14 Етнографія України

Пісні-балади розповідають про події побутового чи соціально-по- бутового характеру з трагічним кінцем. Найголовніша їх тема — не­щасливі сімейні взаємини: мати хоче отруїти нелюбу невістку й отруює при цьому сина; чоловік убиває дружину через наговір матері чи з на­мови коханки; сестра отруює брата за намовою коханця; мандрівні хлопці-молодці обдурюють дівчину і топлять або спалюють її, прив'я­зану "до сосни косами"' пан убиває селянського хлопця, котрого поко­хала пані.

Нерідко в сюжетах балад важлива роль належить фантастичним елементам, незвичайним перетворенням (метаморфозам): заклята све­крухою невістка перетворюється в тополю; проклятий матір'ю син стає явором; нещасливо видана заміж дочка пташкою прилітає до матері; дівчина чарами прикликає милого; діти-сироти розмовляють із помер­лою матір'ю.

В багатьох випадках сюжети і мотиви баладних пісень переходять від одного народу до іншого, тобто мають мандрівний характер, на­приклад, пісні про розбійників. Водночас у складанні баладних пісень важливу роль виконує і власний національний матеріал, у тому числі історичний. Так, на основі історичного буття українського народу скла­лися балади про татарський або турецький полон, козацьку смерть у чистому полі, вбивство паном дівчини, яка не схотіла йому покорити­ся (про Бондарівну), пісні про опришків та ін. Народні пісні-балади часто використовують письменники. Вони слугували основою для ни­зки творів Т.Шевченка, зокрема його балад "Тополя" "Утоплена", для п'єси М. Старицького "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", драми І. Франка "Украдене щастя" та багатьох ін.

Ліричні пісні — це народнопоетичні твори , які виражають думки, переживання, настрої людини. їх багато в обрядовій пісенності, а в необрядовій — зосереджені здебільшого навколо тем і мотивів соціа­льного чи побутового характеру У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти та вияви суспільного і приватного, до­машнього життя людини. Залежно від цього вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові.

Перша група охоплює козацькі пісні—про звитягу, подвиги і смерть мужніх захисників Вітчизни, тугу за ними їхніх рідних, коханих; чума­цькі— тривалі та небезпечні мандрівки чумаків у Крим або на Дон за сіллю і рибою, трагічні події в степу, недугу і смерть чумака,рекрутсь­кі, солдатські — насильне захоплення молодих хлопців у солдати, їхнє багатолітнє поневіряння у казармах, військові походи, каліцтво і смерть за чужі інтереси; наймитські, бурлацькі— про недолю бідних наймитів і тих, хто змушений був шукати заробітків поза рідним домом; реміс­ницькі, де відображені заняття різних ремісників (шевців, ковалів, крав­ців, бондарів, купців та ін.) і ставлення до них селян; емігрантські — пісні тих і про тих, котрі змушені через безземелля, злидні, пересліду­вання влади покидати рідний край, родину і шукати кращої долі на чужині; робітничі, поява яких зумовлена формуванням робітничого класу і його боротьбою за соціальні права.

Групу родинно-побутових пісень становлять пісні про кохання. їх дуже багато, і відображають вони широкий спектр настроїв і пережи­вань від світлої радості першого кохання до гіркоти розчарувань, невір­ності, розлуки; про сімейне життя, з-поміж яких особливо виділяють­ся пісні про жіночу недолю — нестерпне буття заміжньої жінки з нелю­бим чоловіком, чоловіком-п'яницею, злою свекрухою тощо. До цієї групи належать пісні про недолю дітей-сиріт, бідної вдови, одинокої матері, котра втратила дітей. Родинно-побутові ліричні пісні вирізня­ються глибиною почуттів і драматизму

Жартівливі та гумористичні пісні — складова частина народнопі­сенного репертуару Вони належать до різних згаданих груп народних пісень, у тому числі й до обрядових. Однак особливо насичені жартів­ливо-гумористичним елементом, молодечою безжурністю і веселістю короткі одно-, двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконують­ся як приспівки до танцю. Найпопулярніші з них коломийки, козачки, шумки, частівки, їм властивий танковий ритм.

Пісенний фольклор відображає традиційну велику увагу народу до виховання дітей. Вона виражена в численних колискових піснях і при­співках, що співають самі діти. Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, дразнилки, скоромовки та ін.).

У репертуарі мандрівних народних співців-лірників і кобзарів було чимало пісень набожного змісту, основою для них стали біблійні опо­відання про Ісуса Христа, Божу Матір, святих, різні чуда, покарання грішників. Чимало таких лірницьких пісень і псалмів присвячено мора- льно-етичним темам, взаєминам батьків і дітей. Найчастіше їх склада­ли самі співці та письменні люди, але немало переходило також у на­родне середовище, ставало фольклорними.

Могутній творчий геній народу яскраво виражений і в різних про­зових жанрах усної словесності.

ПРОЗОВИЙ ФОЛЬКЛОР

Велика й вельми істотна частина масиву народної творчості — про­зовий фольклор. Крім естетичної, розважальної функції він слугує і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в мину­лому була для людини особливо важливою. Прозовим жанрам фольк­лору властивий і значний виховний заряд, утвердження гуманістичних принципів життя і людських взаємин.

Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були ман­дрівні веселуни-розважальники і скоморохи, котрі згадуються вже у давньоруських джерелах, а також талановиті, дотепні оповідачі. Крім цього, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім'ї, в більшому чи меншому колективі. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, а також старші люди.

Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки. Вони давнього походження і сягають початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини лю­дини з природою сприймалися, уявлялися в надзвичайному, фантасти­чному світлі. Казкові оповідання наші далекі предки трактували так, як їх сьогодні сприймають діти. Згодом вони хоч і втратили для люди­ни пізнавальну сутність, все-таки збереглися як захоплюючі художні оповіді. Впродовж століть казкові сюжети переходили від народу до народу, набуваючи на конкретному національному грунті власного забарвлення і зазнаючи переробок. На національному матеріалі ство­рювалися й оригінальні казки.

Народні казки поділяються на три групи:

1. Казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступа­ють тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегорич­ним (переносним, інакомовним) змістом, що відображає життя, харак­тери і взаємини людей.

2. Чарівні, героїко-фантастичні казки — розповідь про надзвичайні події, предмети і фантастичних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирвидуб, Загативода), їхнє чудесне походження, пригоди, різні пере­творення (у звірів, птахів, риб, камінь, перстень), крилатих зміїв, бабу- ягу, морського царя, живу і мертву воду тощо.

3. Побутові казки, присвячені різним питанням родинного і гро­мадського побуту В них порівняно мало місця посідає фантастичний елемент, а основний наголос робиться на осудженні, викритті негатив­них явищ життя, несправедливих взаємин між людьми (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдатів, циган, зажерливого ба­гача та ін.).

Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Ле­генди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головна роль належить чарівному, надзвичайному елементу, але сюжети легенд більш ніж казкові, зорієнтовані на достовірності зображуваного. У них наголошується: те, про що розповідається, мало місце насправді. Чимало легенд грунтується на сюжетах з Біблії, вони розповідають про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих. Багато сюжетів походить від дав­ніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини в дерево, птахів, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини). Уже в давньоруських літо­писах зафіксовані легенди, пов'язані з історичним минулим нашого народу (заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хори- вом та сестрою Либіддю, славні походи князя Ігоря, Золоті київські ворота тощо). У народних легендах відображені боротьба наших пред­ків зі степовими кочівниками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва й інші моменти з історії визвольних змагань українського народу "Чимало легенд прив'язано до назв різних місцевостей, міст, сіл, гір, рік, озер, урочищ, дає народне пояснення їх незвичайного походження.

Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (на­приклад, про Хмельницького, Палія, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них менша роль належить фанта­стиці, більша — історії, а оповідь має переважно реалістичний харак­тер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв.

До легенд близькі численні фантастичні народні оповідання, осно­вані на давніх віруваннях у "нечисту силу", різних духів, демонів (до­мовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів), людей з надприродною силою (чарівників, відьом, хмарників тощо), незвичай­них мерців, які ходять після смерті, людей, перетворених чарами у вов­ків (вовкулака) та ін. Це так звані демонологічні оповідання.

З переказами споріднені усні народні оповідання — короткі оповіді переважно у формі повідомлення, спостереження самого оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію. В новіт­ню добу фольклорна проза поповнилась численними оповіданнями про пережите і перестраждане українським народом лихоліття світових воєн, більшовицьких репресій, жахіття голодоморів тощо.

Як і в народній пісенності, у фольклорній прозі чільне місце посіда­ють гумористичні твори — різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і найбільшою мірою анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору Вони дуже оперативно відгукуються на животрепетні питання буття — сус­пільного і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не лише весело трактують, висміюють ті чи інші явища дійсності, представників різних верств суспільства, а їдко, сатирично викрива­ють істотні пороки, бездарність і злочинність влади, осуджують дема­гогів, бюрократів, брехунів, п'яниць, ледарів.

Проміжне місце між віршовим і прозовим фольклором належить коротким народним влучним висловам — афоризмам, які в образній, зручній для запам'ятовування (часто віршовій чи напіввіршовій) фор­мі передають глибокі і цікаві за змістом та яскраві за виразом думки.

До них належать прислів'я і приказки, загадки, прокльони, формули побажання, привітання тощо.

Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентро­вано виражені житейська мудрість і філософія народу Багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини. В них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу ("Посієш вчасно — збереш рясно" "Зима без снігу — літо без хліба" "Літом хто гайнує, той зимою голодує", "Я5Ґ хочеш багацько жати, то треба мало спати"), звичаєво-правові та виховні на­станови, повчання ("Труд чоловіка годує, а лінь марнує", "Хліб-сіль їж, а правду ріж" "Не спитавши броду, не лізь у воду", "Вірний при­ятель, що найліпший скарб" "Добра жінка і лихого чоловіка напра­вить" "Хто матір забуває, того Бог карає"), осуджуються людські по­роки і вади ("Хитрого чоловіка, як потайного собаки, бережись", "Хто вино любить, той сам себе губить").

Провести чітку межу між прислів'ям і приказкою нелегко. Особли­вістю приказки є те, що вона зазвичай додається до сказаного як афо­ристична ілюстрація, коли прислів'я становить певне узагальнення. Часто приказка — це укорочене прислів'я. Наприклад, з прислів'я "В чужому оці і порошинку бачить, а в своєму і сучка не добачає" як при­казка вживається лише друга частина: "В своєму оці й сучка не доба­чає" У західних областях України обидва ці підвиди народ називає одним поняттям — приповідки.

Загадки (від слова гадати — думати, розмірковувати) — дуже дав­ній і поширений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, в образних натяках яко­го міститься і відповідь на нього: "Що іде вперед і не вертається?", "Що горить без полум'я?", "Що сходить без насіння?" (Сонце), "Що у світі найбагатше?" (Земля), "Хто співає, свище й плаче, а ніхто його не баче?" (Вітер). Проте частіше запитання загадки виступає не у формі пита­льного, а розповідного речення: "Без топора, без пили, а будує він мо­сти" (Мороз), "Чорне сукно лізе в вікно" (Ніч), "Мовчить, а сто дурнів навчить" (Книжка), "Завжди їсть, а сита ніколи не буває" (Піч), "Чоти­ри чотирнички, п'ятий Макарчик" (Пальці). Загадування і відгадуван­ня загадок — одна з форм народних розваг, засіб тренування розуму, пам'яті та кмітливості.

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, побажання, благословення, запросин, що є не­одмінними компонентами побуту, взаємин, звичаїв і обрядів народу і показують його морально-етичні устої й рівень духовності.

ПОБУТУВАННЯ І РОЗВИТОК ФОЛЬКЛОРУ В НАШ ЧАС

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов склад­ний багатовіковий шлях розвитку Залежно від історичної долі народу в різні епохи, суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв'язків із фольклором інших народів народжувалися нові твори, за­знавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами або ставали пережитками і забувалися попередні набутки усної народної словесності. Однак у народній пам'яті стійко зберігали­ся й оберігалися найцінніші надбання фольклору, все те, що було зв'я­зане з життям, обрядовими і звичаєвими традиціями. Вони передава­лися від покоління до покоління, були важливим фактором єдності на­роду та показником етнічної особливості, самобутності. У різних міс­цевостях етнічної території України не однаковою мірою поширю­валися і збереглися ті чи інші види фольклору Так, на західноукраїн­ських землях і Поліссі особливо добре збереглися обрядові, баладні народні пісні, у Карпатах і Закарпатті — казки і легенди. Зате на Над­дніпрянщині найбуйніше розвинулася і найкраще збереглася історич­на, зокрема козацька пісня, а на Лівобережній Україні —дума. Карпа­ти і Прикарпаття — основний регіон творення і поширення коломи­йок, тут переважно виникали і побутували опришківські пісні, леген­ди, перекази.

Проте, незважаючи на певні регіональні особливості фольклорної традиції, на багатовікове політичне розчленування України іноземни­ми загарбниками, усна словесність українського народу здавен розви­валася на спільній загальнонаціональній основі. Головними чинника­ми цієї спільності є мовна і загальнокультурна єдність українського народу, його національна ментальність. Спільність фольклорної тра­диції, живий обмін її досягненнями між різними регіонами у системі органічного загальнонаціонального культурного кровообігу посилю­ється в процесі активізації визвольних змагань і консолідації українсь­кого народу Це добре простежується в новітню добу, коли кращі фо­льклорні твори особливо інтенсивно переступають локальні межі сво­го виникнення та первісного побутування і стають надбанням усього народу

Але наша сучасність внесла і вносить у фольклорний процес великі зміни. Загальне поширення письменності, підвищення освітнього рів­ня і "рухливість" населення, преса, радіо, телебачення, кіно, вплив кни­жки, різних видів професійної культури, художньої самодіяльності, ма­сової популярної культури істотно позначилися і на специфіці побуту­вання й функціонування фольклору, і на його творенні. Дуже негатив­но вплинула на фольклорну ситуацію в Україні за останнє 70-річчя де­спотична політика більшовицького тоталітаризму Насильна ломка соціальних устоїв життя, традицій сімейного і громадського побуту, масові репресії, курс на русифікацію, викорінення старих і насадження штучних так зв. соціалістичних звичаїв і обрядів, табу на багато фоль­клорних явищ, переслідування носіїв народнопоетичних надбань і куль­тивування "угодних для режиму" псевдофольклорних новотворів де­структивно діяли на всі аспекти побутування, поширення і функціону­вання усної народної словесності, принижували її роль і престиж, де­формували і в багатьох моментах переривали природний процес між- поколінної передачі фольклорної традиції.

І все-таки фольклорне життя не припинилося. Різними способами, часто і таємно, підпільно співалися чи розповідалися різні твори з тра­диційного народного репертуару, а також створювалися нові, що від­гукувалися на насущні питання життя, виражали народні переживан­ня, думки, настрої. Серед них чимало таких, що критично і негативно трактували "соціалістичні перетворення" у місті та селі. Це, зокрема, численні частівки, коломийки, анекдоти, приказки, як ось. "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні" За їх поширення влада суворо карала.

В умовах поневолення Західної України панською Польщею народ створював і поширював численні пісні революційного підпілля. Акти­вно відгукнулася народна муза на лихоліття боротьби з окупантами різних мастей. В ту пору народилося багато пісень', народних перека­зів, оповідань, що викривали злочини загарбників, прославляли неско­реність народу, героїзм його захисників. Виникали і поширювались різні фольклорні твори про Закарпатську Україну, боротьбу Української Цовстанської Армії проти німецько-фашистських, московських, поль­ських, румунських окупантів. Вони побутували підпільно, здебільшо­го на західноукраїнських землях, і досі чекають на своїх дослідників.

Український фольклор також живе, поширюється і твориться в се­редовищах українців за межами батьківщини, в діаспорі — Північній Америці, Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії, у європейських краї­нах. Творчість українців діаспори — складова частина загальноукра­їнського національного фольклорного масиву

Народне поетичне слово по-своєму реагує на все, що діється в жит­ті, дає оцінку подіям, явищам і особам — нерідко відмінну від їх офі­ційного трактування. Це спостерігаємо і тепер, коли могутніми імпу­льсами національно-державного відродження українською народу ін­тенсифікувалося і фольклорне життя. Воно виражене і в посиленому поверненні до діючого репертуару, оживленні, оновленні багатьох тво­рів традиційного фольклору, зокрема обрядового і пов'язаного з наці­онально-визвольною боротьбою українського народу, в утворенні но­вих пісень, оповідань, анекдотів, інших видів усної народної словесно­сті. Головною темою сьогодення у народній творчості стала тема по­будови вільної і незалежної Української держави, з якою пов'язуються найсокровенніші сподівання і мрії народу про утвердження добра, сво­боди, людяності та справедливості.

музичний <ЮЖГР

Український музичний фольклор — це сукупність відтворюваних голосом або на музичних інструментах мелодій чи інших звукових ком­плексів, які утримуються в пам'яті їхніх носіїв — українського народу — і з давніх часів живлять усну традицію через їх передавання від поко­ління до покоління. Дослідженням традиційної народної музики займа­ється етномузикологія (музична фольклористика).

Музичний фольклор — невід'ємна складова частина музичної куль­тури загалом, навіть і ширше — всіх культурних та духовних надбань народу Музична культура усної традиції за походженням поділяється на питому (шо витворена і побутує у відповідному народному середо­вищі чи органічно собі присвоєна) та наплиеоеу (запозичену народним середовищем від інших культур — вітчизняної писемної чи іноетнічної усної та писемної тощо).

Як і в музичній культурі писемної традиції (тобто в академічній музиці), серед виконавців музичного фольклору вирізняють, зокрема, професіоналів та аматорів. Так, на відміну від народних виконавців- аматорів, що беруть участь у музикуванні лише з певної нагоди, кобза­рі, лірники та інші інструменталісти-професіонали (капелісти — учас­ники народних інструментальнйх ансамблів), для яких музика була зде­більшого основним родом заняття та джерелом заробітку, об'єднува­лися в територіальні організації — братії (цехи), що керувалися влас­ним статутом і захищали професійні інтереси їх членів. Також у цехах за плату (здебільшого натуральну — продуктами, рідше — грішми) навчали музичному ремеслу Саме ці ознаки разом із виконавською майстерністю й засвідчують професіоналізм цих верств народних му­зикантів. Серед народних виконавців є й так звані напівпрофесіонали, наприклад, спеціально запрошувані весільні свашки або навіть голосі- льниці ("плачки"), для яких плата за участь у відповідних обрядах (на весіллі чи похоронах) була лише додатковим заробітком.

Залежно від використовуваних засобів музикування (голос, музич­ний інструмент) виділяють три складові української традиційної музи­ки: вокальна (мелодії відтворюються лише голосом), інструментальна (для музикування використовують один або кілька музичних інстру­ментів), вокально-інструментальна (під час музикування задіюють як голос, так і музичні інструменти). Останню зазвичай не виокремлю­ють, а розглядають поряд із вокальною або інструментальною музи­кою, скажімо, весільні ладкання, колядки, щедрівки, риндзівки тощо в інструментальному супроводі здебільшого скрипки, рідше — інстру­ментальних капел (ансамблів); інші вокально-інструметальні компози­ції — думи, псальми, історичні та моралізаторські, жартівливі й тан­цювальні пісні, які виконували народні співці-професіонали — кобзарі та лірники.

Зрештою, такий поділ певною мірою умовний, оскільки народно- музичну культуру усної традиції необхідно розглядати як явище синк­ретичне, де в процесі музикування засоби впродовж незначного часу часто-густо змінюються (вилучаються чи задіюються). Так, до співо­чого гурту в будь-який момент може долучитися супровід інструмен­талістів. Окрім того, важливу роль виконують й інші елементи — мімі­ка, жест, рух, слово тощо.

Безперечно, вокальна народномузична творчість передовсім тісно зв'язана зі словом. Кожен із жанрових циклів чи групи циклів народ­них пісень (трудовий, зимовий, весняний, літній, народинний, весіль­ний, похоронний чи звичайний) вирізняється характерними типовими пісенними формами, які здебільшого не повторюються в інших циклах, за винятком хіба жнивних і пастуших ладкань, ідентичних із весільни­ми, або ж подібних структурно весільних і купальських чи весняних пісень. Для означення типової пісенної форми (пісенного типу) задію­ються насамперед такі формальні прикмети, як структура вірша, музи­чно-ритмічна й мелодична форми, що й вирізняють відмінні типи май­же кожен жанровий цикл налічує обмежене число пісенних типів та їх різновидів.

За способом виконання в українській народновокальній творчості вирізняються основні музичні жанри: епічні мелодії, що виконуються у мелодекламаційній (співомовній) або ж у рубатній (вільній) манері; лі­ричні — у кантиленному (співному) характері; драматичні— танкові й споріднені з ними жартівливі пісні; а також два проміжні—ліро-епічні та ліро-драматичні.

За віковим і статевим складом розрізняють жіночі, чоловічі, дівочі, парубочі, дитячі та мішані (передовсім — жіночо-чоловічі, рідше — ді- вочо-парубочі) співочі гурти. Безумовно, ці ознаки істотно впливають і на тембральне забарвлення мелодій, співаних тим чи іншим гуртом, а отже, манера виконання кожного співочого гурту насамперед залежить від індивідуального стилю (манери) окремих співаків, котрі входять до його складу Окрім того, різні співочі гурти мають зазвичай і відмін­ний склад репертуару Так, скажімо, весільні пісні (ладкання) не харак­терні для репертуару чоловіків, їх виконують жіночі гурти. Співочі гурти здебільшого налічують 3-8 виконавців, зрідка — до 12 і більше осіб. Причому під час виконання деяких вокальних народномузичних тво­рів (зокрема, весільних ладкань у низці сіл на Бойківщині чи багатьох ігрових діалогічних гаївок) співаки нерідко діляться на два гурти, що співають поперемінне — антифонний спіє. Для народновокальної му­зики притаманне також і поєднання соліста (одного виконавця) чи ду­ету (двох виконавців) і хору (гурту). До того ж гурт, що відспівує, не завжди вступає аж після закінчення звучання попередньої, а починає співати раніше — наприкінці заключної фрази. Подібний характер ви­конання мають і переспіви (жарти-дотинки) весільних свашок молодої та молодого. Елементи антифонного співу подибуємо й у колядках, де кожну строфу зачинає співати "береза" (заспівувач), а гурт лише під­хоплює рефрен або приспів. В українській народновокальній музиці для гуртового виконавства притаманні й спів в унісон (одноголосся), і багатоголосся.

В українському багатоголоссі вирізняють такі типи: гетерофонія, що виникає завдяки нерегулярному розщепленню унісону, даючи ви­падкові співзвуччя, октавному дублюванню мелодії (здебільшого фа­льцетом) чи при виконанні наспіву на тлі повторюваного на одній ви­соті або витримуваного звуку; підголоскоео-поліфонічне багатоголосся, що ґрунтується на розмежуванні рівноправних голосів на нижні, які іноді можуть епізодично розділятися ще на дві партії, і верхній (зазви­чай, один жіночий голос — "горак", "виводчик"), що нерідко вирізня­ється значною ритміко-мелодичною свободою; юмофонно-гармонічне багатоголосся, в якому головний верхній голос (мелодія), а решта до­повнюючих голосів витворюють акордову фактуру, оперту на функці­ональну логіку, причому всі голоси можуть сходитися в унісон чи роз­ділятися на кілька партій.

Сфера дитячої народному зичної творчості надзвичайно обширна й різноманітна. Насамперед традиційна як вокальна, так і інструменталь­на культура самих дітей, де значне місце посідають вільні ігрові жанри дитячих забав, що переважно віддзеркалюють їхнє ставлення до приро­ди та її розуміння способом звуконаслідування. Однак імітація голосу тварин чи птахів дітьми має вже лише ігрову функцію, а не використову­ється з метою заманювання, як у дорослих під час полювання. Діти ма­ють і свою музику до обрядових дійств, які в дещо видозміненому вигляді перейшли до них від дорослих. Так, колядування "пастушків" супрово­джується вже не грою скрипки, а лише здебільшого аритмічним переби­ранням дзвіночків або шелегіндів. Діти засвоюють і спеціальний навча­льний репертуар традиційної інструментальної музики, який пропону­ють їм учителі, батьки чи навіть старші діти. Традиційне музикування дорослих для дітей становлять пісенні й інструментальні епізоди до ка­зок і бувальщин та різнопланові програмні музичні картинки, що мають розважальну і навіть магічну функцію в процесі виховання дітей.

Українська традиційна інструментальна музика охоплює різні жан­рові сфери. Ще здавна музичні інструменти застосовували як знаряддя звукотворення при спілкуваннілтдини з природою. Так, мисливці послу­говувалися спеціальними кличними (майновими) звуковими комплекса­ми, якими імітували акустичну (звукову) комунікацію між тваринами, заманюючи їх таким способом у пастку чи засідку Беручи до уваги умовно-рефлекторну реакцію тварин на знайомі темброво-ритмічні звороти, пастухи використовують сигнальні звукові комплекси, що мають передовсім спрямувальну функцію (управління тваринами). Ці сигнали (як і переливання дзвіночків, які пастухи чіпляють на шию ху­добі для орієнтації у визначенні її місцезнаходження) мають ще й інше призначення: у такий спосіб відлякують диких звірів.

Вагому частку в традиційній інструментальній музиці посідає інша жанрова сфера, головна роль якої —музична комунікація між людьми в процесі праці й обряду. Сюди насамперед належать трудові й обрядові пісні пали-знаки, серед яких: сигнали-оголошення нічних сторожів (на­приклад, "все спокійно!" чи "ґвалт! небезпека"), що подаються за до­помогою наперед зумовлених ритмізованих ударів найтиповішим для них інструментом — калаталом, мисливців (на початок полювання, гін звіра, закінчення полювання тощо), пастухів (повідомлення про небез­пеку для стада худоби — близькість дикого звіра), торговців, котрі розносили чи розвозили по селах і містах різний крам (для привернен­ня уваги потенційних покупців); сигнали-проголошення фази трудово­го дня (ранок, схід сонця, полудень, захід сонця, ніч) як заклику до від­повідної трудовому режимові дії (вигону худоби зі стайні на пасовись­ко, ведення її до водопою), пори року (початок року, прихід весни тощо); церемонійні проголошення найважливіших етапів обряду чи ритуалу (як ось початку й основних фаз ходи колядників).

Окрему сферу становить інструментальна (а також вокально-інстру­ментальна) музика до ритуальних дійств: весняних та осінніх обрядо­вих процесій, весільного й інших обрядів.

До найоб'ємнішої належить сфера інструментальної музики для розваги —слухання та власного задоволення (сюди ж примикає і низка вокально-інструментальних композицій). Це насамперед жанри, що охоплюють широке коло пісенного й речитативного звукового матеріа­лу (чабанські жалі, думи, лірницькі псальми тощо), а також жанри, які вже втратили первинну функцію (ритуально-обрядову, комунікативну, манкову або іншу),.хоча й ґрунтуються на їхритмо-інтонаційному ста­ді (скажімо, інструментальні композиції, в яких голос тварин чи птахів імітують не з метою полювання на них, а задля підсилення моменту зображальності в музичних розповідях про їхні повадки). До цієї ж сфери належить і похідна й танцювальна музика: марші та сюжетні ("Ар­кан", "Горлиця", "Гречка", "Лісоруби", "Косарі", "Чабан", "Швець" та ін.) і побутові ("Гопак", "Гуцулка", "Вальс" "Козачок" "Коломий­ка" "Полька", "Фокстрот", "Штаєр" тощо) танці. Ще однією складо­вою цієї жанрової сфери є ліро-епічна інструментальна музика. Вона втілюється й у вільних композиціях із узагальненою образністю, й у творах із детальною програмністю, що передбачає послідовну зміну зображувальних подій виголошеної перед початком музикування ле­генди чи бувальщини (музична розповідь про те, як чабан спершу загу­бив, а потім знайшов вівці), або ж із програмною ідеєю, які супрово­джуються лише загальною назвою (наприклад, "Коли Довбуш ходив по дрова").

Осібно виділяється інструментальна музика, що виконується підчас праці, обряду або розваг, але функційно не є повністю трудовою чи обрядовою. Вона виражає лише ліричні рефлексії виконавця на певне дійство чи явище, а не виступає обов'язковою складовою ритуалу, хоча й має строго регламентований час її виконання (саме весною, тільки на весіллі й у відповідний момент). Тому цей пласт інструментальної му­зики й визначається як приурочена лірика. Сюди належать, зокрема, гуцульські полонинки й інші чабанські награвання, весняні ліричні мелодії, виконувані на телинках, вербових або керамічних свистунах, низка скрипкових мелодій здебільшого коломийкової чи козачкової струтури, які грають на весіллі, тощо.

Інструментарій (сукупність музичних інструментів), яким українсь­кий народ послуговується під час музикування, — надзвичайно багатий і різноманітний: від простих (найпримітивніших) інструментів, часто дарованих самою природою (камінь, шматок дерева чи листок, очеретя­на тростина, роги барана, вола або оленя тощо), до складних за конс­трукцією (скрипка, дуда, цимбали та ін.). За джерелом звуку вирізняють такі групи: ідіофони— самозвучні інструменти, цей звук виникає внаслі­док коливання власного тіла від удару (наприклад, калатало, клепачки, клепало, різні дзвіночки, дзвони, дримба тощо); мембранофоньї, в яких джерелом звуку є перетинки (здебільшого зі шкіри), що натягують на металевий (рідше — дерев'яний) обруч із одного чи по обидва боки (на­приклад, барабан, бубон, решітко); хордофони, де звук утворюється за­вдяки коливанню струни чи її частин (скрипка, бас, басоля, цимбали, кобза та інші струнно-щипкові й струнно-смичкові інструменти); аеро- фони, звучання яких зумовлене коливанням повітряного стовпа (трембі­та, ріг, фрілка, флоєрка, гайда, сопілка, інші духові інструменти).

Інструментальній музиці, як і вокальній, притаманне як одноосібне (сольне), так і гуртове (ансамблеве) виконання. Інструментальні ансамблі (капели, троїста музика) налічують здебільшого від двох до п'яти вико­навців і навіть більше (головно в народних духових ансамблях-оркест- рах). Найпоширеніші такі традиційні склади: скрипка, цимбали, басоля (Буковина, Закарпаття, Поділля); скрипка, басоля, бубон (Полтав­щина); скрипка, флуєрка, цимбали, бубон (Гуцульщина та Покуття); дві скрипки, бас, решітко (Бойківщина). Часто подибуються видозмі­нені ансамблі, в яких використовуються побутові загальноєвропей­ські інструменти: скрипка, гармошка, бубон (Волинь, Підляшшя, Схі­дна Україна); скрипка, гітара, сопілка (Закарпаття); скрипка, мандо­ліна, гітара (Полісся); скрипка, баян чи акордеон, цимбали, бубон (Західне Поділля); скрипка, флоєрка, груба, цимбали, бубон (Гуцуль­щина). На теренах України, зокрема на Східному Поділлі, у багатьох селах з'явилися на початку XX ст. народні духові оркестри, що пере­йшли в народне середовище із військового побуту До їхнього складу переважно входила група саксгорнів (мідних духових інструментів): дві-три труби, один-два альти, один-два тенори, баритон, бас-гелі- кон іп Е§ (рідше — іп В) і барабан із тарілками й іноді — тромбон. Подекуди ці оркестри навіть перейняли на себе функцію обслугову­вання різних обрядових дійств (весілля, хрестин, похоронів та ін.), яку зазвичай виконувала "троїста музика" що була поступово витіснена тут з народного побуту внаслідок переслідувань і жорстоких утисків радянської влади. Під впливом румунської традиційної музичної куль­тури народні духові ансамблі сформувалися й на Буковині, де в бага­тьох селах побутують дотепер.

Таке розмаїття жанрів традиційної музичної культури, їх поширення, взаємодія різних народномузичних форм, типів і стилів, безперечно, не може однаковою мірою з'являтися на всій обширній території україн­ських етнографічних земель. Найбільшу єдність спостерігаємо в обря­дових жанрах, які завжди перебували ніби під охороною самого обря­ду, що певною мірою позбавляло проникненню в традиційну культуру чужинних елементів. Інші ж жанри вирізняються більшою диференціа­цією, зумовленою передусім впливами сусідніх народів. Так, на Схід­ній Україні в народномузичній творчості українців помітний взаємо­зв'язок із російською протяжною піснею підголосково-поліфонічного складу; на Буковині, Гуцульщині та Закарпатті (зокрема, в інструмен­тальній музиці) — із румунською традиційною культурою, яку привне­сли сюди мандрівні цигани-музиканти; на чималій території західного регіону — із мелодіями польських, словацьких і навіть угорських пі­сень. Проте український музичний фольклор загалом вирізняється над­звичайною самобутністю й оригінальністю.

Спостерігаємо певну відмінність у репертуарі на різних етнографі­чних теренах української території. Наголошуючи на цьому, Філарет Колесса зазначив про існування музичних діалектів, які подекуди збі­гаються з мовними. Етномузикологічні ж дослідження другої полови­ни XX ст. засвідчують, що музичні діалекти значно консервативніші від мовних і виступають радше як локальні народномузичні стилі, що становлять цілісну історико-етнографічну культуру Тому узгодження історико-етнографічних і музично-стильових поділів набагато вірогід­ніше, аніж збіг мовних і музичних діалектів.

Український музичний фольклор, зрештою, як і словесний, прой­шовши через різні соціокультурні стадії поступу суспільства, що поряд з іншими об'єктивними причинами безпосередньо впливають на його розвиток, збереження або відмирання, живе й активно функціонує, витворюється й у наш час.