1.2 Адаптація організму велосипедистів до тренувальних і змаганням навантажень

Спортивні змагання є кульмінацією тренувального процесу, оскільки в них виявляються інтегровані результати спортивного тренування, і вони дають можливість об'єктивно оцінювати її ефективність. Змагання мають виключно важливе, значення для спортсменів різного віку. Без участі в них немає спорту, немає виховання спортсмена.

Участь в змаганнях використовуються як дієвий засіб для стимулювання адаптаційних реакцій організму спортсмена. Змагання є активною частиною інтегральної підготовки, об'єднуючої всі види підготовки (фізичну, технічну, психологічну, тактичну) в єдину систему, направлену на досягнення високих спортивних результатів. Тільки в процесі змагань спортсмени можуть досягти рівня граничної функціональної напруги організму і виконати таке навантаження, яке непосильне в тренувальних заняттях.

Змагання є важливою складовою частиною спортивної підготовки спортсменів, сприяють вирішенню наступних завдань:

-  пропаганді і популяризації спорту;

-  прищепленню інтересу до занять спортом;

-  вдосконаленню функцій організму;

-  зміцненню здоров'я;

-  розвитку життєво важливих фізичних і морально-вольових якостей;

-  зростанню досягнень спортсменів.

Аналіз літературних джерел показав [12, 19, 21, 22, 32 і ін.], що важка фізична праця, посилена екстремальними кліматичними умовами, не здатна викликати в організмі людини таких адаптаційних перебудов, які спостерігаються у висококваліфікованих спортсменів. Це стосується навіть багатогодинної щоденної праці лісорубів в тропіках, сільськогосподарських робочих на висоті 3000-4000м над рівнем моря. Ніхто з осіб з таким характером професійної діяльності по особливостях адаптаційних перебудов серцево-судинної і дихальної систем не може порівнятися з бігунами на довгі дистанції, велогонщиками-шосейниками, лижниками-гонщиками і спортсменами, що спеціалізуються в інших видах спорту, пов'язаних з проявом витривалості (Hollmann, Hettinger, 1980).

Дослідження науково-методичної літератури [1, 3, 24, 34 і ін.] свідчать про те, що досягши високого рівня спортивної форми, у спортсменів виявляються максимальні рівні тісноти внутрішніх міжкомпонентних кореляційних зв'язків, а після завершення періоду змагання ці зв'язки дуже швидко розпадаються до рівнів нижче, ніж в підготовчому періоді. Тому гостро встає проблема підтримки міжсистемних спеціалізованих для велоспорту зв'язків впродовж вельми тривалого підготовчого періоду.

Враховуючи ж багато варіантність шляхів досягнення високого спортивного результату, найбільш виправданим є акцент на розвиток загальних характеристик функціональних можливостей організму, які лежать в основі компонентів структури діяльності змагання.

Виявлено [18], що не дивлячись на виключно високі аеробні здібності спортсменів, що тренуються на витривалість, велике значення для досягнення високих спортивних результатів мають: здатність тривалий час утримувати максимальне споживання кисню ефективної техніки педалювання, обуславливающие економізує енерговитрат, що характерний для діяльності змагання.

У свою чергу, щороку може включати від одного до трьох, чотири і самостійніших макроциклів, кожен з яких завершується відповідальними змаганнями, вимагає спеціальної підготовки до них і, природно, нового, збільшеного (по відношенню до попередніх змагань) рівня адаптації (Платонов, 1988) [20-22].

Тривале утримання високого рівня адаптаційних реакцій в сучасному спорті характерний для завершуючого етапу багаторічної підготовки, пов'язаного із збереженням досягнень на максимально доступному рівні, і має свою складну специфіку. Високий рівень пристосування функціональних систем організму у відповідь на тривалі, інтенсивні і різноманітні подразники може бути збережений лише за наявності напружених підтримуючих навантажень. І тут виникає проблема пошуку такої системи навантажень, яка забезпечила б підтримку досягнутого рівня адаптації і одночасно не викликала б виснаження і зношування структур організму, відповідальних за адаптацію. Генетичні особливості конкретних індивідуумів далеко не завжди дозволяють вирішити цю задачу лише шляхом утримання досягнутого рівня адаптації. Виникає складна проблема пошуку методичних рішень, які дозволили б зберегти високий кінцевий результат при згасанні окремих компонентів адаптації за рахунок резервів, що збереглися, у вдосконаленні інших (Platonov, 1992, 1995) [20].

На думку В.С.Міщенко [14] і д.р. спортсмен не може протягом тривалого періоду підтримувати однаково високі спортивні результати. Спостерігаються періоди підвищення і спаду результатів. Відповідно до цього в процесі тренування виділяються три фази:

1 – фаза адаптації (зростання можливостей спортсмена);

2–фаза адаптованості – найвищої спортивної працездатності і її підтримки;

3 – фаза деадаптації – поступової втрати працездатності.

При адаптації організму до тренувальних і змаганням навантажень можливі реакції двох видів: 1) якщо навантаження будуть дуже великі і продовжуватися довго, відбудеться виснаження організму; 2) якщо навантаження не перевищують пристосовні резерви організму, відбувається мобілізація і перерозподіл енергетичних і структурних ресурсів організму, активізуються процеси специфічної адаптації і так далі

В умовах фізичних навантажень, характерних для тренувальної і змагання діяльності, всі резерви не використовуються (Мозжухин, 1982; Давіденко, 1984). Необхідно відзначити, що в умовах, найбільш характерних для головних змагань (Олімпійські ігри, Чемпіонати Світу і Європи і д.р.), які відрізняються виключно напруженою конкуренцією, несприятливими погодними умовами, що змінюються іноді, інтенсивним психологічним навантаженням, спортсмени високого класу часто здатні мобілізувати функціональні резерви, що знаходяться далеко за межею уявлень про можливості організму протистояти тривалій роботі в умовах прогресуючого стомлення, виявлених в умовах тренування і участі в другорядних змаганнях (Платонов, 1988) [20].

Питання про механізм індивідуальної (фенотипичной) адаптації полягає в тому, яким чином потенційні, генетично детерміновані можливості організму у відповідь на вимоги середовища перетворяться в реальні можливості.

Збільшені вимоги навколишнього середовища порівняно швидко приводять до утворення систем, які забезпечують більш менш адекватну адаптаційну реакцію організму на нові подразники. Проте для формування досконалої адаптації само по собі виникнення такої функціональної системи виявляється недостатнім. Необхідно, щоб в клітках, тканинах і органах, створюючих таку систему, виникали структурні зміни, що підвищують її потужність і взаємодію між різними складовими (Булатова, Платонов, 1996) [21].

Дієвий розвиток довготривалої адаптації пов'язаний з систематичним застосуванням навантажень, що пред'являють високі вимоги до системи, що адаптується. Інтенсивність розвитку довготривалих адаптаційних реакцій визначається величиной одноразових навантажень, частотою їх застосування і загальною тривалістю тренування. Найефективніше довготривала адаптація розвивається при частому використанні великих і значних навантажень, що пред'являють високі вимоги до функціональних систем організму. Структурні і функціональні зміни в серцевому м'язі (її гіпертрофія, збільшення потужності кальцієвого насоса волокон, багатих саркоплазмою, які відносяться до провідної системи серця, підвищення концентрації гемоглобіну і активності ферментів, відповідальних за транспорт субстратів до мітохондрій, збільшення кількості коронарних капілярів і маси мітохондрій і д.р.), є основою для підвищення можливостей серця і термінової мобілізації, збільшення швидкості і амплітуди його скорочення, швидкості і глибини діастоли, стійкості до стомлення (Astrand, Rodahl, 1986; Hartley, 1992) [22].

Такий характер довготривалої адаптації відноситься не тільки до серця, а закономірно виявляється на рівні м'язової тканини, органів нервової і ендокринної регуляції і ін. Наприклад, на рівні нервової регуляції адаптації функціональній системі пов'язана з гіпертрофією мотонейронів і підвищенням в них активності дихальних ферментів; на рівні м'язової тканини збільшується ємкість мережі капілярів, зростає кількість мітохондрій в м'язах. Збільшення кількості мітохондрій в м'язовій тканині разом із зростанням аеробної потужності сприяє зростанню здатності м'язів утилізувати, що обмежує накопичення лактату, забезпечує мобілізацію і використання жирних кислот, а у результаті сприяє інтенсивнішому і тривалішому виконанню роботи (Мєєрсон, 1981, 1986) [14].

Процес формування ефективної довготривалої адаптації нейрогуморальної системи організму пов'язаний із збільшенням показників її потужності і економічності. Підвищення потужності в першу чергу обумовлюється розвитком гіпертрофії мозкового шару надниркових і збільшенням в них запасів катехоламінів, гіпертрофією кори надниркових, зокрема її пучкової зони, що супроводжується змінами ультраструктури кортикоцитів, що приводять до підвищення здатності синтезувати кортикостероїди. Збільшення запасів катехоламінів приводить до їх більшої мобілізації при короткочасних навантаженнях вибухового характеру, попереджає їх виснаження при тривалих навантаженнях. Збільшення здатності кори надниркових синтезувати кортикостероїди забезпечує їх високий рівень в крові при тривалих навантаженнях і тим самим підвищує працездатність спортсменів (Горохов,1970; Віру і д.р., 1993) [5, 6].

Збільшення економічності нейрогуморальной системи виявляється в значно меншому вивільненні катехоламінів у відповідь на стандартні навантаження. Наприклад, вже тритижневе тренування на витривалість призводить до достовірного зниження концентрації катехоламінів в крові при виконанні стандартного навантаження в порівнянні з початковими даними, а після восьмитижневого тренування збільшення катехоламінів не спостерігалося взагалі (Winder et al.,1973).

Підвищення функціональних можливостей надниркових багато в чому визначає ефективність енергозабезпечення м'язової роботи. Катехоламіни активізують ключові ферменти глікогенолізу і гліколізу і, як наслідок, самі ці процеси в скелетних м'язах, серце і печінки збільшують вихід в кров з печінки глюкози і її транспорт в клітки міокарду і м'язів (Віру, 1984; Пшенникова, 1986) [6].

Приріст економічності діяльності нейрогуморальної системи при тренованості пов'язують з підвищенням адренореактивності тканин (Askew et al., 1975) і вдосконаленням механізму саморегуляції органів, функціональної системи, відповідальної за адаптацію (Пшеникова, 1986).

Та, що економізує адаптованого організму в порівнянні з неадаптованим виявляється:

В стані спокою – в зменшенні ЧСС з 65-75 до 30-50 в 1мин, частоти дихання – з 16-20 до 6-10 циклів в 1мин, зниженні хвилинного об'єму дихання на 10-12%, зменшенні споживання кисню на 20%;

При стандартному навантаженні – в зниженні споживання кисню в міокарді в 1,5-2 рази (Heiss et al., 1975), значно меншому збільшенні ЧСС і частоти дихання, в 2-2,5 разу меншому підвищенні рівня лактату в крові, менш вираженій реакції симпато-адреналової системи і відповідно меншому підвищенні рівня катехоламінів в крові (Пшенникова, 1986).

Раціонально побудований тренувальний процес приводить до різкого зростання функціональних можливостей органів і систем організму за рахунок вдосконалення всього комплексу механізмів, відповідальних за адаптацію. Застосування надмірних навантажень, що перевищують індивідуальні адаптаційні можливості спортсмена, вимагають надмірної мобілізації структурних і функціональних ресурсів органів і систем організму, кінець кінцем приводить до переадаптації, що виявляється у виснаженні і зношуванні функціональних систем, що несуть основне навантаження. Припинення тренування або використання низьких навантажень, не здатних забезпечити підтримку досягнутого рівня пристосовних змін, приводить до деадаптації – процесу, зворотному адаптації.

Надмірні навантаження певної спрямованості приховують в собі дві небезпеки:

- можливість функціонального виснаження системи, домінуючої в адаптаційній реакції;

- зниження структурного і відповідно функціонального резерву інших систем, які безпосередньо не беруть участь в адаптаційній реакції (Мєєрсон, 1986, Platonov, 1992) [22].

Попередити ці негативні явища можна раціональним плануванням навантажень в мікро- і мезоциклах, а також в крупніших структурних утвореннях тренувального процесу.

Деадаптація є виразом чудовій здатності організму усувати невживані структури, завдяки чому можливе використання структурних ресурсів, що вивільняються, в інших системах організму і, таким чином, перехід під впливом зовнішнього середовища від однієї адаптації до іншої (Мєєрсон, 1986).

Процес деадаптації протікає дуже інтенсивно при повному припиненні тренування. В той же час продовження занять навіть прирізкою пониженому об'ємі (25-30%) здатне зберегти раніше досягнутий тренувальний ефект протягом достатнього тривалого часу – не менше 2-3мес. (Wilmore, Costill, 1994).

Дослідження показують, що рівень адаптації, придбаний в результаті п'ятирічних тренувань на витривалість, може бути втрачений протягом 6-8 тижнів періоду (Costil et al., 1985; Wilmore, Costill, 1994). Вже в перші тижні після припинення тренування наголошуються яскраві прояви деадаптації функціональної системи, що визначає рівень витривалості: протягом перших 6-24 дні на 14-25% зменшується кількість функціонуючих капілярів, розташованих навколо м'язового волокна (Saltin, Rowell,1980; Klausen et al., 1981); після дванадцяти денного пасивного відпочинку на 11% знижуються показники максимального серцевого викиду, на 7% - максимального споживання кисню (Coyle et al., 1983).

У прихованому вигляді адаптаційні реакції зберігаються тривалий час і служать основою для швидшого відновлення втраченого рівня адаптації при відновлення тренування після тривалого перервою в порівнянні з часом, витраченим на первинне формування адаптації (Пшенникова, 1986). Наприклад, гіпертрофія м'язової тканини, що є наслідком силового тренування, зникає в 2-3 рази повільніше, ніж виникає (Goldspink, 1974; De Vries, Housh, 1994). Важливо враховувати і те, що чим швидше формується адаптація, тим складніше утримувати досягнутий рівень і тим швидше вона втрачається після тренування.

Ця закономірність виявляється при розгляді ефективності методик розвитку різних фізичних якостей і функціональних можливостей систем організму, а також підготовленості спортсмена в цілому і може бути пов'язана з різними елементами структури тренувального процесу – етапами багаторічної підготовки, макроциклам, періодам і д.р. Фактами, підтверджуючими цю закономірність стосовно багаторічної підготовки є безліч випадків, коли стрибкоподібний приріст навантаження (у 2-3 рази протягом року), реалізований спортсменами вищого класу, дозволив їм в короткі терміни досягти виключно високих адаптаційних перебудов, показати видатні результати в найбільших змаганнях і одночасно не дозволив утримати придбаний рівень адаптації тривалий час, різко скоротив період їх виступу на рівні вищих досягнень. У теж час у спортсменів, які рівномірно впродовж багатьох років підвищували навантаження, наголошувалося планомірне зростання функціональних можливостей. На досягнення рівня адаптації, необхідної для успішної діяльності змагання в найбільших змаганнях, їм вимагалося значно більше часу. Проте саме ці спортсмени виявилися здатними виступати на рівні вищих досягнень тривалий час (Platonov, 1992)[20].

Слід пам'ятати, що підтримка структурних основ адаптації шляхом помірних фізичних навантажень, чим багатократне повторення циклів «деадаптація-реадаптація». Багатократна активація біосинтезу, необхідна для багатократного відновлення втраченого рівня адаптації, може привести до своєрідного локального зношування органів, що входять в систему, відповідальну за адаптацію (Мєєрсон, 1986).

Проте значно частіше зустрічається інша крайність: продовження тривалого і напруженого тренування при досягненні спортсменом граничних індивідуально обумовлених меж адаптації до тренувальних дій певного типу. Особливо це виявляється в щорічному плануванні великих об'ємів роботи аеробної і аеробно-анаеробної спрямованості в тренуванні спортсменів, що досягли біля граничних або граничних показників аеробних можливостей (Platonov, 1991). При цьому у них порушуються генетично регульовані процеси біосинтезу, відбувається атрофія ключових структур, лімітуючих функцію кліток міокарду, і, нарешті, виникає функціональна недостатність серця. Тут же часто криються причини відхилень в стані ЦНС, печінки і інших життєво важливих органів.

Надмірні фізичні навантаження можуть мати для організму негативні наслідки, які виявляються:

-  у прямому зношуванні функціональної системи і особливо її ланок, що несуть основне навантаження;

-  у явищах негативній перехресній адаптації, тобто в порушеннях функціональних систем і адаптаційних реакцій, не пов'язаних з фізичним навантаженням (Мєєрсон, Пшенникова, 1988; Щиглів і д.р., 1993).

Надмірні навантаження можуть привести до патологічної гіпертрофії міокарду, розвитку в нім дистрофічних і склеротичних змін, порушення обміну речовин, нейрогуморальной регуляції (Бутченко, 1974). Гостре фізичне перенапруження може також привести в крововиливу в серцевий м'яз, зокрема до гострого інфаркту міокарду з розвитком гострої недостатності серця, гострій дистрофії міокарду (Дембо, 1981).

Є безліч даних, що свідчать про те, що спортсмени високого класу, добре адаптовані до навантажень на витривалість, піддаються ризику раптової смерті від зупинки серця в час і відразу після граничних фізичних навантажень більшою мірою, чим люди, що не займаються спортом (Keren, Shoenfeld, 1981).

У числі причин преадаптації слід назвати також те, що в процесі окремих тренувальних занять, днів, мікроциклів порушуються необхідні співвідношення між об'ємом і характером тренувальних дій – з одного боку, і енергетичним потенціалом організму і можливостями до адаптації відповідних біологічних структур – з іншою. У таких випадках відбувається переадаптація органів і функціональних механізмів, що несуть невелике навантаження (Platonov, 1991; Wilmore, Costill, 1994).

Переважне кровопостачання м'язів за рахунок інших органів може привести до серйозних негативних наслідків. Слід пам'ятати, що в тренуванні сучасних спортсменів, що спеціалізуються у видах спорту, пов'язаних з проявом витривалості, щоденний об'єм роботи аеробної спрямованості може досягати 4-6ч. Робота в такому режимі, як відомо, може продовжуватися протягом багатьох тижнів. Таким чином, в середньому близько 20% часу доби багато органів організму спортсмена відчувають нестачу кровопостачання. Таке тренування, приводить до різкого приросту можливостей аеробної системи енергозабезпечення, одночасно нерідко приводять до зменшення маси і кількості кліток в печінці, нирках і надниркових, негативно позначається на прояві вищої нервової діяльності – порушуються процеси вироблення, фіксації і відтворення тимчасових зв'язків. Спостерігаються і випадки порушення функції травлення у формі спазму стравоходу, шлунку, кишок, виразкових поразок і так далі (Пшенникова, 1986). Це стає абсолютно зрозуміло, якщо розглянути перерозподіл серцевого викиду в стані спокою і при навантаженнях різної потужності (таб.1.3).

 

Таблиця 1.3

Розподіл серцевого викиду в різні судинні області організму в стані спокою і при прогресуючому навантаженні до рівня максимальної аеробної потужності (Vander et al., 1985)

Судинна область	Величина серцевого викиду, мл мін-1
	Стан спокою	Легке навантаження (30%)	Значне навантаження (75%)	Максимальне навантаження (100%)
Великий мозок	720 (12%)	720 (6%)	720 (3%)	720 (2%)
Серцевий м'яз	240 (4%)	480 (4%)	960 (4%)	1200 (4%)
М'язів	1260 (21%)	5760 (48%)	17280 (72%)	26400 (88%)
Нирки	1320 (22%)	1200 (10%)	720 (3%)	300 (1%)
Печінка	1560 (26%)	1440 (12%)	960 (4%)	300 (1%)
Шкіра	540 (9%)	1920 (16%)	2640 (11%)	900 (3%)
Інші органи	360 (6%)	480 (4%)	720 (3%)	180 (0,7%)

При цьому в стані спокою у серцевий викид складав біля 6л мін-1, при легкому навантаженні – 12л мін-1, тренувального процесу без урахування етапу вікового розвитку спортсмена, при значній – 24л мін-1, максимальній – 30л мін-1.

Негативні ефекти адаптації, звичайно, не є неминучими, а є наслідком нераціонального побудованого процесу підготовки, застосуванням надмірних, не відповідних можливостям спортсмена навантажень; плануванням спрямованості тренувального процесу без урахування етапу вікового розвитку спортсмена.

Ефективне протікання пристосовних процесів в організмі спортсмена відповідно до вимог лижного спорту можливо лише при такій організації тренувального процесу, яка дозволяє помітно ускладнювати тренувальну програму на кожному черговому етапі багаторічної підготовки, в кожному черговому році або макроциклі. Виділяють наступні основні напрями ускладнення процесу підготовки:

- збільшення сумарного об'єму тренувального і змагання навантаження, що виконується протягом року або макроциклу;

- збільшення інтенсивності тренувального процесу;

- зміна спрямованості тренувального процесу і підвищення частки засобів, специфічної дії загального об'єму тренувальної роботи;

- використання чинників, що збільшують вимоги до організму спортсмена (для цього використовуються різні тренажери з примусовим режимом мобілізації можливостей мышечной і інших систем організму, тренування в умовах среднегорья і високогір'я і д.р.).

Від доцільності використання можливостей вказаних напрямів на різних етапах багаторічної підготовки у вирішальній мірі залежать темпи зростання майстерності спортсменів, максимальний рівень їх досягнень і тривалість виступів на вищому рівні.

Велике значення для формування ефективної довготривалої адаптації має раціональне планування спрямованості тренувальних навантажень на всіх етапах багаторічної підготовки, її відповідність специфічним вимогам, що пред'являються ефективною діяльністю змагання. Якщо ж спрямованість тренувального процесу на базових етапах багаторічної підготовки (попередньою базовою і спеціалізованою базовою) будується без урахування вимог, що пред'являється ефективною діяльністю змагання до різних функціональних систем організму, то це часто виявляється невизначним бар'єром в досягненні вищої спортивної майстерності.

Для спортсменів високого класу, індивідуальних можливостей, що знаходяться на етапі максимальної реалізації, і підготовлюваних до вищих досягнень, характерні виключно високі навантаження (табл.1.4).

 

Табліца1.4

Максимальні параметри тренувальної роботи спортсменів високого класу (чоловіки) на етапі максимальної реалізації індивідуальних можливостей (Платонов, 1997).

ВИД СПОРТУ	ПАРАМЕТРИ	ТРЕНУВАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ
		За тижневий мікроцикл	За рік
ВЕЛОСПОРТ	Час роботи, ч. Об'єм роботи, км. К-ть днів занять К-ть тренувань	30-50 800-900 6-7 12-20	1300-1500 28000-35000 310-330 600-650
ЛИЖНІ ГОНКИ	Час роботи, ч. Об'єм роботи, км. К-ть днів занять К-ть тренувань	30 – 40 400 – 450 6 – 7 12 – 15	1200 –1300 11000 – 12000 300 – 320 500 – 550
КОВЗАНЯРСЬКИЙ СПОРТ	Час роботи, ч. Об'єм роботи, км. К-ть днів занять К-ть тренувань	12 –13 280 –320 6 – 7 12 – 15	1200 – 1300 8000 – 9000 300 – 320 500 – 550
БІГ (НА СЕРЕДНІ ДИСТАНЦІЇ)	Час роботи, ч. Об'єм роботи, км. К-ть днів занять К-ть тренувань	25 – 30 300 – 340 6 – 7 12 – 15	1100 – 1200 6500 – 7500 320 – 340 500 – 550
БІГ (НА ДОВГІ ДИСТАНЦІЇ)	Час роботи, ч. Об'єм роботи, км. К-ть днів занять К-ть тренувань	30 –35 360 – 420 6 – 7 12 –18	1200 – 1300 8500 –9500 320 – 340 550 – 600

Розглядаючи ці дані, як найбільш загальний орієнтир, слід зазначити, що багато видатних спортсменів сучасності добилися перемог на чемпіонатах Світу і Олімпійських іграх при значно менших навантаженнях. Обумовлено це, як правило, раціональним використанням індивідуальних здібностей, значним скороченням об'єму роботи тієї спрямованості, яка вже не може привести до відчутного приросту функціональних можливостей, але може виявитися причиною переадаптації функціональних систем організму. Так, багато видатних спортсменів, які відрізняються високим рівнем аеробної продуктивності через структуру м'язової тканини, добилися граничних відносних величин VO_2max вже в перші роки тренування, при підготовці до вищих досягнень виконують об'єм роботи, в, 1,5 – 2 рази менший приведеного в (табл.1.4).

Основну увагу в тренуванні вони концентрували на інших складових майстерності – швидкісно-силовій підготовці, вдосконалення техніки і тактики.

Разом з тим використання індивідуальне граничних величин тренувальних і змагань навантажень, характерних для сучасного спорту, в процесі багаторічної підготовки є одним з найважливіших принципів спортивного тренування, що забезпечують ефективне формування довготривалої адаптації. В даний час виділяють два підходи до цієї проблеми, органічно доповнюючих один одного, які знаходять застосування переважно в практиці залежно від кваліфікації і тренованості спортсменів, етапу багаторічної підготовки і періоду тренувального макроциклу.

Перший підхід передбачає рівномірне збільшення об'єму і інтенсивності подразників, що приводить до поступового збільшення дії на організм спортсмена і планомірного формування довготривалої адаптації до чинників дії.

Другий підхід пов'язаний з різким збільшенням на етапі максимальної реалізації індивідуальних можливостей об'єму і інтенсивності навантажень, високою їх концентрацією в часі. Цей підхід пов'язаний з глибокою мобілізацією функціональних резервів організму спортсмена, проте, створює передумови для стрибкоподібного формування адаптаційних процесів в організмі. При цьому впродовж ряду років навантаження зростають рівномірно, а при досягненні спортсменом оптимальної вікової зони для демонстрації найвищих результатів і наявності необхідного рівня базової підготовленості планується стрибкоподібний (у 2–2,5 разу) приріст тренувальних і змагань навантажень (Платонов, 1984; Вайцеховський, 1993; Platonov, Fesenko, 1994) [20-23].

На питання про те, яка методика правильна, неможливо відповісти однозначно. Проведені дослідження не дають повного уявлення про зміну функцій спортсменів на різних етапах річного циклу. Остаточне рішення, можливо, тільки після того, як в практиці лижного спорту закріпиться тестування, і фахівці будуть точно знати необхідний рівень і динаміку розвитку фізичних якостей, для досягнення певних результатів. Поки ж вивчення наукової і методичної літератури указує, що до цього моменту в спортивній практиці ще утримується тенденція малоінтенсивної роботи аеробної спрямованості [7, 12, 15, 16 та інші].

Багато фахівців вивчали проблему нормування тренувальних навантажень і залежності тренувального ефекту від вікового розвитку функціональних систем організму. У методичній літературі можна знайти рекомендації щодо співвідношення засобів підготовки і їх використання, яке виражене у відсотках, кілометрах або годиннику. При цьому пріоритет в рекомендаціях, опублікованих з цієї проблеми, відданий оптимізації циклічного навантаження по зонах інтенсивності [18, 23, 32, 37 та інші] і визначенні співвідношення засобів загальної (ЗФП) і спеціальної (СФП) фізичної підготовки [6, 7, 14, 18, 21 та інші]. Питання про взаємозв'язок навантажень на витривалість і силу протягом річного циклу розроблене в набагато меншій мірі.

Оскільки одна з головних умов ефективності спортивної підготовки полягає у відповідності її змісту тому, яке повинне робити спортсмен в цільових змаганнях, при її побудові виникає проблема адекватного моделювання майбутньої діяльності змагання. Це виражається у втіленні спортсменом прогнозованих (модельних) параметрів майбутньої діяльності змагання за допомогою спеціально-підготовчих вправ, а потім в цілісних формах поведінки, які приблизно відтворюють, намічені її компоненти, склад і режим [9, 13, 24, 28 та інші]. Думка зводиться до того, що на загальному фоні поступового нарощування об'єму невисоких з інтенсивності навантажень, характерних для підготовчого періоду, вже із самого початку помалу включати модель тієї діяльності, яка чекає спортсмена в змаганнях.

Н.А. Багин вважає, що ефективним методом для досягнення високого розвитку необхідних фізичних якостей є метод моделювання мікроциклів тренувальної і змагання діяльності по інтенсивності застосованих навантажень, методів тренування, складності рельєфу трас, режиму навантаження і відпочинку.

В процесі багаторічного тренування одночасно, як правило, реалізуються можливості вказаних напрямів інтенсифікації тренувального процесу. Окремі роки або макроцикли характерні переважним використанням одного-двух з них при стабілізації характеристик в інших напрямах. Спортсмени високого класу, виключно добре адаптовані до різних чинників тренувальної дії, подальший розвиток довготривалої адаптації часто пов'язують із зменшенням ролі одних стимулів при різкому збільшенні інших. Особливо це виявляється в істотному зменшенні сумарного об'єму роботи (з 1200 – 1300 до 600 – 700ч.), практики змагання, навантажень окремих занять і мікроциклів при одночасно різкому підвищенні якісних характеристик тренувального процесу. Це, як правило, приводить до збереження і навіть до подальшого приросту досягнень за рахунок вдосконалення техніки, підвищення ефективності використання функціонального потенціалу в діяльності змагання, досконалість тактичної майстерності.

Основна увага повинна бути обернене не на спроби подальшого збільшення показників потужності різних функціональних систем, що роблять вирішальний вплив на досягнення високих результатів в конкретному виді спорту, а на підвищення ефективності використання раніше придбаного функціонального потенціалу в умовах специфічної тренувальної і змагання діяльності. Це передбачає різносторонню роботу по технико-тактическому і спеціальному психічному вдосконаленню. Що ж до функціональної підготовки, пов'язаної з підвищенням потужності функціональних систем, то тут виконуваний об'єм роботи повинен забезпечувати лише підтримку раннє досягнутих показників.

Приріст навантажень протягом тренувального року або макроциклу, так само як і при багаторічному плануванні тренування, може носити рівномірний і стрибкоподібний характер. Рівномірна динаміка навантажень характерна для підготовки спортсменів щодо не високої кваліфікації, а також для спортсменів високого класу на першому етапі підготовчого періоду. На другому етапі підготовчого періоду, а також на етапі безпосередньої підготовки до головних змагань сезону найбільш ефективною часто виявляється стрибкоподібна динаміка навантажень. Так, на етапі безпосередньої підготовки до головних змагань багато сильних спортсменів застосовують методичний прийом, суть якого зводиться до того, що за 6 – 8 тижнів до відповідальних стартів в структурі тренування виділяють 2-а мезоцикла.

Перший мезоцикл характеризується виключно високим об'ємом і інтенсивністю роботи, посилюванням її дії на організм тренуванням в умовах среднегорья, жорсткою конкуренцією в заняттях і тому подібне

Другий мезоцикл, навпаки, пов'язаний з невеликим об'ємом і інтенсивністю роботи, широким застосуванням засобів відновлення і активного відпочинку. В результаті гранична мобілізація функціональних ресурсів в першому мезоциклі реалізується в адаптаційних перебудовах на другому мезоцикле (Platonov, 1992) [20].

Таким чином, саме скачкообразность динаміки навантаження з урахуванням стилю пересування на етапі безпосередньої підготовки до головних змагань розглядається як чинник інтенсивної стимуляції адаптаційних реакцій, що забезпечують додатковий приріст тренованості і вихід на рівень вищих досягнень до моменту головних стартів сезону.