песурс] – http://www.vovremya.info/?art=2577

13. Селезнев Л. Политические системы современности: сравнительный анализ. – СПб.: Петрополис, 1995. – 253 с.

14. Штанько В. І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В. І., Чорна Н. В., Авксентьєва Т. Г., Тихонова Л. А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Політичний конфлікт – це…

а) особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування;

б) переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні ситуації з різким посиленням політичного напруження і нестабільності;

в) протидія політичних суб’єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого.

2. Кому належать такі слова: „У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів – це цвинтар”?

а) Б. Гурнею;

б) А. Сміту;

в) Г. Зіммелю.

3. Об’єктом політичного конфлікту є:

а) боротьба за владу;

б) політичний статус соціальних груп;

в) державна влада.

4. Що є змістом політичних конфліктів?

а) революція;

б) „виправдання ворожнечі”;

в) політична боротьба.

5. Хто з учасників розробляє тактику і стратегію розвитку конфліктів?

а) посередник;

б) підбурювач;

в) організатор.

6. Які види конфліктів виділяють за ознакою об’єктивності перебігу?

а) внутрішньополітичні та зовнішньополітичні;

б) дійсний, змішаний, помилковий, умовний;

в) обмежені та радикальні.

7. Вкажіть типові шляхи вирішення політичних конфліктів

а) повстання;

б) референдуми;

в) компроміс, примиренність.

8. Хто відіграє вирішальну попереджувальну, стимулюючу роль вже при зародженні політичних конфліктів?

а) Конституційний Суд;

б) Президент;

в) незалежні експерти.

9. Яка з видів політичних криз породжується розчаруванням частини населення „курсом реформ”?

а) криза легітимності;

б) криза ідентичності;

в) криза проникнення.

10. Який з підходів щодо вирішення конфлікту називають методом торгу або примусово-переговірним?

а) ідеалістичний підхід;

б) реалістичний підхід;

в) силовий підхід.

Тема 15 Вибори і виборчі системи План

1. Поняття виборів та їх місце у формуванні демократичної держави.

2. Типи виборчих систем.

3. Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії.

4. Інформаційно-аналітичне супроводження виборчої кампанії.

5. Особливості формування виборчої системи України.

1. Поняття виборів та їх місце у формуванні демократичної держави.

Вибори в органи влади становлять серцевину демократичного політичного процесу і є закономірним результатом процесу історичного пошуку суспільством кращої моделі формування і функціонування держави. Сьогодні демократичні вибори в органи Державної влади стали природним процесом у політичному житті багатьох країн світу. Вони являють собою спосіб формування органів влади і керування за допомогою вираження за визначеними правилами (відповідно до виборчої системи) політичної волі громадян. Унаслідок виборів обрані кандидати наділяються владними повноваженнями. Вибори використовуються у різних демократичних організаціях: партіях, профспілках, добровільних асоціаціях, кооперативах, акціонерних товариствах тощо.

Вибори завжди пов’язані з голосуванням. Однак при всій близькості цих понять вони мають й істотні відмінності. Вибори, звичайно, розуміють як закріплений у Конституції та інших законах відносно регулярний, періодичний процес обирання складу органів держави. А голосування не завжди пов’язане з виборами. Воно використовується у різних формах прямої демократії: у референдумах, опитуваннях, прийманні колективних рішень на зборах тощо.

Вибори як невід’ємний елемент демократії несуть на собі відбиток різних її форм і відіграють у різних її моделях нерівноцінну роль. Порівняно низькою є значущість виборів у політичних системах, що базуються на прямих формах демократії, на особистій участі громадян у підготовці і прийнятті найважливі­ших державних рішень. У таких випадках владні повноваження керівників, яких обирають громадяни держави, дуже обмежені, а це знижує і політичну значущість самих виборів. Прикладом таких держав була давньогрецька Афінська республіка в періоди безпосереднього правління більшості, прийняття найважливіших рішень громадою на площах, зокрема щодо питань розміру податків, війни і миру, зміни суддів і воєначальників.

В умовах сучасних демократій вибори − це стрижневий механізм, головна форма прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. Вони служать також найважли­вішим каналом представлення в органах влади інтересів різних суспільних груп. Загальні вибори передбачають право участі в них кожного громадянина. Для багатьох, а в деяких країнах − і для більшості громадян, вони є єдиною формою їхньої реальної участі в політиці. Вони дають змогу здійснювати найбільший вплив на владу: зберігати чи змінювати парламенти й уряди, забезпечувати їхню відповідальність перед народом, змінювати політичний курс тощо.

Якщо прийняти за вихідну підставу класифікації поділу влади, то можна виокремити вибори в законодавчі, виконавчі і судові органи.

Вибори в законодавчі органи влади: парламенти, збори представників − характерні для більшості країн з розвинутою демократією. Так, у США один раз у чотири роки проводяться федеральні, загальнонаціональні президентські вибори; кожні два роки − вибори в палату представників − нижню палату конгресу. У ці ж терміни − раз у два роки, але не на два, а на шість років, обирається одна третина членів верхньої палати конгресу − сенату.

Вибори символізують не лише виявлення думки населен­ня, але й залучають маси до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соціалізації населення, які забезпе­чують легітимність, законне обґрунтування (як тієї, що опи­рається на думку народу) політики, яку проводять представники влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, оскільки таким чи­ном можна демократично змінювати владні структури.

Вибори – це демократичний спосіб формування періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтверд­ження повноважень на повний строк, процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місце­вих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв’язку із закін­ченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органом своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького органу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

В умовах трансформації політичної системи вибори в Україні ще не є у повній мірі механізмом формування волі більшості та цивілізованого вирішення конфліктів, що виникають, не достатньо виконують функцію рекрутування нової політичної еліти, не є оптимальним способом мобілізації громадськості на підтримку загальнозначимих цінностей і партійних програм.

Моніторингові дослідження електоральної поведінки, які проводить інститут соціальної психології НАН України, дають можливість говорити про такі зміни, що відбуваються в середовищі виборців:

• основна частина реального електорату тримається „своїх” партій;

• певна частина виборців з тих чи інших причин переходить на бік інших партій;

• основним джерелом поповнення електорату і зростання політичної активності населення;

• є стабільна частина виборців, які не голосують ні за які партії і не беруть участі у виборах;

• найбільш стійкий електорат має Компартія України.

Поступовий перехід до демократії пов’язаний з виборами в органи державної влади різних рівнів: обрання місцевих структур самоврядування: формування політичної арени передвиборної боротьби на місцевому й регіональному рівнях шляхом створення партій і рухів, вибори їхніх керівних органів; обрання керівників виконавчої влади.

Право голосу − це найголовніше право людини, без якого всі інші права не мають сенсу. Заперечення загальнолюдської самоцінності демократичних виборів свідчить про авторитарні чи тоталітарні прагнення соціально-політичних сил, які претендують на владу, що повною мірою підтвердилося в практиці російського більшовизму, який із зневагою ставився до представницької демократії та її інституту, доводячи повну залежність останніх від приватних інтересів панівної касти (партії).

Отже, технологія розгортання громадянського суспільства відбувається через демократичні вибори. А тривалість переходу від авторитаризму до демократії обчислюється десятиліттями, поколіннями і серіями демократичних виборів. Що менше практичного досвіду багатопартійності, що найсприятливіші соціально-демократичні умови, які забезпечують вироблення політичної терпимості, то більший необхідний часовий інтервал. Поспішність деяких країн, які вважають, що перехід до демократії відбувається вмить, яку не можна упускати, найчастіше призводить до швидкого відновлення авторитаризму в демократичному вигляді.

2. Типи виборчих систем.

Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих проце­дур, пов’язаних з формуванням органів влади. Сучасні де­мократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів), і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типами ви­борчих систем є:

• система абсолютної більшості або мажоритарна: її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

• система пропорційного представництва (пропорційна): її різновидом є пропорційна система з преференціями;

• змішана (мажоритарно-пропорційна) система.

Мажоритарна виборча система передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють мажоритарну сис­тему абсолютної і відносної більшості (плюральну). При зас­тосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав понад 50 відсотків голосів виборців, а при застосуванні ма­жоритарної системи відносної більшості − той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників.

Мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовується у Франції, Еквадорі, а мажоритарна виборча система відносної більшості – у Канаді, Великобританії. Загалом ця найдавніша виборча система застосовується у 76 країнах світу.

Пропорційна виборча система передбачає проведення ви­борів за партійними списками і розподіл мандатів між пар­тіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажори­тарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну осо­бу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.

Історично пропорційна виборча система з’явилася пізніше від мажоритарної, на початку XX століття, і сьогодні засто­совується майже у 50 країнах світу. Вона впроваджувалася під гаслами справедливості, політичної рівності та поваги прав меншості і часто пов’язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил.

Вважається, що ця виборча система є справедливіша за інші, бо дозволяє врахувати інтереси різноманітних суспіль­них груп, національних меншин, сприяє представництву різних політичних сил у парламенті. У той же час надмірна розпорошеність мандатів між різними, інколи дрібними партіями, призводила до неможливості сформувати більшість у парламенті і утворити уряд, а тому у більшості країн, що застосовують пропорційну систему, введений своє­рідний бар’єр, тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї мог­ли отримати депутатські мандати.

Змішана (консенсусна) система. У сучасному світі застосовують різні модифікації як мажоритарної, так і пропорційної систем. Багато країн, прагнучи максимально використовувати переваги кожної з них і пом’якшити їхні вади, застосовують мішані системи, які поєднують елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є „лінійне змішування”, за якого частина депутатів обирається за мажоритарною систе­мою, а інша частина – за пропорційною. При цьому пропорційна і мажоритарна частини можуть мати різні величини. Так у Німеччині, Росії, Україні, Литві й Грузії пропорційна і мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині − відповідно дві й одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець одержує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий − за один із партійних списків. Існує її варіант мішаної виборчої системи, коли нижня палата обирається за пропорційним, а верхня − за мажоритарним принципами.

Змішана виборча система у нових державах пострадянського простору надійніше та об’єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структу­ру суспільства, веде до появи впливових політичних струк­тур замість „кишенькових” партій, які не мають популяр­ності серед населення.

Серед політико-правових умов, необхідних для ефективності демократичних виборів, поряд з демократичними традиціями слід відзначити й існування сильного сформованого громадянського суспільства зі структурованими інститутами: розвинуту багатопартійність як відображення різноманіття соціальних інтересів, сталу законодавчу базу, незалежне від держави функціонування засобів масової інформації.

Ефективні вибори передбачають відчуття народом своєї історично-національної спільності як основи патріотизму, поваги до закону, почуття державної відповідальності. У цьому передумова високої політичної культури народу, демократичних традицій. Особливо варто підкреслити необхідність суспільно-політичного консенсусу щодо державного устрою суспільства та його основних інститутів.

3. Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії.

Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише в тому разі, якщо вони базуються на визначених принципах, на загальновизнаних нормах, які мають безумовну цінність і роблять їх механізмом представництва. Ці принципи визначаються виборчим законодавством, основне завдання якого − забезпечити одне з найважливіших прав людини − право на голосування чи право голосу.

Демократичні принципи виборчого права включають:

1. Загальність, тобто всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової чи професійної належності, мови, рівня доходів, освіти, конфесії чи політичних переконань, мають активне (як виборець) і пасивне (як кандидат) право на участь у виборах. Загальність обмежується лише невеликою кількістю цензів, тобто умов допуску громадян до участі у виборах: віковий ценз дозволяє брати участь у виборах лише з відповідного віку, переважно з досягненням повноліття. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчого права (право обирати) становить 18 років, для пасивного (право бути обраним) − 21 рік: у Франції, відповідно, 18 і 23 роки, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США, Україні та деяких інших країнах − 18 і 21 рік. У тоталітарних політичних системах комуністичного типу вони виконують переважно функції політичної пропаганди, роз’яснення офіційних цілей і цінностей політики, мобілізації мас на досягнення цих цілей і цінностей; зміцнення „морально-політичної єдності” суспільства.

Тут так звані вибори проводяться для демонстрації удаваної згуртованості партії і народу, вождів і мас за допомогою одностайної підтримки і загальної участі у виборах, за допомогою формування масових ілюзій участі в політиці, ілюзій демократизму політичного ладу.

В авторитарних державах вибори виступають демократичним фасадом, красивою декорацією, яка прикриває монополію на владу вузької групи осіб чи однієї людини. Тут застосовуються як неконкурентні, так і напівконкурентні вибори. Останнім звичайно притаманні такі риси, як допущення до виборів лише бажаних чи принаймні лояльних до влади кандидатів і партій, обмеження компетенції виборних інститутів влади тощо. Усі основні рішення про склад депутатів, про зміст передвиборних програм приймає заздалегідь політичне керівництво країни (хунта, олігархія, монопольна партія). Кандидати здебільшого анонімні, тому що виборці не знають ні їх самих, ні їхніх програм. Вони виступають не як представники виборців, а як представники правлячих партійно-державних структур.

2. Рівність. Це означає, що кожний виборець має один голос, і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому ні майновий стан, ні посада, ні будь-які інші статусні чи особисті якості не повинні впливати на стан громадянина як виборця. Рівність виборчих прав передбачає її приблизну рівність виборчих округів, яка необхідна, щоб голоси виборців мали приблизно однакову вагу при обранні депутата. Саме тому в багатьох країнах установлюється мінімум, а інколи − максимум, від якого обирається визначена кількість депутатів. Але на практиці є істотні відхилення від установленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи переважно збігаються з адміністра­тивно-територіальними одиницями.

Так, згідно з виборчим законом ФРН, виборчі округи можуть різнитися за чисельністю населення на одну третину.

3. Безпосередність виборів (пряме голосування). Сутність цього принципу, конституйованого в більшості країн з розвинутою парламентською демократією, полягає в тому, що виборці прямо (без посередників, делегатів чи представників) обирають членів парламенту, президента, представників інших органів політичної влади.

У разі якщо громадяни вибирають лише вибірників чи спеціальний орган, який безпосередньо обирає кандидата, то політичне насильство, як правило, має свою логіку. Породжуючи численний шар звиклих до використання сили і відвиклих від творчої праці людей, прагнення переможців одержати привілеї як компенсацію за свої жертви і позбавлення, їхня нетерпимість до переможених − усе це може провокувати запеклий опір останніх. Узагалі політичне насильство не сумісне з демократичним ладом, гальмує його утвердження навіть тоді, коли до влади приходять послідовні прихильники демократії. А вибори виключають негативні для демократизації суспільства наслідки зміни влади.

Крім того, недосконале законодавство, відсутність демократич­них традицій і механізмів суспільного контролю за ходом виборів, характерне для країн з хиткою рівновагою між державою і громадянським суспільством, можуть призводити до численних фальсифікацій результатів голосування. Для таких країн кожні дійсно демократичні вибори являють собою маленький, але необхідний крок на важкому шляху становлення правової демокра­тичної держави.

4. Таємне голосування − це коли рішення конкретного виборця повинне бути нікому не відоме. Цей принцип забезпечує свободу вибору, охорону громадян від можливих переслідувань, а також підкупу. Практично таємниця виборів забезпечується закритою процедурою голосування, наявністю спеціальних кабін для голосування, стандартною формою, однаковістю бюлетенів для голосування, включенням у них імен усіх кандидатів чи використанням замість паперових бюлетенів спеціальних машин, які зберігають таємницю виборчого рішення і полегшують техніку голосування та підрахунок його результатів, опечатуванням виборчих арен, суворим покаранням за порушення виборчої таємниці тощо.

На базі демократичних виборчих прав сформувалися принципи, які характеризують організацію виборчого процесу. До таких принципів належить свобода виборів і добровільної участі в них громадян. Цей принцип означає, що ніхто не має права впливати на громадянина з метою примусити його до участі чи неучасті у виборах, а також ніхто не може вплинути на його вільне волевиявлення.

Свобода виборів передбачає насамперед відсутність політичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного та інформаційного тиску на виборців, активістів, кандидатів і організаторів виборів. Приклади політичного тиску − розправи із супротивниками, з активістами чи прихильниками партій-конкурентів:

• адміністративного − погроза зняти з керівної посади керівників та інших посадових осіб, які не зуміли „організувати” перемогу правлячої партії, залякування звільненням працівників, які відмовляються ставити підпис на підтримку висунення бажаного кандидата тощо;

• соціально-економічного − підкуп, погрози чи реальні санкції у тому числі стосовно цілих категорій населення за допомогою підвищення оплати праці, виплати затриманих зарплат, пенсій, допомоги тощо, обіцянки пільг і привілеїв для окремих регіонів тощо;

• психологічного − залякування виборців загрозою громадянської війни, масовими репресіями, економічною кризою тощо у разі приходу до влади на виборах партії-опонента; інформаційне систематичне однобічне чи перекручене подавання інформації.

Для організації виборчої кампанії створюється команда професіоналів, яка технологічно забезпечує підготовку кандидата до виборів. До неї входять керівник виборчої кампанії (менеджер) „начальник штабу” − відповідальний за забезпечення організованості кампанії, за витрату фінансів, роботу штабу, а також прес-секретар, юрист, фахівці, відповідальні за інформаційно-аналітичний супровід виборчої кампанії, політологи, журналісти та ін.

До роботи в групі підтримки часто залучають консультантів, особливо якщо є необхідність користуватись експертними оцінками чи результатами соціологічних опитувань. Саме на цій ділянці роботи найчастіше відбувається „витікання” конфіденційної інформації, у тому числі і в табір суперників.

Після проведення підготовчих заходів та офіційного призначення термінів виборів починається виборча кампанія. Це поняття використовують як стосовно всієї держави, так і окремих кандидатів чи партій. У першому випадку виборча кампанія являє собою комплекс організаційних, політичних, інформаційно-пропагандистських та агітаційних заходів для безпосереднього забезпечення виборчого процесу в державі, у другому − систему заходів, спрямованих на успіх конкретного кандидата чи партії.

Первинний крок виборчої кампанії − висування кандидатів. Однак починати рекомендується не з розгляду кандидатів, а з вивчення електорату за основними групами: чого яка група виборців хоче, які в них уподобання. Потім визначають, хто з кандидатів найближчий до бажань переважної більшості виборців. На жаль, часто ігнорується необхідність оцінити перспективу можливої конкуренції кандидата з не менш сильними суперниками. Тобто, підбираючи її кандидатів, звертають увагу на рейтинг кожного з них серед можливих суперників, імідж, здатний викликати позитивні емоції. Вибори завжди здійснюються в конкретному суспільно-політичному середовищі, яке багато в чому визначає їхній або справді демократичний, або маніпуляційний характер. Це середовище включає параметри, які відображають його вплив на виборчий процес. Нижче наводимо ці параметри.

Наявність у суспільстві ціннісного консенсусу, атмосфери довіри, готовності політичних партій, переважної більшості громадян поважати результати виборів, без чого вільні вибори або взагалі неможливі, або стають інструментом маніпулювання, особливо коли політичні еліти й основні суспільні групи бачать у виборах не засіб примирення і знаходження балансу політичного впливу, а знаряддя зміцнення свого панування і примусу супротивників до покори.

Повага в державі прав людини. Це необхідно для того, щоб і виборні і кандидати почувалися вільними, не піддавалися всяким погрозам, щоб у суспільстві існувала атмосфера поваги до особистості, волі більшості і прав меншості.

Електоральна (громадянська) обізнаність випадків. Вона передбачає, що виборці розуміють, для чого вибори проводяться і як саме вони повинні проходити, знають принаймні найвпливовіші політичні партії, їхні програми і кандидатів, яких вони виставляють, і взагалі виборці проінформовані про все, що стосується виборів. Громадська освіченість забезпечує свідомість і компетентність рішень, без яких вибори є не волевиявленням народу, а інструмен­том масового маніпулювання, до якого вдаються еліти.

Демократичний характер реєстрації виборців. Це означає насамперед відсутність будь-якої дискримінації: за національною, расовою, майновою чи якою-небудь іншою ознакою. Точність і повнота списків виборців, а також наявність документів, які дають змогу ідентифікувати кожну людину, запобігають можливості фальсифікацій за допомогою позбавлення одних людей права голосу і багаторазового голосування інших.

Демократичний порядок реєстрації і взаємин партій. Партії − головний суб’єкт електоральної активності, політичної участі, організації й мобілізації громадян. Вони − основний претендент на формування парламенту й уряду. В усіх стабільних демократичних державах характер відносин між партіями визначає загальну канву й атмосферу виборів. Для вільних виборів украй важливо, щоб усі партії, які визнають демократичну конституцію, мали можливість реєстрації, висування кандидатів і електоральної боротьби. Удержати партії від порушень закону, її етичних норм і тим самим зміцнити загальну атмосферу довіри допомагають міжпартійні угоди про кодекс поведінки партій, для контролю над дотриманням яких звичайно створюються спеціальні комісії, що представляють усіх учасників виборчого процесу.

Формування незалежних, неупереджених і компетентних органів управління виборчим процесом. До них належить перш за все виборча комісія. Її функції різноманітні, хоч і не однакові в різних країнах. Найчастіше до функцій виборчої комісії належать: тлумачення виборчого закону, визначення правил і процедур проведення виборів, організація виборчих дільниць, перевірка дійсності зібраних на підтримку кандидатів підписів, реєстрація виборців і кандидатів, підготовка передвиборних матеріалів і підбір апарату, необхідного для проведення виборів, урегулювання суперечок, що виникають, проведення заходів щодо електоральної обізнаності й інформованості громадян, підрахунок і зведення результатів виборів, оголошення їх та загальний контроль за процесом виборів. Неупередженість і незалежність членів виборчих комісій покликані гарантувати наділення їх особливими правами й імунітетом, як це має місце у суддів. Виборчі комісії можуть серйозно впливати на перебіг і характер виборів, зокрема й служити інструментом фальсифікації їх. Крім виборчих комісій, важливі функції щодо організації виборів виконують місцеві органи влади, які подають їм різнобічну практичну допомогу.

В умовах демократичних режимів виборчі технології покликані забезпечити найважливішу сферу взаємодії громадянського суспільства і держави − передання владних повноважень представникам суспільства за допомогою процедури виборів. Унаслідок цілеспрямованої політичної діяльності досягається результат: для держави − забезпечення правових норм під час організації й проведення виборчої кампанії, для суспільства − найповніша реалізація соціальних функцій виборів, для кандидатів − здійснення в рівній боротьбі з політичними конкурентами свого права представляти жителів свого округу в державних органах. При цьому виборчі технології не можуть не враховувати об’єктивних умов проведення виборів: правового поля, практики виборчих кампаній, національно-політичних традицій, організацій­них і матеріальних можливостей держави.

4. Інформаційно-аналітичне супроводження виборчої кампанії.

Відомо, що у виборчій кампанії виділяється кілька основних етапів: формування законодавчої бази виборів: оголошення виборів; висування кандидатів (збирання підписів); реєстрація кандидатів; передвиборчі заходи; голосування; визначення результатів виборів (можливе призначення повторних виборів).

Однак з позицій стратегічного управління, необхідна робота починається задовго до оголошення виборів, особливо в тій сфері, що стосується інформаційно-аналітичного забезпечення виборчої кампанії. Після нагромадження первинної інформації спочатку щодо виборців значне число підписів, а також короткий термін збирання їх можуть стати серйозною перешкодою для претендентів, які представляють малозабезпечені верстви населення і, звичайно, не володіють великими фінансовими (гроші), інформаційними (ЗМІ) та організаційними (підтримка партії чи інших організацій) ресурсами. Тому для забезпечення демократизму виборів процедура висування кандидатів не повинна бути надмірно складною і дорогою, водночас вона має відгороджувати виборчу комісію від претендентів, які не користуються значною громадською підтримкою. Занадто велика кількість претендентів і депутатів може утруднювати проведення виборів, дезорієнтувати виборців і потребує великих фінансових витрат з боку держави. Міжнародно визнані норми вільних виборів передбачають обмеження для балотування кандидатів лише за ознаками громадянства, віку, терміну проживання в країні, судимості за кримінальними справами, психічної й фізичної повноцінності. Висування кандидатів завершується реєстрацією їх.

На рішення виборців впливає агітаційна кампанія, яка багато в чому визначає успіх чи невдачу претендентів. Тому організації й проведенню її приділяється особлива увага.

Для ведення виборчої кампанії і передовсім для її агітаційного етапу створюється спеціальний штаб, куди звичайно входять головний розпорядник, фінансовий агент, прес-секретар, політичний організатор, координатор графіка кампанії, технічний секретар і помічники. До цього штабу примикають довірені особи, група підтримки кандидата, група соціально-політологічного забезпечення, що складається з професіоналів − політологів, соціологів, психологів, юристів та іміджмейкерів (фахівців з політичної реклами), а також активісти-добровольці й агітатори, спонсори кампанії та деякі інші її активні учасники.

Сучасні агітаційні кампанії звичайно ведуться відповідно до наукових рекомендацій і за чітко розробленим планом, який складається з таких основних елементів, як аналіз та оцінювання політичної ситуації й уразливих для кандидата місць, стратегія, тактика і графік кампанії, структура керування нею та її бюджет.

Будь-які вибори вимагають наявності чималих матеріальних (гроші, приміщення тощо), часових (час, необхідний для підготовки і проведення виборів, навчання апарату, друкування бюлетенів і передвиборних матеріалів, вироблення програми і виборчої стратегії, збирання засобів тощо.) та людських (люди, які беруть участь у виборчій кампанії) ресурсів. Без таких ресурсів вибори або взагалі не відбудуться, або дадуть явні переваги власникам електоральних ресурсів. Відразу ж після завершення голосування виборча комісія чи інший спеціальний виборчий орган починають підраховувати його результати. Між голосуванням і підраховуванням голосів не повинно бути перерви чи затримки, оскільки це може бути використане для різного роду фальсифікацій. У міжнародній практиці найчастіше бувають такі порушення правил голосування і підраховування, як виготовлення й облік зайвих виборчих бюлетенів, пряме приписування голосів одному з депутатів, вилучення бюлетенів, поданих за небажаного кандидата, та ін.

Аби запобігти підробкам і фальсифікації й забезпечити довіру громадян до результатів виборів, необхідний надійний контроль і за голосуванням, і за підведенням його підсумків. Це забезпечу­ється формуванням авторитетної виборчої комісії, яка користується довір’ям у конкуруючих партій, із залученням незалежних, у тому числі й міжнародних, спостерігачів, із присутністю спосте­рігачів і довірених осіб кандидатів безпосередньо на виборчих дільницях. Передбачено контроль за ходом голосування за умови невтручання безпосередньо в роботу членів виборчих комісій, але з правом звертати увагу на помилки, які допускаються, і вимагати усунення їх, наполягати на суворому виконанні норм закону про вибори.

Відсутність надійного контролю за ходом і результатами виборів може перетворити їх на інструмент маніпулювання, скомпро­метувати їх в очах громадян, породити масові протести і загострити політичну ситуацію.

За підсумками виборчої кампанії доцільно проаналізувати проведену роботу „по свіжих слідах” (такий аналіз завжди виявляється корисним у майбутньому).

Існують різні способи висувань та реєстрації кандидатів. Серед них − збирання підписів на підтримку кандидата чи партії: надання реєстраційного внеску чи грошової застави, а також документів, які свідчать про наявність у кандидата визначеної підтримки, наприклад, списку партійних активістів або членів групи підтримки.

Найбільш поширене висування кандидатів партіями, громадськими рухами й організаціями та групами громадян, які зібрали відповідну кількість підписів на їхню підтримку. Число підписів, необхідних для реєстрації кандидата, залежить від рівня виборів (президентські, парламентські, регіональні тощо), а також від особливостей виборчого закону країни.

У ході передвиборної боротьби ведеться фактично інформа­ційна війна, яка супроводжується викриваннями суперників, неспо­діваними акціями та рекламою переваг свого кандидата чи його партії.

В умовах інформаційно-аналітичного супроводу виборчої кампанії звичайно використовують прогнозні оцінки. Вони не тільки служать для того, щоб забезпечити собі правильне сприйняття очікуваних змін ситуації, а й сприяють цілеспрямо­ваному впливові на виборців у той чи інший бік. Відповідну роль тут відіграють результати соціологічних опитувань, в яких можливі свідомі перекручування в інтересах „замовника”, а то і просто фальсифікація.

Голосування і підбивання його підсумків − кульмінаційний етап виборчого процесу. У цей період безпосередньо виражається воля громадян, яка визначає склад органів влади.

У наші дні голосування здійснюється за допомогою спеціальних виборчих машин (перші зразки їх уже наприкінці ХІХ ст. почали використовувати в США) або виборчих бюлетенів. Останній спосіб голосування поширений набагато більше. Основним місцем голосування служать виборчі дільниці, хоча в деяких країнах, наприклад, у Швеції, дозволяється голосувати і поштою. В одних державах (Австрія, Австралія, Бельгія, Італія, ФРН та ін.) голосування розглядається не тільки як право, а як обов’язок громадян. За неучасть передбачаються грошові штрафи, громадський осуд чи інші покарання. У більшості ж країн голосування − справа добровільна.

5. Особливості формування виборчої системи України.

Виборча система України. В ст.69 Конституції Ук­раїни зазначається, що „народне волевиявлення здійснюєть­ся через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”. За Законом України „Про вибори народних депутатів України” депутати Верховної Ради України обираються за пропорційною виборчою системою.

Вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної рад, а також голів цих рад проводяться за мажори­тарною системою відносної більшості. Вибори депутатів районної та обласної рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.

Запровадження змішаної виборчої системи, безумовно, є важливим кроком на шляху до демократизації українського сус­пільства, однак вже сьогодні багато політичних партій виступа­ють за проведення наступних парламентських виборів за про­порційною системою, аргументуючи це такими положеннями:

• по-перше, вибори за змішаною виборчою системою привели до парламенту багато безпартійних депутатів, що стало однією з причин того, що Верховна Рада України попереднього скликання дов­гий час не могла сформувати парламентську більшість (така більшість з’явилася лише 20 січня 2000 р.);

• встановлення 4-відсоткового бар’єра, на думку прихиль­ників пропорційної виборчої системи, призвело, по суті, до по­рушення конституційного права обирати тих громадян, які віддали свої голоси за політичні партії, що не подолати цей рубіж, але за яких проголосував певний відсоток виборців;

• політичні партії, які подолали цей 4-відсотковий бар’єр, а їх лише 8 з 30, і взяли участь і виборах, поділили між собою депутатські мандати, які по праву належали іншим політичним партіям, а це понад 80 мандатів. Отже, склалася така ситуація, коли голоси виборців, які вони віддали за інші політичні партії, тобто проти восьми партій, які пройшли до парламенту, були всупереч їх політичній волі зараховані цим партіям.

Ті, хто сьогодні виступає за чергове реформування виборчого законодавства України в аспекті переходу до пропорційної виборчої системи, вважають, що така система є перспективнішою, оскільки не буде втрачено голосу жодного виборця.

Із першоджерел

Гоулд Ф.

Стратегічне планування виборчої кампанії

Частина 1

ПРОЦЕС СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ

Процес стратегічного планування вбирає в себе 4 стадії:

1. Збирання інформації, що надходить від двох джерел: дослідження громадської ду­мки і вивчення суперників.

2. Оцінка інформації, що мається, першочергово шляхом виявлення сильних та слаб­ких сторін усіх учасників боротьби.

3. Безпосередня розробка стратегії: визначення адресних груп, проблем, цілей, стра­тегії та основних гасел.

4. Планування, тобто переведення усього вищезазначеного у завершений план усієї кампанії.

Розглянемо ці стадії детальніше.

1. Інформація

Стратегічне планування неможливе без інформації. Є два джерела її отримання: до­слідження громадської думки і вивчення суперників.

Дослідження громадської думки необхідне за проведення будь-якої політичної кам­панії. Воно здійснюється у двох основних формах: а) кількісне дослідження, яке передба­чає опитування статистично репрезентативної вибірки виборців і б) аналіз фокусних груп.

Вихідне, кількісне дослідження дозволить визначити найбільш важливі факти, що стосуються вашого кандидата і його суперника, факти, від яких можна відштовхуватися в наступних дослідженнях. Подібне дослідження включає в себе виявлення:

• електоральних намірів;

• ставлення до стану країни (чи в потрібному напрямі йде її розвиток);

• оцінки економічної ситуації (чи посилюється економіка, чи стає слабшою, поліп­шується чи погіршується життя конкретного індивіда);

• проблем, що найбільш гостро стоять перед виконавцями (чи це є проблеми охо­рони здоров’я, чи економіки, чи оборони);

• сильних та слабких сторін усіх партій, що беруть участь у виборах;

• іміджу партії та її кандидатів: чи довіряють їм, чи вважають їх за таких, що відпо­відають духу часу, компетентними;

• кандидата, який викликає найбільшу довіру і лідируючого з точки зору його під­ходу до стрижневих політичних проблем: кому більше за все довіряють у питаннях управління економікою; хто, на думку виборців, з найбільшою часткою ймовірності не допустить підвищення податків; хто користується найбільшою довірою з питань зовніш­ньої політики.

Таке дослідження дозволить отримати повну картину політичної території, на якій буде розгортатися кампанія. Воно допоможе з’ясувати сильні та слабкі сторони партій, турботи і побоювання електорату, а також сфери, сприятливі для ведення передвиборчої боротьби, і ті, де ваші позиції слабші. Однак воно не дозволить зануритися в царину більш глибоких страхів, сподівань цінностей електорату. Тут потрібен інший тип обсте­ження.

За аналізу фокусних груп досліджуються групи, що складаються із 6−8 людей і ске­ровані підготовленим ведучим. Інтерв’ювання їх не дає статистично надійних результа­тів, але дозволяє сягнути глибше у настрої електорату... Аналіз фокусних груп дозволяє, зокрема, визначити:

• що реально викликає побоювання і занепокоєння виборців, на що вони дійсно сподіваються і чого бояться;

• що вони насправді думають про політиків, чи подобаються вони їм, чи користу­ються довірою;

• які насправді їхні переконання і глибинні цінності;

• який відгук викликає у них політична інформація, як на них впливають гасла, плакати і летючки.

Аналіз фокусних груп дає глибину опитування громадської думки − кількісні показ­ники. Для ведення виборчої кампанії потрібно і те, й інше. [...]

2. Оцінка

Коли вся інформація отримана, вона повинна бути приведена в систему і оцінена. Центральною системою подібної оцінки буде визначення сильних і слабких сторін у по­зиціях як вашої, так і конкуруючої партії та їх кандидатів. Це повинно бути зроблено ре­тельно і чесно, особливо щодо того, що стосується ваших власних слабких місць. Допоки це не зроблено, ви не зможете розпочати вироблення власної стратегії

[...] Процес вироблення стратегії складається, у свою чергу, з п’яти елементів: вияв­ляється адресна група; визначається центральна проблема, якій надаватиметься особлива увага; формулюються цілі кампанії, її головна стратегічна лінія й основні гасла. Розгля­немо їх по черзі.

Вибір адресної групи. [...] Суть успішної політичної стратегії полягає в тому, щоб ро­бити вибір, і часто жорсткий вибір. Необхідно визнати, що ви не можете адресовувати свій політичний заклик усім − вам доведеться обирати. Це, звісно, не означає, що ви по­винні цілковито вилучити з поля зору тих, хто не входить до вибраної вами групи, просто тим, хто до неї входить, повинна бути надана пріоритетна увага. Вибір адресної групи важливий з ряду причин. По-перше, це дозволяє розробляти га­сла. В політиці, як у житті, якщо ви знаєте, до кого звертаєтеся, то вам відомо, що й ска­зати. По-друге, це дозволяє найбільш ефективно використовувати наявні засоби. [...] По-третє, вибір адресної групи дає можливість висувати, особливо на місцевому рівні, такі гасла, які відбивали б потреби потенційного виборця. До прикладу, якщо летючка при­значена пенсіонерам, в ній можна говорити саме про потреби пенсіонерів. Чим специфіч­ніше гасло і чим влучніше воно сформульоване стосовно конкретного адресата, тим ефе­ктивніший ваш комунікативний процес.

Виявлення адресної групи потребуватиме певного часу та зусиль. Поступово склад подібних груп став усе більшою мірою визначатися не стільки традиційними чинниками, такими як соціальна чи економічна приналежність індивідів, скільки настановчими хара­ктеристиками, які не збігаються з економічними та соціальними. Ви, наприклад, можете прагнути привернути тих виборців, які дотримуються традиційних цінностей, налашто­вані вельми націоналістично і хворобливо сприймають зміни. Або ж, навпаки, ви можете апелювати до тих, хто прагне більших змін, персоноцентричний і кому не до традиційних цінностей.

Підбір адресної групи може виявитися завданням вельми складним і заплутаним, то­му важливо підійти до його вирішення з позицій здорового глузду і не дати собі бути за­смоктаним ним. Ідеальної адресної групи немає, і відповідно доведеться йти на компро­міси. Проте якщо ви знаєте, до кого звертаєтеся з ходом політичної кампанії, ви зробили вже перший крок до розробки ефективної політичної стратегії.

Виявлення центральної проблеми. Украй важливо визначити ту центральну проблему, навколо якої розгортатиметься кампанія. Це допоможе вам сконцентрувати свою увагу і сфокусувати на ній свою стратегію.

Ставлення цілей. Також ви повинні встановити, чого ви прагнете досягнути ходом кампанії. Без чітко визначених цілей не може бути й стратегії. Цілі повинні бути система­тизовані й піддаватися вимірюванню. Ставляться вони на двох різних рівнях.

1. Електоральний рівень: Яку частку голосів ви прагнете отримати? Скільки місць намагаєтеся здобути?

2. Настановний рівень: Які зміни в позиціях і переконаннях ви хочете стимулювати? Чи прагнете ви посилити почуття економічної впевненості чи створити образ сильного керівництва?

Вироблення стратегії

Тепер ви здатні розробити стратегію поведінки кампанії. Ви знаєте сильні та слабкі сторони своїх суперників; аудиторію, до якої будете апелювати; ви визначили найбільш серйозну проблему і сформували цілі. Зараз вам потрібна стратегія.

Суть політичної стратегії полягає в тому, щоб визначити, як максимально збільшити свої переваги і використати слабкі сторони суперника з тим, щоб досягти своїх електора­льних цілей. Політична стратегія завжди включає в себе 3 елементи: а) рекламу своєї по­зитивної програми; б) оборону вразливих місць; в) викриття недоліків ваших суперників. У ході вироблення стратегії питання про віднайдення балансу між цими трьома елемен­тами − елементами наступу, оборони і реклами − є провідним. Наприклад, непопуляр­ний уряд, що знаходиться на цей момент при владі, може сконцентрувати зусилля не на пропаганді своєї позитивної програми, а на тому, щоб посіяти сумнів у кредитоспромож­ності опонентів. [.,.]

[...]Намагаючись реалізувати свою стратегію, ви реагуватимете на дії суперни­ків, а вони − на ваші. Вироблення стратегії − це не лише планування власної ка­мпанії, це ще й передбачення дій опонентів і підготування контрзаходів і дій у від­повідь. [...]

Розрахування часу. При проведенні виборчої кампанії важливо також правильно роз­рахувати час. Сучасні виборчі кампанії, як правило, проходять меншою мірою дві фази − фазу передвиборчої кампанії у повному сенсі цього слова, що починається за 4-5 ти­жнів до виборів, і фазу тривалої кампанії, що триває близько 6 місяців до розгортання безпосередньо виборчої кампанії. Зараз стає все більш і більш важливим заздалегідь ви­сунути свою програму і вплинути на позиції виборців, оскільки з часом наближення до виборів кампанія часто стає такою напруженою, що буває складно донести до електорату свої гасла.

Гасла. Гасла, безумовно, є серцевиною кампанії. У стратегії немає нічого важли­вішого за те, що ваші кандидати скажуть виборцям. Гасла повинні бути простими, такими, що запам’ятовуються, і їх потрібно постійно повторювати. Відхід від своїх стрижневих гасел − це, можливо, одна з найбільш поширених помилок, скоюваних ходом виборчої кампанії. Останнім часом політичні гасла все більше стають варіаці­ями на тему „довіра” проти «змін» ... щоб добитися переобрання, чинним урядам, часто непопулярним, потрібно зобразити своїх опонентів такими, що не заслугову­ють довіри і не здатні керувати. [...]

3. План кампанії

Після того як стратегія вироблена, вона повинна бути перетворена на план кампанії, до якого увійдуть:

оцінка сильних та слабких сторін усіх партій;

• цілі;

• проблема;

• адресна група;

• стратегія кампанії: наступ, реклама, оборона;

• гасла;

• комунікаційна стратегія (як гасла будуть доводити до відома адресатних груп);

• мережевий графік, що фіксує всі події, стратегічні ініціативи і прес-конференції;

• план дій, який точно визначає, що буде відбуватися і хто буде це здійснювати.

Друкується за: Гоулд Ф. Стратегическое планирование избирательной кампании // Полис. 1993, №4.– С. 134–138.

Тема: Вибори і виборчі системи План семінару

1. Поняття виборів та їх місце у формуванні демократичної держави.

2. Типи виборчих систем.

3. Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії.

4. Інформаційно-аналітичне супроводження виборчої кампанії.

5. Особливості формування виборчої системи України.

Питання для самоконтролю

1. Що таке вибори?

2. Назвіть основні риси президентських виборів.

3. Дайте визначення виборчої системи.

4. Назвіть типи виборчих систем. Охарактеризуйте їх.

5. Що таке мажоритарна виборча система?

6. Що таке пропорційна виборча система?

7. Що таке змішана виборча система?

8. Назвіть принципи проведення виборчої кампанії.

9. Що слугує інформаційно-аналітичним супроводженням виборчої кампанії?

10. Дайте характеристику основних етапів планування виборчої кампанії за Ф. Гоулдом.

11. Що є характерним для виборчої системи сучасної України?

Рекомендована література

1. Білоус А.О. Пропорційні вибори в Україні: ілюзії чи реалії // Нова політика. − 2001. − № 1. − С. 2−6.

2. Вегеш М., Остапець Ю. Регіональні особливості електорального процесу в Закарпатській області 1991−2002 рр. // Регіональні студії. − 2002. − № 5. − С. 76−85.

3. Ковач Ю., Остапець Ю. Виборча система України: етапи становлення // Carpatica − Карпатика. − Випуск 16. Політичні партії і вибори в Україні та країнах Центральної та Південно-Східної Європи. − Ужгород, 2002. − С. 197−206.

4. Остапець Ю.О. Електоральна поведінка: сутність та основні теоретико-методологічні підходи до її вивчення // Carpatica − Карпатика. Випуск 12. Проблеми вітчизняної та зарубіжної історії. − Ужгород, 2001. − С. 303−333.

5. Остапець Ю.О. Електорат Закарпатської області: соціально-демографічні ознаки, рівень політичної культури, ціннісні орієнтації // Carpatica − Карпатика. Випуск 28. Актуальні проблеми політичної історії та духовності Закарпаття. − Ужгород, 2003. − С. 133−145.

6. Проблемы общественного контроля за голосованием в избирательных кампаниях // Политический маркетинг. − 1993. − С. 33−37.

7. Рябець М.М. Актуальні проблеми становлення і вдосконалення виборчого законодавства в Україні за роки незалежності // Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики. Збірник / Редколегія: Рябець М.М. (голова) та інші. − К.: ЦВК, 2001. − С. 17−18.

8. Ставнійчук М.І. Законодавство про вибори народних депутатів України: актуальні проблеми теорії і практики: Монографія. − К.: Факт, 2001. − 156 с.

9. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Выборы народных депутатов Украины: конституционно-правовой аспект. − Х.: Факт, 1998. − 234 с.

10. Томенко М. Підсумки парламентських виборів в Україні // Політична думка. − 1998. − № 2. − С. 107−120.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Демократичний спосіб формування періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтверд­ження повноважень на повний строк, процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур, це − …

а) вибори;

б) голосування;

в) виборча система.

2. Залежно від предмета обрання розрізняють вибори:

а) чергові і додаткові;

б) чергові і позачергові;

в) президентські, парламентські і муніципальні.

3. З огляду на причини їх проведення ви­бори можуть бути:

а) чергові і додаткові;

б) чергові і позачергові;

в) президентські, парламентські і муніципальні.

4. Сукупність передбачених законом виборчих проце­дур, пов’язаних з формуванням органів влади, це − …

а) вибори;

б) голосування;

в) виборча система.

5. Основними типами ви­борчих систем є:

а) абсолютна, мажоритарна, змішана;

б) мажоритарна, пропорційна, змішана;

в) пропорційна, змішана, відносна.

6. Виборча система, яка передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, це...

а) мажоритарна;

б)пропорційна;

в) абсолютна.

7. Виборча система, яка передбачає проведення ви­борів за партійними списками і розподіл мандатів між пар­тіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними, це …

а) мажоритарна;

б)пропорційна;

в) абсолютна.

8. Загальність, рівність, безпосередність виборів, таємне голосування – все це

а) процедури виборів;

б) принципи виборів;

в) типи виборів.

9. Первинний крок виборчої кампанії це − …

а) висування кандидатів;

б) порядок реєстрації кандидатів;

в) таємне голосування.

10. У якому державному документі зазначається таке: „Народне волевиявлення здійснюєть­ся через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”?

а) Закон України „Про вибори”;

б) Конституція України;

в) Конвенція прав людини.

Тема 16 Політична свідомість і політична культура План

1. Політична свідомість як суспільне явище.

2. Поняття і сутність національної свідомості, її провідна роль у

ідентифікації політичного українського етносу.

3. Політична культура як складова загальної культури особистості.

4. Структура політичної культури та її функції.

5. Типи політичної культури.

6. Політична культура та політична свідомість українського суспільства.

1. Політична свідомість як суспільне явище.

Політичне життя суспільства – процес і результат свідомої діяльності її соціальних субєктів − класів, націй, соціальних верств і груп, громадян і створюваних ними політичних інститутів. Свідомість внутрішньо (іманентно) притаманна діяльності людей. В традиційно марксистському розумінні політична свідомість трактується як варіант суспільної свідомості, що виникає як відображення, насамперед, соціально-економічних умов буття людей. В узвичаєній світовій традиції політична свідомість розглядається в широкому контексті як вся сукупність психічного відображення політики, як її суб’єктивний компонент, що виявляється на різних рівнях, в різноманітних ситуаціях. Проблема свідомості − одна з складних загадок філософії, що розглядає її як відображення суспільного буття, як суб’єктивний образ об’єктивного світу, відображення духовного життя людей, інтересів і уявлень різноманітних соціальних спільностей, верств, груп, класів, націй, суспільства.

Політичну свідомість розуміють абстрактно-догматично, в ній фіксується факт відображення класових інтересів, а це неправильно в ситуації декласованості й маргінальності суспільства, його соціальних прошарків і груп. Так, у короткому політичному словнику зазначається: „Політична свідомість − усвідомлення сфери політики соціальними суб’єктами (індивідами, групами, класами, спільнотами). Виступає як сукупність відповідних знань та оцінок. Політична свідомість завжди має суто класовий характер, оскільки являє собою специфічну форму вираження політичних інтересів класу, що зумовлені в кінцевому підсумку тим місцем, яке даний клас займає у системі суспільного виробництва”. Це колишній, традиційний класовий підхід до визначення політичних понять, який не відображає реальностей політичного життя, а тому вдається до посилань на інші поняття (у даному випадку − політики) або до беззмістовних суджень типу „сукупність відповідних знань і оцінок”, а яких конкретно відповідних знань і оцінок у сукупності їх − не зрозуміло. До того ж політична свідомість не відображає безпосередньо суспільне виробництво, а опосередкована неоднорідною соціальною структурою суспільства, політичними відносинами.

Подібні дефініції, особливо у словнику, розрахованому „на найширше коло читачів”, викликають заперечення, оскільки не дають змоги з’ясувати сутність політичних понять, нечітко їх формулюють.

У визначеннях політичної свідомості, що містяться у монографіях, статтях учених, більше ясності, але і в них не обійшлося без ортодоксальних моментів, подекуди поза увагою залишається сутність політичних реальностей, охоплених даним поняттям. Так, Р.Яновський зазначає, що „Політична свідомість являє собою сукупність поглядів та настанов, що виражають ставлення тієї чи іншої соціальної групи або окремої людини до інших суспільних груп, класів, націй, суспільного ладу і процесів, що в них відбуваються, до історичного укладу й способу життя, політичних партій, соціальних цінностей, традицій і норм”.

У даному визначенні політична свідомість правомірно розглядається як відображення відносин між суб’єктами, що зумовлюються характером суспільних процесів, ставленням до них, та інших організаційних і змістових суспільних та політичних регулятивів і цінностей. Однак поза увагою залишається головне у політиці − проблема влади та її відображення у політичній свідомості, вираження в ній політичних інтересів суб’єктів.

Якщо у понятті не фіксується сутнісний, субстанційний критерій того чи іншого явища у даному випадку політичної влади, то воно втрачає зміст. Це саме стосується і того випадку, коли поняття означає відображувані явища та процеси у загальному вигляді, що може бути застосоване до інших понять (суспільний лад та процеси, що відбуваються в ньому; історично сформований уклад і спосіб життя; соціальні цінності, традиції та норми).

Поняття „політична свідомість” має досить тривалу історію вживання в різноманітних галузях суспільствознавства. Однак політична свідомість спеціально розглядається в основному в межах спрямування поведінки в політології. Політична свідомість здобула особливу популярність до середини XX ст., відтоді, як виявилася обмеженість ортодоксальної поведінківської течії і стало відомо, що розуміння політичної поведінки ширше, а динаміка політичних процесів вимагає уваги до незалежних змін, як політична свідомість і вся психічна сфера суб’єкту поведінки. Адже свідомість − відображення буття.

Свідомість вища, властива лише людині, форма відображення об’єктивної дійсності, регулювання ставлення людей до навколишньої дійсності, до самих себе і своїх засобів спілкування, що виникають і розвиваються на основі політично-перетворювальної діяльності. Політичне буття − це вся система політичного життя, політичних відносин. Політичне буття існує не тільки в свідомості, але й об’єктивно як щось дане, незалежне від волі, бажань і спрямованості окремих особистостей і соціальних спільностей. Об’єктивність буття задається об’єктивністю економічних і соціально-політичиих відносин та інтересів співучасників політичного процесу. Свідомість виникає і розвивається тільки в спільній діяльності людей. Включаючись у спільну діяльність, люди виробляють відповідні уявлення, настанови, норми, що разом з їх емоційним забарвленням складають зміст свідомості як специфічної форми відображення дійсності. Політична свідомість − це відображення духовного життя людей, інтересів і сподівань різноманітних соціальних спільностей, верств, класів, націй, індивідів і суспільства. Політична свідомість − це свідомість співучасників політичного процесу, всіх сил, що борються за владу та її здійснення, реалізацію. Такий вид свідомості безпосередньо обумовлений політичним буттям. Політична свідомість неодмінно охоплює і міжгрупові, загальнолюдські ідеї та уявлення, чия наявність обумовлена не особливостями інтересів, а універсальними інтересами людини, а також загальнодемократичними властивостями організації влади. На політичну свідомість впливають і соціально-екоиомічні, національні та культурні процеси, а також і глибокі структурні та якісні зміни в системі суспільних, соціально-економічних і міжнародних відносин тощо. Ступінь впливу загальнолюдських та індивідуальних переконань і орієнтирів у політичній свідомості відображає характер політичної свідомості, тобто спроможність до сприймання чужого соціального досвіду інокультурних цінностей і традицій. Укладені ж в межах тільки корпоративних, локальних, групових норм і мети, політичні погляди людини − закритий тип політичної свідомості. На політичну свідомість активно виливають регіональні, демографічні, соціокультурпі та багато інших факторів.

У політичній діяльності люди завжди керуються знаннями, концепціями, програмами, настроями, почуттями, тобто політичною свідомістю. Політична свідомість як найважливіший духовний чинник політичної діяльності − це єдність теоретичного й буденного рівнів свідомості суб’єктів, що робить можливим і необхідним урахування їхніх інтересів, узагальнення їх у політичні програми, теорії, вироблення шляхів і засобів реалізації їх. Політична свідомість у такий спосіб виступає показником усвідомлення людьми цілей політичного розвитку, механізмів їх здійснення і водночас чинником розвитку політичного життя, політичної системи суспільства. Така інтегруюча роль політичної свідомості у суспільстві забезпечується її функціями, які становлять суперечливу єдність політико-психологічного, політико-ідеологічного та діяльнісно-практичного компонентів структури політичної свідомості.

Політична свідомість різних суб’єктів є відображенням рухомих політичних відносин. Лише у цьому разі вона набуває справжнього змісту й форми вираження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів. Особлива роль у цьому належить політичній ідеології.

2. Поняття і сутність національної свідомості, її провідна роль у ідентифікації політичного українського етносу.

Поняття, що застосовуються у дослідженні національної свідомості, відображають реальні компоненти суспільної свідомості, які визначають існування нації як духовної спільноти. В історії знаходимо її різноманітні прояви, які можна типологізувати як високий і низький (або зовсім нульовий) рівні розвитку національної свідомості. Високий рівень − це така свідомість нації, яка супроводжувалася великими культурними, науковими і мистецькими злетами, яка відзначається піднесенням громадської і політичної думки та подвигами її видатних особистостей. Національна свідомість є складовою суспільної свідомості, суттєвим компонентом духовного життя нації. Перші наукові тлумачення національної самосвідомості з’явилися в зарубіжній літературі, зокрема в працях Й.Гардера, О.Бауера та ін. В їхніх дослідженнях були досить ґрунтовно розроблені проблеми національної самосвідомості. В Україні ж до недавнього часу тільки одне згадування про національну самосвідомість вважалося виявом „буржуазного націоналізму” і розцінювалося офіційною владою як сепаратизм з усіма наслідками, що випливали з нього.

Концепт національного характеру у XIX ст. став чи не найактуальнішою проблемою української та російської суспільнофілософської думки, що пов’язано з активними національними процесами, які розгорнулися у цей час. Російські мислителі − М.Данилевський, К.Леонтьєв, В.Соловйов, М.Бердяєв, Г.Шпет, С.Франк та інші − розвивали російську національну ідею, обґрунтовували загальнонаціональну, всесвітньомесіанську роль Росії. Водночас почала розвиватися філософія української національної ідеї, яка була суттєво пов’язана із аналізом специфіки життєвого світу українців та їх культури як чинників формування особливостей українського національного характеру. Починаючи з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, особливо М.Костомарова, концепт українського національного характеру отримав статус наукової, світоглядної проблеми.

Ті чи інші аспекти українського національного характеру, пов’язані насамперед з розвитком української національної ідеї, досліджували найвідоміші діячі української культури − В.Антонович, М.Драгоманов, О.Потебня, І.Франко, М.Грушевський, М.Хвильовий, Д.Донцов, М.Міхновський, Ю.Липа, В.Липинський та інші. Питання визначення і характеристики національної ментальності в наш час дискутувалось у роботах І.Бичко, А.Бичко, В.Васильєва, Л.Гамаль, Я.Гарасима, В.Дорошкевич, І.Старовойт, В.Храмової. Спільним моментом поглядів вітчизняних вчених є акцентування зв’язку цього поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом.

Вивчення національного менталітету допомагає коригувати національну політику і етнополітику. Так, культури (матеріальна і духовна) давньої етнокультурної спільності і сучасних народів відрізняються між собою набагато більше, ніж їхні менталітети, розглянуті в рамках окремих історичних епох.

Кожен народ у процесі свого історичного буття виробив особливий менталітет, тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією суспільною практикою людей. Менталітет народу формується історично, однак сам процес його творення має неусвідомлений характер: при цьому саме менталітет детермінує цінності певної людської спільноти та визначає поведінку, почуття, думки її окремих представників. Виконаний нами аналіз праць зарубіжних і вітчизняних вчених дав можливість зробити висновок, що в сучасних наукових школах розрізняють поняття „менталітет” і „ментальність”. Менталітет − інтегральна ціннісно-мотивована характеристика соціальної спільності; сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та індивідів; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів.

На відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не тільки в умонастрої суб’єкта, а й у його діяльності. Ментальність як явище розумового порядку зовсім не тотожна суспільній свідомості. Ментальність − це категорія, яка визначає сучасний контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальної страти.

Ментальність належить до найбільш ґрунтовних осново-утворюючих та фундаментальних культурних традицій. Спільним у поглядах вчених на це явище є акцентування зв’язків даного поняття з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом. Ментальність має здатність проявлятись безпосередньо у матеріалізованих формах, характерних для певної людності: актах, вчинках, формах діяльності, реакціях тощо. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.

У структурі ментальності розрізняють готовності, установки, налаштування індивіда чи групи людей діяти, мислити, відчувати, сприймати й розуміти навколишній світ певним чином. Менталітет українського етносу сформований історично, не на деструктивних, а на конструктивних духовнотворчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у межах своєї території.

Серед сучасних дослідників І.Кресіна всебічно аналізує феномен української національної свідомості в контексті тих політичних процесів, що відбуваються в Україні й у світі. Для цього представляє різні методи дослідження: культурно-історичний, етнопсихологічний, соціологічний, структурно-функціональний, етнополітологічний та біогеодетерміністський. І.Кресіна виділяє три рівні національної свідомості: буденний, теоретичний, державно-політичний, докладно висвітлює різноманітні вияви біогеочинників на всіх рівнях національної свідомості. Буденний рівень характеризується єдністю свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні особливості та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною традицією, так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої. Буденна свідомість − це своєрідне „сито”, крізь яке після певного періоду просіювання відходить усе несуттєве, незначуще, а залишається вагоме для нації, її всебічного уконституювання та поступу.

До вищих щаблів національної свідомості належать науково-теоретичний і державно-політичний рівень. Теоретичний рівень національної свідомості − це науково обґрунтовані чи мистецьки осмислені ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її здатність на основі рефлексії до самоопанування та самоствердження. Саме на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна ідея, національний ідеал. Нарешті, державно-політичний рівень − це той рівень національної свідомості, на якому безпосередньо фіксуються і формуються національні інтереси, політичні вимоги, державна політика. Найважливішими складниками національної свідомості, таким чином, є етнічна і національна ідентичність як її вищий тип, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, історична пам’ять, національна ідея, національний менталітет і характер, національні психологічні „комплекси” тощо.

Академік Ю.Бромлей, вважає що під терміном „національна самосвідомість” слід розуміти весь комплекс уявлення нації про саму себе (у тому числі усвідомлення кожного її представника про власну належність до неї), її усвідомлених інтересів, цінностей, орієнтирів і настанов щодо ставлення до інших національностей. Емоційний бік національної самосвідомості − це національні почуття. У національній самосвідомості, як відомо, важливе місце посідають уявлення про історичну долю свого народу, його традиції. Національна самосвідомість, у тому числі й національні почуття завжди пройняті історизмом − національні уявлення і почуття нових поколінь формуються як на основі безпосередніх вражень і досвіду кожної особи, так і у результаті освоєння вже існуючих національних уявлень і національної психології всього народу. У структуру національної самосвідомості входять погляди і уявлення, пов’язані із самовизначенням національної спільноти, з усвідомленням соціальних, соціально-політичних, моральних, естетичних та багатьох інших цінностей, входять психічний склад, національний характер, норми, уподобання, тобто явища, які охоплюють поняття „національна психологія”. Завдяки самосвідомості нація осягає здатності до самоохорони, саморозвитку. Оскільки свідомість взагалі − це розуміння чи, точніше, усвідомлення людиною себе як суб’єкта власних дій, потреб, інтересів, почуттів, думок, мотивів поведінки й ідеалів, свого становища в природному й соціальному середовищах, то національна свідомість вказує на спільність національного походження, спільну належність до рідного краю, на неослабний інтерес у ставленні до історичного минулого й сучасності. Національна свідомість − це сукупність рис індивіда, групи або спільноти, які виникли в процесі спілкування з представниками інших національних спільнот.

Отже, національну самосвідомість ми розуміємо як усвідомлення нацією себе як суб’єкта історичних дій, своїх інтересів, свого місця у світі, своєї історії і культури.

3. Політична культура як складова загальної культури особистості

Людське суспільство протягом усієї своєї багатовікової історії пізнає й освоює навколишній світ, використовуючи набуті знання, досвід, способи мислення та праці, створює інституціональні структури для свого дальшого розвитку. А рівень цього розвитку фіксується в понятті „культура”.

Політична культура, яка виявляється в діяльності класів, націй, соціальних верств і груп у політичній сфері суспільства, є важливою складовою загальної культури людства. Оскільки зміст, характер і спрямованість людської діяльності завжди залежать від конкретно-історичних, економічних, соціальних та духовних інтересів і відносин, ці види діяльності багато в чому визначають процес формування того чи іншого типу політичної культури і впливають на нього.

За змістом політична культура − це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що виражає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями та індивідами політичних відносин. Завдяки відтворенню, передаванню з покоління в покоління та засвоєнню попереднього політичного досвіду політична культура розглядається в суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура − це культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві.

Політична культура впливає на способи здійснення влади, а її власний розвиток залежить від політичних перетворень. Так, наприклад, політика за умов тоталітарного суспільства здатна серйозно деформувати зміст і функціонування всіх сфер культури, а за умов демократії − сприяти їх розвитку. З основних каналів впливу культури на політику треба назвати соціалізацію індивідів, яка дає можливість участі в політичному житті, створення та впровадження системи цінностей, формування еталонів поведінки, моделей інститутів і соціальних систем. Водночас органічна єдність та взаємодія сфер вияву політики і культури не означає їхньої тотожності. Ці суспільні явища розрізняються за сферами дії та функціонування: суть політики полягає в розвитку й перетворенні влади, суть культури − в розвитку й перетворенні особистості.

У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Держава, право, мораль, наука, релігія − також специфічні види виробництва. Ось чому в процесі політичної діяльності виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава, політичні партії, політичні норми тощо), функціональні структури (способи політичної діяльності); ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали, теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на свідомості). Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам, націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої інтереси.

Поняття „політична культура” уперше ввів у науку відомий мислитель епохи Просвітництва І.Гердер, але предметне дослідження й концептуальне осмислення цього поняття розпочалося лише в 50-ті рр. ХХ ст. У західній політології ґрунтовну розробку як самого поняття, так і концепції політичної культури пов’язано з іменами американських політологів Г.Алмонда та С.Верби. Сформульоване ними визначення вважається класичним. Політична культура, на їхню думку, є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи, суб’єктивною сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення.

Термін „політична культура” має багато інших тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядку і значущості політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі (Л.Пай); система переконань про моделі політичної поведінки та політичні інститути (С.Верба); модель орієнтації і поведінки в політиці (В.Розенбаум); „сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що стосуються взаємовідносин влади і громадян” (Є.Вятр); „ідеологічне, надбудовче явище, особливий різновид культури, якість, спосіб (форми, рівні і т. д.) духовно-практичної діяльності й відносин, що забезпечують відображення, закріплення та реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів” (Н.Кейзеров), тощо.

Польський політолог К.Опалек зробив спробу класифікувати численні дефініції політичної культури, згрупувавши їх за чотирма основними напрямами:

1) „суб’єктивні” або „психологічні”, до яких належать визначення політичної культури, названі Алмондом та його послідовниками;

2) „об’єктивні”, які розглядають політичну культуру як систему владних зразків, „стандартів” поведінки суб’єктів політичної системи, відхилення від яких призводить до втручання органів влади;

3) „евристичні”, які визначають політичну культуру як вибір певних зразків політичних орієнтацій, які (за їхнього домінування) сприяють стабільності або правильному функціонуванню політичної системи;

4) „всеохоплюючі”, тобто такі, що визначають цю культуру через самий тільки перелік її об’єктів та елементів без узагальнюючих характеристик з причини надзвичайної складності даного соціального феномену.

Отже, у дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити два основні підходи. Перший − розглядає політичну культуру як сукупність (систему) політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, а також політичних інститутів. Другий − спеціально наголошує на узагальненій характеристиці людини, на мірі її політичної розвинутості й активності, умінні застосовувати політичні знання на практиці. Прихильники цього, другого, підходу вбачають у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації сутнісних сил людини, її знань і суспільно-політичних переконань.

Слід підкреслити, що нині багато дослідників намагаються поєднати обидва ці підходи. Це дає можливість, розкриваючи поняття політичної культури, ураховувати всі сторони цього суспільного явища. Ось чому політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура виявляється через діяльність держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, у системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

4. Структура політичної культури та її функції

Зі структурного погляду політична культура − це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки й політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру.

Розпочнемо детальніший розгляд з політичної свідомості. Політична свідомість − це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.

Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на цьому ґрунті типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему та її окремі інститути; про політичний режим, механізм влади й управління, прийняття рішень і їх реалізацію, носіїв владних повноважень, власне місце в політичному житті, компетентність владних осіб та ефективність їхньої політичної діяльності тощо.

Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість − це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість, як це заведено вважати, відбиває досить поверхово процеси й відносини, не аналізуючи їхніх сутнісних характеристик. Але не слід зневажливо ставитися до цього рівня політичної свідомості. Виявляючись як „здоровий глузд”, „народна мудрість”, вона (політична свідомість) має певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості.

Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість, тобто сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на ґрунті наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, у глибинні взаємозв’язки й суперечності, закономірності розвитку.

Теоретична свідомість − стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія − це систематизоване, цілісне концептуальне відбиття засадних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, інтересів, що пов’язані з боротьбою за владу, її реалізацією та захистом з метою забезпечення цих інтересів.

У структуру політичної ідеології входять передовсім політичні наукові (теоретичні) знання. Але ідеологія і наука не тотожні: „якщо наука дає знання про предмети та явища дійсності, їх закономірності, то ідеологія не тільки несе знання, а й виражає ставлення до предмета знання. Це ставлення зумовлюється соціальними інтересами класів, з позицій яких здійснюється в ідеології відображення дійсності”.

У політичній практиці складаються відносно стійкі політичні знання та уявлення, котрі набирають форми зразків або стереотипів. Незалежно від того, чи є ці знання і уявлення правдивими або помилковими, відповідний носій політичної культури сприймає їх як істинні. Політичні знання та уявлення як компонент політичної культури спроможні відігравати суттєву роль у соціальній практиці, багато в чому визначаючи стан політичної свідомості.

Другим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації. Політичні цінності й ціннісні орієнтації − це такі політичні знання й уявлення, котрі розглядаються людиною як невід’ємні від її існування, як такі, що надають значущості сенсу її вчинкам, орієнтують її дії в політичному житті. Політичні цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування часто переживається людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. Коли це відбувається, колишня політична культура перестає бути авторитетною інстанцією, яка спроможна регулювати поведінку людей, і в суспільстві починається інтенсивний пошук іншої системи цінностей і політичних орієнтацій.

До політичних цінностей належать, наприклад, демократія, політична свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх гарантії. Такі самі політичні цінності можуть розглядатися і як політичний ідеал, тобто те, чого суспільство ще повинно досягти у своєму розвитку.

Третім важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови. Політична настанова − це ставлення суб’єкта до політичних явищ. Це може бути настанова на активну діяльність з метою отримання політичних знань або, навпаки, негативне ставлення до того, щоб здобути такі знання; настанова на активну чи пасивну участь у політичній діяльності; ставлення до різних аспектів політичної діяльності.

Так, настановою політичної культури пересічного американця є голосування на виборах передовсім за особу кандидата, а не за його партійну належність. Для американця головне − це голосувати за конкретну людину, за яскраву постать, за „нашого хлопця”. В Англії, навпаки, політичною настановою є голосування за політичну партію, а не за конкретних осіб.

У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а ще й політична активність і політична поведінка. Мабуть, неможливо політичні дії та поведінку громадянина обмежити певними рамками, це − різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність. Водночас деякі найважливіші елементи поведінки та дій політично активної людини є обов’язковими. Це насамперед участь у роботі вищих і місцевих органів державної влади, робота в різних громадських комісіях, комітетах, в експертних групах при органах влади тощо.

Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких стереотипів у політичному житті цілком достатньо. Так, прикладом стереотипу політичної поведінки радянських керівників у минулому був обман, що його вважали нормою політичної поведінки не тільки щодо політичних супротивників, а і щодо власного народу. На жаль, багато хто й досі вважає за необхідне приховувати від народу всю правду про те, що його чекає в процесі переходу до ринкової економіки.

Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції. У традиціях утілюються, конденсуються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об’єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови. Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним його поколінням.

Ще одним важливим компонентом політичної поведінки є інститути політичної системи суспільства, що історично склалися. Відбиває політичну поведінку суспільства та його культуру політичний режим як певний підсумок політико-культурного розвитку суспільства (як відомо, він може бути або демократичним, або авторитарним, або тоталітарним). Існування в суспільстві того чи іншого політичного режиму є показником міри політичної зрілості суспільства, відображенням пануючих у ньому суспільних сил, їхніх уявлень про те, як має бути організована і як повинна здійснюватися політична влада, як ухвалюються й утілюються в життя рішення, як розв’язуються суперечності, які принципи добору й висування кадрів, що в суспільстві вважається законним, а що протиправним тощо.

Своєрідними знаками політичної культури є політичні символи, які сприяють згуртуванню великих мас людей, чіткій орієнтації їхньої політичної поведінки. Варто наголосити, що політична символіка − це надзвичайно могутній засіб соціалізації особи, акцентування соціальної уваги на найбільш важливих для суспільства цінностях. Політичні символи стають у суспільному житті певними образами найважливіших політичних ідеалів, важливими засобами їх пропаганди й реалізації, свідчать про ставлення до певної політичної позиції. Ось чому надзвичайно велике смислове навантаження мають герб держави, емблеми політичних партій, колір національних прапорів, ордени і багато іншого.

Слід підкреслити, що зростання значення та ролі політичної культури народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку й функціонування демократичного суспільства і держави. Суспільна практика переконливо свідчить: що вищим є рівень політичної культури громадян, що повніше люди поінформовані про те, що насправді відбувається в країні та за її межами, то відповідальніше вони ставляться до власних справ, до справ держави та суспільства.

5. Функції політичної культури.

Політична культура виконує важливі функції у політичному житті суспільства. У науці під функцією розуміють роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства.

Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й політичного життя. Особливе значення тут мають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури та функцій політичної системи тощо. Пізнавальна функція тісно пов’язана з іншими функціями політичної культури, є їхнім підґрунтям, оскільки будь-яка функція починається з оволодіння певними знаннями.

Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття політико-управлінських рішень тощо. Якщо ці рішення приймаються відповідно до існуючої в суспільстві (домінуючої) політичної культури, то це надзвичайно позитивно впливає на всі процеси політичного життя.

Виховна функція виявляється в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за рахунок набутих політичних знань. Особливо сильний виховний вплив на особистість справляє політична культура в тому разі, коли засвоєння знань пов’язується з формуванням стійкого інтересу до політичного життя, виробленням певних настанов на суспільно-політичну діяльність і виявляється потім у підвищенні соціальної активності особи, намаганні визначити своє місце і роль у житті суспільства.

Комунікативна функцяї полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням. Через виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Молодь отримує першу інформацію про політичне життя, у неї формуються політичні уявлення й оцінки, орієнтації та настанови, виробляються навички участі в політичному житті.

Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення.

Реалізацію функцій політичної культури можна стисло визначити такою формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення переконань у адекватні їм практичні політичні дії. Треба пам’ятати і ось про що. Без справжньої, масової політичної культури народ перетворюється в натовп, у предмет маніпуляцій користолюбних політиків. Справедливо писав про це відомий український мислитель В.Липинський: „Коли провідна верства певної нації має слабку пам’ять, слабку свідомість і слабку інтелігентність при дуже сильній емоційності і коли вона пам’ять, волю, інтелігентністі не хоче в собі розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя. Така нація може тільки вічно „відроджуватися”, перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму, в стадії недорозвиненої, „недержавної нації”.

6. Типи політичної культури

Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто класифікація її за певними ознаками. Оскільки може бути досить багато, бо такими можна вважати й історичні епохи, і різні форми ставлення до політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то безумовно, що видів типології політичної культури теж є багато.

Так, американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів тощо не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або культура участі, вирізняється значним інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої активної участі в політичному житті.

Слід зазначити, що в сучасному суспільстві поширені і взаємодіють в основному два типи політичної культури: підданська і активістська. Розглянемо докладніше головні риси кожного з цих типів.

Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею того, що сталося, стає не людська особистість − безпосередній учасник подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому.

За таких обставин привести в рух велику масу людей можна лише за дуже високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола суб’єктів, що приймають політичні рішення.

За цих умов творча ініціатива як політичний чинник зникає із суспільного життя. Її заступає дисципліна, сліпе виконання чергових указівок і доручень, що неминуче призводить до посилення авторитарних методів політичного керівництва і, кінець-кінцем, до політичного культу. За такої політичної системи політичні культи в суспільстві постійно відтворюються, і це вже практично не залежить від уподобань та рис характеру реальної особи, що очолює державу.

Ось чому існування політичного культу в державі − наочне підтвердження того, що в суспільстві функціонує підданська політична культура. Вона за свого тривалого існування справляє руйнівний вплив на культурні засади політичного процесу: сковує людську ініціативу, породжує безвідповідальність, апатію, страх та відчуження особистості від влади й держави.

На противагу підданській політичній культурі, в активістській політичній культурі основним суб’єктом політичної дії в суспільстві стає людина, а визначальним критерієм оцінки ефективності політичної системи − здатність особистості ініціювати активні політичні дії.

Визначальною рисою активістської політичної культури є значне поширення уявлень про автономне існування інтересів особистості та інтересів держави. Такий підхід базується на ідеї, що поєднання суспільного й особистого можливе не через самозречення й абсолютизацію одного та ігнорування іншого, а через формування чіткого уявлення про існуючу ієрархію інтересів, що саме і виводить діяльність суб’єкта на рівень реалізації соціальних потреб.

Як свідчить практика суспільного розвитку, зміна типів політичної культури не відбувається миттєво, а потребує певного часу. Існують своєрідні перехідні стани, коли здійснюється руйнування одного типу політичної культури та становлення іншого. Основними рисами перехідного стану є: багатоманітність політичних орієнтацій без явного домінування хоча б однієї з них, серйозні коливання та зміни політичних уподобань, поширення в суспільстві виявів екстремізму з його схильністю до використання крайніх форм та засобів політичного впливу.

Формування перехідного типу соціальної регуляції поведінки як окремої людини, так і цілих суспільних груп, часто характеризується проміжним станом соціальних норм, тобто таким становищем, коли „традиційні” норми (звичаї) втрачають свою силу, а „сучасні” лише починають діяти. Така ситуація призводить до того, що багато людей керуватимуться в своїй діяльності як новими, так і застарілими політичними нормами.

Нині політологи все більше уваги приділяють вивченню масового типу політичної культури, тобто політичної культури широких верств населення. Ця культура виявляється в суспільному житті в двох видах − як демократична і як автократична. Демократична політична культура характеризується широким переліком реальних громадянських прав і свобод, дійовим контролем громадян за діяльністю владних структур, визнанням політичного інакомислення та вільної гри політичних сил. За своїм характером демократична політична культура є культурою громадянського суспільства та правової держави.

У демократичній політичній культурі виділяють два види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. За консервативно-ліберальної культури визнаються громадянські права і свободи з жорсткими саморегулюючими елементами в усіх сферах життя, у тому числі у сфері політичної культури з мінімумом втручання держави. Ліберально-демократична культура передбачає соціальні реформи з боку держави, наголос на соціальній спрямованості всіх сфер життя суспільства, у тому числі й політичної культури.

Для автократичної політичної культури характерною рисою є сильна й неконтрольована влада, яка заперечує демократичні права і свободи громадян у суспільстві. Виділяють два види цієї культури: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна культура не заохочує окрему людину й різні суспільні верстви до активної участі в політичному житті. З цією метою офіційна політична ідеологія використовується тільки як засіб впливу на пасивну масу. Характерною ознакою тоталітарної культури є поширення в суспільстві культу вождів, лідерів, звеличування їхньої ролі та широка пропагандистська діяльність для залучення громадян до політичного життя відповідно до настанов політичних керівників і під їхнім контролем.

У західній політології наявні також інші підходи до типології політичних культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політичну культуру поділяють на доіндустріальну (континентально-європейську) та постіндустріальну (англо-американську), причому останню визнають найбільш високим типом політичної культури.

Поширено також типологію політичної культури з погляду масштабності охоплення населення цією культурою: уніфікована (загальна), домінуюча, фрагментарна, політична культура еліти, політична культура режиму тощо.

7. Політична культура та політична свідомість українського суспільства

Політична свідомість до цього часу у більшості випадків як у вітчизняному, так і у зарубіжному суспільствознавстві розглядалася з точки зору філософії, психології та соціології, досліджувалися її рівні та механізми функціонування. І у значно меншій мірі політична свідомість визначалася як цілісне, суто політологічне поняття, без з’ясування сутності якого та його місця серед інших понять в науці неможливе становлення сучасної політології. Політична свідомість є одним з ключових понять політології. Тому його поглиблене вивчення є безумовною умовою пізнання політичного життя суспільства.

Саме політична свідомість багато в чому пояснює витоки, характер та особливості певної політичної системи, поведінку суспільних груп, динаміку та спрямованість політичних процесів. Без наукового осмислення поняття політичної свідомості, тих циклів, яким вона підпорядковується, практична політика малоефективна.

Українське суспільство на порозі XXI століття є вельми поляризованим. Воно не має внутрішньої єдності. Це, як правило, пояснюється довгим періодом відсутності державності в української нації, насиллям над нею чужої волі − через існування в минулому у складі поліетнічних імперій. В умовах незалежного розвитку до цього додалася низка „векторів розділення” української спільноти за різними ознаками: соціальними, політичними, ідеологічними тощо. Відсутній консенсус відносно фундаментальних цінностей, ідеалів і цілей суспільства. Це породжує високу конфліктність та соціальну напруженість, які зумовлюють політичну нестабільність у суспільстві. А сучасній політичній свідомості України до того ж притаманний низький ступінь довіри населення до державних інститутів влади, ігнорування законних способів розв’язання конфліктів, переважання емоційних регуляторів у політичній діяльності. За таких умов край необхідними є компетентний аналіз та постійний моніторинг як політичної свідомості суспільства загалом, так і окремих його верств та громадян. Це має вагоме прогностичне значення, оскільки політична свідомість містить в собі потенціал для реалізації всіх можливих варіантів розгортання соціальних подій. З іншого боку, дослідження політичної свідомості має не тільки, так би мовити, „пасивне попереджальне значення”, але й „активне”. Суть його полягає у свідомому формуванні політичними інститутами інформаційного простору держави, позитивних настанов громадян щодо державного будівництва, сучасної вітчизняної культури, освіти тощо з метою спрямування політичного процесу до режиму розвитку, а не стагнації чи занепаду. Тобто, актуальність дослідження також зумовлена потребами соціальної практики.

Якщо спробувати охарактеризувати політичну свідомість народу України, то його визначає, з одного боку, досить міцна прив’язаність до демократичних цінностей, що є давньою історією, традицією, іноді з нальотом догматизму, нетерпимості до інакомислення, схильності до авторитарності, егалітаризму, орієнтації на уряд в чеканні зростання особистого благополуччя та ін. З іншого боку, політична свідомість беззастережна, іноді войовнича, заперечення досить багатьма членами суспільства соціалістичних цінностей і орієнтація на прогресивні, демократичні цінності сучасного світу. Така подвійність політичної свідомості яскраво проявляється в період політичних кампаній, процесів і явищ по формуванню в Україні органів політичної влади, обрання вищих посадових осіб.

Загальна криза сучасного суспільства, неспроможність правлячих кіл України запропонувати народу справжню реальну програму подолання кризових явищ в усіх сферах суспільного життя у політичній, економічній, соціальній, духовній або однобокість практичних зусиль тільки на знищення соціалістичних реалій з величезними збитками для економіки, соціальної, духовної сфери змушує людей переглядати своє ставлення до реформ, скептично сприймати будь-які зусилля держави. Таке становище суспільства виявляється в політичному розшаруванні суспільства на правих, лівих, центристів та їм співчуваючих, в утворенні великої кількості політичних партій, політичних рухів, різноманітних соціальних і політичних інститутів, що часто-густо відрізняються значними та незначними відтінками політичних програм і дій. Звичайно ж, політична свідомість − сукупність поглядів і настанов, що виражають ставлення будь-якої соціальної спільності, верстви або окремого індивіда до інших суспільних спільностей, верств, класів, націй, суспільного ладу, до процесів, що відбуваються, історичного суспільного укладу, що склався, і способу життя, до політичних партій, рухів, різноманітних політичних і соціальних інститутів, соціальних цінностей, традицій, норм моралі тощо.

Із першоджерел

Цимбалістий Богдан.

Політична культура Українців

Поняття „політична культура” порівняно нове в політичній літературі, бо уперше йо­го вжив німецький філософ Й.І.Гердер кінцем XVIII століття, в активне вживання впровадив його щойно Габріель А.Алмонд у своїй статті 1956 р. Як це часто буває, хоч термін новий, та зміст його вже давно й в темою роздумів і аналізи багатьох мислителів, почи­наючи від Платона, Арістотеля, Ціцерона, Монтеск’є, Алексіса де Токвіля, Едмуна Бер­ка, аж до багатьох сучасних дослідників політичних систем, націопсихологів та соціоло­гів. Зокрема міркування про різниці в політичному житті поодиноких народів залічувано до національної вдачі. Політичну систему й політичні події пояснювано певними рисами народу або політичною ідеологією, наприклад, дисциплінованістю німців, прагматизмом англосаксів, анархічними тенденціями іспанців, ідеологією нацизму чи марксизму.

В українській публіцистиці поняття „політична культура” вживалося ще й в іншому значенні. Для В’ячеслава Липинського „політична культура нації виявляється в хотінню і умінню її провідної верстви використовувати для політичної творчості дані політичної науки і політичного досвіду”. Ця дефініція нічого не визначає, і тому в політичній літературі її ніхто не вживає.

В українській публіцистиці поняття політичної культури вживається також у норма­тивному сенсі, тобто як певної вартості, як бажаного стану, який не завжди існує в дано­му народі. Тому часто пишеться, що українцям „бракує” політичної культури. Як пізніше буде вияснено, немає народу, що не мав би політичної культури. Народи різняться лише типами чи формами політичної культури. [...]

Існує багато означень політичної культури... У цих дефініціях легко знайти спільні елементи: одні підкреслюють суб’єктивний, психологічний аспект (думки, оцінки, почу­вання більшості громадян) у ставленні до політичних справ. Інші включають також полі­тичну поведінку та систему, яка впливає на поведінку. Йдеться про ставлення до таких політичних об’єктів (справ), як нація, її політичні установи − законодавчий орган, уряд, суди, сам політичний процес, тобто те, як приймаються політичні рішення, нарешті ставлення до інших осіб як співгромадян, тобто членів тієї самої політичної спільноти і до се­бе як громадянина, до ролі одиниці в системі. Це ставлення чи „орієнтація” − як це називають політологи − включає такі основні елементи: емпіричний, пізнавальний (тобто знання про політичні „об’єкти”), чуттєву настанову (тобто прихильність, гордість зі своїх установ, ворожість або байдужість до своєї політичної системи) і оцінковий, тобто критична думка про систему часто зумовлена вартостями, які панують у суспільстві і в які одиниця вірить. Політична культура стосується не політичних подій, а „специфічно політичних орієнтацій − ставлення до політичної системи та її окремих компонентів і ставлення до ролі одиниці в системі”.

[...] Поняття „політична культура”, що його запровадив Алмонд, виявилося дуже плодотворним. Воно дало поштовх до описових та порівняльних студій політичних культур різних народів...

Класичною студією в цій ділянці можна вважати щойно цитований твір двох авторів − Габріеля А.Алмонда і Сіднея Верби п. н. „Громадянська культура”. Це студія політичних культур п’ятьох країн: США, Великобританії, Західної Німеччини, Італії та Ме­ксики [...]

У своїй первісній студії 1956 р. А.Алмонд розрізнив чотири типи політичних культур: англо-американська політична система, передіндустріальна система, континентальна європейська політична система, тоталітарна політична система. Англо-американська сис­тема є прикладом гомогенної, секулярної політичної культури. Секулярною ця політична система є в розумінні визнання різних вартостей, різної лояльності та індентифікації людей. Тобто це прагматична політична культура, схильна до обчислень, балансування й експериментів. Гомогенність її полягає у визнанні тих самих політичних цілей і засобів. Тобто велика більшість акторів цієї політичної системи приймає як кінцеву мету комбінацію таких вартостей, як свобода, загальний добробут і безпека. [...] Для людини євро­пейського континенту, зокрема ідеологічно наставленої людини, ця політична культура виглядає досить неохайно, їй бракує чіткості.

У передіндустріальній політичній культурі чи частково індустріалізованій культурі існує суміш підкультур: традиційних (племінних, релігійних, родових) та елементів модерних культур. Так, у країні може існувати парламент, створений за нормами демократичної системи, але справжню владу мають певні роди (Кувейт, Саудівська Аравія), пле­мена чи релігійні групи.

Політична культура тоталітарних систем характеризується відсутністю консенсусу, апатією широких мас і пануванням кліки, яка має монополію влади й контролю над усіма засобами політичної комунікації та насильства.

Нарешті континентальна європейська політична культура, панівна в Німеччині, Франції та Італії, − це тип фрагментованої культури, яка складається з різних підкуль­тур. Як основні політичні підкультури виступають такі три: 1) передіндустріальний, го­ловно католицький компонент, 2) давній компонент середньої класи і 3) власне індустріа­льний компонет. Політична афіліяція в усіх цих випадках є більше проявом віри, ніж функції чи діяльносте. Католики мають свої школи, свою пресу, профспілки й голосують за свої партії. Так само комуністи. У соціалістичній і „ліберальній” підкультурі наявна та сама тенденція, але там вільніша організація і менша виключність.

У своїй порівняльній студії з 1963 р. Алмонд і Верба шляхом анкет, інтерн’ю тощо дослідили типи політичного ставлення громадян США, Великобританії, Німеччини, Італії та Мексики до своїх політичних систем...

У таких країнах як Великобританія, США і скандинавські держави, громадяни не лише добре знають свою політичну систему в цілому та в подробицях, орієнтуються в політичних процесах, але самі хочуть мати вплив на політику... Таку політичну культуру звуть „партиципаційною”, тобто культурою активної участи громадян у політичних процесах.

У таких країнах, де абсолютні монархії та диктатури, громадяни розуміють свою по­літичну систему, але не почуваються підметом політичного життя. Вони очікують керів­ництва згори, а самі залишаються пасивними або байдужими. Це політична культура „підданих”.

Серед африканських племен чи в ізольованих локальних громадах племінний провід­ник є рівночасно релігійним і суспільним авторитетом. Громадяни ані не знають нічого про свою політичну систему, ані не очікують від неї нічого. Алмонд і Верба називають таку політичну культуру „парафіяльною”, тобто обмеженою, місцевою.

Крім цих типів політичної культури, автори розрізняють три різні соціальні настано­ви до політичної системи: лояльну чи „віддану”, байдужу та неприхильну. Водночас вони підкреслюють, що такі чисті типи політичної культури рідко існують. У більшості полі­тичні культури є мішані. [...]

Дослідження політичних систем у Голландії та інших європейських держав доводять, що антагонізм і ворожість між підкультурами не загрожують стабільності демократичних систем, якщо проводи тих груп (еліти) не віддзеркалюють тієї взаємної ворожості й не­нависте, які панують серед широких мас...

Щойно згадане твердження важливе для українців, політична культура яких глибоко фрагментована (східні та західні українці, католики й православні, велике число політич­них ідеологічних партій). Якщо проводи цих підкультур будуть взаємно толерантні, здат­ні співпрацювати, йти на потрібні компроміси, тобто матимуть тієї міжгрупової ворожос­ті, що панує в широких масах, − стабільність створеної демократичної системи не буде загрожена.

[...] Політична культура − це продукт історичного розвитку та досвіду народу. У випадку України цей досвід був гірким... Оскільки для того щоб зрозуміти політичну культуру українців, треба звернути увагу на джерела впливу, які протягом історичного шляху стимулювали чи спиняли розвиток української політичної культури, зупинимося над цим питанням трохи довше.

На нашу думку, три особливості історії України мали важливий вплив на розвиток політичної культури українців:

1. Довга, багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути підметом у стосунках з іншими народами й почуватися вільним Господарем на своїй землі.

2. Розчленування української території та включення поодиноких її частин у різні держави з окремими культурами, політичними системами, що мусило призвести до пси­хологічного, побутового та політичного відчуження між різними частинами українського народу.

3. Кількакратна денаціоналізація провідної верстви України. В XVI-XVII ст. наша боярська та шляхетська верства спольщилася. У XVIII і XIX ст. нащадки козацьких старшин зросійщилися. В XX ст. пролетарська провідна верства була або знищена або здебі­льше пішла на службу інтересів радянсько-російської імперії. Ці чергові втрати провід­них верств означали втрату здібних, освічених, динамічних і амбітних елементів, які, бажаючи росту і влади, перейшли до сусідів помагати будувати їхні імперії, бо Україна не могла дати їм нагоди виявити політичні, військові чи адміністративні здібності й амбі­ції. Це була не лише втрата вартісних людей − це призвело також до відчуження людяності від своїх провідних верств, породило недовір’я до своїх панів. Це означало також від­сутність тривалішого впливу і традицій провідних верств на спосіб думання та на поведінку всієї суспільності. Пізніша відсутність сильної національно свідомої середньої верстви − міщанства, фахової інтелігенції, урядовців − також негативно відбилася на розвитку політичної культури.

У багатьох інших народів форми поведінки, ноша, смаки й навіть спосіб думання йшли згори вниз, нижчі верстви наслідували вищі верстви. Наше відродження почалося від низів, від зберігання пісень, фольклору, народної культури. Національною ношею стала селянська ноша, літературною мовою стала говірка народу. Це означало також, що наше політичне відродження, хоч започатковане інтелігенцією, зокрема літераторами, орієнтувалося на народ, тобто на задоволення його потреб та вимог, воно мусило спира­тися на активніші елементи, що виходили з народу. [...]

[...] Політичну культуру може характеризувати те, якою мірою члени спільноти мають спільне почуття національної ідентичності (вертикальна ідентифікація), так само її може характеризувати те, наскільки одиниці ідентифікуються з іншими членами тієї са­мої спільноти, зокрема якою мірою вони мають взаємне довір’я до своїх співгромадян (горизонтальна ідентифікація)...

Можна припускати, що коли існує сильна вертикальна ідентифікація зі своєю нацією, коли, так би мовити, вся спільнота злютована однією метою, взаємини між громадянами стають більш довірливі. [...] Однак вертикальна й горизонтальна ідентифікація також мо­жуть іти різними шляхами розвитку. Про французів кажуть, що кожний француз любить Францію, але ненавидить іншого Француза. Про національно свідомих українців, тобто тих, що ідентифікують себе з нацією-державою, можна також сказати в подібному тоні, що вони також гаряче люблять Україну, але недовірливо, а то й вороже ставляться до ін­ших Українців, що чимось різняться від них. Психологічні та побутові різниці між украї­нцями різних частин України, зокрема західних і східних, поглибили це недовір’я і воро­жість. Отож, навіть за наявності сильної вертикальної ідентифікації, яка існує в національно свідомих українців, горизонтальна ідентифікація слабка.[...]

В Україні розвиток політичної культури залежатиме від суміші факторів, передусім від наявного ступеня національної самосвідомості та передумов швидкого ширення цієї свідомості серед решти населення України, від позиції і захисту інтересів одиниці та груп у демократичній правовій державній системі, від фактичного чи щонайменше оправдано очікуваного добробуту населення, від стабільності й захищеності суспільства та його держави, від розвитку загальної культури в Україні.

Друкується (зі збереженням правопису) за: Цимбалістий Богдан. Політична культура українців / Сучасність. − 1994 р., З, 4.− С. 94−105; 77−90.

Тема: Політична свідомість і політична культура План семінару

1. Політична свідомість як суспільне явище.

2. Поняття і сутність національної свідомості, її провідна роль у

3. ідентифікації політичного українського етносу.

4. Політична культура як складова загальної культури особистості.

5. Структура політичної культури та її функції.

6. Типи політичної культури.

7. Політична культура та політична свідомість українського суспільства.

Питання для самоконтролю

1. Що таке політична свідомість?

2. Що таке політична культура?

3. Охарактеризуйте структуру політичної культури.

4. Опишіть типи політичної культури.

5. Назвіть функції політичної культури.

6. Які три особливості історії України, на думку Б. Цимбалістого, мали важливий вплив на розвиток політичної культури українців?

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Козырев Г.И. введение в политологию: Учебное пособие для студентов вузов. − 2-е изд. − М.: Академический Проект; Екатеренбург: Деловая книга, 2004. − 208 с.

3. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. − К.: Центр навчальної літератури, 206. − 304 с.

4. Молчанов М. Політична культура України:радянська чи пострадянська? // Сучасність. – 1995. – № 10. – С. 59 – 69.

5. Погорілий Д.Є. Політологія: 100 питань − 100 відповідей. навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. − К: Фірма „ІНКОС”, 2008. − 232 с.

6. Політична філософія: підручник / Є.М.Суліма, М.А.Шепєлєв, В.В.Кривошеїн, В.Ю.Полянська; Заред. Є.М.Суліми. – К.: Знання, 2006. – С.418-431.

7. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

8. Поліщук О. С. Вплив політичної культури на становлення громадянського суспільства в Україні / О. С. Поліщук // Інтелект. Особистість. Цивілізація : темат. зб. наук. пр. із соц.-філос. пробл. ; гол. ред. О. О. Шубін. – Донецьк : ДонНУНТ, 2008. – С. 161–169.

9. Поліщук О.С. Якою є політична культура України? // Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (18-19 квітня 2007 р. м.Суми). / Олександр Сергійович Поліщук. − Суми: ВТД „Університетська книга”, 2007. − 144 с.

10. Штанько В.І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

11. http://ua.textreferat.com/referat-12010-1.html.

12. http://www.readbookz.com/boor/186/6655.html.

13. http://www.readbookz.com/boor/180/6297.html.

14. http://www.rafine.org.ua/pageid-5302-1.html.

15. http://studentam.net.ua/content/veiw/125/78/1/33/

16. http://www.info-library.com.ua./books-text-999.html.

17. http://www.laidonetsk.ua/_u/ial/dtp/conf/4_2004/artides//stat410.html.

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Політична свідомість – це:

а) свідомість співучасників політичного процесу, всіх сил, що борються за владу та її здійснення, реалізацію;

б) відображення духовного життя людей, інтересів і сподівань різноманітних соціальних спільностей, верств, класів, націй, індивідів і суспільства;

в) культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві.

2. Хто уперше ввів поняття „політична культура”?

а) К.Опалек;

б) І. Гейдер;

в) С.Верба.

3. Політична культура – це:

а) свідомість співучасників політичного процесу, всіх сил, що борються за владу та її здійснення, реалізацію;

б) культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві;

в) єдність теоретичного й буденного рівнів свідомості суб’єктів, що робить можливим і необхідним урахування їхніх інтересів, узагальнення їх у політичні програми, теорії, вироблення шляхів і засобів їх реалізації.

4. До типів політичної культури належать:

а) підданська і активістська;

б) підданська;

в) активістська.

5. Функція політичної культури – це:

а) знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством;

б) роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства;

в) формування стійкого інтересу до політичного життя, вироблення певних настанов на суспільно-політичну діяльність.

6. Виховна функція полягає в тому, що:

а) через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням;

б) політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення;

в) політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за рахунок набутих політичних знань.

7. Комунікативна функція полягає в тому, що:

а) через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням;

б) озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики;

в) політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за рахунок набутих політичних знань.

8. Регулююча функція полягає в тому, що:

а) виробляє певні настанови на суспільно-політичну діяльність і виявляється потім у підвищенні соціальної активності особистості;

б) тісно пов’язана з іншими функціями політичної культури;

в) в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття політико-управлінських рішень.

9. Інтегративна функція полягає в тому, що:

а) рішення приймаються відповідно до існуючої в суспільстві (домінуючої) політичної культури;

б) політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення;

в) сильний виховний вплив на особистість справляє політична культура.

10. Пізнавальна функція полягає в тому, що:

а) політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості;

б) політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стабілізують суспільство;

в) озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й політичного життя.

Тема 17 Політична ідеологія і сучасні політичні доктрини План

1. Політична ідеологія та її суть.

2. Функції і структура політичної ідеології.

3. Ідеологічні течії в сучасному світі.

4. Криза марксистської ідеології.

5. Політична ідеологія в житті сучасної України.

6. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці.

1. Політична ідеологія та її суть.

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб’єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Як один з видів суспільної свідомості, політична свідомість відображає насамперед політичну сферу життєдіяльності суспільства. Це система поглядів, уявлень, знань, установок, почуттів про реальну й уявлювану політику. Це внутрішня „реакція” індивіда або соціальної спільності на політичне життя.

Політична свідомість має складну структуру. Можна виділити три рівні елемента політичної свідомості:

• повсякденний рівень − політична психологія;

• теоретичний рівень − політична ідеологія;

• мотиваційно-поведінковий рівень − установка на певні дії.

Політична психологія містить у собі різні властивості психіки людей, що мають пряме або непряме відношення до політики, наприклад, звички, традиції, забобони, установки, стереотипи, емоції, настрої, думки та ін.

Політична ідеологія в структурі свідомості являє собою теоретичний рівень. Якщо політична психологія, як правило, не затверджує себе серйозними теоретичними обґрунтуваннями тих чи інших уявлень про політику, то політична ідеологія вимагає теоретичного, наукового підходу до пояснення політичних процесів і явищ.

Третім елементом політичної свідомості є мотиваційно-поведінковий рівень − це установка на певні дії. Поведінковий рівень виробляється в результаті взаємодії (протидії) політичної психології й політичної ідеології. Лише ті ідеї (знання, уявлення), які опановують свідомістю людей, стають надбанням духовного світу особистості, соціальних груп, їхніми переконаннями й світоглядом, можуть стати мотивами їхньої поведінки.

Вперше термін „ідеологія” вжите французьким філософом і економістом Д. де Трасі на початку XIX ст..

Ідеологія – система поглядів, уявлень, ідей, що виражають інтереси того чи іншого суспільства або соціальної спільності. Політична ідеологія концентрує свою увагу на політичних ідеях, теоріях, інтересах. Вона являє собою певну концепцію осмислення й інтерпретації політичного буття з погляду інтересів і цілей певної політичної еліти.

Кожна ідеологія має свою точку зору на хід політичного й соціально-економічного розвитку суспільства, свої методи й кошти рішення вартих перед суспільством завдань. Тому основною функцією політичної ідеології є оволодіння суспільною свідомістю. Один з родоначальників ідеології К.Маркс вважав, що коли ідеї опановують масами, то вони стають матеріальною силою.

Політична ідеологія – різновид корпоративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та відрізняється духовним експансіонізмом. Вона доктринально обґрунтовує претензії тієї чи іншої групи осіб на владу і функціонально служить підкоренню суспільної думки політичній меті цієї групи. Всі політичні ідеології розрізняються за двома основними критеріями: за пропонованою моделлю трансформації суспільства і за ставленням до прогресу і шляхів його досягнення. Перший критерій поділяє політичні ідеології на праві, ліві і центристські, другий – розмежовує радикалів, прибічників глибоких революційних перетворень і консерваторів, апологетів збереження існуючого політичного ладу.

Політична ідеологія − система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури.

Предметом політичної ідеології є політичні відносини суспільства в усій їх різноманітності, координації та субординації. Політична ідеологія не є монопольною системою поглядів, цінностей і норм якогось одного політичного суб’єкта, що відображає начебто інтереси всіх. До того ж ідеологічні настанови на демократи­зацію політичного життя, плюралізм зумовили реальні зрушення у духовно-політичному розкріпаченні людей, організацій, рухів, партій; самі ж щойно народжені ідеології розмиті, не мають чітких, конкретно вираже­них цінностей та цілей. Виник дефіцит ідеологій, який за умови вузьких групових інтересів суб’єктів та ідеологізованої людини догматичного складу загострює проблему становлення політичних ідеологій. У такій ситуації ідеологи поглядають на структури політичної влади, намагаючись закріпити своє „політичне облич­чя”. Важко не погодитися з тими вченими, які вва­жають, що „ідеологія взагалі не повинна з метою свого захисту апелювати до влади − навіть влади більшості над меншістю, якщо вона хоче здобути шанс стати свідомістю людей, а не підміною її”, тобто самовизна­читися й самовиявитися, а це, у свою чергу, потребує з’ясування змісту її.

Політична ідеологія, відображаючи політичні відно­сини, включає систему поглядів, ідей, цінностей, теорій, в яких знайшли відображення інтереси політичних суб’єк­тів, цілі, завдання, методи, засоби політичної діяльності. Ідеї не можуть існувати без інтересів, нав’язуватися всупереч інтересам. Відображаючи сукупність теоретич­них утворень, політична ідеологія на відміну від інших ідеологій безпосередньо відображає відносини влади, її види, а також політичні інтереси суб’єктів як їх волю до єдності та регулювання суспільно-політичного життя. Політична ідеологія не відривається від політичних відносин, емпіричного політичного досвіду та опосередковується політичною психологією.

2. Функції і структура політичної ідеології.

Політична ідеологія має по суті таку саму внутрішню структуру, що й ідеологія загалом, але щодо конкретнішої, більше спеціалізованої ділянки дійсності, яка в ній відображається, − політичної.

Структура політичної ідеології, як і її зміст, визначається об’єктивним процесом суспільного розвитку і розвитку політичного суб’єкта − носія політичної ідеології.

Одними із основних структурних чинників політичної ідеології є ті соціальні функції, які вона покликана виконувати. Серед них чи не найважливішими функціями є:

• Теоретико-концептуальна − формулювання основних положень, які розкривають інтереси та ідеали певного класу, прошарку, нації, держави.

• Програмно-політична − переведення соціально-філософських принципів та ідеалів у програми, гасла й вимоги політичної еліти. Ця функція безпосередньо пов’язана з діяльністю політичних партій, союзів, об’єднань і виборчих блоків.

• Функція оволодівання масовою політичною свідомістю. Ця функція досягає позитивних результатів лише тоді, коли ідеї й положення ідеології відповідають поглядам й уявленням населення про спосіб життя, якому віддається перевага порівняно з іншими. Ідеологія інтегрує суспільство на ґрунті свідомо сформульованих цілей.

• Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічного і політичного пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це − заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.

• Пізнавальна функція. Її сутність − озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від „чистої” науки, яка шукає не тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об’єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше − корпоративними інтересами суб’єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно.

• Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об’єднаннями людей.

Деякі дослідники виділяють ще й такі функції:

• вираження й захист інтересів певної соціальної спільності (групи, класу, нації);

• впровадження в суспільну свідомість своїх критеріїв оцінки політичних подій, політичної історії;

• інтеграція (об’єднання) людей на базі загальних оцінок, ціннісних орієнтацій, політичних подань;

• організація й регулювання поведінки людей на основі загальноідеологічних норм і цінностей;

• обґрунтування мотивів політичного поведінки і мобілізація соціальних груп на реалізацію поставлених завдань.

Крім вищезазначених, існує ряд інших функцій, що є не менш важливими для політичної ідеології. Зокрема такі:

• відображувальна (відображення основних проблем, процесів, явищ);

• пояснювальна (пояснення закономірностей тенденцій розвитку);

• прогностична (створення моделей майбутнього);

• цілеспрямовуюча (формулювання системи цілей суспільства та індивіда);

• програмуюча (створення планів і програм);

• оцінна (створення системи цінностей);

• орієнтаційна (орієнтація у світі);

• вираження інтересів (виявлення спрямованості особистості);

• спонукально-мобілізаційна (спонукання до дії та мобілізація сил);

• комунікативна (забезпечення спілкування);

• соціалізаторська (формування необхідних якостей особистості);

• емоційна (емоційне насичення індивіда);

• управлінська (реалізація управлінської діяльності);

• захисна (збереження ідей, ідеалів, цінностей);

• інтеграційна (об’єднання людей);

• нормативна (визначення норм);

• владна (форма духовної влади).

Своєчасне й ефективне здійснення цих функцій надає відповідним структурним елементам політичної ідеології (інтересу, ідеї, гіпотезі, концепції, теорії, ідеалові, гаслу, програмі політичного розвитку тощо) необхідного динамізму й оперативності у виробленні та прийнятті оптимальних рішень. Якщо політична ідеологія не виконує взятих на себе соціальних функцій, вона стає гальмом для свого самоутвердження і веде до деформації окремих структурних її елементів, між якими існують різноманітні зв’язки: необхідно-причинні, закономірні, випадкові та ін.

Вихідним елементом структури політичної ідеології, що її визначає, формує, детермінує і виступає політичний інтерес, на який спирається і з якого виходить власне політична ідеологія. Саме такий інтерес виступає як форма вираження потреби, а потреба − це вираження політичної необхідності.

Політична ідея є вихідним моментом і розуміється як форма відображення політичної дійсності. Політична ідея проходить етап перевірки та обґрунтування, тобто стає політичною гіпотезою.

Гіпотеза опирається на певні результати спостереження та експерименту. Політична гіпотеза не має самодостатнього значення, вона лише просуває знання до концепції. Політична концепція – це форма знання, у якій змістовно виражене цілісне розуміння об’єкта пізнання, хоча часом воно є непевним. Розробка концепції має виходити з чітких уявлень про стратегічну соціально-політичну модель суспільства. Найважливіший системотворчий елемент внутрішньої структури політичної ідеології – політична теорія, яка є синтезом взаємопов’язаних тверджень і доведень з логічною побудовою знань про принципи та закономірності політичного розвитку суспільства. Політичні теорії можуть реалізовуватися, безпосередньо впливаючи на політичну діяльність держав, соціальних груп, особистостей, а також через ідеали, гасла, які проголошуються у політичних програмах.

Політичний ідеал – це уявлення політичного суб’єкта про досконалість політичного устрою суспільства. Він переважно є суб’єктивним і вимріяним багатьма поколіннями.

Політичне гасло є завданням, директивою політичних перетворень, яке забезпечує процес упровадження політичної ідеології в практику.

Політична програма – пропонований план діяльності політичної еліти, партії, соціальної групи щодо реалізації їх політичних інтересів.

Одним із найскладніших розділів при формуванні політичної програми є передбачення шляхів, темпів і строків політичної трансформації суспільства. У ньому недопустимо як забігання вперед, без достатнього прогнозованого обґрунтування, так і відставання від реалій життя, без з’ясування його глибинних причин і умов.

3. Ідеологічні течії в сучасному світі.

Витоки сучасних суспільно-політичних течій сягають у глибину історії. Розвиваючись і доповнюючись новими елементами, вони активно впливають одна на одну. Основні політично-ідеологічні течії сучасності:

• лібералізм (неолібералізм);

• консерватизм (неоконсерватизм);

• соціалізм;

• соціал-демократія;

• комунізм (марксизм-ленінізм);

• анархізм;

• християнсько-демократична;

• фашизм (неофашизм).

Лібералізм і неолібералізм

Лібералізм (в перекладі з лат. вільний) як самостійний ідеологічний напрям виник наприкінці XVII століття й остаточно сформулювався до середини XIX століття, завдяки працям таких учених, як Дж. Локк, Т. Гоббс, А.Сміт й ін. В основі ліберальної ідеології лежить концепція про пріоритет особистих прав і волі над всіма іншими (суспільством, державою). При цьому перевага надається економічним свободам (волі підприємництва, пріоритету приватної власності тощо).

Основними ознаками лібералізму є:

• свобода особи;

• повага й дотримання прав людини;

• воля приватного володіння й підприємництва;

• правова рівність громадян;

• договірна система утворення держави;

• поділ влади, ідея вільних виборів всіх інститутів влади;

• невтручання держави в приватне життя.

Основними ідеями і цінностями класичного лібералізму були:

1. Індивідуальна свобода, гідність людської особистості, терпимість, право відрізнятися від інших, мати своє обличчя. Класичний лібералізм передбачає гармонійне поєднання індивідуалізму і гуманізму, самоцінності людини й людської свободи та плюралізму думок і переконань.

2. Розуміння свободи в негативному сенсі, тобто свободи індивіда від зовнішнього примусу, від політичного й соціального контролю з боку держави. На перше місце лібералізм поставив природні здібності окремої людини як самостійної і розумної істоти суспільства.

3. Визнання приватної власності гарантом і мірилом свободи. Основна свобода − економічна, свобода підприємництва. Із економічної свободи лібералізм виводив політичні та громадські свободи.

4. Сфера індивідуальної активності як реалізація природного права повинна бути захищена від неправомірного втручання держави і церкви в приватне життя людини. Держава не повинна безпосередньо втручатися в економічне і соціальне життя людини. Ліберальні ідеї передбачали обов’язок держави стояти на сторожі прав особи, у тому числі й турбуватися про бідні верстви населення, надавати допомогу тим членам суспільства, які не можуть забезпечити собі необхідні умови проживання.

5. Економічна та юридично-правова системи і державна концепція, які сформулював лібералізм з урахуванням природного, невід’ємного права людини. Право перетворювалося на інструмент, який гарантував окремій людині свободу вибору морально-етичних цінностей, форм діяльності та створення умов для втілення в життя цього вибору. Законодавчо повинен бути закріплений принцип рівності всіх перед законом.

6. Особа не повинна ігнорувати прийняті в даному суспільстві норми і правила гри і зобов’язана нести відповідальність перед суспільством за свої дії. Тобто, свобода розумілася не як можливість особи діяти, як їй заманеться.

Однак проходження класичної моделі ліберальної ідеології призвело до поляризації суспільства. Нічим не обмежений лібералізм в економіці й політиці не забезпечував соціальну гармонію й справедливість. Ідеї лібералізму стали переживати кризу.

У результаті тривалих дискусій і теоретичних пошуків у другій половині XX століття була вироблена й оновлена концепція лібералізму − неолібералізм.

В основу програми неолібералів лягли такі ідеї, як:

• консенсус керуючих і керованих;

• необхідність участі мас у політичному процесі;

• демократизація процедури прийняття політичних рішень;

• державне обмеження діяльності монополій.

Неолібералізм також дозволив відгородити особистість від зловживань і негативних наслідків ринкової системи. Основні цінності неолібералізму були запозичені іншими ідеологічними течіями. Він є ідейною основою правової рівності індивідів і правової держави.

Консерватизм і неоконсерватизм

Консерватизм (від лат. conservare – зберігати, охороняти).

В основі консерватизму лежать ідеї непорушності природно-сформованого порядку речей, природної ієрархії й привілеїв певної верстви населення, моральних принципів, що лежать в основі родини, релігії, власності. Передумовою виникнення консерватизму стала Велика Французька революція 1789 року, в результаті якої світ був вражений радикалізмом політичної перебудови. Тому консерватизм відкидає будь-які революційні методи зміни суспільного устрою. Незважаючи на різні форми свого прояву, консервативна течія має такі основні риси:

• визнання протиприродної свідомої перебудови суспільства; оскільки суспільство являє собою систему норм, звичаїв, традицій, інститутів і моральних засад, які сягають у давнину, до них і потрібно пристосовувати сучасні політичні принципи;

• переконання в існуванні всезагального морально-релігійного порядку;

• визнання недосконалості людської природи і природженої нерівності людей, обмеженості людського розуму і невіра в можливість соціальної рівності між людьми;

• тверде переконання в тому, що гарантом особистої свободи і соціального порядку є приватна власність;

• визнання необхідності класової ієрархії, перевага усталеним суспільним інститутам і тверда орієнтація на державний авторитет.

В XX столітті консерватизм змушений був визнати багато ліберальних цінностей і значно терплячіше став ставитися до новаторських ідей у політиці й громадському житті. Але в його основі залишилися ідеї зміцнення законності, державної дисципліни й порядку, неприйняття радикальних реформ.

Неоконсерватизм − це прагнення пристосувати традиційні цінності консервативної користі до реалій сучасного постіндустріального суспільства. Відстоюючи такі духовні цінності як родина, релігія, мораль, соціальна стабільність, взаємна відповідальність громадян і держави, повага прав людини, неоконсерватизм знаходить чимало своїх прихильників серед виборців. Партії, засновані на ідеях консерватизму, існують у США (республіканська партія), Японії (ліберально-консервативна), Англії (консервативна). І число прихильників цього ідейного напрямку продовжує рости. Консерватори нарощують свій політичний капітал у Франції, Німеччині й інших країнах світу.

Соціалізм (комунізм)

Соціалізм (від панцира. socialis − суспільний) − ідейний рух, метою якого є побудова безкласового суспільно-політичного ладу, заснованого на суспільній власності й повному (економічному, політичному, соціальному) рівності всіх громадян.

З погляду марксизму, соціалізм є першою, нижчою фазою комунізму − суспільно-економічної формації, що приходить на зміну капіталізму.

Ідеї соціалізму відомі з найдавніших часів, але перші спроби описати устрій цього суспільного ладу були початі мислителями Нового Часу Томасом Мором і Томмазо Кампанеллою. В XIX столітті, завдяки роботам таких учених, як А.Сен-Симон, Р.Оуэн, Ш.Фурьє, Л.Бланк, соціалістичні ідеї придбали теоретичний, концептуальний характер і перетворилися в ідеологію робітничого класу. Але остаточно соціалістична ідеологія сформувалася й набула певної політичної спрямованості завдяки діяльності К.Маркса, Ф.Енгельса, Г.Плеханова. В.Леніна.

К.Маркс і Ф.Енгельс є основоположниками комуністичної ідеології. У роботі „Маніфест Комуністичної партії” (1848 р.) вони сформулювали її. Комуністична ідеологія обґрунтовує необхідність і неминучість радикальної перебудови суспільства шляхом скинення буржуазного ладу й установлення диктатури пролетаріату. Як кінцева мета революційних реформ передбачається побудова безкласового суспільства, заснованого на громадському самоврядуванні. Соціалістична (комуністична) ідеологія пропонує наступні принципи устрою соціалістичного (комуністичного) суспільства:

• скасування приватної власності на засоби виробництва;

• відсутність експлуатації людини людиною;

• плановий розвиток економіки, відсутність безробіття, неухильний ріст добробуту всього народу;

• забезпечення рівного права на працю і його винагороду відповідно до принципу „від кожного − за здібностями, кожному − за працю”;

• безкоштовні й загальнодоступні такі соціальні блага як житло, медичне обслуговування;

• затвердження й реалізація ідей гуманізму й демократії.

Спроби реалізувати ідеї соціалізму (комунізму) у реальному житті робилися в СРСР і багатьох інших країнах світу. Підсумки цих експериментів виявилися досить невтішними.

Соціал-демократизм виник наприкінці XIX століття. Ключовими в соціал-демократичній термінології стали поняття „реформа” і „демократія”, що прийшли на зміну класичним „революція” і „класова боротьба”. Держава трактувалась як надкласовий орган, що виражає інтереси всіх членів суспільства. Соціал-демократичну теоретичну конструкцію увінчує концепція „соціальної держави”. В ній держава постає в подвійній якості: вона правовим шляхом захищає інститут приватної власності і здійснює потужну соціальну політику з метою підтримки соціальних аутсайдерів.

Соціал-демократизм – ідеологія, яка ґрунтується на принципах соціального макроконсенсусу, соціального партнерства і компромісу політичних сил. Це і конструктивний тип політичної культури, яка інтегрує здоровий глузд, реалізм, терпимість до інакомислення і орієнтацію на загальнолюдське.

Анархізм (від грец. anarchia − „безвладдя”) соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов’язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М.Штірнер (1806-1856), француз П.Прудон (1809-1865), росіяни М.Бакунін (1814-1876) і П.Кропоткін (1842-1921) та інші. Термін „анархія”, як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя.

Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. На перший погляд, у цьому анархізм є тотожним лібералізму. Однак ця посилка лише формально споріднює обидві течії. Їх „розлучає” розуміння соціальної ролі держави: у лібералів вона є органом соціального договору і гарантією свободи індивіда, в анархістів − бар’єром і перешкодою утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. В цьому їх відмінність від марксистів. І все-таки, виступаючи проти державного примусу, анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання. Річ у тому, що воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії автономних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо.

Однією з досить поширених ідеологій є християнсько-демократична.

В її основу покладено:

• синтез „миру любові” і „миру влади”;

• визнання необхідності формувати державу як гаранта свободи для всіх громадян суспільства;

• утвердження тези про те, що добробут людини залежить від благополуччя суспільства і держави й навпаки;

• визнання держави як гаранта духовної свободи з одночасним запереченням того, що держава є найвищою політичною цінністю, а тому не слід сліпо підкорятися світській владі;

• моральними критеріями діяльності людини і держави є християнські цінності;

• держава повинна забезпечити реалізацію демократичних прав громадян, надавати допомогу всім тим, хто її потребує; це може забезпечити баланс інтересів і відносин між державою та громадянином.

Фашизм (від італ. fascio − пучок, зв’язування, об’єднання) − украй реакційний, антидемократичний, правоекстремістський ідейно-політичний рух, один з різновидів тоталітаризму. Термін „фашизм” почав широко вживатися з 1919 р., коли в Італії було створено фашистську партію, яку очолив Б.Муссоліні. У своїй класичній (італійській) формі фашизм був покликаний піднести силу національного духу, відродити історичне значення Римської імперії, сформувати ментальні засади нових імперських амбіцій, встановити тверду державну владу, яка б організувала все суспільс­тво для здійснення історичної мети національного відродження.

Ідеологічні джерела фашизму наближаються до елітарних ідей Платона, Г.В.Ф.Гегеля. Німецький фашизм використовував для своїх теоретичних обґрунтувань ідеї расової переваги А.Гобіно, а також низку положень філософії И.Фіхте, Г.Трейчке, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше.

Як соціально-політичне явище фашизм виникає на початку XX століття в період індустріалізації суспільства й пов’язаних з нею гострих кризових процесів, що руйнували устояні економічні й соціально-політичні субкультури. Фашизм відрізняється від інших традиційних тоталітарних режимів тим, що черпає свої чинності в масовому русі незадоволених громадян. Масові рухи в умовах глибокої економічної й політичної криз легко піддаються різного роду маніпулюванню. Ідеологія, здатна в простій доступній формі визначити цілі й способи їхнього досягнення, швидко опановує масами, що перебувають під тиском безліч проблем. І чим глибше криза, що вразила суспільство, тим більше шансів у фашистської ідеології опанувати масовою свідомістю.

Фашизм як ідейно-політичний рух і як політичний режим виникає в 20-ті роки XX століття в Італії, а потім у Німеччині, Португалії, Іспанії та інших країнах.

Найбільш характерними для фашистської ідеології й фашистських режимів є наступні ознаки:

• культ насильства й вождя;

• крайній націоналізм і навіть расизм;

• войовничий антикомунізм;

• тотальний контроль за суспільством і особистістю;

• відсутність демократичних прав і свобод;

• широке використання державного регулювання в економічній сфері;

• агресивність і експансіонізм у зовнішній політиці;

• ідеологічна й політична нетерпимість.

У цей час фашистська ідеологія існує у формі неофашизму й знаходить своїх прихильників у багатьох країнах світу. Особливу активність профашистські організації проявляють у Франції, Австрії, Німеччині. У Росії також існує небезпека поширення фашистської ідеології. Її ріст стимулюють невирішені економічні, соціальні, міжетнічні проблеми, безробіття серед молоді й неефективна міграційна політика держави.

Таким чином, політичні ідеології формуються на основі певних соціально-економічних відносин і ставлять собі за мету активізацію суб’єктивного чинника. Плюралізм ідейно-політичних течій, підходів, методологічних принципів, терпимість до інакодумства є запорукою стабільності будь-якого політичного ладу.

Нині у світовій соціально-політичній думці все більше окреслю­ються контури планетарної ідеології гуманізму. Така синтетична ідеологія в майбутньому може мати перспективу, тому що вона буде ґрунтуватися на ідеї „знімання” суперечностей між свідомістю особи і суспільством через трансцендентальні суб’єкти: Всесвіт і знання. Нова епоха вже сформувала необхідність у такій ідеології, оскільки саме гуманізм як планетарна ідеологія зможе об’єднати всі нації в світове співтовариство, покликане забезпечити соціальний добробут та інтелектуальні й духовні потреби кожної людини на Землі.

4. Криза марксистської ідеології.

У середині ХІХ ст. сталося різке загострення боротьби між пролетаріатом і буржуазією. Це викликало появу нової політичної ідеології − соціалізму, з майже одночасною появою в ній двох відгалужень − марксизму і соціал-демократизму. Засновник марксистського крила соціалістичної ідеології К.Маркс, як і його послідовники Ф.Енгельс, Г.Плеханов, В.Ленін, И.Сталін та інші, виходив з того, що розв’язання основних суспільних проблем безпосередньо пов’язане з побудовою справедливішого порівняно з капіталізмом соціалістичного суспільства.

Ідейною основою створення марксизму стали: німецька класична філософія, англійська політична економія і французький утопічний соціалізм.

Базовими цінностями марксизму є суспільна власність на засоби виробництва, рівність, народовладдя, інтернаціоналізм. В основу марксизму покладено такі постулати:

• Соціалізм є вищою порівняно з капіталізмом формою суспільної організації, перехід до якої можливий тільки шляхом революції.

• Побудова соціально справедливого суспільства неможлива без знищення приватної власності на засоби виробництва.

• Шлях до соціалізму пролягає через заміну буржуазного парламентаризму диктатурою пролетаріату. Тому марксизм особливо багато уваги приділяв розробленню теорії диктатури пролетаріату, стратегії і тактики революційного робітничого Руху.

Невипадково у ХІХ ст. марксисти особливу увагу приділяли саме революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню необхідності диктатури пролетаріату, розробленню стратегії і тактики революційної боротьби.

У ХХ ст. вчення марксизму було розвинуто в працях В.Леніна. Саме це комуністичне вчення було названо „марксизмом-ленінізмом”, згідно з яким соціалістична ідея здійснювалася через масове соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної і духовної опозиції. Усе це призвело зрештою або до краху так званого соціалізму (СРСР, країни Центральної і Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея), чи до ринкового реформування (Китай, В’єтнам). У свою чергу, це негативно позначилося на самому уявленні про соціалізм як про політичну ідеологію, спричинило її кризу. Тому є всі підстави вважати, що досвід, накопичений марксизмом-ленінізмом, не тільки не виправдав сподівань її ідеологів, а й трагічно позначився на всьому житті народів, які керувалися цим ученням і яким довелося пожити кілька десятиліть за його жорстокими законами.

5. Політична ідеологія в житті сучасної України.

Політична ідеологія сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер.

Проте така політична ідеологія на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична ідеологія українського народу є постколоніальною. Про це свідчить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів доводить, що політична ідеологія українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична ідеологія України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, ідеології, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

Особливості політичної ідеології в умовах сучасної України:

• заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких  нетрадиційних поглядів;

• низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

• правовий нігілізм;

• нерозвиненість громадянських позицій;

• недостатньо розвинутий індивідуалізм;

• підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична ідеологія українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації.

В руслі цього питання варто згадати і про формування політичної культури сучасної української молоді.

Сучасні молоді люди зростали під впливом перебудови не тільки суспільства, але й свідомості попереднього покоління, їхніх батьків. Зараз ідейно-політична зрілість свідомості та культури молоді, насамперед, студентської, перебуває на суперечливому етапі становлення, відмови від ідеологічних і політичних стереотипів тоталітарної доби, утвердження нових політико-ціннісних орієнтирів, переконань і соціально-політичних почуттів, установок на вироблення політичної компетентності, формування культури толерантності, політичної коректності. Водночас відбувається переосмислення і переоцінка політичних ідеалів, шляхів участі в громадсько-політичному житті вузу, міста, області, у розвитку місцевого самоврядування.

На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти  формування політичної культури та ідеології молоді:

• родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками;

• школа (середня, професійна, вища), де, зважаючи на рекомбінантне відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності, творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму, апатії, роздратування;

• молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них охоплено дуже малий відсоток молодих людей;

• засоби масової інформації (мас-медіа), які, виходячи з даних соціологічних опитувань, відіграють також важливу роль.

Отже, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. Політична ідеологія в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися на виховання молоді, яка неодмінно має опиратися на українські традиції, ментальність, історію, без чого неможливе формування політичної культури молодих громадян.

6. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці.

Ідеологія націоналізму (за висловом В.Соловйова − „прапор поганих народних пристрастей”) містить аксіоми, які проголошують пріоритет:

• національних (етнічних) цінностей перед особистими;

• своєї культури перед іншими;

• державності перед усіма іншими формами самоорганізації етносу;

• національного минулого (частково міфологізованого) і бажаного національного майбутнього перед теперішнім, яке розглядається як „викривлення” історії;

• „народного” життя і культурної самобутності перед життєвими настановами „безкореневої” інтелектуальної еліти.

Теоретичне обґрунтування націоналізму полягає в тому, що „природа” („кров і земля”) − найбільш тривка основа „національної ідеї”. В межах цих пріоритетів націоналізм утворює динамічний вузол між патріотизмом і расизмом.

Відповідно до умов і рівня національної самосвідомості населення політичні сили можуть висувати найрізноматніші вимоги − від захисту культурної самобутності національної діаспори і створення самостійної держави до розширення геополітичного простору для життя нації шляхом пригнічення інших народів.

Український націоналістичний рух як монолітна політична сила існував недовго. Власне, свій початок він бере у 1929 р., коли у Відні на першому Конгресі українських націоналістів було створено Організацію Українських Націоналістів, яку очолив визначний державний і політичний діяч полковник Є.Коновалець. Діяльність ОУН під проводом Коновальця − найяскравіша сторінка не лише в історії націоналістичного руху, а й національно-визвольної боротьби українського народу. На цьому етапі свого розвитку націоналістичний рух досяг найголовнішого: було закладено ідейні і політичні засади боротьби за відновлення державності, а „українське питання” поставлено руба на міжнародній арені.

Смерть Є.Коновальця, який був ліквідований за особистим наказом Сталіна у 1938 р., нанесла сильний удар по єдності українських націоналістів й засвідчила наміри більшовицької агентури зробити все, щоб нейтралізувати вплив ОУН.

Уже в 1940 р. стався перший розкол ОУН: націоналісти поділилися на прихильників А.Мельника та С.Бандери, останній очолив ОУН(б). Не вдаючись до аналізу його причин, сьогодні можна ствердити, що розкол не приніс політичних дивідендів жодній із сторін, натомість послабив вплив українських націоналістів на суспільно-політичне життя України та еміграції.

На початку 90-х років минулого сторіччя націоналістичні організації, проводи яких перебували за кордоном, відновили свою діяльність в Україні. У 1993 р. Міністерство юстиції зареєструвало громадську організацію ОУН під проводом Миколи Плав’юка. Також з’являється політична партія Конгрес українських націоналістів (КУН) під проводом С.Стецько.

Крім згаданих об’єднань, про свою причетність до націоналізму задекларувала низка інших партій і громадських організацій: Всеукраїнське  об’єднання „Державна самостійність України” (ДСУ), Соціал-Національна партія України СНПУ), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), УНА-УНСО. Та це далеко не повний перелік тих, хто претендував на роль „націоналістичного фактора” в українській політиці. Впродовж усього часу націоналісти шукали відповідну форму, яка може консолідувати націоналістичний рух.

Однак вітчизняний і зарубіжний досвід свідчать, що націоналісти здобувають перемоги лише тоді, коли виступають єдиним фронтом. Так нещодавно було в Австрії, Франції, Індії. Так може бути і в Україні.

Із першоджерел

Мілз. П.

Що таке фашизм?

Щойно з’явившись у політичному лексиконі, слово фашизм стало слугувати для позначення найрізноманітніших режимів, рухів, колективних та індивідуальних дій і спосо­бів мислення. До останнього часу, особливо в країнах ліберальної демократії, фашизмом часом називалися будь-які прояви правої політики. Праві ж, навпаки, з фашизмом отото­жнювали червоний тоталітаризм. При цьому ані в тому, ані в іншому таборі не могли чіт­ко пояснити, де закінчується права політика і де починається тоталітаризм. Така практика уподібнення не нова. Ще в довоєнний період рухи та режими, реакційні у вельми класич­ному сенсі, легко прираховувалися до фашистських.

Три класичні інтерпретації фашизму, що належать трьом великим ідеологічним антифашистським сім’ям, відігравали і продовжують відігравати важливу роль в історіо­графії проблеми.

Перша з цих інтерпретацій − теорія „моральнісної хвороби” Європи. Найбільш роз­роблена версія даної теорії належить італійському філософу Б.Кроче. Він вважав, що фашизм − це реакція в більшості європейських країн проти спільної тенденції втілення ідеалів, успадкованих від філософії Просвітництва. Отже, фашизм не вписується в потік історії, не випливає з даної політичної ситуації, а навпаки, є завадою, паузою в поширенні „свідомості свободи” в західних суспільствах, хворобою, прищепленою здоровому орга­нізму.

Тезу про фашизм як „незвичайне відхилення”, відрив від висхідної лінії, якою йшла з XVIII ст. європейська цивілізація, підтримували і розвивали інші західні дослідники лібе­рального напряму в післявоєнний період. Усі вони розглядали фашизм як „реакційний інцидент”, обумовлений масовим прагненням до матеріальних благ сукупно із компенса­торною потребою знайти паліатив утраті традиційних, особливо релігійних, ідеалів; цей інцидент міг лише на час змінити нормальне просування європейської цивілізації і не мав справжнього коріння в минулому. Ліберальні дослідники зазвичай вказують на спорідне­ність фашизму і комунізму. Кроче писав, що жоден соціальний клас зумисне не думав про фашизм, не бажав його, не підтримував його.

Друга інтерпретація фашизму − радикальна, спочатку виникла у лівих немарксистських колах. її прихильники роблять наголос на відповідальності італійської та німецької буржуазії за прихід фашизму і націонал-соціалізму. На думку радикалів, фашизм є логіч­ним і неминучим результатом тривалої еволюції, наслідком природжених вад історичного розвитку певних країн, насамперед Італії та Німеччини.

Серед прихильників висвітлюваної теорії існують значні розбіжності щодо коріння фашизму. Одні бачать їх у глибині історії (деспотизм та корупція в італійських державах XVII ст., лютеранська Реформація в Германії), другі шукають джерела фашизму ближче до сучасності. Якщо мова йде про Німеччину й Італію, то це десятиліття їхнього розвитку після загальнонаціонального возз’єднання і початку процесу індустріалізації. В тій і тій країні правлячий клас виявився нездатним відновити рівновагу, порушену швидким про­мисловим зростанням, політично згуртувати маси і зрушити механізми дійсно демокра­тичного режиму. Відтак фашизм лише виявив глибоку кризу суспільства. Звертається та­кож увага на незадіяність мас у політичному житті, над яким панувала „парламентська диктатура”. У межах даної теорії існує ще одна, більш збалансована, тенденція, предста­вники якої прагнуть виявити у передісторії фашизмів зерна майбутньої тоталітарної дик­татури. Вони відзначають, що до найостаннішого моменту фашистський вихід не є „фа­тальним”, „приреченим”, разом з тим, прецеденти націоналістичної поведінки можуть обернутися потужними чинниками фашистського впливу.

Третя класична інтерпретація фашизму належить марксистам. її підґрунтя укладають такі положення: фашизм можна пояснити лише в межах соціоекономічних структур капіталістичного суспільства, що знаходиться на стадії монополістської концентрації та імперіалізму. Фашизм одночасно виражає їх протиріччя і є специфічною для XX ст. формою антипролетарської реакції.

Ця спільна схема набувала змін, які можна відстежити за документами III Інтернаціоналу. Від часу V конгресу Комінтерну (1925 р.) його керівники сходяться на тому, що фа­шизм є проявом катастрофічної економічної кризи, в якій капіталізм опинився після вій­ни. А ця криза може скінчитися в перспективі лише перемогою пролетаріату. Дана теза приводила до ідеї про те, що якоюсь мірою фашизм є позитивним явищем, адже він при­скорює процес загнивання капіталізму і наближує пролетаріат до революції. У 1931 р. на пленумі ВККІ (Виконавчий Комітет Комінтерну) Д.Мануїльський заявив, що фашизм ор­ганічно виростає з буржуазної демократії. На цій ідеї засновувалася тактика „клас проти класу”, яка домінувала в діях компартій аж до 1935 р. Драматичні наслідки цього очевид­ні. Лише після того, як гітлерівський режим виявив свої агресивні прагнення, в комінтер­нівське формулювання були внесені істотні корективи. Це означало, зокрема, відхід від тези про „соціал-фашизм”, визнання того, що існує нефашистська, та більше − антифашистська буржуазія, з якою можлива співпраця. Ще в 20-ті роки ряд марксистських тео­ретиків намагалися скоригувати догматичні концепції Комінтерну. Серед цих теоретиків постає А.Грамши, який інтерпретував фашизм не як завершення капіталізму, а навпаки, як форму організації молодого капіталізму; фашизм не є прямим і простим вираженням класового панування фінансового капіталу, але є результатом рівноваги між різними кла­сами і соціальними категоріями, які утворюють „правлячий блок”.

Слід також згадати про роботи неортодоксальних марксистів і марксистів-дисидентів, що з’явилися в міжвоєнний період. Серед них − Л.Троцький, який «плавав» між визначенням фашизму як диктатури великого капіталу та ідеєю про те, що дрібна бу­ржуазія, яка маргіналізується і пролетаризується, відіграла фундаментальну роль у при­ході фашизму. Філософ Е.Блох пояснював фашизм співіснуванням у одному й тому ж суспільстві колективних ментальних структур, що відповідають теперішньому стану ка­піталістичної економіки, і структур, які стосуються давньоминулого часу. Така „неодно­часність” характерна особливо для селянства і дрібної буржуазії.

Крім трьох названих вище класичних інтерпретацій фашизму, слід загадати і теорії другорядного значення для науки. До них відносяться апологетичні потрактовування фа­шизму, які формулювали самі його прибічники, а також історики з вельми консерватив­ними поглядами. Перші підкреслювали революційні аспекти фашизму, що вимагає пове­рнення до джерел доліберальних цінностей, яким загрожували одночасно і деградація парламентської демократії, і піднесення комунізму. Другі, навпаки, робили наголос на консервативних елементах у фашизмі, подаючи його як заслону, яка стихійно утворилася заради порятунку західного суспільства в той момент, коли його загрожує захлиснути підривна діяльність марксизму.

Із соціолого-політичних досліджень фашизму відзначимо спершу розроблену американськими вченими ліберального напряму і німецькими соціологами з франкфуртської школи з її промарксистськими впливами теорію тоталітаризму. Ще перед Другою світо­вою війною до загальної категорії тоталітарних режимів почали включати німецьку, іта­лійську і радянську диктатури. Теорія тоталітаризму відродилася і розвинулася разом із холодною війною. Для її прибічників фашизм разом із комунізмом − форми, яких набу­ває тоталітаризм, розглядуваний як феномен XX ст. У джерел даного феномену знахо­диться криза сучасного суспільства, що йде від XIX ст. і виявляється в переході лібераль­но-національної держави в імперіалістичну стадію, у руйнації системи класових цінностей і особливо в атомізації суспільства. Розрив зв’язків і розпад традиційних соціа­льних груп в результаті промислової революції ведуть до звільнення індивідуумів спільно із нівелюванням суспільства і культури, які прирікають людей на ізольованість і однома­нітність. Так утворюються „маси”, ці „уламки атомізованого суспільства” (Г.Арендт), позбавлені специфічно класової свідомості і визначених політичних цілей, а тому вияв­ляються легкою здобиччю демагогів усіх гатунків.

К.Фрідріх і 3.Бжезинський дають перелік основних критеріїв тоталітаризму. Це „глобальна” ідеологія, єдина партія, система фізичного і психологічного терору, монопо­лія на засоби інформації і військовий апарат, бюрократичний контроль над економікою. Тоталітаризм інтегрує зазвичай апатичні й аполітичні маси в нову соціополітичну систе­му і реструктурує соціальний організм в інтересах „еліти” дрібнобуржуазного походжен­ня, в якій попервах переважають „маргінальні” елементи.

Теорію тоталітаризму породили певні обставини. Здається, в ній виникає політичне підґрунтя, коли її представники більше прагнуть підкреслювати те, що зближує фашизм і комунізм, ніж те, що їх відрізняє, протиставляючи цим двом формам тоталітаризму лібе­рально-демократичне суспільство... Ані умови здобуття влади, ані гра соціальних сил, що створює ґрунт для пришестя диктатури, особливої уваги теоретиків тоталітаризму не викликають. У розроблюваних ними моделях фашизм і нацизм з’являються з небуття всеозброєними.

Інші соціологи не робили подібних висновків, але також підкреслювали у своїх пояс­неннях генези фашизму роль атомізації суспільства і появи в ньому неорганізованих мас. Уже в 1929 р. німецький дослідник К.Мангайм описував фашизм як вторгнення не полі­тичних мас, а мас долучених до існуючого соціального устрою і керованих декласованими інтелектуалами. Останні становлять ядро „заступаючої еліти”, про яку говорив ще В.Парето.

Третя група соціологічних інтерпретацій фашизму на передній план серед пояснюва­льних чинників висуває дії середніх класів. Формування поглядів цієї групи почалося в 30-ті роки (роботи американця Г.Ласвела та ін.). Відзначимо тут дослідження С.Ліпсета. Він вважав, що кожна з трьох великих політичних сімей, породжених Фра­нцузькою революцією, спирається на певну соціальну базу: першим поглядам відповіда­ють різні фракції буржуазії, лівим соціалістичним − промислові робітники і найбідніша частина селянства, врешті, центристським − середні класи. (Хоча, звичайно, є окремі ро­бітники з правими поглядами і окремі буржуа − з лівими). Кожна з трьох названих соці­альних сил політично поділяється на дві антагоністичні тенденції − демократичну (або помірковану) і екстремістську. У цій перспективі фашизм є ніщо інше, як екстремістське крило центристів, а радикалізм ... є їхнім демократичним крилом. Такий підхід дозволяє С.Ліпсету відрізняти власне фашизм від авторитарних рухів і режимів, які є екстремістсь­кими варіантами двох інших соціополітичних сімейств: у правих це реакційні диктатури хортистського і салазаровського типу, у лівих це, звісно, комунізм, але також феномени, подібні перонізму. У той таки час даний підхід має чимало слабких місць. Особливо відзначимо те, що ніяк не враховується втручання великих приватних інтересів у еволюцію рухів і режимів фашистського типу.

Велике значення внеску американських соціологів 60-х роках у тому, що вони змуси­ли істориків ... переглянути відношення між фашизмом і середнім класом, перемикаючи увагу з активістів і кадрового складу партій на їхніх рядових членів та виборців, тобто на соціальну базу руху. А вона виявилася набагато менш маргінальною і атомізованою, ніж це припускали теоретики „тоталітарної” школи. Ґрунтуючись на дослідженнях з електо­ральної соціології, Ліпсет портрет-робот виборця, який підтримував у 1932 р. в Німеччині нацистів: самодіяльний представник середніх класів, що мешкає на фермі чи в містечку, протестант, який раніше голосував за якусь центристську чи реґіоналістську партію, во­рожий до великої промисловості.

Поруч із соціологічними набули розвитку і соціоекономічні інтерпретації фашизму. Заслуга представників цього напряму полягає в тому, що вони прагнули знайти точки до­тику між фашизмом 30-х років і деякими авторитарними режимами, що ствердилися у третьому світі в наші дні. Одна з найбільш значних праць належить американцю А.Ф.К.Органські, який не вважав фашизм ідеологічним продуктом дрібної буржуазії. Цей автор виокремлює 4 етапи економічного зростання сучасних суспільств ...: фашизм може з’явитися лише на другій стадії − на початку індустріалізації, початкового накопи­чення. Але європейський фашизм не був єдиною відповіддю на ці проблеми, їх вирішува­ли і ліберально-буржуазний режим, і сталінізм. [...]

Соціоекономічні пояснення фашистського феномену пропонують також соціологи марксистської формації, що сповідують ліворадикальні погляди. Йдеться про Г.Маркузе, М.Горкгаймера, Т.Адорно, Ю.Габермаса і взагалі про членів і прибічників Франкфурт­ської школи. Вони розглядають фашизм не як „нещасний випадок” з капіталізмом, а як „продукт історичної констеляції, що має глибоке коріння в еволюції нашого соціального порядку”. На монополістичній стадії сучасних економік виникає фундаментальна супере­чність між інфраструктурами, котрі більше не є конкурентними, та ідеологією, що офі­ційно залишається ліберальною. У цій розбіжності криється загроза монополістичному капіталізмові. Щоб уникнути її, у міжвоєнний час і був використаний фашизм. Тепер тій таки меті слугує «одновимірне» суспільство. Маркузе та його учні розуміють під ним со­ціум, який заради абсолютної стабільності вилучає можливість будь-якої дискусії, орієн­тується на політичну одноманітність, використовуючи для її підтримки засоби масової інформації та пропаганди. Інакше кажучи, для соціологів Франкфуртської школи фашизм і неокапіталізм − два аспекти однієї соціоекономічної реальності: сучасні розвинені сус­пільства чудово можуть підтримувати і підкріплювати свої структури, не вдаючись до та­кого надзвичайного засобу, яким була фашистська диктатура.

Говорячи про Франкфуртську школу, ми підходимо до ще однієї інтерпретації фаши­зму − психосоціальної. Виявивши розрив між монополістичними структурами і лібера­льними надбудовами, Горкгаймер продемонстрував, що цей розрив веде до розвитку ір­раціональних тенденцій, які виявляються, наприклад, в антисемітизмі. Е.Фром зробив висновок про те, що в деструктурованому суспільстві XX ст. людина, позбавлена своїх традиційних групових зв’язків опинається в ізоляції і відчуженні. Звідси − відчуття не­мічності, якого індивід намагається позбутися за допомогою «механізму втечі». Це авто­ритаризм, „деструктивність”, конформізм. Вони становлять опертя фашизму. Фром зо­всім не заперечує його економічне і політичне підґрунтя. Але головне для нього − пояснити, чому фашизм зміг заволодіти душами мільйонів людей, не зустрівши опору. За Фромом, за певних соціально-економічних умов (інфляція, що збільшує владу монополій) особливо різко виявляються деякі риси характеру середніх класів, починаючи з садомазохістських тенденцій. їх перехоплює та посилює націонал-соціалістична ідеологія, перетворюючи в експансіоністську силу. Порівнюючи фашизм та сталінський комунізм, Фром визнає одну їхню спільну фундаментальну рису: вони надають атомізованому індивідові прилисток та нову безпеку.

Друкується за: Милз П. Что такое фашизм?// Полис, 1995, №2.-С 156-163.

Іван Франко

„Що таке соціалізм”?

Соціалізм − це змагання усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск і всяке вбожество, запровади­ти справедливіший, щасливіший від теперішнього лад, а саме таким спо­собом, щоб теперішній продукційний капітал, себто ґрунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці, а так само усяка сировина, замість бути приватною власністю кількох людей, має перейти у власність загалу. Тим самим соціалізм противний усякому поділові, − він не хоче відбирати від одних, а давати іншим, уважаючи все, що тепер має людськість, за наслідок праці всієї людськості від довгих віків, − що, отже, несправедлива річ давати його у виключне володіння кільком людям, які можуть знищити те, на що працювали інші, або вжива­ти його навіть на шкоду трудящим. Найсправедливіша річ, щоб те, що досі випрацювала людськість, нале­жало тільки їй усій, було її спільною й вічною власністю, з якої однаково може користатися кожен і до якої з свого боку він повинен докладати своєї праці, скільки може...

Який же новий лад ставить соці­алізм замість теперішнього?

Докладно передбачити цей май­бутній лад важко, але головні під­стави, на які він має спиратися, такі: замість приватної власності на капі­тал − власність загальна, націо­нальна, громадська; замість суспіль­них класів − всебічна освіта кож­ного громадянина й праця по черзі в різних галузях виробництва; замість теперішньої сліпої конку­ренції − вільна умова громади з гро­мадою, народу з народом; замість теперішніх злиднів і боротьби за існування − постійний добробут, спертий на постійну працю й безу­пинний розвиток усіх природжених здібностей кожного громадянина...

Хто дбатиме про це все?

Загал громадян, який буде заці­кавлений, щоб усі співгромадяни були якнайкориснішими громаді, а це можливо тільки за якнайкращого та як найвсебічнішого розвитку.

Друкується за: Іван ФРАНКО. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. − Київ: Державне видавництво полі­тичної літератури УРСР, 1956.

Тема: Політична ідеологія і сучасні політичні доктрини. План семінару

1. Політична ідеологія та її суть.

2. Функції і структура політичної ідеології.

3. Ідеологічні течії в сучасному світі.

4. Криза марксистської ідеології.

5. Політична ідеологія в житті сучасної України.

6. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці.

Питання для самоконтролю

1. Що таке політична ідеологія?

2. Які функції виконує політична ідеологія?

3. Назвіть структурні елементи політичної ідеології.

4. Схарактеризуйте основні ідеї лібералізму.

5. Що таке консерватизм?

6. Визначіть основні ідеї соціал-демократизму.

7. Що є характерним для анархізму?

8. Що покладено в основу християнсько-демократичної ідеології?

9. Що таке фашизм?

10. Охарактеризуйте три класичні інтерпретації фашизму за П. Мілзом.

11. Що призвело до краху (кризи) марксизму?

12. Що є характерним для політичної ідеології сучасної України?

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. − К.: Каравела, 2009. − 496 с.

2. Брюбейкер Роджерс. Проблемний націоналізм. Статус нації та національне питання в новій Європі. / Переклав з англійської Олександр Рябов. − Львів, 2006. − 280 с.

3. Головатий М.Ф . Класи і партії: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. − К.: ДП „Видавничий дім „Персонал”, 2008. − 144 с.

4. Ентоні Д. Сміт. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Переклад з англійської Роман Фещенко.−К: „К.І.С.”, 2004. − 170 с.

5. Кирилюк Ф.М. Філософія політичної ідеології: Навчальний посібник. − К.: Центр учбової літератури, 2009. − 520 с.

6. Козырев Г.И. введение в политологию: Учебное пособие для студентов вузов. − 2-е изд. − М.: Академический Проект; Екатеренбург: Деловая книга, 2004. − 208 с.

7. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. − К.: Центр навчальної літератури, 206. − 304 с.

8. Мере Жерар. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади / Перекл. З французької Леоніда Кононовича. − Львів: Кальварія, 2003. – 216 с.

9. Погорілий Д.Є. Політологія: 100 питань − 100 відповідей. навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. − К: Фірма „ІНКОС”, 2008. − 232 с.

10. Політична культура: теорія проблеми перспективи. − К.: Видавець ПАРАПАН, 2004. − 224 с.

11. Політологія: лекційний курс і практикум: Навчальний посібник / За ред. докт. Філос. наук, доцент Т.В. Гончарук − Тернопіль: Астон, 2009. − 376 с.

12. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. − 3-тє вид., перероб. і доп. − К.: Знання, 2008. − 384 с.

13. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. − К.: „Академія”, 2000. − С. 263-275.

14. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М.Пічі – Львів: „Магнолія Плюс”, „Новий світ – 2000”, 2004. – 277с.

15. Холод В.В. Лекції з політології: Навч.посіб. − 2-ге вид., − Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. − 408с.

16. Штанько В.І. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. / Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тихонова Л.А. − К.: Видавництво „Фірма „ІНКОС”, Центр учбової літератури, 2007. − 288 с.

17. http://www.info-library.com.ua/books-text-1720.html

Дайте відповідь на тестові завдання.

1. Хто із філософів вперше вжив термін „ідеологія”?

а) К. Маркс;

б) Д. де Трасі;

в) Г.Сковорода.

2. Система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, це – …

а) політична ідеологія;

б) політична ідея;

в) політична культура.

3. Яка із функцій політичної ідеології передбачає створення моделей майбутнього?

а) програмуюча;

б)прогностична;

в) пояснювальна.

4. В перекладі з латинської лібералізм – це …

а) об’єднання;

б) безвладдя;

в) вільний.

5. Політична ідеологія, що орієнтується на збереження і підтримку форм державного устрою і суспільного життя, що з’явилися історично, його морально-правових основ, втілених у нації, релігії, шлюбі, сім’ї, власності, це − …

а) консерватизм;

б) анархізм;

в) фашизм.

6. Хто очолив фашистську партію у 1919році?

а) А. Гітлер;

б) Й. Сталін;

в) Б. Муссоліні.

7. Німецька класична філософія, англійська політична економія і французький утопічний соціалізм стали основою створення…

а) соціалізму;

б) марксизму;

в) нацизму.

8. Своєрідний синтез ідей консерватизму і лібералізму, сутність якого містить заклик: „Розчистити місце від усього того, що було в суспільстві штучно створено, і створити таке, що варте збереження”, характеризує…

а) неоконсерватизм;

б) консерватизм;

в) неолібералізм.

9. Якій із політичних ідеологій притаманний принцип абсолютизації індивідуалізму?

а) анархізму;

б) фашизму;

в) комунізму.

10. У якому році з’явився український націоналістичний рух?

а) у 1928;

б) у 1929;

в) у 1930.

Тема 18 Етнонаціональні спільноти та етнополітика План

1.  Етнонаціональні спільноти як об’єкти та суб’єкти політики.

2.  Теорія нації.

3.  Етнонаціональна політика: мета, принципи, проблеми.

4.  Етнополітичні конфлікти: причини виникнення, динаміка, типологія

та спроби врегулювання.

5.  Особливості етнонаціональної політики в сучасній Україні.

6.  Етнонаціональні процеси на Закарпатті та в Криму.

1. Етнонаціональні спільноти як об’єкти та суб’єкти політики

До етнонаціональих спільнот належать: етнос, етнічна група, народність, нація, національна група. Етнос − давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем’я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав. Нині „етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а термін „народ” набув соціально-політичного і геополітичного значення.

Існує низка інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які не є обов’язковими для визначення того чи іншого ко­лективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії.

Етнос − це гло­бальне явище, що має власні закономірності становлення, тобто по­яви, видозміни й зникнення (етногенезу). Одну з концепцій етногенезу опрацював російський дослідник Л.Гумільов.

Він визначав етнос як біологічну одиницю, а етнічний поділ людства − як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці).

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фунда­ментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства − неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі − обов’язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції з іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди належатимуть до даного етносу.

Пасіонарність − ознака, яка ви­никає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди − пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до но­вих умов, є результатом біологічної ознаки − здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, тому історія знає і процеси вимирання етносів.

Етнічна група − спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та інши­ми ознаками. Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно.

Статус етнічної групи визначається трьома параметрами:

• компоненти цього умовно взятого „етнічного цілого” живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;

• не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їхню політичну волю і забезпечує їхнє правове само­визначення;

• покинувши прабатьківщину, далеко за її межами створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (в усіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (в усіх країнах світу, є навіть угандійські, „чорні” євреї).

Український етнос складається з усіх осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або особою українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю. Зарубіжні українці чи особи українського походження (американці українського походження, канадські українці та ін.) − частини українського етносу, або української етнонаціональної групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки та ін.), які мають деякі специфічні риси, зокрема мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо, є етнографічними групами.

2. Теорія нації

Для визначення поняття „нація” використовують три головних підходи:

• Духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття”, безсвідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація − спільність долі, союз однаково мислячих людей, об’єднаних спільністю характеру.

• Політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин.

• Історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження установлених економічних, торговельних зв’язків при капіталізмі, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно є багато визначень нації:

• Французькі політологи Г. і К. Вілард вважали, що нація − це насамперед спільність історичної долі.

• Марксисти вважали, що нація − історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури (сталінське тлумачення). Пізніше Сталін уніс зміни в це визначення, підкресливши, що психічний склад виражається не в спільності культури, а в спільності специфічних особливостей національної культури, яка відрізняє одну національну культуру від іншої.

• Американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Цей же словник далі визначає націю і як політичну спільність − нація є народом, що проживає на єдиній території, об’єднаній спільним урядом, країною, державою.

• Концепція нації Е.Сміта грунтується на наявності національної держави на певній території або на наявності змагання за неї, а найголовнішими рисами націо­нальної ідентичності, за Е.Смітом, є:

1. історична територія, або рідний край;

2. спільні міфи та історична пам’ять;

3. спільна масова, громадська культура;

4. єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів;

5. спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація − це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності.

Нація, крім етнічного, має полі­тичний зміст, що полягає головним чином у державотворчих, територіальних і громадянських моментах. Звідси зрозуміло, чому групи людей, що мають спільну національність (етнічні особливості психіки, культури) з тими, які належать до певної нації, але не живуть на її території, не є представниками даної нації. Національні групи менш численні, ніж корінна нація, називаються ще національними меншинами.

3. Етнонаціональна політика: мета, принципи, проблеми

Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різними країнами загострює національні проблеми, які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біженців. Як наслідок − національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з’ясування причин загострення міжнаціональних відносин і віднайдення способів розв’язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки.

Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Науково-обгрунтована етнонаціональна політика є необхідною умовою процесу державотворення в усіх багатонаціональних країнах. Її ефективність залежить від того, наскільки правильно її принципи відображають стан етнонаціональної ситуації, вміння правлячих кіл враховувати етнонаціональні інтереси та сприяти їх гармонії.

Етнонаціональна політика тісно пов’язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики.

4. Етнополітичні конфлікти: причини винекнення, динаміка, типологія та спроби врегулювання.

Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причиною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Особливої гостроти у сучасному світі набули етнічні конфлікти. Хоча вони детерміновані цілим комплексом економічних, соціальних, релігійних і культурних проблем, проте мають тенденцію до переростання у політичні конфлікти. Це пов’язано з тим, що багато груп упевнені, що вирішити свої проблеми вони можуть, тільки змінивши свій політичний статус або розширивши своє представництво в системі влади і управління. Необхідно зазначити, що під етносом розуміється спільнота людей, яка історично склалася на певній території і володіє особливими рисами культури, мови, особливостями психологічного складу і усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших груп. Уявлення про спільність походження, спільність історичної долі є основою етнічної самосвідомості і груповою ідентифікацією. Одним з його проявів може стати ідеологія націоналізму. Націоналізм − явище неоднозначне. Одним з його полюсів може стати патріотизм, виражений у прагненні народу захистити свою мову, культуру і суверенітет, а іншим − ксенофобія (острах і ворожість до всього чужого), уявлення про виключність цього народу і шовінізм стосовно інших. Націоналізм може проявлятися і в сепаратизмі − у прагненні до суверенітету і прагненні власної незалежної держави.

В сучасній науці існують різні пояснення причин міжетнічних конфліктів.

Неомарксизм бачить причину національного і регіонального сепаратизму у нерівномірному розвитку територій. Розрив за показниками рівня життя між високорозвинутими і периферійними регіонами може тлумачитися в термінах панування і підпорядкування: один народ „сидить на шиї іншого” та експлуатує його сировинні й людські ресурси. Цей аргумент використовується політичними елітами як найважливіший аргумент етнічної мобілізації групи.

Згідно з модернізаційним підходом перехід до більш сучасної ринкової економічної моделі викликає суперництво між етнічними групами за використання ринкових можливостей і за доступ до найефективніших видів діяльності. До цього необхідно додати, що спроба прискореної модернізації супроводжується руйнуванням соціальної структури, ростом масового безробіття. В поліетнічному суспільстві криза загострює конкуренцію груп за робочі місця, за власність, за державну підтримку. Це є поживним ґрунтом для появи як побутового, так і поліетнічного націоналізму.

Для опису етнічних конфліктів часто використовується статусно-груповий підхід. Частково він уже розглядався вище, при характеристиці статусно-рольових конфліктів. Етнос має можливість порівнювати свій статус зі становищем інших груп, використовуючи такі показники, як тривалість життя, народжуваність і смертність, об’єм суспільних благ, що приходиться на весь етнос в цілому або на окремого його представника, можливість розвивати власну культуру, представництво у професійно-класових групах та в структурах влади, об’єм політичних прав, об’єм політичного суверенітету. Низький статус породжує психологічний стан меншовартості і стимулює рухи, спрямовані на зміну статусу.

Згідно з культурно-плюралістичним підходом міжетнічні конфлікти невідворотні, якщо у межах однієї політичної системи об’єднуються дуже різні за етнокультурними ознаками народи. Процеси культурної уніфікації провокують захисний націоналізм − бажання зберегти свою самобутність.

Популярне і ціннісне пояснення етнічних конфліктів дав американський політолог С.Хантінгтон у праці „Зіткнення цивілізацій”. Він зазначає, що найбільш гострі конфлікти сучасного світу відбуваються по лініях культурних (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і релігійними групами. Згідно з інструментальним підходом націоналізм розпалюється лідерами та елітами, які у боротьбі за сфери економічного і політичного впливу застосовують всі методи для етнічної мобілізації, використовуючи для цього етнічні символи, гасла культурного відродження та державного суверенітету.

Однак, очевидно, дослідження причин етнополітичних конфліктів вимагає багатофакторного аналізу, оскільки при виникненні конфліктів відбувається нашарування одних ситуацій на інші.

Поряд з названими, причинами конфліктів можуть стати такі:

• історична спадщина міжетнічних відносин: війни між народами, нанесені образи, випадки депортації народів;

• самовільне проведення кордонів, що не співпадають з кордонами розселення етносів;

• насильницьке включення території етносу в іншу державу;

• відсутність реальних умов для розвитку національної культури, навчання рідною мовою;

• нав’язаний „патерналізм”, політика, в основі якої лежить уявлення про архаїчність способу життя малого народу і спроба привити йому культурні зразки розвинутого народу;

• стереотипи негативного сприйняття іншого народу.

5. Особливості етнонаціональної політики в Україні

На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід’ємним виміром суспільно-політичних реалій. У зв’язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами.

Першочерговими потребами є:

• наукове осмислення вітчизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління національною структурою;

• формування соціально-політичних важелів розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин;

• всебічний аналіз існуючих форм національного об’єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностями українського демократичного самовідродження.