7. Філософія і філософування. Софійний та епістемний способи філософування

Назва філософія походить від двох грецьких слів – філо(с) (лю­бов) і софія (мудрість), отже, дослівно філософія - це «любов до мудрості».

У класичному розумінні філософія - це система теоретичних поглядів на світ у цілому і місце людини в ньому. Предметом філософії є:

1) навколишній природний світ;

2) суспільство;

3) внутрішній світ людини.

Поняття філософії слід відрізняти від поняття філософування. Його запропонував знаменитий німецький філософ 20 ст. М. Хайдеґґер. Він сформулював своє розуміння філософування так:

1) філософування - це фундаментальний спосіб людського буття, який із різним ступенем інтенсивності супроводжує людину впродовж усього її життя;

2) філософування полягає у глибоко особистісних міркуваннях людини про унікальність і неповторність власної присутності у світі.

Філософування спричинене ситуацією «закинутості» людини у світ та її «скінченності» (смертності). Дійсно, людина спершу народжується, а тільки потім починає усвідомлювати своє існування. Природно, що в неї виникають запитання: навіщо я існую в цьому світі? навіщо мені цей світ? У пошуках відповідей людина приходить до усвідомлення межі свого буття, своєї смертності. Таким чином, людина не за власним бажанням приходить у світ і не зі своєї волі його покидає. Що ж їй залишається? Тільки час між народженням і смертю, упродовж якого вона и віддається філософуванню.

Взаємозв'язок між філософією та філософуванням: філосо­фування як різновид духовної діяльності і спричинило врешті-решт появу професійної філософії, покликаної допомагати людині у сенсожиттєвих пошуках.

Софійний спосіб філософування. Софійний від слова софія – мудрість. Тут філософія постає постає не як строга теорія, а скоріше як спосіб міркування і форма міркування над життєво важливими питаннями. Така форма була поширена на Сході. На заході бере своє походження від Сократа. Сократівський мудрець, подібно до героїв народного фольклору, шукає не істину, а правду. Адже істина «єдина для всіх» і тому однаковою мірою байдужа до унікальної неповторності кожного. Правда ж «потрібна кожному» внаслідок саме «небайдужості до кожного». Правда несе щастя як гармонійне переживання «повноти» (множинності) життя, істина ж - лише знання наявного, даного, сущого.

Епістемний спосіб філософування. Епістемний -знання - саме в цій формі філософія постає як наука наук, як теоретична форма світогляду у виляді строго визначених теорій, понять, способів мислення та обгрунтування. Ця форма більш характерна саме для західної парадигми. В більш зрілому вигляді - Платон, Аристостель. Була панівною у західній філософії аж до ХХ століття. Епістемний спосіб філософування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини.

8.Загальнолюдське та національно-особливе в філософії

У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського мислення XIX — XX століть концепції єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідомості народу", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно-історичному вияві (національному). За Гегелем, всесвітня історія — це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури. Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи. Всесвітньо-історичні, які в основах своєї життєдіяльності, культурі "містять загальний принцип", тобто роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну. Народи, які позбавленні у своєму матеріальному, духовному бутті загальнолюдських засад. Суб’єктивізм в оцінці сутності загальнолюдського призводив до поділу народів та їхніх культур для історії на необхідні (із загальнолюдським змістом) і непотрібні (національно самобутні). У цьому розумінні історія людства та культури уподібнювалися землеробству, де загальновизнаним є те, що бур'яни заважають розвитку культурних рослин і тому їх слід виполювати.

Альтернативним соціально-філософським підходом у розумінні співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція культурно-історичних типів. Характерна для цього напрямку ідея про те, що людське суспільство, світова історія — це лише співіснування у часі та просторі декількох самостійних, невзаємопов'язаних між собою національно-особливих культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність одного або кількох етнічно споріднених народів. Кожна з них неповторна, замкнута, розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних зовнішніх впливів. Більше того, роль фактора спадкоємності у розвитку кожної культури оцінювалася як негативне явище, що руйнує її цілісність та унікальність. Основний теоретичний акцент у концепціях цього напрямку робився на розкритті духовного багатства людського суспільства, значущості та неповторності національних культур. Національна культура-це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно-особливого). Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе.