Ткаля м.Вінтоняк (Закарпатська обл.)

полотна, другого сорту на полотно начесне, а третього на згріб- не. З волокна найгіршого сорту ("клоків") пряли грубі нитки, з яких виробляли міхи і плахти. Натомість лляне прядиво пряли дуже старан­но. З найтонших ниток ткали полотно для святкового одягу 3 кінця XVIII ст. тонкі конопляні та лляні нитки ткачі ще й шліфували.

Після закінчення польових робіт жінки і дівчата пряли нитки вере­теном (конусоподібною палицею) з кужелів. На початку XIX ст. для цього почали використовувати продуктивніший прилад механічну прядку ("візок", "коловорот"). Напрядені вручну нитки навивали на мотовило, або цівки. Мотовила мали різні розміри: від 1,5 до 8 ліктів. Мітки і півмітки змотували на клубок за допомогою "витушки", а з клубків снували основу майбутньої тканини.

Пряжу ткали на горизонтальному верстаті. Для цього снували "ос­нову", користуючись двома способами: на стіні споруди і на рамковій снівниці. У першому випадку в просвердлених у стіні хати отворах були вставлені кілочки на відстані 15 20 см один від одного. Насновані на ці кілочки нитки називали "губкою" Для утворення "чинів" унизу основ­ного ряду кілків забивали додатковий кілок для "зіву" Снували відра­зу по дві нитки з двох клубків, або з двох веретен (Полісся). Нитки накладали на кілочки за допомогою снувальної лопатки з двома діроч­ками так, щоб вони не переплітались.

Якщо нитки снували з кількох веретен (Західне Полісся), то ще ви­користовували "станок" або "веритільницю", що складались із двох вертикальних стояків та двох рам розміром 45 х 55 см кожна, що скріп­лювалися разом кількома поперечними планками. У гнізда цих планок і вставляли веретена, які під час розмотування ниток набували оберта­льного руху В рамковій снівниці кілочки втикалися в бокові планки, а кілочок для "чинів" — у нижню планку рами. Зняту зі снівниці "пря­жу" ("основу") парили, золили, прали, білили на сонці чи наморозі, а при потребі ще й фарбували. Для фарбування пряжі використовували най­різноманітніші місцеві рослинні барвники (вільхову кору, лушпиння бобу і цибулі, ягоди, березову і дубову кору тощо), а також тваринні барвники (червень).

Пофарбовані, вибілені або сирові основні нитки навивали на "на­вій" ткацького верстата. У народному ткацтві України ХІХ-ХХ ст. найчастіше використовувався верстат із горизонтальним розміщенням основи. Навіть у найпримітивнішій моделі цього верстата завжди були такі основні його конструктивні компоненти: комплекс "навоїв" (вер­хній для основи, нижній — для готової тканини); група механізмів для пуску в дію ниток основи й підткання ("підніжки" і "човник"); "ляда" з "бердом" що регулювали рівномірне укладання ниток осно­ви і прибивали підткання до витканої частини полотнища тканини. Типовою ознакою, характерною для ткацьких верстатів горизонталь­ного виду, була обмежена ширина "берда" (не більше 60 80 см) і "чов­ник", пристосований до ручного метання нитки.

Українські ткалі використовували також вертикальний ткацький верстат. Він складався із рами, яка мала два вертикальні стовпи, з'єд­нані вгорі та внизу двома перекладинами. Існувало два підвиди цього верстата: один з них — для ткання рогож, другий кросна для ткання килимів. Кросна складалися з чотирьох частин: двох масивних стовпів ("стояків") і двох горизонтальних перекладин, на які навивали основу за допомогою довгої палиці ("глиці"). За допомогою іншої глиці ("ти­нки") утворювався перший постійний зів; другий утворювався підтя­ганням ниток, розташованих у задньому шарі основи за допомогою пальців або груп петель ("пут"). Підткання пробивалося масивною де­рев'яною гребінкою з короткими зубцями.

Цими нескладними за конструкцією знаряддями праці українські народні майстрині створили велику кількість видів ткацьких виробів. Зокрема, вони виробляли до 20 сортів полотна. Існувала в Україні та­кож певна спеціалізація виготовлення різних гатунків полотна і виро­бів з нього. Так, у Східній Галичині виробляли вітрильні полотна, які посідали важливе місце в гданській торгівлі. На міжнародних ринках Європи продавали також чиноване полотно галицьких ткаль, вироб­ництво якого було складним процесом.

Високий технічний рівень полотняного виробництва у галицьких українців засвідчує той незаперечний факт, що відома графиня Жеву- ська, видаючи заміж дочку, для її приданого замовила полотно саме в місцевих сільських ткачів. Селяни викінчували виготовлення будь-яко­го готового полотна примітивним способом: спочатку його мочили в теплій воді, де розчиняли попіл, потім — розстеляли, вибілювали на сонці, а відтак прали. Цей технологічний цикл вони повторювали доти, поки полотно не набувало товарного вигляду Однак у зв'язку з тим, що в Східній Галичині виробництво полотна мало товарний ха­рактер, викінчування полотна здійснювалося тут переважно на "блі- хах" —спеціальних мануфактурних підприємствах, яких у 1778 р. налі­чувалося вже 57 На початку XIX ст. відповідним способом лише у Га­личині щорічно випускали 250 000 ц лляного та конопляного волокна. За даними польського дослідника Ф.Буяка, тут виробляли 19200000 м полотна, більшість якого відправляли на експорт у західноєвропейські країни.

Обробка вовни займала менше часу, ніж обробка луб'яних культур. Вовну з овець стригли навесні в теплі погожі дні. Напередодні стрижки овець переганяли через ріку, щоб вони стали чистими. Стригли овець металевими вівчарськими ножицями ("стисками"). Настрижену вовну ("руно") мили, полоскали, сушили і перебирали ("скубли"), а потім вичі­сували на "гремплярці" — на дошці з набитими в ній залізними цвяха­ми, на які клали нечесану вовну і "дряпали" її дротяною щіткою. На основі цього приладу потім виникло вдосконаленіше знаряддя "драч­ка" Вовну розпушували за допомогою "лучка" Ділили її на два види: на довгу ("волосінь") і коротку ("шпинь"). Із довгої шерсті виробляли тонку пряжу для декоративних тканин, а з короткої та з "відчосу", що залишався після вичісування вовни, виробляли сукно. Пряли вовну ве­ретеном з кужелів або з дерев'яного гребеня, на які накладали "мич­ку" У Східних Карпатах та на Півдні України був поширений спосіб прядіння вовни "на ходу"' їдучи на коні, кужіль із пряжею тримали між колінами, а під час пересування пішки його прикріплювали до пояса або тримали рукою.

Вовняну пряжу, як і конопляну, снували і ткали, а потім збивали і валяли сукно. При виконанні двох останніх технологічних операцій переважно використовували водяні ступи, що були майже при кожно­му сільському млині. Принцип дії водяної ступи був дуже схожим на принцип дії простої ножної ступи, але на відміну від неї конструкцію водяної ступи становили не менше чотири шість молотів-ступарів, що приводилися в дію за допомогою млинового колеса.

Своєрідністю вирізнялася кінцева обробка вовняних постільних тканин косматих ліжників ("джерг"), зокрема їх ворсували у "вали- лах" за допомогою спеціальних приладів, які споруджували також при водяних млинах або окремо на річці.

ДЕРЕВООБРОБНІ ПРОМИСЛИ

Серед різних видів промислів і ремесел, якими споконвіків займа­лися українці, дуже важливе значення посідали деревообробні, оскі­льки саме вони задовольняли найрізноманітніші запити їхнього повсякденного життя: забезпечення житлом і господарськими спорудами, сільськогосподарськими знаряддями і транспортом, об­лаштування власного помешкання і побуту тощо. Наприкінці XIX- у XX ст. сільські майстри-ремісники, котрі спеціалізувалися на об­робці деревини, користувались зазвичай обмеженим набором інстру­ментарію: сокирою, ножем, пилкою, долотами, свердлами, молотка­ми й іншими знаряддями праці.

Процес обробки дерева можна поділити на кілька стадій: спочатку дерево звалювали за допомогою сокири (з XVIII ст. також за допомо­гою пили), стовбур якого перерубували (перерізали) на колоди, що потім розколювали на плахи або дошки, а останні вже тесали. Крім плах та дощок, із кругляків виготовляли також так зване кісткове дере­во (обтесане з чотирьох сторін), тобто бруси, балки, крокви, з яких зво­дили хати. Так виникла професія тесліе, котрі займалися передовсім спорудженням житлових, господарських і промислових будівель. Так, на початку XX ст. лише у с. Старі Богородчани, що тепер на Івано- Франківщині, із 900 мешканців чоловічої статі 350 осіб були теслями і ґонтарями.

З XVI ст. у лісових регіонах України розпочалося масове зведення лісопилень ("тартаків"), що працювали за допомогою води. Однак