Проблема сенсу життя людини.

Приступаючи до вивчення другого питання, значимого для всіх, бо людина завжди шукає сенс свого життя, розглянемо його в взаємозв’язку понять життя, смерть, сенс життя – так, як вони виступають в свідомості кожного.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Студентам треба розібратися з тим, що таке сенс життя, тому що тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко деллаМірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.

В історії філософії сформувалось декілька провідних підходів до розуміння сенсу життя:

сенс життя визначається духовними основами буття. Цей підхід є характерним для релігійної філософії;

- сенс життя лежить за межами буття окремої людини.

сенс вносить у життя сама людина по своїй волі;

сенс полягає в сприянні суспільному розвитку, всебічному розвитку інших людей, тому що тільки ця діяльність створює умови і для особистої самореалізації.

Спільне у різних підходах до проблеми сенсу життя є наявність ідеалу і діяльність в напрямку його досягнення. Формування, осмислення сенсу життя, його пошук включають напружену інтелектуальну, чуттєво –емоційну і вольову роботу роботу, діяльність особи по вибору серед можливих покликань; свідомій морально-практичній орієнтації. На основі своїх ціннісних орієнтацій людина визначає своє ставлення до світу, до себе, до суспільства, до суспільних груп, структур, до яких належить. Тобто вирішення питання про сенс життя залежить від світогляду, який визначає вибір ідеалу, мету, можливі, припустимі засоби її втілення. Обов’язковою складовою сенсу життя виступає обрання такої сфери діяльності, яка може забезпечити реалізацію сутнісних сил людини. Параметри сенсу життя задає історична епоха, конкретне суспільство, він виступає як єдність можливості і дійсності.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи. Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи Стародавнього Світу розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства. Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості, а боротьба за неї для себе і для інших – її святим обов’язком. Але одразу постало питання – наскільки можлива свобода у світі, де існує причинна зумовленість явищ? У природі, суспільстві діють об’єктивні закони, що не залежать від волі людей. Наскільки ж людина може бути свободною в таким умовах? У філософії існують наступні концепції свободи:

- детермінізм з його оптимальним виразом - фаталізмом;

- індетермінізм, який взагалі заперечує причинність, в затвердженні безмежної свободи особи доходить до волюнтаризму;

- альтернативізм, який стверджує, що завжди існує свобода вибору, але не безмежна, а лише з декількох варіантів.

Проблема свободи завжди розглядалась у діалектиці категорій “свобода – необхідність”. Уже Б. Спіноза підкреслював, що „свобода – це пізнана необхідність”. Г. Гегель теж проаналізував діалектику свободи і необхідності. Поступове пізнання об’єктивних законів природи і суспільства вказало як межі, так і основу вибору, реалізації свободи особи. „Свобода ... полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи пануванні над нами самими і над зовнішньою природою ”- писав Ф. Енгельс. Знання об’єктивно існуючого спектру можливостей, визначеного об’єктивними законами, створює умови осмисленого, оптимального вибору з наявних варіантів, а свобода вибору і є свобода. Недарма Ш. Монтеск’є казав: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”. Категорія свободи нерозривна зв”язана з поняттям відповідальності. Людина як частина світу й суспільства не може діяти, не враховуючи наслідки своїх дій. Уже відмічалось, що особистість необхідно має таку рису, як відповідальність, усвідомлення взаємних вимог і зобов’язань. Неможлива реалізація особистої свободи без пошанування, врахування права інших на свободу. Тому відповідальність передбачає знання наслідків своєї діяльності і діяльність на основі загальнолюдських правил моралі, перш за все її золотого правила „ Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб робили по відношенню до тебе”. Відповідальність є наслідком і основою свободи. Свобода неможлива без відповідальності й усвідомлення необхідності і її врахування у процесі життєдіяльності людини.

Особливо це має значення на початку ХХІ ст., коли наука и суспільство підняли рівень свободи людини так, що без відповідальності вона стає загрозою для себе і для інших.

№4.

Проблемыфилософии науки – этопроблемыростанаучногознания, а такжееговозникновения на различныхстадияхобщественногоразвития.

При исследованияхобщихзакономерностейразвития науки, онаопирается на достижениечастных наук, благодаряэтому наука способнараскрыватьрациональныеспособы, а такжеметодыдостиженияобъективноистинногознания. Философия науки, с другойстороны, даетобщийметодологический и мировоззренческийориентир для решения проблем.

Главная проблема философии науки – это проблема возникновениянаучногознания. Все научноесообщество направлено на получение нового знания.

Все проблемыфилософии науки можноразделить на три группы. К первойотносятсяпроблемы, возникающие от философии к науке, направленностькоторыхотталкивается от особенностейфилософскогознания. Философиястремится к познаниюобщихпринциповустройства мира, а такжепоискууниверсального метода егопостижения, этотакже характерно и для философии науки. Здесьона занята рефлексий по отношению к науке. Именноздесь в полной мере применяетсяконцептуальныйаппаратфилософии.

Втораягруппасодержитсявнутрисамой науки, нуждаясь при этом в компетентномсудье, в качествекотороговыступаетфилософия. В этойгруппетесновзаимодействуютмеждусобойпроблемыпознавательнойдеятельностикактаковой, познавательныепроцессы, теорияотражения и собственно «философскиеподсказки» - способырешенияпарадоксальных проблем.

К последнейгруппеотносятсяпроблемывзаимодействия науки и философии. Проведенныеисследования по истории науки показали, как сильно влияетфилософскоемировоззрение на развитии науки. Особоебольшоевлияние на философиюпроизвела так называемаяэпоханаучныхреволюций, связанная с возникновениемастрономии и античной математики, гелиоцентрическойсистемой, физикойГалилея-Ньютона, и т.д. Такойподходвключает в себяэпистемологию, социологию и методологиюнаучногопознания.

Философия науки в ходе своегоразвитияпостепенностановитсяисторичной, т.ерассматриваетпроизводимыенаучныезнания в историческойразвитии, в условияхисторическименяющихсясоциокультур. Таким образом, философия науки определяетнаучноепознаниекакспособыполученияновых знаний, путемвыявлениязакономерностейразвитияпознания науки в целом.

Вопросы, на которыеотвечаетфилософия науки: в чемотличиенаучногознания от ненаучныхвидовзнания, чтотакое наука, чемценна наука, какогоустройствонаучногознания, какиеметодыиспользуютсяученые при проведениипознавательнойдеятельности, естьлизакономерности в развитии науки, роль научныхреволюций в развитииобщества.