Г

Настінний живопис у печері Ляско

оловна тема мистецтва – зображення тварин, людських постатей, пізніше - багатофігурні сцени військових подій, полювання. Найвищий розквіт мистецтва палеоліту припадає на епоху Мадлен (25–12 тис. до н.е.).

Синкретизм первісної культури, специфічні форми первісної образотворчої діяльності дають підстави вважати, що релігійні уявлення формувалися в магіко-релігійних обрядах, розгорталися навколо зображення тварин. Можливо, що виникнення анімалістичних зображень стимулювало зародження і розвиток мисливської магії, в основі якої лежить принцип аналогії, віра в отримання влади над духом тварин. Мета мисливської магії – забезпечити успіх у полюванні. Оскільки зображення сприймалося як реальність, то й наступні ритуальні дійства (танок, імітація полювання), що здійснювалися із зображенням, мислилися як справжні.

Таким чином, первісна міфологія втілювала в собі початкові форми духовної культури, які відокремлюються із неї на наступному етапі розвитку людського суспільства у релігію, мистецтво, філософію, науки.

Поряд з мисливською магією, у первісній культурі існував культ родючості, який відображувався у різних формах еротичної магії. Стилізовані або символічні зображення жінки з перебільшеними виявленнями жіночого начала, займають важливе місце в обрядах, спрямованих на розмноження тих видів тварин і рослин, які мали життєве значення для людини.

Перехід від первісного суспільства до більш високого етапу розвитку типу культури у різних регіонах землі відбувався по-різному. Різні історичні типи культури сформувались у Стародавньому Єгипті, Месопотамії, Китаї, Індії. Переглянемо лише основні етапи розвитку культури у європейському регіоні.

Тема 6.2. Антична культура

Епоха античної культури розпочинається з утворення грецьких полісів – “міст-держав” на присередземноморських землях Еллади і Малої Азії на поч. І тис. до н. е. і завершується із руйнуванням Римської імперії у V столітті н. е. В Греції і в Римі в цю епоху інтенсивно розвивається тваринництво, землеробство, добування металів, ремісництво, торгівля. Руйнується родоплемінна патріархальна організація суспільства, зростає майнова нерівність (родова знать нарощує багатство завдяки широкому використанню праці рабів), а це призводить до боротьби за владу. Суспільне життя стає бурхливим, наповнюється соціальними конфліктами, війнами, заколотами.

_______________________________________________________________________________

“ Античний світ залишив нам у спадок високу життєстверджуючу культуру і мистецтво, і, незважаючи на те, що національні культури Західної і Східної Європи в основі своїй самобутні, ми будемо змушені у філософії, як і в багатьох інших галузях, повертатися постійно до подвигів того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечило йому таке місце в історії людства, на яке не може претендувати жоден інший народ”.

(Ф. Енгельс “Діалектика природи”)

________________________________________________________________________________

Поняття “античний світ” (від лат. antiques – стародавній) запровадили італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим терміном греко-римську культуру як саму ранню з відомих на той час. Ця назва збереглась дотепер, хоча були відкриті з того часу й більш древні культури. Це поняття збереглося як звичний синонім класичної культури, тобто того світу, у лоні якого виникла наша європейська цивілізація.

Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну – грецьку й римську античність. Державна система, яка була створена у Греції, була особливою – за масштабами країни і у відповідності з навичками її жителів. Це не єдина держава (як на Сході), що постійно розросталася у прагненні до світового панування та безмежності, а низка держав, зовсім невеликих, у тих межах, що визначала природа й колишня родова організація. Така соціальна організація призводила до суперництва між державами, наслідком якого були криваві війни, що не сприяло самоутвердженню стародавнього грека у своєму уособленому закутку.

Соціальні умови полісів (міст-держав) можна назвати демократичними лише відносно. Суспільний устрій, заснований на рабстві, напевне не може вважатися суспільством рівності й свободи. Проте у порівнянні зі східними деспотіями устрій Греції все ж був прогресивним: боротьба між нижчими й вищими верствами рабовласницького суспільства призвела до поразки родової аристократії, знищення одноосібної диктатури правителів (тиранів) і, нарешті, до встановлення рабовласницької демократії. Вільні громадяни, які обслуговувалися рабами, насолоджувались благами життя в упорядкованих невеликих державах. Ці держави утворились навколо міст, які ставали їх економічними й культурними центрами. Громадянин такого міста-держави відчував себе по-справжньому незалежним і повновладним.

_______________________________________________________________________________

“ Греки придумали демократію – безсумнівну! Проте вони придумали й деякі обмеження у ній..., які були однією з причин загибелі античної цивілізації... Із цих обмежень я виділю два принципових: рабство і упідлеглене положення жінки (існують, звісно, й інші, не менш важливі). Кажуть, що демократія – це не що інше, як рівність між усіма "громадянами". Цим сказано і багато, і дуже мало. Вважається, що в Афінах у V ст.. до н.е. було приблизно 130 тис. громадян (включаючи жінок і дітей, так що кількість виборців далеко не досягало цієї цифри), 70 тис. іноземців-греків із інших полісів, що постійно тут жили, але не користувалися політичними правами, і, нарешті, 200 тис. рабів. Таким чином, населення Афін, що нараховувало 400 тис. людей, наполовину складалося із рабів. Іншими словами, афінська демократія, егалітарна у всьому, що стосувалося політичних прав своїх громадян, існувала і трималась, головним чином, за рахунок праці рабів. Рабство представляло, як ми бачимо, досить окреслене обмеження грецької демократії. Жодне античне суспільство не зуміло обійтися без рабства. Рабство було початковою формою того, що сьогодні називають "експлуатацією людини людиною”.

(А. Боннар “Грецька цивілізація”)

________________________________________________________________________________

Антична культура на протязі всього часу має міфологічний характер. Більш того, вона поглинає й опрацьовує на свій лад розрізнені племінні міфи, поєднуючи їх у єдину, релігійно-міфологічну систему. Вже в VIII – VII століттях до н. е. в поемах Гомера - “Іліада” та “Одисея”, Гесіода - “Теогонія” і “Труди й дні” ця система набуває того вигляду, у якому вона стає основою усього античного світогляду. На основі міфології виникає і грецьке класичне мистецтво.

________________________________________________________________________________

“ Грецька міфологія складала не тільки арсенал грецького мистецтва, але й його підґрунтя... Будь-яка міфологія долає, підкорює й формує сили природи в уяві і за допомогою уяви; вона зникає, відповідно, разом з настанням дійсного панування над цими силами природи... Чи можливий Ахіллес у епоху пороху, свинцю? Або взагалі "Іліада" поряд з друкарським станком і, тим більше, з типографською машиною”.

(К. Маркс, Ф. Енгельс “Твори”)

________________________________________________________________________________

Головними галузями грецької культури стають філософія і мистецтво. Вони визрівають із міфології, користуються її образами, але згодом набувають іншого змістовного значення, яке вже виходить за межі міфології. Філософське мислення, на відміну від міфологічного, намагається пояснити дійсність шляхом раціонального, логічного судження, а не шляхом художнього образу, достовірність якого з самого початку знаходиться поза будь яких сумнівів. Засобами філософського судження стають не наочні образи і емоції, а абстрактні поняття. На противагу міфології, філософія чітко відрізняє факти й логічні умовиводи від бездоказових вимислів й передбачень.

________________________________________________________________________________

“ Афінська держава висунула мистецтво у центр народного життя. Особливого значення надавалося народним святам. Їх було вдвічі більше, ніж в інших грецьких містах. В Афінах на протязі року було до 60-ти державних свят. В їх репертуар були включені великі драматичні постанови, дифірамбічні хори, масовий танок, художні костюмовані процеси тощо. Велику роль у житті еллінів відігравав змагальницький дух (агон – змагання), намагання перевершити суперника і, таким чином, набути вищої досконалості. Найбільш визначною формою мирного спортивного змагання були олімпійські ігри, які мали у загально грецькому житті настільки велике значення, що за ними греки вели літопис”.

(М.І. Брунов “Пам’ятники афінського акрополю”)

“О снову художньої культури афінського народу складало виховання юнацтва на основі гімнастики, музики і ознайомлення із стародавнім народним епосом, під впливом якого склалися релігійні й етичні ідеали того часу. Проте у V ст. до н.е. це була не шкільна освіта... а чудова культура, що виявлялася з особливою яскравістю у народних святах”.

(М.І. Брунов “Пам’ятники афінського акрополю”)

________________________________________________________________________________

Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський, поставивши питання про першооснову усіх речей, став шукати відповіді не в діянні богів, а в логічних узагальненнях фактів, що дало змогу йому зробити висновок, що першоосновою, із якої все виникає, є вода. В подальшому це питання отримує інше рішення у Анаксимена і Анаксимандра, у піфагорійців і елліатів, у Геракліта, Анаксагора і Демокріта, у Платона і Арістотеля. Але усі великі грецькі філософи в обґрунтуванні своїх думок використовують не міфологію, а факти й умовиводи (що не заважає їм інколи оформляти свої думки в образи міфологічної мови). Одночасно з філософією, яка уже в Стародавній Греції отримує незалежність від міфології, розвиваються і початкові форми наукових знань – астрономії, математики, медицини. Сократ повернув грецьку філософію до вивчення людської душі. Вершиною грецької філософії були вчення Платона і Аристотеля, у яких робляться спроби звести в єдину систему уявлення про світ, суспільство, людину, істину, добро й красу.

Мистецтво Стародавньої Греції, як і філософія, спиралось на міфологію й черпало із неї свої теми й сюжети. Проте воно починає служити не тільки ритуально-міфологічним, культовим завданням. Твори мистецтва набувають свою власну естетичну цінність, яка визначається не культовим призначенням, а художніми цінностями. Мистецтво стає самостійною галуззю культури, сферою діяльності, спрямованою на задоволення естетичних потреб. У ньому виникають й диференціюються один від одного архітектура, скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво, лірична поема, драма, театр.

1. Творцями античної культури були древні греки, які називали себе еллінами, а свою країну – Елладою. Грецьке мистецтво розвивалось під впливом трьох дуже різних культурних напрямків:

• егейського, яке ще зберігало життєву силу у Малій Азії, і його вплив відповідав душевним потребам стародавнього елліна;

• дорійського, завойовницького (породженого хвилею північно-дорійської навали), спроможного вносити чіткі корективи у традиції стилю, який виник на Криті;

• східного, яке принесло в молоду Елладу зразки художньої творчості Єгипту і Месопотамії.

Але це був лише підготовчий етап грецького мистецтва, який формував певну норму, основу. Повністю ідеал цього мистецтва розпочав виявлятися пізніше, на новому етапі розвитку давньогрецького суспільства.

Однією із складових давньогрецького мистецтва була міфологія. Докорінна відмінність античної культури від культури Єгипту, Месопотамії чи Скіфії випливає із характеру давньогрецької міфології, яку потім, лише перейменувавши на свій лад, запозичили римляни. Як будь-яка інша, грецька міфологія представляє собою докорінно художню творчість народу, вона втілювала в конкретні образи таємничі сили природи. Грецька поезія (в першу чергу - гомерівський епос) надала народним легендам закінчений оповідальний характер.

Міфи та легенди Еллади, на основі яких розвивалось грецьке мистецтво, зовсім по-іншому, аніж міфи, що виникали в інших краях, зображували людину у боротьбі за панування над природою. Грецька міфологія знаменує кінець сил і стихій природи, які мають владу над людиною. Природа сприймається такою, якою вона є, з її таємницями і небезпечностями. Людина бореться з ними як вміє, але не намагається перемогти ці сили чаклунством, магією та рабським обожненням ідолів. Життя для елліна – боротьба, а за життям наступає смерть. Але життя не тільки боротьба, головне в житті – радість. А радість породжує усмішку. І, в цілому, грецьке мистецтво осяяне усмішкою, велично спокійною усмішкою радості. Отже, грецька міфологія створила богів, що втілювали в прекрасних людських образах пристрасті і мрії, яким живе світ.

Якщо стародавній грек сприймав природу не в її нерозгаданих таємницях, а в видимій об’єктивній реальності, його мистецтво мало стати реалістичним. Художня творчість Еллади вперше в історії світу установила реалізм як абсолютну норму мистецтва. Але не реалізм у точному копіюванні природи, а в завершенні того, чого не змогла довершити природа.

Отже, наслідуючи природі, мистецтву належить створювати таку досконалість, яку природа лише започаткувала, але сама не змогла досягти. Ми уже говорили про це: боги Олімпу – Зевс, Афродіта, Афіна – хто вони, як не люди, які стали ще прекрасніші і набули у своїй людській досконалості безсмертя?

________________________________________________________________________________

“ Реалізм – основа грецького мистецтва... Мета цього мистецтва зовсім не просте копіювання природи. Якою б вона не була точною, копія завжди поступається оригіналу... У творі мистецтва правдивість зображення повинна бути осяяна натхненням, що перетворює художника у суперника природи. Грецькі художники прагнули до максимальної подібності, щоб розкрити у ній усю красу реального світу, з вірою у те, що вища гармонія у ньому здійснюється”.

(Л. Любімов “Мистецтво стародавнього світу”)

________________________________________________________________________________

Так, ілюструючи дану думку, доречно привести вислів Оноре де Бальзака, який показує недосконалість точної копії у порівнянні із творінням художника: “Спробуй зніми гіпсову форму з руки твоєї коханої і поклади її перед собою, - ти побачиш страхітливий труп без найменшої подібності, і тобі прийдеться шукати різець і художника, які не дають точної копії, зате передають рухомість життя”.

Головна тема грецького мистецтва – ЛЮДИНА. Повністю виявити всі можливості людини – така була мета мистецтва, поезії, філософії і науки. Ніколи ще в історії людства так глибоко не впадало в душу усвідомлення того, що ЛЮДИНА - НАЙВИЩЕ ТВОРІННЯ ПРИРОДИ. І тому, слідом за міфотворчістю, мистецтво повинно зображувати людину, наділену тією гідністю і тією красою, яку належить їй в самій собі виявити.

Грецьке мистецтво твердо стає на шлях ГУМАНІЗМУ, де йому судилося завоювати нетлінну славу. Мета грецького мистецтва – створення краси, яка рівнозначна добру, рівнозначна фізичній і духовній досконалості людини. Створювана мистецтвом ідеальна краса породжує в людині благородне устремління до самовдосконалення.

Процитуємо Г. Лессінга: “Там, де завдяки красивим людям з’явились красиві статуї, ці останні, у свою чергу, спричиняли враження на перших і держава була зобов’язана гарним статуям і гарним людям”.

Через вісімнадцять століть, в епоху Ренесансу, коли відкриється античний ідеал краси, прихильник Сократа, Платона і Арістотеля, прославлений італійський гуманіст Бальдассаре Кастільоне по-своєму буде тлумачити ідеї краси на прикладі архітектури: “Краса – ніби коло, середина якого є добро. Як не може бути кола без середини, так не може бути краси без добра... І якщо ви добре придивитесь до всього, що вас оточує, то побачите, що те, що добре і корисне, має красу... Можна сказати, що добре і гарне в якомусь розумінні – одне і теж...”.

Архітектура. На відміну від критської архітектури, що мала вигляд палаців, архітектура Греції була, насамперед, храмовою. Але грецькі храми мали з самого початку особливе призначення. У них не збирались для моління, адже культові церемонії проводились перед жертовником під відкритим небом. Грецький храм використовувався винятково як приміщення для статуї божества у вигляді ідеального образу людини (чоловіка чи жінки). Отже, храм був нібито вмістилищем, архітектурним обрамленням рукотворної краси, тієї, що не змогла створити сама природа, надавши такі можливості людині.

Кредо античної архітектури – міра. В основі її художнього впливу лежить пропорційна узгодженість, що виникла в результаті вивчення тектонічних законів оточуючого світу, у тому числі дивовижної будови людського тіла, тому ця архітектура була в якомусь плані антропоморфна, подібна людині, співвіднесена з її пропорціями.

Уже в архаїчну добу у грецькій архітектурі чітко вирізнились два стилі, або ордера: дорійський і іонійський. Ордер (що означає устрій, порядок) визначає структуру колон і розміщеної на ній верхньої частини будівлі і даху.

Роль колони у грецькій архітектурі була великою і багатообразною. Колони оточували целлу (приміщення для статуї божества), визначали всю зовнішність храму. Грецька колона – це зупинена симфонія чітких і повноголосих звуків дивовижної чистоти і виразності, це абсолютна завершеність окремих частин і цілого, це ствердження ідеального порядку, якого споконвічно добивається людський геній.

Афінський Акрополь. Вид зі сходу

________________________________________________________________________________

“ Грецька колона – це зупинена симфонія чітких і повноголосих звуків дивовижної чистоти і виразності, це абсолютна закінченість часткового і цілого, це "горде" ствердження певного ідеального порядку, до якого одвічно прагне людський геній. Як людина, найвища розумна істота, усвідомлює себе найвищим творінням природи, так і уявляється нам, гармонічна й закінчена у своїх чітких обрисах, грецька колона, що виростає на фоні моря чи пагорбів, проголошує торжество розуму над хаосом матерії”.

(Л. Любімов “Мистецтво стародавнього світу”)

________________________________________________________________________________

Н айвищого розквіту культура Античної Греції досягає у сорокові і тридцяті роки V ст. до н.е. Цей період був кульмінацією розквіту Афін. Вища слава Афін, їх величність і краса в історії світової культури нерозривно пов’язані з іменем вождя афінської демократії – Периклом. Насамперед Перикл вирішив відбудувати Афінський Акрополь (верхнє місто) – так називали укріплену частину давньогрецьких міст, які будувалися на самому високому місці.

В ансамбль архітектурних споруд Афінського Акрополю класичної доби входили наступні архітектурні пам’ятки:

– Парфенон, присвячений заступниці міста Афін – Афіні Парфенос (Афіні Діві);

– храм Ніки Аптерос (безкрилої);