Правовий стан дітей, душевно хворих, жінок.

Як уже зазначалося, приватна правосуб'єктність римських громадян охоплювала jus connubii (яке давало можливість потупати в римський шлюб) та jus commercii (яке дозволяло укладати договори). Але самостійне укладання договорів вимагало зрілої волі і і тверезого розуму, а це з'являється лише з часом. Відповідно, якщо спроможність мати права і обов'язки (названа нині правоздатністю) виникає з моменту народження, то спроможність самостійно набувати і здійснювати права настає з досягненням певного віку. Нині така спроможність називається дієздатністю. Римське право не знало понять, які позначали право- та дієздатність, алеї спроможність до самостійного укладання договорів пов'язувало з віковими критеріями. З цієї точки зору всі особи поділялися на повнолітніх (puberes) і неповнолітніх (impuberes). Кожна з цих груп у свою чергу знову ділилася.

Так, діти до 7 років (Infantes) взагалі не могли укладати жодних договорів, оскільки, користуючись сучасною термінологією, їх можна було назвати недієздатними. Необхідні юридичні акти за них вчиняв paterfamilias або, за його відсутності, опікун. Хлопчики 7-14 років і дівчатка 7-12 років (infantiae majores) мали право укладати договори, спрямовані лише на збільшення кількості їхнього майна, і для цього не потребували нічиєї згоди. Інші договори (наприклад, пов'язані з відчуженням майна, що належить infantiae majores), укладалися ними не інакше, як за схваленням paterfamilias або опікуна (auctorias tutoris). За нинішніми поняттями, ці особи вважалися частково дієздатними.

У 14 років для чоловіків і у 12 для жінок наставало повноліття, і вони могли самостійно укладати будь-які договори і вступати у шлюб. Проте, зважаючи на

недосвідченість таких осіб, претор на їхнє прохання міг застосувати restitutio in

legrum, якщо договір було укладено на явно невигідних для юного громадянина умовах або якщо останній був обманутий своїм контрагентом. Але

така практика вносила елемент невизначеності у відносини з участю подібних осіб, бо їхні контрагенти не мали твердої впевненості у тому, що виконаний договір у подальшому не буде розірваний. Тому дехто боявся укладати договори з громадянами, які ледь досягли повноліття, і практична реалізація останніми jus іішітегсіі істотно ускладнювалася. Для того, щоб, з одного боку, гарантувати свої інтереси, а з іншого, усунути можливі сумніви контрагентів у тривалості правовідносин, згадані особи стали звертатися по допомогу до попечителів (сuratores), які, апробувавши договір, надавали йому безповоротного характеру.

Оскільки йдеться про осіб, які досягли повноліття, попечителі їм призначалися

тільки на їхнє прохання. З часом таке попечительство настільки поширилося, що набуло характеру звички, а означені особи стали називатися puberes minores.

Таке попечительство діяло до досягнення підопічним 25-річного віку. Тобто, лише у 25 років відпадали останні обмеження дієздатності, і особа ставала puberes у повному розумінні слова.

У той же час дефекти волі та розуму, що виключають самостійне укладання договорів, іноді бувають зумовлені не лише віком, але і станом здоров'я. Особи, які страждали на психічні захворювання, жодних договорів укладати не могли. Зважаючи на це, над ними встановлювалося попечительство. Якщо ж приступи душевної хвороби чергувалися зі "світлими проміжками" (lucida intervalla), коли особа цілком розуміла значення власних дій і могла керувати ними, то у цей період душевнохворий мав право укладати договори самостійно.

Неспроможними розумно вести свої справи внаслідок слабкої волі визнавалися марнотратники, тобто особи, котрі нерозумним витрачанням майна ставили себе і родину під загрозу розорення. Над ними також встановлювалося попечительство, а їм самим заборонялося без дозволу розпоряджатись майном (спочатку тим, яке успадковувалося, а після цього — будь-яким, незалежно від джерел придбання). Тільки договори, які тягли за собою збільшення майна, марнотратник міг укладати самостійно.

Крім того, протягом тривалого періоду римської історії можливості самостійно укладати договори були позбавлені жінки, які перебували у зв'язку з цим під опікою. Пояснення такої позиції римського права знаходиться головним чином серед історичних чинників. У глибокій давнині, коли здійснення і захист прав вважалися винятково приватною справою його володаря, суперечки про право нерідко вирішувалися за допомогою зброї. І, відповідно, лише той, хто був здатний діяти зброєю, визнавався здатним до набуття прав. Ось чому жінка, за найдавнішими переконаннями, потребувала опіки з боку особи, яка могла забезпечити їй збройний захист.

Але вже у класичний період функції опікуна вичерпуються згодою на укладання деяких договорів (пов'язаних з відчуженням майна або з прийняттям жінкою зобов'язань), причому відмова опікуна могла бути оскаржена магістратом, а всі імлі договори жінка укладала цілком самостійно.

Після цього немовби властива жінці від природи легковажність (levitas animi) полегшувала введення її в оману. Внаслідок цього жінка оголошувалася неспроможною: 1) брати на себе відповідальність за чужий борг;

2) бути опікуном (виняток робився тільки для матері у відношенні до дітей і для бабусі у відношенні до онука);

3) складати заповіт. Останнє пояснювалося (крім усього іншого) тим, що у найдавніший час заповіт оформлювався у народному зібранні куди доступ жінкам було закрито, а в подальшому, коли порядок укладання заповіту було змінено, заборона ця зберігалася вже з огляду на традиції.

З іншого боку, жінкам (як і воїнам та особам, яким не виповнилося 25 років), як виняток із загального правила про те, що ніхто не може виправдовуватися незнанням закону, дозволялося за певних умов скористатися посиланням на незнання закону як на обставину, яка позбавляє відповідальності.