7. Поняття, часові межі та правові наслідки здійснення розпорядчих прав сторін у позовному провадженні:

• Відмова від позову.

Відмова позивача від позову – це одностороннє вільне волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного позивачем процесу.

Відмовитися від позову може тільки позивач або його уповноважений представник. Таким правом наділена також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Право відмовитися від позову може бути реалізовано у будь-який час судового розгляду, тобто і під час судових дебатів.

Заява про відмову у позові може бути усною або письмовою. Усна заява проголошується в судовому засіданні і її зміст заноситься до журналу судового засідання. Письмова заява, підписана позивачем, приєднується до справи.

Відмова позивача від позову – це вияв принципу диспозитивності, тому ця дія здійснюється під контролем суду. Ця правомочність належить до числа більш істотних, тому головуючий зобов’язаний роз’яснити наслідки таких дій, а саме неможливість повторного звернення до суду з тим самим позовом.

Суд повинен перевіряти законність відмови позивача від позову, чи не порушуються при цьому інтереси самого позивача, інших осіб, які беруть участь у справі, інтереси держави. Причини відмови від позову повинні оцінюватися судом з урахуванням обставин справи. Причинами відмови від позову часто є вирішення спору в позасудовому порядку, втрата позивачем інтересу до справи.

Ці дії суд вчиняє до постановлення ухвали про закриття провадження у справі у зв‘язку із прийняттям відмови від позову. У разі прийняття відмови від позову суд постановляє відповідну ухвалу, де вказує про закриття провадження у справі. Дана ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку.

• Зміна підстави та предмета позову. Збільшення, зменшення розміру позовних вимог.

Позивач має право протягом часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач, має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 31 ЦПК України).

Зазначені права сторін випливають з принципу диспозитивності, за яким кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми правами на свій розсуд (ч. 2 ст. 11 ЦПК України).

Право на зміну позову є необхідним для забезпечення захисту суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій, а також умов і наслідків їх застосування для найбільш повної охорони приватної, колективної, державної власності та інтересів. Це право не має винятку, його обмеження є безумовною підставою для скасування судового рішення у справі. Процесуальні дії щодо зміни позову можуть бути втілені в усній чи письмовій формі протягом всього часу розгляду справи по суті.

Стаття 31 ЦПК України надає право позивачу у заявленому в суді позові змінити тільки предмет позову або тільки його підставу. Одночасна зміна підстав та предмета позовних вимог у процесі провадження цивільної справи, а також особи, до якої їх заявлено, вважається новими вимогами і має бути оформлена письмовою позовною заявою за правилами ст. 119 ЦПК України.

Необхідність у зміні підстав позові/ настає, якщо у процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, які обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові. При зміні підстав позову для підтвердження пред'явлених позовних вимог вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу так, що вона відрізняється від визначеної спочатку (введення до фактичного складу підстави позову додаткових фактів). Але виключення деяких з них і їх конкретизація не створює зміну підстав позову. У разі зміни підстави позову до складу юридичних фактів можна включати також ті факти, які виникли після пред'явлення позову. Але межами зміни підстав позову будуть первісні спірні правовідносини.

Зміна предмета позову настає, коли у процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову — збільшується або зменшується спірна сума або пред'являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива у межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує захисту інтересів і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі. Процесуальними гарантіями захисту інтересів відповідача є їхнє право подавати свої доводи, міркування та заперечення на заяву про зміну позову, з метою забезпечення можливості підготуватися до захисту проти зміненого позову (зібрати додаткові докази) вимагати відкладення розгляду справи (ст. 168 ЦПК України).

Для захисту своїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених позивачем вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦПК України у редакції 1963 р.). Але суд не мав права виходити довільно за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає із закону чи договору. Відносна визначеність ч. 7 ст. 203 ЦПК України зумовила різне її тлумачення у теорії і практиці цивільного процесу. У теорії цивільного процесу право суду на зміну позовних вимог розглядається ширше і це викликало дискусію. На думку одних авторів, суд може змінити підставу або предмет позову (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» від 29 грудня 1976 р. № 11) інші вважають, що вихід суду за межі позовних вимог означає також право суду змінити підставу або предмет позову і. Треті стверджують, що суд має право вийти за межі зазначеного позивачем предмета позову і пов'язаного з ним розміру позовних вимог у вартісному або майновому вираженні; вийти за межі обставин, зазначених позивачем як підстав позову; вирішити справу щодо осіб, не зазначених позивачем як суб'єктів спору, шляхом залучення їх для участі у процесі². Насправді суд, залежно від з'ясованих обставин, мав право вийти за межі заявлених позивачем вимог, якщо про це є спеціальна вказівка закону: про визнання угоди недійсною і стягнення всього одержаного по ній в дохід держави (ст. 49 ЦК України 1963 р.); суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч. 5 ст. 216 ЦК України); відступити від рівності часток при поділі майна подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (ст. 29 КпШС 1969 р.)

У статті 203 ЦПК України у редакції Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2540-ПІ правило подібне ч. 7 ст. 203 у редакції 1963 р. відсутнє. Суд не може за своєю ініціативою виходити за межі заявлених сторонами вимог, про що додатковим підтвердженням є правило ч. 1 ст. 11 та ч. 1 ст. 15 ЦПК України 2004 р., за яким суд розглядає цивільні справи у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Винятком є випадки, передбачені законом: суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (ч. 5 ст. 216 ЦК України); відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витратив його на шкоду інтересам сім'ї. Частка майна одного з подружжя може бути збільшена, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні неповнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (частини 2, 3 ст. 70 СК України).

• Визнання позову (повне, часткове).

Визнання позову відповідачем — це одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Визнати позов може відповідач або його уповноважений представник.

Право відповідача на визнання позо­ву повністю або частково є виявом принципів диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.

У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав, тобто коли ці підстави встановлені зібраними у справі доказами, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону (наприклад, відповідач визнає безпідставний позов) або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (наприклад, малолітніх або недієздатних), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Від визнання позову слід відрізняти визнання фактів. Факти може визнати й позивач. Визнання стороною в суді фактів, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим. Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав та законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки.

• Укладення мирової угоди.

Мирова угода є двостороннім волевиявленням, спрямована на врегулювання спору шляхом взаємних поступок.

Мирова угода укладається сторонами (позивачем і відповідачем) і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

Процесуальне законодавство зобов'язує суддю (суд) роз'яснити сторонам можливість укладення мирової уго­ди і сприяти примиренню сторін. Можливість закінчення спору шляхом примирення повинна з'ясову­ватися суддею ще в процесі підготовки справи до розгля­ду. Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 05.03.1977 р. № 1 “Про підготовку цивіль­них справ до судового розгляду” суддя вправі викликати позивача повторно, якщо відповідач виявив згоду добро­вільно виконати вимоги позивача чи укласти мирову угоду.

Сторони можуть укласти мирову угоду як в суді, так і поза судом. Сторони зобов‘язані повідомити суд про укладення мирової угоди, зробивши спільну заяву, тобто заяву, яка підписана обома сторонами. Ця заява приєднується до справи.

Мирова угода укладається з урахуванням загальних правил вчинення правочинів у письмовій формі. В мировій угоді доцільно зазначити: найменування документа “Мирова угода”, місце та дата її укладення, найменування та місце знаходження сторін, їх представників, цивільну справу, за якою укладається мирова угода, конкретні умови мирової угоди, точний розмір грошових сум, що повинні бути виплачені за мировою угодою, строки виконання зобов‘язань, підписи сторін.

Суд зобов'язаний перевірити, чи не суперечить мирова угода закону, а також, чи не порушує вони прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Цим положенням законодавець захищає інтереси осіб від імені, яких діє їх представник, оскільки представники не завжди діють добросовісно.

Затвердження судом мирової угоди як форма вирішення спору є спрощеною процесуальною процедурою, в якій не передбачено обов'язку доказування та оцінки доказів. Постановлення судового рішення на умовах досягнутої домовленості про мирову угоду є порушенням закону, оскільки таке рішення не містить обов'язкових його складових - визначеності щодо встановлення обставин і фактів), їх правової оцінки, наявності порушення прав і свобод тощо.

Стаття передбачає можливість постановлення судом двох ухвал у зв‘язку із розглядом мирової угоди:

1) ухвали про закриття провадження у справі (ч.4). Ухвала про закриття провадження у справі постановляється в усіх випадках, коли сторони уклали мирову угоду і повідомили про це суд спільною заявою;

2) ухвали про визнання мирової угоди (ч.5). Ухвала про визнання мирової угоди постановляється лише за клопотанням сторін і якщо умови мирової угоди не суперечать закону, не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб. В іншому випадку суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Вимога закону про процесуальне оформлення наслідків укладення мирової угоди двома різними ухвалами, на наш погляд, є необгрунтованою і штучно розділяє одну дію на дві. Тим більше, що у разі, якщо суд не визнає мирової угоди, він і провадження закрити не має права, а повинен продовжувати судовий розгляд.

Разом з тим, з метою виконання вимог закону, сторонам доцільно одночасно з повідомленням суду про мирову угоду, просити і про її визнання.

7. Ухвала про визнання мирової угоди повинна містити усі умови мирової угоди.

Ні мирова угода, ні ухвала про визнання мирової угоди не є виконавчим документом, а тому не підлягає примусовому виконанню. Тому у разі невиконання зобов‘язань, передбачених у мировій угоді, потрепіла сторона змушена буде звертатися до суду.