6.2. Способи оживлення організму при клінічній смерті
Штучне дихання
Штучне дихання проводять у тих випадках, кили потерпілий не дихає або дихає дуже погано (рідко, судомне дихання), а також, якщо його дихання постійно погіршується, незалежно від того, чим воно викликане: ураженням електричним струмом, отруєнням, утопленням і т.д.
Найбільш ефективними способами штучного дихання є “з рота в рот” або “з рота в ніс”, так як при цьому забезпечується надходження достатньої кількості повітря в легені потерпілого. Способи “з рота в рот” та “з рота в ніс” відносяться до способів штучного дихання за методом, при якому повітря, яке видихає людина, примусово подається в дихальні шляхи потерпілого.
Встановлено, що повітря, яке видихає людина, котра допомагає потерпілому, фізіологічно підходить для дихання потерпілого протягом значного часу. Вдування повітря потрібно проводити через марлю, хустинку. Цей спосіб штучного дихання дає можливість легко проконтролювати надходження повітря в легені потерпілого за розширенням грудної клітки після вдування і подальшого спадання її в результаті пасивного видиху.
Для проведення штучного дихання потерпілого необхідно покласти на спину, розстібнути одяг, який заважає диханню. Перш, ніж почати штучне дихання, необхідно забезпечити прохідність верхніх дихальних шляхів, які в положенні на спині при непритомному стані завжди закриті запалим язиком. Крім того, в ротовій порожнині можуть знаходитися сторонні предмети (протези, пісок, трава і т.д.), які необхідно видалити пальцем, обгорнутим хустинкою, тканиною або бинтом (рис. 6.1).
Рис. 6.1 – Очищення ротової порожнини
Після цього людина, яка надає долікарську допомогу, розміщується збоку від голови потерпілого, одну руку підсовує під шию потерпілого, а долонею другої руки надавлює на його лоб, максимально закидаючи його голову (рис. 6.2).
Рис. 6.2 – Положення голови потерпілого
Під час проведення штучного дихання
При цьому корінь язика потерпілого піднімається, звільняючи вхід до гортані, а рот відкривається. Людина, яка надає долікарську допомогу, нахиляється до лиця потерпілого, вдихає повітря, відкритим ротом повністю обхвачує губами відкритий рот потерпілого і здійснює енергійне видихання повітря. Одночасно вона закриває ніс потерпілого щокою або пальцями руки, яка знаходиться на лобі (рис. 6.3).
Рис. 6.3 – Проведення штучного дихання за способом “з рота в рот”
При цьому обов’язково необхідно слідкувати за грудною кліткою потерпілого, яка в цей час підіймається. Як тільки грудна клітка піднялася, необхідно припинити вдування повітря: відбувається пасивний вихід повітря потерпілим. Якщо у потерпілого добре прослуховується пульс, то необхідно проводити лише штучне дихання. Інтервал між вдиханнями повітря повинен складати 5 секунд (12 дихальних циклів за хвилину). Крім розширення грудної клітки, добрим показником ефективності штучного дихання можна вважати почервоніння шкірних покривів і слизових оболонок, а також вихід потерпілого з непритомного стану та поява в нього самостійного дихання.
У випадку відсутності не тільки дихання, але і пульсу на сонній артерії, роблять відразу два штучних вдування повітря і потім переходять до зовнішнього масажу серця.
Зовнішній масаж серця
У потерпілого може наступити не тільки зупинка дихання, але й зупинка кровообігу, коли серце не забезпечує циркуляцію крові по судинах. У цьому випадку одного штучного дихання при наданні допомоги недостатньо, так як кисень з легенів не може переноситися кров’ю до інших органів і тканин; необхідно відновити кровообіг штучним шляхом. Серце людини розміщене у грудній клітці між грудиною і хребтом. Грудина – рухома пласка кістка. В положенні людини на спині (на твердій поверхні) хребет є жорсткою нерухомою основою. Якщо натискати на грудину, то серце буде здавлюватись між грудиною та хребтом і з його порожнини кров буде витискатись в судини. Якщо натискати на грудину рухами, що подібні до поштовхів, то кров буде виштовхуватися із серця майже так, як це проходить при його природному скороченні. Це називається зовнішнім (непрямим, закритим) масажем серця, при якому штучно відтворюється кровообіг (рис. 6.4). Таким чином, при поєднанні штучного дихання із зовнішнім масажем серця імітується функція дихання і кровообігу. Комплекс цих заходів називається реанімацією (оживленням), а заходи – реанімаційними.
Показником для проведення реанімаційних заходів є зупинка серцевої діяльності, для якої характерні наступні ознаки: поява блідості або синюшності шкірного покриву, втрата свідомості, відсутність пульсу на сонній артерії, зупинка дихання або судорожні неправильні видихи. При зупинці серця, не гаючи ні секунди, потерпілого треба покласти на рівну жорстку основу: лавку, підлогу, в крайньому випадку, підкласти під спину дошку (ніяких валиків під плечі підкладати не дозволяється).
Рис. 6.4 – Проведення зовнішнього масажу серця
Руки при надавлюванні повинні бути випрямленими у ліктьових суглобах. Надавлювання потрібно проводити швидкими поштовхами так, щоб зміщувати грудину на 4 … 5 см, тривалість надавлювання – не більше 0,5 секунди, інтервал між окремими надавлюваннями – 0,5 секунди. В паузах руки з грудини не знімають, пальці залишаються прямими, руки повністю випрямлені в ліктьових суглобах. Якщо оживлення проводить одна людина, то на кожні два вдування вона проводить 15 надавлювань на грудину. За одну хвилину треба робити не менше 60 надавлювань і 12 вдувань, тобто виконати 72 маніпуляції, тому темп реанімаційних заходів повинен бути високим (рис. 6.5). Досвід показує, що найбільша кількість часу втрачається при виконанні штучного дихання; забороняється затягувати вдування; як тільки грудна клітка потерпілого розширилася, вдування припиняють. При участі в реанімації двох людей (рис. 6.6) співвідношення дихання-масаж складає 1:5. Під час штучного вдиху потерпілого, той, хто робить масаж серця, надавлювання не проводить, так як зусилля, що розвиваються при надавлюванні, значно більші, ніж при вдуванні (а надавлювання при вдуванні призводить до безрезультатності штучного дихання, а відповідно і реанімаційних заходів).
Рис. 6.5 – Проведення штучного дихання