2.1. Теоретичні основи розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку. Мова, йдеться про виокремлення найголовнішої обставини, яка зумовлює саме таке, а не інше територіальне розміщення об'єктів народного господарства.

Серед багатьох наукових напрямків, що аналізують цю проблему, виділяються кілька найпоширеніших. Одним з них є «географічний детермінізм» (Монтеск'є, Реклю, С. Соловйов, В. Ключевський). Сутність якого полягає у тому, що визначальною силою у розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону. Детерміністи стверджують, що саме природні умови формують структуру й розміщення виробництва і навіть визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль.

До цього вчення близько стоїть «енвайронменталізм» – течія, що виникла у США (англ. environment – оточення, середовище). Енвайронменталісти (Симпл, Сміт, Тейлор) твердять, що міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. Серед них особливо популярна теорія «кліматичних оптимумів» Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У XIX ст. починають розроблятися теорії розміщення виробництв, їхніми засновниками були І. Тюнен, А. Вебер, у XX ст. – А. Гетнер, А. Леш, В. Кристалер. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового господарства. Зокрема, А. Вебер та І. Тюнен будували моделі, де окреме підприємство оптимально розташовувалось таким чином, аби давати найбільший при­буток. Водночас А. Вебер у праці «Теорії розташування промисловості» обирає як модель ізольоване господарство, що значно звужує кількість факторів впливу, включно з ринковими. І. Тюнен за об'єкт теоретичних конструкцій обирає не окреме підприємство, а ціле місто; однак розглядає він його ізольовано від інших регіонів, аналізуючи лише зв'язок «село – місто». А. Леш основну увагу приділяє ринкам збуту продукції як визначальному фактору розташування виробництва.

А. Гетнер обгрунтував так звану «хорологічну» (від гр. сhoros – місце) концепцію, що відбивала причинний взає­мозв'язок між об'єктами та явищами, з одного боку, і територіями, з якими вони співвідносяться, – з іншого боку.

Марксистська теорія розвитку й розміщення продук­тивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і їхня територіальна орга­нізація істотно залежить від соціального ладу. Марксисти вважали, що кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується.

У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосува­лось і розташування виробництва. Ця практика мала пози­тивні й негативні наслідки. У 20–50-х рр. ХХ сторіччя, в більшості країн економічний потенціал прирощував­ся екстенсивне, коштом кількості споруджених об'єктів народного господарства, підпорядкування жорсткому цен­тралізованому плануванню, це давало змогу зосередити ресурси у найсприятливіших (з урахуванням пізнаних зако­номірностей) регіонах і центрах. У добу НТР політика централізованого управління економікою, брак ринку по­чали негативно впливати на розвиток країн табору со­ціалізму. З’ясувалося, що з центру не завжди можна визначити кращий варіант розміщення продуктивних сил. Завеликого значення надавалося специфічним закономірностям (економічним законам соціалізму) й нехтувалися загальні закони й закономірності на догоду панівній політичній ідеології.

Тепер переважає погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, тільки про­являються вони неоднаково в країнах з різною соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил, їхню територіальну організацію, структуру, динаміку впли­ває увесь комплекс закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, їхній поділ на регіони.

Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від низового адміністративного району – до країни й світової економіки в цілому. Відповідно, і в територіальній організації виробництва виокремлюється мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.

Як результат територіального поділу праці РПС набуває специфічних для даного регіону ознак під впливом конк­ретних умов, головні з яких – географічні, історичні та соціально-економічні. Протягом тривалого часу розміщення продуктивних сил у світі здійснювалося без істотного державного регулювання. Політика меркантилізму (XV–XVII ст.) об'єктивно впливала на розміщення вироб­ництва, проте до XX ст. регулювання здійснювалося пере­важно ринковими методами. Жорстке централізо­ване планування пов'язане з системою соціалізму.

«Чистої» моделі РПС нема. У розвинутих капіталістич­них країнах ринкові процеси регулює держава за допомо­гою різних програм, індикативних планів тощо. А у колишніх соціалістичних країнах триває децентралізація управління і входження до ринкових структур. Проте в обох випадках слід враховувати об'єктивні закономірності РПС, причому на усіх рівнях – незалежно від того, чи плану­ється економіка у масштабах країни, чи йдеться про спо­рудження окремого підприємства або спеціалізацію ферми. Водночас важливо, щоб еко­номічні важелі стимулювання мали правову основу: система регулювання відображена у конституції країни та інших державних актах.

У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил і регіональної економіки використовуються методи, що можуть прикладатися до характеристик категорій економічних відношень і простору. Деякі з них запозичені з політекономії, соціології, географії, математики. Зокрема, для аналізу ситуації й конкретних розрахунків використовується економіко-математичне моделювання, картографічний, порівняльно-географічний методи тощо.