5.Теорія “вільного” виховання. (Еленн Кей, Генріх Шаррельман, Марія Монтесорі).

Елена Кей (1849-1926) - шведська письменниця та громадський діяч, завдяки якій теорія "вільного виховання" набула поширення. У своїй книзі "Вік дитини" обґрунтовує важливість пізнання закономірностей розвитку дитини та формування людської особистості для соціальних перетворень у країні. У творах "На порозі життя ", "Мати і дитина ", "Вік дитини" пропагує ідеї самонавчання, самовиховання та саморозвитку дитини, в основі яких лежав би особистий її досвід, сфера уподобань та інтересів. Головне завдання вихователя - допомогти дитині в цьому, не нав'язуючи зовні того, що внутрішньо чуже їй.

Марія Монтессорі (1870-1952)- італійський педагог, лікар, автор методики виховання дітей у дошкільних закладах ("будинки дитини") і початкових школах. Розроблена нею методика розвитку органів чуття у розумово відсталих дітей стала в пригоді у роботі з дітьми нормального розвитку. У своїх працях "Метод наукової педагогіки, що застосовується до виховання в будинках дітей ", " Самовиховання і самонавчання в початковій школі " критикує стару школу за ігнорування природних запитів дитини, відсутність дитячої рухливості на уроках, обґрунтовує необхідність надання дітям свободи для "самовиховання і самонавчання".

Свої педагогічні ідеї М. Монтессорі особисто втілювала в життя в очолюваних нею установах: в дошкільних закладах, створених "Громадою дешевих квартир" для бідних (ідея єднання школи та сім'ї); в "будинках дитини" (ідея .Допоможи мені це зробити самому"). Основою для самовиховання і самодисципліни, доводила педагог, є тренування зосередженості, волі, яке має місце під час виправлених допущених помилок у діях. Воно сприяє подоланню тієї "хаотичності", яка характерна для дітей дошкільного віку. За системою М. Монтессорі сьогодні працює чимало дошкільних закладів та початкових шкіл у різних країнах світу.

Теорію «вільного виховання» як течію в педагогіці другої половини XIX — початку XX ст. характеризують індивідуалізм і категоричне заперечення суворої регламентації всіх сторін життя й поведінки дитини. Її ідеалом є вільний, необмежений розвиток сил і здібностей кожної дитини, повне розкриття індивідуума. Представники цього напряму розвивали педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо про природне виховання.

Генріх Шаррельман (1871—1940) — німецький педагог-реформатор, один з представників «педагогіки особистості». Основами своєї концепції проголошував свободу «як єдину мету виховання», «вільну методику» і «вільний зміст» навчально-виховної роботи, заперечення систематичності навчання і будь-яких наперед встановлених методичних форм. На його думку, вчити дітей треба тільки «при нагоді», на основі вільної творчості, інтересу і безпосереднього досвіду дитини. Наголошував на необхідності розвитку творчих сил дитини, художньо-естетичних почуттів і смаків, створення умов для вияву дитячої фантазії. Школа повинна забезпечити самостійний розвиток дітей через їхню фізичну працю («ручну діяльність»), підвести до вирішення «душевних питань», вироблення в дітей радісного світосприймання, тобто бути трудовим співтовариством для дітей, які під керівництвом учителя прагнуть досягти самостійно поставленої мети.