2. Організація соціального захисту дітей-сиріт в сучасній Україні.

Феномен сирітства порушує одне з базових прав дитини на сімейне виховання й батьківську турботу, проголошених Конвенцією ООН про права дитини.

Сирітство визначається як соціальне явище, обумовлене наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, що залишилися без опіки батьків внаслідок позбавлення батьківських прав, визнання в усталеному порядку батьків непрацездатними, безвісти відсутніми та ін.

Спектр причин дитячого неблагополуччя й сирітства досить широкий. Це й різке падіння рівня життя населення, і погіршення умов утримання дітей, і збільшення кількості неповнолітніх матерів і дітей із уродженими патологіями, обумовленими різними екологічними й економічними факторами. Діти з уродженими патологіями й діти неповнолітніх мам досить часто стають так званими "відмовниками", тобто їх залишають прямо в родбудинку.

Поряд з терміном "сирітство" існує й поняття "соціальне сирітство", що використовується лише у вітчизняній літературі для визначення соціального явища, обумовленого ухиленням або усу­ненням батьків від виконання ними своїх батьківських обов'язків по відношенню до своїх неповнолітніх дітей і, як наслідок, відсутність потрібної турботи про дитину й умов для її повноцінного фізичного, емоціонального й соціального розвитку.

Закон України "Про охорону дитинства", який був прийнятий 20 квітня 2001 р., став основним Законом, що регулює питання, пов'язані з захистом прав і інтересів дітей, вихованням і піклуванням про них. Існує більше 15 нормативно-правових актів, що регулюють соціaльний захист дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків. Основними з них є:

• Декларація прав дитини;

• Конвенція ООН про права дитини, ратифікована Україною в 1991 р.;

• Конституція України;

• Кодекс про шлюб і сім'ю;

• Закон України "Про освіту";

• Закон України "Про охорону дитинства";

• Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми";

• Закон України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" (5 лютого 1993 р.);

• Національна програма "Діти України";

• ст.52 Конституції України (підкреслюється, що будь-яке на­сильство над дитиною та її експлуатація переслідується законом.

Зміст і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу. Формами опіки так званих "державних дітей" є:

1. Усиновлення (пріоритетна форма).

2. Опіка над дитиною з боку фізичної особи (опікуна, попечи­теля).

3. Поселення в державні установи для дітей, позбавлених батьківської опіки (дитячі будинки, школи-інтернати).

4. Дитячі будинки сімейного типу.

Розділ V "Дитина в несприятливих умовах і екстремальних ситуаціях" Закону України "Про охорону дитинства" зафіксував, що діти-сироти, у тому числі й соціальні сироти, повинні бути передані під опіку або опікунстство, на всиновлення або поміщені на виховання, в сім'ї громадян, у дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повному державному забезпеченні. Таким чином, приймальні сім‘ї визнані Законом, що означає створення можливостей для зміни пріоритетів у системі опіки. Сьогодні в Україні допомогу дітям-сиротам і дітям, що залишилися без опіки батьків, надають установи освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення, соціaльних служб для молоді й служб у справах неповнолітніх. Виявлення дітей, що потребують захисту, українським законодавством покладено на служби у справах неповнолітніх, а також на органи опіки й піклування місцевих органів влади.

В українському законодавстві існує також ряд нормативних актів, спрямованих безпосередньо на покращення соціального захисту дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків. Це Постанова Верховної Ради України "Про дотримання законодавства по всиновленню дітей України іноземними громадянами" (1994 р.), Постанови Кабінету Міністрів України "Про покращення виховання, навчання, соціального захисту й матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків" (1994р.), "Про покращення матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків" (1995р.). „Здійснення контролю над умовами проживання в сім'ях усиновлювачів" (1996р.). Кабінетом Міністрів України в 1996 році при Міністерстві освіти створений Центр по усиновленню дітей.

У 1993 році був прийнятий Закон "Про сприяння соціальному розвитку молоді України", згідно з яким соціальну опіку над дітьми-сиротами здійснюють соціальні служби для молоді. У законі звернено увагу на необхідність розробки доповнень до законодавства України про підвищення відповідальності батьків за виховання дітей; на необхідність розробки нової редакції Правил опіки й піклування, а також проекту Положення про прийомну сім'ю. Однак згодом розробили й прийняли лише Положення про приймальну сім'ю. Лише в 1998 році була розпочата робота по створенню Інституту фостерної (в українських документах - прийомної) сім'ї. 2 березня 1998 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №241 "Про про­ведення експерименту по створенню прийомних сімей в Запорізькій області й утвердження Положення про прийомні сім'ї". А через рік, 15 вересня 1999 р., була прийнята ще одна Постанова Кабінету Міністрів України ~ 171 "Про проведення експерименту по ство­ренню приймальних сімей у деяких регіонах України".

Крім таких форм влаштування дітей, що залишилися без опіки батьків, як усиновлення, опіка, приймальна сім'я, дитячий будинок сімейного типу, існують у країнах СНД й інші:

• патронажний устрій;

• дитячі села "SOS";

• сімейні пансіонати;

• різноманітні форми постінтернатної адаптації випускників ус­танов для дітей-сиріт.

Стисла характеристика форм влаштування дітей, що залиши­лися без опіки батьків.

Дитячі будинки, школи-інтернати. Число дітей, що живуть у сирітських установах різко збільши­лося після перебудови й продовжує рости. За цим ростом стоїть різкий стрибок числа ранніх відмовлень, зростаюча алкоголізація і як наслідок цього – безпритульність і насильство в сім'ях, зростан­ня числа дітей з відхиленнями у розвитку. Останні особливо часто потрапляють у сирітські установи, що до цих пір складало частину офіційної державної політики в нашій країні по відношенню до дітей з різними порушеннями в розвитку.

У період тяжких економічних криз із вище перерахованими проблемами доводилося зіштовхуватися практично усім державам. Так, система сирітських установ була розвинута в США у другій половині ХІХ ст. у зв'язку з соціальними катаклізмами й зубожінням під час індустріальної революції й громадянської війни. ц 1930р. число притулкових установ у США досягло 144. ц результаті роз­гортання національних програм по підтримці бідних сімей це число почало поступово знижуватися. З часом під значним натиском і при активній участі громадськості була розроблена комплексна система заходів у вигляді економічної підтримки одиноких матерів, профілактики ранніх відмовлянь, створення нормaльних умов для виховання в сім'ї дітей із відхиленнями в розвитку. Усі ці заходи, однак, не вирішують повністю проблему сирітства, яка залишаєть­ся досить актуальною й на Заході.

Економічні підрахунки показали ресурсоємкість й економічну неефективність моделі виховання в сирітських установах, і на сьо­годні найбільш розвинені країни практично повністю відмовилися від неї. Однак поряд з економічними причинами іншим важливим по­штовхом для відмови служать численні спостереження зацікавле­них людей і спеціалістів, які дали негативну оцінку вихованню в сирітських установах для психічного розвитку дитини та ії соціаль­ної адаптації.

Негативні риси суспільного виховання:

l) неправильна організація спілкування дорослих з дітьми, неадекватність тих його форм, які домінують у сирітських устано­вах; знижена інтимність і довіра, емоціональна враженість спілку­вання дорослих з дітьми; дефіцит можливостей встановлення міцних і тривалих взаємовідношень дитини з певними дорослими; наявність дорослих, що змінюють один одного, з неспівпадаючими програ­мами поведінки, висока частота змінюваності цих дорослих; гру­пова, а не індивідуальна, спрямованість виховних впливів, жорстка регламентація поведінки дитини, гіперопіка в діяльності – покроко­ве планування й санкціонування дорослими поведінки дітей, за цих умов позитивне ставлення дорослого дитина повинна заслужити виконанням його вимог, зразковою поведінкою, гарними оцінками;