6.Розвиток експериментальної педагогіки (в. Лай, е. Мейман).

Термін “експериментальна педагогіка” вперше уведено до наукового обігу нiмецьким педагогом i психологом Е. Мейманом. У цьому напрямі працювали й інші зарубіжні вчені-педагоги: А. Біне, П. Бове, О. Декролі, Е. Клапаред, У. Кілпатрик, А. Лай, Е. Торндайк. Ними було проведено численні експериментально-педагогічні дослідження. За твердженням А. Біне, здійснювані дослідження дали можливість “висунути на перший план психологію дитини, щоб з неї із математичною чіткістю вивести виховання, яке вона має отримати” [1, с. 6]. Характерною для експериментальної педагогіки було те, що її представники прагнули звільнити виховання від “споглядання розуму”, при цьому робили акцент на практичному вивченні дитини. Здійснювані вченими лабораторні спостереження стали основою для висунення у якості головного педагогічного принципу саморозвитку особистості. При розробці педагогічних проблем представники експериментальної педагогіки використовували знання з дитячої психології, фізіології та соціології. Так, у праці німецького вченого І. Керчмара “Кінець філософської педагогіки” (1921 р.) проголошувався “культ факту”, де особлива увага зверталась на вивчення дитячої фізіології, сенсорики, рефлексії і т.д. У педагогіці “культ фактів” набув різноманітних форм і далеко не обмежувався дослідженням рефлексів. Одним із найвідоміших представників експериментальної педагогіки є Вільгельм Август Лай (1862-1926 рр.), німецький педагог, теоретик експериментальної педагогіки, доктор філософії (1903 р.). З 1892 р. викладав у вчительській семінарії в Карлсруе та університеті Фрайбурга. Вирішальне значення в педагогічній практиці надавав “організації дії”, у поняття якої включав будь-яку практичну і творчу діяльність учнів і їхню поведінку. В. Лай уважав, що “школа дії” здатна змінити “соціальну дійсність Німеччини”, а експериментальна педагогіка - синтезувати всі педагогічні пошуки початку ХХ ст. [5, с. 54]. “Школа дії” мала на меті створити для дитини простір, де б вона могла жити і співіснувати з оточуючим. Учений прагнув перетворити школу в громаду, створити для дитини природне і соціальне середовище. Він указував на необхідність “моторного” виховання. Пасивно-сприймальне навчання має бути замінено спостерiгально-образотворчим, словесна школа - школою дії [6, с. 37]. Зміст основного педагогічного “принципу дії”, за В. Лаєм, базувався на положенні про те, що “вихованець є членом свого життєвого середовища, вплив якого він на собі випробовує і на який він, у свою чергу, реагує” [6, с. 49], на вроджених рефлексах, реакціях, інстинктах, що виявляються в іграх, під час спортивних занять тощо. Це біологічний бiк виховання. Останнє, за вченим, повинно впливати на вроджені й набуті реакції дитини, відповідно до соціальних норм (соціологічна сторона виховання). Отже, першочерговим “завданням вихователя є вивчення вроджених і набутих реакцій вихованця” [6, с. 55]. Вчений є автором “Експериментальної дидактики”, де він виклав основні вимоги до організації трудової школи. У цiлому “школа дії” В. Лая як система не витримала перевірки практикою масового навчання і перетворилася в ілюстративну школу. Отже, педагогіка В.А. Лая була педагогікою дії. Вихідним пунктом і способом її реалізації виступало життя дитини з гармонійним розмаїттям реакцій. В основі навчання, на думку вченого, повинна бути послідовність сприйняття, осмислення, розумова трансформація сприйнятого, зовнішнє вираження сформованих уявлень за допомогою описів, малюнків та інших засобів. Головне місце в тріаді “сприйняття, осмислення, вираження” В. Лай відводив останньому, що і є власне реакцією, дією, спрямованою на пристосування дитини до навколишнього середовища. Для того, щоб дитина навчилася правильно реагувати на оточення, вказується на необхідність організації в школах такого соціального мікросередовища, котре змушувало б учнів погоджувати власні дії із законами природи, з волею даного співтовариства людей [6, с. 89].

Експериментально-педагогічна концепція В.А. Лая – одна з найважливіших сходинок у пізнанні дитини та педагогічній теорії. Учений справедливо вважав, що психолого-біологічний фактор безпосередньо залежить від результату виховання. Однак, він помітно обмежував предмет педагогічної науки біологією дитини, що призводило до збіднення можливостей вивчення закономірностей виховання. Як головний орієнтир виховання, педагог розглядає поглиблене вивчення дитячої фізіології та сенсорики. В основі його теорії – твердження, що вроджені чи придбані рефлекси мають безпосереднє відношення до дитячих учинків (вони є їх основою), і саме ці рефлекси потребують ретельного вивчення як у лабораторних, так і в життєвих умовах [6, с. 127]. В.А. Лай стверджував, що дитячі інтереси формуються, насамперед, на основі спонтанних рефлексів. Виходячи з цього, він зазначав, що виховання особистості має базуватися на діяльності дитини. Дитину ж учений розглядав як “активну силу соціального і природного середовища” [5, с. 129]. Цю діяльність потрібно організовувати, враховуючи особливості фізіології та психології дитини. У своїх працях В.А. Лай детально аналізує один із рефлексів людини, а саме – “інстинкт боротьби”. Педагог уважав, що саме він допомагав людству в боротьбі за виживання, яке призвело до панування людини у світі. Однак, учений також зазначав, що “інстинкт боротьби” має позитивні й негативні аспекти. Так, він забезпечує силу, міць та спритність для виживання (виживе найсильніший), а, виходячи з цього, головним педагогічним завданням виступає “приведення дитини у стан гармонії з природою”. Набула поширення на зламі XIX і XX ст. у Німеччині, Франції, Англії, США та інших країнах. Пов'язана із створенням лабораторій - спеціальних центрів психолого-педагогічних досліджень, метою яких було обґрунтування закономірностей розвитку дитини на основі тривалих педагогічних спостережень, експериментів, результатів тестування, анкетування, бесід, різноманітних статистичних даних. Основними представниками її у Німеччині були Є. Мейман, В. Лай, у Франції - А. Біне, у Бельгії О. Декролі, у США Є. То ридай к у Швейцарії П. Бове, Є. Клапаред. їхні дослідження, за словами А.Біне, допомогли "висунути на перший план психологію дитини, щоб, виходячи з неї, з математичною точністю визначити характер виховного впливу на дитину". На базі експериментальної педагогіки в кінці XIX ст. у США виникла педологія, яка згодом поширилася в Європі та у Росії. Педологи стверджували, що доля дітей зумовлена спадковістю і соціальним середовищем, про що дещо ширше сказано у попередньому розділі.