1.5. Ознайомитись з методами досліджень шлункової секреції у людини

У теперішній час для дослідження шлункової серскції викорис­товують тонкий шлунковий зонд: еластичну гумову трубку із зов­нішнім діаметром 4—5 мм І внутрішнім —2—3 мм, на кінці якої знаходяться бокові отвори.

Зонд м'який, еластичний і для його введення в стравохід та шлунок його поступово проковтують.

Введений у шлунок зонд не викликає блювотного рефлексу. Це дає можливість тривало відсмоктувати вміст порожнини шлун­ку і оцінювати його секреторну функцію у динаміці.

При дослідженні до виступаючого з рота вільного кінця зонда приєднують шприц, яким відсмоктують вміст шлунка, що містить­ся надще (1—2, 2—3,4—15 хв. порції секрету). Це так звана ба­зальна секреція. Після отримання 1—4 порції, тобто через 60 хв. хворому, не виймаючи зонду, підшкірно або виутрішньом'язево вводять стимулятор шлункової секреції.

У клінічній практиці широке розповсюдження отримав суб­максимальний гістаміновий тест (0,0 мк/кг гістаміну дигідрохло-риду), а також використовують максимальний гістаміновий тест — 0,025 мг/кг, пентагастриновий — 6 мкг/кг, ацетилхолінгістаміновий, Інсуліновий, суфіліновий та інші.

Після введення гістаміну (0,01 мг/кг па протязі 1,5—2,0 годин чорез кожні 15 хвилин збирають сік. У отриманих порціях шлун­кового соку відзначають колір, консистенцію, наявність домішків та запах. Після описання приступають до хімічного дослідження. У кожній порції визначають вільну, зв'язану та загальну кислот­ність, пептичну активність та деякі інші показники (електроліти, фукозу, ІЧ-ацетилнейрамінову кислоту).

Крім вимірювання кислотності, отриманого методом аспірації шлункового соку, широко використовується дослідження рН без­посередньо в шлунку і 12-палій кишці за допомогою спеціальних рН-зондів з сурмяно-каломелевими електродами. При проков­туванні зонду в шлунок один із електродів розташовується па рів­ні тіла шлунка, а другий повинен досягнути антрального відділу. Одночасно реєстрація рН вказаних відділів шлунку дозволяє оці­нити як кислотопродукуючу функцію шлунка, так і лужну його здатність.

Необхідними умовами для проведення є:

1)дослідження проводиться надще;

2) рентгенологічний контроль правильного розташування елек­тродів у шлунку;

3) напівлежаче положення хворого;

4) реєстрація через певні проміжки часу.

Характеристика кислотопродукуючоі функції шлунка

Базальна секреція:

рН 1,6—2,0 рН 2,1 і вище рН 6,0 і вище

нормацидність гіпоацидність анацидність

Після дозової стимуляції:

рН 1,2—1,3 рН 3,0 рН 6,0

нормацидність гіпоацидність анацидність

1.6. Ознайомлення з методом визначення дебІт-години НСІ у шлунковому соці.

Розрізняють вільну, зв'язану та загальну кислотність. Під віль­ною кислотністю або концентрацією Іонів водню (Н⁺) розуміють концентрацію вільної повністю дисоційованої хлористоводневої кислоти. Для визначення вільної НСІ використовують нетрадицій­ний метод (титрування шлункового соку сильним лугом —0,1 Н р-н №ОН) в присутності індикатора диметиламіноазобензолу.

Кислотність шлункового соку визначається в титраційних оди­ницях, тобто кількість мілілітрів 0,1 Н р-ну лугу, яка потрібна для нейтралізації 100 мл шлункового соку (0,1 мл 0,1 Н р-ну К^таОН еквівалентний 0,1 мл 0,1 Н р-ну НСІ або 0,0365 г хлористо­го водню) — 1 титраційна одиниця. Шлунковий сік, якщо в ньому є кислота, при додаванні диметиламіноазобензолу червоніє. При титруванні колір шлункового соку змінюється і при появі насиче­ного оранжевого забарвлення або при зміні рН до 3,5 розрахову­ють концентрацію вільної НСІ.

Загальна кислотність — це сума всіх кислотореагуючих речо­вин (вільна, зв'язана НСІ, органічні кислоти і кислі фосфорно­кислі солі). Для визначення її застосовують індикатор фенолфта­леїн з зоною переходу забарвлення при рН 8.2— 10.

Визначення дебіту НСІ. Цей показник відображає валову кіль­кість виділеної соляної кислоти за певний проміжок часу. Дебіт НСІ визначають, знаючи об'єм шлункового соку і його кислот­ність в титраційних одиницях (ммоль/л). В залежності від того, який показник кислотності використовується при вираховуванні, розрізняють дебіт НСІ вільної- зв'язаної та загальної кислотності. Дебіт НСІ виражають в мг за годину. Дебіт НСІ можна визначити по формулі:

ЕХ36,5 _{Ех а} .1000 де: Д —дебіт (в мг НСІ);

Е^х — об'єм порцій шлункового соку в мл; Е — концентрація НСІ у тирт. од; 36,5—відносна молекулярна маса НСІ.

Сумуючи дебіт НСІ в кожні 15 хвилин порції шлункового соку отримують показник дебіт-години.

Визначити концентрацію вільної НСІ та її дебіт в отримано­му аналізі шлункового соку. Б протоколі вказати результати. По рівняти результати з нормою.

1,7, Визначення протеолітичних властивостей шлункового соку.

В три пробірки налити по 2,0 мл шлункового соку. Сік в дру­гій пробірці прокип'ятити і потім охолодити до кімнатної темпе­ратури; сік третьої пробірки нейтралізувати содою (перевірити за допомогою лакмусового папірця). В четверту пробірку налитії З мл 0,5% НСІ (шлунковий сік і кислоту набирати різними піпет­ками). В кожну з чотирьох пробірок помістити однакову кількість подрібненого фібрину і поставити пробірки у водяну баню (37 — 38°). Через ЗО хв. пробірки виймають і відмічають, де пройшло травлення взятого субстрату.

Проаналізувати отримані результати, зробити висновки про фактори, які впливають на активність ферментів шлункового соку.

ЗАВДАННЯ по УДРС.

1. Порівняти пороги чутливості, в'язкості і рІІ слини у студен­тів групи. Зробити висновки.

2. Вивчити І порівняти смакову чутливість у студентів при різ­ному характері харчування.

3. Пояснити особливості секреції шлункових залоз при різному співвідношенні медіаторних і гормональних речовин.

КІНЦЕВИЙ РІВЕНЬ ЗНАНЬ І УМІНЬ ПО ТЕМІ.

Вміти:

— оцінити склад, властивості слини, а також особливості сек­реції слинних залоз на різні подразники; пояснити їх пристосу­вальну реакцію;

— виділити складові частини рефлекторної дуги умовного та безумовного слиновидільного рефлексу;

— вибрати метод для оцінки секреторної функції шлунка;

— оцінити показники шлункового соку, отриманого шляхом фракційного зондування при дії різних стимуляторів;

— описати динаміку секреції на різні .харчові речовини і пояс­нити механізми стимуляції і гальмування шлункової секреції під впливом різних харчових речовин;

— розрізнити ізольовану і одночасну дію гормональних факто­рів (ацетилхоліну, гістаміну, гастрину, серетопіну, простагланди­нів) на секреторну І моторну функції шлунка.