2. Причини і наслідки виникнення глобальної соціальної політики.

Основні соціальні проблеми на глобальному рівні пов’язуються з нерівномірністю соціально-економічного розвитку країн, бідністю, високим рівнем безробіття, складнощами економічного розвитку, зростанням нерівності між країнами і всередині країн тощо. На перший план виходять такі глобальні проблеми, як освіта, професійна підготовка, здоров’я, безпека людини. В умовах процесів диференціації, поляризації світу, та інших проблем питання посилення ефективності існуючих механізмів соціальної політики набувають особливої актуальності.

До чинників розвитку наднаціонального рівня соціального захисту в цілому можна віднести поглиблення взаємозалежності економічних ринків, посилення світової економічної конкуренції та активізацію наднаціональних інституцій, тобто ті фактори, що пов’язані із світовою глобалізацією. Крім того, важливе значення має явище “прозорих кордонів”,що вказує на чинники економічної міграції та виникнення в умовах спільних кордонів загрози довкіллю, яка призведе до необхідності формування транснаціональної соціальної політики.

Наслідки: виникнення міжнародних організацій, які діють у соціальній сфері; створення і поширення норм і цінностей глобальної соціальної політики через прийняття певних документів, які регламентують соціальні права та свободи, адаптація національної соціальної політики до норм глобальної.

3. Соціалізація глобальної соціальної політики.

Глобальна соціалізація – соціалізація, яка відбувається шляхом інтеграції тієї чи іншої держави до того чи іншого геополітичного простору, в якому домінують країни із певним рівнем прибутку на душу населення (референтна група). Першим кроком на шляху глобальної соціалізації

є адаптація національних законодавств до законодавства "референтної групи", а також до цінностей і норм, які формуються цими референтними групами . Тобто, якщо говорити про соціалізацію глобальної соціальної політики, то мається на увазі адаптація, реформуванн соціального законодавства відповідно загальноприйнятих на глобальному рівні норм і положень, і на основі цього формування певної моделі соціальної політики.

Основним показником того, на скільки ефективною є соціальна політика є добробут. Добробут — ступінь задоволення певних потреб людини. Добробут характеризує забезпеченість населення необхідними матеріальними і духовними благами;  залежить від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин; виражається системою показників, що характеризують рівень життя населення.

• Рівень добробуту населення залежить не тільки від поточних доходів, а й від розміру накопиченого майна.

• Оцінючи добробут враховують також безкоштовне надання товарів та послуг населенню державою, благодійну діяльність тощо.

• Порівняльний аналіз добробуту населення різних держав проводять за сукупністю оцінок рівня та якості життя.

Оскільки головна мета “політики добробуту” – це поліпшення якості життя населення, то фундаментом суспільного добробуту є соціальна захищеність громадян. Саме якість життя є головним показником суспільного добробуту.

Проте досягати, або намагатися досягати певного рівня добробуту можна різними способами. На основі цього можна виділяти різні моделі добробуту. Згідно з класифікацією Г. Віленського і Ч. Лебо, держави загального добробуту можна представити за допомогою двох моделей: “інституціональної” та ”залишкової”. “Інституціональна” модель соціальної держави передбачає, що держава перерозподіляє матеріальні блага на державному рівні. "Залишкова" модель передбачає надання державної допомоги тільки в тому разі, коли людина не може вирішити своїх проблем індивідуально або за допомогою інститутів громадянського суспільства: сім’ї, громади, доброчинних фондів.

Наступна класифікація належить Коста Еспін-Андерсену, який запропонував схему, що розрізняє держави загального добробуту на основі *змін у системах стратифікації, *ступеня розширення соціальних прав і суспільно-приватної *організації соціального забезпечення.

Відповідно до його схеми, США, Канада та Австралія є прикладом “ЛІБЕРАЛЬНОЇ” держави загального добробуту, з помірним соціальним захистом, яка протиставляє одержувачів соціальної допомоги й решту громадян, а також частину своїх функцій передає громадянському суспільству як суб’єктові соціальної допомоги.

Франція, Німеччина й Італія належать до "КОНСЕРВАТИВНОЇ КОРПОРАТИСТСЬКОЇ" моделі держави загального добробуту. У такій державі соціальні права є невід’ємною частиною визначених статусів. Для цієї моделі визначальним є принцип субсидіарності, згідно з яким на допомогу людині мають прийти насамперед інститути громадянського суспільства, і лише в разі їхньої неефективності – держава. Великого значення за цієї моделі набуває система страхування. На сучасному етапі модель переживає своєрідну трансформацію. Сучасне гасло – “добробут для праці”. Реалізація концепції “добробут для праці” покликана забезпечити, щоб максимально можлива кількість тих, хто може й повинен працювати, здобували загальноосвітню та професійну підготовку, яка дасть їм змогу повернутися або ввійти в трудове життя і тим самим “увійти” в суспільство.

Швецію, Данію, Норвегію та Нідерланди К. Еспін-Андерсен зараховує до “СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ” (скандинавської) моделі держави загального добробуту. Така модель передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквідації соціальної нерівності. Вона ґрунтується на забезпеченні добробуту для всіх представників суспільства. Тобто людина має повне право на одержання соціальних благ незалежно від рівня її доходів – тільки тому, що вона є громадянином цієї країни. Сьогодні ця модель втрачає свою ефективність. Державний бюджет надміру перевантажений видатками на соціальну сферу, це відбувається на тлі формування споживацького ставлення громадян до держави, що засвідчує необхідність суттєво модернізувати соціал-демократичну модель.

Класифікацію держав загального добробуту Коста Еспін-Андерсена доповнив Норман Гінзбург. Він пропонує ще одну модель – британську ліберально-колективістську державу загального добробуту, якій притаманні риси соціальних держав соціалістичного та ліберального типів.

Також слід згада ти про певні норми і положення глобальної соціальної політики. Тому що дотримання встановлених міжнародно-правових стандартів, є одним із найважливіших елементів соціалізації глобальної соціальної політики. При цьому з останні 60 років світовими та європейськими інституціями було створено цілу низку документів, які регламентують соціальні права та свободи ромадян, серед яких слід виділити такі:

– Загальну декларацію прав людини ООН (прийнята у 1948 р.) ;

– Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права ,

(прийнято у 1966 р., ратифіковано Указом Президії Верховної Ради

Української РСР ще у 1973 р.);

– Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод

(прийнята в 1950 р., ратифікована Україною в 1997 р.) ;

– Європейську соціальну хартію (прийнята в 1961 р., переглянута в

1996 р., ратифікована Україною у 2006 р.) ;

– Європейський кодекс соціального забезпечення (прийнятий у

1964 р., переглянутий в 1990 р., не ратифікований Україною)

– Хартію соціального забезпечення (прийнята в 1982 р., не

ратифікована Україною) ;

– Хартію Європейського співтовариства про основні соціальні права

працівників (прийнята в 1989 р.) ;

– Хартію основних прав Європейського Союзу (прийнята в 2000 р.) та ін.

Серед вищенаведених документів особливе місце посідає Загальна

декларація прав людини, яка за своєю суттю є фундаментом визнання,

визначення та захисту прав людини. У ній наведено комплекс прав людини,

серед яких важливе місце займає право людини на соціальне забезпечення. У

ст. 22 Декларації наголошується: «Кожна людина як член суспільства має

право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання

її гідності і для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній і

культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного

співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави ».

Загальна декларація вперше сформувала соціальні еталони, до яких повинне

прагнути суспільство, конкретизувала соціальні параметри, вказуючи, що

кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі й

сприятливі умови праці та на захист від безробіття; рівну оплату за рівну

працю; відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження

робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку; на такий життєвий

рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне

обслуговування, який є обов’язковим для підтримання здоров’я і добробуту

її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби,

інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до

існування через незалежні від неї обставини; на освіту; вільно брати участь у

культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у

науковому прогресі і користуватися його благами; на соціальний порядок та

ін.

Безумовно, Декларація має рекомендаційний статус і не накладає будь-

яких зобов’язань на жодну країну світу, але вже в 1966 р. ООН на її основі

було прийнято Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні

права. У ньому сформулювано конкретні соціальні стандарти, яким повинні

відповідати країни, що ратифікували цей документ.

Також слід відзначити, що разом з Міжнародним пактом про цивільні

та політичні права, цей документ запровадив поширену класифікацію прав

людини на соціальні, цивільні, політичні, економічні та культурні. При цьому

до соціальних прав віднесено такі:

– право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи

соціальне страхування ;

– право працюючих матерів на оплачувану відпустку або відпустку з 5

достатньою допомогою по соціальному забезпеченню ;

– право захисту дітей від економічної і соціальної експлуатації ;

– право на достатній життєвий рівень, що включає достатнє

харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя;

– право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я;

поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в

промисловості; запобігання і лікування епідемічних, ендемічних,

професійних та інших хвороб і боротьби з ними; створення умов, які б

забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби;

– право на освіту, підкреслюючи при цьому, що початкова освіта

повинна бути обов’язкова і безкоштовна для всіх, середня освіта в її різних

формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути

доступною для всіх громадян ;

Європейським Союзом та Радою Європи було ухвалено також низку

власних нормативно-правових актів щодо соціальних стандартів. Важливим документом, що гарантує розвиток соціальної сфери та

передбачає захист прав людини, є Європейська соціальна хартія, яка містить

31 принцип на яких будується вся європейська система соціальног розвитку. Європейська соціальна хартія була підписана державами - членами Ради Європи в Турині 18 жовтня 1961 р. і набула чинності 26 лютого 1965 р. Нова редакція Хартії, яка отримала назву «Європейська соціальна хартія (переглянута)» (European Social Charter (revised)), була схвалена і відкрита для підписання на 98-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи 3 травня 1996 р. Переглянута європейська соціальна хартія містить гарантії захисту 31 права людини. Станом на 6 листопада 2009 року хартію підписали усі 47 країн - членів Ради Європи, з них 42 країни ратифікували хартію: 29 країни ратифікували переглянуту хартію, 13 - первинну, 14 країн ратифікували за всіма пунктами та додатковими протоколами^[2].

Основні права, передбачені хартією, відповідно до нової звітної процедури Ради Європи поділені на чотири тематичні групи: 1) зайнятість, професійне навчання та рівні можливості; 2) охорона здоров’я, соціальне забезпечення і соціальний захист; 3) трудові права; 4) діти, сім’я, мігранти.

            Україна ратифікувала Європейську соціальну хартію (переглянуту) 14 вересня 2006 року, приєднавшись до 27 статей та 74 пунктів Хартії. Тим самим Україна підтвердила свій європейський вибір і взяла на себе зобов’язання сприяти забезпеченню надійних передумов для реалізації прав та свобод громадян у всіх їх виявах.

Водночас Верховна Рада не ратифікувала трьох із дев’яти обов’язкових статей, до яких входять ст. 12 (право на соціальне забезпечення), ст. 13 (право на соціальну та медичну допомогу) і ст. 19 (право трудящих-мігрантів та їхніх сімей на захист і допомогу). Україна також не приєдналася  до п. 1 ст. 4 Хартії, яка гарантує право на справедливу винагороду («Визнати право трудящих на винагороду, котра гарантує їм і їхнім сім’ям достатній рівень життя»). При цьому, усі зазначені права (крім прав мігрантів) гарантовані Конституцією України.