Розділ 1 інформаційне забезпечення політики сша в боротьбі з тероризмом як предмет наукового дослідження

У даному розділі подано визначення ключових понять дисертаційного дослідження, проаналізовано теоретичні основи та сутність понять державної політики та її зв’язок з поняттям національної безпеки, окреслити сутнісні ознаки феномена тероризму та його місце серед загроз національній безпеці країни. Також подано загальний аналіз поглядів фахівців США та України на проблеми державної політики боротьби з тероризмом та процесів інформаційного забезпечення такої політики.

1.1. Боротьба з тероризмом як напрямок державної політики

Перш ніж звернути увагу на боротьбу з тероризмом як напрям державної політики, охарактеризуємо власне сутність поняття “держави” та “державної політики”.

Держава виступає центральним елементом сучасної політичної системи. У повсякденному житті термін “держава” ототожнюється з країною або суспільством. У науковій літературі існують два основних значення цього терміна.

По-перше, держава трактується як сукупність державних установ, тобто апарат керування суспільством. По-друге, – як особливий вид політико-правової організації влади суспільства [19, с. 215].

Окрім того, держава розглядається як організація політичної влади, що поширюється на певну територію та її населення і володіє для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для усіх укази і має самостійність при рішенні внутрішніх та зовнішніх проблем.

Місце і роль держави в політичній системі суспільства розкривається в її функціях. Традиційно їх поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішнього належать наступні [24, с. 228–243]: економічна; соціальна; правова; політична; освітні і культурно-виховна; екологічна.

До зовнішніх функцій відносять наступні: захист інтересів держави на міжнародній арені, підтримка обороноздатності країни, розвиток співробітництва й інтеграції з іншими країнами.

Для здійснення зазначених функцій держава використовує визначені засоби (ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів, що складають у сукупності структуру держави.

На практиці вказані вище функції держава реалізує за допомогою політики. Ряд авторів визначає політику, як діяльність, спрямовану на досягнення громадянської згоди в суспільстві винятково мирними, ненасильницькими засобами. Класики сучасної політології Х. Лассуелл, А. Каплан у роботі “Сила і суспільство” писали, що політика зв'язана з формуванням влади й обсягом влади” [19, с. 136–137]. Виділення категорії влади випливає з твердження, що сфера політики не тільки охоплює сферу компетенції держави, політичної системи, але і виходить далеко за межі змісту цих понять.

Таким чином, політику можна загалом визначити як науку державного управління, науку про цілі держави та найкращі способи їх досягнення, як мистецтво жити разом, як боротьбу за владу і її утримання. Звідси можна зробити висновок, що при аналізі політики варто виходити з обліку двох феноменів: влади і держави.

Одним із актуальних напрямів здійснення державою політичного курсу є забезпечення власної національної безпеки. Далі розглянемо детальніше сутність поняття “національна безпека”.

Ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформулювано у “Законі про національну безпеку”, що був введений у США в 1947 р. Створена у відповідності з цим законом Рада національної безпеки США повинна була “давати поради Президенту з питань інтеграції внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які мають відношення до національної безпеки”. Разом із тим до компетенції системи національної безпеки входила оцінка перспективних цілей, ступінь їх розвитку з точки зору національних інтересів США у зв'язку з їх “реальною та потенційною військовою силою” [180, с. 9].

Одне із класичних визначень національної безпеки дали Е. Азер і Ч. Мур – це “фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру” [24, с. 165]. Таке визначення, щоправда, є дещо вузьким і з позицій сьогодення вимагає уточнення. Інше визначення запропоноване вітчизняними теоретиками у рамках формулювання концепції національної безпеки України. Відповідно до нього, національна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, людства в цілому від внутрішніх та зовнішніх загроз [71, с. 19]. У даному контексті під життєво важливими інтересами розуміється сукупність потреб, задоволення яких надійно забезпечує існування і можливості розвитку особистості, суспільства і держави. Головними об'єктами національної безпеки виступають громадяни (їх права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність).

Іншими словами, національна безпека – це міра реального рівня прав і свобод членів людського співтовариства (громадян) відповідної цьому співтовариству держави.

Сучасний розвиток соціально-філософської та політологічної думки дає можливість виокремити такі основні принципи забезпечення національної безпеки [38, с. 10–11]:

• законність, дотримання балансу інтересів особистості, суспільства, держави;

• відповідальність держави за забезпечення безпеки;

• взаємозв’язок національної та міжнародної безпеки.

Реалізація вказаних вище принципів можлива за рахунок виконання відповідальними структурами держави наступних функцій: а) виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об’єктів безпеки; б) здійснення комплексу оперативних та довготермінових заходів щодо попередження та/або нейтралізації вказаних загроз; в) створення та підтримання в готовності сил та засобів забезпечення національної безпеки у повсякденних умовах або за умов надзвичайних ситуацій; г) участь у заходах із забезпечення безпеки за межами держави згідно з міжнародними договорами і угодами.

Особливо характерними щодо розгляду національної безпеки в контексті моніторингу та протидії загрозам, є дослідження В. Горбуліна, А. Качинського, Г. Новицького та інших. Наприклад, В. Горбулін та А. Качинський пропонують розглядати національну безпеку з точки зору загальної теорії систем, за допомогою якої узагальнюється системно-утворююча тріада: безпека–загрози–ризик і сприймати її як множину, що розвивається та вдосконалюється [27, с. 92]. Цей підхід дозволяє визначити ступінь важливості національних інтересів, загрози, цілі та засоби їх попередження і досліджувати ключові категорії національної безпеки: національні інтереси, національні цілі, національні цінності тощо. Г. Новицький національну безпеку пропонує розглядати як сукупність об’єктивно існуючих ситуаційних систем, системна властивість яких – соціально-значима поведінка – залежить від умов, у яких вона формується [79, с. 104]. Інакше кажучи, сутністю забезпечення національної безпеки є цілеспрямоване формування умов існування та розвитку життєво важливих цінностей. За такого підходу, основна увага приділяється заходам щодо запобіганню і захисту національних інтересі та цінностей.

Як вже було зазначено вище, національну безпеку прийнято також розглядати в міжнародному контексті. Таким чином, доцільно виокремити наступні зовнішні загрози національній безпеці [38, с. 9–10]:

• прагнення окремих держав (коаліцій держав) до встановлення свого воєнно-політичного впливу в окремих регіонах світу та їх схильність до розв’язання конфліктів силовими методами;

• існуючі та потенційні осередки географічно близьких для конкретної країни локальних війн та збройних конфліктів;

• можливість підриву стратегічної стабільності внаслідок порушення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, міжнародних домовленостей в галузі обмежень і скорочення озброєнь, якісного та кількісного їх нарощування окремими державами;

• сепаратистські тенденції у крайніх формах вияву, що дестабілізує внутрішньополітичну ситуацію в багатонаціональних державах;

• збереження загрози міжнародного тероризму, в тому числі з використанням зброї масового знищення;

• порушення базових норм міжнародного законодавства (наприклад, прав людини), і спровоковані таким чином дестабілізуючі тенденції.

Окрім суто військових та технологічних загроз, національній безпеці держави загрожують ще й такі фактори, як розвідувальна діяльність іноземних спеціальних служб, спрямована на добування стратегічно важливої в контексті суспільно-політичного життя держави інформації, а також економічна складова та інші тенденції глобалізаційного характеру.

Про це свідчить, зокрема, доповідь віце-президента США Джо Байден “Забезпечення безпеки у світі, що змінюється” на Мюнхенській конференції з питань безпеки 2009 року [204]. В ній стверджується, що система міжнародних відносин кардинально змінюється у напрямі формування багатополярного світу. При цьому відбувається:

1. Зростання потужності нових центрів сили та поглиблення глобалізаційних процесів.

2. Переміщення центру економічного впливу із Заходу на Схід, що не виключає перенесення промислових потужностей та цілих економічних галузей до країн Азійського регіону.

3. Значне загострення глобальних проблем людства. Йдеться передусім про загострення конкурентної боротьби за енергоносії, продукти харчування та питну воду, ускладнення демографічної ситуації (людство зросте на 1,2 млрд. протягом прогнозованого періоду), глобальні кліматичні зміни, поширення небезпечних хвороб.

4. Зростання потенціалу конфліктності у світі, що насамперед пов’язано зі зростанням розриву між багатими та бідними, збереженням високого рівня терористичної активності й неконтрольованого розповсюдження зброї масового ураження та технологій подвійного призначення, міжетнічної ворожнечі, радикального фундаменталізму.

В цьому контексті слушним видається зауваження вітчизняних дослідників В. Горбуліна та О. Литвиненка, які стверджую, що відбувається відносне послаблення міжнародних структур на користь національних. Після багаторічного розмивання суверенітету тенденцією часу стає певне зміцнення національної держави. Зазначене насамперед позначається на сфері безпеки. Отже, слід очікувати посилення важливості двосторонніх відносин, безпекових гарантій тощо [29]. Враховуючи практичне значення викладених вище чинників логічно припустити, що геополітичні акценти зміщуються з Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону в напрямку країн Близького Сходу. Отже, безпекове середовище навколо України, зберігаючи гостроту й конфліктність, може втратити пріоритетність для країн Заходу в контексті першочерговості вирішення своїх проблем.

В сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Ця тенденція характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб'єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.

Міжнародну безпеку слід розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. З-поміж вартих уваги теоретичних поглядів на міжнародну безпеку варто, безумовно, згадати французького теоретика Р. Арона, який вважав, що безпека у світі незалежних держав може ґрунтуватися на або на слабкості суперників (їх повному або частковому роззброєнні), або на власній силі. Якщо припустити, що безпека є кінцевою метою політики держав, то найефективнішим засобом її досягнення буде встановлення нового співвідношення сил або модифікація колишнього з тим, щоб потенційні вороги, з огляду на свою слабкість, не мали спокуси взяти на себе ініціативу і розв’язати війну [6, с. 90]. Вона має ґрунтуватися на засадах колективізму, добровільності та демократизму, але, разом з тим, передбачатиме жорстко визначені певні зобов'язання її членів.

На сучасному етапі підходи до розуміння системи міжнародної безпеки в контексті традиційних загроз зазнали суттєвих змін. Як слушно зазначають відомі українські дослідники проблем безпеки В. Горбулін та О. Литвиненко, безпрецедентне розширення Заходу (в контексті поширення зони системи колективної безпеки, в першу чергу, на Схід Європи), що триває після 1989 року, не тільки докорінно змінило, а й революціонізувало міжнародну ситуацію [27]. Позиція Російської Федерації в даній ситуації, хоч і лежить в рамках традиційного антизахідного протистояння, що особливо проявилося з приходом до влади команди В. Путіна, все ж зводиться до прагматичного партнерства з Заходом, і в першу чергу зі Сполученими Штатами Америки, в найбільш актуальних на сьогодні питаннях міжнародної безпеки – ситуації в Афганістані та проблеми боротьби з мусульманським фундаменталізмом і міжнародним тероризмом, у певному сенсі енергобезпеки тощо. Однак таке “перезавантаження” відносин РФ і США носить радше тимчасовий характер. Це пояснюється перш за все нетотожними цінностями правлячих груп і суспільств обох країн у цілому, багато в чому відмінними політичними режимами та інституціями, суттєвою різницею в баченні майбутнього світу загалом і себе зокрема, та різниця в підходах до таких важливих проблем, як нерозповсюдження зброї масового ураження, тероризм, енергобезпека тощо.

Можна погодитися з думкою вітчизняного дослідника О. Полторакова, який зазначає, що поряд з традиційним військово-політичним протистоянням (яке з рівня глобального та міжрегіонального рівнів перейшло на рівень локально-регіональний), актуалізувалися проблеми локально-регіональної напруженості, додаткового контексту яким надають проблеми соціально-гуманітарного характеру – боротьба з тероризмом, нелегальною торгівлею зброєю, наркотиками, нелегальною міграцією тощо [91].

До цієї тези варто додати появу нових вимірів загроз в системі міжнародної безпеки, передусім – інформаційного виміру, який існує і в якості окремої загрози, і як інтегральна складова інших, більш традиційних загроз – військової, політичної, економічної тощо. Теоретичне осмислення таких нових викликів ускладнюється ще й тим фактом, що у сфері досліджень міжнародних відносин спостерігається своєрідна “криза теорій”. Вона пов’язана з тим, що більшість теорій і теоретичних підходів, розроблених і розвинутих на початку ХХІ ст., які характеризуються своєрідною “державо-центричністю”, дедалі менше відповідають сучасним реаліям суспільно-політичного розвитку, потребуючи принципового методологічного перегляду. Адже для більшості досліджень дотепер є характерним “економіко-силовий матеріалізм” (наприклад, П. Циганков) [125], що полягає в баченні примату “жорстких” підходів до забезпечення безпеки перед “м’якими”. Однак в контексті розвитку глобалізаційних процесів та формування нового, глобального суспільства, такі “державо-центричні підходи” вимагають як мінімум нового бачення, або й нового трактування. Адже, як зазначає інший вітчизняний науковець М. Шепєлєв, поява глобального суспільства означає глобалізацію соціальних суперечностей, винесення їх за національні рамки. Результатом таких процесів стало формування теорії політичної системи мондіалізму – система взаємодії транснаціональних еліт, які втратили національну прив’язку та діють всупереч інтересам власних народів, що виражається у змісті і способах прийняття глобальних політичних рішень [127]. Проявами існування такої системи науковець вважає, перш за все, Іракську кампанію 2003 року, проведену в інтересах окремих фінансових та військово-політичних кіл країн США, Великобританії, окремих європейських країн. Однак хоч з одного боку ця кампанія справді свідчить про домінування наднаціональних, корпоративних інтересів над національним, державним інтересом тих же Сполучених Штатів, не можна погодитися з тим, що це викликало мовчазну згоду світового співтовариства. Досить загадати різкі заяви формальних, якщо не політичних, союзників США по НАТО – Німеччини, Франції, інших провідних країн Європейського Союзу.

Такі суперечності в теоретичних поглядах на еволюцію та функціонування сучасної системи міжнародних відносин знаходять своє відображення і в баченні сучасних викликів та загроз національній безпеці держави. На сьогоднішній день можна стверджувати, що суспільствознавство не володіє принципово новими науковими досягненнями, присвяченими проблемам впливовості цих нових чинників “несистемного” характеру міжнародних відносин, так само як і якісно новими результатами наукового, філософсько-політологічного аналізу феномена нових викликів і загроз міжнародному розвитку як чинників безпекових трансформацій. Можна погодитися з причиною такого стану речей, наведеною згаданим вище О. Полтораковим – браком системних досліджень в напрямку виявлення закономірностей та взаємозв’язку між традиційними, “системними” загрозами національній безпеці, та новими “несистемними” чинниками [91]. Актуалізація таких чинників пов’язана перш за все з появою в системі міжнародних відносин нових акторів, не пов’язаних ані своїми інтересами, ані характером своєї діяльності, з традиційним до цього учасником міжнародного політичного процесу – державою.

Така участь стає джерелом випадковості в сфері міжнародних відносинах і спричиняє перехід від ситуації ризику, властивої періоду “холодної війни”, до ситуації сумніву та пов’язаному з нею “парадоксу участі”, сформульованому французьким дослідником М. Ніколсоном. Відповідно до нього, зростання відкритості міжнародної системи вносить безлад у міжнародній відносини, збільшує їх хаотичність: “Чим менша кількість учасників системи та ступінь їх різнорідності, тим впорядкованішою виявляється сама система та легко передбачуваними наслідки окремих дій. Якщо ж система починає поповнюватися все новими членами (а саме це ми й розуміємо тут під участю), то передбачуваність, а заодно й здійснення ефективних дій стають дедалі важчими” [125].

Принципово важлива особливість сучасної геополітичної ситуації – своєрідна похідна від “парадоксу участі” М. Ніколсона, на думку російського дослідника А. Фурсова пов’язана з феноменом “приватизації насильства” [122]. Він полягає передусім в тому, що на сьогодні в Західному світі домінує бачення загроз національній безпеці в контексті феномену міжнародного тероризму та т.зв. “держав-банкрутів” або “держав, що не відбулися” (failed states). Однак проблема полягає в тому, що “приватизоване насильство” не обмежується лише терористичними групами. В цьому контексті варто звернутися до класифікації, запропонованої іншим вітчизняним дослідником В. Целуйком [124]. На його думку, “світ приватизованого насильства” складається з ряду груп, що істотно різняться між собою: (1) приватні фірми чи організації, що надають послуги з забезпечення безпеки та охорони або суміжні (“приватні армії” тощо); (2) організована злочинність, яка використовує насильство (піратство, торгівля людьми, зброєю тощо) з метою отримання прибутків; (3) терористи, які використовують насильство для досягнення політико-ідеологічних або релігійно-ідеологічних цілей; (4) воєнізованих формувань і повстанців, які використовують насильство для досягнення владно-політичних цілей, та (5) протестних груп (“антиглобалістів” тощо), що вдаються до насильства щоб “заявити про себе” чи популяризувати свої ідеї. Ці групи поєднує готовність використовувати збройне насильство (принаймні опосередковано), при тому що самі цілі та групи, на які спрямоване насильство (“цільові групи” або об’єкти насильства), а також їх відношення до держави суттєво різняться.

До вказаного вище вважаємо за потрібне додати, що в межах вказаної класифікації різниця між окремими групами поступово нівелюється. Так, на приклад, визначення “Аль-Каєди” як міжнародної терористичної організації не відображає реального стану справ, адже ця організація об’єднує в собі традиційно партизанські та сепаратистські рухи в різних країнах переважно Ісламського світу. Свідченням цього є той факт, що 11 вересня 2003 року до організації долучилася салафістська Група проповіді і джихаду – угрупування ісламістських партизан Алжиру, приєднавшись до ряду таких угруповань, як Індонезійська “Джемаа Ісламія”, пакистанська “Джемаат альФукра” та інші [193, c. 98].

На сьогодні одним із найголовніших викликів у сфері державної безпеки, які стоять перед державою як у внутрішній і зовнішній сферах, є феномен тероризму. Про це свідчать праці багатьох західних та вітчизняних дослідників. Так, в Доповіді Українського форуму “Безпека – 2010”, підготованій колективом авторів на чолі з В. Горбуліним, стверджується, що найсерйознішу загрозу для міжнародної системи безпеки та спокою окремих держав створює глобальна терористична мережа з її активним прагненням отримати доступ до новітніх ядерних, біологічних, бактеріологічних, інформаційних технологій, особливо небезпечних в умовах тотальної відкритості сучасного суспільства [40].

Далі перейдемо до детальнішого аналізу сучасного трактування поняття “тероризм”.

Тероризм як самостійна об’єктивна категорія є центральним поняттям нового наукового напряму – “терорології” (від лат. terror – страх і грецьк. logos – вчення) – “науки про тероризм, його причини, умови (фактори), специфіку детермінації, особу терориста, систему заходів по боротьбі з тероризмом та нейтралізації (мінімізації) його наслідків, які вивчаються через органічний синтез філософських, загально і частково наукових методів” [37]. Терор та тероризм не є продуктом сучасної епохи. Це – специфічна складова суспільно-політичного життя, яка, по суті, є постійним супутником історії людської цивілізації. Тому слушним видається видається твердження вітчизняної дослідниці проблем тероризму М. Гуцало, яка характеризує тероризм як динамічне явище, яке адаптується до умов соціального середовища, загострює існуючі проблеми, тим самим деформуючи саму тканину духовного і політичного життя соціуму. Сутністю тероризму є незаконне насильство (фізичне та/або психологічне), яке має агресивний характер. У той же час фактор насильства є необхідною, однак недостатньою умовою для визначення тероризму.

Політичне насильство зазвичай визначається як особливий тип дії, спрямований на нав’язування волі однієї людини або групи решті, для чого використовується фізична сила. У зв’язку з цим досить обґрунтованою видається точка зору В. Нікітаєва, який вважає єдиною визначальною ознакою тероризму в політичній свідомості саме характер дії. Тільки на цій підставі палестинська інтифада та чеченський джихад можуть з такою легкістю кваліфікуватися як еквівалентні один одному, тобто як “тероризм”, будучи в той же час в усьому іншому суттєво різними [78].

На рубежі ХХ–ХХІ ст. теоретичне осмислення явища тероризму відбувається в контексті розвитку міжнародних відносин в умовах сучасного глобалізованого світу з прозорими кордонами, невидимою раніше комунікаційною мобільністю та поширенням інформаційних технологій. У формуванні нового світового порядку тероризм виступає як самодостатня впливова сила, спроможна відверто протистояти могутнім державам світу. Уже в 90-х рр. ХХ ст. тероризм став набувати більш складних форм, обумовлених доступом до засобів масового ураження та інформаційних технологій, а накопичені у світі соціально-економічні протиріччя обумовили широкий спектр мотивацій терористичної діяльності. До числа його нових ознак слід віднести масштабну міжнародно-політичну небезпеку та побудову терористичних організацій за мережним принципом з осередками в різних країнах, що обумовлює необхідність нових форматів міждержавного співробітництва і систем національної безпеки [37].

Міжнародний тероризм, як відносно нове явище в системі сучасних міжнародних відносин, актуалізувався у ХХ столітті. На сьогодні його вважають одним із ключових викликів міжнародній та національній безпеці, поряд з іншими глобальними проблемами людства. Після вересневих (2001 р.) терористичних актів у США для людства стала остаточно зрозумілою нова якість небезпеки, яка виходить від міжнародного тероризму. Якщо раніше простір діяльності терористів був обмежений окремими регіонами, то сьогодні об’єкти їх атак набули планетарного розмаху у географічному сенсі, швидкими темпами розвивається спектр інструментів, методів та способів, які вони використовують [72, с. 485]. Цілком можна погодитись і з думкою деяких російських вчених (С. Казеннов, В. Кумачов), які вважають, що спалаху тероризму, особливо в нестабільних регіонах, сприяє і сучасний світовий порядок перехідного періоду від біполярного до багатополярного світу [60].

В результаті посилення глобалізаційних процесів відбувається поступове розмивання традиційних політичних, економічних, культурних, суспільних та інших ліній цивілізаційного розподілу. Одним із результатів таких процесів стало руйнування двополярного світу як такого, де існували дві закриті системи протилежного ідеологічного, політичного, економічного та духовного спрямування. За нових умов глобалізованого світу існування подібних утворень є неможливим, хоча б з огляду на універсалізацію та загальну доступність міжнародних інформаційних потоків, які є саме тим інструментом, який уможливлює вільний обмін ідеями, концепціями, і водночас є руйнівною силою таких закритих систем.

Відхід у минуле двополюсного світу спричинило кризу системи міжнародних відносин та зовнішньої політики провідних держав Західного світу, в першу чергу США. Головним чином це було зумовлено тим, що уся їх попередня політика, в тому числі і міжнародна, цілком базувалася на протидії іншому “полюсові” сили – СРСР та країнам Варшавського договору. Динаміка перебудови міжнародної системи із двополюсної у фактично однополюсну не дозволила Сполученим Штатам та їх союзникам ефективно пристосуватися до нових умов та виробити відповідне бачення та нові концепції державної політики. Це спричинило нову кризу системи міжнародних відносин та міжнародної безпеки. По-перше, після розпаду СРСР з’явилися нові центри нестабільності, головним чином, в Європі; по-друге, розгубленість країн Західного світу спричинила кризу в більшості держав третього світу, в основному в традиційно неспокійних регіонах Близького Сходу та спровокувала активізацію сепаратистських та інших військових і терористичних угруповань регіону.

Внаслідок цього змінився характер переважної більшості традиційних до цього часу міжнародних загроз.

Руйнування старих глобальних і регіональних структур міжнародної безпеки, характерних для епохи біполярної моделі, в багатьох випадках супроводжується розхитуванням чи розпадом державних утворень.

Зазначимо, що терміни “міжнародний тероризм” і “глобальний тероризм” використовуються як рівнозначні. Це пов’язано з тим, що і глобалізація, і міжнародний тероризм стали можливі завдяки розвитку сучасних засобів комунікації, тобто міжнародний тероризм є негативним ефектом глобалізації, і тому цілком правомірне використання цих двох термінів як рівнозначних.

На особливу увагу заслуговує така тема, як роль засобів масової інформації (ЗМІ) в досягненні мети терористів. Ця тема все більше привертає увагу фахівців і органів влади [43, 58]. Розглянемо докладніше позиції, з яких розглядається нині тероризм.

Серед зарубіжних фахівців – дослідників тероризму прийнято виділяти наступні його види: психічний і злочинний (Дж. Белл); революційний, субреволюційний і репресивний (П. Уїлкинсон, Р. Шульц); ядерний, економічний, технологічний, екологічний та ін. [44, с. 35].

На думку російського вченого І. Мехеєва, тероризм можна розділити на наступні самостійні види [76, c. 22]: а) за територіальною ознакою (міжнародний, внутрідержавний); б) залежно від злочинної мотивації (політичний, релігійний, націоналістичний, економічний); б) за формою прояву (використання з терористичною метою вибухових пристроїв); в) захоплення повітряного судна та інше злочинне втручання в діяльність цивільної авіації; захоплення морського судна та інше злочинне втручання в діяльність міжнародного судноплавства; г) захоплення заручників.

Український політолог С. Телешун розрізняє три основних види терору, в основу класифікації яких покладено громадянство терористів і потерпілих від них, а також місце здійснення теракту:

• внутрішній – відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на власній території;

• транснаціональний – відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на території інших держав;

• міжнародний – відповідні дії груп громадян, однорідних або змішаних за національним складом, проти будь-яких осіб на території третіх країн [115].

Можна також назвати інші форми тероризму: “хімічний”, “біологічний”, “психологічний”. Останнім часом занепокоєння правоохоронних органів і вчених, що досліджують проблеми тероризму, викликає така нова форма тероризму, як високотехнологічний тероризм, складовими якого є кібертероризм (електронний, комп’ютерний) і космічний тероризм [7, c. 47].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту [34].

Враховуючи викладені вище положення, під тероризмом слід розуміти злочинне діяння, що полягає в застосуванні протиправних дій або в загрозі їх застосування відносно окремих осіб, групи осіб, матеріальних або нематеріальних об’єктів, що супроводжується залякуванням населення і навмисним створенням обстановки страху, пригніченості, напруженості з метою ухвалення рішень, вигідних для терористів, що характеризуються підвищеною суспільною небезпекою і публічним характером здійснення. При цьому мета терористів може бути різною: релігійною, політичною, економічною і т. ін. [74].

Серед широкого загалу дослідників прийнято виділяти наступні ознаки тероризму та терористичного акту [20]:

• тероризм є однією з форм організованого насильства;

• акт терору передбачає здійснення примусу відносно ширшої соціальної групи, ніж безпосередні жертви;

• формування цілей терористичного акту здебільшого не пов’язане з конкретними проявами насильства, тобто між жертвою та метою, на яку спрямовують свої дії терористи, немає прямого зв’язку;

• тактична мета тероризму полягає в тому, щоб привернути увагу до проблеми, стратегічна – досягти певних політичних змін (зміна курсу державної політики, усунення від влади конкретних політичних сил тощо), які своєю чергою призведуть до змін соціальних (свобода, незалежність, звільнення з виправно-трудових установ певного контингенту осіб, революція і т. д.);

• акти тероризму самі по собі становлять традиційні форми загальнокримінальних діянь;

• тероризм паралізує протидію з боку громадськості;

• знаряддям впливу тероризму є психологічний шок, який супроводжується усвідомленням того, що будь-хто може стати жертвою незалежно від того, до якої верстви суспільства він належить;

• будь-які правила чи закони не визнаються – жертвами терористичних актів можуть бути як дорослі чоловіки, так і жінки та діти;

• розрахунок в терористичному акті робиться на ефект раптовості, неочікуваності та несподіваності;

• основною ознакою тероризму є публічність;

• демонстративність актів тероризму – бажання справити враження на широкий загал;

• тероризм передбачає “політичні вимоги”, тому він не пов’язаний із стихійними повстаннями та виступами населення;

• тероризм вимагає негайного задоволення висунутих вимог, інакше він вдається до реалізації погроз та ескалації насильства;

• тероризм є універсальним інструментом для організацій будь-якого спрямування;

• практично завжди бере на себе відповідальність за вчинені акти насильства, оскільки вони є засобом досягнення мети, а не самоціллю;

• являє собою антитезу політичного вбивства. Йому притаманна індиферентність щодо жертв, на противагу від селективності при політичному вбивстві;

• розрив між безпосередньою жертвою насильства та групою, яка становить об’єкт впливу, мету насильства [9, с. 67].

Очевидною таким чином є боротьба держави із проявами тероризму, які становлять загрозу її національної безпеки. Така боротьба передбачає наявність усталених заходів державної політики.

Для перемоги над міжнародним тероризмом необхідно вдаватися до аналогічних заходів, що і в боротьбі з внутрішнім тероризмом всередині окремих країн, але для максимальної ефективності їх слід здійснювати перш за все на глобальному, а не на національному рівні [9, с. 11].

Переважна більшість фахівців погоджується з тим, що зміцнення позицій тероризму, набуття ним організованих форм у всесвітньому масштабі обумовлене двома діалектично взаємопов’язаними процесами – послабленням ролі та функцій держави, а також негативними наслідками глобалізації. Як висловився відомий вчений С. Хоффман, тероризм – це “кривавий зв’язок міждержавних відносин та глобальної спільноти” [158].

Суттєву роль у вивченні терористичної загрози є дослідження його причин. Їх виявлення є однією з основних проблем при розробці і вдосконаленні правових заходів боротьби з тероризмом. Російські дослідники називають такі загальні причини тероризму [16]:

• помітне зниження життєвого рівня населення в поєднанні з безпрецедентно збільшеною соціальною диференціацією, які викликають до життя такі соціально-психологічні чинники, як злість, заздрість, ненависть, ностальгія по минулому і т.ін.;

• економічна й енергетична криза, зростання цін, інфляція;

• кризовий стан ряду соціальних і професійних груп, особливо військових, що мають досвід бойових дій та працівників спеціальних служб держави;

• зростання безробіття, яке зумовлює проблеми міграції, психологічної і професійної деградації та дезорієнтації особи в умовах ринкової економіки і т.ін.;

• широке розповсюдження серед населення зброї;

• поширення засобами масової інформації ідей і поглядів, що ведуть до зростання насильства, нерівності і нетерпимості, навіювання населенню міфів про всесильність і вседозволеність терористів та ін.

Окрім того, російські науковці виділяють окремою групою політичні причини тероризму. Серед політичних причин тероризму називаються [18]: 1) репресії з боку правлячої еліти щодо опозиційних політичних партій; 2) нав’язування правлячою елітою нетрадиційних для даного суспільства соціально-політичних нововведень; 3) загострення внутрішньополітичних конфліктів усередині самої держави; 4) зіткнення політичних інтересів двох держав в якому-небудь регіоні; 5) помилки в національній політиці, що допускаються урядом; 6) цілеспрямоване розпалювання національної ворожнечі окремими людьми, групами, партіями (наприклад рух вахабітів); 7) агресія відносно іншої держави і її окупація, що здебільшого спричиняє озброєний опір мирного населення (партизан), яке використовує терористичні методи (вибухи важливих об’єктів, підпали і т. ін.); 8) заохочення тероризму на рівні державної політики, як це роблять окремі країни; 9) незадоволеність діяльністю уряду іноземних держав, у зв’язку з чим ініціюються терористичні акти проти його представників і установ.

Важливим аспектом досліджень сучасного міжнародного тероризму є необхідність врахування цілого ряду чинників політичного, економічного і соціального порядку, що впливають на його розвиток і розповсюдження. В цьому контексті вивчення тероризму безпосередньо пов’язано з дослідженнями глобалізації. Ефективна боротьба з тероризмом, злочинністю на державному, міждержавному рівнях можлива тільки в тому разі, якщо до неї приєднається громадянське суспільство, всі верстви населення [5].

З огляду на викладене стає зрозуміло, що ефективна боротьба з тероризмом можлива тільки спільними зусиллями всіх членів світової спільноти. При цьому потрібно враховувати, що вже існує значна юридична база у вигляді численних міжнародних конвенцій щодо боротьби з тероризмом. У цих нормативних актах передбачені взаємні зобов’язання держав стосовно протидії різним видам і формам терористичної діяльності.

Таким чином, можна стверджувати, що розрізнені дії окремих країн недостатні для ефективного протистояння тероризму. Боротьба з тероризмом вимагає участі всіх країн світової спільноти, особливо в умовах глобалізації світових процесів, і призводить до необхідності розробки комплексних міжнародних підходів і єдиних методик протистояння різним терористичним проявам.