3. Зародження науково-методичної думки в галузі фізичного виховання та спорту.

Вагомий внесок у розвиток фізичної культури зробили науковці: педагоги, медики та ін. Вони не обмежувалися з’ясуванням окремих питань, а намагались знайти загальні закони як в біологічних, так і в суспільних науках.

Для наукового обґрунтування питань фізичного виховання велике значення мали праці Н.І. Пирогова (1810 –1881), а також І.М. Сєченова (1829 –1905). Видатний хірург і анатом Н.І. Пирогов довів у своїх працях, що фізичні вправи позитивно впливають на розвиток та удосконалення всіх органів людського тіла [19].

Видатний фізіолог І.М. Сєченов дослідив процес утворення рухового навику. Він також встановив нерозривний зв’язок між діяльністю рухового апарату і центральною нервовою системою. Ним було обґрунтовано теорію активного відпочинку, згідно якої втомлені м’язи швидше відновлюють свою працездатність, якщо працюють м’язи-антагоністи. Ця теорія допомагає зрозуміти значення виробничої гімнастики [23].

Ряд науковців займались питанням теорії та методики фізичного виховання у більш ширшому масштабі. Так, медики Е.О. Покровський (1838 – 1895), а також Є.М. Дементьєв (1850 –1918) описували ігри як найбільш правильний засіб фізичного виховання дітей, доводячи це як з педагогічної, так і з фізіологічної точки зору. Ігри, на їхню думку, більш корисні, ніж гімнастика, оскільки проводяться вони на свіжому повітрі, а також діти самі регулюють фізичне навантаження. З педагогічної точки зору ігри більш привабливі, краще сприяють вихованню моральних якостей, а також позитивне вбачали в тому, що в іграх проявляється ініціатива дітей, а не дії по команді, як у гімнастиці. З фізіологічної ж точки зору під час гри покращується обмін речовин в організмі, значно менше травматичних поранень, ніж при заняттях гімнастикою. Покровський і Дементьєв відзначали неабияку роль ігор як засобу фізичного і розумового виховання дітей, розглядали їх як засіб розвитку самостійності, вольових якостей, колективізму, взаємодопомоги тощо [36].

Чималий внесок у розвиток теорії та методики фізичного виховання зробив російський вчений П.Ф. Лєсгафт (1837 –1909). Закінчивши медико-хірургічну академію, П.Ф. Лесгафт працював спочатку у області анатомії, а потім – фізичного виховання. Ним була створена система фізичного виховання учнівської молоді. Вся його система фізичного виховання була побудована на досягненнях сучасної йому науки. Його праці в області анатомії, педагогіки, біології, історії не втратили свого значення і до сьогоднішнього дня [23].

Важливе місце фізичне виховання посідає в освітній практиці вчених-педагогів другої половини XIX – першої половини XX століття, зокрема Костянтина Ушинського (1824 –1871), Михайла Демкова (1850 – 1939), Григорія Ващенка (1878 – 1967), Олександра Тисовського (1886 – 1968), Івана Боберського (1873 –1947) та багато інших .

Цікавою постаттю в сучасних умовах постає видатний український педагог, основоположник української та російської наукової педагогіки й народної школи Костянтин Ушинський. Він був одним із найбільших діячів педагогічної науки царської Росії середини 19 сторіччя, що зробили цінний внесок у теорію фізичного виховання. К.Ушинський у своїх творах не раз заявляв, що не може професійно взятися за вирішення основних завдань фізичного виховання. Його загальнопедагогічні положення з цього питання істотно вплинули на теорію фізичного виховання царської Росії другої половини 19 століття. Його, без сумніву, можна вважати засновником української педагогічної теорії фізичного виховання [30].

Важливе значення К.Ушинський вбачав у впливі фізичних вправ на формування “корисних навичок”, на уміння визначати і розподіляти свої сили, на пізнання навколишнього світу.

Педагог розумів невирішеність організаційних питань щодо введення фізичного виховання в навчальний процес внаслідок відсутності або низької кваліфікації кадрів. К.Ушинський у навчальній програмі з педагогіки в розділі “Фізичне виховання” визначив систему знань (загальні і спеціальні), необхідних вчителю тіло виховання [30].

К.Ушинський підходив до фізичного виховання як до освітнього і гігієнічного засобу, намагався практично вирішувати проблему кваліфікованих вчителів фізичного виховання [23].

Не зважаючи на значний педагогічний доробок, практично невідомим залишається сьогодні український педагог, який працював тривалий час у Москві, а пізніше переїхав в Україну, Михайло Демков (1859 –1939). Значну увагу, близько 100 друкованих аркушів, у своїх працях він відводить фізичному вихованню. Підтверджуючи необхідність організації фізичного виховання, педагог наголошує, що сила, спритність, працездатність – найцінніші блага для кожної людини, оскільки вони “наділяють її багатьма радостями життя, а без них воно стає тяжким і нецікавим”. М.Демков рекомендує застосовувати такі засоби фізичного виховання: рухливі ігри, фізичні вправи, гімнастику, загартування, прогулянки та екскурсії. Дослідження ним широкої проблематики тіловиховання сприяла розвитку теорії та практики фізичного виховання на російських та українських землях [30].

Ще не до кінця вивчена спадщина українського педагога, який і в еміграції не втрачав педагогічного хисту, а працював для майбутнього України Григорія Ващенка. Це один з небагатьох педагогів, який присвятив фізичному вихованню окрему працю – “Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру”, яка вийшла в Мюнхені у 1956 році. Автор аналізує системи фізичного виховання різних країн та різних епох [6].

Поглиблюючи теоретичні положення фізичного виховання, Г.Ващенко формулює положення української системи фізичного виховання. Педагог вказує на особливе значення для ефективності національної системи тіловиховання підготовки керівників-патріотів, які повинні розуміти своє призначення. Вчений вбачав у фізичному вихованні засіб, який при правильній організації забезпечить виховання фізично-здорової, національно-свідомої молоді. До “золотого фонду” гармонійності особистості Г.Ващенко відносить: світогляд, високий рівень фахової підготовленості, розвинені інтелектуальні здібності, міцні моральні засади, працьовитість, бадьорість та життєрадісність, естетичний розвиток, фізичне здоров’я, навички чемної поведінки [6].

Не оминув теорію фізичного виховання в радянський період видатний український педагог Антон Макаренко, який бачив можливість вирішення ряду суспільних проблем у формуванні фізично сильної, вольової, дисциплінованої особистості з допомогою фізичного виховання, над чим і багато працював. Необхідно вказати, що А.Макаренко не був фахівцем з фізичного виховання, його практична діяльність мала успіхи [30].

З усього вище зазначеного можна зробити висновок, що розвиток ідейно-теоретичних і наукових основ фізичного виховання дали вагомий поштовх для формування фізичної культури як соціального явища.