Тема 3.4. Соціальні функції мистецтва

Оскільки культура впливає на суб’єкта через навколишнє середовище, людину з метою її культурного розвитку треба “оточувати” світом духовних цінностей, переживання і розуміння яких сприятиме її культурному становленню, формуватиме власну точку зору на зміст культури. Таку ситуацію створює мистецтво, що надає особливої соціальної ролі художній культурі – сукупності процесів і явищ духовної практичної діяльності людини, яка створює й опановує твори мистецтва і такі матеріальні предмети, що є естетично цінними. Всі ці завдання культури відбиваються у мистецтві як одному із духовних феноменів культури, зокрема, у його функціях.

Рекреативна функція. Найбільш простий й найменш вимогливий підхід до мистецтва – воно служить для відпочинку й розваги. У ньому шукають засіб психічної розрядки, закуток, де людина може усамітнюватися від напруг і турбот буденного трудового життя. Щоб виконувати цю функцію, мистецтво має бути легко доступним, таким, що не вимагає особливих зусиль для сприйняття і декодування його знакових смислів. Воно має бути “приємним”, захоплювати і у якійсь мірі забавляти людину. Прикладом такого розуміння завдань була творчість видатного французького художника А. Матіса. Своїм мистецтвом він бажав “надати” людині спокій, тому картину художника він порівнював зі зручним кріслом. Не забуваючи про те, що картина повинна “нести” думку, він постійно повторював, що розглядаючи картину, людина повинна отримати у ній те відчуття гармонії, якої в житті їй не дістає. Багато людей нічого іншого від мистецтва не чекають. Їх спілкування з мистецтвом обмежено тим, щоб посидіти ввечері біля телевізора, послухати легку інструментальну музику або естрадну пісню, потанцювати на дискотеці тощо. Більше того, якщо для сприйняття і розуміння художнього твору потрібно поміркувати, це викликає у них незадоволення.

На рекреативну функцію орієнтується масова культура. До неї відносяться, наприклад, багато телесеріалів (“мильні опери”), кінобойовики, детективна література, багаточисельні вокально-інструментальні ансамблі.

Світоглядна функція. Художнім творам властива висока “чутливість” до всього, що відбувається навколо, до тих історичних зрушень, які тільки-но народжуються. Вони завжди узагальнюють найсуттєвіші й найвизначніші проблеми людського життя, викликають до них суспільну увагу, а також зумовлюють можливість їх особистісного усвідомлення. Глибина мистецьких творів полягає в здатності акумулювати людський досвід, піднімаючи його до такого рівня, на якому він одночасно проявляється і як універсальна загальність, і як неповторна індивідуальність, завдяки чому стає доступним для засвоєння. Сприймаючи твори, людина пізнає духовні цінності суспільства, вони ж у свою чергу стають надбанням її власного досвіду. Тим самим мистецтво залучає суб’єкта сприйняття до світу художньої реальності, формує його світогляд.

У формуванні світогляду, який ґрунтується на розумінні самоцінності людської особистості, почутті власної гідності, національної самосвідомості, повазі до інших народів значну роль відіграють емоційні форми ставлення людини до навколишнього світу. Світогляд – це не лише система “чистих”, абстрактно-логічних знань. Це система поглядів на життя, природу і суспільство, яка є емоційно-забарвленою, виражає життєву позицію соціального суб’єкта, концентрує у собі й органічно поєднує разом думки, почуття, прагнення, внутрішню готовність діяти.

Це підтверджує і структура світогляду, що складається з елементів світорозуміння, світовідчуття, світозіставлення, світосприймання. Неважко помітити, що ці останні три складові наведеної структури відтворюють емоційно-очуттєвий прошарок світогляду, який закріплює у свідомості людини знання, перетворюючи їх в особистісні переживання, стереотипи поведінки та відображає загальнокультурний зміст світоглядної свідомості, яка надана окремим індивідом.

У мистецьких творах відбито різні типи світоспоглядання, психологічні й моральні особливості людини тієї чи іншої епохи, того чи іншого народу, “серцевину” його способу життя та мислення. Відображаючи буття з певних позицій, мистецтво виробляє ідеальні прообрази пізнавальної і предметно-практичної діяльності особистості.

Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання й просвіта). Платон вважав необхідним вигнати із ідеальної держави усіх істинних художників (навіть Гомера, щоправда, увінчавши його заздалегідь лавровим вінком). Для Платона мистецтво – нижча форма осягнення ідеї. Матеріальні речі – тіні ідей. Мистецтво – тінь матеріальних речей, тому воно тінь тіні. Так уже, щойно народжуючись, філософське мислення ідеалізму висловило свою недовіру до пізнавальних можливостей мистецтва. Для Г. Гегеля мистецтво також було нижчою формою пізнання істини, поступаючись місцем філософії та релігії.

Проте, насправді, пізнавальні можливості й мистецтва досить великі, його не можна замінити іншими сферами людського духовного життя. Ф. Енгельс відмічав що із романів Оноре де Бальзака можна дізнатися про життя французького суспільства більш, ніж із праць усіх істориків, економістів, статистів тієї епохи, разом узятих.

Мистецтво спроможне до художнього відображення та освоєння тих сторін життя, які для науки є важкодоступними. У наукових формулах втрачається та емоційно-піднесена забарвленість краси сприймання дійсності, яка завжди вражала людину своєю неповторною безпосередністю: шепіт листочків на дереві, пісня коника, дзюрчання весняного струмочка, переливи срібних дзвіночків жайворонка у бездонному небі, шелест сніжинок й завивання завірюхи за вікном, ласкавий плескіт хвиль і урочиста тиша літньої ночі, неповторність барв і запахів квітів, шепіт трав та духм’яний запах свіжого сіна тощо. Сотні цих властивостей, всі їх конкретно-чуттєві ознаки й багатство залишаються за межами наукового узагальнення. Мистецтво відображає багатство предметно-чуттєвого світу, розкриває його естетичну багатогранність, розкриває нове в уже знайомих речах , в будинному – незвичне (наприклад, Л. Толстой відкрив “діалектику душі”). Зображення явища у мистецтві є у якійсь мірі його відкриттям. Кожен справжній твір мистецтва – це нова реальність, бо “arts” (з лат. – мистецтво) – це те, що доповнюється до правди. Великі художники, як усі дослідники, беруть у свої руки світ й повертають нам його зміненим, спочатку незрозумілим і незвичним, але завжди безмежно розкритим. Мистецтво загострює наші відчуття, воно стає ніби призмою цивілізації між оком людини і природою.

Мистецтво – засіб просвітництва (передача досвіду, фактів) і освіти (передача навичок мислення, узагальнення системи поглядів). Воно виступає “книгою життя”, яку читають навіть ті, хто не любить інших підручників. Пізнавальна інформація, що міститься у мистецтві, дуже велика. Воно істотне поповнює наші знання про світ. Відомий англійський теоретик мистецтва Дж. Рескін вважав, що великі нації записують свою автобіографію у трьох книгах – у книзі слів, книзі справ і книзі мистецтва. Але, вказував він, лише остання заслуговує повної довіри. Це судження свідчить про те, що мистецтво найбільш наочно і правдиво, а також найбільш безпосередньо відображує ідеали, сумніви, поривання і що загальне світовідчуття є засобом пізнання світу й самопізнання особистості.

Художньо-концептуальна функція (мистецтво як аналіз стану світу). Г. Гегель вважав, що мистецтво підпорядковано філософії і релігії як нижча форма осягнення абсолютної ідеї, як менш досконала форма пізнання істини. Він писав: “...релігія, як всезагальна свідомість істини, складає істотну передумову мистецтва...” Проте твір мистецтва не є ілюстрацією до філософських або політичних ідей. Художник відбиває у ньому власні спостереження й роздуми над життям, створюючи цілісну художню концепцію.

Італійський філософ Б. Кроче визначає мистецтво як інтуїцію й заперечує його спроможність до концептуального знання (яке може бути сформоване лише у логічних поняттях). Б. Кроче вважає мистецтво “більш простою та елементарною формою пізнання”. Проте мистецтво прагне до концептуальності, воно намагається також “мислити глобально”, приймати участь у вирішенні загальносвітових проблем, до усвідомлення стану світу.

Загадки буття вирішували Софокл і Еврипід. Данте в “Божественній комедії” створив модель всесвіту. Вольтер розвивав жанр філософській повісті. Г. Гете дав у “Фаусті” глибоку концепцію людини й людства. А наскільки філософічно відображують суть своєї епохи музика Л. Бетховена, Р. Вагнера, Д. Шостаковича, скульптури Мікеланджело, живопис Рембранда і Рафаеля, стрічки С. Ейзенштейна, А. Тарковського і Ф. Фелині.

П рикладом такої художньо-концептуальної функції мистецтва може бути архітектура християнського храму, яка ввібрала у себе особливості середньовічного світосприймання.

Ступінчастість, а також пірамідальність об’єкту храму втілювала вертикальну орієнтацію гармонійно упорядкованого простору, образом якого в середньовіччі була “ліствиця святого Іакова". Домінантою архітектурного образу були купол як символ небесної сфери і вежа як знак духовного поривання до “горнього світу”.