2. Боротьба народу України проти окупантів та гетьманської влади

Прагнення великих землевласників відновити економічне панування в українському селі наштовхувалось на відчайдушний опір селян, які не бажали повертати конфісковане майно і віддавати землю. Всюди поширилися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків та управителів. Окупаційні власті відповідали екзекуціями. Озлоблені селяни утворювали партизанські загони. Перебуваючи у підпіллі, більшовики, російські та українські ліві есери прагнули надати цьому стихійному рухові організаційну основу.

З'їзд загальноросійської партії лівих есерів, яка вважала індивідуальний терор ефективним засобом політичної боротьби, вирішив підірвати Брестський мир вбивством німецького посла в радянській Росії графа Мірбаха, а в Україні — фельдмаршала Ейхгорна і гетьмана Скоропадського. Першим загинув Мірбах. Наприкінці липня з санкції ЦК українського відділення партії бойова група прибула до Києва, і кронштадтський матрос Б. Донський убив Ейхгорна. Скоропадському вдалося уникнути есерівської бомби. Після цього екзекуції, спрямовані проти селян, посилилися ще більше. Тепер селяни гинули тисячами.

Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула у Київській губернії. Тут повстанський рух координував начальник Київського військового округу часів Центральної Ради, український лівий есер М. Шинкар.

На Чернігівщині повстанців очолював більшовик М. Кропив'янський. Загальна чисельність повстанців на Правобережжі у розпал повстання перевищувала 40 тис. чоловік. Вони були добре озброєні, а деякі загони мали навіть кулемети і гармати.

Починаючи з серпня 1918 p., нове вогнище селянських повстань спалахнуло на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, де повстанців очолював Н. Махно.

Незважаючи на те, що становище на Західному фронті ускладнювалося, кайзер змушений був тримати на Сході шість армійських корпусів (переважно по три дивізії в кожному), а цісар — чотири корпуси і дві окремі кавалерійські дивізії. З меншими силами було нереально утримати контроль над повсталою Україною. Коли військам вдалося придушити повстання на Київщині, більшість його учасників перейшла в «нейтральну зону». Під керівництвом Закордонного бюро ЦК КП(б)У тут почалося формування на базі партизанських загонів повстанських дивізій.

Боротьба з повстансько-партизанським рухом дорого обійшлася окупантам. За даними німецького штабу, в Україні піврічні бої з селянами коштували життя 19 тис. солдатів та офіцерів окупаційної армії.

Свій внесок у боротьбу з окупантами і гетьманським режимом зробив робітничий клас України. Навіть економічні страйки в умовах окупації набували політичного спрямування. У липні — серпні 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників. Це була найвища хвиля страйкового руху: роботу припинили близько 200 тис. залізничників. Страйк істотною мірою перешкодив вивезенню з України продовольства і промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини. Страйкарями керувало Тимчасове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У.

Нові порядки Гетьманщини, терор і репресії окупантів призвели до повстанської боротьби. У липні—серпні 1918 р. розгорнулася антигетьманська хвиля страйкового руху, припинили роботу майже 200 тис. залізничників. У цей час активізувалася селянська боротьба проти окупантів і Гетьманщини на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині. Наприклад, в серпні 1918 р. тільки в Київській губернії під керівництвом М. Щорса, В. Боженка, В. Баляса повстало більше 40 тис. селян, до яких приєдналися тисячі робітників Києва, Василькова, Умані, Черкас, Канева та інших міст. З середини літа 1918 р. розпочалася організована повстанська боротьба під керівництвом Нестора Махна.

Більшість повстанських загонів виникла як форма протесту проти сваволі окупантів і Гетьманщини. Частиною повсталих керували створені підпільні комітети українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, комуністів і анархістів.

В умовах загострення незгод представників демократичного національного руху з гетьманським режимом і наростання протесту народних мас та посилення серед них більшовицької пропаганди нагальною ставала реалізація ідеї формування єдиного національного фронту. Вона знайшла втілення в організації у серпні 1918 р. Українського Національного союзу (УНС) шляхом приєднання до УНДС широкого спектра українських партій і груп (в тому числі У СДРП та окремих лідерів центральної течії УПСР).

Матою міжпартійного УНС, який з вересня очолив В. Винниченко, було створення суверенної демократичної української держави парламентського типу. Союз погодився визнати гетьмана главою держави за умови сформування нового уряду з участю представників УНС та обрання на Всеукраїнському конгресі Державної Ради, наділеної функціями вищої законодавчої влади.

У .жовтні 1918 р. керівники УНС досягли з П. Скоропадським компромісної домовленості — створення коаліційного кабінету міністрів. Проте сформований 25 жовтня новий уряд не привів до консолідації політичних сил і суспільства загалом: міністри від УНС відстоювали самостійність України, а більшість — міністри-кадети та «Протофісу» перебувала на позиціях Антанти та білогвардійців, відстоювала ідею відновлення «єдиної і неділимої Росії».

Поразка країн Четверного союзу у світовій війні й підписання Комп'єнського перемир'я листопада 1918 р. між Німеччиною і Антантою прискорили процес повалення гетьманського режиму.

13листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання представників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган —

Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Директорія 15 листопада поширила звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. Члени її виїхали до Білої Церкви, де розгорнувся штаб корпусу Січових стрільців і яка стала центром підготовки повстання.

Того ж дня головний отаман Українських військ С. Петлюра видав від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий час петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії перейшла значна частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому сприяли проголошені Директорією демократичні гасла, які віддзеркалювали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; надання землі селянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти Гетьманщини, за землю, за владу.

14листопада гетьман розпускає кабінет міністрів Ф. Лизогуба і в грамоті «До всіх українських громадян» оголошує про зміну урядового курсу — Україні «першій належить

виступити у справі утворення Всеросійської федерації».Тобто цією грамотою скасовувалась суверенність України. Наступного дня, коли було оголошено склад нового «феде-

ралістичного» кабінету на чолі з С. Гербелем, Директорія почала повстання, її війська активно просувались до Києва. Зайнявши нейтралітет, Німецька солдатська рада 2 грудня уклала з Директорією угоду про перемир'я на період евакуації німецьких військ.

Проти Гетьманщини билися війська Директорії та більшовицькі формування. Вони спільно з лівими елементами українських соціалістичних партій домагалися відновлення влади рад в Україні.

28 листопада 1918 р. на території Росії (м. Суджа Курської губ.) за рішенням ЦК КП(б)У і за активної підтримки РНК РСФРР поряд з Директорією було створено другий уряд України — маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Ці обидві влади оголосили гетьманський режим поза законом.

Гетьманат на той час залишився без підтримки ззовні. До того ж значна частина гетьманських військ перейшла на бік повсталих, а оголошена урядом мобілізація виявилася неефективною.

Внаслідок успішної збройної боротьби регулярних і нерегулярних військ Директорії (вирішальний бій з гетьманськими військами відбувся 18 листопада під Мотови-лівкою за ЗО км від Києва), наступу більшовиків і термінової евакуації окупаційних військ гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 p., керуючись, за його словами, «виключно благом України», зрікся влади і виїхав до Німеччини.

Отже, Українська гетьманська держава, створена консервативними силами на засадах авторитаризму, політика якої була залежна від окупантів, через сім з половиною місяців впала. Серед причин, які призвели до цього, відмова Гетьманату від державної незалежності України.

Директорія Української Народної Республіки

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Склад Директорії

Володимир Винниченко, Симон Петлюра , Федір Швець , Панас Андрієвський , Андрій Макаренко, Євген Петрушевич

Голови Ради міністрів Директорії

Володимир Чехівський , Сергій Остапенко , Борис Мартос , Ісаак Мазепа ,В'ячеслав Прокопович

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Західноукраїнські землі у 1918-1920 рр. Питання 1 .Національно визвольний рух

Започаткування процесу національно-державного будівництва у під австрійській Україні стало можливим під час Першої світової війни, напередодні поразки в ній країн Четверного союзу. Уже 30 травня 1917 р. Євген Петрушевич оголосив у віденському парламенті заяву про необхідність відновлення Галицько-Волинської держави, неприпустимості приєднання Східної Галичини до формально створеної у жовтні 1916 р. Польської держави. Правова основа для виконання такої вимоги з'явилася в лютому 1918 p., коли на переговорах у Бресті УHP домоглася від австрійського уряду зобов'язання створити в липні 1918 р. окремий Український Коронний край зі Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської держави. Однак Відень проігнорував це, так і не ратифікувавши Брестський договір до розпаду власної держави.

Напередодні поразки країн Четверного союзу представники чеського, словацького, українського народів планували проголосити на своїх територіях національні держави в союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. австрійський імператор Карл видав маніфест, за яким "Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм". Проте серед українських парламентаріїв Західної України не було єдності.

Використавши маніфест імператора як юридичний привід , 18 жовтня 1918 р. у Львові депутати-українці австрійського парламенту створили конституанту під назвою "Українська Національна Рада". Вона ухвалила утворення Української держави. Тоді не йшлося ні про її приєднання до Наддніпрянської України, ні про автономію у складі Австрії. Це викликало значний опір націонал-демократів і радикалів, які вважали, що проголошення державності на землях Галичини й Буковини викличе гнів Антанти.

Лише активність польських представників прискорила збройний виступ 1 листопада 1918 р. українських військових частин, які досить швидко захопили Львів. 9 листопада було створено уряд Західноукраїнської народної республіки — Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. В уряді лідирували націонал-демократи . Однак після наступу польських військ 21 листопада українські загони залишили Львів. Ще раніше румунські війська зайняли Буковину, а Закарпаття на початку 1919 р. було приєднане до Чехословаччини.

Величезні територіальні й людські втрати, іноземна агресія примусили керівництво ЗУНР прискорити об'єднання з Наддніпрянською Україною. Такі плани існували і в керівників Українського національного союзу на чолі з В. Винниченком ще в жовтні 1918 p., але вони виявилися надто амбіційними і нереальними: йшлося про залучення в єдиний державний український організм Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії, Донщини, Чорноморії, Кубані, Криму. У листопаді 1918 р. був прийнятий "Тимчасовий основний закон ЗУНР". Він дав назву Західноукраїнській народній республіці. Затвердив герб — Золотий Лев на синьому полі і синьо-жовтий прапор.