4. Виконання судових доручень

За загальним правилом, суд може виконувати процесуальні дії лише в межах своєї держави. Для здійснення таких дій за кордоном потрібне згода тієї держави, у якому вони повинні бути зроблені. Тому процесуальні дії за межами своєї країни можуть бути зроблені лише в порядку судового доручення. Особливо часто зустрічаються два випадки, коли судові однієї держави приходитися звертатися за сприянням до судових органів іншої держави.

Перший випадок - вручення документів на прохання суду особам, що знаходяться за кордоном. Скажемо, у Франції відкривається спадщина, а один зі спадкоємців проживає в Києві. Французький суд звертається до українського з проханням вручити повідомлення цьому спадкоємцеві про слухання справи. Потрібно не просто передати документи, а вручити їх офіційним чином, засвідчити, що вони отримані визначеною особою і вона було ознайомлено з їхнім змістом.

Другий випадок - виконання окремих процесуальних дій, і зокрема допит свідків, що знаходяться за кордоном. Якщо суд вважає, що для з'ясування обставин по даній справі необхідно допитати свідка, що проживає за кордоном, він заздалегідь складає список питань, що повинні бути поставлені свідкові. Допит проводиться через судові органи тієї країни, у якій проживає свідок.

Таким чином, під судовим дорученням розуміється звертання суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виробництво процесуальних дій на території цієї держави.

При звертанні суду однієї держави до суду іншої держави можуть застосовуватися чотири історично сформовані порядки.

Перший - безпосереднє звертання суду держави А до суду держави Б.

Другий порядок - дипломатичний. Він полягає в тому, що суд держави А звертається до свого міністерства закордонних справ, що через своє посольство або консульство звертається в МЗС держави Б с нотою. МЗС держави Б направляє доручення у відповідний суд із проханням про його виконання.

Третій порядок - виконання судових доручень у державі Б спеціальним уповноваженим, призначеним судом держави А. Цей порядок був застосований спочатку в Англії, а згодом у США. Полягає він у наступному: якщо судові США треба допитати свідка, який мешкає у Франції, то американський суд призначає кого-небудь із французьких громадян, попередньо з ним домовивши, своїм уповноваженим, який і викликає свідка, допитує його і направляє матеріали допиту в американський суд. Але цей уповноважений не має права приймати які б то ні було примусові заходи, що забезпечують явку свідка.

Четвертий порядок - виконання судових доручень шляхом передачі їхнім центральним органам юстиції (міністерствам юстиції, прокуратурі і т.п.). Суд однієї країни направляє доручення центральному органові своєї країни, що, у свою чергу, передає його центральному органові іншої країни.

Порядок виконання судових доручень встановлюється в кожній країні її внутрішнім законодавством і міжнародними угодами. Основною багатосторонньою конвенцією, що регулює порядок виконання судових доручень, є Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року. Конвенція допускає можливість направляти доручення з однієї держави в інше як дипломатичним шляхом, так і шляхом безпосередньої передачі їх компетентній владі держави перебування.

Відповідно до Гаазької конвенції 1965 року про вручення за кордоном судових і позасудових документів по цивільними та торговельних справах документи передаються через центральні органи (як правило, ними є міністерства юстиції країн-учасниць), що, однак, не виключає інших способів передачі, причому країни-учасниці зобов'язані використовувати при цьому однакові формуляри. Порядок передачі судових доручень передбачений Конвенцією про одержання за кордоном доказів по цивільних і торговельних справах 1970 року. Обидві ці конвенції заміняють у відносинах країн-учасниць відповідні розділи Гаазької конвенції 1954 року.

Україна поки не бере участь у жодній із приведених вище конвенцій.

Інший порядок виконання судових доручень встановлений у договорах про правову допомогу, укладених СРСР із колишніми соціалістичними країнами. Усі ці договори містять постанови про взаємне виконання судових доручень і доручень всіх інших установ юстиції, що займаються цивільними, сімейними і кримінальними справами. До числа таких установ, крім судів, органів прокуратури і державного нотаріату, відносяться також загси, органи опіки і піклування.

У той же час у договорах України про правову допомогу, укладених після розпаду СРСР (з Польщею, Молдовою, Естонією, Китаєм і деякими іншими державами) обговорене виконання судових доручень через Генеральну Прокуратуру, Верховний СУД, Міністерство юстиції, а в деяких випадках і безпосередньо або по дипломатичних каналах.

Запитувана установа при наданні правової допомоги застосовує законодавство своєї Держави. Однак на прохання установи, від якого виходить доручення, запитувана установа може також застосовувати процесуальні норми держави, що направила доручення, якщо тільки вони не суперечать основним принципам законодавства запитуваної договірної сторони (ст.12 Договору між Україною і КHР про правову допомогу по цивільних і кримінальних справах від 31.10.92 р.).

Особливо обстоїть справа з особистою участю в рішенні процесуальних питань дипломатичних і консульських установ. Так, згідно ст.11 Договору між Україною і Грузією про правову допомогу і правові зносини по цивільних і кримінальних справах від 09.01.95 р. «Договірні Сторони мають право вручати документи і допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи. При цьому не можуть застосовуватися міри примусового характеру». Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.61 р. (діє для України) ці установи користуються екстериторіальністю, тобто вважаються як би територією держави акредитування в державі перебування.