2.3. Сутність і характеристики теперішності

Сутність теперішнього часу – це предмет довгих дискусій у філософії та мовознавстві, починаючи від античності і до наших днів. У філософському трактуванні теперішність – це те, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо, це відрізок часу, коли можна активно діяти, впливаючи на поточні події. Вчинки чи бездіяльність відходять у минуле назавжди, залишаючи за собою можливість ставати причиною якихось подій. Таким чином, минуле – це застиглі моменти теперішнього, воно зумовлене теперішнім, і його наслідок, у свою чергу, стає визначальним фактором подій в актуальному теперішньому.

Н. Арутюнова наголошує, що поняття тепер і теперішній час виражають перехід від минулого через теперішнє до майбутнього. Поняття тепер доцільно трактувати як переживання теперішнього часу людиною – момент теперішнього часу у її психічній діяльності. Поняття ж момент теперішнього часу можна розглядати як таке, що відображає об’єктивну властивість відокремлення у бутті кожної речі, її минулого від майбутнього [5, с. 320].

М. Бахтін також вважає, що граматичний теперішній час дійсно ототожнюється з моментом тепер, який переживається даною свідомістю. Щодо об’єктивного або фізичного теперішнього часу тієї чи іншої матеріальної системи, то його слід оцінювати як часовий відрізок, на протязі якого дана система існує як така [8, с. 26].

У сучасній лінгвістиці більшість вчених, зокрема В. М. Ярцева, А. К. Корсаков, Т. І. Дешерієва, Н. Л. Жабицька, Е. Я. Мороховська, М. Я. Блох та інші дотримуються думки про те, що основою мовного теперішнього є реальний теперішній час об’єктивного світу. При цьому у свідомості того, хто говорить, теперішнє невіддільне від минулого і майбутнього, оскільки кожний теперішній момент його існування заповнений пам'яттю минулого, а в основі вчинків, які людина здійснює у теперішньому, лежить модель майбутнього.

Подібно до суті будь якого явища, суть теперішності складається з її властивостей, функціонально-семантичних особливостей, що виявляються у функціонуванні мовних засобів, якими вона реалізується. Отже, чим більше властивостей теперішності ми охопимо, тим повніше розкриємо її суть.

У сучасній лінгвістиці виокремлюють три основні підходи до визначення властивостей теперішності:

Перший з них базується на поєднанні двох аспектів, що доповнюють один одного, – широкого та вузького. У. І. Булл розрізняє два презенси: точковий і плинний. Останній у його трактуванні – це часовий інтервал між минулою і майбутньою подіями. Точковий презенс – це акт встановлення відношення, визначеного цим часовим інтервалом [39, с. 272].

Ю. Панкрац, називаючи широкий та вузький аспекти презенса неактуальним і актуальним теперішнім, вважає теперішньою актуальною ту дію, яка відбувається у момент мовлення, і наголошує, що звичайно період часу, необхідний для здійснення актуальної дії, виявляється значно ширшим від періоду мовлення [40, с. 79].

Л. Приходько, розуміючи теперішній час як вираження «сучасності» у широкому значенні слова, зводить два різновиди презенса – актуальний і неактуальний – до спільного знаменника. Він вважає, що основною функцією теперішнього часу є вираження актуального презенса, тобто дії, що збігається з моментом мовлення. Неактуальний презенс позначає дію, яка крім моменту мовлення, охоплює певні відрізки часу, що передують і слідують за ним [42, с. 16].

У трактуванні теперішнього часу тексту,на думку Т. Голосової, його актуальності / неактуальності, доцільно керуватися підходом, започаткованим А. Бєлічем. Його суть полягає у виділенні «сфери синтаксичного індикатива», у якій вживання усіх часових форм пов’язане з моментом мовлення, і сфери «синтаксичного релятива», у якій минуле цілком відособлене від реального теперішнього і зображається само по собі [23, с. 125].

Т. Дейк розмежував часи, що вживаються у «плані мови» і «плані історії», а Х  Вайнріх протиставив часи «обговорюваного» і часи «переданого в оповіді». Виходячи із суті цих підходів часова площина виявляється у мовленнєвих ситуаціях, описаних у творі, або комунікативних актах персонажів. Таким чином відбувається переплетення «сфер», «планів» чи «часів». У мовленнєвій сфері «синтаксичного релятива», про яку ведеться оповідь, створюється своя сфера «синтаксичного індикатива» – обговорення, що є реально теперішнім для учасників описаних подій та комунікативних ситуацій [27, с. 21].

У дослідженні актуального / неактуального теперішнього домінантного значення набуває момент мовлення, що за визначенням М. Кочергана є умовним позначенням реального теперішнього, відносно якого всі події визначаються як такі, що належать до плану теперішнього/ минулого/ чи майбутнього [33, с. 207].

На визначальне місце моменту мовлення як точки відліку часу вказують прихильники визначеного вище підходу до трактування протяжності як основної властивості теперішнього, а також інші дослідники категорії презентності. У лінгвістичних дослідженнях використовуються різні терміни для позначення точки первинного відліку, а саме: момент мовлення, період мовлення, час мовлення, момент повідомлення про дію, момент комунікації, суб'єкт мовлення.

М. Нікітін пише, що загальновживаний термін момент мовлення у трактуванні М. В. Перцова – це дуже короткий відрізок часу або такий період, що є достатньо малим порівняно з іншими допустимими відрізками відповідного часового плану. Тому М.В. Перцов, згідно традиції, зберігає термін момент мовлення, вилучаючи при цьому з його змісту компонент миттєвості. Цей термін є досить часто використовується, він став своєрідним кліше. М. В. Перцов вважає, що більш адекватним був би термін час даного мовлення [38, с. 105].

Термін момент мовлення Є. Селіванова заміняє терміном період мовлення, оскільки поняття момент передбачає неподільний часовий відрізок, а період мовлення передбачає цей поділ [44, с. 136].

В. Русанівський висловлює думку про те, що межі граматичного моменту мовлення умовні, вони можуть не збігатися і частіше всього не збігаються з реальним моментом, можуть розширюватися чи звужуватись залежно від денотативної ситуації [43, с. 95].

Трактуючи розуміння теперішності, Т. Голосова акцентує увагу на тому, що з моментом мовлення пов'язуються не самі стани та дії, які мають місце в об'єктивній дійсності. З цим часовим орієнтиром їх співвідносить мовець, функція якого полягає у констатації об'єктивності дій та станів, реальних з погляду мовця. Зважаючи на це, у ситуації, яку представляє категорія часу в лінгвістичній онтології, особа мовця є обов'язковою, визначальною, бо саме для неї дії та стани об’єктивної дійсності, про які йдеться у комунікативному акті, є реальними. У прямому діалозі момент мовлення встановити неважко, але якщо діалог ведеться з залученням складних речень, то демаркація його ускладнюється [25, с. 49].

Отже, у комунікативній ситуації художнього твору момент мовлення є точкою відліку часу для персонажів – учасників комунікації та читача – реципієнта ситуації, який за задумом автора уявно стає учасником подій. Він також може бути позначений засобом будь-якого рівня мови, що виражає факт, дію, стан у контексті художнього дискурсу, які можуть стосуватися не лише учасників комунікативного акту, а і персонажів твору взагалі. Як бачимо, у процесі демаркації категорії теперішнього часу і визначення моменту мовлення особливої ваги набуває поняття мовець. Категорія мовця, одночасно лінгвальна та екстралінгвальна, є визначальною для актуалізації темпоральної семантики.

Отже, теперішньому часу як граматичній категорії властивий об'єктивно-суб'єктивний характер. Його об'єктивність зумовлюється тим, що основою мовної теперішності є реальний теперішній час навколишнього світу, а суб'єктивність тим, що йому властива перцептивність, тобто певне усвідомлення людиною. Ставлячи об'єктивний фактор на перше місце, ми аж ніяк не надаємо йому переваги. Тобто об’єктивне і суб’єктивне у даному випадку є рівноправним цілим. Мовець, вживаючи ту чи іншу форму дієслова, не просто вказує чи називає об’єктивний час, позначеної ним дії, він подає його відповідно до цілі розмови, пропонуючи іншим саме той ракурс, який мають сприйняти за його задумом. У художньому творі мовець – це персонаж, через сприйняття і висловлювання якого ми сприймаємо співвідношення описаних дій і станів із зображуваною дійсністю, що є для нього реальною [39, с. 203].

Цікавими у цьому плані є дослідження Р.О. Жалейко і Д. Шіффріна, які простежують взаємовплив тлумачень категорії часу у логіці і психології та кореляції з мовознавчими трактуваннями. У працях цих та інших вчених домінує думка, яка підтверджується численним фактичним матеріалом, про те, що у художньому тексті реалізація об’єктивної теперішності підпорядковується задуму автора і саме з його точки зору відображається у мовленні персонажів, а через них суб’єктивно сприймається читачем. Характерною у цьому аспекті є реалізація презенса, зафіксованого у листах, щоденниках, свідченнях тощо.

Можна з ймовірністю констатувати, що чим вища художня вартісність твору, тим глибше його проникнення в емоції і свідомість читача, тим ближче його злиття з персонажами і їх сприйняттям змальованих подій.

Цілком слушно зауважує Т. Голосова, що теперішньому в більшій мірі, ніж іншим часам, властиві специфічні риси та особливості, пов'язані з людською психікою чи емоційним відношенням людини до природи або інших людей, звідси – першорядне значення теперішнього як центрального виду часу в процесі внутрішньої логічної організації думки [25, с. 48].

Основою іншого підходу до трактування теперішності є наголос на її протяжності. Ще Геракліт визначав теперішність, як тривалість з невизначеністю періоду. О. Єсперсен вважає, що теоретично теперішній час – це точка, яка не має ніякої тривалості. Теперішній момент, «тепер» – це лише рухома границя між минулим і майбутнім, вона весь час рухається вправо по лінії часу. На практиці «тепер» означає відрізок часу із значною тривалістю, яка сильно змінюється в залежності від обставин. На широту кількісного діапазону теперішності вказує і Я. Ф. Аскін: теперішнє завжди співвіднесене з якимось наявним станом, подією, і тривалість цієї події, стану визначає «розміри» теперішнього, причому в кожному конкретному ряді подій це визначення специфічне. Різна тривалість теперішнього є однією з характерних рис його специфіки. Думку про протяжність теперішнього поділяє також К.В. Філіна, виокремлюючи момент мовлення як центр цього часового проміжку, якому теж властива тривалість. Дослідниця зазначає, що часові межі теперішності і моменту мовлення збігаються у виключно рідких випадках, тобто момент мовлення входить у теперішній час, складаючи якийсь його відрізок, і тільки частково збігається з ним. Тривалість теперішнього М. С. Веденькова називає «часовою квантитативністю», яка може бути зведена до нуля і розширена до безмежності. О. І. Смирницький зауважує, що межі області теперішнього часу можуть розширятись і навіть взагалі зникати [39, с. 163 − 185].

Отже, теперішність періоду комунікації, яка швидко переходить у минуле відносно моменту мовлення. Їй властиві однорідність і вузький часовий діапазон. У більшості випадків мікрополя такої теперішності створюються в усному мовленні і передаються монологами, діалогами чи полілогами як у розмові, так і у фіксованих текстах.

Теперішнісність повторюваної дії, абстрактна теперішність. Цей тип теперішності охоплює багатократні чи звичні дії протягом періоду, що включає момент мовлення, і відзначається неоднорідністю і коливанням часового діапазону повторюваності та широти діапазону самої дії. Теперішність повторюваної дії передбачає поєднання часових сфер минуло і майбутнього, втягує у своє мікрополе минулі і майбутні моменти чи періоди.

Позачасова теперішність або теперішність вічних істин означає факт / стан/ситуацію, що існує постійно, завжди, або виражає правило, аксіому, теорему тощо.

Гномічна теперішність передається лексичними, морфологічними та синтаксичними засобами у прислів’ях та приказках. Прислів’я та приказки вплітаються у канву сюжету. Вони можуть цитуватися чи органічно вписуватися у слова мовця. В обох випадках гномічне теперішнє, передане прислів’ям і приказкою, пожвавлює картину теперішності і навіть виділяє її на тлі минулого [39, с. 186].

Понятійно-якісна теперішність виражає характеристики осіб, речей, станів, явищ, що притаманні їм завжди і виявляються при нагоді. Понятійно-якісна теперішність вказує на постійний характер притаманної ∕ відсутньої ознаки.

Описова теперішність передається у мові різнорівневими засобами і відображає картину, яку описує автор як таку, що він/персонаж бачить / бачив колись чи створив у своїй уяві:

Теперішність збереженої відносності/доречності позначає минулий факт, що залишається значимим у момент мовлення. Найчастіше воно виражається як переказ висловленого у минулому.

Теперішність коментуюча вживається у сценічних ремарках як інструкція для акторів щодо дій, які виконуються ними на сцені протягом вистави. Таке «зафіксоване» теперішнє «оживає» у діях виконавців перед глядачем у театрі, а читачеві допомагає краще зрозуміти розвиток сюжету п’єси. Коментуюча теперішність відображається також у радіо- і телерепортажах, в описах мрій, галюцинацій, снів персонажів художнього твору.

Теперішність наміру/планування майбутньої дії, якій притаманні неоднорідність і широкий часовий діапазон. У цьому випадку йдеться про мовне вираження теперішнього наміру майбутньої запланованої дії, коли наголошується, що у площині теперішності така дія уже на шляху до її виконання. Значення потенційної теперішності не суперечить загальній семантиці презентності. Співвіднесеність дії з моментом мовлення у наведених випадках здійснюється через усвідомлення суб’єктом у цей момент вміння або потенційної можливості реалізації дії.

Теоретичне осмислення визначених підходів дають підстави вважати, що тлумачення суті теперішності більш обґрунтоване у прихильників другого і третього підходів, зокрема, завдяки виокремленню диференційних семантичних ознак презентності. Це також дає можливість визначити поняття теперішнього часу в сучасній українській мові як граматичної категорії для реалізації у мові/структурі дискурсу усіх ознак теперішньої дії [39, с. 194].

Широта і багатосторонність суті та властивостей теперішності, її емоційна насиченість передбачають багатий інструментарій мовного вираження презентності, яка включає систему морфологічних, синтаксичних, словотворчих, а також комбінованих засобів, що взаємодіють на основі спільності функцій. Лише комплексний розгляд цих, зведених до певної системи, засобів і їх функціонування у мовному середовищі дає повніше уявлення про механізм відтворення у мові об’єктивної теперішності. Таке групування найдоцільніше здійснювати у межах функціонально-семантичного поля, яке організовує мовні засоби у їх взаємодії, взаємопроникненні та переплетенні значень, підпорядкованих одній меті, підкреслює семантико-категоріальний аспект предмету дослідження і передбачає двонаправлений підхід до його аналізу від форми / структури до значення/змісту і від значення до форми.

Поняття поля розробляли М. М. Гухман, Є. В. Гулига, Є. І. Шендельс, О. В. Бондарко та інші науковці. Поділяємо думку О. В. Бондарко, Н. М. Раєвської, Т. О. Пермінової про те, що категорія темпоральності створює поле функціонально-семантичне, а не лексико-граматичне, і опирається на концепції О. В. Бондарко про моноцентричну структуру поля темпоральності з ядром і периферією, умовними та рухомими межами між ними і про безперервність структури поля. У віднесенні певного мовного засобу, вжитого у художньому дискурсі, до тієї чи іншої зони ФСПТ, ми керуємося, перш за все, критерієм його базовості / небазовості для вираження конкретного значення теперішності відповідно до задуму автора, оскільки якраз рівень концентрації у даному засобі базових темпорально-дейктичних ознак теперішності визначає його якісну специфіку. По-друге, до уваги береться спеціалізованість засобу для вираження часових відношень теперішності у складі семантичних комплексів, що виражаються за участю елементів контексту. По-третє, враховується концентрація у даному засобі семантичних опозицій іншим часовим значенням, і по-четверте, – регулярність функціонування засобу. На основі положення О. В. Бондарко про «не явні однозначні ознаки належності до центру чи периферії, а про тенденції і властивості, що допускають різні трактування і вимагають спеціалізованого аналізу», кожен мовний засіб може бути віднесений до центру ФСПТ в одному випадку чи його периферії – в іншому, залежно від того, яка ознака / ознаки у певному контексті набуває/набувають домінуючого значення [39, с. 196].

Вищевказані аспекти підходу до структуризації ФСПТ та дослідження фактичного матеріалу дозволяють виділити ядрову, навколоядрову та близьку, віддалену і найвіддаленішу периферійні зони функціонування різнорівневих мовних засобів реалізації теперішності у художньому дискурсі.

До компонентів ФСПТ, які займають найвіддаленішу периферійну зону належать мовні засоби, що імплікують темпоральну орієнтацію на теперішність або модальну специфікацію: історичний презенс, презентний претерит, презентний футурум і футуральний презенс, лексичні часові маркери.

Визначення зони функціонування мовних засобів є дуже складним і дискусійним завданням, оскільки ці засоби можуть виражати у художньому дискурсі досить велику різноманітність значень, які підкоряються задуму автора і виявляються залежно від мовного оточення. Момент мовлення, зокрема, відіграє особливу роль в інтерпретації часових відношень. Однак, за цієї його важливості, у мовній реалізації навіть актуального теперішнього ММ співпадає лише з певним часовим періодом тривання дії, тобто є певною частиною площини теперішнього, а не її межею.

Категоріальне значення теперішнього полягає у невизначеності його меж, у нечітко визначеному положенні між минулим і потенційним майбутнім, у «сучасності», пов’язаній з «я» і «тепер», яке може не виокремлювати момент мовлення, тобто у періоді, не виділеному як такий, що відійшов у минуле або переходить у майбутнє [39, с. 301].

Отже, визначення сутності, аспектів, протяжності та змісту теперішності – важливі складові аналізу, без яких неможливе дослідження мовних засобів її вираження; категоріальне значення теперішності визначається як сучасність – період, обмежений або необмежений будь-якими рамками, з ситуацією мовлення у своєму центрі, що захоплює сфери минулого і майбутнього, і який пов’язується або не пов’язується безпосередньо з моментом мовлення; функціонально презентні структури для учасників мовленнєвого акту є принципово особливими формами, які передають факти і події як такі, що мають безпосереднє відношення до учасників комунікації; у діалогах, монологах чи авторській оповіді за лінійною структурою предикативної синтагми, за синтаксичним зв’язком між двома головними членами речення приховане основне відношення сфери повідомлення комусь про щось.