Християнство

Християнство — злиття культур римлян, греків і навколишнього світу — культури варварів.

Перші релігійні братства утворились як антитеза братству общин. Індивідуалізм та колективізм породжували християнство. Рим був тілом, християнство — духовною спільністю єдиної і водночас різноманітної Європи. Але християнство поховало історицизм.

Вічний, незмінний світ, світосприйняття, що закріпило традиції та звичаї дописемної цивілізації. Умови, що породили християнство, мали об’єктивний характер: розвивалися ринкові відносини, а разом із ними — соціальна нерівність.

На відміну від класичного буддизму, індуїзму, ісламу, християнство спрямовує людину на пошук шляхів і засобів зміни свого життя: «просіть — отримаєте, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять». Християнство проповідує свободу, конфуціанство — виконання обов’язків.

Розкол Римської імперії неминуче мав спричинити кризу релігії. У 1054 р. християнство офіційно розкололося на дві частини — римо-католицьке та греко-православне (католицьке всесвітнє, теж православ’я).

Історія християнства — це історія двоєдиності людини — духовного і природного. Його початок — безкорисливе служіння апостолів, їх переслідування, гоніння. Ставши панівною ідеологією світогляду, політичною силою, воно втратило кількість осяяних, дедалі більше з’являлося тих, хто прилаштувався, примазався, прилип. Розпуста, лінощі, обжерливість, брехня, дволичність та інші пороки стають звичними рисами духовних служителів. Християнство опинилося, як писав Момзен, на краю прірви. На арену суспільного життя виходить нова постать — носій ринкових відносин, капіталістичного духу, протестентистського пуританізму.

«Суворість кальвіністського вчення цілковито збігається, як показав Макс Вебер, з відвертим переконанням ділових, підприємливих людей, які, готуючи промислове піднесення, поширювали це вчення у Європі. Багатий є обранцем Божим, жебрак же не відзначений Божою благодаттю»¹.

«Капіталістичний дух» існував ще до будь-якого капіталістичного розвитку. Своє вираження і втілення він знайшов у протестантизмі. За твердженням Вебера, вирішальним було те, що у всіх різновидах аскетичних течій «стан релігійної обраності розумівся як своєрідна основна якість, яка відгороджує людину від жахливого, рукотворного, від «світу». Гарантією слугує не відпущення гріхів після сповіді, не окремі благочестиві вчинки, а лише підтвердження обраності за допомогою специфічної поведінки, яка докорінно вирізняє обранця від «природної людини». Цей відмінний від природного існування устрій життя, передбачений релігією, складався у межах мирського буття. Раціоналізація життя, раніше орієнтована на потойбічне блаженство, була наслідком концепції професійного визнання аскетичного протестантизму.

Професійна діяльність угодна Богу. Капіталізм у період свого виникнення мав потребу в робітниках, котрі вважали своїм обов’язком підкорятися економічній експлуатації.

Нині капіталізм має настільки міцні позиції, що не потребує потойбічного заохочення для того, щоб спонукати робітників до праці».

Релігійні війни, що прогриміли в Європі, мали жорстокий характер. Вольтер пише: «Риму була невідома страшна безглуздість релігійних воєн (християн там згодовували на арені диким звірам). Англійці готові повісити один одного в ім’я своїх переконань. Єпископальна церква й протестантизм на певний період змусили цих серйозних людей втратити голови».

Перехід від емпіричного знання до усвідомлення навколишнього світу мав породити його відображення в цій свідомості. Родоплемінний устрій був тією дорогою, у якій плем’я, рід, об’єднавши свої зусилля, своїми як земними, так і неземними цінностями захищали свій життєвий простір, ареал свого поселення. Тому ті сили, яким вони не могли протистояти, починаючи ними обожнюватися.

У греків були земні боги: або аграрії, або ковалі, або торгівці, аморальні, але наділені силою творити добро або зло.

Розклад родоплемінного устрою породив соціальну нерівність, а разом із нею знедолених, людей-тварин, з одного боку, й розбещених натуральним і грошовим багатством, представлених колишньою родоплемінною знаттю — з іншого. Тяжким було становище вільних селян, але ще в гірших умовах перебували раби.

Ці соціальні структури повинні були сформувати своє світорозуміння і свою версію походження земного життя, його мети і сенсу. Християнство прагнуло вирішити деякі з цих проблем. Безсумнівним є його внесок у зникнення рабства, формування духовності, моралі, свободи. Однак панування ідеї загробного життя породжувало соціальну пасивність.

Європейська цивілізація розвивалася під впливом християнства, на яке, своєю чергою, вплинули східні цивілізації та їхні релігії. Батьківщина християнства — Середземномор’я, точніше арабський Схід. Тут також виникли іудаїзм та іслам. Кістяк християнства становить іудаїзм. Християнство та іслам відображають деякі його родові ознаки.

Греція

Середземномор’я — це чудовий клімат, родючі землі, достаток вологи, сонячних днів, багатий рослинний, тваринний, морський світ. Але це не земний рай із хлібними та кокосовими пальмами, прянощами. Тут треба працювати у поті чола. Але родючих долин було замало, тому греки рухалися в напрямку Сицилії, Італії, на північ Африки, до Малої Азії, Чорноморських земель. Тут колонії-міста активно ведуть торгівлю. Так з’являється метрополія, місто-мати. «Греки живуть навколо моря, як жаби довкола болота», — казав Платон. Тут вони жили, працювали, воювали, відпочивали, дискутували. Колонії розросталися, багатіли. Розквітало мореплавство. Але мореплавство потребує розвитку астрономії, географії, математики. Це важливий фактор, що зумовлює розвиток науки. Знання про навколишній світ для греків стає життєвою потребою. А довкілля є багатогранним, грецькі міста-поліси, мають значні відмінності як у місцезнаходженні, так і у виробничих прийомах, традиціях, моралі, законах, світогляді, зв’язках із містами-колоніями.

Осмислення цих відмінностей, їх філософської складової — головне завдання мислителів античної Греції.

Греція, її численні поліси-держави не могли бути зліплені за єдиним еталоном. Ці міста диференційовані за ступенем входження в аграрну технологічну революцію, оскільки володіють різними ґрунтово-кліматичними ресурсами, різняться за традиціями та звичаями (поклоніння різним божествам), мають соціально-економічні та політичні відмінності. Тому тут два центри тяжіння: Афіни і конкуруюча з ними Спарта.

«Коль не видал Афин, ты просто пень,

коль не умилился, увидав, — осел.

Коль бежишь довольный, ты скотина»¹. Та частина держав-міст, де розпад родоплемінного устрою був не таким різким, — це своєрідні союзники Спарти. Пелопонеська війна була кривавою драмою боротьби двох політико-економічних утворень.

Афіни — взірець рабовласницької демократії. Її розквіт зумовлений переважним впливом праці вільних виробників. «А якщо говорити про багатство греків і варварів, то афіняни самі можуть мати його в себе. І справді, якщо будь-яке місто багате на корабельний ліс, куди воно збуватиме його, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем? Якщо якесь місто багате на залізо, мідь або льон, куди воно їх збуватиме, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем»¹. Афіни — економічний і культурний центр Греції. «Держава мала матеріал, камінь, мідь, слонову кістку, золото, ебенове дерево, кипарис, були й ремісники, котрі могли їх обробляти, були будівники, скульптори, ковалі, каменотеси, ювеліри по золоту та слоновій кістці, живописці, емалювальники, різьбярі, люди, які займалися перевезенням і доставкою цих речей як по морю — купці, матроси й лоцмани, так і по суші — каретники, візники, погоничі мулів, а також канатні майстри, ткачі, сідельники, робітники, що прокладали дороги, та рудокопи, кожне ремесло, як полководець — власну армію, мало своїх різноробочих і підмайстрів в артілях, котрі слугували знаряддям і живою силою службового значення. Попит розподіляв і сипав свої доходи. На будь-який, можна сказати, вік і на будь-які здібності»².

Наведений вище уривок з праці Плутарха свідчить про наявність професійної зайнятості у сферах виробництва (ремесло, сільське господарство), транспорту, торгівлі та послуг. Поділ праці у житті афінян був об’єктивною реальністю.

Землеробство піднімається до рівня, коли вже культивуються озимі, ярові, використовуються добрива. Існує приватна власність на землю. Зростання чисельності населення змушує вести війни для захоплення рабів і колонізації земель для виробництва хліба (¹/₃ хліба за часів Демосфена ввозили грецькі колонії Малої Азії, Сицилії, Південної Італії, Чорномор’я.

Хліб Афіни мали купувати. Це потребувало розвитку морського судноплавства, а відтак інститутів страхування ризиків у формі високого товарного прибутку кредитних ресурсів.

Міста-поліси мали постійно діючу ринкову площу. Існують розвинена грошова система, тверді міри ваг і площ. Ринкові відносини сприяли диференціації ремісників, які володіли великими майстернями і використовували працю рабів, і сільських виробників зерна, оливкового масла, вина. «В Афінах, — сказав Салон, — хоча й затвердилося народовладдя, однак голосу і правителю підкоряються тільки одному — закону»¹. Салон (594 р. до н. е.) — автор реформи, що анулювала борги селян перед земельною знаттю. Заборонено продаж афінян у рабство, встановлено свободу заповіту, вжито заходів, що сприяли розвитку ремесла та торгівлі. Скасування боргової кабали і відміна боргів завдали нищівного удару по лихварських операціях із землею та її концентрацією.

Свобода заповіту передбачала дроблення родових маєтків, що завдало удару по родовій знаті (до салонівських реформ земля після смерті глави сім’ї успадковувалася тільки родом померлого). Реформа Салона беззаперечно заохочувала підприємництво. Закони Салона забороняли вивезення зерна з Аттики і, навпаки, заохочували експорт оливкового масла. Усі ці заходи сприяли прогресивному розвитку сільського господарства.

Політична реформа знищила привілеї знатних родів (спадкове право обіймати високі посади). Усі афіняни були поділені за майновою ознакою на чотири розряди. До першого розряду належали ті, хто одержував зі своїх полів, садів та городів 500 медимнів (медимн = 52,5 л), до другого — 300, до третього — 200 (афіняни середнього достатку), до четвертого — решта громадян. А в Римі станове місце вже визначали гроші.

Реформа Салона має чітко виражену військову мету. Афіняни, яких було віднесено до першого розряду, мали обладнувати бойові кораблі, до другого — служити в кавалерії, до третього — в піхоті, до четвертого — гребцями на кораблях. Реформа віддзеркалює основу Афін: суспільство тримається на рабській праці, що забезпечується воєнними методами.

«Замість того, — пише Ф. Енгельс, — щоб по-старому, жорстоким способом експлуатувати власних громадян, почали експлуатувати переважно рабів та покупців — неафінян»².

Греція була батьківщиною філософів, котрі проголошували змінність світу. «Все рухається, ніщо не залишається на місці двічі тобі не зайти в одну й ту саму воду», — говорить Геракліт. Незрілість відносин, зокрема й ринкових, породила філософію Платона. Платон — прибічник шляху розвитку, яким рухається Спарта. Він вважав, що у плинному, змінному світі не може бути знань. Зміни — зло, спокій — божественний. Уникнути соціальної диференціації, яку зумовлюють ринкові відносини та їхній найважливіший елемент — гроші, можна лише шляхом скасування приватної власності, у тому числі й на гроші, і кастового розподілу праці, що запозичується зі Сходу (індуїзм, буддизм).

Країна, що знаходиться на стратегічно важливому географічному місці з погляду обмінних (ринкових) умов, має розвиватися інтенсивніше, ніж інші країни. Тут має місце вплив контактів різних цивілізацій. Для Афін це індуська цивілізація з її багатим, різнобічним духовним життям, світоглядом. Зв’язок Схід—Захід йшов по Середземномор’ю: Греція, Карфаген. Карфаген — країна з розвиненою матеріальною цивілізацією, один із центрів торгівлі, культури. Боротьба с Карфагеном для Греції, а пізніше й для Риму, була боротьбою за панування на Середземному морі. Тут зливалися й перепліталися думки Сходу—Заходу. Світ Олександрії — сукупність усього того, що мало Середземномор’я, — це невичерпно багатий світ ідей: християнських, іудейських, елліністичних, єгипетських.

Афінська демократія пов’язана з ринковими відносинами. Особиста свобода формує нову людину, котрій притаманні пошук нових рішень, оптимізм, віра в себе, у власну незалежність, партнерство, взаємозалежність і т. ін. «Афіняни полюбляють будь-які нововведення, вміють швидко розібратися в обстановці, виконуючи те, що задумали; а ви (звернення до спартанців) думаєте лише про те, як зберегти існуюче, але не спроможні придумати щось нове і виконати необхідне. Вони рішучі на противагу вашому зволіканню, вони люблять їздити до чужих країн. Ви звикли сидіти вдома»¹.

Проте у Спарти більше союзників, щодо Афін, то тут економічні зв’язки того часу характеризуються пануванням натурального господарства. Розпад родоплемінного устрою ще не вершився. Панує колективне рабство. Більшість потреб сім’ї реалізуються за рахунок сімейного виробництва (одяг, взуття, житло, знаряддя праці виготовляються у сім’ї або общині).

Сучасник Платона Ксенофонт керувався раціональним у економіці — турбота про ойкос, про домашнє господарство. «Дім — не стіни, а люди». Він, як і Платон, прихильник спартанського шляху.

Ксенофонт піддав аналізу поділ праці: добро має велику користь, якщо воно створене професіоналом — індивідом, який зайняв свою нішу у поділі праці. «Якщо людина робить усе сама, вона робить погані речі». Різко негативне ставлення до поділу праці в Платона.

Окреме місце в історії економічних концепцій цієї епохи посідає Аристотель — учитель Олександра Македонського. Македонський захопив багато країн, у тому числі Персію, але не зміг змінити менталітет персів. Він є автором концепції про те, що природне — розумне, нерозумне — штучне: природно, що корова народжує теля, і неприродно, що гроші породжують гроші. А відтак лихварство має бути засуджене як справа безчесна. Мораль еллінів — доблесть, мораль християнства — святість. Оскільки доброчесність — явище, породжене родоплемінними відносинами, вона зберігається у ментальності греків. Це вияв розсудливості, могутності та мудрості.

Аристотель поклав початок дослідженню ринкових відносин. Як глибокий мислитель, він формує об’єктивність обмінних відносин. «Немає обміну без рівності». Спільномірними в обміні благ, на його думку, є гроші — категорія не наукового дослідження, а хрематистики. Аристотель є прибічником приватної власності, Платон — колективної.

Цікавою є в Аристотеля характеристика потреб. Потреби — знання, знання їх удосконалюють. Він робить такий висновок: «Еллін керується розумом, а варвар — почуттям». Тому він і повинен бути рабом, як робоча худоба. Тільки людина інтелектуальної праці — справжній грек. Джерело мудрості у древніх — природа.

У грецьких містах, особливо в тих, головним заняттям яких була війна, будь-яка праця і будь-яка професія, що мали за мету грошовий заробіток, вважалися негідними вільної людини.

Ремісники стали городянами у деяких демократіях тільки в часи розпаду останніх

Землеробство також вважалося справою рабською і займалися ним лише підкорені народи

Будь яка дрібна торгівля вважалася у греків ганебною. Вона змушувала громадянина надавати послуги рабу, постояльцю, іноземцю, і думка про це обурювала волелюбних еллінів. Платон у своїх законах вимагає покарання для громадянина, який займається торгівлею…

Таким чином, грецькі республіки перебували в дуже скрутному становищі. Вони не хотіли, щоб громадяни займалися торгівлею, землеробством, ремеслом і водночас не хотіли, щоб вони гаяли час у неробстві. Громадяни не мали жодних інших занять, окрім гімнастичних та військових»¹.

Монтеск’є робить ці висновки тільки на прикладі Спарти, її союзників, але цього не можна категорично стверджувати стосовно Афін. Демократія Афін формувалася під впливом, зокрема, і ринкових зв’язків. Ринкові відносини потребують і створюють, як правило, не колективне соціальне утворення, а підприємливого, цілеспрямованого, вільного від родоплемінної «пуповини» індивіда. Тому Народні збори Афін та подібних до них міст-полісів — об’єктивна необхідність. Тут немає однодумства, не існує єдиної концепції. Тут боротьба думок, шкіл, діалог. Тут народжуються школи: стоїків, софістів, гностиків, піфагорійців та ін. Тут народжуються демагоги (народні вожді).

Ринкові відносини розвиваються в умовах постійних воєнних сутичок. Потрібні раби, а головне їх джерело — захоплення варварських територій і їхнього населення.

Неминучою є поява античного люмпена — безпринципного, схильного до всіляких новин пролетаріату, який легко ведеться на заманливі й нездійсненні обіцянки політичних демагогів.

Картину такого становище Евріпід дає у «Просительнице»:

Три рода граждан есть: одни богаты,

Но бесполезны, алчностью полны;

Другие бедны, в средствах стеснены,

Но страшны и завистливы чрезмерно,

Грозят имущим злобными бичами,

Прельстясь речами главарей негодных.

Из трех же партий города спасает

Лишь средняя, порядок охраняя,

Который город установит сам.

…………………………………………...

Невзрачный, хоть на вид, но храбрый муж,

Ходивший редко в город и на площадь,

Один из тех, трудами рук живущих,

Которые одни спасают землю.

Як бачимо, ідея середнього класу як опори демократичної держави народилася в далекому античному минулому. Причому не у Спарті, а в Афінах. Також слід зробити висновок про те, що у певних історичних умовах демократія породжує аморальність, психологічну та ідеологічну розбещеність. Культ Діоніса і культ Аполлона — реальна суперечність психологічного життя Афін. Їх відмінності — це особливості грецького духу, на відміну від західного, народженого християнством. Символ Діоніса містить зображення козла як найбільш хтивої, брудної тварини. Це не вівця — втілення чистоти та доброчесності.

В Афінах соціальний статус індивіда визначають гроші. Вони є одним з інструментів багатства, але багаті егоїстичні сповнені жадоби, а бідні — заздрісні, злобливі, ліниві, легко потрапляють під вплив політичних демагогів. Морально-етичні норми міжособистісних стосунків втілює середній клас. Це опора держави, але представники цього класу не мають знань (за Аристотелем: середина — належність доброчесності). Знаннями володіють філософи. Тому їм належить взяти у свої руки управління державою. У платонівській ідеї держави є клас воїнів, які не мають майна. Він говорить: народна монета утворила багато нечестивого, а отримана від богів є чистою. У суспільстві громадян їм одним не гідно приймати, доторкатися до золота та срібла, обкладатися золотими й срібними речами, пити з них. Є ще й третій клас, який зобов’язаний годувати місто. Тільки так зможуть врятуватися самі та врятувати місто. Платон намагався реалізувати цю ідею в Сиракузах, та ледве не поплатився за неї власним життям. Платон керується тим, що ідея — відображення реальних речей. Він не матеріаліст і не ідеаліст. Він — об’єктивний ідеаліст. Вочевидь, це й відображає його позицію щодо місця і ролі ідеї в державному устрої, в боротьбі зі злом. Зло асоціювалося з недоброзичливістю, безсоромністю, заздрістю, радістю з чужого нещастя, крадіжкою, вбивством.(Аристофан). Ці моральні особливості з новою силою розвинуться у Римі.

Ринкові відносини формують характер людини як основу її дій і мислення. Геракліт стверджував: «Характер — це доля». «Характер притаманний як індивіду, так і соціальній системі. Соціальний характер як специфічний спосіб, за допомогою якого енергія спрямовується у визначене русло… або енергія більшості людей даного суспільства каналізується в одному напрямку, вони мають одну й ту саму мотивацію, понад те, вони сприйнятливі до одних і тих самих ідей та ідеалів»¹.

«Стриманість замість споживання, ощадливість, повага до авторитету були для пересічного представника середнього класу не тільки чеснотами, а й обов’язком. Структура характеру змушувала його з любов’ю робити те, що він повинен був робити заради цілей економічної системи. Сучасний соціальний характер зовсім інший, нинішня економіка стоїть не на обмеженні споживання, а на його подальшому розгортанні. Споживання не тільки перетворилося на жадану мету життя для більшості людей, а й стало вважатися доброчесністю. Сьогоднішній споживач, котрий купує на виплат, видався б своєму дідові безвідповідальним і аморальним марнотратцем, дід видався б своєму онукові страшним скупердяєм»¹.

Ідеї коріняться у соціально-економічній структурі суспільства. Так свобода перетворилася на ідею першорядної важливості для середнього класу у процесі його боротьби проти обмежень, накладених на нього феодалами. «Особиста ініціатива» стала ідеалом капіталізму і вільної конкуренції в ХІХ ст. Спільна праця і людські стосунки — ідеали капіталізму ХХ ст.

…Порядність «стала найпопулярнішою нормою в капіталістичному суспільстві, оскільки чесність — основний закон вільного ринку, на якому товари і праця обмінюються без насильства і шахрайства»².

Особливе місце у досягненні цілі відіграє дисципліна. Тут доречно згадати урок із занепаду Греції.

«Жодна нація ніколи не зберігалася протягом багатьох поколінь, якщо не підкорялась (дисципліні), обумовленій будь-яким видом постійної виробничої діяльності. Із соціальної та інтелектуальної точки зору вони були вільними, але не навчилися правильно користуватися своєю свободою, у них не було самовладання, постійної наполегливості, рішучості. Вони мали всю ту швидкість сприйняття і готовність до нових ідей, які є елементами комерційної підприємливості, але не мали притаманних їй наполегливості у досягненні мети і терплячої стійкості»³.

Європейська цивілізація зароджується в античній Греції. Маленька країна — зосередження малих міст-полісів, що перебували у нескінченних воєнних зіткненнях, але таких, які об’єднали сили в боротьбі з Персидським царством чи навалою мідян. Вони дали світу всі форми політичного устрою: тиранію, народовладдя, демократію. Тут народилися всі напрями філософії наступних віків. Тут панувало мистецтво. Антична Греція вміла перемагати не тільки хоробрістю своїх воїнів, а й новими формами організації воєнних дій, високим рівнем патріотизму.

Греки — мореплавці, автори нових прийомів ремісного виробництва, будівельники, землероби, скотарі. У боротьбі з голодом вони сміливо вирушали до далеких земель, організовуючи там міста-колонії, активно торгуючи з навколишнім світом. Вони увійшли у ринкові відносини, характерною рисою яких є активний пошук технічних, технологічних, соціальних і політичних рішень. Так формується нова людина — людина європейської цивілізації. Важливу роль у становленні європейської цивілізації відіграла Римська імперія.

Рим

Однією з найважливіших історичних подій становлення європейської цивілізації є поява на арені історії Римської імперії, яка пройшла етапи республіканської (ІІІ—І ст. до н. е.) та імператорської (І ст. до н. е. — VІ н. е.) форм державності, була багатонаціональною імперією.

Рим — рабовласницька держава, що склалася на основі родоплемінного устрою. Римська імперія виникла на ґрунті, який заклав Гай Юлій Цезар (народився у 100 р. до н. е.), котрий у межах республіки створив військову монархію.

«Діяльністю Цезаря завершилася історія еллінів-латинів. Після того як греки та італіки розділилися, одна з цих народностей виявила дивну обдарованість у сфері індивідуальної творчості, у галузі культури. Друга виробила велике і потужне державне тіло. У своїй галузі кожне з цих племен досягло найвищої можливої для людства межі і внаслідок однобічності свого розвитку йшло до занепаду. У той час і з’явився Цезар. Він об’єднав у одне ціле народність, що створила державу, але не мала культури, з народністю, яка мала вищу культуру, але не мала держави. Два найдавніші племені древнього світу знову злилися, почерпнувши у своєму об’єднанні нові духовні сили, достойно заповнили всю велику сферу людської діяльності і спільною працею створили ту основу, на якій людський геній може працювати безмежно. Інших шляхів для людства не знайдено»¹.

Римська імперія досягає своєї найвищої могутності у ІІ—І ст. до н. е. Зникає з історичної сцени у 476 р. н. е.

Рим —рабовласницька імперія. Рабство панує скрізь: у сільському господарстві, в ремеслі, мореплавстві, торгівлі, у сфері послуг, навіть у культурі. І водночас рабство — це джерело розквіту, одна з причин занепаду імперії.

Досягнення Риму — не тільки військова справа, хоча роль армії величезна. Римські легіони пронесли свої орли в Європі, Азії та Африці. Завойовані держави ставали провінціями. Тому Римська імперія з адміністративно-воєнної стає багатонаціональною рабовласницькою державою, своєрідним міждержавним утворенням. Попри рабовласницький устрій і рабство, в Римі спостерігався прогрес. Розширення території сприяло розвитку економічних, культурних зв’язків, запозичених нових прийомів використання природних і людських ресурсів. Досвід, набутий у завоюваннях, ставав надбанням римлян, які отримували тут, як правило, значні земельні наділи — поле для застосування знань, здобутих в інших країнах. Ціна такого досвіду була високою, він политий кров’ю і стражданнями багатьох мільйонів людей.

Однією з історичних заслуг Римської імперії стали великі досягнення в сільському господарстві. Тут витоки аграрної технологічної революції, що охопила Англію у XVII ст. Якщо в Греції існував відомий набір культур: пшениця, ячмінь, оливкові дерева, виноград, овочі, проте була низька врожайність внаслідок неефективного використання земель, то Рим уже впроваджує травопільну систему землекористування, збільшується кількість культур — не тільки харчових, а й технічних (льон). У деяких латифундіях запроваджується стійлове тваринництво. Сільськогосподарське виробництво велося в особливій формі землеволодіння. Реформами царя Сервія Тулія (VI ст. до н. е.) було покладено край общинному землеволодінню. «За громадянським правом усе належить правителю, хоча за законом прописано різним власникам, тобто кожна річ має свого власника. Правителям належить влада над усім, а приватним особам — право власності. Ти не торкатимешся плодів, якщо тобі це не дозволить орендатор, навіть якщо вони й народилися на твоїх володіннях»¹. Функціонує кілька типів господарств: великі латифундії, середні державні латифундії, селяни-власники, орендарі-колони.

Великі латифундії в багатьох містах ведуть спеціалізоване виробництво, тобто існує розподіл праці — підґрунтя для зародження грошово-ринкових відносин. Вони ж і визначили переваги середніх господарств, зокрема й на основі оренди.

У грошово-ринкові відносини залучаються провінції. Ведеться активна торгівля з Іспанією, Сирією, Британією, Єгиптом, Дакією, Мавританією.

Для греків море — транспортна артерія торгівлі, для Римської імперії моря, річки, суходіл — артерії для економічних, виробничих, військових зв’язків потужного державного механізму.

Риму не вистачало хліба. Існувало два шляхи розв’язання цієї проблеми — або освоєння чужих зернових земель на основі торгового обміну, або їх воєнного захоплення. Другий шлях був основним.

Рим веде війни не тільки за рабів і хліб, а й заради пограбунку, отримання воєнної здобичі. Воєнні успіхи перетворили його на центр накопичення величезних грошових мас у золоті та сріблі. Тут найдешевші гроші (4—6 % річних), унаслідок чого розвиваються кредитні відносини. Тут вперше в історії з’являється маклер як посередник у кредитних угодах, використовуються таблиці відсотків, застосовуються платежі не готівкою, а переказами, словом. Угоди закріплюються підписами свідків і печаткою. Об’єктом кредитних відносин стають земля (іпотечне кредитування), зовнішня і оптова торгівля, мореплавство (тут ризик значно вищий — 23—25 % річних). Існують державні і муніципальні позики.

Проте кредитні відносини мають вузьку основу. Їх значення у розвитку міського ремесла мінімальне. Коло осіб, які мають право займатися кредитуванням, вузьке — найбагатші сенатори. Тобто грошова маса величезна, інвестиційне поле вузьке, а отже, головний напрям використання — невиробниче споживання. А це призводить до падіння моральності. «У предків сувора мораль А вже ця мораль розбещена, панує зло, люди стають все гіршими і менш законослухняними»¹.

У Римській імперії ведеться активна оптова і роздрібна торгівля. Багато купців і судновласників із провінцій стають римлянами. Купецькі лавки, склади стали невід’ємною частиною як Рима, так і інших міст. Набувають поширення лавки одного товару.

На початку ІІ ст. при імператорі Трояні (виходець з Іспанії) було побудовано п’ятиповерховий Троянський ринок (150 лавок-магазинів). З’явилися об’єднання купців, торгівців, судновласників — колегії. Великої популярності набуває укладення контрактів. Поширюється грошова форма оренди землі строком до 5 років. Пізніше, коли процес занепаду набув гострої форми, вона переведена на натуральну форму розрахунків.

Як бачимо, грошово-ринкові відносини посідають в економіці імперії чільне місце як з погляду роду занять населення, так і з позицій їхньої ролі в народному господарстві.

З’являється особливий ринок з безглуздими цінами, де покупцями є лише багаті люди: пахощі, східні прянощі, дорогоцінне каміння, перлини, кришталь, фарфор з Індії та Китаю, вироби із крокодилової шкіри, черепахової кістки з Африки, коштовний одяг із Сирії, харчові делікатеси («Лукумівські обіди», римські бані, розкішні палаци і т. д.).

Ринкові відносини набувають правових меж. Серед них особливе місце посідає громадянське право, зокрема право власності. «Правитель володіє всім, але його скарби вже належать йому особисто. Без будь-якого узвишшя його влади розслідується судом те, що належить йому і що не належить»¹.

«Дві особи представляються володарями однієї речі Один є власником, інший користується нею Ми кажемо, що книги належать Цицерону, але ті ж самі книги називає своїми торгівець книжками Дор. Так, Марк Лівій може отримувати чи купувати у Дора свої книги Як швидко умови відносно ціни укладаються між покупцем і продавцем Але тут же я куплю не за свою, а за твою ціну Вигода виявляється і для обох сторін»².

Селянин-власник — основний платник податків, а безперервні війни і величезна армія бюрократів потребували постійно, зростаючого припливу грошей у державну казну, що не могло не позначитися на добробуті вільного селянина. І водночас селянин — основний резерв могутності Риму, його легіонів. Війни робили їх інвалідами, не спроможними вести землеробство. Вони ставали люмпен-пролетарями, яких держава мусила не тільки годувати, а й розважати. Кількість таких римлян сягала 320 тисяч осіб.

Проблема хліба стає для Римської імперії однією з найгостріших. Сама Італія забезпечити хлібом населення не могла. Аграрна технологічна революція хоча й розвивається, але врожайність, наявність орних земель не можуть вирішити цю проблему. Хліб необхідно закуповувати у провінціях, які захоплювалися воєнним шляхом, або створювати на цих територіях колонії (знадобився грецький досвід).

З провінції надходив дешевий хліб, конкурувати з яким ні латифундист, ні вільний селянин не могли. Римський селянин розорявся. Суспільний (зерновий) хліб отримують і злодій, і клятвопорушник, і перелюбник¹.

«Навіть дикі звірі, що живуть в Італії, мають свої нори. Кожен з них знає свій притулок. Лише ті, хто воює і помирає за Італію, не володіють нічим, окрім повітря та світла; без домівки і житла вони мимоволі тиняються по країні з жінками й дітьми. Полководці, котрі підбадьорювали солдатів у битвах захищати свої могили й святині, брешуть. Вони мають проливати свою кров і помирати за розпусту і багатство інших. Вони не мають у власності ані клаптика землі», — говорить Г. Гракх.

Рівний розподіл землі був програмою, що рухала братами Тиберієм і Гаєм. Однак ця ідея — пагубна ілюзія. Її наслідки привели б людство до голоду та бідності і, по суті, знищили б цивілізацію².

Роздача хліба римським плебеям становила ¹/₅ усіх державних доходів. У Римі, як і в Греції, ставлення до праці, за винятком розумової, негативне. Цицерон, який має дуже багато спільного з Аристотелем, пише: «Стосовно того, які заняття і промисли можуть вважатися пристойними, а які низькими, існує така думка: вважаються безчесними передусім ті заняття, які збуджують у публіки ненависть, як, наприклад, заняття збирача податків, лихваря. Непристойним і низьким є заняття тих робітників, яким платять гроші не за розумову, а за фізичну працю, оскільки вони за певну винагороду начебто продають себе у рабство. Низькі й ті дрібні торгівці, які купують у купця товар для негайного продажу його, оскільки вони не можуть досягти успіху без надмірної брехні, а немає речі більш ганебної, ніж обман. Усі ремісники займаються також низькою справою, оскільки не можна бути джентльменом у майстерні. Найменш почесними є ті ремісники, які сприяють черевоугодництву: ковбасники, куховари, торгівці живністю, рибалки, парфумери, танцмейстери і вся братія балаганників. Торгівля — це та дріб’язкова річ, яку слід вважати низькою. Звичайно, оптовий торгівець, котрий завозить багато товару з різних країн і продає його без обману, не заслуговує на докори. Але з усіх занять немає кращого, продуктивнішого, більш відрадного, пристойного для вільної людини, ніж заняття землевласника»¹.

Слід звернути увагу на останнє положення Цицерона: землевласника, а не землероба. Т. Моммзен так коментує ці положення: «Це цілком розвинена плантаторська аристократія із сильним відтінком купецької спекуляції та легким початком вищої освіти»².

Сільське господарство — пріоритетне заняття для вільної людини-римлянина, основний напрям людської цивілізації на її ранніх періодах. Аграрна революція в Римській імперії відіграла важливу роль у її розвитку, але водночас була однією з головних причин її розпаду.

Римське сільське господарство було великим латифундистським, і дрібнопомісним. Перше з них описав Каттон.

Римське середнє господарство на основі земельної власності займало площу в 240 моргинів (близько 100 га), а там, де культивувався виноград, воно було значно меншим.

Господар сам управляв своїм маєтком, час від часу приїжджаючи туди. Із зернових вирощувалися полба і пшениця, ячмінь і просо. Крім того, сіяли ріпу, редьку, часник, мак, а також люпин, боби, горох, віку та деякі інші кормові культури для худоби.

Названі вище культури свідчать про те, що в Римі не було «мертвого пару». Наявність сівби говорить про те, що земля удобрювалася природними речовинами. Набір цих культур у землеробстві був поновлений в Англії у ХVІ ст. Вчені-агрономи, аналізуючи фермерське господарство Англії ХVІ ст., сівбу називають однією зі складових аграрної технологічної революції.

Однак слабо розвивалися знаряддя праці, вони були важкими. Мотика, коса, серп виготовлялися із заліза, плуг — з дерев’яна, тягловою силою були бики. Знаряддя праці, за Варроном, поділяються на три частини: а) знаряддя, що говорять (раб); б) знаряддя, що видають нечленороздільні звуки (бик); в) знаряддя німі (плуг, борона).

В аграрній революції з’являється новий елемент — велика рабовласницька латифундія, що управляється з єдиного центру, — вілла. Починається пошук оптимальних сільськогосподарських культур, площ, кількості рабів та найманих робітників. Так, для обробітку зернових на 2,5 га землі потрібен один раб, 100 овець, 50 голів великої рогатої худоби також на одного раба. З’являються елементи наукового ведення ринкового господарства (поширені в Галії, Іспанії).

Процвітанню сільського господарства на певному етапі сприяв загальний розвиток культури та достатня кількість капіталу. З’являється велике сільськогосподарське підприємство.

«…На уламках дрібного селянства італійське купецтво, змагаючись з іудеями і розлившись по всіх провінціях та залежних державах імперії, стягнуло, нарешті, всі капітали до Риму. На величезному грошовому ринку позиковий відсоток дорівнював лише шести, тож гроші в Римі були дешевші, ніж будь-коли в усій стародавній історії. При цьому в системі народного господарства, коли торгівля і хліборобство були засновані на скупченні капіталів та спекуляції, виникла велика нерівність у розподілі багатств. Часто недоречно вживаний вираз щодо держави, яка складається з мільйонерів та жебраків, можливо, ніде не був настільки виправданий, як у Римі в останній період республіки, так само як головний принцип рабовласницької держави, згідно з яким багата людина, що живе працею своїх рабів, завжди вважалася почесною, а бідна, яка існує завдяки праці своїх рук, вважалася гідною презирства, ніде не був з такою жахливою очевидністю керівним началом усіх суспільних і приватних відносин, як у Римі»¹.

Земельні відносини — основне питання в житті Риму. Про значення сільського господарства для Риму свідчить наявність літератури з цієї тематики, що тиражувалася в імперії. Пліній перераховує 146 римських і 327 чужоземних творів з питань сільського господарства, які він використав, складаючи свою «Природну історію».

Почесне місце серед авторів посідають Каттон, Варрон і Колумелла.

Каттон — автор «Землеробства». Акцент робить на одному з найважливіших елементів агрокультури — застосуванні органічних добрив: «Старанно зберігай козиний, овечий, коров’ячий та інший гній. Постарайся мати велику купу гною; і коли зорюватимеш, очищуй і подрібнюй, потім вивозь із хліва. Гній зробиш із соломи, стебел, м’ятої соломи, полови, листя. Половину того вивозь на поля, де сіятимеш корми, четверту частину поклади під скопану землю під маслинами, другу чверть збережи для луки»¹.

У Варрона землеробство ототожнюється з наукою: «По-перше, це не лише наука, це знання того, що слід сіяти і що робити на будь-якому полі, щоб земля давала найбільші врожаї. Основні елементи — вода, земля, повітря і сонце, їх слід вивчити, перш ніж ти кинеш зерна і таким чином закладеш основу врожаю»².

Криза сільського господарства Риму зумовлена загальним застоєм в економічній, політичній і соціальній сферах. Ситуацію описує Колумелла: «Отже, не від втоми, як вважає більшість письменників, і не від старості, а головним чином від недбалості земля відповідає нам меншою родючістю, можна отримати зростаючі врожаї своєчасним і помірним доглядом»³.

Римляни, як і греки, покладали господарське життя на рабів, однак вони дуже різні. Еліни демократичні, вони розвивають свій розум. Римляни — люди твердої волі, залізної рішучості, це велика армія. Вони вільні від звичаїв, є прибічниками вільного вибору, наполегливі у досягненні мети. «Хоча воліли займатися війною і політикою, вони постійно використовували якості необхідні для комерційної діяльності… Ті методи спільних дій у комерційних цілях та масштабного виробництва на основі праці рабів на фабриках, яких греки навчалися на Сході, дістали нову силу, будучи привнесеними у Рим. Здібності й характер римлян роблять їх особливо пристосованими до управління акціонерними товариствами (компаніями), і порівняно невелика кількість дуже багатих людей, за відсутності середнього класу, були спроможні з допомогою підготовлених рабів і вільних громадян укладати великі угоди у внутрішній і зовнішній наземній та морській торгівлі. Вони викликали ненависть до капіталу і водночас зробили його могутнішим і ефективнішим; вони з великою енергією створювали інструменти грошового кредиту. Частково завдяки єдності імперії влади і поширенню мови римлян у деяких важливих аспектах існувала більша свобода руху у всьому цивілізованому світі в часи Римської імперії, ніж навіть у наші дні»⁴.

Маршалл пише: «Рим добивався імпорту за допомогою меча, комерційне життя здійснювалося в умовах загального презирства, сенатори могли займатися тільки землею, а не комерційною діяльністю, зрештою приватне підприємництво було придушене зростаючою могутністю всюдисущої держави».

Проте найстрашнішою хворобою Риму стає породжена незрілими ринковими відносинами соціальна прірва та морально-етичний бік життя, що набув катастрофічної форми нестримної розкоші в особистому споживанні, розпусти, низької моралі. Падала народжуваність, з’являлися все нові хвороби, що призводило до виснаження розорених вільних селян і ремісників. Усе це підривало могутність Риму та його армії. Імперія на порозі занепаду.

«Багатство і бідність у тісному союзі між собою виганяли італіків з Італії і наповнювали півострів натовпами рабів і страшним мовчанням пустелі. Уся ця картина зловісна, однак не єдина у своєму роді: скрізь, де у рабовласницькій державі цілком панує капітал, він однаково спустошує прекрасний світ Божий. Італія цицеронівської доби, по суті, схожа на Елладу доби Понтія і ще більше на Карфаген часів Ганнібала, де точно таким самим шляхом всемогутній капітал довів середній клас до знищення, а торгівлю і землеробство — до крайньої межі животіння і насамкінець привів до лицемірства, що прикривало моральне і політичне падіння нації»¹.

У Римі був значний прошарок вільних селян і ремісників. Знищення цього класу означало крах Римської імперії. У римляни і греків спільним було не тільки те, що вони покладали господарське життя на рабів, а й їхнє особливе місце у міжнаціональних відносинах. Тільки еллін, тільки римлянин розумні, решта людства — варвари, які не звільнилися від уз звичаїв і невігластва. Це зумовило психологічні зрушення і неминуче формування нарцисизму.

Фрейд і особливо Фромм виділяють таку психологічну рису людини, як нарцисизм. Він характерний як для окремої людини, так і для групи (рід, плем’я, нація). Нарцисизм виконує важливу біологічну функцію. «Біологічно, з погляду виживання, людина повинна сприймати себе як щось значно важливіше, ніж те, що її оточує. Якщо вона цього не робитиме, звідки вона візьме енергію і бажання захищатися від інших, працювати для підтримки свого існування, боротися за своє життя і добиватися успіху в боротьбі з навколишнім середовищем»².

Нарцистична патологія набирає як індивідуальних, так і громадських форм. Група з нарцистичною установкою обов’язково повинна мати вождя, наділеного абсолютною владою (єгипетські фараони, римські імператори, східні емірати, Гітлер, Сталін.

Християнство заперечує нарцисизм. Як уже зазначалося, батьківщина християнства — Середземномор’я.

У християнських легендах переборення нарцисизму — у постулатах «люби ближнього свого, як самого себе», «любіть ворогів своїх», «не людина всезнаюча і всемогутня, а Бог».

В ідолопоклонстві приватна власність людини стає абсолютною і перетворюється на ідола, що є об’єктом її нарцистичної пристрасті.

Падінню Римської імперії намагалися запобігти через надання християнству статусу державної релігії згідно з актом імператора Константина, але «то не Константин обернувся в християнство, а християнство обернулося в Римську імперію».

Церква і держава в умовах падіння моралі, занепаду економіки та руйнування впливу ринкових відносин прагнуть заволодіти суспільством, що стоїть на дорозі загибелі, і контролювати його діяльність, зокрема, використанням Євангелія. Це була одна з найбільших релігійно-духовних революцій у світовій історії. Багато людей тепер прагнуть не безмежних доходів, а лише задоволення найменших потреб, щоб звільнити час для богослужіння і підготуватися до настання царства Божого. Риму з його культом розкоші та розпусти, бездуховності протистояв інший світ — Євангельської скромності, духовності.

Євангеліє застерігає людей від гонитви за багатством, яке може відвернути їх від служіння Богу. Бідних і голодних воно називає блаженними, багатим пророкує біди.

«Коли ти з’явився на світ, коли ти вийшов із чрева матері своєї, яке багатство ти приніс із собою? Взяте понад міру того, що необхідно для тебе, взяте насиллям. Ти забираєш хліб у голодного, ти ховаєш під замком одяг голого, гроші, які ти закопуєш, — викуп за нещасного»¹.

Римською інтерпретацією християнства стає стоїцизм. Найвидатнішими серед стоїків є Сенека (4—65 рр. н. е.), Епітікет (50—140 рр. н. е.), Марк Аврелій (121—180 рр. н. е.).

Це час найвищої могутності Римської імперії. У ній вже міцніють сили, що зумовили її занепад. Римлянам близькі ідеї стоїцизму. Загальне правило стоїків — «живи згідно з природою речей». Природа має все для щастя людини. Самопізнання, самосповідання, риси людини-аграрія, відкриття внутрішнього світу людини — основні риси світогляду стоїків-римлян. У цьому вони близькі до християнства. Положення «Нового Завіту» і положення з робіт Сенеки майже збігаються.

Римляни практичні, і їх ставлення до філософії випливає з того, чи відповідають її вихідні принципи їхньому менталітету державників, законників, чи може вона бути корисною у їхньому житті. Сувора мораль предків, на відміну від розбещеності, безсилля людей сьогодення. Його лозунг: «Будь подібним до скелі: хвилі невпинно розбиваються об неї, вона ж стоїть нерухомо, і довкола неї затихають бурхливі води»¹. Це хвилі аморальності, користолюбства, жорстокості, егоїзму, хабарництва, тиранії.

Сенека каже: «Для вас, епікурейців, є задоволенням привчати своє виснажене тіло до лінивої бездіяльності й прагнути до безкорисності, доволі схожої на усиновлення, ховатися під густою тінню і витонченими розмірковуваннями, які ви називаєте відпочинком, присолоджувати спустошену від дряблості душу й насичуватися їжею і питтям. Для нас же, стоїків, є задоволенням займатися доброчинністю, сповненою працею, коли вона полегшує працю інших, або небезпекою, коли інших позбавляємо від небезпек, бо тяжкі для нас засоби, коли вони полегшують складне становище інших»².