Тема 3.2. Мистецтво як унікальний механізм культурної еволюції

Фактори зовнішньої взаємодії людини зі світом (знаряддя праці, економіка, табу, моральне життя тощо) мали обмежений характер, тому що кожен із них мав вузьке поле застосування у соціальному житті. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних антигромадських проявах. Отже, необхідний був засіб, який, відтворюючи суспільні цінності і необхідну модель життя, безпосередньо і не примусово впливав на світовідчуття людини, регулюючи її поведінку. Духовний світ людини, що ускладнювався, ніякою мірою не в силі був відобразити і зберегти жоден із названих засобів.

Ці завдання могли бути розв’язані тільки з появою на світ мистецтва. Мистецтво здатне увібрати й передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу в узагальнених образах. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов’язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена у мистецтві, “оживає”, навіть для людини, яка не має у особистому досвіді чогось подібного. Завдяки цьому індивід виявляється здатним передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається у конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала у тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа у тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке дотримання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не допускалося, що заважало виявленню ініціативи, свободи особистості. Мистецтво ж – за самою своєю природою і характером впливу на сприймача – вимагає від людей творчості. Мистецтво не створює копію, зліпок світу (дійсності) – в такому варіанті воно б було непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва – цього універсального методу збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління – набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво – це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з’явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-відображувальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво, релігія (її перша форма – магія), зміст яких визначала, “фіксувала” своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість. варварство, цивілізація, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом А. Фергюсоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов’язували виділення кожної із цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що “привласнюють” (збирання, полювання, рибальство), епосі варварства – ті, що виробляють (раннє землеробство, скотарство), епосі цивілізації – розвинена аграрна культура, науково-технічна й промислова культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм поділу на етапи культурної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією – еволюцією людського духу – ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.

Що ж таке мистецтво? Що складає зміст цього поняття? Стародавні греки називали мистецтвом вміння створювати речі у відповідності з існуючими правилами. До мистецтва вони відносили, окрім архітектури і скульптури, також ремісництво, арифметику і взагалі будь – яку справу, у якій потрібно діяти за правилами. У такому розумінні мистецтво усвідомлювалося на протязі двох з половиною тисячоліть – до XXI ст. В XVII-XVIII ст. ремесла й наука поступово перестали називатися мистецтвом. Французький філософ Ш. Батте у XVIII ст., відзначаючи мистецтво як “творення прекрасного”, виділив 7 видів “вишуканих мистецтв”: живопис, скульптуру, архітектуру, музику, поезію, красномовність, танок. З тих пір цей перелік став набагато довшим. Але поняття мистецтва зараз є досить неоднозначним.

У сучасних тлумачних словниках вказується, що слово “мистецтво” використовується у трьох різних смислах. Воно може позначати: 1)будь – яке заняття, що вимагає відповідних знань і вмінь (воєнне мистецтво, мистецтво в’язання, мистецтво водіння авто); 2) майстерність, вправність у якій-небудь справі (можна проявити мистецтво у чому завгодно – у шитті одежі, написанні шпаргалок, ведені переговорів тощо); 3) галузь художньої діяльності та її наслідків – художніх творів. Слову “мистецтво” можна надати широкий смисл, якщо виходити з того, що все створене людиною протиставляється природному. Будь-який артефакт, тобто будь-який феномен культури, на відміну від явищ природи, це творіння людини і тому він є результатом якоїсь вправності “мистецтва”. У такому тлумаченні цього слова до мистецтва ми змушені будемо віднести усю людську культуру і все, що нею породжено.

Мистецтво – унікальний спосіб чуттєвої об’єктивізації руху свідомості. Воно – свідчення якісно нового розширення і розкриття дійсності, не як імітації, а як бачення і створення нової реальності. Те, що мистецькі твори – дійсно жива реальність, засвідчує багато факторів, зокрема пульсація енергії, що випромінюється творами й відчувається глядачем.

Мистецтво – суб’єктивна реальність між феноменальним (фізичним нерукотворним) і ноуменальним (духовним нерукотворним). Світ ноуменальний – ще не царина мистецтва, світ феноменальний – вже не його царина. Зображення цих світів – умовна заміна їх. Мистецтво ж не дублює, не зображує відоме в обох світах. Воно творить невідоме між ними, нову небачену дійсність, в якій існують зовсім нові несподівані зв'язки, що народжуються у свідомості (міфи, легенди, філософський епос, казки народів світу).

Мистецтво – це неможливий рух свідомості, з точки зору ортодоксальних осмислень світу фізичного і духовного. Воно не є ні світом фізичним, ні світом духовним як окремість їх. Мистецтво живе поміж тим і іншим, несподівано сублімує і те й інше, створюючи невідоме. Це проміжна реальність, що не тільки віддзеркалює таємність переходу одного світу в інший, а і творить нові єдності одного й іншого, які невідомі в кожному із них, які неможливі в них, але, які можуть бути за “межами” їх. Свобода мистецького “неможливого” стає свободою “можливого”, що проявляється через мистецький твір. Ця суб’єктивна проявленість “можливого” відкидає ортодоксальний досвід, консервативне розуміння можливого, а тому виводить індивідуальну свідомість з обмеженості до оновлення і розширення. Мистецька творчість несе в собі всі ознаки нерукотворної творчості Бога, творчості як такої. Чим глибше і ширше возз’єднання нерукотворного, близьких і далеких асоціацій його в поліфонічній багатомірності твору, тим відчутніший образ потоку істини, яка постійно само відтворюється у нових і нових возз’єднаннях. Через художнє творення безмежних трансформацій відносного у творах мистецтва віддзеркалюється поліфонія станів свідомості художників. В цьому віддзеркаленні відбувається зустріч рівнів свідомості мільйонів людей між собою і з свідомістю художника. Цей процес охоплює природну тенденцію розуму, емоцій і відчуттів до розширення, поглиблення, до еволюційного руху, що несе величезне задоволення.

Немає мистецтва гіршого чи кращого. Воно або є, або його нема. Воно є, якщо має вічне життя і вічну цінність. Цінності мистецтва неповторні, бо неповторна індивідуальність. Індивідуальна ж творчість тільки тоді самобутня, коли вона не обтяжена минулими досвідами (творчість С. Далі, І. Босха). Справжня творчість повинна звільнитись від досвіду. Це не означає категоричну відмову від нього (адже це цінність людської практики). Йдеться про відкидання зумовленості досвідом, бо зумовленість попереджує консерватизм, а консерватизм, навіть найтонший, перекриває переживання і творення нового. Творчість індивідуальності – безпосередня, щира, багатогранна, нова. Мистецтво індивідуальності не повторює відомого.

Мистецтво нічого не аргументує – цим займається наука; нічого не пояснює – цим займається філософія. Воно не збирає фактів – це амплуа історії. Мистецтво не агітує – цим займається політика. Мистецтво розширює Всесвіт, бо творить нову його реальність.

Мистецька творчість є процес між проявленим і не проявленим. Проявлення Абсолютного – це нерукотворна творчість, свобода якої реалізується як безмежність потоку проміжного (відносного). Безмежне проявлене, нерукотворне – це рух постійних перемін, що виникає у Всесвіті як еманація Абсолютного, його самоцінності, самодостатності. Свобода втілення у творах мистецтва нових возз’єднань нерукотворного і визначає принципові відмінності у творчості художників. У нових возз’єднаннях, що трансформують межі відомого, відкриваючи інше, відносне, але невідоме, відроджується рух індивідуальної свідомості художника (твори Г. Собачко, М. Шагала та інші). Мистецтво – це суб’єктивна реальність, яку творить художник аналогічно до закономірностей трансформацій індивідуальної свідомості. Засобами мистецтва створюються нові моделі світу рукотворного, що в нерукотворному не існують. Тим самим мистецтво відкриває зовсім нову реальність відносного. Мистецтво – самодостатня цінність, унікальна “третя” повноцінна реальність, тому що, створюючи новий світ відносного, воно разом з тим засвідчує в цьому відчуття реальності Абсолютного. Діяльність художника аналогічна діяльності Бога, де Бог творить нерукотворне, а рукотворне проявляє через свого провідника – художника.

Мистецтво завжди реалізуються у нових формах, залишаючись невичерпним, і існує постійно, бо його постійна сутність – самодостатність, яка відтворюється нескінченно у все нових творах мистецтва. Тому мистецтво – еквівалент цілісного буття. Самодостатність – єдність всього, де “все” – єдність цінностей, а це є самоцінність, тому сутність мистецтва можна визначити як самодостатню самоцінність, модель якої творить індивідуальність художника у повноцінному мистецькому творі. Самодостатньо - самоцінний твір засвідчує таємничу глибинність безмежного спокою Абсолюту і розгорнутість його в образах нового відносного, його багатомірних еволюційних трансформацій, як разом Все, як Єдине.

Отже, мистецтво є унікальним, узагальнюючи конкретним способом об’єктивації Єдиного. А оскільки Єдине – возз’єднані рівні свідомості, то сенс мистецтва, його дії – саме у возз’єднані рівнів індивідуальної свідомості, об’єктивації їх реальності, їх цінностей, рух цих рівнів у еволюційному розширенні, тобто рух до Вищої безмежної Єдності.

Монументальне мистецтво, як найвище узагальнення образу Єдиного, максимально поліфонічно об’єктивує його і цим створює багатомірну дію величезної духовно-енергетичної, еволюційної сили, яка возз’єднує індивідуальну свідомість у самій собі, в її безмежній повноті, що є Вищою Єдністю Буття.

Згідно археологічним даним, зародження архаїчного мистецтва відбувається в епоху верхнього палеоліту (45 – 40 тис. років від сучасності). Це період формування виду HOMO SAPIENS - Людини Розумної. Очевидно, саме у цієї людини склались ті психічні здібності, які необхідні для художньої творчості: розвинута уява, вміння втілювати мисленні образи в знакових структурах (артефактах), естетичні цінності та ідеали.

Виникнення мистецтва приховано від нас часом. Первісна людина, що жила непроглядно важким життям, зайнята боротьбою за своє існування, раптово почала розписувати стіни печер, залишати на них гравіровані та намальовані фарбою лінії, ставити кам’яні і глиняні споруди – протоскульптури, наряджатися у звірячі шкіри, зображувати в театралізованій дії полювання, співати і танцювати, проголошувати ритмізовані заклинання. Як зрозуміти ці процеси? У чому причина і які наслідки їх виникнення?

Способами осягнення первісної культури і теоретичного осмислення проблеми походження мистецтва є:

1) вивчення археологічних даних і пам’яток первісної культури;

2)вивчення етнографії народів, що знаходяться на первісній стадії розвитку;

3)вивчення атавістичних форм сучасної культури (засобом залишків ритуально-магічних уявлень тощо);

4)осмислення даних стародавньої історії людства;

5)теоретична “екстраполяція” у минуле від відомих нам пізніх феноменів і форм художньої культури;

6)теоретичне фантазування, створення гіпотез на основі відомих фактів з послідовною перевіркою теоретичного передбачення новими фактами;

7)співставлення фактів і ідей, добутих вищеназваними способами.

Образотворче мистецтво розпочалось не з фігуративних зображень, а з тих, які ми сьогодні можемо сприймати як знаково-символічні і які в історичній ситуації стародавньої людини носили характер подвоєння світу. Це відбитки руки чи сліди “рани” на стіні, які постають як знаки людської спроможності цілеспрямовано впливати на світ у відповідності з соціальними потребами.

Праця (полювання) і магічний ритуал породили перше зображення – “рану”. Цей знак насправді нічого не заміщав (справжній знак завжди щось заміщав) і для первісної людини носив характер реальної рани, мав функціональне значення: людина не тільки готувалася нанести удар тварині – об’єкту полювання, не тільки передбачала і проектувала цей удар, але і втілювала його у деякій випереджуючій формі, що визначала, за тодішніми уявленнями, майбутню рану, яка забезпечувала успіх у полюванні. Стародавня людина вважала, що удар, нанесений на зображення тварини, реально послаблює тварину, на яку завтра буде йти полювання. Це зміцнювало віру мисливця в успіх і перемогу. Магічне зображення носило світоглядний характер і було не стільки засобом пізнання світу, скільки засобом формування взаємовідношень з ним людського колективу, засобом магічної зміни дійсності, репетицією перед освоєнням світу працею.

Архаїчні зображення – це інобуття реальності, друга її іпостась. Це магічні реалії, яким властива зображувальна, пантомімічна, імітаційно і вербально сугестивні форми. Аналізуючи синкретизм архаїчної культури, потрібно відмітити, що вербальна форма магії синкретично пов’язана з музикою і танцювальною обрядовою діяльністю. Магічні реалії докорінно відрізняються від художніх творів своїми завданнями. Мистецтво намагається вплинути на людину, магія безпосередньо через дійсність на людину.