Мета дослідження: висвітлити життя і спортивний шлях видатного українського атлета Івана Максимовича Піддубного. Завдання дослідження:

1. Вивчити та проаналізувати особливості формування і розвитку фізичної культури в Східній Україні в кінці XІX – початку XX століття.

2.Дослідити життя та спортивні здобутки українського спортсмена Івана Піддубного.

3.Визначити роль і місце імені Івана Піддубного в історії українського спорту.

Методи дослідження:

Для вирішенні поставлених завдань нами використовувалися такі методи досліджень:

• Вивчення та аналіз наукової та спеціальної літератури.

• Теоретична інтерпретація та пояснення:

• методики теоретичної інтерпретації: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція,

• методики пояснення: взаємозв’язку, причин та наслідків, структурних та функціональних характеристик досліджуваних явищ;

• Метод історичних аналогій;

• Історико-логічний метод;

• Елементи математичної статистики.

Розділ 1 особливості розвитку фізичної культури в україні в кінці xіx – початку XX століття

1.1 Формування спортивно-гімнастичного руху

Умова утвердження незалежної держави України викликала потребу наукового вивчення та обґрунтування того історичного шляху, яким пройшла Україна до власної незалежності. Актуальним є також дослідження і в галузі фізичної культури та спорту, оскільки формуються організаційні, ідейно-теоретичні основи управління цією системою [4].

Сучасний спорт, як унікальний соціальний феномен, явище для України відносно молоде – охоплює часові рамки 20 століття. Цей історичний проміжок часу починається з зародженням перших на Україні спортивних товариств (кінець 19 століття) до самостійної участі національних збірних команд у змаганнях міжнародного рівня (початок 90-их років 20 століття) – все це позначилось, значною мірою, на особливостях розвитку української фізичної культури та спорту.

Впродовж тривалого періоду часу на території українських земель функціонували особливі, характерні для певного регіону, моделі розвитку українського спорту. Зокрема, в західній Україні, регіоні на той час відокремленої від більшої частини території українських земель набирала обертів своя, особлива, форма розвитку спортивного руху. І у зовсім інших історичних умовах формується система спорту в Наддніпрянській Україні. Йдеться, перш за все, про вплив царської Росії на процес зародження і розвитку в останні десятиліття 19 століття – перші десятиліття 20 століття українського спортивного руху [4].

Практично не вивченим та не дослідженим теоретиками та істориками спорту залишається період зародження спортивного руху на Східній Україні в кінці 19 – початку 20 століття. А саме з цим періодом пов’язані такі яскраві постаті українського спорту як Олексій Бутовський, Іван Піддубний, Олексій Анохін.

Так, як Наддніпрянська Україна була однією з невід’ємних складових царської Росії, то процес зародження, формування та розвитку фізичної культури та спорту базувався на тих ідеях, які запроваджувались у Росії.

Правителі царської Росії недостатньо піклувались про фізичне виховання підростаючого покоління. У 1864 році видано указ про введення у навчальних закладах гімнастику, який не був підкріплений ні підготовкою кадрів, ні матеріально-технічною базою. Фактично гімнастика була замінена воєнною підготовкою. В деяких школах заняття гімнастикою були замінені півгодинною (великою) перервою. Заняття проводились один раз на тиждень і, звичайно, жодного ефекту не могли дати [19].

Варто відмітити, що в 1861 році було відмінене кріпосне право, після якого було проведено ряд реформ. Для розвитку фізичної культури особливо важливими були шкільна реформа, яка давала можливі сит більш широким верствам населення отримувати освіту і удосконалювати її в галузі фізичного виховання, а також військова реформа, якою було відмінене рекрутський набір з двадцятилітнім терміном служби і введено так звану “загальну військову повинність”. Разом з цим виникла необхідність в допризовній воєнній та військовій підготовці молоді, а також покращення системи навчання військ [36].

У 1889 році була затверджена міністром народної освіти “Інструкція для викладання гімнастики у чоловічих закладах народної освіти”. Вона складала загальні поняття завдань фізичного виховання молоді, а також програму фізичних вправ, які вводились у якості обов’язкового предмету [23].

Інструкція передбачала широкі завдання щодо фізичного виховання в школі – сприяти фізичному розвитку, розвивати спритність у рухах, навчити розраховувати фізичні можливості, вміти долати перешкоди тощо.

Засобами для вирішення цих завдань були: гімнастика, ігри, прогулянки і стройові вправи. В Інструкції зверталась увага на рухлива ігри, які відповідають віку і, обов’язково, повинні входити в систему фізичного виховання, проводитись під контролем, на свіжому повітрі в позаурочний час (до цього ігри взагалі не проводились). Інструкція передбачала максимальне проведення занять, навіть, у морозні дні. З цією метою вводились і прогулянки [19].

Таким чином, якщо повернутись до постанов органів управління фізичного виховання, то складається враження, немов би керівництво піклувалось про фізичне виховання молоді. Проте, як і в минулому, справа про введення фізичного виховання у школі не отримувало потрібного розвитку: кадри фахівців для цього не готовились і не створювалась матеріально-технічна база [19].

Але водночас ще у другій половині ХІХ століття починає розвиватись фізична культура у формі спортивних товариств, які об’єднували представників аристократичного прошарку населення і були “закритого типу”. Членами могли стати тільки знатні люди: чималі членські внески перешкоджали на шляху нижчим верствам населення до спортивних організацій. Особливо доступ бав закритий для жінок, які не тільки не отримували підтримки від товариств, а й підлягали публічному осуду. “Спорт вбиває жіночність”, “Жодна, цінуючи себе жінка, не сміє стрибати перед народом” – так писали на той час впливові газети [23].

Серед молоді, яка не мала найменшої можливості потрапити у існуючі спортивні організації та клуби, стихійно розвивалась своя спортивна самодіяльність. Створювались неофіційні, незареєстровані дрібні товариства і команди, переважно футбольні, які отримали назву “диких” [22].

Одним з перших “закритих” клубів на території України був “Річний яхт-клуб”, утворений у 1867 році спочатку в Києві, а пізніше – на Чорноморському побережжі [23].

Більш інтенсивний розвиток спортивно-гімнастичного руху починається у 90-ті роки ХХ ст., коли еліта почала використовувати фізичну культуру і спорт для розваги і оздоровленню. Створюються нові спортивні товариства, клуби, гімнастичні організації, які вже були доступними більш широким верствам населення. Проте, вони не завжди мали право приймати участь в обговоренні важливих питань життєдіяльності клубу [26]. Однією з перших спортивних організацій, яка виникла в зазначені роки було важкоатлетичне товариство В.Ф. Краєвського (1885 р.) [37], в яких досягали результату міжнародного рівня видатні українські спортсмени завдяки природним задаткам і наполегливості, з якою вони цілеспрямовано і систематично тренувались. Імена їх були відомі не тільки на батьківщині, але й за кордоном. Такими були, наприклад, Іван Піддубний, Іван Фірцак, Марія Ковач, Терентій Корінь, Броніслав Нагурський та інші.

Для кінця ХІХ століття характерне також значний ріст професійного спорту. Особливо відчутно професіоналізм проявився у кінному, велосипедному і важкоатлетичному спорті. Підприємці наймали до себе на працю атлетів, які потребували підтримки: велосипедистів, борців, гирьовиків. Встановлювали змагання між ними, рекламуючи свої підприємства (кінні заводи, велосипедні фабрики, цирки). Особливо широко на аренах цирків культивувались чемпіонати з боротьби та піднімання важких предметів [22].

Також наприкінці 19 століття у організації “Товариство любителів спорту” почали інтенсивно розвиватися всі основні види легкої атлетики, яка інтенсивно поширювалась на території України у таких містах як Києві та Харкові. Також цій організації належить ініціатива з розвитку футболу. Так, у 1897 році, було створено ряд футбольних клубів у містах Харкові, Одесі, Миколаєві [36].

Поряд з розвитком спортивно-гімнастичного руху на Східній Україні, у якому використовували фізичні вправи для розваги, набирав обертів інший напрямок використання засобів фізичного виховання працівниками різноманітних заводів. Були створені товариства самозахисту, у яких керівники навчали долати перешкоди, метанню в ціль, фехтуванню на палицях, кулачним боям. Використовувались і звичайні народні ігри та вправи. Заняття зазвичай проводилися у вихідні дні [23].

Разом з тим збільшувалась кількість галузевих та регіональних спортивних товариств. Відомо, наприклад, про діяльність футбольних команд працівників Донбасу, мета яких була пропагувати фізичну культуру і спорт. Такі товариства діяли практично по всій території у великих містах [3].