5. Позовна давність.

Одна з принципових відмінностей права цивільного від права кримінального - це можливість особи скорис­татися своїм правом або відмовитися від використання свого права на власний розсуд. Наприклад, вибачити борж­никові давній борг чи позичку тощо.

Як виняток іноді (якщо того вимагали важливі ін­тереси інших осіб) встановлювалася можливість при­мусити суб'єкта до використання свого права. Так, senatusconsultum Pegassianum (остання чверть І ст. н. є.) дав право примусити спадкоємця вступити у спадку­вання, якщо він зобов'язаний видати спадщину іншій особі.

Можна уявити собі ситуацію, коли невласник за від­сутності (або й мовчазної згоди) власника користається його майном: обробляє поле безвісти пропалого воїна, запрягає до плуга приблудного коня тощо. Згідно з нор­мами цивільного права, власник може вимагати свою річ (або відновлення іншого порушеного права) засоба­ми позовів. Але держава не може допустити непевність господарських відносин. Поведінка держателя практич­но завжди є більш безгосподарною, ніж власника. Не­власник турбується про короткочасну вигоду - висна­жує поле без затрат на добрива, не віддає чужого раба в науку тощо. Тому виправданим стає введення термінів позовної давності, після закінчення яких добросовісний володілець отримує підтримку закону у своєму подаль­шому володінні річчю, а не притягнутий до суду борж­ник зберігає лише моральний обов'язок перед кредито­ром. Нормою римського права було Iura scripta vigilantibus sunt - закони писані для тих, хто не спить. При порушенні позовної давності право, встановлене в прин­ципі безстроково, погашається бездіяльністю уповнова­женої особи.

Спочатку позовна давність була невідома римському праву, що пояснювалося нерозвиненістю господарських відносин, компактними умовами проживання міської об­щини та деякими іншими причинами. Претори обмежу­ють законний строк висунення позову одним роком. При позовній давності, коли бездіяльність не могла бути поставлена в провину, допускалася перерва і призупи­нення цієї давності, неможливі при термінових позовах. В імператорський період, коли держава перетворилася на світову імперію, а безкінечні війни вимагали тривалої відсутності чоловічого населення від місць постійного проживання, позовні терміни неухильно зростають. Ім­ператор Феодосій II у 422 р. подовжив позовну давність до 30 років з моменту виникнення позовної претензії, а Юстиніан (у окремих випадках) - навіть до 40 літ. Ва­жливим було точне визначення початку спливу позовної давності. Ним вважався наступний день після закінчення договірного строку (якщо він був обумовлений у договорі) або сьомий день після заяви-вимоги кредитора щодо тих зобов'язань, де термін не було встановлено.

У суперечках про речові права позовна давність роз­починалася з моменту, коли у суб'єкта виникало право на позов, тобто з моменту порушення його права влас­ності. Цивільне право визнавало можливість виникнення обставин, які переривали течію строку позовної давності. Позовна давність переривалася з: подачею заяви у вста­новленому порядку; у випадку підтвердження боржни­ком свого зобов'язання (з просьбою про відстрочку чи новацію). У таких випадках сплив давності починався спочатку.

Зупинка позовної давності наставала у випадку: воєн­них дій і неможливості, що випливала з них, проваджен­ня цивільних справ у звичному порядку; епідемії; іншого стихійного лиха; неповноліття особи, яка має право на висунення позову. Після усунення обставин, що зупиня­ли строк давності, вона продовжує спливати далі. До строку, що передував настанню обставин зупинки, знову починає додаватися час, що минає після їх усунення.

Пропуск строків давності позову веде до погашення права на позов. Однак погашенням права на позов речові права не припинялися. Спірне право продовжує існувати, однак позбавлене захисту з боку держави. Це т. зв. нату­ральні зобов'язання.

Список літератури для самостійної роботи.

1. Бартошек М. Римское право (понятие, термины, определения). - М, 1984.

2. Гіжевський В.К., Трофанчук Г.І. Основи римського цивільного права.-К., 2000.

3. Гриценко С.П. Латинська мова й основи римського права. – К., 2006.

4. Дождев Д.В. Римское частное право. - М, 1997.

5. Макарчук В.С. Основи римського приватного права. - К., 2000.

6. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.. 1997.

7. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. Підручник. – К.: Юрінком Інтер. – 2006 8. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права. Курс лекцій. – К., 2000.

9 Черниловський З.М. Римское частное право. Елементарний курс. – М., 2000.

10. Методичні вказівки та завдання до проведення практичних та семінарських занять з курсу “Основи римського права” усіх форм навчання. . – Суми: Вид-во СумДУ, 2006.-17с.

11. Методичні вказівки до самостійної роботи студентів з дисципліни “Основи римського цивільного права” усіх форм навчання – Суми: Видавництво СумДУ, 2007.- 20с