1. Загальна характеристика правового статусу фізичних осіб як суб’єктів мпп. Колізійні питання громадянства.

Правовий статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві – це сукупність їх прав, свобод та обов’язків у державі перебування.

У МПП проблеми правового статусу фізичних осіб можна поділити на наступні групи:

1) колізійні питання громадянства;

2) правове регулювання міжнародної міграції фізичних осіб (в’їзд іноземців і Україну; виїзд вітчизняних громадян за кордон);

3) правовий статус іноземців на території України;

4) правовий статус вітчизняних громадян за кордоном.

Особливість правового стану іноземців полягає в тому, що на них одночасно розповсюджують свою дію декілька правопорядків:

1) особистий закон іноземців – право держави до якого належить особа на підставі громадянства (підданства), постійного місця проживання (доміцілію) або звичайного місця перебування;

2) закон держави перебування (тієї держави, на території якого фактично знаходиться особа в певний момент часу).

Кожна держава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопади 1997 р. Україна поки що не підписала цієї Конвенції.

Так, в ст. 1 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 року на дається визначення іноземця - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Іноземний громадянин - це особа, яка перебуває на території України або за її межами, не є громадянином України і має достовірні докази своєї приналежності до громадянства (підданства) іншої держави.

Ст. 1 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року дає визначення особи без громадянства, як особи, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Кожна держав в односторонньому порядку визначає своїх громадян. Підстави набуття фізичної особи громадянства тієї чи іншої держави можуть бути різні. Особи можуть набувати громадянство за походженням, за територіальним принципом, внаслідок прийняття громадянства та ін. (в діючому законі – 9 різних підстав). При цьому різні колізійні питання (громадянство дітей, громадянство осіб при зміні їх сімейного статусу, встановлення над ними опіки та піклування та ін.) вирішуються національними законами, як правило, на користь власного законодавства. Але внаслідок такого підходу у осіб часто виникає подвійне громадянство, що складає основну проблему в МПП.

Відповідно до ст. 2 Закону України „Про громадянство України” одним із принципів законодавства України про громадянство є принцип єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Такий підхід до біпатридів застосовується у більшості країн.

Проблема біпатридів актуалізується, якщо вони знаходяться на території держави, громадянством якої не володіють. Якщо біпатрид знаходиться в третій країні, то виникає питання, громадянином якої країни його визнавати? Діюче законодавство України не вирішує питання про стан біпатридів, які не мають українського законодавства. Якщо громадянин України – біпатрид виїжджає за кордон, то також виникає питання про його громадянство.

Стаття 5 Конвенції, яка регулює деякі питання, що пов’язані з колізією законів про громадянство від 12 квітня 1930 року (Україна не приймає участі), встановлює, що особа в будь-якому випадку вважається такою яка має громадянство тільки однієї держави. Третя держава на своїй території визнає громадянство або тієї країни, в якій особа звичайно та переважно мешкає, або громадянство тієї країни, з якою вона найбільш тісно пов’язана, з урахуванням фактичних обставин в яких вона знаходиться. Ці принципи відображені в Книзі 8 проекту Цивільного кодексу.

Класифікація іноземців, що перебувають на території України:

1) іноземці, які постійно проживають в Україні (іммігранти);

2) іноземці, які тимчасово перебувають на території Україні;

3) іноземці, які іммігрували для тимчасового працевлаштування (трудові мігранти);

4) іноземці, які користуються дипломатичними і консульськими імунітетами і привілеями;

5) іноземці, які отримали притулок на території України;

6) біженці;

7) нелегальні іммігранти.

Сукупність прав і свобод іноземців у державі перебування залежить:

1) від правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);

2) від терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);

3) мети перебування у державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання», підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців іншим нормативним актам. На іноземців може поширюватись і дія законодавства держави їх громадянства, на осіб без громадянства - законодавство держави їх постійного проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами. До них належать, зокрема. Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Перебуваючи на території тієї чи іншої держави іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і обов'язки, які встановлені законодавством країни проживання, тобто кажучи мають правовий статус.

Обсяг прав, свобод та обов’язків іноземців залежить від режиму їх здійснення, який встановлюється національним законодавством або міжнародними договорами.

Види правових режимів:

1. Національний режим - він означає що іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають майже такі ж обов'язки, що й громадяни держави перебування. Зазначений принцип закріплений, зокрема, у згадуваних Конвенції про правовий статус біженців та Конвенції про правовий статус осіб без громадянства.

Це режим є самим розповсюдженим у багатьох країнах світу. Конституція Португалії вказує, що іноземці на території цієї держави користуються правами та мають обов'язки, які відповідають правам та обов'язкам португальських громадян (ч. 1 ст.; 15). Проте це положення не поширюється на права іноземних громадян, апатридів щодо зайняття ними окремих державних посад, а також на права та обов'язки, які відповідно до Конституції законів є винятково правами та обов'язками громадян цієї держави. Цей принцип закріплений і в Конституції України.

2. Режим найбільшого сприяння - в силу такого режиму, іноземці користуються максимумом тих прав, які надаються особам іншої держави. Правова природа цього режиму винятково договірна. Такий режим може запроваджуватися на певний строк.

Наприклад: країни Шенгенської угоди (сім з 15 країн ЄС підписали таку угоду). Відповідно до неї громадяни, учасники цієї угоди мають право безвізового пересування в її межах.

3. Спеціальний режим - (його зміст не визначений остаточно у правовій літературі, однак іноді) він визначається у національному законодавстві та міжнародних угодах. Зміст спеціального режиму полягає у тому, що для іноземців права та обов’язки, які відрізняються від прав та обов’язків вітчизняних фізичних та юридичних осіб у відповідній галузі правового регулювання. Наприклад, щодо здійснення правосуб'єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій. Спеціальний режим запроваджується також на певний строк.

4. Недискримінаційний режим (принцип недискримінації) – іноземці однієї держави ставляться в однакові, рівні умови іноземцями іншої держави, не допускається обмеження в правах по принципу державної приналежності.

Отже, як ми бачимо сукупність прав та обов’язків іноземних фізичних осіб залежить від багатьох чинників.