2.2 Церква як джерело свого права. Божественне право і церковне законодавство

Другим матеріальним джерелом церковного права є сама Церква. Першоджерело церковного права в цьому вузькому сенсі теж, звичайно, Божественна воля - тому правомочні лише ті правила і норми, видані церковною владою, які не тільки несуперечать Божественній волі, але і прямо випливає з неї. З цього принципу стає очевидною умовність межі, яка відділяє Божественне право від церковного права у вузькому сенсі, яке окремі каноністи називають людським правом Церкви.

Церква - Боголюдський організм, і це двупріродное початок Церкви проявляється у всіх сферах її буття, в тому числі і в церковному правотворчості. Авторитет будь-якого законодавчого розпорядження єпископа, дія якого поширюється лише на одну єпархію, в кінцевому рахунку сходить до благословення Божого, содействовавшее людському зволення законодавця.

Разом з тим ототожнювати Божественне право з церковним теж, звичайно, не можна. Всесвятій Божественної волі властива непогрішність.

Кордон, що відокремлює Божественне право від церковного права у вузькому сенсі слова, безумовно, є, але, по-перше, Божественне право не можна ототожнювати з певними типами формальних джерел, скажімо, виключно зі Святим Письмом, а по-друге, критерієм Божественності права є не незмінюваність, а непогрішність правових норм. У силу Божественної природи Церкви не всі формальні джерела можна підвести під рубрику тільки Божественного, або тільки церковного права. Перш за все це відноситься до склепіння канонів.

2.3 Державні закони щодо Церкви

Значення державних законів у церковному праві має тісний зв'язок з положенням, яке займає Церква в державі, з їх взаємними відносинами. Взагалі ж, православна Церква визнає обов'язковими для себе державні закони країни, коли вони відносяться до тієї зовнішньої, людської стороні церковного устрою та управління, якою Церква стикається з державним устроєм, і коли ці закони не суперечать істотним цілям Церкви, її внутрішнім богодарованним правилами, її вільному розпорядженню своїми духовними засобами.

Для історії права православної східної Церкви важливе значення має законодавство християнських греко-римських і візантійських імператорів. З 4-го століття, коли християнська Церква увійшла в мирний союз з державою, греко-римські християнські імператори приймали близьку участь в церковних справах. З одного боку вони, влаштовуючи державний побут за духом і правилами християнської віри, надавали церковним постановам силу державних законів, з іншого боку, видавали від себе, у згоді з церковною владою, різні законів щодо зовнішнього добробуту і внутрішнього благоустрою Церкви. Церква не тільки не відмовляла державної влади в тому участі, але і зверталася до її захисту, заступництву, сприяння (напр., Карфаген. 104); втім, вона також встановлювала, і своїми законами захищала межі втручання світської влади у церковні справи.

Прийняті Церквою законоположення державної влади ставали, разом з церковними канонами, джерелом церковного права. З'єднання тих і інших отримало назву Номоканона.

Найважливішими пам'ятками християнського, греко-римського і візантійського законодавства про Церкву служать:

а) кодекс імператора Феодосія 2-го (438 р.), в якому зібрана велика частина постанов попередніх імператорів у церковних справах;

б) закони імператора Юстиніана Великого, приймав у церковних справах особливо живу участь. У його кодексі (568 р.), в перших 13-ти титулах 1-ї книги, поміщені законоположення імператорів (після Феодосія 2-го), пов'язані з Церкви. Багато його новели (до 28) також стосуються виключно церковних справ;

в) великий кодекс, відомий під назвою базилік, в ньому перші 4 книги містять закони про Церкву;

г) керівництво до законів імператора Василя Македонянина (вид. 870); в ньому до 13-ти титулів (з 40) стосуються церковних справ;

д) Еклоги імператорів Льва і Костянтина.

4 наверное формальные

ЗАГАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА

3.1 Святе Письмо

Головним і основним джерелом для визначення основних засад церковного устрою та управління повинно служити св. Письмо Нового Заповіту.

У св. Писанні головним чином містяться істини віри (догмати) і моральності. Самі по собі вони не становлять церковного права або юридичних постанов; але вони служать підставою церковного законодавства, вдягаються через нього в юридичну форму, і в цьому сенсі відносяться до джерел церковного права.

Але, крім істин віри та моральності, у новозавітній св. Писанні ми знаходимо ще ухвали І. Христа, що стосуються Церкви, як зовнішнього суспільства.

Так, напр., В ньому зазначені Спасителем: установа апостольського служіння і повноваження, дані йому (Матв. 28:19-20; 18:18; Іоан. 20:23); встановлення свящ. ієрархії (Ефес. 4:11-12); правила про відносини Апостолів між собою (Марк. 9:35); встановлення таїнств хрещення і причастя (Марк. 16:16; Лук. 22:19; 1 Коринф. 11:23 - 25); вчення про розлучення (Матв. 5:32; 19:3-10); настанови щодо поводження з винуватцям братом і про церковний суд над ним (Матв. 18:15-17), про ставлення до верховної влади (Матв. 22:21) і ін

У новозавітних свящ. Книгах є правила і розпорядження Апостолів, що стосуються церковного устрою, службовці розкриття божественних правил Спасителя і застосування їх до потреб сучасного апостолам суспільства.

Так, напр., Ми бачимо в цих книгах установа в Церкві ступенів єпископа, пресвітера і диякона (1 Тимофія. 3 гол.; Тит. 1:5), і правила введення їх в сан (2 Тимофія. 1:6; 5: 22; Деян. 6:6); правила про забезпечення змісту службовців Церкви (1 Кор. 9:7-14), про суд єпископа над пресвітерами (1 Тимофія. 5:19), про відлучення від Церкви недостойних членів її (1 Коринф . 5:3-5), про порядок у церковних зборах (1 Кор. 14:26-40). про розлучення (1 Кор. 7:10-17), про вторинний шлюбі (1 Кор. 7:30; 1 Тимофія. 5:14), про дозвіл взаємних суперечок і позовів між християнами (1 Кор. 6:1-7) . Нарешті, у св. Письмі зазначено керівний приклад для церковної влади в діях Апостолів, як перших її ієрархів, у відносинах їх до пастви, і т.п. Так, показаний приклад, яким способом повинні вирішуватися найважливіші церковні питання (Дії Гол. 15), приклад пастирської турботи про паству (Дії 20:18-21, 31-35), звернення пастирів з пасом (1 Солун. 2:3 12; 2 Кор. 6:3-6) і друг.

Що стосується церковних правил, яке у старозавітних священних Книгах, то потрібно сказати, що з закінченням старого завіту припинилася обов'язкова сила і цих законів; це вказано і в новозавітній навчанні (Євр. 8:10; Деян. Гол. 15). Вони можуть мати лише історичне значення в науці церковного права. Якщо деякі з них прийняті християнською Церквою, то свій авторитет вони отримують від її законодавчої влади (напр. закони про спорідненість, про невживання в їжу крові, задушенини; див. Дії. 15:19).

Але і зазначені в новозавітних священних книгах церковні правила і встановлення, чи всі повинні бути незмінними і залишатися недоторканними для церковного законодавства? Що нерозривно пов'язане з сутністю Церкви і її вченням, що відноситься до її істотним цілей і засобів, що представляє собою загальні, основні правила її устрою і життя, то завжди залишається в ній незмінним, як незмінні в ній істини віри і моральні правила. Але видиме положення Церкви в його деталях схильна до змін відповідно різним обставинам місця і часу. Тому не можуть залишатися вічно незмінними такі церковні встановлення, зазначені у св. Писанні, які складаються тільки в застосуванні основних засад церковного благоустрою до зовнішнього положенню Церкви, і мають значення тільки приватне.

Так, наприклад, припис Апостола про суд перед язичниками (1 Кор. 6:1-6), або про покривалах жінок (1 Кор. 11:5-10), або про збори пожертвувань для Церков (16:1-2), - очевидно, мало відношення до обставин, серед яких знаходилася первенствующая Церква, або до звичаїв народу; отже, вони не можуть бути прийняті як правила обов'язкові для християн усіх місць і часів. Зі зміною зовнішніх умов церковного життя змінені або замінені правила Апостолів, напр., Про публічне викритті тих, хто грішить (1 Тимофія. 5:20), про порядки в церковних зборах (1 Кор. 14:26-31), про те, щоб єпископ був чоловіком єдиної дружини (1 Тимофія. 3:2), про служіння в Церкві вдів або дияконис (1 Тимофія. 5:9-14), про вечерях любові (1. Коринф. 2:20-22).

Що саме в церковних постановах, зазначених у свящ. Писанні, має бути безумовно обов'язково і незмінно, це може бути визначене тільки самою Церквою, як вірної берегинею божественних істин.