Сімейний стан

Поділ на підвладних і самостійних суб'єктів - найважливіша риса давньоримської сім'ї. Первинний осередок римського суспільства складала сім'я (familia). Належнісгь до римської сім'ї вважалася прерогативою римських громадян, а становище, яке римський громадянин посідав у сім'ї, визначало поряд зі свободою і громадянством його правосуб'єктність.

Сім'я в Давньому Римі будувалася на суто патріархальних засадах, нагадуючи автономний світ, повністю підлеглий владі однієї особи - глави сім'ї (Mterfamilias). Влада paterfamilias у сімї була безперечною і необмеженою.

Інші члени сім'ї однаково підкорялися paterfamilias і були перед ним

безправними: він міг піддати їх будь-якому покаранню, продати в рабство і навіть позбавити життя. Це стосувалося не тільки дітей, але і дружини, яка за давньоримськими переконаннями займала filiae loco (становище дочки) відносно чоловіка і sororis loco (становище сестри) віднсно власних дітей.

Ця структура римської сім’ї зумовила поділ громадян за їхнім сімейним станом на самостійних і підвладних, або, як говорилося в римських джерелах, на осіб свого права (personae sui juris), і осіб чужого права (personae alieni juris).

Самостійною (personae sui juris) в сім'ї була тільки одна людина - paterfamilias, незалежно від того, очолював він сім'ю чи як самостійний не підлягав чиїйсь владі. Лише він вважався здатним до необмеженого правоволодіння і був єдиним і суб’єктом усіх майнових прав, придбаних як ним самим, так й іншими членами сім’ї.

Інші члени сім’ї (дружина, діти, їхні подружжя і потомство) вважалися personae alieni juris. Будучи суб'єктами права (personae), вони могли від свого імені укладати договори на придбання майна, яке, однак, автоматично вважалося як таке, що належить paterfamilias. Навіть у випадку, коли сам paterfamilias наділяв майном своїх підвладних, таке майно прирівнювалося до пекулія і, залишаючись власністю paterfamilias, лише експлуатувалося членами сім'ї.

Члени сім'ї, раби, речі - над усім цим paterfamilias спочатку мав абсолютну владу (manus). Однак розвиток товарного виробництва, яке поступово витіснило натуральне господарство, починає мало-помалу підточувати і засновані на ньому патріархальні традиції римської сім’ї. Це відбивалося і на характері влади paterfamilias. Так з часом єдність його влади над усіма підлеглими поступається місцем її диференціації.

Терміном "manus" називається вже тільки влада над дружиною. Для позначення влади над дітьми з'являється спеціальне поняття patria potestas, a влада над рабами називається dominica potestas. Термінологічні нововведення заслуговують на увагу тому, що вони відбивають соціальні процеси, які відбувалися всередині римської сім’ї з розвитком товарного виробництва і привели спочатку до появи окремих елементів, а після цього і до поступового зростання самостійності членів сім'ї, раніше необмежено підлеглих владі paterfamilias. Але навіть на останніх стадіях існування Римської держави, коли самостійність членів сімї досягла досить високого рівня, влада paterfamilias, яка па той час втратила деспотичні риси, притаманні їй у давнину, все ж не зникла.

Тому поділ на personae sui juris і personae alieni juris важливий для оцінки правового стану римських громадян в цілому, а не на якомусь окремому історичному етапі.

Всиновлення. Всиновлення було способом встановлення patriapotestus над чужими дітьми, а самі його форми відрізнялися залежно від того, йшлося про всиновлення persona sui juris чи persona alieni juris.

Всиновлення person a sui juris називалося "arrogatio" і спершу проводилося публічно в народному зібранні (куди, як відомо, мали доступ лише чоловіки і у зв'язку з чим всиновлення жінкою чи всиновлення неповнолітнього було виключено). Оскільки "adoptio naturum imitatur" (всиновлення наслідує природу), то між тим, хто всиновлював, і тим, кого всиновлюють, обов'язкова 18-річна різниця у віці. Нарешті, всиновлювати мав право лише той, хто сам є persona sui juris, бо patria potestas могла належати тільки йому. Arrogatio, затверджене законодавчим органом народним зібранням, завдяки цьому набувало публічно-правового забарвлення.

У подальшому згадана процедура здійснювалась приватним чином. Важливо лише, щоб про це було проголошено публічно. В імператорський період було скасовано заборону на всиновлення дітей, які не досягли повноліття, а саме всиновлення оформлювалося імператорським рескриптом.

Всиновлення persona alieni juris називалося "adoptio" і означало насправді зміну paterfamilias, якому підкорявся підвладний. Відповідно, воно тягло за собою розірвання кровних зв'язків з колишньою родиною і виникнення спорідненості із сім'єю всиновлювача. Відповідно до такого її призначення і сама процедура adaptio складалася з двох етапів: на першому відбувалося звільнення підвладного від patria potestas, під якою він знаходився і досі, а на другому - його вступ під patria potestas усиновлювача.

Для звільнення підвладного сина від patria potestas необхідний був його трикратний фіктивний продаж з наступним звільненням фіктивним покупцем. У даному випадку мета полягала в тому, щоб підвладний лише виходив з-під patria potestas, не стаючи у той же час persona sui juris. Тому після того, як "продаж" сина вчинявся втретє, "покупець" не відпускав його "на свободу", а як відповідач позову vindicatio in patriam potestam, який відповідно досягнутій заздалегідь домовленості до нього подавав усиновлювач, є разом з підвладним до претора і там позитивно або шляхом мовчання визнавав позов, після чого претор оголошував підвладного таким, що перебував під pat ria potestas усиновителя.

Adoptio, будучи на відміну від arrogatio приватноправовим актом із самого початку, не містив обмежень для всиновлення повнолітніх і жінок (тим більше, що звільнення жінки від patria potestas наставало вже після її однократного "продажу"). При Юстиніані двохстадійний процес adoptio був замінений заявою перед судом. Крім того, всиновлений продовжував знаходитися під patria potestas рідного батька, стаючи лише законним спадкоємцем усиновлювача.

Обмеження правового стану Види обмежень правового стану.

Обмеження правового стану (capitis ileminutio) виражалося у втраті одного зі статусів, які характеризували приватну правосуб’єктність (status libertatis, status civitatis, status familiae), і за своїм ступенем могло бути найбільшим (maxima), середнім (media) або найменшим (minima).

Найбільший ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio maxima) наставав внаслідок втрати статусу свободи. Адже тільки вільна людина могла бути римським громадянином і членом римської родини. Отже, розлучаючись зі свободою, римлянин позбавлявся і свого становища громадянина, і власних сімейних зв'язків. Іншими словами, втрата статусу і-коболи призводила до втрати громадянського і родинного статусів. Ось чому вона вважалася capitis deminutio maxima.

Втратити свободу — означало стати рабом. Отже, capitis deminutio maxima наставала, коли римлянин потрапляв у рабство. Це відбувалося, наприклад, внаслідок полону римського воїна. Ставши рабом за кордоном, він втрачав правосуб'єктність і у себе на батьківщині. Така втрата не була, однак, і безумовною, бо у випадку повернення він знову набував правосуб'єктності. Ця "реанімація" правового стану римлянина, який вирвався з військового полонуі знову опинився на території Риму, називалася "jus postliminii".

Суть jus postliminii полягала в тому, що, повернувшись з полону, римлянин фінгірувався (фіктивно вважався) таким, який ніколи не знаходився в рабстві, і тому в його особі відроджувалися всі права народженого вільним римського громадянина без будь-яких обмежень, зумовлених переходом зі стану рабства у стан свободи.

Римлянин міг виявитися рабом за кордоном не тільки як полонений, але і при продажу в рабство (trans Tiberium). Така доля в давнину судилася боржнику, який не повернув гроші, злодію, зловленому на гарячому. У подібних «випадках, продаж у рабство носив характер покарання за протиправну поведінку, у зв'язку з чим jus postliminii на згаданих осіб не поширювався.

Інколи римський громадянин міг перетворитися на раба і в межах своєї країни. Це стосувалося жінки, яка підтримувала зв'язок з рабом, незважаючи на заборону господаря; вільновідпущеника, підданого revocatio in servitutem propter nigra titudin em; осіб, засуджених за тяжкі злочини (servipoenae).

Усі перелічені особи після повернення у рабство не могли залишатися суб'єктами прав, які належали їм раніше, і тому виникало питання про їхню подальшу долю. Вона залежала, по-перше, від природи прав, і по-друге, від підстав втрати свободи.

Деякі права (наприклад, батьківська влада) невід'ємні від особистості їхнього носія, і, отже, з втратою їхнім носієм правосуб'єктності вони припинялися. Інші права могли переходити до інших осіб з передачею їм відповідного майна. Такий перехід мав місце і при втраті власником майнових прав своєї правосуб'єктності в результаті capitis deminutio maxima, а особи, до яких переходили майнові права capite minutis, визначалися з урахуванням підстав обернення в рабство.

Так, при захопленні римського громадянина в полон не виключене було його повернення, а отже і відновлення правосуб'єктності завдяки jus postliminii. Зважаючи на цю можливість, майно римлянина, який знаходився в полоні, нікому не передавалося, а довірялося опікуну, котрий був зобов'язаний стежити за ним і повернути власнику, тільки-но той знову здобуде свободу.

Якщо ж полонений римлянин помирав, залишаючись рабом, то його майно переходило до спадкоємців. Оскільки раб не міг мати ні власних прав, ні, відповідно, передавати їх у спадок, в подібних випадках було прийнято виходити з фіктивного припущення про те, що, розлучаючись зі свободою, воїн водночас розставався і з життям - "quasi tune decessive videtur, cum capitus est" (немов би померлим вважається той, кого полонили). За допомогою цієї фікції смерть, яка ніби наступила (може, через деякий час), штучно приурочувалася до моменту, коли римлянин був ще вільною людиною, після котрої можливе успадкування.

Майно особи, проданої в рабство за борги, переходило до кредитора. Майно жінки, відданої в рабство за зв'язок з рабом, ставало власністю рабовласника.

Проте громадянин, підданий capitis deminutio maxima, мав не тільки права, але і обов'язки. Згідно з jus civile, обов'язки припинялися, бо їхній носій припиняв існування. Але таким шляхом боржник звільнявся від виконання боргу, а це вже суперечило інтересам кредиторів, для забезпечення яких преторська практика допускала вчинення позову до правонаступників capite minutus.

Середній ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio media) виражався при збереженні свободи у позбавленні статусу громадянства, а водночас і сімейного стану, оскільки лише римський громадянин міг бути членом римської родини. Він мав місце у випадках вигнання за межі Римської держави або заслання.

Особа, піддана capitis deminutio media, переставала бути суб'єктом jus civue, fciic "громадянська смерть", як при capitis deminutio maxima, тут не наставала: людина опинялася в становищі перегрина і на неї поширювався jus gentium.

Capitis deminutio media застосовувався у вигляді покарання, що накладалося державною владою. Тому майно capite minutus переходило до інарбниці, а відносно обов'язків діяли правила, вже розглянуті відповідно до inpitis deminutio maxima.

Найменший ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio minima) супроводжувався зміною лише родинного стану, не порушуючи ні свободи, ні громадянства відповідної особи. Так бувало у випадках, коли самостійна особа і ставала підвладною (наприклад, при вступі жінки, вільної від patria potestas. у шлюб сит топи mariti або при arrogatiq).

В ролі capitis deminutio minima розглядався також і перехід підвладного з однієї родини в іншу (наприклад, при вступі у шлюб cum manu mariti жінки, колишньої persona alienijuris, або при adoptio, коли всиновлювалася особа, яка перебувала під patria potestas). У подібних ситуаціях жодного додаткового обмеження правосуб'єктності не відбувалося. Але оскільки відповідні акти оформлювалися процедурою, що нагадувала продаж у рабство, вони оголошу валися capitis deminutio.

З цих причин під поняття capitis deminutio minima підводили і припинення patria potestas з волі paterfamilias шляхом емансипації, хоча насправді тут і постерігалося розширення правосуб'єктності.

Майнові права самостійної особи, яка зробилася підвладною, ставали правами paterfamilias. Що ж стосується обов'язків, то претор на догоду кредиторам виходив з того, ніби обмеження правосуб'єктності зовсім не було (ас sі capite deminutus non esset), і на підставі цієї фікції дозволяв їм учиняти позов до підвладного, a paterfamilias був змушений розраховуватися з боргами. В іншому випадку претор зобов'язував його надати кредиторам отримане від підвладного майно в натурі для реалізації з метою погашення боргів.

Обмеження правосуб'єктності не завжди, однак, виражалося у втраті одного її статусів. Якщо, наприклад, особа, яка засвідчила укладання договору, відмовлялася підтвердити його на суді, то вона наражалася на intestabilita тобто позбавлялася права виступати свідком у подальшому і, крім того, їй заборонялося звертатися до інших осіб з проханням бути свідками договорів, які нею особисто здійснювалися. Тим самим jus commercii даної особи практично зводилася нанівець в умовах, коли присутність свідків оголошувалася необхідною передумовою укладання скільки-небудь важливих договорів.

Обмеження правосуб'єктності було пов'язане з infamilia (безчестям), що наставало у випадках:

1) звільнення з армії з ганьбою;

2) укладання другого шлюбу при нерозірваному першому;

3) програшу судового процесу, пов'язаного зі звинуваченням у несумлінності (притягнення до відповідальності за крадіжку, нечесність при виконанні договорів доручення, зберігання). Таким особам заборонялося приймати на себе обов'язки опікуна та деякі інші.

Нарешті, негативним чином на громадянський стан впливали і безпутний промисел (проституція, звідництво). Ті, хто ними займався, проголошувалися turpitude (покритими ганьбою) і, зокрема, обмежувалися у спадкових правах.